Державність України і розвиток культури на сучасному етапі - файл n1.doc

Державність України і розвиток культури на сучасному етапі
скачать (128 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc128kb.15.10.2012 21:44скачать

n1.doc

ПЛАН

Вступ

  1. Становлення незалежної держави

    1. Українська державність в часи Київської Русі

    2. Визвольна війна Хмельницького і продовження формування державності України

    3. Українська державність в період 1917 - 1920 pp.

    4. Радянська державність

    5. Незалежність України сьогодні

  2. Культура суверенної української держави.

    1. Умови розвитку культури в Україні

    2. Наука

    3. Література

    4. Мистецтво

    5. Освіта

    6. Спорт

    7. Проблеми розвитку культури

Висновок

Список використаної літератури
ВСТУП

Питання становлення української державності і, взагалі, питання розвитку культури завжди викликали велику кількість питання і у істориків, і у простих українців. Проаналізувавши декілька джерел з історії України, я дійшла висновку, що однозначної відповіді на питання розвитку України немає. Всі відповіді на питання про становлення української державності дещо різняться між собою. А порівнявши літературу різних десятиліть, мжна побачити досить суттєву відмінність. Нині досить багато істориків присвятили роки життя дослідженням історії України, її культури, традицій. Їх погляди на ці питання були висвітлені у їхніх працях. Анлізуючи культуру, не можна не звернутися, до періодичних видань. На мою думку, саме в періодиці, найрізноманітніше показано всі явища культури вцілому.
1. Становлення незалежної держави

На превеликий жаль для українського народу становлення української державності проходило досить важко і довго. Однак, не дивлячись на всі труднощі, українська державність укріпилася і має свою давню історію.

1.1. Українська державність в часи Київської Русі

Київська Русь була тим фундаментом, з якого і розпочалося зведення української державності. Якщо говорити більш детальніше про державотворчі процеси, які протікали в той час, то слід зазначити, що під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворен­ня Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської дер­жави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північ­ного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Київської держави став Олег.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боро­тьбі з спільними ворогами*. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризу­валися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності можна, та­ким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних ут­ворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з цент­ром у Києві.

У 12 столітті після розпаду Київської Русі з великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 p. Про­існувало воно до 1340 p. Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головно­му був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебу­ваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській держа­ві. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпоряд­ження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення мит­них поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організа­цію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.

Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 p. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо "тримавшого" Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав "під своєю рукою" Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 p. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини та Володимири"".

Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули "руських королів", "принцепасів", "князів Руської землі".

печатка. Так, королівським титулом володів Юрій. Про існування такого титулу свідчить зображення Юрія на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: "Король Русі та князь Володимири'". Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-волинської землі так і не вдалося.

1.2. Визвольна війна Хмельницького і продовження формування державності України

Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений націо­нальної державності. Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку національно-виз­вольної війни. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільс­тва в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Поспо­литої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та ук­раїнська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівс­тво із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польсько­го короля про свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу.

Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена прак­тикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація ко­зацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було макси­мально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорі­зької Січі, то вона зберігала здавна встановлену форму правління.

Створення української національної держави вперше одержа­ло правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини.

1.3. Українська державність в період 1917 - 1920 pp.

Боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На пер­шому -етапі національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республі­ку (УНР). Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німець­кими військами. Особливою проблемою в національному держав­ному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного держа­вного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянсь­ких збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Поль­щею, Румунією, Чехословаччиною.

1.4. Радянська державність

Не можна з історії української державності викидати і період радянський. З чого ж він розпочався і як протікав? Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який би проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Украї­нську радянську державу і затвердив в ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення Всеукраїнського з'їзду Рал висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робітничих депутатів З листопада 1917 p., її підтримали більшовики Харкова, Катерино­слава, Одеси, Єлисаветграда та інших міст Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які ще вірили в більшовицькі лозунги. З'їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади в Україні.

1.5. Незалежність України сьогодні

На рубежі 80—90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і полі­тичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розви­ток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демо­кратизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політи­чного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюро­кратичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочав­ся процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до ринкових економічних відносин.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет Ук­раїни, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності України.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну дія­льність по створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити держа­вний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова "Українсь­ка Радянська Соціалістична Республіка" і "Українська РСР" були змінені на споконвічну назву нашої держави — "Україна". В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівно­правного учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтова­риство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну визнали понад 130 країн світу.


  1. Культура суверенної української держави.

2.1. Умови розвитку культури в Україні

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років культура вперше за більш аніж 70 років позбулася ідеологіч­ного підпорядкування комуністичній партії. Це створювало умови для національного відродження у сфері культури.
Але економічна криза 90-х років, зменшення можливостей державної підтримки культури поставили її в принизливу залежність від приватного комерційного фінансування. Ситуація, що склалася в куль­турному і духовному житті суспільства, є тривожною. Вона вимагає невідкладних заходів по створен­ню належних умов для подальшого розвитку культури України. Перш за все, мова йде про створення необхідної матеріальної бази, без якої унеможливлюється культурний поступ суспільства. Попри всі економічні негаразди, політичну боротьбу в українській культурі 80 — 90-х років спостері­гаються певні позитивні зміни.

Проголошення незалежності перетворило культурну політику на одну з важливих сфер діяльності держави,і вже у 1992 р. Верховною Радою України було схвалено “Основи законодавства про культуру”. Культура розглядається як один із головних чинників національного відродження,подолання соціально-економічної і політичної кризи, збереження національної самобутності українців та національних меншин, що населяють територію держави.

В Україні, з багатонаціональним населенням, широким спектром мовних та регіональних культурних відмінностей, релігійною неоднорідністю почато впровадження принципів плюралізму.Культура звільнилася від диктату комунвстичної ідеології, збільшилася різноманітність творчості, духовного життя суспвльства,визнання новаторських форм в мистецтві – авангардизму.
Разом з тим, за умов тотального зросійщення, яке здійснювалося у попередні роки, важливою була потреба відродження ідеї української державності, підтримки державної мови, духовних надбань народу.Як вже згадувалося вище, фінансова залежність культури призвела до того, щопоряд з відродженням духовних цінностей українського народу, набуває небаченого поширення так звана “масова культура”. Вона часто-густо несе з собою культ насильства, жорстокості, вседозволеності.
2.2. Наука

Здобуття незалежності не могло не позначитися на науковій галузі. Вперше за тривалий час вчені отримали можливість без огляду на партійно-державні інстанції займатись своєю улюбленою справою. Розширились можливості публікаціі та впровадження результатов наукових розробок. З іншого боку, розрив існуючих наукових звязків у рамках колишного СРСР ускладнив роботу багатьох колективів.

Негативний вплив на розвиток науки справила загальна економичнакриза. Обсяги державних витрат щороку зменшуються, а постійна затримка виплати заробітної плати, незважаючи на її періодичне збільшення стала для вчених звичайним явищем. Жорсткі умови, в яких опинилося багато галузей господарства, призвели до скорочення кількості відомих науково – дослідних установ.

В результаті за 90-ті роки вдвічі зменшився обсяг наукомістскості українського виробництва, а темпи скорочення державних витрат на науку вдвічі перевищила загальні показники падіння обсягів виробництва в державі. Майже вдвічі зменшилось число науковців.
Проте за цих складних умов українська наука все ж розвивалась. Найбільшого прогреск досягнуто у сфері гуманітарних наук, які свого часу особливо контролювались тоталітарною системою.

У кінці 80-х – на початку 90 років було створено чи відроджено ряд нових наукових закладів, що сприяє вивченню нових тем, пошуку та введенню до наукового оббігу документів та матеріалів українських та зарубіжних сховищ. Це Інститут міжнаціональних відносин і політлолгіі, Інститут українськоі археографії ім. М.Грушевського та інші.
Плідно працюють украінські вчені в галузях точних та природничих наук – матеріалознавстві, електрозварюванні, новітніх космічних технологіях.
Провідним центром наукових досліджень залишилась Національна академія наук. Вагомий внесок у розвиток вітчизняної науки внесли академіки НАН України Ю. Митропольский (математична фізика), Ю. Гузь (механіка), П. Костюк (фізіологія), В. Грищенко (кріобіологія), Ю. Глеба (клітинна ітженерія), В. Тарацій (правознавство), І. Дзюба (літературознавство), П. Тронько, В. Смолій (історія), І. Курас (політологія), В. Шинкарук
( філософія).
2.3. Література

Демократичні перетворення в українському суспільстві 90-х років зняли ідеологічні обмеження та відкрили простір для письменницької творчості різних жанрів.

Найперше слід відзначити роман у віршах Ліни Костенко “Берестечко”, який був написаний раніше, однак побачив світ за часів незалежності.Українська література збагатилася унікальним твором.
Молодий прозаїк Євген Пашковський у романі “Щоденний жезл” подає гостре, зле, несамовито гаряче слово за українське поганьблене безсиле слово, за духовно ослаблену науію, за жорстоко перервані комуністичним режимом традиції, за зруйновану християнську віру і мораль.
Роман – легенда “Рев оленів нарозвиднів” Романа Іваничука належить до реліктового жанру великої епічної прози. Роман присвячений подіям Другої світової війни в Західній Україні.

До здобутків українсікої прози треба віднести повість А.Дімарова “Молитва до Марії”.Вона є рідкісним, а тому особливо цінним взірцем того, як під пером майчтра без жодних,як здається читачу, зусиль може оживати християнський міф.Письменник не цитує Біблію, він пише картини українського життя, долю української жінки. Валерій Шевчук у своїй повісті “Сонце в тумані” творить цілком новий в українській літературі тип історичної повісті, яка поєднує глибоку філософію, інтелектуальний детектив та психологізм.

До здобутків української літератури останніх років належать твори М. Вінграновського “Северін Наливайко”, П. Загребельного “Тисячолітній Миколай”, “Ангельська плоть” та Ю. Мушкетика “Страх підстарости Чаплинського”.

Водночас фінансова скрута призвела до скорочення накладів, а то і припинення випуску окремих літературно-художніх видань, засилля на вітчизняному ринку російськомовних комерційних видань.
2.4. Мистецтво

В умовах національного відродження зростає роль художньої творчості. В мистецькому процесі дедалі активніше утверджується плюралізм, що передбачає відмову від притаманного тоталітарній системі соцреалістичного відтворення життя. Помітним явищем в культурному житті стало проведення
культурних заходів загальноукраїнського масштабу. Серед них
Всеукраїнське Шевченківське свято В сімї вольній, новій, фестивалі естрадної пісні, міжнародні конкурси ім. М.Лисенка, артистів балету ім. С.Лифара, піаністів ім. В.Горовця та ін.

Незважаючи на економічну скруту, справжнє піднесення переживає театральне мистецтво. Зняття цкнзурних обмежень, підтримка національної культури сприяють постановці нових вистав, які переглядає до 20 млн. глядачів. В цей час активно творять відомі українські режисери – С.Демченко, Р.Віктюк, І.Борис, Б.Жолдак.

Кіномистецтво України, що має сталі традицвї, в90-ті роки значно скоротило обсяги випуску кінопродукції.Це було повязано як з відсутністю його незалежного бюджетного фінансування,так і з засиллям зарубіжного американського кінематографу.

Зменшення кількісних показників українського кіно не позначилося на його якості. Високим залишився рівень вітчизняної кінодокументалістики. ”Голод-33“(реж. В.Шматолоха), “Хроніка повстання у Варшавському гнто”(реж. Й.Дулевська) та інші стрічкі отримали найвищі оцінки на міжнарадних фестивалях.Це стосується і художніх стрічок “Ізгой”(реж. В. Савельев),”Пастка“(за мотивами творів І.Франка), серіалів “Роксолана” та “Чорна рада”.

Кращі традиції продовжили представники українського оперного і балетного мистецтва.Серед них А.Слов`яненко, В.Степова, В.Писарєв, Л.Забіляста, В.Лук`янець та ін.

З`явилась низка видатних творыв музичного мистецтва.Серед них композиції Л.Дичко, Є.Станковича, О.Білаша.Зросла мережа виставок, музеїв, під охороною держави перебуває понад 120 тис. пам`яток історії і культури.

Швидкі темпи науково-технічної революції, інформатизація суспільства підняли на якісно новий рівень роль і значення телебачення і радіомовлення.
Протягом тривалого часу існування СРСР пріоритетними були московські програми. Республіканські студії були на “других ролях”, виконуючи переважно інформаційно пропагандистськіфункції.Значно відставав і рівень їхнього матеріального забезпечення.З перших років незалежності держава відмовилася від існуючої раніше монополії на єфірний простір. Поряд з державними виникає багато не державних телевізійних та радіокомпаній, між якими точиться конкурентна боротьба за єфірний час і слухача.На 2000 р. Їх було вже близько 1000. Водночас позитивних змін зазнає днржавне телебачення і радіо.

Із здобуттям незалежності спростилась процедура реєстрації періодичних видань – газет і журналів, була ліквідована жорстка цензура. Це значно розширило тематику статей, з`явилося багато нових видань.
2.5. Освіта

4 червня 1991р., - було прийнято, одним з перших, Закон України “Про освіту”.Ним закріплювалися основні напрямки її розвитку,система функціонування та управління, права та обов`язки учасників навчального процесу.

На основі данного документу в листопаді 1993 р. Кабінетом Міністрів України була затверджена програма “Освіта(Україна XXI століття)”.Вона передбачала істотну раконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання дітей і завершуючи підвищенням кваліфікацвї дипломних спеціалістів. Йшлося про формування високого інтелектуального потенуіалу народу як найціннішого його надбання. Принциповою позицією концепції стало визнання необхідності демократизації всіх ланок середньої та вищої школи. Важливу роль у формуванні правових засод діяльності школи відіграв прийнятий 13 травня 1999 р. Закон України “Про загальну середню освіту”. Її головне завдання полягає у вільному розвитку особистості, формуванні цінностей правового, демократичного суспільства.

Процес формування освітньої системи України проходив у складних умовах політичної, соціально-економічної та духовної трансформації суспільства, великої фінансової скрути. Саме з цих причин, а також через зменшення народжуваності, з 24,5 до 17,6 тис. скоротилась мережа дитячих дошкільних закладів, а число дітей, що їх відвідували, зменшилось менш як на половину.

Незважаючи на складні соціально-економічні умови, вдалося зберегти й суттєво реформувати середню ланку системи освіти. З 20,9 до 21,2 тис. зросла протягом 90-тих років кількість середніх загальноосвітніх закладів. Помітне місце серед них займали навчальні заклади нового типу – гімназії, ліцеї, колегіуми, яких налічувалось понал 500.

В умовах розбудови державності зростала чисельність україномовних шкіл. На 2000 рік понад 2/3 учнів навчалося державною мовою. Водночас функціонувало 2,4 тис. шкіл з російською мовою навчання, 107 – румунською, 67 – угорською, 9 – кримсько-татарською.

Професійно-технічна освіта України, яка дісталася їй у спадок від СРСР, була широко розгалуджена і зоріентована назабезпечення робочою силою реаспубліканських підприємств. Нині система профтехосвіти, яка налічує понад 900 навчальних закладів, переорієнтувалася на підготовку поряд з традиційними, нових категорій фахівців –сфери обслуговування, бізнесу, комунальних служб тощо.

Відповідно до Закону України “Про освіту” систему вищої освіти складали навчальні заклади I-IV рівнів акредитації.На початок 90-х років їх нараховувалося понад 900, включаючи 735 технікумів і училищ, 15 коледжів, 156 університетів, академій та інститутів.

Реформування системи вищої освіти, що триває і нині, охоплює її оптимальний розподіл в рамках держави, підготовку фахівців на рі вні сучасних вимог. Поряд із державними, розвиваються навчальні заклади, що перебувають у комунальній та приватній власності. Почали відкриватися комерційні ВУЗи. Введено контрактну форму навчання. В результаті скоротилось число навчальних закладів I – II рівнів акредитації, майже до 300 зросло число університетів, академій, інститутів. 206 із них перебуває у державній власності. Вони, поряд з державними замовленнями, у все більших обсягах ведуть підготовку факівців на контрактній основі. За таких умов значна частина престижних спеціальностей виявилася для багатьох абітуріентів недоступною.

Провідну роль, як і раніше, в системі вищої освіти зберігають навчальні заклади з давніми традиціями. Визначенням їх особливих заслуг стало надання статусу національних. За складних економіцних умов освіта України зуміла уникнути руйнації і зараз динамічно розвивається, інтегруючись у світове співтовариство.
2.6. Спорт

Престиж молодої Української держави зміцнюється успіхами її спортсменів не міжнародних змаганнях. Вже в грудні 1990 р. в Україні було створено Національний олімпійський комітет, який очолив В. Борзов. З перших днів існування він розгорнув активну діяльність по входженню до Міжнародного олімпійського комітету. Проте ці зусилля не відразу увінчались успіхом. Союзні, а згодом так звані “СНДовські” структури, які мали розвинуті зв`язки з міжнародними спортивними організаціями, чинили на цьому шляху всілякі перешкоди, прагнучи будь-якими засобами зберегти радянську збірну. А тому на Олімпіаді в Барселоні українська збірна виступала у складі об`єднаної команди СНД.

Вперше українська команда офіційно виступила на зимові й Олімпіаді в норвезькому місті Лілліхаммер. Тут відзначилась молода одеська фігуристка Оксана Баюл, яка здобула “золото”. Та найважливішими випробуваннями для українських спортсменів була літня Олімпіада 1996 р. в Атланті. Її героями стали гімнастки Лілія Подкопаєва, Катерина Серебрянська, борець Тимур Таймазов, легкоатлетка Інеса Кравець,боксер Володимир Кличко. На Олімпіаді в Сіднеї у 2000 р. збірна України здобула близько 20 медалей.
Всьому світу відома київська футбольна команда « Динамо», яку очолював відомий тренер В. Лобановський.

Український спорт динамично розвивається і радує своїми досягненнями.
2.7. Проблеми розвитку культури

Позитивні зрушення в сфері культури стримує зростаюча комерціалізація мистецтва, внаслідок якої на екранах кінотеатрів і на телебаченні нерідко демонструють фільми, що пропагують насильство, духовне зубожіння людини. Це негативно впливає на формування світогляду громадян, передусім молоді.

Спостерігається гостра криза національного книгодруку. Потужними темпами іде русіфікація українського книжкового ринку. Частка україномовної книги складає менше третини.

Наклад періодичних видань (газет, журналів), що виходили українською мовою, в 2000 р. порівняно з 1990 р. зменшився майже в 10 разів.
Звичайно, за останні роки різними видавництвами було випущено в світ чимало видань українською мовою. Вони швидко знайшли читача. Але це не змінює в цілому дуже складного становища національного книгодрукування. В 1998 р. на кожного жителя України видано всього лише 2 книги українською мовою, себто втричі менше , ніж 10 років тому.
Кризові явища, зумовлені загальним станом економіки країни, спостерігаються і в інших галузях культури, особливо в тих, що
вимагають державної підтримки. Гостро постали проблеми науки. Так, недостатнє фінансування наукових установ, у тому числі й НАН України спричинило значний відплив кваліфіковіних науковців в інші структури, за кордон. Це призвело до зменшення кількості наукових шкіл та напрямів. Низький рівень матеріальної бази не дозволяє проводити дослідження на світовому рівні. Подібне становище склалося і в діяльності вищої школи, котру покинуло багато кваліфікованих фахівців.

Тільки здійснення широкої програми заходів, спрямованих на забезпечення необхідної матеріально-технічної бази, може надати необхідні умови для збереження й подальшого розвитку культури. Адже культуру, наука, духовність взагалі в нормально функціонуючій державі не можуть бути справою другорядною. «Іноді здається, - зазаначав О. Гончар, - що єдине, чим Україна тримається на світі, це її глибока духовність, непіддатні ніяким інфляціям золоті скарби української душі». Саме ці, накопичувані століттями, нетлінні скарби і є найглибшою запорукою національного відродження України, її економічного і культурного розвитку в найближчому майбутньому.
ВИСНОВОК

Півторатисячолітній шлях державно-правової традиції українсь­кого народу позаду. Шлях злетів і падінь, перемог і поразок, досяг­нень і прикрих помилок. Головне в тому, що навіть періоди розривів в єдиному діалектичному ланцюзі державно-правового розвитку не знищили тяглості українського народу до національної державності. Особливості національного характеру державотворчого процесу прослідковуються в історичних формах правління, виборності органів влади і управління, судочинстві. Ми можемо говорити про на­явність таких рис державотворення як пріоритетність колективних засад над індивідуальними, сплетіння запозичених і національних традицій, правовий нігілізм і широку ініціативу судів.

Позаду залишилася півторатисячолітня історія української державності і вісім років незалежної України.

Розбудова самостійної держави — тривалий і складний процес. Україна настирливо веде пошуки власного історичного шляху. В держапному будівництві є і здобуїки, і прорахунки. Найбільшим досягненням молодої демократії республіки є прийняття Конституції України. Чималими є здобутки у сфері зовнішніх відносин. Україна стала рівноправним членом світової спільноти. Майже завершено процес реформування державного механізму, але не ліквідовані про­тиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади. Значні зміни відбулися в судовій системі, в інших правоохоронних органах. Не припиняється кропітка робота з формування законодавства. За роки незалежності Верховна Рада України прийняла близько 600 законів. В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя. Створення нових законодавчих актів, внесення змін і до­повнень до чинного законодавства часто здійснювалося на недостат­ньому науковому і юридично-технічному рівні… життя триває, пудується наша держава, і якою вона буде залежить тількі від нас.

Розвиток національної культури тісно пов'язаний з розбудовою державності в суверенній Україні. Культура в Україні позбавилася ідеологізації радянських часів і стала орієнтуватися на світові загальнолюдські цінності, їй став притаманний плюралізм.
1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру». Фактично це програма розвитку культури, де підкреслюється, що національно-духовне відродження можливе лише на основі демократизації культурного процесу, припинення його денаціоналізації, наявності відповідної матеріальної бази.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


  1. Полянська. Історія України. В 2-х частинах. – К., 1993.

  2. Ковалевський С.І. Історія української державності. – Львів, 1999.

  3. Бойко О.Д. Історія України. Посібник. – К., 2002

  4. Д. Антонович “Українська культура”

  5. Шевнюк О.Л. Культурологія: Навчальний посібник – К., 2004.

  6. Літературно-мистецька газета “Крейда” 2001


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации