Шпори Вступ до літературознавства КУ ім Б.Д.Грінченко - файл n1.docx

Шпори Вступ до літературознавства КУ ім Б.Д.Грінченко
скачать (128 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.docx129kb.15.10.2012 23:13скачать

n1.docx

  1   2   3   4
1.Літературознавство як наука. Літературознавство — це наука про мистецтво слова. Вона сформувалася наприкінці XVIII — на початку XIX століть. У літературознавстві виділяють три основні і ряд допоміжних дисциплін. Основними є: історія літератури, теорія літератури, літературна критика. Кожна з них має свій предмет і завдання. Історія літератури (грец. historia — оповідь про минуле і лат. litteratura — буквенне письмо) вивчає особливості розвитку художньої літератури у зв'язках і взаємовпливах; роль окремих письменників і творів у літературному процесі; формування родів, видів, жанрів, напрямів, течій. Історія художньої літератури досліджує розвиток літератури у зв'язку з розвитком суспільства; соціальним, культурним середовищем, починаючи від найдавніших часів і закінчуючи творами сьогодення. Є національні, континентальні і всесвітня історії літератури. Художня література кожного народу має свої специфічні особливості. Теорія літератури (грец. thedria — спостереження, дослідження) вивчає загальні закономірності розвитку художньої літератури, її сутність, зміст і форму, критерії оцінки художніх творів, методологію і методику аналізу літератури як мистецтва слова, особливості родів, видів, жанрів, течій, напрямів і стилів. Теорія літератури утвердилася на межі XVIII—XIX ст. Літературна критика (грец. kritike — судження) вивчає нові твори, поточний літературний процес. її предмет — окремий твір, творчість письменника, нові твори кількох письменників. Літературна критика допомагає читачам зрозуміти особливості змісту і форми художнього твору, його здобутки і втрати, сприяє формуванню естетичних смаків. Провідні жанри літературної критики — літературні портрети, літературно-критичні огляди, рецензії, відгуки, анотації тощо. Теорія літератури, історія літератури і літературна критика тісно пов'язані між собою. Без теорії літератури немає історії, а без історії — немає теорії літератури. Здобутки теорії літератури використовують історики літератури і літературні критики. Літературний критик — це і теоретик літератури, й історик літератури, і компаративіст (лат. comparativus — порівняльний). Він вивчає літературу у взаємозв'язках, взаємовпливах, відшукуючи подібне і відмінне в художніх творах. Допоміжними літературознавчими дисциплінами є текстологія, історіографія, бібліографія, палеографія, герменевтика, перекладознавство, психологія творчості. Текстологія (лат. texturn — тканина, зв'язок і грец. logos — слово) — це галузь історико-філологічної науки, яка вивчає художні тексти, порівнює їх варіанти, очищає від редакторських і цензурних змін, відновлює авторський текст. Завдання текстолога встановити оригінал твору, його повноту, закінченість, відповідність волі автора і його задуму. Текстолог може визначити ім'я автора безіменного твору. Історіографія (грец. historia — оповідь про минуле і grapho — пишу) — це допоміжна дисципліна літературознавства, яка збирає і вивчає матеріали про історичний розвиток теорії, критики та історії літератури протягом усіх епох. її утворюють дослідження історичних періодів (античності, середньовіччя, Ренесансу, бароко, Просвітництва, романтизму, реалізму, модернізму, постмодернізму) і дисципліни, присвячені конкретним персоналіям (гомерознавство, дантезнавство, шевченкознавство, франкознавство, лесезнавство, сосюрознавство). Бібліографія (грец. biblion — книга і grapho — пишу, описую) — науково-практична дисципліна, що виявляє, систематизує, опубліковує і поширює інформацію про рукописи, друковані твори, складає покажчики, списки, які іноді супроводжуються лаконічними анотаціями, що допомагають вибрати потрібну літературу. Є різні типи бібліографічних покажчиків: загальні, персональні, тематичні. Палеографія (грец. palaios — стародавній і grapho — пишу) — допоміжна літературознавча дисципліна, яка вивчає старовинні тексти, встановлює авторство, місце, час написання твору. Герменевтика (грец. hermeneutikos — пояснюю, тлумачу) — наука, пов'язана з дослідженням, поясненням, тлумаченням філософських, історичних, релігійних, філологічних текстів. Герменевтика — метод інтерпретації художніх творів, коментує твори, підготовлені до друку текстологами. Перекладознавство — галузь філології, пов'язана з теорією і практикою перекладацької справи. її завдання — осмислювати особливості художнього перекладу з однієї мови на іншу, складові перекладацької майстерності. Основна проблема перекладознавства — це проблема можливості або неможливості адекватного перекладу.





3. Характеристика теорії літ-ри, історії літ-ри та літ. Критики як провідні галузі літературознавства. Літературознавство — комплекс наукових дисциплін про сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури; система наукового знання про мистецтво слова. Літературознавство — відносно молода наука, воно виділилось у відносно окрему галузь знання наприкінці XVIII — на початку XIX ст. і видозмінюється з процесом поглибленої диференціації та інтеграції науки. До 18 століття вона розвивалася як галузь філософії та естетики. Хоча зачатки літературознавчих уявлень існували вже в окремих стародавніх міфах. У вітчизняному літературознавстві традиційно виділяють 3 основні дисципліни:

1)Теорія літератури — узагальнює історико-літературні факти, осмислює закономірності й особливості народження. Розвитку, завмирання художніх явищ, тобто досліджує літературний процес. Теорія літератури як абстрактна, узагальнювальна наука про літературу формувалася поступово на основі роздумів, аналізу художньої творчості, мистецтва взагалі і в процесі диференціації гуманітарних знань сформувалася наприкінці XVIII—XIX ст. у відносно окрему науку, продовжуючи взаємодіяти з філософією, естетикою, поетикою, історією літератури та літературною критикою. Перш за все теорія літератури вивчає сутність, зміст і форму художньої літератури, її специфіку та функції як самостійного виду мистецтва. Далі у сферу впливу теорії літератури входить розуміння специфіки художньої творчості й аналіз конкретних літературних явищ, поділ поезії на роди та жанри. Ще теорія літератури досліджує літературний процес, зміну напрямів, течій, шкіл, особливості стилю окремого письменника й у цілому літератури певної доби. Нарешті, до завдань теорії літератури входить розгляд закономірностей розвитку мови художньої літератури, особливостей віршування. Теорія літератури досліджує загальні й спільні для кожної окремої національної літератури закони й закономірності, що пов'язують літературу з навколишньою дійсністю, а також внутрішньо літературні закони.

2)Історія літератури — галузь науки про літературу, яка вивчає літературні явища, події, факти, імена з погляду їх руху в часі і просторі. Вона включає в себе численні історії окремих національних літератур, як старих, що мають багатовікову традицію, так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками років.

3)Літерату́рна критика —поціновує художньої своєрідності нових літературних творів, їх естетичну вартость, виявлення провідних тенденцій літературного процесу. Літературна критика — засіб регулювання і корекції літературного процесу, спілкування письменників з читачами. Основна суспільна функція літературної критики — регулятивна, яка підтримується і забезпечується як нормами і кодифікованими правилами, так і громадською думкою провідної освіченої верстви. Провідними жанрами літературної критики є анотації, рецензії, статті, огляди, есе, літературні портрети, діалоги, дискусійні статті, монографії. Літературна критика активно функціонує в органічному зв'язку з журналістикою, спеціальною пресою, тому її часто характеризують як різновид публіцистики, породженої рефлексією з приводу мистецтва.




4. Літературознавство доби Античності. Літературознавство епохи античності було невіддільним від філософії. Давньогрецькі вчені дали найменування літературознавчим термінам, сформували основні теоретико-літературні поняття.Великий внесок у розвиток Л. внесли піфагорійці(піфагорійський союз. Фундатор-піфогор) Вони вважали, що мистецтво є наслідуванням природи. Під наслідуванням розуміли творче відображення дійсності(мімезис). Значний внесок у розвиток теоретико - літературної думки зробили Геракліт (544—483 рр. до н. е.) – на його думку художник творить відповідно до оригіналу. Але не повторює всіх його прикмет.Демокріт (460—370 рр. до н. е.), Сократ (469—399 рр. до н. е.). Найвидатніші представники естетичної думки античності — Платон – вважав реально існуючий світ лише блідим відбитком тінню надчутливих ідей на підтвердження цієї думки наводить притчу про печеру Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери, у якій впродовж усієї її довжини тягнеться широкий отвір. З малих літ у них там на ногах і на шиї кайдани, так що їм не зрушити з місця, і бачать вони тільки те, що у них прямо перед очима, бо повернути голови через ті кайдани вони не можуть. Люди повернуті спиною до світла, що йде від вогню, який горить далеко у височині, а між вогнем і в'язнями проходить верхня дорога, огороджена невисокою стіною на зразок тої ширми, що за нею фокусники ставлять всяке начиння, тримаючи його так, що його видно над стіною, і проносять вони і статуї, і всілякі зображення живих істот, зроблені з каменю та дерева... Чи ти не думаєш, що, перебуваючи в такому становищі, люди можуть щось бачити, своє чи чуже, крім тіней, які відкидає вогонь на розташовану перед ними стіну печери?"(цього у шпори не пиши.. просто причита. Щоб приклад навести). і Арістотель – його праця «поетика» є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обґрунтував цілий ряд теоретика0літературних категорій. Звівши їх у певну звершену й цілісну систему.Погоджувався з питання наслідування природи мистецтва. Він перший побачив важливу роль художнього домислу, фантазії та уяви в творчому процесі. Зрозумів різницю між художнім та науковим мисленням. Він застерігав від надмірного використання тропів, бо це шкодить поетичний характер і затемнює розуміння ідеї твору. Обґрунтував поділ поезії на 3 роди:епос, лірика і драма. Підкреслив виховну роль поезії в суспільному житті. «поетика» протягом тривалого часу була взірцем для наукових праць з теорії літератури.

5.Становлення науки про літературу.



2. Специфіка літератури як виду мистецтва. За рецепторною класифікацією виділяють такі види мистецтва: Слухові(музика і спів), зорові(скульптура, живопис, графіка, архітектура, художнє фото, декоративне мистецтво),

І синтетичні(хореографія, театр, кіно, телемистецтво, цирк, дизайн). Художню літературу відносять до синтетичного виду мистецтва оскільки вона апелює до пам’яті органів зору, слуху, нюху, дотику, смаку як і до шостого чуття(інтуїції). Загалом, література – один із найуніверсальніших видів мистецтва, оскільки викликає ільш сильні враження, переживання, ніж живопис, скульптура, архітектура. А у розвитку творчої уяви у реципієнта їй немає рівних.ДОПИСАТИ!!!!!!!
6.Функція слова як першоелемента образного світосприйняття.

Слово має завнішню форму(звукова оболонка, на письмі передається літерами), внутрішню форму(первинний образ що став основою нарощення нових значень) та сучасне значення(таких значень може бути багато. Але це не змінює моделі слова. ДОПИСАТИ!!!


7. Образність літератури. Образність – є одним із основних критерієм літературного твору. Здатність до образо творення закладено у багатозначності слів(полісемії). Слово – це образ. Зрощення значень породжує нові образи, наприклад «дощик злотий»(П.Тичина)… дощик – вода. Мокро, приємно. Хмарно; золотий – жовта барва, дорогий, багатий, цінний. Однак волею поета відбувається змішування асоціацій у наслідок чого з’являється новий образ – весняний теплий дощ. Суто зорові явища трансформуються у смислові поняття. Так народжується новий образ – в основі якого семантичні зрушення, а весь процес здійснюється за допомогою своєрідних механізмів – худ.тропи(епітети, метафори.. метонімії…т.д.)
8. художній образ як мистецька категорія. Літературні образи створюються за допомогою мови. Образ виступає тією ланкою, що пов'язує текст і твір в органічне ціле. Він виникає на основі текстуального мовлення і формує твір (як інтенціональний об'єкт) у свідомості (уяві) читача. Художник (письменник) малює картину, котра допомагає людині пізнати і світ, і себе. Термін „образ" у широкому розумінні означає відображення зовнішнього світу у свідомості людини або конкретно-чуттєве уявлення про щось. Художній образ є однією з форм створення художньої дійсності з позицій певного естетичного ідеалу в конкретній емоційно наснаженій формі. Від звичайного пізнавального образу художній образ відрізняється не лише наявністю узагальнення, а й властивою йому емоційноестетичною оцінкою митця, його естетичним ідеалом і смаком. Термін "образ" вживається у широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні образ — це весь твір. У вузькому значенні образ — це окреме слово або вираз. У творі є: образи-персонажі, образи-предмети, образи-пейзажі, образи-символи. Художній образ має свої особливості: конкретність(це визначеність, наявність у образі таких індивідуальних особливостей, які роблять його виразним і неповторним, письменник індивідуалізує зовнішність, поведінку, характер), узагальненість, умовність, цілісність, емоційність. Види образів: За своїм характером образи можуть бути трагічними, комічними; За місцем у творі-головними, другорядними, епізодичними; За ставленням автора-позитивними і негативними; За рівнем художнього узагальнення розділяють мікрообрази (тропи, фігури, фоніка), макрообрази (характери, символи, картини), мегаобрази (Всесвіт, природа, буття, Людина).За предметом змалювання образи поділяються на: образи-персонажі (Іван Палійчук, Марія Гутснюк з повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків");образи-пейзажі (картина літнього поля у новелі М. Коцюбинського "Intermezzo");образи-речі (кухоль, віник, мотовило у повісті І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я");образи-емоції (радість, любов, ненависть, гнів);образи-поняття (честь, слава, обов'язок, доля); образ автора(в епічних творах автобіографічного характеру. У ліриці образ автора втілюється в ліричному героєві, в суб'єктові лірики, і в ліричному персонажеві. Образ автора — це змодельоване ним уявлення про себе) і образ читача(Образ читача — це авторське уявлення про того, до кого звернений його твір.), архетипні образи (Це архаїчні культурні першообрази, уявлення-символи про людину, її місце в світі і суспільстві, нормативно-ціннісні орієнтації, що задають зразки життєдіяльності людей, які проросли через багатовікові класи історії і культурних трансформацій і зберегли своє значення і смисл у нормативно-ціннісному просторі сучасної культури"2. В архетипах фіксуються ідеї, образи, мотиви поведінки, стабільні комплекси переживань і уявлень, які повторюються з епохи в епоху. Архетипи виражаються через символи, персоніфікації, тропи).




9.Поетика у системі аналізу художнього твору. Поетика — це один з найдавніших термінів літературознавства. Грецьке роіеtікe — майстерність творення, техніка творчості. В епоху античності поетикою вважали науку про художню літературу. Так розуміли поетику Аристотель ("Поетика") і Горацій ("До Пісонів"). В епоху середньовіччя, Відродження та класицизму під поетикою розуміли особливості форми художніх творів. У XIX—XX ст. поетикою вважали ту частину літературознавства, яка вивчає композицію, мову, версифікацію. Трапляються спроби ототожнювати поетику зі стилістикою. З'являються праці про поетику видів, жанрів, напрямів, течій.

У сучасному літературознавстві є багато визначень поетики. Проаналізувавши деякі з них, Г. Клочек називає такі значення цього терміна:1) художність;2) система творчих принципів;3) художня форма;4) системність, цілісність;5) майстерність письменника.

Поетику не можна ототожнювати з теорією літератури, вона лише один із розділів літературознавства.

Відомі поетики нормативні, описові, історичні, функціональні, загальні. В основі описових поетик — порівняльне вивчення різних літератур. Історичні поетики досліджують еволюцію видів, жанрів і художніх засобів, використовують порівняльно-історичний принцип. Функціональна поетика вивчає твір як функцію чи систему, загальна — визначає основні закони художності. у предмет поетики входить: питання про мотиви, сюжети, про їх джерела і форми щеплень, про структурні варіації їх, про різні прийоми і принципи розгортання чи розвитку сюжету, про закони сюжетоскладання, про художній час як категорію побудови і руху подій у літературних творах, про композицію як систему складання, взаємодії, руху об'єднання мовного, функіонально-стилістичного та ідейно-тематичних планів словесно-художнього твору, питання про засоби і прийоми сюжетно-динамічної і власної мовної характеристики персонажів у різних жанрах і видах літератури, про жанрові структурні відмінності у співвідношеннях і зв'язках монологічної і діалогічної мови в різні епохи літературного розвитку і в різних типах словесно-художніх структур, про вплив ідейного задуму і тематичного плану твору на його стилістично-мовний лад, про зв'язки публіці стичного та образно-розповідних аспектів композиції літературних творів.


10.Міфопоетичне мислення письменника.
12. Класифікація художніх образів = 8. художній образ як мистецька категорія.



11

. Міф в системі художньої творчості. Міф— невеликий твір розповідного характеру, в якому віддзеркалилися уявлення колективної (переважно первісної) свідомості про навколишній світ, його походження та систему взаємозв'язків значущих елементів світобудови. Міф — це вид фольклору, який за походженням є одним з найдавніших жанрів епосу. Упродовж усього історичного розвитку літератури, міфи слугують для неї потужним джерелом для запозичення фабульного матеріалу, містких образів, людських характере, які набули символічного або алегоричного змісту. Мотиви античної та християнської міфології знайшли своє відображення у творчості поетів середньовіччя й Відродження («Божественна комедія» Данте)… ну і так далі, розповідати, що міфи завжди використовувались у творах різних часів + наводити приклади.




13.сомвол і алегорія. Художній символ. символ – це умовний знак, прикмета. В поетиці символ визначається як багатозначний предметний або словесний образ, який об'єднує в собі різні плани зображеної митцем дійсності на основі їх чуттєвої спільності, певної однорідності. Символ будується на па-ралелізмах, системі відповідностей; йому властивий метафоризм, що має місце в поетичних тропах. Символ – не сам по собі образ, а шлях (засіб), завдяки якому досягається образно-метафоричне мислення. Знак є символом і образом у мистецтві, але він може набувати ускладненого подвійного визначення – в ньому не лише вираження цінностей життя, ідеалів і суспільних вартостей (моральних, естетичних, різного роду інших духовних установок і випробуваних традицій), а й символ генія творчого людського духу. Символ у мистецтві як багатозначний тип ціннісних відносин стає рівнозначним своєму призначенню, якщо в ньому присутній високий дух і талант художника.
Художній символ можна розглядати в трьох найпомітніших визначеннях. Про перше ми вже говорили як про певну загальну властивість мистецтва бути спрямованим до паралелей, особливо тих предметних ознак, які в самій же реальній дійсності сповнені символічного смислу. Кольори: синій, червоний, чорний, білий – символи; форма сонця, що так широко присутня в язичницькій обрядовій і художній культурі, розмаїті пантеїстичні символи Предметів і живих істот, міфологічно-релігійні символи тощо осмислені і кореспондовані в різні періоди розвитку культури і мистецтва. Навіть невелике зрівняння і мета-форизм сповнені символіки.

Не можна повністю приписувати символові ірраціоналізм, недосконалість пізнання того, що приховане в таємниці і лише бентежно віщує про себе, але символи у сивій давнині асоціювались з образами, які віщують про ті чи інші події.

Алегорія – троп у якому конкретний образ є формою розкриття абстрактного уявлення, судження, поняття. Це спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами. Алегоричний обрах має як правило загально пізнавальний характер. У літературі на алегорії ґрунтується байка і притча. Не слід змушувати алегорію з символом, бо він буває багатозначним, а А. однозначно виражає сутність явища чи предмета.



14.Поняття цілісності художнього тексту. Інтегральна якість довершеного літературно-художнього твору, елементи якого взаємодіють між собою за принципом органічних систем: набувають естетичного сенсу тільки в контексті цілого.
15. Зміст і форма художнього твору. Зміст(про що твір. Охоплює тему і мотив). Форма(як написаний твір.композиція), формально-змістовими чинниками є сюжет і фабула Кожен предмет чи явище мають свої зміст і форму. Під змістом розуміють сутність предметів і явищ, їх якісну визначеність, їх характерні особливості. Змістом літературного твору називають ідейно осмислену тему, або єдність ідеї і теми. Можна дати й таке визначення змісту: зміст – це значення твору, котре випливає з його форми.Під формою розуміють спосіб існування предмета, спосіб виразу і прояву змісту, його внутрішню організацію, те, що пов'язує елементи змісту воєдино і без чого неможливе його існування. Зміст і форму розглядають у їх діалектичній єдності. Говорять про формозмістову єдність літературного твору.
16. Компоненти художньої форми.

1.Композиція. К.-це побудова літературного твору, розміщення і співвідношення його компонентів. Вона охоплює сюжет і поза сюжетні елементи(авторські відступи, описи, портрети, пейзажі і т.д.) внутрішня побудова(сюжет) і зовнішня побудува(архітектоніка-будова худ.твору як єдиного цілого).

2.Жанр – закладає у форму певний зміст – це форма мистецького осмислення світу та художньої організації тексту, яка визначає єдність теми, композиції, образотворчих засобів і норативного стилю. серед епічних творів : епопея,казка,байка,легенда,оповідання,повість,роман,новела,новелета,художні мемуари та ін.; серед ліричних: ліричний вірш,пісня,елегія,епіграма,епітафія; серед драматичних: рагедія,комедія,драма,водевіль,фарс.

3.Образна система твору (худ. Засоби, образи)

4.Стиль- це формотвірне начало, яке виявляється в характері образо творення, особливостях композиції, інтонації та мові твору.



17. Композиція художнього твору. Кожен літературний твір певним чином побудований. Скомпонований з окремих складових, має свою репрезентативну форму. Композиція – побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою змісту. Композиція складається з двох основних груп елементів: текстуальних та над текстуальних(заголовок, епіграф, пролог, епілог, передмова, післямова, дедикація (присвята) тощо) Група текстуальних елементів, у свою чергу, ділиться на дві підгрупи: сюжетних та позасюжетних елементів. Позасюжетні елементи, на відміну від сюжетних, котрі утворюють подієвий каркас епічного чи драматичного твору, уповільнюють розвиток дії, це – ліричні або авторські відступами, літературно-філософські, публіцистичні роздуми, історичні сцени, екскурси в минуле, статичні описи (розгорнутий пейзаж, інтер'єр, екстер'єр, портрет, авторські характеристики), різномані передісторії та міжісторії, спогади героїв, вставні епізоди (новели, сни, листи тощо), повтори однорідних епізодів з поступовим підсиленням. К. залежить від теми, художнього задуму письменника. Композиція виражає взаємодію персонажів, сцен, епізодів зображених подій, розділів твору; способів зображення і компонування художнього світу (розповідь, оповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер'єр, монолог, діалог, полілог, репліка, ремарка) і кутів зору суб'єктів художнього твору (автора, розповідача, оповідача, персонажів).
18. Сюжет і фабула. Сюжет — форма розкриття змісту твору через конфлікт, взаємовідносини персонажів. Під сюжетом ще розуміють спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій, рух характерів у неповторному художньому світі, у художньому часі і просторі. Окремим вираженням сюжету, його схемою є фабула (з латинської – байка, розповідь, переказ). Іноді не розрізняють цих термінів: сюжет і фабулу. Якщо сюжет – це авторське розташування зображуваних подій, то фабула – їх хронологічна, природна послідовність. Фабула сприймається як послідовність подій, що могли б відбуватися насправді. Іноді автор твору, виходячи з певних ідейно-художніх завдань, відходить від хронологічного, тобто фабульного, розгортання подій. Якщо сюжет переказати неможливо (його можна лише дослівно повторити), то фабулу легко переказати, точніше, вона постає перед нами лише в переказі, коли ми своїми словами розповідаємо те, що прочитали.



19. Система образів у епічному творі. Систему образів художнього твору становлять образи дійових осіб, образи творця та адресата твору, образи природного та речового оточення. Одним з найважливіших компонентів внутрішньої форми художнього твору є образ персонажа (з французької – маска актора). Персонаж – це постать людини, зображена письменником у художньому творі, загальна назва будь-якої дійової особи (тобто текстуального (чи вербального) суб'єкта) кожного літературного жанру. Персонаж переважно наділений яскравим характером, окреслений взаєминами із довкіллям, зв'язками із національним, соціальним, історичним контекстом. До персонажів також відносять олюднені, оживлені образи речей, явищ природи, особин тваринного світу в казках, байках, притчах, фантастичних творах тощо. систему персонажів, що постає внаслідок їх групування. Групування персонажів здійснюють на основі певних взаємин між дійовими особами. Групують персонажі за різними ознаками: політичними, національними, соціальними, родинними зв'язками, сусідством, психічними характеристиками тощо. Найтиповішим є поділ персонажів на позитивних (втілення певних чеснот) або героїв, та негативних (втілення певних вад) або антигероїв. Розрізняють також головних і другорядних персонажів. Витворюючи образ персонажа, письменник органічно поєднує в ньому індивідуальні(своєрідних, неповторних рис) та типові(створення певних образів у мистецтві, в яких одиночне стає виразом загального риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної нації або іншої групи людей, водночас залишаючись яскраво індивідуальним, неповторним) риси.
20. позасюжетні і позафабульні елементи. Позасюжетні позафабульні це одне й те ж саме. До позасюжетних елементів відносять портрет (опис зовнішності), пейзаж і обстановку (інтер'єр, опис речей), авторські відступи, вставні епізоди, обрамлення, назву твору, епіграф, присвяту. Портрет (франц. portrait) — опис зовнішності персонажа (рис обличчя, фігури, виразу очей, пози, одягу, жестів, міміки). Пейзаж — (франц. paysage від paus — місцевість, країна) — зображення місцевості, природи. Інтер'єр (франц. interieur—внутрішній) — опис вигляду приміщення, реалій побуту. Авторські відступи (ліричні, філософські, публіцистичні, історичні). У ліричних відступах письменник виражає своє ставлення до героя. Публіцистичні — це міркування про актуальні суспільно-політичні проблеми. Філософські відступи — це роздуми про долю людини, про місце людини у суспільстві. Історичні відступи — це згадки про давньоминулі події. Вставні епізоди — позасюжетні чинники композиції (сцена, новела). Вставні епізоди використовуються в романах, повістях, оповіданнях, поемах. Рідше зустрічаються вони у драматичних творах. В епічних і ліро-епічних творах використовується художнє обрамлення. Це такий сюжетний твір, який включається у розповідь, немов у рамку, що не має безпосереднього зв'язку з сюжетом. Позасюжетним елементом є назва (заголовок) твору. У деяких творах зустрічаються епіграфи (грец. epigraphe — напис). Епіграфом може бути цитата або афоризм, вміщений перед текстом твору. Епіграф пов'язаний із змістом твору, часто виражає його ідею, створює настрій. До послання "І мертвим, і живим..." Т. Шевченко підібрав цитату з Біблії: "Аще хто ренет, яко люблю Бога, а брата свого ненавидит, ложь есть" (Соборное послание Иоанна. — Глава 4. — С. 20). Позасюжетним елементом є присвята.




21. Стилістичні фігури у тексті. стилістичні – це своєрідна синтаксична побудова фраз і поєднання їх у художньому творі. Стилістичні фігури порушують норми літературної мови з образотворчою метою через посилення виразності й емоційності, уникнення одноманітності. Вони індивідуалізують мовлення автора, збагачують його емоційними нюансами, увиразнюють художнє зображення. До основних фігур поетичного синтаксису зараховують: інверсію (полягає в незвичному розташуванні слів у реченні, щоб найбільш значуще слово чи слова особливо підкреслити, звернути на них увагу) , анафору(Анафора — єдинопочаток, повторення на початку віршових рядків, строф або речень однакових чи співзвучних слів, синтаксичних конструкцій.), епіфору(Епіфора — стилістична фігура, протилежна анафорі: повторення однакових виразів, слів, або звукових сполучень у кінці віршових рядків чи строф, а також прозових уривків з метою посилення виразності поетичної мови, підкреслення чогось.), кільце(повторення звуків лексем. Строф коли немов би замикаються анафора та епіфора(останні троянди, білі троянди,вересневі троянди…МРильський), паралелізм(Паралелізм — стилістична фігура: паралельне зображення двох (трьох і більше) явищ з різних сфер життя, показ одних явищ на фоні інших….як…), градацію(полягає в поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля підвищення чи пониження їхньої емоційно-смислової значимості.), еліпсис (опущення певного члена речення чи словосполучення, які легко відновлюються за змістом поетичного мовлення. Вжив. Для досягнення динамічної та смислової думки Шевченка: “Люде добрі, // Де шлях в Московщину?” // “В Московщину? Оцей самий. // Далеко, небого?), риторичні запитання(використовується к засіб відтворення діалогу з уявним співрозмовником. Як питальне речення. Яке не розраховує на відповідь, звертання і ствердження, хіазм(полягає у переставленні головних членів речення (різновид інверсії) задля увиразнення віршованого мовлення), анаколуф( синтаксична конструкція, що не відповідає загальноприйнятим нормам, полягає в граматичній неузгодженості членів речення.Як стилістична фігура вживається для характеристики мови персонажів, зокрема — задля комічного ефекту, та ін.).



22. Поетичний синтаксис і його художні функції. Вивчення поетичного синтаксису полягає в аналізі функцій кожного з художніх прийомів відбору та подальшої угруповання лексичних елементів в єдині синтаксичні конструкції. Якщо при имманентном дослідженні лексики художнього тексту в ролі аналізованих одиниць виступають слова, то при дослідженні синтаксису - пропозиції і фрази. дослідження синтаксису зобов'язує не тільки типологічному розгляду синтаксичних єдностей і граматичних зв'язків слів у реченні, але і до виявлення фактів коригування або навіть зміни значення цілої фрази при семантичному співвідношенні її частин.

23. Конфлікт і його типи. Конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби. Художні конфлікти класифікують за: тематикою (політичні, виробничі, побутові, естетичні, моральні тощо), типовістю (типові, нетипові), питомою вагою у структурі твору (головні, другорядні), за сферою побутування (зовнішні, внутрішні), за гранями духовного світу (конфлікт між розумом і почуттям, обов'язком і честю тощо) та ін. Конфлікт притаманний творам усіх літературних родів. Різниця у поданні конфлікту. В епічному творі розповідається про конфлікт, у ліричному він відтворюється через переживання, а в драматичному конфлікт представлений реципієнту.
24. Художня деталь, її функція у творі. Художня деталь — засіб словесного та малярського мистецтва, якому властива особлива змістова наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та характерологічна функція. Через деталь значною мірою виявляється спосіб художнього мислення митця, його здатність вихопити з-поміж безлічі речей чи явищ таке, що у сконцентрованому, спресованому вигляді економно і з великою експресивністю дає змогу виразити авторську ідею твору. Х.д. з'являється часто внаслідок інтуїтивного імпульсу, як осяяння, навколо неї нерідко "організовується" уся будова твору. У тексті цей спосіб мислення матеріалізується в речових, портретних, пейзажних, інтер'єрних деталях. Х.д. може надавати особливого забарвлення мовленню персонажа тощо. Х.д. буває як наскрізною (повторюваною) у творі, так і одномоментною, але в кожному разі вона має в собі прихований сенс, підтекст, може викликати широкий спектр асоціацій, здатна замінити собою розлогий опис, авторську характеристику, міркування, цілий епізод тощо.



25. Сюжет, елементи сюжету. сюжет (з французької – тема, предмет). Цей найважливіший елемент художньої системи визначають як подію чи систему подій, покладених в основу епічних, драматичних чи ліро-епічних творів. Під сюжетом ще розуміють спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій, рух характерів у неповторному художньому світі, у художньому часі і просторі. елементи сюжету: експозицію, зав'язку, розвиток дії (перипетії), кульмінацію і розв'язку. Експозиція (з латинської – виклад, опис, пояснення) – вихідна частина сюжету художнього твору, в якій стисло подається ситуація, що логічно випереджає зав'язку. Як правило, в ній читач знайомиться з головними учасниками майбутніх подій, із середовищем, часом та місцем дії. зав'язка – епізод чи декілька епізодів, з яких починається дія твору. Саме зав'язка виявляє основні сили, що конфліктують, причини їх зіткнення, протилежність поглядів, інтересів, устремлінь. перипетіях. Це основна частина сюжету, що змальовує загострення у стосунках конфліктуючих осіб, яке охоплює не лише головних а й другорядних дійових осіб. У розвитку конфлікту найяскравіше виявляються риси характерів персонажів, їх світорозуміння й життєва позиція. Рушієм перипетій найчастіше виступає інтрига. Найдраматичніша точка твору називається кульмінацією (від латинського – вершина). Це момент найвищого піднесення, напруження, розвитку конфлікту, момент вирішального зіткнення характерів, мить перелому в сюжеті, з якої починається розв'язка. Саме кульмінація створює умови для швидкої або поступової розв'язки. Розв'язка – це вирішення конфлікту, показ наслідків конфлікту (чи конфліктів), остаточне вирішення долі персонажів. Як правило, розв'язка подається в кінці твору, хоча, згідно задуму автора, може стояти і на початку. Кожен з елементів сюжету несе певне змістове навантаження. Перестановка елементів сюжету чи відсутність одного з них має важливе змістове навантаження і залежить від задуму автора, логіки побудови того чи іншого твору.



26. Композиція і архітектоніка. Питання внутрішньої форми художнього твору передусім стосується питання образної будови твору. У цьому зв'язку розрізняють два поняття: архітектоніку та композицію. Під архітектонікою розуміють будову художнього твору як єдиного цілого, інтегральний взаємозв'язок основних його складників. До архітектоніки, як до загального плану цілого твору, входять найкрупніші елементи того чи іншого твору, тобто мегаобрази. Окрім мегаобразів, елементами архітектоніки є глави, розділи, дії, частини тощо. Малоформатні твори (зокрема ліричні), що ґрунтуються на одному мегаобразові, архітектоніки не мають.Композиція – побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів (чинників внутрішньої форми) у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою змісту. Композиція складається з двох основних груп елементів: текстуальних та надтекстуальних. До останніх відносяться заголовок, епіграф, пролог, епілог, передмова, післямова, дедикація (присвята) тощо. Група текстуальних елементів, у свою чергу, ділиться на дві підгрупи: сюжетних та позасюжетних елементів. Позасюжетні елементи, на відміну від сюжетних, котрі утворюють подієвий каркас епічного чи драматичного твору, уповільнюють розвиток дії, це – ліричні або авторські відступами, літературно-філософські, публіцистичні роздуми, історичні сцени, екскурси в минуле, статичні описи (розгорнутий пейзаж, інтер'єр, екстер'єр, портрет, авторські характеристики), різномані передісторії та міжісторії, спогади героїв, вставні епізоди (новели, сни, листи тощо), повтори однорідних епізодів з поступовим підсиленням.



27. Основи поділу літератури на роди. Літератрний рід – літературознавча категорія, яка визначає тип мовленнєвої організації твору, а також виражає спрямованість на об’єкт чи сам акт художнього висловлювання Відповідно до специфіки змісту і форми художні твори поділяють на три роди — епос, лірику і драму. Арістотель розкрив особливості трьох способів літературного зображення. Він відзначав, що в основі епосу — розповідь про події, дійсність відтворюється в об'єктивній формі, у драмі герої змальовуються у дії, лірика розкриває внутрішній світ людини. Епос (з грецької – слово, розповідь) – рід літератури, що прагне зобразити дійсність в її об'єктивній сутності, в об'єктивному перебігу подій, сюжетному їх розвитку, наче поза втручанням автора. Епічні твори – розповідні. Зображення в епосі ведеться від реального чи умовного наратора (оповідача), рідше свідка чи учасника подій. Оповідь або розповідь ведеться переважно у минулому часі, подеколи – у теперішньому, зрідка – у майбутньому від третьої особи (розповідач) чи першої (оповідач). Лірика (з грецької


– твір, виконаний під акомпанемент ліри) – рід художньої літератури, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття. До особливостей лірики відносять: визначальну роль образу-переживання, велике значення емоційного і, взагалі, суб'єктивного начала, концентрованість і згущеність художнього вислову. Переживання і думки, виражені у ліричному творі не ідентифікуються (ототожнюються) з постаттю автора, для цього запроваджується поняття його ліричного „Я" – так званого ліричного героя (чи суб'єкта). Стосунки між автором і ліричним героєм трактуються як зв'язки між прототипом та створеним на його основі художнім образом. Драма (з грецької – дія) – літературний рід, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення. У драмі явища та закономірності життя і характери героїв розкриваються не через авторську розповідь про них, а через вчинки і розмови дійових осіб (діалоги та монологи). Авторська мова у драматичних творах зведена до коротеньких ремарок. Драма одночасно належить як літературі, так і театру.


28. Епос як рід літератури. Епос (з грецької – слово, розповідь) – рід літератури, що прагне зобразити дійсність в її об'єктивній сутності, в об'єктивному перебігу подій, сюжетному їх розвитку, наче поза втручанням автора. Епічні твори – розповідні. Зображення в епосі ведеться від реального чи умовного наратора (оповідача), рідше свідка чи учасника подій. Оповідь або розповідь ведеться переважно у минулому часі, подеколи – у теперішньому, зрідка – у майбутньому від третьої особи (розповідач) чи першої (оповідач). В епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і розповідає про те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери, можемо зробити висновок, як він ставиться до зображуваного. Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у минулому часі. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний характер. Найбільш поширена форма — розповідь від третьої особи. Іноді оповідач може бути персонажем твору. Крім розповіді, в епічних творах є описи предметного світу, природи, побуту. До розповіді іноді "підключаються" авторські роздуми. Розповідь про події може супроводжуватися висловлюваннями персонажів, їх монологами, діалогами. Епос має три типи художньої форми: віршовий, прозаїчний і синкретичний. Види, жанри епосу Виникнення епосу сягає первісних часів. У народно-поетичній творчості існують такі види епосу, як: Казка — епічний твір, у якому розповідається про фантастичні події і пригоди героїв. Билина — епічна речитативна пісня, яку в княжі часи виконували народні співці-музиканти. Персонажі билин — народні герої — богатир Ілля Муромець, Добриня Нікітич., Легенда – це фольклорний або літературний твір, у якому є розповідь на фантастичну тему. міф — "об'єктивація первісного сприйняття, яке з часом стає синонімом вигадки, неадекватного бачення такого, чого насправді в житті нема. Міфи відрізнялися від казок, бо казки вважалися плодом фантазії, і від легенд, бо в легендах були реальні історичні події і герої. Міф сприймався як щось ймовірне. Народні сміховинки (анекдоти) — сатиричні або гумористичні оповідки, що висміюють певні людські вади. Притча — алегоричне оповідання про людське життя моралізуючого характеру. Епопея (грец. еророііа від epos — слово та роіео - - творити) — розповідний вид, який був популярний до появи роману. Епопея бере початок у міфології та фольклорі.(гомер, вергілій). У XVIII ст. епопею витіснив роман. Епопеями почали називати великі епічні твори — романи, цикли романів. Роман (франц. roman, нім. roman, анг. novel) — Роман — багатоплановий епічний твір, у якому дійсність розкривається багатогранно. У романі — кілька сюжетних ліній, багато персонажів, які змальовуються у суспільних взаєминах і в побуті.

Роман має складну композицію, у ньому використовуються розповіді, описи, авторські відступи, монологи, діалоги тощо.Спочатку терміном "роман" називали віршові твори, написані романською мовою. Повість (від повідувати) — це епічний твір середньої форми. Вона займає проміжне місце між романом і оповіданням. В основі повісті — один або кілька конфліктів, небагато подій, один або декілька епізодів, повільний розвиток подій, відносно проста композиція(Кобилянська «Людина», Оноре де Бальзак. "Гобсек", Хемінгуея Старий і море). Оповідання — це епічний твір малої форми. В його основі, як правило, — одна подія, одна проблема.

Новела (італ. novella — новина) — малий вид епосу, невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.(сервантес «повчальні новели,Бокаччо_ декамерон(збірка новел). невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. Фейлетон (франц. feuilleton від feuille — лист, аркуш) — це твір художньо-публіцистичного характеру на актуальну тему, розкриту в сатиричній або гумористичній формі. Фейлетон — проміжна ланка між нарисом, оповіданням та новелою. Памфлет може використовувати форми інтерв'ю, репортажу, листа. У памфлеті автор не приховує своєї позиції, стиль памфлета-пристрасний, мова — експресивна, йому властива афористичність, іронія, сарказм. Пародія — жанр фольклору і сатиричної літератури, об'єктом якого є композиція, лексика, образи, стиль, напрям, твір письменника.( Комедія Аристофана "Хмари" — пародія на Сократа і софістів, "Жаби" — на трагедії Еврипіда.) Гумореска невеликий твір, віршовий, прозовий або драматичний, про смішну рису людини або випадок. Байка (анг, франц. fable, лат. fabula ) — популярний епічний твір світової літератури. Байка має сюжет, алегоричні образи, повчання, свій початок бере у фольклорі. Основою для багатьох байок стали народні казки про тварин.



29.Лірика як рід літератури. Термін походить від грецкого lyra — музичний інструмент, під акомпонемент якого античні поети виконували свої вірші. Ті твори, які виконувалися у супроводі ліри, називали ліричними. В основі лірики — думки і переживання ліричного героя. Крім ліричного героя, в ліриці є автор-оповідач і власне автор. Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Ліричні твори в прозі зустрічаються рідко ("Вірші в прозі" І. Тургенєва, "Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами" Лесі Українки). Найпоширеніша форма ліричного твору — монолог, діалоги трапляються рідко. Основний засіб викладу — роздум. У ліричних творах часто використовуються описи (природи, речей, інтер'єру), вони є засобом розкриття внутрішнього світу людини. У деяких ліричних творах є розповіді про події — епічні елементи. Зустрічаються й драматичні елементи (діалоги). Отже, лірика використовує засоби інших родів літератури. Лірична поезія близька до музики, музика, як і лірика, виражає внутрішній світ людини. У ліричних творах нема розгорнутого сюжету, ситуації. Види і жанри лірики а) віршована, або ж поезія;б) драматизована, або рольова;в) прозова (мініатюри та більші форми). При вивченні ліричних творів часто використовується тематична класифікація. Виділяють такі жанри:1. Громадянська лірика — розкриває суспільно-національні питання і почуття ("Золотий гомін" П. Тичини, "Любіть Україну" В. Сосюри, "Любому парламенту" П. Скунця).

У громадянській ліриці можна виділити суспільно-політичну ("Антиглобалістичне" П. Скунця) і патріотичну ("Мені однаково" Т. Шевченка) тематики.2. Інтимна лірика відображає переживання героя, пов'язані з особистим життям. її різновиди:а) любовна — про кохання як стан душі ліричного героя ("Так ніхто не кохав" В. Сосюри);б) еротична — про тілесне чуттєве кохання (збірка "Золоте ябко" Д. Павличка);в) родинна ("Сива ластівка" Б. Олійника);г) лірика дружби ("Без вожаків" П. Скунця).3. Філософська лірика — осмислення змісту людського життя, проблеми добра і зла (зб. Ліни Костенко "Над берегами вічності").4. Релігійна лірика — виражає релігійні почуття і переживання ("Молитва" Т. Шевченка, "Мій храм" Зореслава).5. Пейзажна лірика передає роздуми і переживання ліричного героя, викликані явищами природи ("Осінь на Гуцульщині" Ю. Боршоша-Кум'ятського, "Знову дощ під вікнами журиться" X. Керити).6. Сатирична лірика викриває суспільні або людські вади ("Кавказ" Т. Шевченка, "Із дзвінкого — в глухі" П. Скунця).



30. проблеми ліричного героя в поезії. Ліричний герой — суб'єкт висловлювання в ліричному творі, свого роду персонаж лірики. «Ліричний герой» — це образ, що виникає в уявi читача пiд враженням висловлених у творi почуттiв, переживань, роздумiв. Лiричний герой не обов'язково тотожний з автором. Через нього автор або передає власні почуття, або ж просто відображає переживання певної якості. Ліричний герой — поняття суб'єктивне. Ліричний герой — це, за Лідією Ґінзбурґ, «не тільки суб'єкт, а й об'єкт твору», тобто зображуване і те, що зображають збігаються, ліричний вірш замикається на самому собі. У такому випадку природним чином відбувається зосередженість ліричного героя перш за все на своїх почуттях, переживаннях, що і є, суттю самої категорії ліричного. Про ліричного героя говорять лише тоді, коли розглядається весь корпус творів конкретного автора.


31 Драма як рід літератури.

Дра́ма (грец. drama — дія) — один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення.

Теорія драми

Теорія драми в її історичному розвитку неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися протягом тисячоліть. Аристотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії, визначення якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь і викликає співчуття і жах очищення (катарсис), на багато століть сформувало підходи до драми.

Арістотель першим зробив поділ літератури на лірику, епос і драму.

«Закрита» драма.

Теоретики літератури відзначають два жанрових типи драми. Перший — «аристотелевська», або «закрита». Ознаками «закритої» драми є:

Введення в історію події та персонажів

Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами — зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі.

Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Евріпіда, Софокла). Свого піку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Ф. Шіллер, Г.-Е. Лессінг), розвивалася у літературі 19 ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Олександр Островський, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко). Існує вона й у сучасній драматургії.
  1   2   3   4


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации