Вступ до мовознавства. Відповіді на екзамен. 90 питань - файл n1.doc

Вступ до мовознавства. Відповіді на екзамен. 90 питань
скачать (470.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc471kb.13.10.2012 21:20скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6


1. Мовознавство – наука про мову. Об’єкт та предмет мовознавства.

Мовознавство-це наука про мову, її суспільну природу і функції, внутрішню структуру, закономірності функціонування та історичного розвитку. Мова – система фонетичних, лексичних, граматичних засобів, яка розвивається і забезпечує потреби людини у спілкуванні та пізнанні.

Об’єктом мовознавства (те,що вивчається) є природна,тобто людська мова. мова. Предмет мовознавства: природа й сутність мови, її будова, структура, встановлення системи мови, походження мови, зміни в мові, фактори цих змін, виникнення та розвитку письма, його види, встановлення зв язку між мовою та письмом, виникнення алфавітного проблеми графіки і орфографії, класифікація мов, типологія мов, встановлення близькості мов, їх контрастності, виділення мовних сімей, родин. Мовознавство досліджує людську мову загалом і всі існуючі конкретні мови як різноманітні її вияви, індивідуальні втілення. Нині мовознавство є не просто єдиною наукою, а сукупністю споріднених наук, які мають спільний предмет вивчення – мову, але розглядають цей предмет з різних точок зору або вивчають різні його компоненти.
2. Мова. ЇЇ визначення, основні ознаки і властивості.

Мова – система фонетичних, лексичних, граматичних засобів, яка розвивається і забезпечує потреби людини у спілкуванні та пізнанні. Як сказав Гумбольдт: «Мова, — це світ, що лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини". Мова обслуговує людство, будучи суспільним явищем. Вона має свої внутрішні закони, будову, виконує певні функції. Удосконалюючись протягом тисячоліть, мова стала засобом з необмеженими властивостями, який може задовольнити потреби людини у спілкуванні та пізнанні. У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна. Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей. Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості. Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо. Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін. Виділяють 4 структурні рівні мови: Фонетичний Морфологічний Лексичний Синтаксичний.
3. Зв'язок мовознавства з іншими науками.

Мова як засіб спілкування обслуговує всі сфери життя і діяльності людей. Оскільки мова є суспільним явищем, мовознавство належить до суспільних, тобто гуманітарних, наук — наук про людину. Також мовознавство тісно зв’язано з іншими науками. Наприклад, зв'язок мовознавства з народознавством — наукою про народ, його походження, світосприйняття — зумовлений тим, що мова є основною ознакою народу. Дані з народознавства використовують для розв'язання проблеми виникнення мови та з'ясування всіх етапів її розвитку. Також мовознавство тісно пов'язане з історією. Так, у лексичному складі мови відображені певні історичні факти, наприклад записані в літописі назви східнослов'янських племен, з яких сформувалася українська нація: поляни, сіверяни, деревляни, тощо. Спільні для індоєвропейських мов назви свійських тварин (корова, вівця, свиня, коза) та культурних рослин (горох, ріпа, морква, льон, жито) свідчать про рівень розвитку господарства індоєвропейців до поділу їх на окремі етнічні групи. Давні запозичення слів вказують на історичні контакти певного народу. Мовознавство пов'язане з етнографією, яка вивчає побут і культуру різних народів (етносів). Дані етнографії допомагають у вивченні говірок, з'ясуванні значення та походження слів, які стосуються побуту, культури (напр. лаваш., коровай). Зв'язок мовознавства із соціологією — наукою про закономірності розвитку і функціонування суспільства, соціальних систем — зумовлений тим, що мова є суспільним явищем. У мові відображена соціальна диференціація народу. Для сучасної України важливе значення мають соціологічні дослідження, пов'язані з мовою спілкування етнічних меншин, ставленням до української мови. Взаємозв'язок мовознавства й психології — науки про психічну діяльність людини — полягає в тому, що процеси мовлення, його сприйняття і розуміння мають психічну природу. Оскільки мова є засобом мислення, то мовознавство тісно пов'язане з логікою — наукою про закони, форми та прийоми мислення. Найбільш помітний зв'язок мовознавства з літературознавством. Мова є будівельним матеріалом, першоелементом літератури. Мовознавство настільки тісно переплітається з літературознавством, що ці дві дисципліни об'єднані в комплексну науку про слово — філологію. Мовознавство пов'язане також із природничими науками, зокрема фізіологією, анатомією, медициною, фізикою, математикою, семіотикою, географією. Зв'язок мовознавства з фізіологією, анатомією і медициною ґрунтується на тому, що ці науки вивчають будову та функціонування апарату мовлення, мозку. Фізика, зокрема, її розділ акустика, вивчає звукові коливання, а отже, створює теоретичні засади для дослідження звуків мовлення. Математика забезпечує наукове вивчення кількісного аспекту мови і мовлення. Оскільки мова належить до знакових систем, то мовознавство пов'язане із семіотикою, яка вивчає загальні властивості знакових систем. Відомості з географії допомагають встановити територію поширення мови та окремих мовних явищ.
4. Мовознавство загальне і конкретне (часткове).

У мовознавчій науці функціонують: конкретне і загальне, теоретичне і прикладне мовознавство.

Конкретне мовознавство вивчає окремі мови. Так, існує україністика, полоністика, богемістика. Окремі мови різняться ступенем унормованості, багатством словника тощо. До конкретного мовозн.належить також вивчення сімей і груп споріднених мов: наприклад, індоєвропеїстика вивчає індоєвропейські мови.

Загальне мовознавство присвячене людській мові загалом. Воно визначає окремі мови або групу споріднених мов. Кожна мова має свою структуру, власні норми, неповторну історію. Загальне мовознавство вивчає загальні особливості, властивості, закономірності мови, а також вияви і реалізацію їх у конкретних мовах, формулює і розв'язує спільні проблеми мов, установлює загальні закони будови й розвитку мов на базі вивчення окремих мов. Загальне мовознавство створює лінґвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним.
5. Мовознавство теоретичне і прикладне.

У конкретному і загальному мовознавстві виокремлюють теоретичне і прикладне мовознавство.

Теоретичне мовознавство з'ясовує сутність і природу мови, її будову й організацію, функціонування і розвиток. Воно вивчає мову як явище.

Прикладне мовознавство займається вирішенням завдань практичного використання мови. Розуміння рідної мови її носіями ще не означає оволодіння нею. Щоб опанувати письмову форму мови, навчитися логічно і стилістично досконало висловлювати свої думки, людина повинна спеціально вивчати мову. Розроблення методики вивчення мови також є сферою прикладного мовознавства. До його проблематики належать також створення та удосконалення письма, наукове вивчення і коментування найрізноманітніших текстів, питання перекладу, а також створення мовних словників та довідників для загального користування.
6. Основні проблеми загального мовознавства.

Загальне мовознавство присвячене людській мові загалом. Воно визначає окремі мови або групу споріднених мов. Кожна мова має свою структуру, власні норми, неповторну історію. Загальне мовознавство вивчає загальні особливості, властивості, закономірності мови, а також вияви і реалізацію їх у конкретних мовах, формулює і розв'язує спільні проблеми мов, установлює загальні закони будови й розвитку мов на базі вивчення окремих мов. Загальне мовознавство створює лінґвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним. Сучасне мовознавство розв’язує такі важливі проблеми як з’ясування сутності мови, її походження, дослідження особливостей і причин розвитку мови, тобто розгляд закономірностей і рушійних сил розвитку мови, вивченні внутрішніх і зовнішніх факторів мовних змін, визначення структури мови, особливостей її організації, з’ясування місця існування мови, встановлення джерела життєвої сили мови тощо.
7. Методи дослідження в мовознавстві. (чи методи і прийоми дослідження мовного матеріалу).

Метод – спосіб організації пізнавальної та дослідницької діяльності науковців з метою вивчення явищ і закономірностей певного об’єкта науки.

За метою дослідження мови виокремлюють описові, або дескриптивні і реконструктивні методи.

Описові методи. Ці методи оперують мовними фактами, які можна безпосередньо спостерігати. Вони призначені для переліку і класифікування досліджуваних мовних явищ. До описових методів належать:

- експериментальний метод: найбільше його використовують при дослідженні фонологічного рівня мови;

- дистрибутивний метод: полягає в класифікуванні мовних форм за їх розподілом у тексті одна відносно одної;

- статистичний метод: за допомогою спеціального математичного апарату досліджує кількісний аспект мовних явищ.
Реконструктивні методи. Вони дають змогу на базі мовних фактів, що піддаються безпосередньому спостереженню, відновити мовні факти, які неможливо безпосередньо спостерігати. До реконструктивних методів належать:

— порівняльно-історичний метод: застосовують для відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому;

— метод внутрішньої реконструкції: за відомими фактами певної мови дає змогу відновити давніші невідомі її факти.

Реконструктивними є практично всі методи вивчення мовної системи.
За шляхами досягнення мети виокремлюють індуктивний і дедуктивний методи дослідження мови.

Індуктивний метод. Він полягає в тому, що на основі окремих фактів формулюють загальні положення, роблять висновок про загальне.

Дедуктивний метод. Дає змогу на базі загальних положень, що мають достовірний характер (або сприймаються як такі),формулювати твердження, робити висновки відносно окремих фактів, інтерпретації їх.
За способом дослідження мови виокремлюють cинхронічний і діахронічний методи.

Синхронічний метод. Він забезпечує вивчення мови загалом чи окремих її компонентів на одному часовому зрізі.

Діахронічний метод. Полягає в дослідженні мови загалом чи її компонентів у процесі історичного розвитку і встановленні причинно-наслідкових зв'язків між попереднім і наступним станом досліджуваного явища.
8. Синхронічний та діахронічний аспекти вивчення мовних одиниць (Синхронія і діахронія).

Мова є явищем відносно стабільним. Для мовців вона протягом усього життя здається незмінною. Отже, мова — це одночасно і жива діяльність, і продукт минулого. Існує два підходи до вивчення мови: вивчення мови на певному часовому зрізі та вивчення мови в її історичному розвитку протягом тривалого часу. Для уього існують поняття синхронії та діахронії.

Синхронія — 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника).

Діахронія — 1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.

Результати синхронічного мовознавства використовують для створення описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів для безписемних мов, для теорії і практики машинного перекладу. Коли ж мовознавець хоче дослідити історію мови, закони її розвитку, він це може зробити лише за діахронічного підходу до вивчення мови.
9. Проблема походження мови. Основні теорії її походження.

Філософи античної Греції вказували на дві можливості виникнення мови. 1 схилялися до думки, що мова постала природним шляхом, тобто назви речей зумовлені самими речами. 2 вважали, що мова виникла штучним-шляхом, тобто, назви речам дало суспільство. Перша точка зору має біологічне забарвлення, а друга — соціальне.

Звуконаслідувальна гіпотеза. Згідно з цією гіпотезою мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Наприклад, рос. кукушка, болг. кукуви-ца є відтворенням крику зозулі {ку-ку).

вигукова гіпотеза. Суть її полягає в тому, що, сприймаючи предмети, явища, людина реагувала на них вигуками — особливими словами, які виражають емоції.

Гіпотеза соціального договору. Суть її полягає в тому, що люди домовилися називати певні предмети, явища певними словами. Гіпотеза соціального договору спирається на давньогрецьку концепцію виникнення мови шляхом встановлення.

Гіпотеза трудових викриків. мова виникла з трудових викриків що сприяли ритмізації, організації праці. Позитивним аспектом гіпотези трудових викриків те, що вона пов'язує походження мови з працею. Однак трудові викрики є лише технічним прийомом виконання колективної праці, вони не виражають ніякої інформації і не виконують комунікативної функції.

Гіпотеза суспільних регуляторів. вважали, що мова з'явилася не у людини як індивіда, біологічної істоти, а в суспільстві, у людей як соціальних істот. Поява звукового спілкування є наслідком розвитку виробничих суспільних відносин у первісному трудовому колективі, наслідком того, що в людей з'явилося що сказати одне одному. На його думку, потребу в спілкуванні породила колективна праця.

Гіпотеза жестів. Деякі лінгвісти вважають, що первісно мова була не звуковою, а кінетичною і виражалася жестами, передусім порухами рук.

Гіпотеза ігор. її висунули американські вчені. Вона полягає в тому, що мова народилася з гри: людина примітивно моделювала дійсність, заступаючи реальні речі звуковими замінниками, що й стали з часом елементами мови.

Контактна гіпотеза. Сформулював її російський мовознавець Василь Абаєв.На його думку, в давні часи всередині племені люди розуміли одне одного і без мови, а ось зіткнення двох різних племен породило звукові сигнали типу ми, вони, свої, чужі. Просте копіювання викриків чужого племені могло стати його назвою для інших племен, а свої власні викрики підносилися до рівня самоназви.

Прихильники гіпотези моногенезу (схиляються до думки, що людина (а отже, й мова) виникла десь в одному місці земної кулі. Це означає, що спочатку була тільки одна мова. В процесі її розвитку відбувалися певні зміни, інші мови утворювалися шляхом поділу первісної. Цей поділ багаторазово повторювався.

Спираючись як на мовні, так і на антропологічні свідчення, представники гіпотези полігенезу припускають, що людина (і мова) виникла у двох точках земної кулі — у Східній Африці (ностратична мовна група) і в Південній Азії (синокавказька мовна група).
10. Синтагматичний та парадигматичний аспекти дослідження мовних одиниць.

Парадигматика – аспект вивчення мови, який передбачає виділення й опис сукупностей всіх можливих форм і проявів певної мовної категорії.

Синтагматика – аспект вивчення мови, який полягає у з'ясуванні законів і правил внутрирівневої і міжрівневої сполучуваності мовних одиниць.

Епідигматика – аспект вивчення мови, який передбачає з'ясування відношень словотвірної похідності між одиницями лексикону.
11. Фактори розвитку мови. Поняття національної мови, літературної мови.
12. Семіотика як наука про знакові системи.

Семіотика, або семіологія (від грец. semeion — знак, ознака) — наука, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знаків та знакових систем в людському суспільстві (головним чином природні та штучні мови, а також деякі явища культури, системи міфів, ритуалів), природі (комунікація у тваринному світі) або в самій людині (зорове та слухове сприйняття тощо). Іншими словами, семіотика — це теорія знаків та знакових систем.

Знак - матеріальний, чуттєво сприйманий предмет,який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації

Для знака характерні такі властивості як умовність та довільність. Умовність полягає в наявності згоди, домовленості суспільства чи його частини про інформацію яку виражає знак (напр. червоний вогник світлофора – стій!). Довільність передбачає відсутність органічного, внутрішнього зв’язку між предметом і його позначенням. Знак не породжується предметом, а довільно приписується йому. Якби назва певної речі породжувалася нею, то кожна річ мала б одну назву, і тоді б не було різних мов. Своє значення знак отримує в певній системі. Поза системою він не є знаком, він нічого не означає. (напр..букет квітів на столі за домовленості означає, що вдома батьки)).
13. Мова як особлива знакова система.

Знаковий характер мови. У процесі життєдіяльності люди використовують різні знаки та їх системи. Прикладами знакових систем є світлофор, дорожні знаки, п'ятибальна (або дванадцятибальна) система оцінювання знань, форми ввічливості. До знакових систем належить і мова.

Знак — матеріально виражене умовне і довільне позначення чогось.

Знаки не слід ототожнювати із симптомами, тобто прикметами. Знаки створюються й існують тільки в суспільстві. Будь-що може стати знаком, якщо люди про це домовляться.

для знака характерні такі властивості, як умовність і довільність.

Умовність знака. Полягає вона в наявності згоди, домовленості суспільства чи його частини про інформацію, яку виражає знак.

Мові як знаковій системі також притаманна умовність. Щоправда, домовленість про значення слів не є безпосередньою. Вона складалася внаслідок розвитку суспільства. Історичні умови, різні обставини призвели до того, що в конкретній мові за певним явищем як його знак закріпилася певна назва.

Довільність знака. Вона передбачає відсутність органічного, внутрішнього зв'язку між предметом і його позначенням (знаком), між ідеєю про предмет (змістовим боком знака) та звуковим виразником цієї ідеї (формальним боком знака). Знак не породжується предметом, а довільно приписується йому. Мовним знакам, зокрема словам, також характерна довільність. Якби назва речі породжувалася нею, то кожна річ на світі мала б ту саму назву і, відповідно, не було б різних мов.

Довільність немотивованих, тобто не утворених від іншого слова (непохідних), слів незаперечна. Мовознавці зіткнулися з проблемою довільності мотивованих (похідних) слів. Отже, мова є знаковою системою, оскільки для усіх слів (немотивованих і мотивованих), а також інших її значущих одиниць характерні умовність і довільність. Від інших знакових систем мова відрізняється всеосяжністю, універсальністю. Інші знакові системи мають обмежену сферу дії.

Усі знаки і знакові системи є засобом спілкування. Мова, на відміну від інших знакових систем, які мають

чітко обмежену сферу застосування і за її межами не діють, є всеосяжною знаковою системою, що не має обмежень у використанні.
14. Основні властивості знаків, мовних знаків.

Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризують ся такими рисами, як довільність (умовність), тобто від сутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом ха рактеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується першої ознаки, то вона не є беззаперечною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про довільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними словами (укр. стіл, англ. table; укр. цвях, рос. гвоздь, англ. nail) і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння», укр. магазин «крамниця», англ. magazine «журнал»). До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідувальні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр не помічав цих фактів. Він розглядав їх як другорядні й суперечливі щодо їх символічного походжен ня. На його думку, вони не заперечують основної те зи про умовність, довільність мовного знака.
Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і внут рішня мотивація, до якої належить морфемна вмоти вованість похідних, особливо складних слів (укр. сімдесят, перекотиполе та ін.). У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотивування одних знаків іншими. Говорячи про вмотивованість чи невмотивованість як ознаку мовного знака, слід погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що «жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим».
Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що: план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятивну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю;
один експонент (позначувальне) може мати де кілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);
позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може змінюватися при незмінності плану змісту (бъчела —> бджола) і навпаки (міщанин «житель міста» —> «назва соці ального стану людей» — «людина з обмеженими інте­ресами і вузьким кругозором; обиватель»).
Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого полягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лінгвальна система може еволюціонувати.
15. Мова і мовлення.

Мова – система одиниць спілкування і правил їх функціонування. Мовлення – конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. Мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:

Мовлення — це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови. Ф. де Соссюр характеризував мовлення як «комбінації, за допомогою яких суб'єкт, що говорить, користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої думки». Разом з тим, визначаючи відношення мовлення до мови, він бачив у ньому реалізацію мовної потенції, свого роду «виконання» мови.

В.Гумбольдт уперше розглядав сутність мовленнєвої діяльності як взаємозумовленої кореляції двох процесів, що доповнюють один одного, з яких один розпадається на фази формування мовлення — думки та його звукової зашифровки, а інший — протилежний за своїм напрямом процес — складається з дешифровки і наступного відтворення думки, спираючись на знання мови і свій особистий досвід.

Отже. Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення — конкретне. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати неможливо. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літературна мова охоплює період від І. Котляревського до наших днів. її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та граматичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими.

Мова — явище психічне, а мовлення — психофізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологічний) аспект, пов'язаний із його породженням і сприйманням.

4. Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову
16. Мова, мислення, свідомість.

Мова — це не тільки засіб спілкування, а також засіб формування та експлікування думки. Для того, щоб точніше визначити роль мови в процесі мислення, необхідно насамперед уточнити поняття мовленнєвого мислення у його відношенні до свідомості. У мозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійні області, кожна з яких володіє своєю «пам'яттю», де зберігаються компоненти, що будують її. Ці дві сфери поєднані між собою таким чином, що діяльність свідомості завжди супроводжується діяльністю мови, виливаючись у єдиний реченнєвомисленнєвий процес. Діяльність свідомості виражається в процесах мислення. Свідомість складається з таких основних аспектів: 1) пізнання (пізнавальний аспект); 2) розподілу (розподільчий аспект); 3) обміну (аспект взаємного обміну); 4) користування (аспект практичного користування).

Процес породження мовлення тісно переплітається з процесом породження думки, утворюючи єдиний реченнєвомисленнєвий процес, який здійснюється за допомогою механізмів мовленнєвого мислення. Необхідною передумовою процесів мисленнєвої діяльності є мислення, різнобічна діяльність свідомості, за допомогою мови й механізмів мовлення.

Мислення — узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню властиві такі процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розв'язання, висунення гіпотез тощо. Існують й інші форми мислення, які здійснюються невербально (несловесно). Загалом існує три типи мислення: а) чуттєво-образне (наочно-образне); б) технічне (практично-дійове); в) поняттєве (словесно-логічне).ЧУТТЄВО-ОБРАЗНЕ МИСЛЕННЯ — мислення конкретними образами, картинами ТЕХНІЧНЕ (ПРАКТИЧНО-ДІЙОВЕ) МИСЛЕННЯ — здійснюється без участі мови. ПОНЯТТЄВЕ МИСЛЕННЯ — здійснюється за допомогою мови. Абстрактні поняття про любов і ненависть, життя і смерть, мову й мислення, науку й культуру, чи теорію відносності А. Ейнштейна.
17. Мовна система та структура. 18. Мова як системно-структурне утворення.

У природі й суспільстві існують реалії, які складаються із сукупності елементів, що певним чином організовані і взаємопов'язані. Кожна з них є системою. Система— організована множина взаємопов'язаних елементів. Мова також є системою: вона складається з множини одиниць (фонеми, морфеми, слова, речення), які організовані за певними правилами. Взаємопов'язаність елементів мови виявляється в тому, що між ними встановлюються певні відношення — залежність, або кореляція

Елементи мови за допомогою відношень (як фізичних, так і чистих) поєднуються у групи, тобто парадигми. Так, парадигму утворюють тверді й м'які приголосні, дзвінкі і глухі приголосні, форми словозміни певного слова, група пов'язаних між собою за значенням слів. Сукупність усіх похідних від слова брат становить словотвірну парадигму цього слова. Відношення, зв'язки між мовними елементами, що входять до складу однієї парадигми, називають парадигматичними .

Роль відношень в організації мови дуже велика. Тому можна стверджувати, що до складу мовної системи входять як елементи (одиниці мови), так і відношення між ними.

У характеристиці мови, крім поняття «система», лінгвісти часто використовують поняття «структура».

Структура— внутрішня будова чогось, взаємозв'язок складових частин цілого.

Оскільки в мові є чотири основні типи одиниць — фонеми, морфеми, слова і речення, то концепція О. Реформатського означає, що в межах мови існує чотири системи: фонологічна, морфологічна, лексична і синтаксична, які в сукупності утворюють чотириповерхову структуру мови. М. Кочерган, навпаки, вважає, що мова є системою, а структура — це її внутрішня будова, яка має чотири рівні: фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний. На кожному рівні функціонує певна одиниця (фонема, морфема, лексема (слово), речення).

Найбільш прийнятним є визначення структури мови як побудови, що має п'ять основних рівнів (фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний, текстовий) і три проміжні (морфонологічний, словотвірний, фразеологічний). Між мовними рівнями наявні відношення ієрархічного підпорядкування: кожен нижчий рівень обслуговує вищий, є для нього будівельним матеріалом. Кожен основний рівень має свій тип мовних одиниць: фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-семантичний — лексему, синтаксичний — речення, текстовий — текст. Особливістю проміжних мовних рівнів є те, що вони існують на стику основних рівнів і в їх межах функціонують одиниці відповідних основних рівнів.

Термінами «система мови» і «структура мови» лінгвістика визначає основні ознаки організації мови. Обидва поняття є суттєвими для мовознавства, тому їх не слід ототожнювати.
19. Ієрархія мовної будови. Основні типи відношень між мовними одиницями.

Найбільш прийнятним є визначення структури мови як побудови, що має п'ять основних рівнів (фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний, текстовий) і три проміжні (морфонологічний, словотвірний, фразеологічний). Між мовними рівнями наявні відношення ієрархічного підпорядкування: кожен нижчий рівень обслуговує вищий, є для нього будівельним матеріалом. Кожен основний рівень має свій тип мовних одиниць: фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-семантичний — лексему, синтаксичний — речення, текстовий — текст. Особливістю проміжних мовних рівнів є те, що вони існують на стику основних рівнів і в їх межах функціонують одиниці відповідних основних рівнів.
20. Звукова будова мови. Фонетика як наука про звуковий лад мови.

Взагалі наша мова складається зі звуків. Фонема – це найменша одиниця звукової будови мови, яка є в певній мові носієм смислу і служить для розрізнювання слів і форм слів. Морфема — найменша значуща одиниця мови, виражена однією фонемою чи їх сполученням. ця мовна одиниця є компонентом слова, його будівельним матеріалом. Поєднанням морфем формується не тільки матеріальний бік слова, а і його лексичне та граматичні значення.Матеріальним засобом реалізації мовлення є звук. Він породжується апаратом мовлення, передається з допомогою повітря, технічних засобів (наприклад, телефону) і сприймається органами слуху. Звук — найменша неподільна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом мовлення, має фізичну природу і виконує в мові певну функцію. Фонетика є одним із найдавніших розділів мовознавства. Вона розробляється вже дві з половиною тисячі років і досягла за цей час значних успіхів. Фонетика— розділ мовознавства, що вивчає звуки мовлення і членування мовленнєвого потоку. Об'єктом дослідження фонетики є не тільки звуки, а і їх зміни, закономірності сполучення, склад, наголос та інтонація.

Оскільки мову можна вивчати як у синхронічному, так і в діахронічному аспектах, то розрізняють описову й історичну фонетику. Описова фонетика досліджує звуковий склад мови, звукові зміни на сучасному етапі її розвитку. Предметом вивчення історичної фонетики є формування і розвиток звукової системи протягом тривалого часу.

Дослідженням звуків за допомогою спеціальних приладів і методик займається експериментальна фонетика . В експериментальних дослідженнях звуків мовлення використовують ряд спеціальних приладів (осцилограф, спектрограф, Інтонограф).

Фонетичні дослідження мають значну практичну цінність. Вивчення іноземної мови починають із вступного фонетичного курсу: щоб оволодіти мовою, треба навчитися вимовляти її звуки. І для опанування рідної мови, зокрема правил нормативної, літературної вимови, теж потрібна фонетика. Дані з цього розділу мовознавства необхідні логопедам, щоб виправляти недоліки у вимові звуків, сурдопедагогам, щоб навчати звуковій мові глухонімих. Відомості з фонетики використовують зв'язківці для поліпшення пропускної спроможності телефонних ліній.
21. Аспекти вивчення звукової будови мови.

Вивчають звуки мовлення у трьох аспектах: фізичному, фізіологічному і лінгвістичному.

Ф і з u ч н u й (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні, завдяки якому мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи на фізичну природу звука, його визначають як коливання пружного середовища (повітря).

Фізіологічний (біологічний) аспект включає репродуктивний компонент (творення звуків апаратом мовлення) і перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим апаратом).

Лінгвістичний (соціальний, функціональний, мовний аспект полягає у розгляді звуків з точки зору їх функціонального навантаження. Цей аспект звука (фонему) вивчає фонологія. Оскільки фізіологічний аспект дослідження звуків має два вияви — репродуктивний (артикуляційний) і перцептивний, деякі мовознавці розрізняють акустичну, артикуляційну і перцептивну фонетику.

Звуки реалізуються в усному мовленні, а для передавання їх на письмі використовують букви (літери). Проте звук і буква не тотожні. Літери пишуть, друкують і читають, а звуки вимовляють і чують. Букви жодного алфавіту не є точними відповідниками звуків. Для запису звуків застосовують квадратні дужки: [ ].
  1   2   3   4   5   6


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации