Буллі В.О. Теорія і методика фізичного самовдосконалення - файл n1.doc

Буллі В.О. Теорія і методика фізичного самовдосконалення
скачать (455.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc456kb.02.11.2012 23:36скачать

n1.doc

1   2   3

1.1 Сучасна концепція здоров’я і здорового способу життя



Сучасна епоха висуває перед людством складні завдання, що випливають із характерних рис суспільного розвитку. Найбільш загальна та важлива тенденція теперішнього часу це прискорення темпів суспільного розвитку і пов’язаних з ними глобальних змін. Темпи соціальних, економічних, технологічних, екологічних змін у світі потребують від людини швидкої адаптації до умов життя та діяльності.

Реалізація інтелектуального, морального, духовного, фізичного та репродуктивного потенціалу можливо тільки в здоровому суспільстві. Здоров’я головна цінність життя, що займає перше місце серед життєво важливих потреб людини.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВОЗ) так визначає здоров’я – це стан повного фізичного, духовного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад.

Наука про формування, збереження та зміцнення здоров’я людини називається валеологією.

Сучасна концепція здоров’я виділяє його наступні складові.

Фізична складова включає рівень зростання та розвитку органів і систем організму, а також поточний стан їх функціонування. Основою цього процесу є морфологічні та функціональні перетворення і резерви, що забезпечують фізичну працездатність і адекватну адаптацію людини до зовнішніх умов.

Психологічна складова це стан психічної сфери, що визначається мотиваційними, емоційними, розумовими та морально-духовними компонентами. Основою його є стан емоційно-когнітивного комфорту, що забезпечує розумову працездатність і адекватне поводження людини.

Поведінкова складова це зовнішній прояв стану людини. Він виражається в ступені адекватності поводження, умінні спілкуватися. Основу його становить життєва позиція (активна, пасивна, агресивна) і міжособистісні відносини, які визначають адекватність взаємодії із зовнішнім середовищем (біологічної та соціальної), здатність ефективно працювати.

Здоров’я людини за даними ВОЗ залежить від багатьох чинників (таблиця 1). Найбільший вплив на здоров’я має спосіб життя це соціальна категорія, що включає якість, уклад і стиль життя. Саме тому головним напрямом збереження, укріплення здоров’я є здоровий спосіб життя.

Згідно з сучасними уявленнями здоровий спосіб життя це форми та способи повсякденної життєдіяльності людини, які зміцнюють і вдосконалюють адаптаційні (пристосувальні) і резервні можливості організму, що забезпечує успішне виконання соціальних і професійних функцій.
Таблиця 1 – Чинники, що впливають на здоров’я людей



Група

чинників


Чинник

Питома вага групи факторів у впливі на здоров’я (%)

Спосіб життя

Паління;

вживання алкоголю;

вживання наркотиків;

шкідливі умови праці;

нераціональне харчування;

стресові ситуації;

адинамія, гіподинамія;

погані матеріально-побутові умови;

зловживання ліками;

неміцність родин, самітність;

низький освітній і культурний рівень;

надмірно високий рівень урбанізації

49-53

Генетичні чинники

Схильність до спадкоємних

Хвороб

18-22

Навколишнє

природне

середовище

Забруднення повітря, води, грунту канцерогенами;

інші забруднення повітря, води, грунту

17-20

Медичні чинники

Неефективність профілактичних заходів;

низька якість медичної допомоги;

несвоєчасність медичної допомоги

8-10


В основі будь-якого способу життя лежать принципи, тобто правила поведінки, яких дотримується індивід. Розрізняють біологічні та соціальні принципи, на основі яких формується здоровий спосіб життя.

Біологічні принципи – спосіб життя повинен бути віковим, забезпеченим енергетично, зміцнювальним, ритмічним, помірним.

Соціальні принципи – спосіб життя повинен бути естетичним, моральним, вольовим, самообмежувальним.

У зв’язку з цим здоровий спосіб життя це раціональна організація життєдіяльності людини на базі ключових біологічних і соціальних життєво важливих форм поводження поведінкових факторів. Основні з них наступні:

- культивація позитивних емоцій;

- оптимальна рухова активність;

- раціональне харчування;

- здоровий сон;

- ефективна організація трудової діяльності;

- сексуальна культура;

- здорове старіння;

- відмова від шкідливих звичок (паління, вживання алкоголю, наркотиків).

Культура здоров’я – це важлива складова загальної культури людини, що визначає формування, збереження та зміцнення її здоров’я.
1.2 Мотивація здорового способу життя
Формування здоров’я, прилучення до здорового способу життя слід починати з виховання мотивації. Спосіб життя кожної людини визначає його уявлення про сенс життя, ставлення до навколишнього світу, до себе, до свого здоров’я. Доведено, що жодні побажання, накази, покарання не можуть змусити людину вести здоровий спосіб життя, охороняти та зміцнювати власне здоров’я, якщо відсутня усвідомлена мотивація здоров’я.

Здоровий спосіб життя визначається різними мотивами, головними є наступні:

Вказані мотивації не завжди і не для всіх стали керівництвом у поводженні. Це пов’язано з наступним:

1.3 Рухова активність важлива складова

забезпечення здоров’я



Одним з обов’язкових чинників здорового способу життя є систематичне, відповідно до статі, віку, стану здоров’я, використання фізичних навантажень. Вони являють собою сполучення різноманітних рухових дій, що виконуються у повсякденному житті, на організованих і самостійних заняттях фізичними вправами та спортом, об’єднаних терміном «рухова активність».

Сучасне життя з високим рівнем технічного прогресу, великою часткою розумової праці характеризується обмеженням рухової активності людей або гіподинамією. Це властиво і студентам, у яких співвідношення динамічного й статичного компонентів життєдіяльності становить за часом у період навчальної діяльності 1:3, а за енергозатратами – 1:1; у позанавчальний час відповідно 1:8 і 1:2. Та обставина, що динамічний компонент діяльності студентів під час навчальних занять і у позанавчальний час майже однаковий, указує на низький рівень рухової активності значного контингенту студентів.

Гіподинамія приводить до зниження темпів ростуи організму, функціональним відхиленням в розвитку головного мозку, що проявляється в порушеннях вищої нервової діяльності та низькому рівні працездатності мозку.

Функцій рухової активності вказують на необхідність боротьби с гіподинамією і формують розуміння важливості фізично активного способу життя.

Моторна функція. З її допомогою людина взаємодіє з навколишнім середовищем. Рухові реакції необхідні для спілкування, через них здійснюється контакт із природою, вони служать зовнішнім проявом трудового процесу.

Спонукальна функція. Доведено, що рухова активність є генетично обумовленою біологічною потребою. Потреба в в ній вроджена, генетично обумовлена. Задовільнення потреби в русі так само життєво важливо, як і будь-якої іншої, наприклад, у їжі, воді, тощо.

Розвиваюча функція. Рухова активність є провідним чинником онтогенезу, тобто індивідуального розвитку людини з моменту зародження до кінця життя.

Тренувальна функція. Систематичне помірне фізичне навантаження є ефективним універсальним фактором, що тренує, спричиняє сприятливу функціональну, біохімічну та структурну зміни в організмі.

Захисна функція. Позитивний ефект фізичного тренування має два аспекти: специфічний, що проявляється у витривалості організму до фізичних навантажень, і неспецифічний, що виражається в підвищеній стійкості до дії несприятливих факторів навколишнього середовища та захворюванням. Цим визначається захисна функція систематичної рухової активністі.

Стимулююча функція. Біоструми, які йдуть від м’язів, є подразниками мозку. Чим інтенсивніше потік нервових імпульсів (біострумів), тим активніше стимулюється головний мозок, особливо кора більших півкуль, тобто підвищується тонус кори. Відомо, що чим вище тонус кори, тим вище рівень пильнування.

Рухова активність в оптимальних дозах стимулює синтез мозком «гормонів щастя» – ендорфінів, які викликають позитивні емоції, що сприяють гармонізації життєдіяльності організму.

Теплорегуляційна функція. Для підтримки постійної температури тіла, необхідно безперервний приплив енергії у вигляді теплоти. Цю теплоту виділяє працюючі м’язи.

Коригувальна функція. Фізичні вправи – досить ефективний доступний для всіх засіб удосконалення тіла. Систематичними фізичними вправами досягається не тільки фізична досконалість у вузькому значенні слова, але й стійка погодженість роботи всіх внутрішніх органів, покращення функцій нервової системи і психічних процесів.

Мовостворююча функція. Активний стан м’язів стимулює розумову працездатність і сприяє розвитку мови. Існує тісний зв’язок мовної функції з руховою активністю в період раннього дитинства; у першу чергу, це стосується тонко координованих рухів пальців рук.
1.4 Фізична культура як частина культури суспільства
Фізична культура органічна частина загальнолюдської культури, її особлива самостійна область. Разом з тим, це специфічний процес і результат людської діяльності, спрямований на фізичне та духовне вдосконалення особистості.

Фізична культура має свої визначені форми і функції. Під функціями фізичної культури розуміють її властивості впливати на людину і людські відносини, задовольняти та розвивати потреби суспільства і особистості. Вона реалізується повною мірою не сама собою, а головним чином через активну діяльність людини.

Розрізняють загальнокультурні та специфічні функції фізичної культури.

Загальнокультурні функції фізичної культури ґрунтуються на функціональних зв’язках, що поєднують фізичну культуру з іншими суспільними явищами. До цих функцій належать;

До специфічних функцій відносять ті, що задовольняють природні потреби людей у раціональній руховій активності, оптимізують на цій основі її фізичний стан і розвиток організму. Це такі:

Виділяють наступні розділи і види фізичної культури:


1.5 Система фізичного виховання у вузі
Фізичне виховання студентів вузу це організований педагогічний процес, що сприяє засвоєнню і використанню знань, умінь і навичок, необхідних для фізичного вдосконалення, успішного здійснення різних видів діяльності, у тому числі й професійної, а також процес формування в студентів потреб до систематичних занять фізичною культурою і спортом, фізичного самовдосконалення.

Фізичне виховання у підготовці студентів вузу вирішує наступні завдання:

Виходячи з вищевикладеного, мету фізичного виховання у вузі можна визначити як процес формування фізичної культури особистості студента.

Організація навчальних занять проводиться на початку навчального року і починається з аналізу стану здоров’я, фізичного розвитку та фізичної підготовленості студентів, їх спортивної кваліфікації та фізкультурних інтересів.

Навчальні заняття в групах мають виражену оздоровчо-рекреативну і загальнофізичну спрямованість. Основними завданнями навчального процесу є оздоровлення, рекреація, перемикання студентів на інший вид діяльності. Однак не менш важливі для студентів, що мають низький рівень фізичної підготовленості, завдання загальної фізичної підготовки та освітньо-виховні.

До комплексу залікових вимог, крім контрольних нормативів із загально-фізичної підготовки, включаються вимоги із знання теоретичного матеріалу, освоєння необхідного обсягу рухових дій, методичних умінь і навичок, участі у фізкультурно-спортивних заходах.

Завдання фізичного виховання студентів вирішуються різними формами організації навчальних та позанавчальних занять, які у вузі представлені в системі, взаємозалежні між собою і мають наступність.

Крім обов’язкових занять з фізичного виховання, передбачених навчальними планами, важливу роль в оздоровленні студентів, поліпшенні їх фізичного стану відіграють різні форми фізкультурно-спортивної та оздоровчо-масової роботи у вузі.

До таких форм належать:

Організацію і проведення всіх форм фізкультурно-спортивних і оздоровчо-масових заходів у вузі здійснює спортивний клуб разом з кафедрою фізичного виховання.
Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення здоров’я і охарактеризуйте його складові.

2. Назвіть основні форми фізичного виховання студентів у вузі

3. Що становить зміст здорового способу життя?

4. Чим мотивується здоровий спосіб життя?

5. Охарактеризуйте функції рухової активності.

6. Що таке «фізична культура» і в чому полягають її функції?

7. Які завдання вирішує фізичне виховання у вузі?
Тема 2 Методи оцінювання

стану фізичного здоров’я та фізичної підготовленості студентів
2.1 Фізична форма та її оцінка
Гарну фізичну форму визначає сукупність окремих складових, з яких головними є: серцево-дихальна витривалість, м’язова сила, витривалість, гнучкість, склад тіла.

Серцево-дихальна витривалість – здатність витримувати протягом тривалого часу фізичне навантаження помірної інтенсивності. Вона показує, наскільки ефективно серце й легені забезпечують організм киснем при тривалій фізичній активності.

Будь-яка діяльність організму – сон або біг – залежить від діяльності серцево-судинної та дихальної систем. Споживання організмом кисню, називане також аеробною здатністю – найголовніша складова тренованості.

Метод тренування серцево-судинної системи – це виконання фізичних вправ, що збільшують потреби м’язів у кисні досить тривалий час. Такі вправи підвищують здатність серцево-судинної та дихальної систем постачати працюючі м’язи киснем і забирати з них вуглекислоту. Ці вправи тренують серце і воно інтенсивніше працює. Одночасно підвищуються функціональні можливості організму.

Існують два типи вправ – аеробні й анаеробні. Аеробними називають вправи, що використають для тривалої напруги м’язів енергію, для вивільнення якої потрібен кисень. Анаеробні – це такі вправи, що використовують для короткочасних спалахів м’язової активності енергію, що запасена організмом.

Енергія, яку використовують клітини, накопичується в аденозинтрифосфаті (АТФ) – це сполука, що присутня у всіх клітинах організму і зберігає енергію, що вивільнилася з вуглеводів, жирів і білків. Клітини мають у розпорядженні незначний запас АТФ – його вистачає приблизно на 8 секунд інтенсивної фізичної активності.

Інтенсивні безперервні вправи, що тривають більше 2 хвилин (біг, плавання на великі дистанції, велосипедні та лижні перегони), тренують аеробну систему. У присутності кисню м’язи ефективно виробляють енергію. Кисень дозволяє клітині, з одного боку, витягати більше енергії з глюкози, з іншого боку – утворювати АТФ.

Такі фізичні вправи, як підняття ваг, спринт, теніс, гандбол, волейбол, тренують анаеробну систему. Коли людина робить граничне зусилля, що триває 1-2 хвилини, клітини починають утворювати із глюкози, що зберігається в них, більше АТФ. При цьому серце та легені не спроможні задовольнити потреби організму в кисні, і людина починає задихатися.

Щоб відновити належний рівень кисню, серце та легені протягом декількох наступних хвилин посилено працюють. Тому для уникнення перенапруження, варто попередньо досягти належного рівня аеробної тренованості, кілька тижнів виконуючи програму аеробних вправ. Для осіб, які не збираються брати участь у спортивних змаганнях, анаеробні форми тренування можна виключити.

М'язова сила – сила, що здатний розвити м’яз при піднятті, переміщенні або штовханні певного предмета. Можна визначити силу будь-якої однієї м’язової групи, наприклад, ручний динамометр дозволяє виміряти силу кисті.

Сила потрібна кожному, насамперед, для виконання найпростіших повсякденних справ. Якщо м’язову силу не підтримувати, то згодом усе важче будуть даватися найпростіші форми фізичної активності, наприклад, ходіння пішки.

М’язова витривалість означає здатність людини протягом певного часу підтримувати м’язове скорочення або повторно скорочувати будь-яку групу м’язів. За допомогою згинань і розгинань тулуба можна визначити витривалість м’язів живота, а за допомогою віджимань – витривалість м’язів плеча, руки.

М’язова витривалість має велике значення в повсякденному житті. Так, достатньою витривалістю м’язів пальців, передпліччя, плеча та спини повинні володіти студенти, які годинами сидять за комп’ютером. Одним із популярних способів розвитку м’язів, а також збільшення гнучкості та поліпшення складу тіла є тренування з обтяженням.

Гнучкість – здатність суглоба забезпечувати максимальну амплітуду руху. Гнучкість тазостегнових, колінних, гомілковостопних та інших суглобів дозволяє людині нагинатися, витягатися і повертатися при виконанні дій, коли людина ходить, простягає руку або озиратися назад. Втрата гнучкості може стати причиною розриву або розтягання м’язів.

Склад тіла – відношення маси його жиру до маси худих тканин. Для оцінки маси тіла можуть бути використані таблиці «маса-зріст». Масу жиру можна визначити за допомогою тесту жирових складок (кронциркулем). Товщина підшкірного шару в нормі повинна становити 1,2-2,5 см.
2.2 Основи лікарського та педагогічного контролю
Заняття фізичними вправами та спортом мають на організм людини надзвичайно сильні, складні та різноманітні впливи. Тільки правильно організовані заняття із дотриманням принципів спортивного тренування під наглядом викладача та лікаря зміцнюють здоров’я, поліпшують фізичний розвиток, підвищують фізичну підготовленість і працездатність організму, сприяють зростанню спортивної майстерності.

У той же час неправильна організація занять, зневага методичними принципами, планування обсягу та інтенсивності тренувального навантаження без урахування стану здоров’я та індивідуальних особливостей, відсутність регулярних медичних спостережень не дадуть бажаних результатів і можуть завдати непоправної шкоди здоров’ю.

Лікарський контроль є невід’ємною частиною системи фізичного виховання, що спрямована на вивчення стану здоров’я, фізичного розвитку, фізичної (функціональної) підготовленості студентів, і впливу на них занять фізичними вправами і спортом. Він дає можливість вчасно виявляти відхилення в стані здоров’я, а також планувати тренувальні навантаження.

Основна мета лікарського контролю в процесі фізичного виховання студентів сприяти максимальному використанню засобів фізичної культури і спорту для зміцнення їх здоров’я, підвищення функціональних можливостей і досягнення ними високих спортивних результатів.

Лікарський контроль у вузі проводиться в наступних формах:

- регулярні медичні обстеження студентів, що займаються фізичною культурою і спортом (первинні, повторні, додаткові);

- лікарсько-педагогічні спостереження за студентами під час занять і змагань;

- санітарно-гігієнічний контроль за місцями та умовами проведення занять і спортивних змагань;

- попередження спортивного травматизму і захворюваності;

- медичне обслуговування масових оздоровчих, фізкультурних і спортивних заходів;

- санітарно-просвітня робота та пропаганда фізичної культури і спорту у вузі.

Педагогічний контроль планомірний процес одержання інформації про фізичний стан студентів, що займаються фізичною культурою і спортом. Завдання педагогічного контролю:

- оцінити ефективність застосованих засобів і методів занять;

- виконати план занять;

- виявити динаміку розвитку результатів і спрогнозувати досягнення окремих студентів;

- відібрати талановитих спортсменів.

Зміст педагогічного контролю:

- контроль за відвідуваністю занять;

- контроль за тренувальними навантаженнями;

- контроль за станом студентів;

- контроль за технікою вправ;

- облік спортивних результатів.
2.3 Самоконтроль: завдання та методи дослідження
Лікарський контроль і педагогічні спостереження не дадуть бажаного результату, якщо вони не будуть доповнені самоконтролем. Самоконтроль – це самостійні регулярні спостереження за допомогою простих доступних прийомів за станом свого здоров’я, фізичним розвитком, впливом на організм занять фізичними вправами, спортом.

Завдання самоконтролю:

- розширити знання про фізичний розвиток;

- придбати навички в оцінюванні психофізичної підготовки;

- ознайомитися з найпростішими доступними методиками самоконтролю;

- вміти визначити рівень фізичного розвитку, тренованості та здоров’я, щоб коригувати навантаження при заняттях фізичною культурою і спортом.

Самоконтроль дозволяє вчасно виявити несприятливі впливи фізичних вправ на організм. Основні методики самоконтролю: інструментальні, візуальні.

Щоб самоконтроль був ефективним, необхідно мати уявлення про енергетичні витрати організму при нервово-психічних і м’язових напругах, що виникають при виконанні навчальної діяльності в сполученні із систематичним фізичним навантаженням. Важливо знати часові інтервали відпочинку і відновлення розумової та фізичної працездатності, а також прийоми, засоби й методи, за допомогою яких можна ефективніше відновлювати функціональні можливості організму.

Результати самоконтролю повинні регулярно реєструватися в спеціальному щоденнику самоконтролю. Приступаючи до його ведення, необхідно визначитися з конкретними показниками (об’єктивними та суб’єктивними) функціонального стану організму.

Для початку можна обмежитися такими показниками, як самопочуття (гарне, задовільне, погане), сон (тривалість, глибина, порушення), апетит (гарний, задовільний, поганий). Низька суб’єктивна оцінка кожного з цих показників може служити сигналом про погіршення стану організму, бути результатом перевтоми або нездоров’я.

Записуючи в щоденник самоконтролю дані вимірів пульсу (у спокої і у процесі занять фізичними вправами), можна об’єктивно судити про вплив тренувального процесу на стан серцево-судинної системи та організму в цілому.
2.4 Визначення навантаження за об’єктивними показниками самоконтролю
2.4.1 Методика визначення навантаження за показниками пульсу, життєвої ємності легень і частоти подиху
Існує кілька методів виміру пульсу. Найчастіше визначають частоту пульсу на зап’ясті в основі великого пальця. Після інтенсивного навантаження, що супроводжується частішанням пульсу до 170 уд/хв. і вище, більше достовірним буде підрахунок серцебиття верхівкового поштовху серця – в районі п’ятого міжребір’я.

У стані спокою пульс можна підраховувати не тільки за хвилину, але й з 10-, 15-, 30-секундними інтервалами. Відразу після фізичного навантаження пульс, як правило, підраховують у 10-секундному інтервалі. Це дозволяє точніше встановити момент відновлення пульсу.

В нормі у дорослої нетренованої людини частота пульсу коливається в межах 60-89 уд/хв. У жінок пульс на 7-10 удар/хв частіше, ніж у чоловіків того ж віку. Частота пульсу 40 уд/хв. і менше є ознакою добре тренованого серця або наслідком патології.

Інтенсивність фізичного навантаження можна визначити за частотою пульсу:

Частота серцевих скорочень при максимальному навантаженні залежно від віку може бути:


Рік

Частота серцевих скорочень, уд/хв.

Рік

Частота серцевих скорочень, уд/хв.

25

200

45

176

30

194

50

171

35

188

55

165

40

183

60

159


Ці показники можуть служити орієнтиром при самоконтролі.

Дослідження показують, що навантаження, яке супроводжується пульсом 120-130 уд/хв., викликає істотне збільшення систолічного викиду крові, а величина його при цьому становить 90,5 % максимально можливого. Це говорить про те, що навантаження, які сприяють тренуванню витривалості серця, повинні проходити при частоті серцевих скорочень не нижче 120-130 уд/хв.

Важливим показником, що характеризує функцію серцево-судинної системи, є рівень артеріального тиску. У здорової людини максимальний тиск (систолічний) залежно від віку рівняється 100-125 мм рт.ст., мінімальне (диастолічне) 65-85 мм рт.ст.

При фізичних навантаженнях максимальний тиск у спортсменів і фізично тренованих людей може досягати 200-250 мм рт. ст. і більше, а мінімальне знижуватися до 50 мм рт.ст. і нижче. Швидке відновлення (протягом декількох мінут) показників тиску говорить про підготовленість організму.

Щоб корегувати зміст занять фізичними вправами за результатами показників самоконтролю, розроблені спеціальні тести.

При легкому навантаженні частота пульсу доходить до 130 уд/хв., при навантаженні середньої тяжкості – 130-150 уд/хв., граничне навантаження більше 180 уд/хв.

Визначити величину навантаження можна за проміжок часу, за який відновлюється пульс. Так, при малому навантаженні це відбувається через 5-7 хв. після закінчення занять, при середньому через 10-15 хв., а при високому навантаженні пульс відновлюється тільки через 40-50 хв.

Тренованість організму можна визначити також за різницею пульсу, якщо виміряти його лежачи, а через хвилину – стоячи. Так, різниця пульсу в 0-12 уд/хв. говорить про гарну тренованість, 12-18 – про середню, 19-25 – про відсутність тренованості.

Визначити величину навантаження можна за частотою подиху. Після легкої роботи частота подиху становить 20-25 разів за хвилину, після середньої 25-40, після важкої більше 40 подихів за хвилину.
2.4.2 Методика оцінки функціональної підготовленості за затримкою подиху
Після 2-3 глибоких вдихів і видихів зробити повний вдих і затримати подих. Відзначається час від моменту затримки подиху до його поновлення.

Слабка функціональна подготовленость характеризується затримкою подиху менше 50 секунд, середня – 65-75 секунд, більше 80 секунд –добра функціональна підготовленість.

Тест можна повторити на повному видиху. Затримка подиху менше, ніж на 20 секунд вказує на малу функціональну підготовленість, середня підготовленість у тих, хто може затримати подих на 35-40 секунд, добра підготовленість якщо затримка більше 45 секунд.
2.4.3 Методика оцінки стану

центральної нервової системи за пульсом
Перевірити стан центральної нервової системи (ЦНС) можна за допомогою ортостатичної проби, що відбиває збудливість нервової системи.

Підрахунок ведеться в такий спосіб: протягом 15 секунд виміряється частота пульсу в положенні лежачи, потім через 3-5 хвилин – у положенні стоячи.

За різницею пульсу за 1 хвилину визначається збудливість ЦНС: слабка – 0-6 ударів, нормальна, середня – 7-12, жива – 13-18, підвищена – 19-24.
2.4.4 Оцінка фізичної працездатності за результатами

12-хвилинного тесту в бігу та плаванні
Тести К. Купера, що наведені в таблицях 2 і 3, дозволяють визначити фізичну працездатність людини за результатами 12-хвилинного бігу та 12-хвилинного плавання.
Таблиця 2 – Оцінка фізичної працездатності різних вікових груп за результатами 12-хвилинного тесту в бігу

(за К. Купером, 1987)


Оцінка фізичної підготовле­ності

Подолана за 12 хвилин відстань (км)

Вік (роки)

13-19

20-29

30-39

40-49

50-59

60 та старші

1

2

3

4

5

6

7

Чоловіки

Дуже погано
Погано
Задовільно
Добре
Відмінно

Менше

2,1
2,1-2,2
2,2-2,5
2,5-2,75
2,75-3,0

Менше

1,95
1,95-2,1
2,1-2,4
2,4-2,6
2,6-2,8

Менше

1,9
1,9-2,1
2,1-2,3
2,3-2,5
2,5-2,7

Менше

1,8
1,8-2,0
2,0-2,2
2,2-2,45
2,45-2,6

Менше

1,65
1,65-1,85
1,85-2,1
2,1-2,3
2,3-2,5

Менше 1,4
1,4-1,6
1,6-1,9
1,9-2,1
2,1-2,4



1

2

3

4

5

6

7

Жінки


Дуже погано
Погано
Задовільно
Добре
Відмінно

Менше

1,6
1,6-1,9
1,9-2,1
2,1-2,3
2,3-2,4

Менше 1,55
1,55-1,8
1,8-1,9
1,9-2,1
2,15-2,3

Менше 1,5
1,5-1,7
1,7-1,9
1,9-2,0
2,0-2,2

Менше

1,4
1,4-1,6
1,6-1,8
1,8-2,0
2,0-2,1

Менше

1,35
1,35-1,5
1,5-1,7
1,7-1,9
1,9-2,0

Менше 1,25
1,25-1,35
1,4-1,55
1,6-1,7
1,75-1,9


Таблица 3 – Оцінка фізичної працездатності різних вікових груп за результатами 12-хвилинного тесту в плаванні

(за К. Купером, 1987)


Оцінка фізичної підготовле­ності

Подолана за 12 хвилин відстань (км)

Вік (роки)

13-19

20-29

30-39

40-49

50-59

60 та

старші

1

2

3

4

5

6

7

Чоловіки

Дуже погано
Погано
Задовільно
Добре
Відмінно

Менше 450
450-550
550-650
650-725
Більше 725

Менше 350
350-450
450-550
550-650
Більше 650

Менше 325
325-400
400-500
500-600
Більше 600

Менше 275
275-350
350-450
450-550
Більше 550

Менше 225
225-325
325-400
400-500
Більше 500

Менше

225
225-275
275-350
350-450
Більше 450
Жінки

Дуже погано
Погано
Задовільно
Добре
Відмінно

Менше

350
350-450
450-550
550-650
Більше 650

Менше

275
275-350
350-450
450-550
Більше 550

Менше

225
225-325
325-400
400-500
Більше 500

Менше

175
175-275
275-350
350-450
Більше 450

Менше

150
150-225
225-325
325-400
Більше

400

Менше

150
150-175
175-275
275-350
Більше

350


2.4.5 Методика оцінки швидкості
Для перевірки швидкості можна провести і з’ясувати швидкість стиску найсильнішою рукою падаючої лінійки.

Тест виконується в положенні стоячи. Найсильніша рука з розігнутими пальцями (ребром долоні вниз) витягнута вперед. Помічник установлює 40-сантиметрову лінійку паралельно долоні на відстані 1-2 сантиметри. Нульова відмітка лінійки перебуває на рівні нижнього краю долоні. Після команди «Увага» помічник протягом 5 секунд повинен відпустити лінійку. Потрібно якнайшвидше стиснути пальці в кулак і затримати падаючу лінійку. Виміряється відстань у сантиметрах від нижнього краю лінійки. Виконують 3 спроби, зараховується кращий результат. 13 сантиметрів для чоловіків і 15 – для жінок вважається добрим.
2.4.6 Методика оцінки гнучкості
Гнучкість можна оцінити так. Стоячи на гімнастичному ослоні з випрямленими в колінах ногами, випробуваний виконує нахил уперед, торкаючись відмітки нижче або вище нульової крапки (вона перебуває на рівні стоп) і зберігає позу не менше 2 секунд.

Тест проводиться 3 рази, і зараховується кращий результат. Якщо торкання зафіксоване на нульовій відмітці, гнучкість задовільна, якщо на 5-10 с-м нижче – добра.

Оцінку гнучкості можна провести ще одним способом. Покласти на підлогу до стіни яку-небудь коробку, на ній потрібно розмістити вимірювальну лінійку таким чином, щоб із ближнім краєм коробки збігалася відмітка в 10 см, а з далеким, біля стіни, – відмітка в 30 см.

Сидячи на підлозі з випрямленими в колінах ногами, щоб відстань між п’ятами становила 12-13 см, а стопи повністю прилягали до поверхні коробки, простягнути руки якнайдалі. Кінчиками пальців доторкнутися (не ривком!) до відповідної відмітки на лінійці, затриматься в такому положенні приблизно на 3 секунди.

Описану процедуру повторити 3 рази, оцінювати кращий результат із трьох спроб. Показником гнучкості тіла служить відстань у сантиметрах, на яку вдалося витягнути руки (таблиця 4).
Таблиця 4 – Показники гнучкості



Стать

Рівні гнучкості (см)

Дуже високий

Високий

Середній

Низький

Дуже низький

Жінки

Більше 28

25-28

15-23

5-12

Менше 5

Чоловіки

Більше 25

19-23

8-18

3-5

Менше 3



1   2   3


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации