Бартун М.П. та ін. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка) - файл n1.doc

Бартун М.П. та ін. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка)
скачать (510 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc510kb.19.11.2012 13:12скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5


ДНЕПРОПЕТРОВСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ ЭКОНОМИКИ И ПРАВА

КАФЕДРА СОЦИОЛОГИИ, ФИЛОСОФИИ И ПСИХОЛОГИИ
М.П.Бартун, О.В.Добридень, В.В.Макогонова, Д.В.Прошин

ФІЛОСОФІЯ

(філософія релігієзнавство, логіка)
Конспект лекцій

Дніпропетровськ

2007

Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка): Конспект лекцій / М.П.Бартун, О.В.Добридень, В.В.Макогонова, Д.В.Прошин. – Дніпропетровськ: ДУЕП, 2007. – 71 с.
Укладачі: М.П.Бартун, к. філос. н., доц., О.В.Добридень, к. філос. н., доц., В.В.Макогонова, к. філос. н., Д.В.Прошин, к. і. н., доц.
Відповідальний за випуск: В.А.Полторак, д. філос. н., професор, зав. кафедрою соціології, філософії та психології.

ЗМІСТ
РОЗДІЛ I. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

Тема 1. Філософія як світогляд, її призначення, зміст і функції в сучасному суспільстві……………………………………………………………………………4

Тема 2. Філософія античного світу……………………………………………8

Тема 3. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження……….11

Тема 4. Філософія Нового часу та німецька класична філософія………….14

Тема 5. Традиції та особливості розвитку філософської думки в Україні..21

Тема 6. Тенденції розвитку сучасної філософії……………………………..23
РОЗДІЛ II. ТЕОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

Тема 7. Онтологія……………………………………………………..............27

Тема 8. Гносеологія…………………………………………………………...32

Тема 9. Філософська антропологія…………………………………………..35

Тема 10. Соціальна філософія та філософські проблеми економічної теорії та практики………………………………………………………………………….38
РОЗДІЛ III. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Тема 11. Релігія як форма світогляду. Ранні форми релігії………………...41

Тема 12. Давні та сучасні національно-державні релігії…………………...44

Тема 13. Світові релігії. Релігійна терпимість та свобода совісті…………48
РОЗДІЛ IV. ЛОГІКА

Тема 14. Логіка і методологія. Логіка як основа філософського світогляду…………………………………………………………………………...52

Тема 15. Основи понятійного мислення…………………………………….56

Тема 16. Складові форми мислення. Логіка суджень та умовиводів……..59

Тема 17. Логіка дискурсу. Логічні і методологічні принципи аргументації

(докази та спростування)……………………………………………………..66
Перелік питань для підсумкового контролю…………………………….69
Література…………………………………………………………………….70

РОЗДІЛ I. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ
Тема 1. ФІЛОСОФІЯ ЯК СВІТОГЛЯД, ЇЇ ПРИЗНАЧЕННЯ, ЗМІСТ І ФУНКЦІЇ В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ
План лекції

  1. Поняття світогляду і його структура.

  2. Міфологія й релігія як історичні типи світогляду.

  3. Предмет філософії, її структура як наукової дисципліни.

  4. Специфіка філософського освоєння дійсності. Функції філософії.


1. Поняття світогляду і його структура

Філософія (гр. phileo любов і sophia мудрість) – форма духовної діяльності, спрямована на постановку, аналіз і рішення корінних світоглядних питань, пов'язаних з виробленням цілісного погляду на світ і місце в ньому людини.

Основні світоглядні питання – це питання про те, як улаштований світ. Чи розвивається він за певними законами? Хто або що визначає ці закони? Чи існує світ вічно або він колись був створений? Яке місце у світі займають закономірності, яке – випадковості? Чи може людина довідатися про своє призначення або це недоступно їй? Які пізнавальні можливості людини? Що таке справедливість, добро, зло? Сукупність відповідей на ці питання і є світогляд.

Світогляд – система принципів, поглядів, цінностей, ідеалів і переконань, що визначають саме загальне бачення світу, місце в ньому людини.

Суб'єктом (носієм) світогляду може виступати індивід, соціальні й професійні групи, етнонаціональні або релігійні спільноти, суспільство в цілому.

У структурі світогляду виділяють:

  1. Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях (повсякденних, професійних, наукових). Знання визначають універсальну картину світу (узагальнене уявлення про структуру світобудови), стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи.

  2. Ціннісно-нормативний компонент. Містить у собі цінності, ідеали, переконання, вірування, норми поведінки. Призначення світогляду не тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь узагальнені знання, але й в тому, щоб вона керувалася певними суспільними регуляторами.

  3. Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності й норми реалізовувалися в учинках і діях, необхідно їхнє емоційно-вольове освоєння, перетворення в особисті погляди, переконання, вірування, вироблення певної психологічної настанови діяти. Формування цієї настанови здійснюється в емоційно-вольовому компоненті.

За характером формування й функціонування можна виділити два рівні світогляду:

  1. Життєво-практичний – складається стихійно, базується на здоровому глузді й повсякденному досвіді;

  2. Теоретичний – на цьому рівні світоглядні проблеми вирішують наука й філософія.


2. Міфологія й релігія як історичні типи світогляду

Міфологія і релігія – узагальнене втілення життєво-практичного світогляду.

Міфологія (гр. mythos – оповідання, сказання) – історично перший тип світогляду, виникає на ранній стадії розвитку суспільства.

Значну частину міфології складають космологічні міфи, що розповідають про виникнення світу та його загальний устрій, про народження й смерть людини.

Основні риси міфологічного світогляду:

  1. Індивід первісної епохи не відокремлює себе від роду й не розмірковує про себе, сенс свого життя;

  2. Увесь доступний світ розглядається як людський, як ціле й причетне до людині; немає подвоєння на потойбічний світ і той, що по цей бік; все, із чим зустрічається людина, для неї - явище одного порядку;

  3. Життя представляється безперервним, таким, що не має чітких меж у часі й просторі; це заперечує смерть як таку;

  4. Знання не пояснює, а забороняє, тобто зміст знання - сукупність того, що заборонено.

Релігія (від лат. religio – благочестя, святість) з'являється разом з мистецтвом, політичною свідомістю, з виділенням розумової праці в спеціалізовану діяльність. На відміну від релігії, міф - універсальна, єдина на певному етапі форма суспільної свідомості.

Основні риси релігійного світогляду:

  1. Релігія з'являється серед людей, що відокремлюють себе друг від друга, і регулює їхню поведінку , впливаючи на їхній духовний світ;

  2. Релігія розділяє світ на священний (сакральний) і мирський; неможливо рівноправне спілкування з богом, як це було в міфі;

  3. У релігійній свідомості існує таке поняття як диво, що порушує природний порядок речей;

  4. Релігія для свого обґрунтування не має потреби в обґрунтуванні раціональними засобами, виникає на емоційній основі, на основі інтуїції й натхнення.


3. Предмет філософії, її структура як наукової дисципліни

Розвиток суспільства, виявлення людиною певних закономірностей, удосконалювання пізнавального апарату відкрило можливість теоретичного освоєння світоглядних проблем.

Філософія з'являється, як спроба вирішити світоглядні проблеми за допомогою розуму, тобто мислення, що спирається на поняття й судження, що зв'язуються один з одним за певними логічними законами.

Слово «філософ» уперше вжив давньогрецький мислитель Піфагор (6 ст. до н.е.) стосовно людей, що прагнули до теоретичного знання й правильного способу життя.

Закріпив термін «філософія» у європейській культурі один з найвидатніших давньогрецьких філософів – Платон. Спочатку цей термін означав усю сукупність теоретичних знань, накопичених людством.

Філософія успадкувала від міфології й релігії світоглядний характер, тобто всю сукупність питань про походження світу, його побудову, про походження людини та її місце у світі. Але філософія - це теоретичний рівень світогляду, отже, світогляд у філософії виступає у формі знання й носить систематизований характер.

Філософія з'явилася приблизно в 7-6 ст. до н.е. у Давній Греції, Індії й Китаї. Спочатку філософія охоплювала всю сферу наукового знання. Поступово з неї виділилися конкретні науки, а філософія уточнила свій предмет, метод і функції.

Філософія бачить своє завдання в синтезі різноманітних людських знань, у формуванні єдиної наукової картини світу.

Предмет філософії розкривається через її структуру. У структурі філософії як науки виділяються наступні розділи.

Онтологія (від гр. ontos – суще, буття й logos – вчення) – вчення про загальні закони буття).

Основна проблема онтології - пошук першопричини всього сущого. Під першопричиною розуміється щось, що є причиною самого себе й усього існуючого у світі. У пошуках закономірностей, що лежать в основі розвитку світу, онтологія звертається до вивчення явищ, сутність яких відбита в певних поняттях і категоріях. Серед таких: буття, свідомість, матерія, рух, речовина; простір і час; випадковість і необхідність; сутність і явище; причина й наслідок; кількість і якість.

Гносеологія (від гр. gnosis – пізнання й logos – вчення) – теорія пізнання.

Теорія пізнання – розділ філософії, що вивчає можливості пізнання світу людиною, критерії істинності знань. До конкретних гносеологічних проблем відносять:

  1. проблему істини у філософії й науці;

  2. особливості наукового пізнання;

  3. форми наукового пізнання (ідея, проблема, факт, гіпотеза, теорія, закон);

  4. методи наукового пізнання (спостереження, експеримент, індукція й дедукція, аналогія, моделювання);

  5. рівні наукового пізнання (емпіричний, теоретичний);

Філософська антропологія (від гр. anthropos – людина) – система знань про сутність і існування людини.

Проблеми філософської антропології – життя, смерть, безсмертя, сенс і мета людського життя.

Соціальна філософія (від лат. societas – суспільство) – галузь філософських досліджень, основні проблеми якої:

  1. характер, зміст і спрямованість історичного процесу;

  2. соціальні цінності й соціалізація особистості;

  3. роль особистості в історії;

  4. антропосоціогенез; біологічне й соціальне в людині;

  5. історичні типи взаємин особистості й суспільства.

До числа самостійних філософських дисциплін відносять етику, естетику, культурологію, релігієзнавство.
4. Специфіка філософського освоєння дійсності. Функції філософії

Філософське пізнання має особливості, наявність яких не дозволяє говорити про філософію як чисту науку.

  1. Філософські теорії не можуть бути підтверджені або спростовані за допомогою даних досвіду.

Філософське пізнання має справу з тим, що знаходиться за межами чуттєвого досвіду. Із самого початку філософію цікавили питання про сутність світу й місце в ньому людини, про добро й зло. Вона історично відбулася саме як прагнення пізнати надчуттєве, те, що стосується людського буття в цілому, але недоступно емпіричному вивченню.

  1. У філософії немає фундаментальної теорії, якої протягом певного часу дотримується більшість учених. Таку теорію називають парадигмою. Парадигма – загальновизнана нормативна модель постановки проблем і їхнього рішення в тій або іншій науковій сфері.

  2. У філософії немає того, що прийнято називати науковою істиною, тому що філософські твердження не можна перевірити за допомогою експерименту. Скоріше можна говорити про особисту істину.

Функції філософії:

  1. Методологічна – філософія дає зразки форм та засобів мислення, за допомогою яких можна вирішити питання, наукові або особисті, що постають перед окремою людиною або суспільством у цілому.

  2. Пізнавальна – розвиток філософії забезпечує появу нових знань.

  3. Світоглядна – філософія шукає можливість теоретичного рішення проблеми сенсу людського життя, місця й призначення людини у світі.

  4. Аксіологічна (гр. axios – цінність) – філософія допомагає особистості осмислити природу й значення власних життєвих цінностей.


Тема 2. ФІЛОСОФІЯ АНТИЧНОГО СВІТУ
План лекції

  1. Проблема періодизації історії філософії.

  2. Антична філософія як перший етап західної філософської традиції. Загальна характеристика.

  3. Характеристика головних етапів античної філософії.


1. Проблема періодизації історії філософії

Філософська думка не рухається прямолінійно, нерідко «кружляє», звертаючись до тих самих питань; нові й старі ідеї перегукуються й доповнюють одні одних. Тому здається, що простежити періоди розвитку філософії неможливо. Але це поверхове враження є помилковим. По-перше, рух філософської думки, безперечно, відмічається виникненням нових ідей. По-друге, звертання до ідей давніх не є безсистемним і безплідним повторенням уже пройденого. У такому поверненні до старого є своя логіка – щоб зрозуміти це, досить задатися питанням, чому з минулого «викликані» ті, а не інші ідеї. Нарешті, існують т.зв. «вічні» філософські питання (приміром, питання про сенс життя), на які свою відповідь шукає кожне покоління.

Як поява нових філософських ідей, так і звертання до старого віддзеркалює еволюцію суспільства в цілому – ті проблеми, можливості, надії й страхи, що встають перед ним на черговому етапі історії. Звичайно, філософування – інтелектуальні пошуки окремих філософів – є, як і всяка творчість, діяльністю сугубо індивідуальною; його не можна прямо вивести із соціальних умов тієї або іншої епохи. Однак і в «вакуумі», у відриві від навколишнього світу, філософська думка виникнути й розвитися не може. Отже, етапи розвитку філософської думки специфічно відбивають той шлях, що у своїй еволюції проходить суспільство в цілому. Але філософія справляла й справляє на суспільство зворотний вплив: на стику з наукою, релігією, політикою, мистецтвом вона узагальнює накопичений досвід, формулює нові проблеми, бере участь у створенні системи особистих і суспільних цінностей.
2. Антична філософія як перший етап західної філософської традиції. Загальна характеристика

Філософія античного світу, або антична філософія, – перший етап західної філософської традиції. Уже в назві цього етапу помітний його зв'язок з великою історичною епохою античності (часами Давньої Греції й Рима). Антична філософія зароджується в 7-6 ст. до н.е. у давньогрецьких колоніях у Малій Азії й Італії. Виникнувши в першій половині 1 тис. до н.е., вона проіснувала до перших століть християнської ери.

Характерні риси античної філософії: космоцентризм (уявлення про світ як про розумну й довершену цілісність, невід’ємною частиною якої є людина), універсальність (у рамках античної філософії практично одночасно розвиваються всі напрямки філософського знання); плюралізм (антична філософія вільна від панування якої-небудь догми); наявність філософських шкіл (головні ідеї античної філософії, не залишаючись надбанням окремих мислителів, давали початок тривалим традиціям, що охоплювали багато поколінь філософів). Деякі з цих особливостей знайшли продовження на наступних етапах розвитку філософської думки, але саме в античну епоху – на першому етапі історії західної філософії – вони з’явилися й розкрили свій плідний характер.
3. Характеристика головних етапів античної філософії

У своєму розвитку антична філософія пройшла кілька етапів: досократівський (7-5 ст. до н.е.), класичний (5-4 ст. до н.е.), елліністичний (4-1 ст. до н.е.), римський (1 в. до н.е. – 5-6 ст. н.е.). Цей розподіл є дещо умовним, але в головному він відбиває особливості еволюції античної філософської думки.

3.1. Досократівський етап

На даному етапі філософія зароджується в грецьких колоніях на Сході, у Малій Азії (Милет, Ефес), і на Заході, в Італії (Кротон, Елєя). Філософів обох напрямків – і східного, і західного – займали питання про буття й устрій світу. Однак у вирішенні спільної проблеми два напрямки досократівської філософії істотно розійшлися. На Сході переважав інтерес до конкретних явищ і процесів, доступних людському сприйняттю; там велися пошуки матеріального початку світу. На Заході чуттєве сприйняття відкидалося як оманне; акцентувалося суто раціональне осмислення світу, вільне від впливу почуттів, що нібито спотворює істину.

Представники східного напрямку: філософи Мілетської школи (Фалес (засновник), Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт Ефеський. До цього напрямку примикає й Демокрит, який жив дещо пізніше, але у своїй творчості розвивав ідеї, характерні для східної досократівської філософії. Західний напрямок представляють піфагорейство (по імені засновника – Піфагора Самоського) і Елєйська школа (Парменід (засновник), Зенон Елєйський, Меліс Самоський).

3.2. Класичний етап

Класичний етап – вершина розвитку античної філософської думки. Центр філософської творчості на даному етапі перемістився в Афіни, з якими були зв'язані головні представники класичної філософії – Сократ, Платон і Аристотель.

До класичного етапу відноситься зародження діалектики Сократа й Платона як пошуку істини в діалозі й формальної логіки Аристотеля, що робить висновки на основі достовірних передумов. Вчення Платона про ідеї (одвічні досконалі прообрази матеріальних речей) стало початком ідеалізму – однієї з головних традицій філософії аж до наших днів. Платон і Аристотель, створивши універсальні філософські системи, що охоплювали всі сучасні їм галузі знання й соціальної практики (знання про природу, політика, право, етика, психологія, педагогіка, естетика та ін.), на багато століть стали носіями вищого авторитету у філософії й науці. Подальший розвиток і філософії, і науки довгий час сприймався тільки як продовження або заперечення ідей цих мислителів.

3.3. Елліністичний етап

В історії античного світу даний етап співпав із кризою самостійних міст-держав, таких, як Афіни, виникненням, а потім розпадом світової держави Олександра Македонського. (Саму свою назву елліністична філософія отримала від епохи, що почалася із завоюваннями Олександра, – епохи еллінізму.)

На елліністичному етапі не створювалося всеосяжних систем, подібних до платонівської або аристотелівської, які включали як філософські, так і наукові проблеми. Мислителі епохи еллінізму головну увагу приділяли питанням етики, що обумовлювалося втратою ціннісних орієнтирів минулої епохи. На перший план вийшли ідеї особистої автономії, незалежності людини від зовнішніх обставин (Епікур, стоїцизм), рішуче заперечення всяких культурних обмежень в ім'я індивідуальної свободи (кінічна школа, або кініки), сумнів у всіх колишніх досягненнях філософії, проголошення неможливості точного знання про світ (скептицизм).

3.4. Римський етап

Близьке знайомство Рима із грецькою культурою, у тому числі й з філософією, почалося в 3 ст. до н.е. А після того як в 2-1 ст. до н.е. Рим захопив Грецію й знищив елліністичні держави в Азії й Африці, Римська імперія із властивими їй особливостями стала загальною «рамкою» подальшого розвитку античної філософії.

Римляни не створили оригінальних філософських вчень, але, запозичивши грецькі, досить плідно їх розвили. Специфіка римського суспільства відбилася у відсутності глибокого інтересу до вивчення природи й інтересі, що водночас проявлявся до питань етики. На римському ґрунті прижилися занароджені в елліністичній Греції вчення Епікура й стоїцизм. Римське епікурейство представлене насамперед Титом Лукрецієм Каром. Найкрупнішими філософами-стоїками римської епохи були Епіктет і Марк Аврелій.

З часом панування римлян в античному світі збіглося виникнення в різних провінціях Римської імперії філософії неоплатонізму. Спираючись на вчення Платона про ідеальний світ, що височіє над світом земним, неоплатоніки роздумували про складну ієрархію різних рівнів світобудови, що сходить до вищого, найдосконалішого рівню. Ідеї неоплатоніків вплинули на християнську філософію, однак сама традиція язичеської античної філософії не могла тривати в умовах, що змінилися із прийняттям Римом християнства. В 529 р. імператор Юстиніан I своїм указом закрив Академію – філософську школу, засновану в Афінах ще Платоном. Закриття платонівської Академії позначило завершення тисячолітньої історії античної філософії.

Тема 3. СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ ТА ФІЛОСОФІЯ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ
План лекції

  1. Характер і базові принципи середньовічної філософії.

  2. Патристика й схоластика – основні етапи розвитку філософії Середніх віків.

  3. Антропоцентрична філософія епохи Відродження.


1. Характер і базові принципи середньовічної філософії

Період середньовіччя в Західній Європі датується 5-14 ст. Стосовно до філософії таке датування не коректне. Середньовічна філософія в Західній Європі – це християнська філософія. Вона почала формуватися ще в рамках античної культури, в 2 ст. нашої ери.

Перші християнські мислителі (Юстин, Татиан, Ориген, Тертулліан) виступали як апологети (захисники) нової релігії, тому філософія раннього християнства називають апологетикою. Її хронологічні рамки – 2-3 ст.

Апологети обґрунтували базові принципи християнського віровчення. Ці принципи стали основою середньовічної християнської філософії.

  1. Супранатуралізм (від лат. super – над і naturalis – природний): реальністю, що визначає все суще, є не природа, не космос, а надприродне – Бог. Від нього залежить існування природи, людини й суспільства. Історії й людському життю надається особливий, характер.

  2. Сотеріологизм (від гр. soter – спаситель): орієнтація всієї життєдіяльності людини на «порятунок душі». Порятунок – процес з'єднання людини з Богом в «Царстві Божому».

  3. Ревеляціонізм, або принцип богоодкровення (від лат. revelatio – одкровення), припускає існування «таємного» знання, необхідного для спасіння. Одержати це знання за допомогою розуму людина не може. Бог відкриває це знання у Святому Письмі через пророків і апостолів.

  4. Креаціонізм (від лат. creatio – творіння). Відповідно до цього принципу, світ створено Богом з нічого. Бог – абсолютна творча сила. Він вічний, незмінний, ні від чого іншого не залежить, сам є джерелом усього сущого. Людина створена за образом та подобою божою – це виявляється в тому, що її наділено розумом і свободою. Свобода дозволяє зробити вибір між добром і злом. Існування зла у світі – результат вибору людини. Без допомоги Бога вона не зможе перебороти своїх гріхів.

  5. Провіденціалізм (від лат. providentia – провидіння) і эсхатологізм (від гр. eschatos – останній, кінцевий і logos – знання). У середньовічній філософії мир розуміється як розвивається не сам по собі, а відповідно промислу Господньому. Історія – доцільний процес. Досягнення «Царства Божого» – кінцева мета й сенс людського існування.


2. Патристика й схоластика – основні етапи розвитку філософії Середніх віків

В історії середньовічної філософії виділяють два основних етапи: патристику й схоластику.

Патристика (від лат. pater – отець) – 2-8 ст. «Отцями церкви» називали перших релігійних мислителів, що заклали основи християнського віровчення – Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Августина Аврелія та ін.

В епоху патристики оформляється світоглядний стандарт середньовічної християнської думки, створюється нова система наук на чолі з теологією (від гр. theos – бог і logos – вчення).

Для всієї середньовічної філософії актуальним було питання про співвідношення розуму й віри. В епоху патристики розуму приділялася підлегла роль, панувало одкровення. Це відбито в знаменитій формулі Августина Аврелія (5 ст.) «вірю, щоб розуміти». Філософія розглядалася як елемент теології.

Схоластика (від лат. scholastikos – шкільний, учений) – 9-14 ст. Схоластами називали середньовічних учених – богословів (таких, як Іоанн Скотт Еріугена, П’єр Абеляр, Ансельм Кентерберійський, Вільям Оккам і ін.). Фома Аквінський (13 ст.) висунув ідею гармонії віри й розуму, відповідно до якої одкровення й інтелект не повинні суперечити один одному, тому що виходять із однієї й тієї ж основи – Божественного Розуму як першоджерела вищих істин.

У цілому філософія Середніх віків мала теоцентричний характер. Теоцентризм – така система поглядів на світ, для якої характерне уявлення про бога як єдину й безумовну цінність, творця світу й людини.
3. Антропоцентрична філософія епохи Відродження

Відродження (Ренесанс) – етап у розвитку культури Західної й Центральної Європи 14-16 ст. Відбувається перехід від теоцентричного до антропоцентричного світогляду. Антропоцентризм – система поглядів, для якої характерне визнання того, що людина є центром світобудови, визнання її творчих здатностей і прагнення до земного щастя.

Антропоцентризм не припускає обов'язково атеїзму, тобто заперечення існування бога. У рамках антропоцентричного світогляду змінюється уявлення людини про своє місце й роль у світобудові. Середньовічна людина сприймала себе винятково як створіння. В епоху Відродження людина відчуває себе спів - творцем Всесвіту.

В 14-15 ст. (раннє Відродження) центром розвитку філософії була Італія. Філософи Платонівської академії (відкрита у Флоренції в 1459 р.) Марсіліо Фічіно, Джованні Пико делла Мірандола, на відміну від середньовічних мислителів, що вважали філософію служницею теології (богослов'я), відстоювали ідею рівноправності філософії й релігії.

Одержав поширення пантеїзм (від гр. pan – все й theos – бог) вчення, відповідно до якого бог розчинений у природі.

Все це визначило гуманістичний характер ренесансної філософії. Гуманізм (від лат. humanus – людський, людяний) – система поглядів, що виражають визнання цінності людини як особистості, її прав на свободу, повагу принципів справедливості й милосердя.

До середини 16 ст. італійський гуманізм пережив свій розквіт, і на перший план висувається натурфілософія (філософія природи, тісно пов'язана із природознавством). Представляють її Миколай Кузанський, Миколай Копернік, Джордано Бруно.

Поворот до вивчення природи означав формування нової картини світу. Природа – це Бог у речах, і людина має в собі частку Бога, її призначення – універсальна творчість. Активна діяльність людини (на відміну від споглядання Космосу в античності й збагнення Бога в епоху середніх віків) оцінювалася як найважливіший спосіб її існування у світі. Діяльність розглядалося як вторгнення в природу, перетворення її відповідно до задуму людини.

Тема 4. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ І НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ
План лекції

1. Основні риси філософії Нового часу. Наукова революція 17 ст.

2. Емпіризм Ф.Бекона.

3. Концепція раціоналізму Р.Декарта.

4. Місце й роль німецької класичної філософії в історії світової філософської думки.

5. Теорія пізнання й етика І.Канта.

6. Філософська система Г.Гегеля.
1. Основні риси філософії Нового часу. Наукова революція 17 ст.

Новий час – це епоха, що охоплює в історії людства 17-19 століття. Принциповий вплив на європейську світову історію зробила Англійська буржуазна революція в 1640 році, яка і визначає рубіж між середніми століттями й Новим часом. Епоха Нового часу – це епоха зародження капіталізму, буржуазних відносин, індустріальної цивілізації. Ця епоха й називається Новою тому, що людина розстається назавжди зі стародавністю й вступає в смугу історії, де на перший план висувається людина й наукове пізнання.

17 ст. ознаменоване науковою революцією. У цей період потреби мореплавства, будівництва міст, військової справи сприяють бурхливому розвитку астрономії, математики й механіки. Розвиток наук призвів до переорієнтації філософії: якщо середньовічній філософії властивий теоцентризм, філософія Відродження орієнтується на мистецтво й гуманітарне знання, то філософія Нового часу опирається на науку.

Основні риси філософії Нового часу:

1) людина – найдосконаліша істота у світобудові, вінець еволюції, автономно мислячий суб'єкт;

2) матеріалістичні тенденції, що випливають із досвіду природознавства;

3) для онтології характерний механіцизм – абсолютизація законів механіки й перенесення їх в усі сфери життєдіяльності;

4) деїзм (лат. deus – Бог) – визнання Бога першопоштовхом до розвитку природи, першопричиною світового руху, яка більше не втручається в розвиток Всесвіту;

5) індуктивно-емпіричний підхід у пізнанні;

6) раціонально-дедуктивний підхід у пізнанні.

Великими філософами 17 ст., у творчості яких простежуються характерні риси філософії Нового часу, є: Ф. Бекон (1561-1626), Р. Декарт (1596-1650), Б. Спіноза (1632-1677), Г. Лейбніц (1646-1716).
2. Емпіризм Ф.Бекона

Ф.Бекона вважають засновником емпіричного методу пізнання (грецьк. емпірія – досвід). Бекон виступає як критик старих методів філософії, а саме дедукції (дедукція – спосіб міркування, при якому із загального правила робиться висновок для конкретного випадку).

Бекон стверджує, що в основі будь-якого дедуктивного умовиводу обов'язково лежить яке-небудь загальне положення. Наприклад: всі метали плавляться, отже, залізо як метал плавиться. Але чи можна заявляти те ж і про інші метали, не здійснивши дослідження? А раптом не всі метали плавляться? Тоді дедуктивний метод буде помилковим. На думку Бекона дедукція – це завжди вузьке знання. Наука й філософія повинні прийняти новий метод – індукцію (лат. – наведення) – метод міркування, при якому від конкретного випадку переходять до загальних висновків. Наприклад:

залізо при нагріванні плавиться

мідь при нагріванні плавиться

залізо й мідь – метали

всі метали плавляться.

Індуктивний метод пізнання, за Беконом, – поступове збагачення нашого знання в процесі життєвого досвіду. Без досвіду неможливо що-небудь довідатися.

Індуктивний метод філософського пізнання, запропонований Беконом і який опирається на досвід, одержав назву емпіризму. Емпіричне філософствування – виведення знання з навколишнього світу в процесі життєвого досвіду й послідовне наповнення споконвічно чистого людського розуму різною інформацією.
3. Концепція раціоналізму Р.Декарта

Засновник європейського раціоналізму Рене Декарт, на відміну від Бекона, не визнавав досвідне пізнання достовірним. Головна роль у його філософії належить дедукції, що опирається на розум, думку, міркування. Саме ці категорії, по Декарту, приведуть до щирого пізнання Cogito, ergo sum – Мислю, отже, існую. Це видатне вираження – ключовий момент його філософії.

Основні добутки філософа – «Міркування про метод», «Першооснови філософії», «Геометрія».

Декарт визначив основні правила раціоналістичного методу пізнання:

  1. визнання початковим пунктом міркувань елементарних самоочевидних істин (аксіом);

  2. чітка послідовність логічних міркувань;

  3. відсутність пропусків у логічних судженнях.

Таким чином, на думку Декарта, вірний шлях пізнання полягає в тім, щоб вивести істину не із зовнішнього миру, а з мислення, тому його філософський метод одержав назву раціоналізму.
4. Місце й роль німецької класичної філософії в історії світової філософської думки

Філософія Нового часу досягла свого розквіту в другій половині 18 –першій половині 19 ст. в Німеччині в ученнях декількох видатних мислителів. Їхня інтелектуальна діяльність увійшла в історію під назвою німецької класичної філософії. Класичною вона названа тому, що саме в ній з найбільшою повнотою розкрилися самі характерні риси способу мислення й поглядів на співвідношення людини й світу в Західній Європі того періоду. Та й безпосередньо філософія в цей період остаточно затвердилася як особлива частина західної культури, як предмет для університетського викладання й наукових досліджень. Традиційно до цього напрямку відносять філософські вчення І. Канта (1724-1804), І. Фіхте (1726-1814), Ф. Шеллінга (1795-1854), Г. Гегеля (1770-1831) і Л. Фейєрбаха (1804-1872). Мислителів поєднують загальні ідейно-практичні коріння, послідовність у постановці й вирішенні проблем, безпосередній особистий зв'язок, оскільки молодші вчилися в старших, сучасники спілкувалися один з одним, обмінювалися ідеями. По змістовному вирішенню філософських проблем і по всім вищеперерахованим критеріям до німецької класичної філософії варто віднести й вчення К. Маркса (1818-1883) і Ф. Енгельса (1820-1895). За ідеологічних міркувань у радянській філософії вчення Маркса і Енгельса презентувалися як самостійні, якісно нові етапи у розвитку філософської думки. Сьогодні, коли зняті ідеологічні заборони, вочевидь, що навчання Маркса й Енгельса за своєю спрямованістю вписується у філософську традицію німецької класичної школи і являє собою завершальний етап її еволюції.

У німецькій класичній філософії знайшли своє продовження прогресивні ідеї філософії Нового часу – віра в могутність розуму, гуманізм, пріоритетність прав особистості. У цілому філософські системи Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Фейєрбаха, Маркса, Енгельса мають деякі загальні ознаки:

1) розвиток діалектики як універсального методу пізнання й цілісної системи логічних категорій;

2) застосування діалектичного методу до історичного процесу, спроби сформулювати на його основі закони суспільного розвитку;

3) звертання до активної ролі суб'єкта в пізнанні.
5. Теорія пізнання й етика І.Канта

Родоначальником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант (1724-1804). Кант народився в родині ремісника в м. Кенігсберзі (нині м. Калінінград у Росії). У Кенігсбергському університеті вчений пройшов всі етапи викладацької кар'єри. В 1755 р. як доцент він почав читання лекцій з природничо-наукових дисциплін, в 1770 р. стає професором логіки й математики, а в 1797 р. залишає викладацьку діяльність. За все своє життя Кант ніколи не виїздив з рідного міста.

Істотні етапи життя Канта позначилися в меншому ступені зовнішніми подіями, у більшому – переломними моментами внутрішньої еволюції його творчості, у якому виділяють два періоди: докритичний (1746-1770) і критичний (1770-1797).

Творчі періоди Канта названі докритичним і критичним не тільки тому, що «Критиками» називаються його основні добутки, але й тому, що вчений у критичний період проводив критичний аналіз усього попереднього філософського знання. До того ж своє всебічне дослідження розуму, як головного знаряддя філософського пізнання, Кант називав критикою. А філософія, на його думку, повинна бути не усвідомленням зовнішнього світу, а критикою розуму, тобто вивченням його механізмів, специфіки й законів При цьому Кант заявляв, що всі інтереси його розуму поєднуються в наступних чотирьох питаннях:

  1. Що я можу знати? – відповідь на це питання знаходиться в «Критиці чистого розуму».

  2. Що я повинен робити? – відповідь на друге питання в «Критиці практичного розуму».

  3. На що я можу сподіватися? – відповідь на третє питання в творі Канта «Релігія в межах тільки розуму» (1793 р.).

  4. Що таке людина? – Відповідь на це узагальнююче питання знаходимо в праці Канта «Антропологія» (1798 р.).

Перебуваючи в пошуках відповіді на зазначені питання, Кант розробив філософську систему, що має дві сторони:

  1. теоретична (вчення про пізнання);

  2. практична (етичне вчення про поводження людини).

Розглянемо теоретичну сторону, тобто теорію пізнання Канта. У передмові до «Критики чистого розуму» мислитель пише: «Я повинен був обмежити область знання, щоб дати місце вірі». Виходячи із цього завдання, філософ розробив складну гносеологічну конструкцію, у центрі якої перебувають людина, що діє як активний у пізнанні суб'єкт, і умови досягнення адекватного, загального й необхідного знання. Досягнення людиною повністю адекватного, тобто дійсно істинного знання на підставі певного досвіду, Кант вважав неможливим, оскільки звідки нам знати, який світ, якщо ми маємо справу не з ним самим, а з його відображенням у нашій свідомості.

У основі пізнання, за думкою Канта, перебувають певні переддосвідні, апріорні (від лат. а priori – з попереднього, що не опирається на факти) форми свідомості, під які людина як би підбудовує навколишній світ, і він існує в її поданні зовсім не в тому вигляді, який він насправді, а в тім, яким він представлений у цих апріорних формах. Інакше кажучи, за Кантом, людина наділяє світ своїми споконвічними, уродженими, переддосвідними формами, схемами й осягає в дійсності те, що сама в нього (світ) вкладає. Наприклад, ми вважаємо, що реально існує час. Але давайте вдумаємося в це поняття – адже воно існує тільки в людському розумі, є специфічним терміном, якого немає ні в якої іншої живої істоти. А якби не було на землі людини, то хто тоді б говорив про час? Адже в цьому випадку цього поняття не могло б бути. Хто б назвав дерево – деревом, ріку – рікою, листя – листям і т.д. За думкою Канта, людина настільки звикла до свого уявлення про світ, що вважає його самим світом. Насправді ж, вважав Кант, необхідно розрізняти об'єктивно існуючі предмети матеріального світу, які Кант називав ноуменами або «речами в собі» і які непізнавані. А також розрізняти «речі для нас» або феномени. Так Кант називав предмети і явища, які представляються суб'єктові реально існуючими. Власне у суб'єктові Кант виділяє два рівні:

  1. емпіричний (досвідний), до якого Кант відносить індивідуально-психологічні особливості людини;

  2. трансцендентальний (від лат. transcendere – виступаючий за межі), тобто, що перебуває за межами досвіду. Трансцендентальний рівень характеризує надособистісне у людині.

Співвідношення двох названих рівнів у відповідності із кантівським задумом можна розглянути на наступному прикладі. Уявіть собі ситуацію, коли людина будує своє благополуччя за рахунок іншої. Знайома ситуація? Напевно, кожний з нас із нею зіштовхувався. Дивує нас така ситуація? Анітрошки не дивує: адже для людини цілком природно думати про особисту вигоду, поліпшувати своє життя, додержуватися інстинкту самозбереження. Так існує вся природа, стверджує Кант: одна рослина прямує до сонця й закриває собою інше, лев у пустелі пожирає антилопу й т.п. Жити за законом особистої вигоди – жити за законом природи, і коли людина так живе, то в цьому немає нічого дивного, тому що вона проявляє себе як природна істота. У цьому проявляється емпіричний рівень суб'єкта, який у прагненні за виживання використовує свій особистий і суспільний досвід.

Однак, іноді людина робить не «за», а «всупереч» законам природи, вчиняє не природно, а надприродно, тобто трансцендентально. Проявляється другий рівень суб'єкта. Наприклад, людина кидається в крижану воду й рятує потопаючого, хоча сама може потонути, або ділиться останнім шматком хліба з нужденними, хоча прекрасно знає, що завтра сама буде голодувати. Звідки в людині такі дії й пориви? На думку Канта все шляхетне, чесне, добре, безкорисливе і жертовне в людині говорить про те, що крім природного миру є так само мир надприродний. Крім природи є Бог. При цьому сфера божественного, заявляв Кант, це проблема не пізнання, а віри. У свою чергу процес пізнання людини обмежений, тому що «речі в собі» закриті для пізнання, а «речі для нас» трактуються Кантом з позицій суб'єктивного ідеалізму, тобто визнається їхня розбіжність у свідомості людини й у реальному зовнішньому світі.

На погляд філософа, досягнення достовірного знання в процесі придбання нового цивілізаційного досвіду неможливо, оскільки досвід завжди незавершений і не може бути основою для істини. Філософ доходить висновку, що досвід людства, його міркування заводять розум у тупик, породжують нерозв'язні протиріччя.

Звернемося до практичної сторони філософського вчення Канта, до його вчення про поведінку людини, до етичного вчення, оскільки кантівська філософія присвячена не тільки проблемам пізнання, але й у не меншому ступені проблемам моралі. Кант говорив: «Мораль є вчення не про те, як ми повинні зробити себе щасливими, а про те, як ми повинні стати гідними щастя». В етичній частині свого навчання філософ сформулював свій знаменитий категоричний імператив – просте однозначне правило, дотримання якого є мірилом моральності. У його формулюванні це правило звучить у такий спосіб: «Вчиняй завжди так, щоб максима твоєї волі могла стати принципом загального законодавства». Простіше говорячи це означає: вчиняй з приводу інших так, як хочеш, щоб вчиняли з приводу тебе.

В своєму етичному вченні Кант призиває робити моральні вчинки, тобто добрі справи без особистої вигоди. Якщо ж людина робить щось гарне в надії на яку-небудь вигоду (наприклад, рятує людину, знаючи, що вона багата і щедро віддячить), то його вчинок знецінюється. Такі вчинки Кант називав легальними. Категоричний імператив можна було б сформулювати й так: роби моральні, а не легальні вчинки, тому що саме вони прекрасні. І правда, що може бути більше дивним у нас, чим прагнення до добра й голос совісті, які ставлять людину вище природних законів Всесвіту, роблять її вільною від них? Голос совісті, або, виражаючись по-кантівськи, моральний закон у душі – це саме прекрасне , що є в людині. Цей закон як внутрішня краса змушує нас захоплюватися в не меншому ступені, чим видима фізична краса. Кант говорив: «Дві речі завжди заворожували й потрясали мене: це зоряне небо над головою й моральний закон у душі».
6. Філософська система Г.Гегеля

Філософська система Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831) за своїм розмахом й значущістю в духовному житті Нового часу може зрівнятися з навчанням Платона, що склав епоху в культурі античного світу. Крім того, як і Платон, Гегель був представником класичного ідеалізму, відповідно до якого фізичний мир є тільки інобуттям духовної реальності.

Найбільш значними добутками філософа вважаються: «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук».

Гегель у своїй філософії, у своїх добутках уживає спробу створити таку теоретичну систему, що вирішила б проблему тотожності суб'єктивного й об'єктивного, матеріального й ідеального, буття й мислення.

Основною гегелівською думкою є його знамените твердження: «Все дійсне є розумним, все розумне є дійсним», що на перший погляд здається не зовсім зрозумілим. Однак, вдумаємося спочатку в першу частину фрази: «все дійсне є розумним». Мова йде про те, що навколишній нас мир, наша дійсність улаштована незвичайно розумно. Ми спостерігаємо порядок і систему у всьому існуючому: людина народжується, робить свій внесок у розвиток цивілізаційного досвіду, продовжує свій рід. Для підтримки його життєдіяльності існують природні ресурси й т.д. Чи могла фізична природа, будучи нерозумною (а відсутність духу є властивість матерії), сама по собі, так правильно й розумно самостворитися? Якщо не могла, а це очевидно – стверджує Гегель – то необхідно припустити існування якогось розуму, набагато досконалішого ніж людський, котрий і привів все матеріальне в стан доцільності й гармонії. І оскільки це розумне являє собою не вигадку, не продукт людського розуму, а щось реально існуюче – адже ми бачимо й випробовуємо на собі вплив розвитку цивілізації, – то можна говорити про те, що воно дійсно й про це мова йде в другій частині гегелівського твердження: «все розумне є дійсним».

Таким чином, на думку Гегеля, який свою філософію називав абсолютним ідеалізмом, матеріальний світ створений якоюсь духовною реальністю, яку філософ назвав Абсолютною Ідеєю або Світовим Розумом. Абсолютна ідея – це безособовий початок, у якому сконцентрована сутність і першооснова всіх речей, і тому воно є буттям, що перебуває в різних формах і проходить у своєму саморозвитку три основних етапи:

  1. Перший з них – це Логіка. Логіка, не як те, що ми звичайно розуміємо під цим поняттям: у цьому випадку мова йде не про логіку як науку. У Гегеля, логіка, як перший етап розвитку Абсолютної ідеї, є ідеальним, незримим первинним миром, у якому формуються категорії й поняття буття.

  2. Наступний етап саморозвитку – Природа. Абсолютна ідея залишає сферу Логіки й втілюється в матеріальний світ, що, таким чином, є не самостійною дійсністю, а інобуттям Абсолютної ідеї. Формами буття Абсолютної ідеї на цьому етапі є: механіка (простір, час, матерія, рух, всесвітнє тяжіння), фізика (небесні тіла, світло, тепло), органіка (геологічні реалії, рослинний і тваринний світ).

3. Третім етапом саморозвитку Абсолютної ідеї й вищим рівнем її самореалізації Гегель вважає Дух. На цьому етапі Абсолютна ідея переходить із області матеріального в сферу ідеального й втілюється в людській свідомості, у людському дусі.

Отже, Абсолютна ідея, початок всіх початків у Гегеля, проходить тріаду – три стадії саморозвитку. У своїй ідеалістичній системі буття Гегель дає відповідь на питання про тотожність мислення й буття, оскільки в Абсолютному дусі повністю збігаються мислення й буття, об'єкт і суб'єкт.

Як не парадоксально, але, довівши ідеалізм до свого логічного завершення, Гегель тим самим показав його вичерпаність і обмеженість. З вченням Гегеля можна погоджуватися чи ні, але воно – велике досягнення філософської думки, оскільки щонайкраще представляє певний вид філософії – ідеалізм.

  1   2   3   4   5


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации