Культура Украины 17-18ст - файл n1.doc

Культура Украины 17-18ст
скачать (169 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc169kb.03.11.2012 01:11скачать

n1.doc



Міністерство освіти і науки України

Приватний вищий навчальний заклад

Європейський університет

Запорізька філія

Кафедра економіки

Контрольна робота
з дисципліни: КУЛЬТУРОЛОГІЯ

на тему: КУЛЬТУРА УКРАЇНИ 17 – 18 ст.


Виконав (ла):

студент (ка) 1 курсу




групи ___________




Семашко Інна Володимирівна













Перевірив (ла):

К.ф.н., доц. Мамай Н. М.








Запоріжжя

2007

ЗМІСТ

Вступ ……………………………………….……………………………... 3

1. Мистецтво та архітектура ………………………………………….…. 4

2. Освіта та її особливості у 17 – 18 ст. ………………………………… 9

3. Розвиток науки в Україні 17 - 18 ст. …………………….………….. 13

4. Барокова література 17 – 18 ст. …………………………..……….…. 17

5. Український театр ……………………………………………………. 22

Висновки ……………………………………………………………….... 27

Список використаної літератури ……………….……………………… 29
ВСТУП
Духовна культура – складна, багатогалузева система, яка охоплює мову, мистецтво, науку, ідеологію, право, етику, релігію, традиції, звичаї, вірування і т. д., тобто все те, що складає духовний світ народу, його свідомість, сукупність його переконань і поглядів.

За часів відродження української культури необхідним є знання тих звичаїв і культурних досягнень, що мали місце минулих століть. Органічно розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід’ємною частиною державної незалежності України. Знання національної культури минулих століть є цікавим і з точки зору розуміння феномену українського народу, що живе на перекресті шляхів в центрі Європи.

Цінності духовної культури ор­ганічно пов'язані із засобами їх виробництва, збереження і поширення. Всі ці складові галузі культури виникали в різний час історичного розвитку народу, що не­минуче відбивалось на їх змісті, формі, функціях. Не можна не врахо­вувати того, що кожна із вказаних галузей культури, розвиваючись за спільними для всієї культури законами, має і свої специфічні законо­мірності розвитку.

Рівень культури народу визначається не тільки високими здобут­ками в галузі літератури і мистецтва, науки і техніки, а й тим, як ці здобутки втілюються в життєдіяльності народу, як вони позначаються да повсякденному житті і світовідношенні людини. Розвиток духовної культури невідривний також від історії становлення суспільства: розглядаючи й характеризуючи її особливості не можна не врахувати історичних моментів, у якій вони формувалися й виявлялися. Нерозривність матеріальних і духовних цінностей в культурі кожного народу, їх історична взаємозумовленість є очевидними.

1. Мистецтво та архітектура
Розглядаючи розвиток образотворчого мистецтва і архітектури на Україні в XVIІ – XVIII ст., треба відмітити, що він відбувався у особливих історичних умовах. Період визвольної війни, приєднання українських земель до Росії внаслідок Переяславської ради, період Руїни, коли українські землі входили до складу різних держав – все це зумовило особливості розвитку української архітектури та образотворчого мистецтва XVIІ – XVIII ст. Взагалі цей період можна розділити на 2 етапи: 1) I половина XVII ст., коли більшість українських земель знаходилась під владою Польщи і 2) II половина XVII – XVIII ст., коли Більшість українських земель знаходилась в складі Російської держави.

Архітектура і образотворче мистецтво України XVIІ - XVIII ст. розвивались на самобутній давньоруській основі. Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво і живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів – з іншого.

З активізацією суспільного життя в архітектурі намічається небувале піднесення. Хоч для будівництва через історичні умови цей період був надзвичайно несприятливим, проте на Україні будувалося багато і повсюдно. Будівельна програма включала в себе відновлення зруйнованих і будівництво нових міст, зведення оборонних споруд, арсеналів, храмів, житла. Саме перевага світського будівництва є визначальною рисою тогочасної архітектури.

У нових історичних умовах зодчество набувало нового змісту, оновлюючи свою конструктивну систему та пластично-декоративні засоби. Це була ренесансна архітектура, що стала закономірним етапом у поступальному розвитку національних будівельних традицій. Її характерними ознаками були: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність членування на поверхи, багатство декоративного оздоблення фасадів.

В українській архітектурі першої половини XVII ст. важливе місце займало оборонне будівництво. Часто використовувалася традиційна фортифікаційна система з земляними валами, глибокими ровами та дерев’яними стінами, якщо іншого матеріалу не було. Але водночас будуються фортеці, над спорудженням яких на запрошення польської корони працюють іноземні спеціалісти. Гійом Левассер де Боплан у 1635 р. проектував замок в Кременчуці та фортецю Кодак на Дніпрі.

В цей же час в різних місцевостях України будувались замки й укріплення. Кам’яні замки здебільшого споруджувались на Правобережжі, насамперед на Поділлі і Волині, а також у Східній Галичині, на Північній Буковині і Закарпатті. Як фортеці часто будувались й культові споруди – церкви і монастирі.

Архітектори України вміло поєднували в будівництві український національний стиль з кращими надбаннями європейського ренесансу.

Значного поширення набувають скульптура і різьблення, зокрема різьблення іконостасів. Живопис, що раніш майже виключно був присвячений релігійній тематиці, тепер значною мірою набуває світського характеру. Розвивається книжкова мініатюра, гравюра, особливо по дереву.

Скульптура на цьому етапі наповнилась новим змістом, а відтак і набула іншої структури. Її діапазон розширився: розвивалася декоративна пластика, тематична різьба, головним чином у багатофігурних сценах вівтарів, фасадів храмів та каплиць, з’явився скульптурний образ сучасника – в надгробках та епітафіях. Так, наприклад, визначне місце в монументальній скульптурі Львова займає скульптурна група “Бій архангела Михаїла з сатаною”. Група призначалася для польського королівського арсеналу як його емблема за прикладом арсеналів Західної Європи.

В іконі першої половини XVII ст. образ людини набув більшої життєвої активності й міцнішого зв’язку з сучасністю. Взірцем втілення нового розуміння людини є “Пантократор з апостолами”. У багатьох іконах помітне тяжіння авторів до відображення життєвих прототипів.

На початку XVII ст. в українському мистецтві з`являється історичний жанр. Він був породжений новою добою.

З другої половини XVII ст. в українському мистецтві посилюється демократична течія, вона набирає людяного, життєвостверджуючого характеру. Хоча архітектура і будівництво продовжували розвиватись на місцевій самобутній народній основі, водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю барокко, для якого характерним були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість. У більшій чи меншій мірі пам’ятки українського барокко створювались на грунті народної естетики, що й визначило їхню своєрідність.

На селі і значною мірою в містах як будівельний матеріал використовувалось переважно дерево. На грунті традицій дерев’яного будівництва виробився особливий тип храмів-монументів. Вони хрещаті у плані, мають центричну композицію мас і кристалоподібні об’єми. Їх особливістю є відсутність скільки-небудь чітко визначеного головного фасаду.

Але у містах частіше будівлі споруджували з цегли й каменю – гетьманські палаци, будинки старшини, магістратів, споруди монастирів, церков. Якщо на Правобережжі міста майже не розвивались, то міста Лівобережжя і Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Батурин та ін., інтенсивно розбудовувались. Російський зодчий Йосип Старцев збудував кам’яні собори Микільського (1690-1696) і Братського (1690-1693) монастирів в Києві.

За зразком Ніжинського собору (1668-1670) коштом гетьмана І.Самойловича за планом архітектора Йоганна Баптіста був споруджений Троїцький собор в Чернігові (1679-1695). Порівняно з Ніжинським, він стрункіший за пропорціями, динамічніший за грою мас, вертикальних і горизонтальних архітектурних ліній. Три яруси хорів у ньому своїми балюстрадами висувалися як балкони у внутрішній простір. Цей же архітектор з Мартином Томашевським спорудив Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (1684-1692), Покровський собор у Харкові (1689) та ін.

Загальною тенденцією у розвитку образотворчого мистецтва на Україні з другої половини XVII ст. стає дедалі ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Під впливом стилю барокко багато творів живопису відзначались пишністю, декоративністю, яскравим колоритом, грою кольорів. У розписах є безліч життєво конкретних подробиць, архітектурних і пейзажних мотивів облич. Найважливішими пам’ятками монументального живопису другої половини XVII ст. є іконостаси, зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові (1669-1676), Богородчанський іконостас, створений для Манявського скиту майстром Іовом Кондзелевичем з Волині, іконостаси, виготовлені в 1667-1700рр. Іваном Рутковичем із Жовкви. Палітра Рутковича обмежена. Його улюблені кольори: вишневий, кіноварний, жовтий, синьо-зелений. Руткович був світською людиною, вдача якої, відбита в його творах, поєднала поривчастий темперамент життєлюбця з міщанським прагматизмом. Іншої вдачі був його сучасник – Іов Кондзелевич – ієромонах Білостоцького монастиря поблизу Луцька. В його шедеврах-іконах з Манявського скиту нема нічого буденного. Уміння Кондзелевича відтворювати найтонші порухи людської душі виявились тут на повну силу.

Будинки прикрашалися різьбою по дереву, різноманітним орнаментом, картинами, зокрема популярними малюнками на теми “Козак Мамай” і “Чайки”.

Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, іншої старшини. Портрети, як криторські, так і світські, малювалися на Україні, зокрема у Львові, і раніше, але з XVII ст. починається історія власне українського портрета. Високого рівня у цей час досягла гравюра, особливо на міді.

У XVIII ст. значний крок уперед зробила на Україні архітектура. Було збудовано, переважно з цегли й каменю, багато різноманітних споруд, серед яких, поряд з культовими, ставало дедалі більше цивільних будівель – адміністративних, господарських, житлових та ін.

Велику кількість чудових будівель було зведено наприкінці XVII – на початку XVIII ст. у Києві та інших містах турботами й коштом гетьмана І.Мазепи. Це у Києві Миколаївська церква на Печерську, Троїцька і головна церква Лаври, Братська церква на Подолі, будинок Києво-Могилянської академії та ін.

У першій половині XVIII ст., переважно у стилі барокко, були споруджені визначні будови й архітектурні ансамблі. У 1731-1745 рр. під керівництвом архітектора Йоганна Готфріда Шеделя збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. У 1747-1753 рр. за проектом архітектора В.Растреллі під керівництвом архітектора І.Мічуріна на київських горах була збудована Андріївська церква, а в 1752-1755 рр. - царський палац.

Із 60 – 70-х років XVIII ст. на зміну стилю бароко в архітектурі приходить так званий російський класицизм (російський ампір). Для класицизму були характерними строгість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, симетрично-осьова композиція будівель, світлі фарби.

Велике значення для розвитку архітектури на Україні мала діяльність видатних російських архітекторів, що працювали на Україні, - В. Растреллі, А. Квасова, П. Неєлова та ряду ін. Найвидатнішими українськими архітекторами XVIII ст., які працювали в тісній співдружності з архітекторами російськими, були С. Ковнір (1695-1786) та І. Григорович-Барський (1713-1785).

Кріпак Києво-Печерської лаври, С. Ковнір навчився будівельної справи і створив оригінальні архітектурні споруди, які виділяються мальовничістю і багатством ліпного оздоблення стін і фронтонів. Це так званий Ковнірівський корпус і дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі, Кловський палац, над яким Ковнір працював разом з П.І.Неєловим, і дзвіниця Києво-Братського монастиря, дзвіниця і церква у Василькові.

Вихованець Київської академії, талановитий учень Растреллі, І. Григорович-Барський став автором багатьох архітектурних будов: церков Покровської і Миколи Набережного на Подолі в Києві, церкви-дзвіниці і стіни Кирилівського монастиря, магістрату і собору в Козельці та ін.

У XVIII ст. розвивалася й дерев’яна архітектура. Найбільш видатною пам’яткою дерев’яної архітектури є Троїцький собор у Новомосковську, споруджений народним майстром Якимом Погребняком у 1773-1778 рр. Маючи 65 м у висоту, цей собор був найвищою дерев’яною будівлею XVIII ст. в Україні.

Продовжував розвиватись в Україні живопис. У ньому дедалі сильнішими ставали елементи реалізму. Найбільш видатними майстрами живопису тоді були Д. Левицький (1735-1773), В. Боровиковський (1757-1825) і А. Лосенко (1737-1773). Вони спочатку навчалися в Україні, потім в Петербурзькій академії мистецтв, стали її академіками, працювали там. Особливо великі їхні заслуги в розвитку портретного живопису.

Таким чином, на Україні в XVI-XVII ст. достатньо розвивалося образотворче мистецтво та архітектура. Вони мали свої особливості, пов`язані з особливими історичними умовами, з розвитком західноєвропейської та російської культури. Та не дивлячись ні на що, українське мистецтво та архітектура були своєрідними, зберігаючи місцеву самобутню народну основу.
2. Освіта та її особливості у 17 – 18 ст.
Одним з найцікавіших феноменів української культури цього періоду стала школа, яку сучасники називали колегіумом. У 17 - 18 ст. величезний вплив на розвиток освіти в Україні та Росії мав Києво-Могилянський колегіум, створений Київським митрополитом П.Могилою у 1632 р. на базі київської братської школи та Лаврської школи, створеної ним же напередодні, у 1631 р. У 1701 р. Києво-Могилянський колегіум було перетворено в Академію. Вона забезпечувала європейську академічну освіту. Дослідник вважають саме її першим вищим навчальним закладом в Україні та Росії. Адже Слов'яно-греко-латинська академія в Москві була відкрита лише у 1687 році, Московський університет в 1755 р., а Петербургський університет у 1819 р.

Петро Могила (1596-1647) - політичний та культурний діяч України, Молдови та Румунії. Походив з давнього та знатного молдавського роду. Освіту здобував у Львівській братській школі та в Західній Європі. У 1625 прийняв чернецький постриг. З 1627 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври, з 1631 - митрополит Київський і Галицький. Добивався у польського короля легалізації православної церкви в Україні, яка переслідувалася поляками після Берестейської унії, а також передання їй деяких маєтків і церковних споруд (Софійського собору, Києво-Видубицького монастиря), захоплених уніатами. Поряд зі створенням Київського колегіуму, був організатором створення його філій в Вінниці, Крем'янці, Гощі, першої румунської вищої школи в Яссах у 1640 р. Понад 20 років очолював книговидавничу справу в Україні, Румунії та Молдавії. Автор книг, написаних слов'янською, польською, латинською мовами. Діяльність П.Могили сприяла формуванню національної самосвідомості українського суспільства, визріванню ідей боротьби за національне визволення, проти іноземного та релігійного гноблення. Роки його найбільш активної діяльності (30-40 рр. 17 ст.) увійшли в історію під назвою "могилянської епохи".

В Могилянській колегії вчителями були не світські люди, а ченці братського Богоявленського монастиря. До речі, й сам монастир нерідко називали духовним братством, або й просто братством, хоч, ясна річ, це не було братство в традиційному для української науки значенні слова. Ректором колегіуму став архімандрит Богоявленського монастиря, — і цей порядок зберігся надалі. Як вказувалося, при організації колегіуму він був підпорядкований Могилі як "старшому братові". Незабаром (1633) архімандрит Петро Могила став ще й Київським митрополитом; після його смерті Києво-братський монастир і колегіум (академія) фактично підпорядковувалися наступникам Могили на митрополичій кафедрі, хоча вони вже й не називалися старшими братами.

В основу структури Києво-Могилянської Академії була покладена організація єзуїтських колегій. Строк навчання тривав 12 років. Програма передбачала вивчення 7 вільних наук: граматики, риторики, поетики (піїтики), філософії, математики, астрономії, музики. Навчання велося польською та латинською мовами. На початку 18 ст. латина витісняється українською мовою, але вона ще довго вивчалася у школах України, що відповідало рівню європейської освіти. Запроваджуються також французька, німецька та давньоєврейська мови. На початку 18 ст. були створені філії Академії в Чернігові, Білгороді (згодом переведена в Харків) та Переяславі.

Обгрунтовуючи необхідність вивчення латини, П.Могила говорив: "Латинська мова нам на те потрібна, щоб бідної Русі не називали глупою Руссю. Обманець говорить: "Учіться по-грецьки, не по латині". Це добра рада, але корисна в Греції, не в Польщі, де латинська мова має найбільший успіх. Поїде бідака на трибунал, на сойм, на сеймик, на громадський або земський суд, без латини платить вини (судові кари). Без неї (латинської мови) нема ні судді, ні возного, ні ума, ні посла. Не треба нас підганяти під грека, стараймося за неї при латині так, що бог дасть, грека буде для свята, а латина для щоденного вжитку".

Хоч у тогочасній шкільній освіті ще дуже сильними були традиції середньовічної схоластики, навчальний процес у Київському колегіумі цим не обмежувався. На початку існування Києво-Могилянської Академії викладання носило передовий, прогресивний характер. Ряд курсів засвідчують знайомство професури з передовими ідейними течіями доби Відродження, прагнення поінформувати учнів про новини тогочасної науки й освіти. Студенти вивчали не тільки томізм Фоми Аквінського, але й твори гуманістів - Еразма Ротердамського, Амоса Коменського, Гоббса, Декарта, Аристотеля, Спінози та ін. Застосовувались і досить досконалі як на той час педагогічні методи, зокрема активізація навчального процесу шляхом диспутів, ігор. Так, в курс логіки Йосифа Кононовича-ґорбацького включено присвячену Могилі промову перед публічним диспутом у колегіумі.

У різні часи в Академії викладали визначні вчені того часу: Інокентій Гізель, Степан Яворський, Георгій Кониський, Феофан Прокопович.

Внаслідок діяльності Києво-Могилянського колегіуму в Україні зростала кількість освічених людей, учителів початкових шкіл, "мандрованих спудеїв"-учителів. Сирієць Павло Алеппський, який проїздив у 1654 і 1657 рр. через Україну, зазначав у своїх подорожніх записах, що тут чимало чоловіків і навіть жінок були письменними. За його словами, "у країні козаків всі діти вміють читати, навіть сироти". Це, безумовно, перебільшення, але воно засвідчує, що кількість письменних людей в Україні була помітно більшою, ніж у інших відвіданих Павлом країнах.

Випускники Київської Академії займали важливі державні і церковні посади в Російській імперії і внесли значний вклад в розвиток російської культури. Єпіфаній Славинецький (?-1675) був організатором та ректором першої греко-латинської школи в Москві (1653); Симеон Полоцький (1629-1680) був вчителем дітей царя Олексія Михайловича, організатором Слов'яно-греко-латинської академії в Москві (1687) та типографії в Кремлі; Феофан Прокопович (1681-1736) -пропагандистом петровських реформ та главою російської православної церкви; драматург, поет, історик та композитор Данило Туптало (1651-1709) став митрополитом ростовським і увійшов в історію як Дмитро Ростовський; Стефан Яворський (1658-1722) був президентом Синоду; Олександр Безбородько (1747-1799) був канцлером Російської імперії; Ілля Безбородько (1756-1815) - сенатором.

Наприкінці 18 ст. в умовах ліквідації української автономії, наступу російського царату на українську культуру, Академія поступово втрачає своє значення. У 1780 р. згоріла бібліотека Академії, що була найбільшою в Україні, у 1788 р. Академія була позбавлена матеріальної підтримки, а в 1817 р. взагалі закрита, як світський навчальний заклад, і перетворена в духовну академію для підготовки вищих церковнослужителів російської православної церкви. Внаслідок цього центр культурного розвитку, який протягом 17 - 18 ст. знаходився в Україні, переміщується в Росію, з Києва - в столицю імперії Петербург.

Значення Київської братської школи та Києво-Могилянського колегіуму виходило за межі України. Так, за зразком Київської була реорганізована школа Могильовського братства у Білорусі. 1640 р. вихованець Київської братської школи, а пізніше викладач і ректор колегіуму Софоній Почаський був посланий до столиці Молдавського князівства Ясс для організації там школи за київським зразком. Професура з Київського колегіуму взяла участь також у налагодженні освіти й перекладанні богословських творів у Москві.

Львівський університет був створений на базі єзуїтської колегії у 1661 р. у феодальній Польщі і ставив перед собою мету полонізації українського населення. Навчання тут велося польською, німецькою і латинською мовами.
3. Розвиток науки в Україні 17 - 18 ст.
Розвиток науки в першій половині XVII ст. був тісно пов’язаний з тими загальнокультурними процесами, які переживало українське суспільство в зазначений період. Радикальний поворот до Заходу позначився новими якісними зрушеннями в усіх сферах культурного життя українського народу, в тому числі і в царині науки.

Сім вільних мистецтв – це науки тривіуму: граматика, риторика, діалектика і квадривіуму — арифметика, геометрія, музика, астрономія. Орієнтація українських шкіл на вивчення вільних наук позитивно впливала не тільки на піднесення рівня освіти й наближення її до загальноєвропейських форм, а й об’єктивно сприяла розвиткові цих наук на українському ґрунті. Особливо інтенсивно почали розвиватися словесні дисципліни, зокрема граматика, риторика й поетика, котрі, як відомо, були основою так званих гуманістичних студій. Менше розроблялися науки квадривіуму — математика, астрономія, музика, а також право, медицина, логіка.

Найбільшого успіху українські вчені досягли в розробці граматичної теорії і творчому застосуванні її до церковнослов’янської мови. За їхнім переконанням, граматика посідала центральне місце в системі освіти і духовної культури загалом як засіб, за допомогою якого можна досягти всіх інших знань. Основним завданням науково-теоретичної розробки церковнослов’янської мови українські вчені вважали повернення їй класичних норм.

Необхідно зазначити, що розвиток граматичної теорії в першій половині XVII ст. відбувався у тісному зв’язку з розробкою лінгвістичних проблем прикладного характеру, особливо у галузі церковнослов’янської і тогочасної української лексикографії.

Л. Зизанія 1627 р. видав у Києві свій знаменитий "Лексикон славеноросскій і імен толкованіє" — великий церковнослов’янсько-український словник. Його вихід став подією не тільки в українській, а й у європейській лексикографії взагалі, адже впродовж усього XVII ст. він був найбільшим зібранням словникового багатства однієї з найпоширеніших мов своєї доби — церковнослов’янської, яка в певних галузях була знаряддям освіти й культури східнослов’янських, південнослов’янських і східнороманських народів.

Українські вчені того часу поступово переходять від нагромадження народорозмовного лексичного матеріалу до створення на його основі систематичного підручника "простої" мови. У 1643 р. вийшла "Грамматыка словенска" Івана Ужевича — перша науково опрацьована граматики української мови. Написана латиною 1643 р. "Грамматыка словенская" Ужевича подає нарис граматичної системи української книжної мови XVII ст. Ця граматична праця повністю відповідала теоретичному рівневі мовознавчої науки своєї доби.

Курси риторики, як і тісно пов’язаної з нею поетики, в українських навчальних закладах XVII ст. сприяли розвиткові ораторського мистецтва, літературної теорії та виробленню певних естетичних вартостей, служили вивченню класичних мов. Можливо, саме тому поява українських риторик збігається у часі з виникненням перших українських шкіл гуманістичного типу — Острозького "тримовного ліцею", Львівської братської школи, Києво-Могилянського колегіуму.

Розвиток науки риторики і тісно пов’язаної з нею поетики помітно вплинув на утвердження в духовній культурі України гуманістичних принципів. Культ риторики і поетики в цей період починає поступово виходити за межі шкільних програм та канонів і наповнювати інтелектуальне життя тогочасної України. Тоді ж у моду входить складання прозових і віршованих промов та панегіриків на честь різних видатних людей, в яких прославляються насамперед їхні чесноти, добродійства, героїчні вчинки.

Проте для того, щоб бути по-справжньому культурним, недостатньо досконало володіти писаним словом, потрібно ще й вміти логічно висловлюватися. Це добре усвідомлювали провідні діячі української культури, тому вони приділяли увагу вивченню діалектики, тобто початків логіки. Систематичне викладання діалектики в Україні, започатковане в КиєвоМогилянському колегіумі, велося латинською мовою. В ідейному змаганні двох культурних впливів — західного і східного — перемогла європейська науково-філософська традиція, що було результатом загальної переорієнтації української духовності на Захід.

Математика за програмою "семи вільних мистецтв" теж мала входити до програми гуманістичних шкіл середнього рівня. Є дані, що систематичне викладання математичних наук, зокрема арифметики, велося вже в Острозькій школі. Про це свідчить рукописний збірник початку XVII ст., який походить з Острога і містить ряд задач і вправ з арифметики. Майже всі задачі, вміщені в ньому, пов’язані з торговельною практикою і нагадують ті задачі, що їх доводилося розв’язувати купцям.

Про зацікавленість в Україні математичними науками свідчить той факт, що в особистих бібліотеках освічених міщан та представників духовенства були книги науково-природничого змісту.

У математичній літературі початку XVII ст., що поширювалася в українському науково-освітньому середовищі, переважає так звана лінійна арифметика. Зразком цього типу арифметичної науки слід вважати друкований латиномовний підручник "Лінійна арифметика" Бенедикта Гербеста, що вийшов у Кракові 1561 p.

Є відомості про викладання арифметики та геометрії в Києво-Могилянському колегіумі. Про рівень цих предметів може свідчити "Арифметичний рукопис" середини XVII ст., який є учнівськими записами відомого культурного діяча Симеона Полоцького з часів його навчання у Києво-Могилянському колегіумі. Тут, зокрема, викладено правила виконання чотирьох арифметичних дій, приклади та способи перевірки правильності їх виконання. Таблицю множення подано у формі традиційної таблиці Піфагора.

Астрономія не тільки вивчалася у тогочасних українських школах, а й знаходила зацікавлених людей в позаакадемічному середовищі. Астрономічна проблематика займала чільне місце на сторінках полемічної літератури, духовної поезії, літописів і мемуаристики. Бібліотеки культурно-освітніх закладів і приватних осіб поповнювалися книгами з астрономії та астрології, що походили з наукових осередків Західної Європи.

Астрономічно-астрологічної проблематики не оминув і Мелетій Смотрицький. Саме йому приписують авторство рукописного астрономічного твору з початку XVII ст., який умовно можна назвати "Повчання про комети". До його написання автора спонукала поява комети 1618 р., яка викликала великі пересуди в народі і була зафіксована в Київському літописі.

З початком XVII ст. "звіздарська наука" настільки заполонила духовну атмосферу українського суспільства, що стала відкрито проникати на сторінки богословської літератури, незважаючи на те, що офіційна церква рішуче засуджувала це.

Українські вчені першої половини XVII ст. були піонерами в поширенні геліоцентричного вчення не тільки в Україні, а й в усій Східній Європі. Так, Єпифаній Славинецький, професор Києво-Могилянського колегіуму в 40-х рр. XVII ст., переїхавши 1649 р. з культурною місією до Москви, переклав і видав там космологічну працю Йогана Блеу "Theatrum orbis terrarum" (Амстердам, 1645), в якій не тільки об’єктивно, а й прихильно подавався виклад учення Коперника.

Характеризуючи стан наукових знань, слід зазначити дальший розвиток правознавства, нагромадження знань з сільського господарства, військової техніки, медицини.

Підбиваючи загальний підсумок розвитку науки в Україні, слід насамперед підкреслити її відчутний прогрес: від загального нагромадження різного роду знань до виділення окремих із них у самостійні науки.
4. Барокова література 17 – 18 ст.
Літературне бароко на Україні є явищем 17 — 18 ст. Першим українським письменником, у творах якого присутні риси барокового стилю, можна вважати Івана Вишенського: його довгі періоди, нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, стиль промовця чи ліпше пророка, майже неймовірне нагромадження формальних прикрас.

Однак справжній початок бароко — це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко — утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відіграли велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 р. та заснування київської школи 1615 р. і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко. Майже весь 18 вік в українських школах вищого типу навчають барокової поетики та плекають барокову поезію.

Десь після 1680 року українська література пережила період надзвичайно пишного, переобтяженого формальними прикрасами стилю (напр. І. Величковський, Стефан Яворський), але не бракувало й «поміркованих» поетів. А потім прийшов політично зумовлений підупад, що рідко сприяє літературному радикалізмові.

Українське бароко не має різноманітності жанрів барокової літератури, зокрема бракує багатьох світських. Багатьом жанрам не давали розвинутися обставини, і зокрема неможливість друкувати ці твори: так, не було великого роману. Майже не було великого епосу, навіть і перекладів. Барокова література на Україні була певною мірою анонімною, хоч кількість відомих авторів велика. Є багато авторів, про яких нічого, крім імені, не відомо.

Дуже цікавою проблемою барокової української літератури є мова. Вона так само залишається принципово слов’янською, але вона, увібравши в себе велику кількість елементів народної мови, не підлягла ніяким певним нормам. Мова варіює залежно від ґатунку твору або навіть його окремої частини: в певних сценах драм мова наближається до народної; це наближення помітимо і в жартівливих піснях; наближення до польської мови характерне для творів з шляхетських кіл.

Під впливом польського вірша український прибрав у часи бароко «силабічну» віршову форму — ритм вірша утворювався певною кількістю складів у рядку, рядок кінчався римою, як і в поляків «жіночою», тобто з наголосом на передостанньому складі, лише винятково допускалися рими «чоловічі», з наголосом на останньому складі, та «дактилічні», з наголосом на третьому від кінця складі.

Українські поети вживають близько 150 різних строф.

Поруч із силабічними віршами зустрінемо іноді більш народний вірш, подібний до вірша «дум», з рядками нерівної довжини. Переважно такі вірші вживав Кирило Транквіліон Ставровецький; зустрічаємо їх іноді й пізніше, ще св. Дмитро Туптало писав таким розміром вірші «для власного вжитку».

Вірші друкувалися порівняно рідко: їх преписували аматори, побожні чи світські. Іноді утворювалися великі рукописні збірки. Барокові письменники часто прямували до циклізації віршів, до об’єднання їх у певні групи, сполучені якоюсь внутрішньою єдністю.

Духовна пісня — найчисленніший ґатунок української віршованої поезії бароко. Вона різноманітна: зустрічаємо тут і пісні різдвяні та великодні, і численні пісні про Пресвяту Діву, і пісні про окремі свята, про окремі ікони та чудеса, пісні до окремих святих і т. д. Поруч з такими молитовними та гімнічними піснями зустрічаємо й суб’єктивну релігійну лірику: пісні «покаянні», пісні про смерть та страшний суд. Стиль духовної пісні варіює від гімну чи оди до бароково-ґротескної, напівпародійної пісні з бажанням найбільшої ориґінальності виразу або наближенням до народної пісні.

Тематично ще різноманітніша світська віршована поезія бароко: меланхолійна лірика, лірика еротична, політична. Тематика меланхолійної лірики традиційна — це «вічні» теми лірики: туга за щастям, за молодістю, скарги на долю, — іноді індивідуальні ноти переходять у філософічну рефлексію.

Улюблені були в часи бароко «епіграми», коротенькі віршики з гострим дотепом у змісті та грою слів, співзвуччями, повтореннями слів. Духовні вірші такого типу часто об’єднували в цикли по 12 віршів.

До віршової форми поети бароко ставилися дуже уважно. Рима стає багатшою, неохоче римують однакові форми слів, по можності часто вживають різні граматичні форми. Вірш через це справляє враження вільнішого та легшого. Віршова техніка українського бароко показує увагу поетів до формальних проблем та велику працю над віршем.

Великий епос (ані прозовий, ані віршований) на Україні не розвинувся. Спробу невеликого історичного епосу (Бучинського-Яскольда про чигиринську війну 1678 р.) маємо у «літописі» Величка. Деякі історичні вірші теж можна вважати за приклад історичного епосу. Є однак кілька зразків духовного епосу. Бароко зі своїм поворотом до релігії витворило всюди зразки духовного епосу.

Прозова література українського бароко надзвичайно широка. До речі — самостійна праця українських авторів у цьому ґатунку барокової літератури — невелика. Майже виключно маємо засвоєння старих або нових чужих повістей.

Характерні для бароко демонологічні повісті. Демонологія дуже розвинулася на Заході в часи ренесансу. Певна гармонійність світогляду середньовіччя не викликала такої уваги до демонічних сил, як розірвана між релігією та «світом» культура ренесансу та бароко. В ці часи, як відомо, виросла цікавість до «магії», поширювалися процеси проти відьом. Основна тема демонологічних повістей – це вміння демонічних сил за всяких обставин узяти людину до своїх рук. Ця тема розроблялася в старих «житіях», тепер вона переходить і до світської повісті.

Для пізнішого оповідання барокова повість безпосередньо мала невелике значення. Але через народну поезію вона впливала і на романтичне українське оповідання.

Історіографія часів бароко ще належить до красної літератури. Добрим свідченням про вартість та значення барокової доби в цій галузі є вже сам факт, що історична праця була інтенсивною, що кількість історичних творів різного типу була чимала та що в цих творах маємо майже завжди певний національний світогляд. Іноді цей національний світогляд розпливається в слов’янській, іноді — в православній ідеології, але без нього не обходиться ані єдиний історичний твір українського бароко.

Деякі твори ще нав’язуються до старої літописної традиції: на початку сторіччя (коло р. 1621) переписано Іпатівський літопис (т. зв. Поґодінський список), але ще 1670 р. в густинському монастирі постає т. зв. «Густинський літопис», що близький до старого літописного типу. Протягом віку постають численні хроніки, діарії та записки.

Літературну обробку дістали кілька найславніших творів, що звуться «літописами», але від типу літопису дуже відхиляються. Перший з них є Літопис «Самовидця». Він обіймає часи до 1702 р., але перша його обробка постала, певно, десь після 1672 р. та доходила лише до 1674 р.

Національне значення барокової історіографії безсумнівне. Не менше і літературне: вся українська історична поезія та белетристика користується як джерелами бароковими історіографами: Шевченко будує «Гайдамаків» на «Історії Русів», Куліш у «Чорній раді» — на Граб’янці тощо. Немає сумніву, що багато важать і твори української барокової історіографії, написані польською або латинською мовою.

Великою мірою виходить поза рамки літератури бароковий трактат. Здебільшого він писаний латинською мовою. До трактатів бароко належить велика кількість підручників київської академії та інших (православних та й католицьких) шкіл. Стиль полемічного трактату стає складнішим, виклад думок відходить часто на другий план, а на першому — дотеп, лайка та іншого характеру звернення до почуття та волі, а не до розуму читача. Найхарактерніший твір цього складного емоціонального стилю — «Тренос» Мелетія Смотрицького. До визначних творів полеміки належать ще писання К. Саковича та написаний йому у відповідь православний «Літос». У літературних частинах більшості цих творів та ж сама барокова пишність та нестриманість у виразах, дотепах і нападах. Найвизначніший твір усієї полеміки — «Палінодія» Зах. Копистенського. Основний зміст твору — правдива та серйозна богословська полеміка. Але вона прикрашена тим самим бароковим пафосом, викриками, зворотами, дотепами, приповідками, панегіриками.

Мала українська література і суто наукові трактати. Ще в самих початках стилістики бароко стоїть «Зерцало богословія» Кирила Транквіліона Ставровецького (1618, 1635 та ін.). Книга подає виклад богословської науки про Бога, про світ у його чотирьох розділах; про «чотире останніх речі людини» (смерть, останній суд, рай та пекло). Стиль порівняно простий, виклад не переобтяжений літературними прикрасами.

Цікаву сторінку з історії українського трактату являють собою праці Гаврила Домецького. Цікаві вони не стільки змістом, — зміст їх досить традиційний, чернецьки-аскетичний. Але мова їх надзвичайно далеко відбігає від церковнослов’янщини.

Певний розквіт пережив трактат наприкінці барокової епохи — в творах Гр. Сковороди. Цікава й діалогічна форма творів Сковороди.

З другої половини 18-го сторіччя трактати українських авторів почали писатися здебільшого російською мовою.

5. Український театр
Театр досягнув за часів бароко великого розвитку. На Україні театр з’явився в ці часи під впливом польського та латинського театру. Український театр цілком походить з барокової драми. Великою мірою — з театру єзуїтських шкіл, що досягнув чималої мистецької височини. Але незабаром театр переріс межі школи та тісного кола учнів, учителів та батьків. Перші друки маємо з початку 17-го століття. Це вірші Памви Беринди з 1616 р. Але це лише діалог про Різдво Христове, лише декламація, власне, без дії. Другий друк «Христос пасхон» 1630 р. подає вже зародкову п’єсу, з дійовими біблійними особами, що хоча й декламують, але декламація їх уже досить суб’єктивно забарвлена. Але справжньою п’єсою є вже «Розмишлянне о муці Христа» Й. Вовковича (1631 р.). Хоча дія проходить за сценою та про неї розповідають «вісники», але на сцені перебувають «побожні душі», що жваво реагують на оповідання вісників; побожні душі навіть почасти схарактеризовані індивідуально.

Українська драма знала кілька основних типів.

Улюблені були вистави різдвяні. Збереглася до нашого часу різдвяна драма св. Дмитра Туптала. П’єсу починають та закінчують символічні сцени, «пролог», де виступають «Натура людська», «Омильна надія», «Любов», «Фортуна», «Смерть», «Земля», «Небо» «Вражда», «Циклопи». Подібна ж символічна сцена й закінчує драму. Це ніби «містерія», що розкриває сенс головної дії. А головна дія подає перебіг різдвяних подій з погляду спочатку «пастирів», потім «звіздочотів» — «царів», нарешті Ірода та його двору, після німої сцени «убієнія отрочат» глядачі бачили та чули «плач Рахілі»; закінчувала драму смерть Ірода та його пекельні муки.

Інші 5 відомих нам різдвяних драм збудовані в цілому за тією самою схемою, лише з значними варіаціями в розподілі матеріалу: іноді майже зникає власне різдвяна частина або зникають «пастирі», варіює зміст прологу та епілогу і т. д.

Інакше збудовані великодні драми. Лише в двох з них грають помітнішу роль реальні події, страждання та воскресіння Христа, в деяких лише виносять на сцену знаряддя мук Христових. Здебільшого — це містерії, де подаються окремі сцени з усієї святої історії, що мають за тему гріхопадіння та викуплення людини; поруч із цими сценами стоять розмови символічних постатей, серед яких зустрічаємо християнські та іноді античні елементи в фантастичних поєднаннях.

Окрему групу утворюють драми про святих. Збереглися драми про патріарха Йосипа, про св. Олексія, про св. Катерину, про «Успіння Богородиці» св. Дмитра Туптала. Вони трохи відмінні: перші три — власне драматичні зображення подій, остання близька до типу містерій.

Є й кілька драм типу «мораліте»: тип алегоричних п’єс, але алегоризм в них не зовсім закриває реальний зміст, в них можуть виступати реальні постаті, як «типи» чи репрезентанти певних типів: «багатій та Лазар», «блудний син» — звичайні постаті таких п’єс. На Україні їх відомо кілька. «Ужасная ізміна» — обробка сюжету про багатія та Лазаря; «Трагедокомедія» вчителя Сковороди Варлаама Лащевського про нагороду за добрі діла; йому ж належала інша «Трагедокомедія», присвячена боротьба церкви з дияволом, уривки якої заховав нам Сковорода; «Воскресіння мертвих» Гр. Кониського; до цього ж типу належать «Спір душі з тілом» (різні обробки; є також пізніша Некрашевича).

Не бракувало в українській літературі й цілком світських драм: це драми історичні. Три з них — з української історії, одна — з римської, одна — з сербської. Під назвою «Фотій» Г. Щербацький 1749 р. обробив тему боротьби православних з католиками (українці та поляки). М. Козачинський у «Благоутробіі Марка Аврелія» сполучив історичну драму з панегіриком цариці Єлисаветі. Найцікавіші найстаріші драми з української історії: «Володимир» Феофана Прокоповича та «Милость Божія» невідомого автора.

Комедія з’являється на Україні спочатку в рамках барокових драм. Поруч з піднесеними мотивами зустрічаємо в них окремі місця «легкого» або гумористичного характеру. Окремі сцени в різних типах драм ніби спеціально призначені для вміщення гумористичного елементу.

Суто «комедійний» характер мають «інтермедії», невеликі сценки, що їх грали поміж актами драми. До окремих принад інтерлюдій належала велемовність: в них з’являються українці, білоруси, поляки, цигани і т. д.

Усамостійнюється елемент інтермедій у різних гумористичних діалогах (як от «плач» ченців-п’яниць), які, одначе, не призначалися для театральних вистав, а лише для читання. Але інтермедії безумовно вплинули на ляльковий український театр, так званий «вертеп», що дожив до наших часів. Поруч із звичайними елементами драми маємо в ній численні співи, «канти», формою близькі до урочистих ду, ховних віршів; лише їх строфічні схеми іноді куди складніші. Такою самою прикрасою є і прологи та епілоги, коли вони мають характер хвали, то нагадують «гербовні вірші». Зустрічаємо і «емблематичні вірші» або епіграми.

Різноманітною була й сценічна постанова драм. Сцена складається з трьох поверхів: пекла, землі та неба, Хоча дія й відбувалася здебільшого на землі, але були сцени, що переводили дію до пекла або до неба. Цей поділ давав можливість Іродові «впадати в пропасть» або ангелам чи іншим дійовим особам «возноситися на небо». Сценічні ефекти були численні: «небо, молнії, гром, град, дає», або «громи б’ють» — читаємо в ремарках. Крім співів, маємо навіть танці — при дворі Ірода, або такі ефекти, як Циклопи, що із співом кують на сцені, або «злоба», що «приходить на лютім Змії». Часті були процесії, — напр., ангелів, що несли знаряддя мук Христових або герби. Бували й німі сцени: як от — «зримоє» лише «убиєниє отрочат» у Вифлеємі тощо.

В українській драматургії XVII — XVIII ст. значне місце займають короткі одноактні комічні п’єси — так звані інтермедії, або інтерлюдії. В ряді випадків зміст інтермедій був зв’язаний з темами, що розвивалися в основних п’єсах, здебільшого ж вони своїм сюжетом були незалежні від цих п’єс. Головне призначення інтерлюдій полягало в тому, щоб дати відпочинок і розвагу глядачеві, стомленому серйозною дією, яка розігрувалася в основній п’єсі. Теми основної дії були переважно релігійні або історичні, хоч інтермедії включалися іноді і в п’єси з світською тематикою. Дійовими особами інтермедій були, як правило, персонажі з простолюду, що розмовляли кожний своєю народною мовою: українець — українською, росіянин — російською, білорус — білоруською, в той час як основні, серйозні п’єси писалися своєрідною книжною мовою.

Українські інтермедії як драматургійний жанр виникли в зв’язку з розвитком інтермедій у стародавній польській драматургії, де в свою чергу позначився вплив побутової західноєвропейської драми, створеної на комічні і сатиричні сюжети, — французьких фарсів, німецьких фастнахтшпілів, англійських інтерлюдій, італійської комедіа дель арте. Але за своїм змістом українська інтермедія є породженням тогочасного життя; вона широко використовувала мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, а також матеріал популярної книжної анекдотичної і сатиричної літератури.

В інтермедіях розробляються забавні і жартівливі історії, оповідання, анекдоти, витівки слуг, придворних, бідняків, лестунів та ін.; найкращими для інтермедій особами є сільські мужики, кухарі, кучери, що мріють про ученість, про політичну діяльність, майстерно і спритно обдурюють один одного або інших, — одним словом, все забавне, що помітиш навіть в окремих людях, можна показувати в інтермедіях, в образі інших, однак, осіб, додержуючи пристойності. Особи інтермедій не мають відношення до дії самої п’єси, іноді, однак, вони можуть бути взяті з числа осіб, що належать до п’єси. Інтермедій у комедії може бути одна або кілька. До нас дійшла значна кількість українських інтермедій. Деякі п’єси, що їх окремі дослідники вважають інтермедіями, до таких у точному розумінні слова віднести не можна.

Найстарішими українськими інтермедіями, що дійшли до нас, є дві інтермедії 1619 р. до польської п’ятиактної драми Якуба Гаватовича про смерть Іоанна Хрестителя.

Інтенсивний розвиток української інтермедії зв’язаний з розвитком шкільної драми. Учитель піїтики Києво-Могилянської академії ієромонах Митрофан Довгалевський написав різдвяну драму «Комическое дЂйствіе» і великодню драму «Властотворній образ человЂколюбія божія». До кожної з цих одноактних п’єс приурочено по п’ять інтермедій, що перегукуються з окремими явами тієї і другої п’єси.

Авторами українських інтермедій були здебільшого студенти українських шкіл, переважно Києво-Могилянської академії. Походили ці студенти в основній масі із бідного духовенства і селянства. В академії вони не мали жодних засобів до існування і змушені були займатися систематичним жебракуванням. Під час канікул вони ходили по селах і містах, по ярмарках, завдяки чому дуже добре знали життя народу, його побут, народні звичаї, прагнення і сподівання. В своїх інтермедіях вони відображали це життя в найрізноманітніших проявах, інтерпретуючи його в комедійному плані, як цього й вимагала теорія драми. Популяризаторами і поширювачами інтермедій серед широких верств населення були головним чином ті ж таки нужденні студенти, школярі.

Під великим впливом старої поетики інтермедій написаний водевіль І. Котляревського «Москаль-чарівник». Інтермедійні образи дяків-пиворізів та різного «волочащегося» люду перейшли у драматургію Василя Гоголя. Ці образи використали Т. Шевченко у п’єсі «Назар Стодоля» і М. В. Гоголь у своїх численних творах на українську тематику. Колоритних дяків-пиворізів вивів Карпенко-Карий у драмі «Чумаки». Персонажі з народу, що зображалися в інтермедіях XVII — XVIII ст., пізніше значно яскравіше, хоч і в дусі давньої комедії, зображені в історичних драмах Старицького, Кропивницького та інших авторів.

Новою формою сценічного мистецтва став балаган, з'явився кріпосний театр.

ВИСНОВКИ
Своєрідність української культури першої половини 17 ст. зумовлювалась тим, що український народ був позбавлений власної державності. Українські землі перебували у складі кількох іноземних держав. Тож умови для культурного поступу українців, що перебували у тих державах, були неоднаковими.

Сприятливі умови склалися у Великому князівстві Литовському. Збираючи українсько-руські землі, литовські князі прагнули прилучитися до великої культури Київської Русі, надбання якої не відкидалися, а підтримувалися й відроджувалися разом з православною вірою та руською мовою, що визнавалися державними. Литовські можновладці перебрали й традиційний для Русі - України спосіб життя. Ситуація змінилася, коли українські землі потрапили під владу Польші.

Маючи високорозвинену культуру, спрямовану на західноєвропейський католицький світ, Польське королівство домагалося підкорення українських земель задля збільшення території та збагачення. Відмінна культура українців перешкоджала загарбницьким планам корони. Тому ні про яку підтримку й заохочення культурного поступу українців за давніми традиціями не було й мови.

Водночас через Польщу в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації й Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти. Не маючи власних вищих навчальних закладів, українці навчалися в європейських університетах, прилучаючись там до, західноєвропейських наукових та мистецьких ідей, збагачуючи ними рідну культуру. Численні протестантські та єзуїтські школи, колегіуми, що з'являлися в українських землях під впливом реформаційного руху, не могли зарадити справі, позаяк головну мету виховної діяльності такі навчальні заклади вбачали в наверненні якомога більшої кількості українців до католицької віри та протестантизму.

Культура України у другій половині XVII ст. розвивалася в умовах великого піднесення національно-визвольної боротьби. Попри великі руйнування та жертви у другій половині XVII ст. культурне життя охоплювало ширші верстви населення. Поступово старі традиції, що грунтувалися на релігійно-теологічній філософії, здають свої позиції, і духовна культура набирає світських рис, стаючи одночасно більш оригінальною і національною за змістом і формою. Деякі позитивні зміни сталися на освітянській ниві. Братські школи поступово втрачали свої позиції щодо поширення освіти. На східнослов'янських землях виникає перший навчальний заклад - Київська колегія, яка наприкінці XVII - на початку XVIII ст. дістала назву Києво-Могилянської академії. Тут здобували освіту багато видатних людей свого часу, а викладачі та випускники академії були авторами широко відомих підручників.

У живопису, графіці, скульптурі спостерігається перехід від канонів середньовіччя до національних форм. Особливе місце в архітектурі посідало будівництво православних храмів, їм притаманне поєднання основ будівельного мистецтва періоду Київської Русі з досягненнями європейського бароко і традиціями місцевої архітектури.

Розвиток української культури у XVIII ст проходив за складних історичних умов, що характеризувалися втратою автономії та русифікаторським наступом на Україну, відтоком кращих національних інтелектуальних сил до Росії. Проте розвиток української культури не припинився. В особливо складних умовах розвішалася культура на західноукраїнських землях. Продовжувався початий ще значно раніше процес полонізації і онімечування в Галичині, мадяризації на Закарпатті, румунізації місцевого українського населення на Буковині.

Початкову освіту, як і раніше, діти козацької старшини, духовенства, заможних міщан здобували в школах, при церквах, та монастирях, вищу - в Київській академії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


  1. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII ст. – К.: Мистецтво. – 1981. – 159с.

  2. Бокань А.В., Польовий Л.П. Історія культури України. – К.: МАУП, 2001. – 256 с.

  3. Греченко В., Чорний І. Історія світової та української культури. - К., 2000.

  4. Iсторiя української культури /За загал. ред. I.Крип'якевича. – К.: Лібiдь, 1994. – 656 с.

  5. Історія всесвітньої і української культури / За ред. В. А. Гринченко, І. В.Чорний. – К.: Літера, 2000. – 464 с.

  6. Історія української і зарубіжної культури / За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. – К.: Вища школа, 2000. – 326 с.

  7. Лекції з історії світової і вітчизняної культури / За ред. А.В.Яртися: Навчальний посібник. – Львів: Світ, 1994. – 496 с.

  8. Маланюк Е. Нариси з історії нашої культури. – К.: АТ “Обереги”, 1992. – 80 с.

  9. Новиченко Л.М. Українська національна культура: минуле, сучасне, майбутнє. – К.: Товариство “Знання”, 1990. – 48 с.

  10. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: Артек, 1998. – 728 с.

  11. Русанівський В. Культура українського народу. - К., 1994.

  12. Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993. – С. 4.

  13. Українська культура: історія і сучасність. Навчальний посібник. – Львів: Світ, 1994. – 456 с.

  14. Українська та зарубіжна культура. Навчальний посібник / За ред. М.Закович. – К.: Знання, 2000. – 622 с.



Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации