Украинское язычество (на укр.яз) - файл n1.doc

Украинское язычество (на укр.яз)
скачать (106 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc106kb.02.11.2012 22:05скачать

n1.doc



Донецький державний технічний університет

Кафедра філософії
Контрольна робота

за курсом «Релігієзнавство»

Тема 44

Українське язичництво

Виконав ст. гр. ТКС-07б

шифр 79134

Перевірив Лемешко Г. О.


Донецьк 2009

ПЛАН
Введення.....………………………......……………………………................3

  1. Дохристиянські вірування та культи в Україні. Специфіка давньоукраїнської міфології...…………………………...……...................5

  2. Кризи язичництва й спроба його реформування в Київській Русі IX-X століть...………………………………............…………………...............9

  3. Прийняття християнства в Київській Русі. Язичництво й християнство. Двовір’я…...………………………………………………12

  4. Неоязичництво в Україні......…………………………………..................15


Висновок...………………………………………...................................................17
Список літератури....……………………….….....................................................18


ВВЕДЕННЯ
Чому я обрав саме цю тему? Тому що, по-перше, я – українець і я хочу знати свою історію, культуру і вірування своїх предків. Не пізнавши свого роду – не пізнаєш себе. По-друге, мене завжди цікавив світ етнічних казок, міфів, прикмет, обрядів, їх пояснення і значення. По-третє, я вважаю, що ця тема є дуже актуальною в наш час. Останнім часом серед народів Європи поширились етнорелігійні рухи, які є спробою повернутися до витокових етнічних релігій (язичництва) вже на новому історичному етапі. Людина вирвалась із лабет церковної догматики й схоластики. Церква втратила свою монополію на істину, а суцільна грамотність людства спонукала до переоцінки духовних вартостей, в тому числі й досі «святих книг», якими в певних релігійних течіях прийнято вважати «Біблію», «Коран» та ін.

Визнавці Бога-Природи, тобто язичники, розуміють божественну сутність, як розлиту у Всесвіті присутність Всевишнього: в кожній істоті, в кожному явищі.

Вищий розум пронизує все буття. Релігійний стан, в якому перебуває людина, допомагає їй зосередити свої відчуття для цілісного сприйняття світу, життя і Бога. На думку американського психолога С.Грофа, «у психіці кожного з нас таємничим чином закодований увесь космос і в процесі поглибленого систематичного само дослідження кожен з нас може отримати до нього доступ» (Гроф С. Космическая игра. Исследование рубежей человеческого сознания.- М., 1997.- С. 65).

Прагнення людини до пізнання Вселеної, суспільства, самого себе, окремих явищ і процесів у навколишньому світі невичерпне й вічне. Величезний масив накопиченої наукової інформації, велике число галузей природних і гуманітарних наук, а процес пізнання триває. Неможливо охопити весь обсяг накопичених людством знань. Але, освоюючи основні принципи, положення, поняття й факти відповідної науки, людина входить в її світ, знаходить для себе орієнтири в цьому світі, щоб потім скористатися придбаним у своєму практичному житті, у власних духовних шуканнях.

У рамках первісного міфологічного комплексу виникали й розвивалися вірування й пов'язані з ними ритуали, що утворили своєрідну проторелігію.

Релігійне, молитовне відношення до сил природи зафіксовано багатьма давньоруськими джерелами. Церковники гудили у своїх повчаннях обожнювання природи, пояснюючи це або незнанням щирої віри або ж підступу диявола, що "овы спокуси у тварину веровати й у сонце ж і огнь і в джерела ж і в древа й в ині різні речі ...".( Гальковский Н. М. Боротьба християнства із залишками язичницства в древній Русі. Харків, 1916, т. I, с. 46-50.)

Кирило Туровский у середині XII в. радувався, що язичеське обожнювання різних розділів природи вже минуло: "Не наречуться богом стихії, ні сонце, ні огнь, ні істочници, ні древа".

Втім, як показує етнографія, всі ці архаїчні культи дожили в тім або іншому виді до XIX - XX вв.

Ціль цієї роботи вивчення язичництва наших предків. Зрозуміти мудрість наших пращурів в шануванні природи, яке ми втратили.

Задачі:

1.Ознайомитися з віруваннями та культами в Україні.

2. Розкрити причини спроби реформування язичництва в Київській Русі IX-Xст.

3. Показать причинм необхідності прийняття християнства в Київській Русі, співіснування язичництво й християнства ( Двовір’я).

4. Зрозуміти цілі неоязичництва.

i

ДОХРИСТИЯНСЬКІ ВІРУВАННЯ ТА КУЛЬТИ В УКРАЇНІ. СПЕЦИФІКА ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ


Праукраїнці обожнювали всі явища природи, небесні світила, дерева, річки, поклоняючись багатьом богам. Тобто їм був властивий політеїзм (багатобожжя). Серед богів була своєрідна ієрархія: на чолі світу стояли найстарші боги, які керували всім життям, далі йшли нижчі боги, а також демони, які надавали послуги богам старшим. І хоча українська теогонія (сукупність міфів про народження і родовід богів) розроблена мало, певна інформація про дохристиянських богів все ж є.

Боги були розпорядниками природних явищ, покровителями виробничої діяльності, опікунами побуту, добробуту й достатку. їм притаманна і яскрава деміургічна функція. Род і Сварог, Перун і Дажбог, Стрибог і Мокоша — всі вони боги-творці, що символізують вічність творення, нездоланність життя і розвитку.

Крім названих богів-творців та покровителів певної сфери діяльності, поклонялися предки українців і криницям, річкам, озерам, деревам і гаям, водяникам, русалкам, домовикам, лісовикам, долі, літньому сонцю Ярилу. А народна поетична творчість оживляла і наділяла особистісними рисами чи не всі явища природи та її мешканців.

У VI ст. візантійський письменник Прокіп Кесарійський про словґянське язичництво писав так: «Словґяни визнають одного бога — творця блискавки владикою всіх і приносять йому жертви, не знають долі і абсолютно не вірять, що вона має якусь владу над людьми... Поклоняються вони рікам, німфам і деяким іншим божествам, приносять їм різноманітні жертви і по цих жертвах ворожать».

Виникає питання — у що ж насправді вірили праукраїнці? Не викликає сумніву, що разом з усіма язичницькими народами Русь завжди глибоко відчувала і наділяла життям весь навколишній світ — природу, її стихії, землю, тварин. З особливою шаною ставилися до землі: Її називали «годувальницею», «матірґю». Селянин перед тим, як почати оранку, землі кланявся, звертався до неї як до живої істоти, просив послати добрий урожай. Перед землею проголошувалися клятви, її цілували, вбивці повинні були просити у неї прощення (тому що вона як мати вбитого могла пробачати злочинця). За віруваннями предків українців, сили добра і зла мали своє уособлення та активно впливали на життя людей. Цим пояснюється принесення дарів вампірам і берегиням. (Релігієзнавство : Навчальний посібник / Черній А. М. - К. : Академвидав, 2003.- 104 c.)

Молитви про врожай, різні заклинальні дії, звертання до сил природи й до духів добра й зла, повсюдно проводились до цих сил в різних місцях і приносили їм жертви ("треб"). Цими місцями могли бути й окреме житло, і площа селища, і криниця, і берег ріки, і лісова галявина, і оброблена хліборобами нива - "життя".

Одні ритуальні дії не вимагали майже ніякого реквізиту, крім вінка із квітів, зірваної гілки берези або розведеного на березі багаття. Для іншого виду ритуальних дій були потрібні ті або інші спорудження, те тимчасові на одне свято, а постійні "капища", "культові ідольські" з дерев'яними або кам'яними зображеннями слов'янських язичницьких божеств.

В міру посилення князівської влади співвідношення божества мінялося. Верховним богом став бог війни й дружини громовержець Перун, про шанування якого особливо піклувалися князі. За Сварогом залишилося заступництво ремісникам.

Важливіше за все були - молитви про сприятливу погоду, настільки важливої для хліборобів, виражені у відомому повчанні початку XII в., в основу якого покладено одне зі слів Григорія Богослова ("Слово про ідолів").

( Рибаков Б. А. Язичництво древніх слов'ян, с. 11-14.)

Почитання дерев, святих гаїв було іншою гранню молитв, звернених до вегетативної сили природи; воно найширшим образом представлено в етнографічних матеріалах. Скористаємось прикладом, наведеним Н. М. Гальковским із чолобитної 1636 р. "У семый четверток по пасце ("семик") збираються дружини й дівиці під древа, під берези й приносять яко жертви: пироги й каші і яєчні й, поклонясь березам, учнут пісні сатанинські, приплітаючи, пети й дланми плескати й усяко бісяться".( Гальковский Н. М. Боротьба християнства, т. I, с. 50.)

Всі ці місця культу води, рослин, гір широко відбилися в східнослов'янській топоніміці, де зустрінуті сотні "святих озер", "святих гаїв", "червоних гірок", "лисих гір", "дівочих гір" і інших урочищ. До них потрібно додати велику кількість урочищ, позначених іменами древніх божеств: Перуново, Волосово або Велесово, Макошино Ярилино, Ярилки й т.п. З огляду на труднощі збору такого матеріалу, як назви урочищ, звичайно не позначених навіть на великомасштабних картах, ми повинні визнати широке розповсюдження подібної язичницької топоніміки. Весняні хороводи з піснями й танцями відзначені й у загальновідомому описі старих слов'янських звичаїв, зробленому літописцем Нестором на самому початку XII в. Проводилися вони не в селищах, а на природі, "межю селы"

"Червоні гірки", "червоні пагорби", де проводилися спалювання опудал зими, обряд заклинання весни, зустріч Лади й Лели, катання яєць на фоміній тиждень (яка й називалася "червоною гіркою") були, ймовірно, біля кожного села. У рівнинних місцях, де не було помітних височин, селяни відзначали на лугах перші весняні таловини, де раніше всього починав танути сніг, і там проводили обряд зустрічі весни. Такі сакральні "червоні гірки" відбилися у фольклорі:

Ой, у кінці села - висока гора,

А на тій на горі горіли вогні,

Коло тих вогнів - всі святі,

Всі святі, чоловіки старі... .

( Шейн П. В. Великорус у своїх піснях, обрядах, звичаях, віруваннях, казках, легендах і т.п. Великор. № 1046, Спб., 1898, т. I, вип. 1.)

Судячи по рясним фольклорним даним, основні язичницькі молитви проводилися не тільки в будинку або усередині селища, а виходили із села за околицю, у священні гаї, до святих озер. Аграрна магія, що була головним стрижнем язичницького культу, вимагала близькості до природи, до полів, рослин і до гір, що правили над полями й лісами. У цих випадках свята ставали суспільними й не тільки загально сільськими, але й міжсільськими ("грища межю селы") і загально племінними "подіями". Календар язичницьких молитв складався, по-перше, із чотирьох сонячних фаз: зимове сонцестояння, (святки - від 24 грудня до 6 січня), весняне рівнодення (масляниця в стародавності - близько 24-25 березня), літнє сонцестояння (купала, "зелені святки" 23-29 червня). Осіннє рівнодення не святкувалося окремо, а пристосовувалося до свята врожаю (8 вересня). По-друге, річний язичницький цикл складався із сезонних аграрних обрядів, частина яких згодом була присвячена до християнських свят. (Рибаков Б А Язичництво Древньої Русі. - М.: Наука, 1998. -Стр116)

Ритуальний посуд з календарними знаками відкривають нам схему річного циклу язичницьких аграрно-магічних обрядів. Якщо етнографія може наповнити цю схему обрядами, піснями, хороводами, танцями, купальскими багаттями, братчинами й "рожаничными трапезами" із приводу нового врожаю, то аналіз таких дорогоцінних археологічних знахідок, як посуд з календарними позначками, дає всьому різноманітному етнографічному матеріалу двохтисячорічну хронологічну глибину, вказуючи на стійкість народної землеробської обрядовості й на існування тисячолітньої дохристиянської традиції багатьох свят, які етнографи знають уже в православній формі (хрещення, Борис Хлєбник, семик, Іван Купала, Ільїн день). (Рибаков Б А Язичництво Древньої Русі. - М.: Наука, 1998. -Стр136)

II

КРИЗА ЯЗИЧНИЦТВА Й СПРОБА ЙОГО РЕФОРМУВАННЯ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ IX-X СТОЛІТЬ

Майже два сторіччя Київська Русь була язичницькою державою, якій було потрібно релігійно-ідеологічне підкріплення державності й влади київських князів. Християнство, що стало державною релігією у Візантії вже шість століть тому назад і в Болгарії вже більше сторіччя, стало до цього часу вже не сподіванням гнаного плебсу, а добре розробленою релігією класового суспільства з головною тезою: "раби так коряться панам своїм". Прийняття християнства повинне було сприяти зміцненню державності, але в такому акті таїлася більша небезпека: візантійці вважали, що кожний народ, що одержав нову віру з рук грецького духівництва, тим самим ставав васалом візантійського цесаря, що очолював і світську й вищу духовну владу.

Батько Володимира, князь Святослав, прекрасно усвідомлював цю небезпеку й категорично відмовлявся прийняти християнство, до чого хотіла схилити його мати, княгиня Ольга, що хрестилася ще в середині X в.

Однак дійсність вимагала якогось упорядкування первісної язичницької релігії з її локальними племінними культами й приведення її у відповідність із новим рівнем державного життя. Із цим і зв'язані загальновідомі події, що відбувалися близько 980 р., відразу ж після того, як юний Володимир, керований своїм дядьком по матері Добринею (билинним Добриней Нікітичем), зійшов на київський престол. Цілком можливо, що ідея реформи була розроблена заздалегідь. У легендарному літописі «Повість минулих літ», написаному, ймовірно, літописцем Нестором у 980 p., є такі слова: «І почав княжити Володимир у Києві один, і поставив кумирів на горі за теремним двором: Перуна деревґяного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош. Ї жертви їм приносили, називаючи богами, і приводили до них синів своїх, і жертви приносили бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася кровґю земля Руська і гора та». Згадка про пантеон Володимира значною мірою достовірна: київськими археологами знайдено камґяний фундамент капища, де ці боги колись стояли. (Шахматов А. А. Повість минулих літ. Пг., 1916, с. 95.)

Язичницька реформа, почата відразу після захоплення влади в Києві, переслідувала три мети: по-перше, вона підкреслювала суверенність молодого російської держави стосовно християнської Візантії; по-друге, вона зміцнювала положення великого князя, головного воєначальника держави, тому що на чолі пантеону став бог грози й військових успіхів. Крім того, цією дією Володимир відсував на задній план найманих дружинників-варягів, частина яких була християнами. Володимир строго ставився до найманців і, коли вони після запровадження миру почали бешкетувати, великий князь вигнав їх з Русі. Новий слов’янський пантеон був протипоставлений не тільки візантійському християнству, але й скандинавському язичництву, від якого не було взято нічого. По-третє (це буде обґрунтовано в наступному викладі), реформа значно розширювала релігійно-ідеологічний вплив багатогранністю й глибокими історичними коріннями нового пантеону, що нам і слід тепер розібрати. (Рибаков Б А Язичництво Древньої Русі. - М.: Наука, 1998. -стр.292)

Передбачувана етнічна строкатість пантеону Володимира вимагала пояснення, і воно було знайдено:

1. Бог-батько. - Бог-батько Стрибог. По своєму положенню на небі міг бути названий і Сварогом ("Небесним").

2. Бог-син. - Бог-син Дажьбог - Сонце син Сварогов. У якості "прибога" при Дажьбоге зазначений Хорс, як божество світила.

3. Матерь божия. - Макошь, жіноче божество, "мати долі", "мати врожаю".

Не вписується в ці паралелі Семаргл, крилатий звір, посередник між небом і землею. У відомій мері він може бути зіставлений з ангелами й архангелами, але християнські персонажі ніколи не зображувалися териоморфно. Функціональна ж подібність є: і ті й інші (ангели й сэнмурвы-грифоны) були крилатими посланцями небесного бога, посередниками між небом і землею, передавачами життєвої сили людям землі.

Створивши такий пантеон, слов’янські волхви могли вже вступати в богословські суперечки із християнами, місіонерське богослов'я яких, судячи з "мовлення філософа", було досить примітивним.

Єдино, у чому виявилося різке, цілком усвідомлене протиставлення християнству, це - першість Перуна. Воїни, що втихомирили Волзьку Болгарію, що розгромили остаточно паразитарну державу хазар, що воювали на рівні з Візантійською імперією й організували протистояння сорока печеніжським племенам, воїни, що тримали в руках багато десятків слов'янських племен, - ці київські дружинники не могли поставити на чолі своїх основних божеств нікого іншого, крім бога грози, війни й перемог. Таке було веління часу й так відбувалося у всіх народів на ранній стадії державності.

Уже цей погляд на зміст пантеону 980 р. показує, що перед нами не випадковий набір імен, накопичений декількома літописцями, і не випадковий, нічим не обґрунтований підбір різноплемінних богів, а навмисно й обґрунтовано створена система, яке в чому порівнянна із християнством, а в головному різко від нього відмінна.

Створювалася ця система, треба думати, не юним Володимиром, тільки-но почавшим свій князівський шлях. Можливо, що до цього був причетний Добриня, відомий по билинах як гусляр, але, цілком ймовірно, створення язичницької системи було справою цілого клану жерців древньої Русі. Клан, як ми бачили, був могутнім і розгалуженим. Повага до чаклунської сили волхвів збереглося навіть у церковних письменників більше пізнього часу; роблячи вчену примітку до легенди про смерть Олега, передвіщеної волхвами, літописець-церковник зненацька викликує: "Рє ж не дивьно, яко від вълхвования събываеться чарівництво!" (Шахматов А. А. Повість минулих літ, с. 42.)
III

Прийняття християнства в Київській Русі. Язичництво й християнство. Двовір’я
Незважаючи на безсумнівну спільність релігійних подань всіх східних слов'ян, в окремих племенах вони багато в чому розрізнялися. Об'єднання під владою Києва вимагало заміни різних племінних вірувань єдиною загальнодержавною релігією. Об’єднання язичницьких культів диктувалося й необхідністю протистояти зростаючому впливу християнства в слов'янському середовищі.

Наприкінці 980-х років Русь прийняла християнство, як загальнодержавну релігію. Після облоги й взяття столиці візантійських володінь - Херсонеса-Корсуня - київське боярство й князь Володимир могли вже не побоюватися того, що імперія буде розцінювати прийняття віри з рук цесаря й патріарха як знак визнання васальної залежності Русі від греків. Умови диктував переможець, що хотів закріпити мир одруженням з візантійською царівною.

Прийняття християнства відразу поставило Русь в один рівень із передовими державами того часу, полегшило дипломатичні зв'язки, тому що люди середньовіччя надавали дуже велике значення релігії, а християнство охопило до цього часу приблизно три чверті Європи, Закавказзя й значну частину Близького Сходу. Одним з політичних результатів хрещення було те, що син Володимира за домовленістю із цесарем Візантійської імперії одержав найвищий у Європі титул "цесаря", тобто імператора. А син, онуки й онученята Володимира поріднилися з найбільшими королівськими будинками континенту. Справа була, зрозуміло, не в одній релігії, а й в об'єктивній політичній могутності Русі, але християнство оформило цю нову силу, і в Європі стало три монархи самого вищого рангу: цесар Візантії, імператор "Священної Римської імперії" (Німеччина) і цесар (цар) Русі, великий князь Київський.

В Київській Русі християнство з'явилося не в тім первородному виді, у якому воно було в перші століття свого існування; воно давно вже перестало бути релігією безправних і пригноблених, що очікували компенсації лише в потойбічному світі. Із часів Костянтина Великого (306-337), що хрестило Візантію, християнство стало державною релігією й усе далі й далі відходило від принципів "нового завіту", опираючись усе більшою мірою на повний підступництва, жорстокості "старий завіт" (Біблію).

Силу такого державного християнства становило сполучення принципу непорушності й безмежності влади, узятого з Біблії, із принципом покірності й смиренності, узятим з євангельського навчання. Вся наступна християнська література йшла цим шляхом; християнське духівництво брало активну участь у розробці державного законодавства.

Однак необхідно враховувати те, що християнська церква не тільки зміцнювала феодальну державність (що на висхідній стадії феодалізму сприяло прогресу), але й дуже вміло, у всеозброєнні різноманітних засобів церковної літератури, мистецтва, театралізованого богослужіння протидіяла класовій боротьбі, повідомляючи всякий опір владі поза законом божеського й людського.

Першими охрестилися українські землі Володимирової держави, насамперед більші міста, бо села та міста, дальші від Києва, приймали нову віру дуже неохоче; треба думати, що для сіл і священиків не вистачало, бо було їх занадто мало. За життя Володимирового охрестилися, певне, всі більші міста в Україні, а почасти й села, але на села ця християнізація на ті часи пішла дуже мало.

Зайнявся Володимир також і охрещенням північних земель своєї держави, тих земель, що пізніше склали Московське князівство. Отут християнство ширилося дуже поволі, ширилося млявіш, як у корінній Україні. 991 Володимир послав до Новгорода першого єпископа — Якима Корсунянина, і той довго жив у неохрещенім місті, готуючи новгородців до нової віри; коли власне охрестився Новгород, не знаємо. Хрещення відбулося отут силою й густо полите кров'ю, про що й приповідка склалася за новгородців: «Путята (тисяцький) хрестив їх мечем, а Добриня (посадник) — вогнем». Так саме хрестилися й інші північні землі Володимирової держави, а певне, й деякі свої.( Іван Огієнко Українська церква. Нариси з історії Української Православної Церкви, К., 1996, с.52)

Тисячолітнє язичництво дуже повільно відступало під наполегливим натиском православного духівництва.

Неможливість і неприродність різкої зміни світогляду спричинила визначальний для релігійного життя Київської Русі феномен двовір’я, тобто одночасного сповідування тими самими людьми двох релігій — язичницької та християнської. Двовір’я є нормальним для синкретичного язичницького світогляду явищем — до міфологічного пантеону було прийнято ще одного бога — Христа. Дві релігії були в певному розумінні сумісними: християнство — офіційне, язичництво — народне; християнство охоплює особисті виміри життя людини, язичництво — господарську діяльність. Період двовір’я був не тільки періодом боротьби двох релігій, а й періодом взаємних впливів. Християнство, зрештою, перемогло, але ціною значних обрядових запозичень у язичництва — християнські храми стоять на місці язичницьких капищ, свято Різдва Христового святкує язичницький Коляда, свято Івана Хрестителя — язичницький Купайло, святий Власій заступив язичницького Велеса (обидва захисники тварин) і т. д. Писанки і колядки – є виключно язичницькими святощами. Як відомо, в християнську обрядовість вони увійшли зовсім недавно (не раніше ХVІІІ ст., коли на писанках почали малювати церкву і хрест, а в колядки привнесено християнську ідею – різдво Ісуса).

IV

НЕОЯЗИЧНИЦТВО В УКРАЇНІ

Серед неорелігійних течій вельми цікавим явищем є і неоязичництво.
Неоязичництво — новітній релігійний рух, в основу віровчення і культу якого покладено фрагменти давніх (народних) вірувань і обрядів, позначка яких — зберегти або відродити первинну «природну» духовність і самобутність за розумів нівелюючого впливу тотальної модернізації. Світова статистика нараховує кілька мільйонів послідовників неоязичництва. Як правило, вони жадають чіткішої етнічної самоідентифікації (лат. identifico — ототожнюю, прирівнюю), а тому прагнуть пробуджувати національну самосвідомість, консолідувати свою націю, стимулювати соціально-культурну активність через глибинне усвідомлення власного самобутнього коріння, духовних перлин, неприйняття індустріальної цивілізації з її споживацьким ставленням до природи, людини, релігії. У змістовому аспекті неоязичництво постає неоднорідним за складом явищем: від багатоманітного політеїзму до новостворених монотеїстичних релігій із використанням персонажів язичницьких пантеонів.
Часто неоязичництво є виявом антихристиянських настроїв. Його прихильники критикують християнство за властивий йому антропоцентризм, прощення. Однак при цьому ідеалізуються дохристиянські часи.
Неоязичництво ґрунтується на звеличенні воїнських чеснот, ідеї боротьби зі злом, обстоюванні доблесті, честі, мужності у дещо архаїзованій (гр. archaios — старовинний, первісний) інтерпретації. Деяким різновидам неоязичництва властиві елементи містицизму, окультизму, апеляція до «сил Сонця» тощо.
(Черній А. М.Релігієзнавство : Навчальний посібник - К. : Академвидав, 2003.- 232 c.)


ВИСНОВОК

Теологічне язичництво, що очистилося від кривавих жертвоприносин, від убивства дружин на могилах чоловіків і від інших первісних рис свідчило про найцікавіше змагання привнесеного православ'я з розвиненим, піднятим на новий рівень прадідівським язичництвом.

У результаті цілого ряду складних явищ до початку XIII в. створилося й у селі, і в місті своєрідне двовір’я, при якому село просто продовжувало своє прадідівське релігійне життя, значачись хрещеної, а місто й боярський-боярські-князівсько-боярські кола, прийнявши багато чого із церковної сфери й широко користуючись соціальною стороною християнства, не тільки не забували свого язичництва з його багатою міфологією, що вкоренилися обрядами й життєрадісними карнавалами-грищами з їхніми танцями, музикою гуслярів і співом, але й піднімали своєю стародавньою, гнаною церквою релігію на більше високий рівень, що відповідає розквіту українських земель в XII в. Можливо, що релігійно-магічне відношення до язичницького комплексу поступово відступало на другий план, ставало все в більшій мірі традицією (втім, твердо охоронюваної від гонінь церковників) і багато в чому переходило в сферу відносин до категорій эстетичних. Відбувалася (частково ще в XII – XIII ст.) якась "секуляризація" язичницького мистецтва, що сполучалася з більше витонченим теологічним відношенням до прадідівського язичництва, як релігійній системі.

* * *

Такий складний багатовіковий шлях слов'янського язичництва, що складалося з багатьох, у різний час компонентів, що виникали. Незважаючи на тисячолітнє панування державної православної церкви, язичницкі погляди були народною вірою й аж до сьогодення, проявлялися в обрядах, хороводних іграх, піснях, казках і народному мистецтві.

Релігійна сутність обрядів-ігор давно вже вивітрилася, символічне звучання орнаменту забулося, чарівні (тобто створені волхвами-чарівниками) казки втратили свій міфологічний зміст, але навіть несвідомо повторювані нащадками форми архаїчної язичницької творчості становлять величезний інтерес, по-перше, як яскравий компонент пізнішої (XIX - XX ст.) селянської культури, а по-друге, як неоціненна скарбниця відомостей про багатотисячні шляхи пізнання миру нашими віддаленими предками.

Необхідно виразити надію, що етнографи й фольклористи зберуть воєдино й досліджують найбагатші фонди української народної творчості XIV - XIX ст.

Так зокрема, В.Гнатюк записав на Гуцульщині: “Поки писанки пишуть, поки колядники ходять, доти наша Віра Руська в світі буде”.
Список використовуваної літератури

1. Рибаков Б А Язичництво Древньої Русі. - М.: Наука, 1998. - 782с.

2. Історія релігії в Україні. В 10т. - Т.1: Дохристиянські вірування. Прийняття християнства/ За ред.Б. Лобовика. - К.: Укр.,центр духов. культури, 1996, 383с.

3. Академічне релігієзнавство. Підручник / За наук. Ред.. А. Колодного - К. Світ знань, 2000 .стр.441-455.

4. Іван Огієнко Українська церква. Нариси з історії Української Православної Церкви, К., 1996, 234с.

5. Черній А. М.Релігієзнавство : Навчальний посібник - К. : Академвидав, 2003.- 351 c. http://info-library.com.ua/books-book-79.html

6. Гроф С. Космическая игра. Исследование рубежей человеческого сознания.- М., 1997.- С. 65].

7. Гальковский Н. М. Боротьба християнства із залишками язичницства в древній Русі. Харків, 1916, т. I, с. 46-50.)

8. Шейн П. В. Великорус у своїх піснях, обрядах, звичаях, віруваннях, казках, легендах і т.п. Великор. № 1046, Спб., 1898, т. I, вип. 1.

9. Шахматов А. А. Повість минулих літ. Пг., 1916, с. 95.

10. Бюлетень Української Асоціації релігієзнавців і Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України №18/2001р




Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации