Самостійна практична робота - Сучасна українська детективна справа (Є. Кононенко, В. Шкляр, І. Роздобудько) - файл n1.doc

Самостійна практична робота - Сучасна українська детективна справа (Є. Кононенко, В. Шкляр, І. Роздобудько)
скачать (374.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc375kb.15.10.2012 23:47скачать

n1.doc

  1   2   3
Практичне заняття № 4-5 (4 год.)

Тема. Сучасна українська детективна справа (Є. Кононенко, В. Шкляр, І. Роздобудько)

Питання для опрацювання

І. Основні віхи біографії Є. Кононенко. Явище філософського детективу у творчому доробку Є. Кононенко.

Євгенія КОНОНЕНКО — письменниця, літературний перекладач з англійської та французької мов, науковий співробітник Українського центру культурних досліджень. Учасник багатьох міжнародних літературних, культурологічних і наукових форумів в Україні, Франції, США, Польщі, Фінляндії, Естонії, Росії тощо. Переможець і лауреат низки літературних і перекладацьких премій.
Народилася 17 лютого 1959 р. у Києві. Закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка (тепер — Київський національний університет ім. Т.Шевченка) (1981) та французьку філологію Київського інституту іноземних мов (тепер — Київський лінгвістичний університет) (1994). Живе у Києві, має сина та доньку.

У творчому доробку Євгенії Кононенко поезії, оповідання та есеї, повісті та романи, кілька дитячих книжок, ряд культурологічних розвідок з тем популярної культури та гендерних питань і журналістські статті. Але найбільше визнання Євгенія Кононенко отримала за свою коротку прозу: книжки її оповідань, новел та есеїв постійно додруковуються в Україні, перекладаються за кордоном і є темою наукових досліджень в Україні та за її межами. Сьогодні твори Євгенії Кононенко вже перекладено та опубліковано українською, англійською, німецькою, французькою, хорватською, фінською, чеською, російською, польською, білоруською та японською.

Зокрема, Євгенія Кононенко є автором:
• повісті «Сестра» («Березіль», 1996)
• поетичної збірки «Вальс першого снігу» (Спілка письменників України, 1997)
• книги оповідань «Колосальний сюжет» (Задруга, 1998)
• дитячої книги «Інфантазії: За мотивами поезій Клода Руа» (Факт, 2001; Грані-Т, 2009)
• роману «Імітація» («Сучасність», 2001; Кальварія, 2001, 2008; аудіокнига, CDcom Україна, 2007)
• роману «Зрада. ZRADA made in Ukraine» (Кальварія, 2002)
• роману «Ностальгія» (Кальварія, 2005, 2006, 2008)
• роману «Жертва забутого майстра» (Грані-Т, 2007)
• дитячої книги «Неля, яка ходить по стелі» (Грані-Т, 2008)
• збірки новел «Без мужика» (Кальварія, 2005, 2006, 2008)
• збірки новел «Повії теж виходять заміж» (Кальварія, 2005, 2006; Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля» — DirectGroup Bertelsmann, 2007)
• збірки новел «Новели для нецілованих дівчат» (Кальварія, 2006, 2009)
• збірки новел та есеїв «Книгарня “ШОК”» (Кальварія, 2009, 2010)
• підліткової книжки «Бабусі теж були дівчатами» (Грані-Т, 2010)

Новели Євгенії Кононенко включено до ряду збірок, зокрема до антологій «Тексти», 1995; «Квіти у темній кімнаті», 1997; «Три світи», 2007. Поетичні та прозові твори публікувалися у багатьох часописах («Березіль», «Сучасність» «Кур'єр Кривбасу», «Літературна Україна», «Критика» тощо).

Прозові твори Євгенії перекладені англійською («From Three Worlds» (1996: оповідання «Три світи», назва якого трансформувалася у назву антології), «Two Lands, New Visions» (1998: оповідання «Елегія про старість»), німецькою («Die Kьrbisfьrstin» (2000 оповідання «На ліву ногу», надруковане під назвою «Ein verhexter Tag»), французькою (оповідання «Три світи», надруковане під назвою «Elegie Kievienne» у часописі «Diagonales. Est-Ouest», 1999; новела «Втрачені стіни»), хорватською (оповідання «Нові колготи», опубліковане у журналі «Коїо», 2000 — Nr. 1), фінською (фрагмент есею «Без мужика», часопис «Kaltio» N1, 2006), чеською (новела «Драні колготи», антологія «expres ukrajina», Книга Злін, 2008) російською (оповідання «Поцілунок у сідницю», «Півтора Григорюка», «Колосальний сюжет», опубліковані в журналі: «Дружба Народов» 2008, №3; готується до видання збірка новел «Без мужика», Флюїд, 2009), польською (часопис "Portret", 2009), білоруською та японською мовами.

Євгенія Кононенко також перекладає з французької та англійської мов поезію, прозу та науково-популярну літературу. Зокрема, в її перекладах виходили: «Мала антологія французького сонету», Клод Руа «На захист крокодилів», Еміль Нелліган «Макабричний бенкет», Елі Візіль «Світанок», Жерар де Вільє «Убити Ющенка», Ані Ерно «Пристрасть», Венера Курі-гата «Полонянки мису Тенеф», Луї Дюмона «Есе про індивідуалізм», твори Даніели Стіл, Анни Гавальди, Барбері Мюріель тощо.

Учасник багатьох міжнародних літературних, культурологічних і наукових форумів, зокрема:
фестиваль української культури (Ді, Франція)
Форум видавців у Львові (Львів, Україна)
International Writing Program (Університет штату Айова, США)
круглий стіл щодо проблем сучасної культури, зорганізований часописом «Przekrуj» (Варшава, Польща)
учасник Lahti International Writers' Reunion 2005 (Лахті, Фінляндія)
симпозіум «Пострадянський дискурс російської культури» (Тарту, Естонія)
4-й Московський міжнародний відкритий книжковий фестиваль (Москва, Росія)
3-й Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва ГогольFest
тощо

Відзнаки
лауреат спільної премії імені Миколи Зерова Міністерства культури України й посольства Франції
лауреат літературної премії «Гранослов»
лауреат Всеукраїнського рейтингу «Книжка року»
лауреат Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв і п'єс «Коронація слова»
лауреат премії часопису «Сучасність»
лауреат літературної премії часопису «Березіль»
переможець Другого всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» Національної радіокомпанії України
переможець всеукраїнського конкурсу оповідання на київську тематику «З Києва з любов’ю»
перша премія міжнародного літературного фестивалю «Просто так»

Володіння мовами:
українська (рідна)
російська (вільно)
англійська (вільно)
французька (вільно)
польська (базовий рівень)
В історії світової літератури є щасливчики, які на наступний ранок після виходу першої книжки прокидалися знаменитими (інша річ, що після запаморочливого дебюту подальша їхня людська й літературна доля могла бути й не зовсім щасливою). Євгенія Кононенко — без сумніву, вже одна з найпомітніших постатей української прози початку 2000-х — до названої вище категорії не належить. Її входження в українську літературу розтягнулося на добрий десяток років.

 

Спершу, 1990-го, був дебют у «Всесвіті» з добрими перекладами кількох сучасних французьких поетів. Потому, 1992-го, у харківському «Березолі» вийшла її авторська «Мала антологія французького сонету» в історичних обширах чотирьох століть. Звісно, читацький загал (перейнятий тоді державотворенням і виживанням в умовах гіперінфляції) тієї публікації не помітив, але перекладачка все ж потрапила до числа перших і останніх лауреатів спільної премії імені Миколи Зерова Міністерства культури України й посольства Франції (скоро потому міністра Івана Дзюбу «пішли» — й рідному міністерству стало вже не до якихось перекладачів французьких сонетів...).

Одночасно відбувся дебют Євгенії Кононенко — поетеси. Її камерна й вишукана лірика (позначився перекладацький вишкіл у легендарного вже «сивого метра з Ірпеня» Григорія Кочура) майже вся вмістилася в ошатній книжечці «Вальс першого снігу», що стала 1997 року лауреатом престижної тоді премії «Гранослов». Після того Євгенія Кононенко майже покинула писати вірші. Надійшов час прози.

Уже дебютна добірка оповідань письменниці в квітневому числі «Сучасності» 1994 року була одностайно відзначена «вузьким колом обмежених людей», які читали тоді українські часописи. Новели в жанрі «маленьких трагедій» малювали безжально точну картину «трьох світів», що в них оберталися кияни останніх років перед перебудовою й незалежністю (люмпенського дна, обивательського загалу й «веж зі слонової кості» високочолих інтелектуалів, — дарма, що за таку «вежу» часто правила кімната в «комуналці»). За однойменним оповіданням Євгенії Кононенко було названо репрезентативну англомовну антологію сучасної прози «З трьох світів», яка вийшла у США 1996 року.

Критики майже одностайно говорили про письменницю як про майстра пружного й динамічного сюжету (це особливо помітно в час, коли яскраву фабулу в багатьох авторів заступив безберегий «потік свідомості»). Відзначали її схильність до іронії й до точної психологічної деталі. Нарешті, писали про органічну «київськість» Євгенії Кононенко — чи не єдиної з помітних українських письменниць покоління «вісімдесятників», яка справді є з діда-прадіда киянкою, а тому ніколи не мусила адаптуватися в генетично чужому для неї мегаполісі.

Відтак еркери старих наріжних київських будинків і трамвайні колії під вікнами, освітлюваними зсередини м'яким світлом ламп під абажурами, є окремими й повноправними героями прози Євгенії Кононенко. Цей особливий світ еркерів і трамвайних колій виявився дуже вразливим перед усепереможним наступом «дикого ринку» — і трамвай уже безповоротно зник із київського середмістя, і багатьох старих будинків уже немає, а в тих, що викуплені й відремонтовані, живуть зовсім не ті, що раніше. Тому й настрій багатьох оповідань письменниці — ностальгійно-печальний.

Перша збірка прози Євгенії Кононенко «Колосальний сюжет» побачила світ 1998 року. То була ошатна книжечка з м'якою обкладинкою бузкового кольору, з виразною графікою Владислава Шемотюка. Ті ж чорно-білі рисунки з циклу «Київські сходи» прикрашали й сторінки збірки, не кореспондуючи із сюжетом, проте бездоганно відповідаючи настроєві оповідань. Проте наклад — 300 примірників — відразу ж зробив це видання бібліографічним раритетом.

Справжня літературна слава (нехай у її сьогоднішньому специфічно українському розумінні) прийшла до письменниці допіру 2001 року разом із виходом її першого роману «Імітація». Євгенія Кононенко використала безліч разів застосований у світовій літературі прийом «нібито-детективу» (старші читачі згадають написаний саме за таким рецептом призабутий дидактичний текст Чернишевського «Что дєлать?» із його «снами Віри Павлівни», молодші — всі чотири романи Умберто Еко). Отже, у Євгенії Кононенко троє «пізньої молодості» киян — жінка і двоє чоловіків, зв'язаних вельми складними особистими стосунками, — беруться розслідувати нібито випадкову смерть на рейках при розбитих платформах станції Комбінатне Новожахівського району (десь на Богом забутому українському Сході) блискучої представниці київського бомонду, співробітниці однієї з відомих міжнародних доброчинних фундацій мистецтвознавця Мар'яни Хрипович...

Прийом спрацював. Майстерно написаний детектив таки зажив скандальної слави. Взялися шукати прототипів його героїв серед відомих постатей нашої інтелектуальної еліти («еліти» в лапках чи без лапок — то вже як кому до вподоби). Але детективна інтрига була для авторки лише допоміжним тлом, аби написати на ньому безжальну й точну картину пізньокучмівської доби, яку можна було б назвати й «добою імітації» — імітації державотворення, імітації мистецької й творчої, імітації інтелектуальних дискусій, імітації доброчинності, імітації розбудови громадянського суспільства.

...Другий роман письменниці — «Зрада» — що вийшов через рік, лишився майже непоміченим. Він мало чим поступався «Імітації»: та ж детективна інтрига (навіть головна героїня, слідчий-аматор Лариса Лавріненко, перекочувала до нового роману зі сторінок попереднього), такий самий пружний і захопливий сюжет. Тільки підгрунтя вбивства не соціальне, а особистісне, засноване (як виявиться на останніх сторінках) на бажанні бальзаківського віку матусі захистити свого сина від небажаного, на її думку, кохання.

Проте планка, яку встановила письменниця собі першим романом, виявилася настільки високою, що перевершити її в другому не вдалося. А масовим добротним чтивом у метро й маршрутках «Зрада» так і не стала (хоч і могла б на це претендувати на тлі значно слабших текстів усіляких дашкових і мариніних). Тут відіграла роль уже специфічна ситуація з українською книгою в Україні — абсолютно позбавленою професійної реклами й належної промоції.

У черговій книзі «Повії теж виходять заміж», що вийшла торік у львівсько-київському видавництві «Кальварія» (воно надрукувало й два попередні романи письменниці), Євгенія Кононенко повертається до жанру оповідання, який зажив їй літературної слави (специфічно української й тому негучної) ще в середині дев'яностих. Не говоритимемо поки про відверто провокативну назву (нехитрий прийом змусити випадкового відвідувача київської «Петрівки» взяти книжку до рук, погортати її й, можливо, купити). Наголосимо натомість: 14 новел розбито на два тематичні розділи: «Там» і «Тут».

Перший розділ присвячено долі українських олен, руслан, нель, які з волі ситуації опинилися не лише «там», а й у ліжках із тамтешніми чоловіками. Чоловіками назагал уважними, тактовними, хоча й трохи дивакуватими (за винятком підтоптаного спокусника-афериста Антоніуса ван Ремера з «Нема раю на всій землі»). Хіба що блискуча, але ще з радянського життя новела «Земляки на чужині» з її зустріччю акцентуйованого патріота-киянина й незакомплексованої киянки на квартирі знайомих під час стажування в Москві радше мала б підстави ввійти до розділу «Тут».

Про «повію, яка виходить заміж», ідеться лишень у першій новелі, яка й дала назву книжці. Ремко, спадкоємець старовинної триповерхової в одне вікно амстердамської кам'яниці неподалік від Кайзерлаан (топографічна точність — ще одна прикмета прози Євгенії Кононенко), корячись незрозумілій примсі, яка переростає в кохання, рятує Олену Драган iз борделю, в який та потрапила за сценарієм, спільним для багатьох випускниць середніх шкіл, що опинилися без роботи й перспектив у себе на батьківщині. Отже, з цього міг би бути сюжет для різдвяного оповідання в жіночому журналі, але хист Євгенії Кононенко робить історію Олени й Ремка справжньою доброю прозою.

В інших випадках про «трудову проституцію» аж ніяк не йдеться. Руслана зустрічається з Ларсом на семінарі «Схід — Захід: діалоги та непорозуміння»; Неля Тимченко хоча і знайомиться з данцем Юреном за шлюбним оголошенням, але, їдучи до нього на тиждень (його, звісно ж, коштом), має для рідних «легенду» — конференцію від Інституту гуманітарних проблем сучасності; учителька музики Олеся натомість знайомиться з Жан-Марком у Києві — і вже саме вона везе наприкінці «Тридцять третьої сонати» виручені від продажу великої квартири в середмісті готівку, аби порятувати свого раптово збанкрутілого друга.

Парадоксальність буття інтелігентної української жінки другої половини 1990-х чи не найкраще висловлено в характеристиці героїні Special woman: «Нещасливою долю Нелі Тимченко не можна було назвати. Особливо за критеріями країни, де відбувається дія. Жила у центрі міста в будинку, де квартири дорожчі, ніж в Амстердамі. Працювала в установі з хитромудрою назвою. Там хоча й не платили місяцями, проте співробітників іноді запрошували до Європи. Неля вже двічі була на конференціях зі входження Східної Європи до Європи правдивої. От тільки з мужем не поталанило». Що й спонукало інтелігентну й освічену Нелю написати шлюбне оголошення й податися на тиждень до Данії — до по-своєму милого, але абсолютно прямолінійного у по-своєму непрагматичній прагматичності Юрена.

Друга частина книги об'єднує переважно давніші новели, ще з радянського життя. («Два квитки до опери» — знову-таки виняток, а «Дати» з вічною проблемою родинної усталеності й позародинного кохання — текст радше позачасовий). Для тих, кому «за сорок», ці новели звучатимуть із певними ностальгійними нотками (де тепер пейзажі київської Щекавиці, куди героїня «Поцілунку в сідницю» ходила вночі з художником Сюченком?); для тих, кому «до тридцяти» — даватимуть і цікавий ракурс минулої вже доби, де існували не лише плакати «Слава КПРС».

Новели Євгенії Кононенко рідко коли мають однозначну розв'язку: зло подолане, герої щасливі. Заключне речення Special woman — «Навколо гули й шаруділи вічні й невічні запитання, на які не існувало конкретних відповідей» — пасувало б і до багатьох інших оповідань письменниці. Що, зрештою, робить їх водночас і вишуканими текстами для найвимогливіших літературних гурманів, і потенційним масовим чтивом для метро й маршруток. Коли, звісно, люд у цих метро й маршрутках привчиться читати українською мовою. І коли він отримуватиме з телебачення, радіо й газет значно більше інформації про добрі українські книжки.


  1. Детективний роман «Імітація» Є. Кононенко. Філософське переосмислення поняття «імітації», комплексність дослідження цього поняття авторкою, ознаки сучасного детективу в творі.

Яким має бути сучасний український детектив? Один з варіантів відповіді на це питання - призер «Коронації слова», – детективний роман Євгенії Кононенко «Імітація». Неабиякий успіх цій книзі пророкував не хто-небудь, а сам Андрій Курков. Звичайно, його думка не є «останньою інстанцією», але все ж таки ігнорувати найбільш продаваного автора української сучасності теж не варто.

За висловом Тамари Гундорової, цей роман «повністю занурений у реальність імітації». Написаний на перетині детективу, трилеру, кіносценарію та іронічно-саркастичного нарису, він не належить до жодного з цих жанрів, а нібито імітує кожен з них. Та й сама реальність у творі видається дещо «імітованою». Це є досить вдалий хід: з одного боку це звільняє твір від дотримання будь-яких жанрових вимог, а з іншої – дозволяє казати і показувати речі з зовсім іншого, нетрадиційного боку. Адже широкі вимоги висуваються до оригіналів, а це – усього лише імітація. Тут припустимо все: і занадто слабка, як для справжнього детективу, сюжетна лінія, і дещо штучна інтрига, і не завжди доречне застосування «модної» англомовної лексики...

До «плюсів» цієї книжки можна віднести наявність чітко окресленої головної ідеї, яка формулюється вже на самому початку і дотримується до самого кінця. Це – життєве кредо однієї з героїнь: «нічого в світі кращого немає за genuine ( «справжній», «натуральний», - англ.) і нічого гіршого немає за imitated («імітація», «підробка», - англ.). Власне, вже це заслуговує на те, щоб звернути увагу на цю книгу. Адже шукати ідею в творах, наприклад, російських, «законодавців» детективного жанру: Марініної або Донцової, - справа надзвичайно невдячна...

Взагалі, роман ставить досить велику кількість проблематичних питань: «Що таке сучасна українська «інтелектуальна еліта»? », «Де відбувається справжнє життя: у шикарній квартирі в самому серці столиці, чи у рідній старій хатинці на Саперній слобідці?», «Як відрізнити справжній талант від дешевої імітації?» тощо.

Ще одна характерна деталь твору, – це досить відверта антиамериканська спрямованість. Ось що-що, а це в нас люблять. Деяких авторів хлібом не корми, – дай покритикувати «бісових янкі». І що це за мода? Найкращий спосіб довести недосконалість – створити щось ліпше. І якщо комусь так не до вподоби славнозвісний «American lifestyle», то, замість того, щоб присвячувати цілі трактати його недолікам, – покажіть щось краще. Чомусь переважна більшість усіх «антиамериканських» діячів все ж таки бажає отримувати гонорари в зелених американських «у.о.», а не в національній валюті...

Отже, резюме: ми маємо детективний роман (хоча таке жанрове визначення є досить умовним) середньої якості з елементами трилеру, кіносценарію і філософії. Він цілком підійде для заповнення вільного часу, якщо вам не хочеться ані особливо напружувати мозок для розв`язування цілої низки загадок, ані спускатися до рівня «бульварних» романів.
В українській провінції за дивних обставин гине провідна співробітниця американської доброчинної організації. Її київські друзі, коханці й колеги, збентежені несподіваною смертю, починають власне розслідування. Так починається детектив київської письменниці Євгенії Кононенко – книжка, яку варто прочитати всім, хто має, принаймні, найменше відношення до так званого "третього" сектора.

Події розгортаються як у Києві, навколо офісу одного з американських доброчинних фондів, так і у провінційному Новожахові, де ховається таємниця загибелі головної героїні.

Її особа виписана письменницею настільки правдоподібно, що відразу шукаєш прототипи серед відомих постатей нашої інтелектуальної еліти. Неможливо позбавитися враження, що читаєш уривки з біографії чи то Оксани Забужко, чи то Соломії Павличко.

Майже кінематографічними є замальовки авторки із життя української провінції, країни без шестисотих мерседесів, макдональдсів і гарячої води, країни тотальних злиднів і безперспективності.

Саме тут розквітає любов багатої столичної пані до невдахи - провінціала. Деякі колеги по перу навіть звинуватили Кононенко у відсутності патріотизму, що лише підкреслює точність, з якою письменниця змалювала злиденність духу й побуту суспільства за межами київської окружної дороги. І якщо існує такий термін як "Петербург Достоєвського", то безсумнівно мусить існувати і такий термін як "українська провінція Кононенко".

Сама Євгенія Кононенко є мало відомою серед широкого загалу читачів, хоча "Імітація" - одна з найсильніших нових речей на українському літературному небосхилі.

Авторка почала свою літературну діяльність ще на початку 1990-х як перекладач із французької, "Імітація" ж з’явилася на світ завдяки видавництву "Кальварія" у 2001 році. Професія перекладача, безсумнівно, вплинула на стиль письменниці, тому що роман читається надзвичайно легко й швидко.

В ньому відсутні традиційна для багатьох українських авторів перевага слова над змістом та довжелезні речення, дочитавши які до кінця, не пам’ятаєш, що було на початку.

"Імітацію" написано у форматі детективу – хоча, швидше за все - це лише данина моді. Тут немає ковбойських трюків, стрілянини й трупів. "Імітація" – це більше роздуми про дружбу, нерівну любов, зраду, бездарних американців і безталанних українців, про те, що тут роблять американці, і про те, чому цього не роблять українці.

Це роман про те, що будь-якій імітації доброчинності, демократії, доброчесності, державотворення є межа, яку часто не здатні помітити навіть найталановитіші з сучасних імітаторів.
“ІМІТАЦІЯ” ЄВГЕНІЇ КОНОНЕНКО ЯК ДЗЕРКАЛО ДОБИ ІМІТАЦІЙ
Максим СТРІХА

Новий роман Євгенії Кононенко майже одночасно з’явився двома виданнями: журнальним у престижній “Сучасності” (ч.5,6 за 2001 рік) та книжковим у львівській “Кальварії”. Здається, такого “акорду” українська проза не знала від часів пізньої перебудови, коли книжковий ринок заповнили романи репресованих авторів і повісті на чорнобильську тему. Щоправда, наклади за тих часів були разів у сто більші - але що вдієш, ринкові реалії…

Зате ще років п’ять тому про люксусове видання на по-справжньому доброму папері, зі стильними ілюстраціями можна було тільки мріяти (та й перша книга прози Авторки - дуже доброго рівня - з’явилася тоді майже “самопальним” накладом у 300 примірників). Воістину, тільки сліпий не бачить…

Формально “Імітацію” можна назвати детективом. Ще б пак: у романі аж два трупи, й карколомне аматорське розслідування призводить до цілком несподіваної розв’язки. Але “Імітація” - детектив лишень тією мірою, що й відомий роман Чернишевського з його “снами Віри Павлівни”. Що й “Ім’я троянди” Умберто Еко. Чи, коли хочете, що й “Злочин і кара” Достоєвського.

Не торкаюся тут ані художніх вартостей тексту Євгенії Кононенко (про них - дещо згодом), ані того, чи справді ставитимуть через кілька десятиліть (бодай у нас) прізвище київської авторки до переліченої вище низки імен (хоч і сьогодні вже з неї очевидно випадає прізвище канонічного донедавна “революційного демократа”, та й хрестоматійний класик помітно поступається популярністю “культовому” італійському філософові й медієвістові; то ж хто відає, якого коника устругне примхлива Фортуна завтра).

Наша критика вже неодноразово відзначала: Євгенія Кононенко - майстер будувати пружні фабули. Майстер не лише за спрощеними критеріями доби, коли в прозі часто домінує аморфний “потік свідомості”. Але у випадку рецензованого роману очевидно одне: майстерно вибудувана детективна фабула є для Авторки не самоціллю, а лише нагодою поговорити про сенс життя, про дихотомію справдешності й імітації, про любов і смерть, і ще про багато інших “вічних” речей у контексті нашого прагматичного й далекого від “високих матерій” часу.

Отже, під колесами товарняка в якомусь Богом забутому Комбінатному на сході України гине співробітниця міжнародної фундації підтримки обдарованих дітей, яскрава зірка київської мистецької та інтелектуальної тусовки 37-річна красуня Мар’яна Хрипович. Є всі підстави вважати, що стався нещасливий випадок - бо ж ознак пограбування не видно, а люди й раніше зривалися на рейки в темряві з напівзруйнованої платформи в цьому селищі, де мертвий комбінат “тягне за собою в чорну прірву небуття тих, кого раніше годував”. І все ж троє колег і друзів покійної переконані: не могла Мар’яна, наділена рідкісним умінням впевнено простувати від перемоги до перемоги, просто так оступитися й упасти на колію…

І вони виявляються праві. Та наслідок їхніх розшуків не вкладається в жодні класичні схеми. Якщо колись на наших екранах ішов фільм про “суто англійське вбивство” (мотивом якого було усунути впливового політика з активної сцени, змусивши його… успадкувати крісло в спокійно-декоративній палаті лордів), то Євгенія Кононенко зуміла вигадати “суто українське вбивство” - притаманне лише для нашої активно “розбудовуваної” впродовж десяти років нашими-таки “державотворцями” України.

Навряд чи є сенс позбавляти майбутніх читачів роману задоволення від гострої інтриги, переповідаючи причину й спосіб злочину. Натомість варто поговорити про інше. Своїм романом Євгенія Кононенко доводить: можна й у добу пост-модернізму писати блискучі й захопливі тексти, сповідуючи цілком реалістичні настанови і не впадаючи водночас у гріх солодаво-занудного українського провінціалізму.

Письменниця вже зарекомендувала себе як вправний майстер деталі. Чого варті бодай описи побуту впливової київської фундації, куди пристойні й милі київські інтелектуали ладні запродатися з тельбухами за кількасот гарантованих “баксів” місячно й за право щовечора вибирати між п’ятьма-шістьма імпрезами з безкоштовним частуванням. Чи побіжна згадка райцентру на Харківщині, де ця ж таки фундація відспівала й поховала талановитого хлопчика, композитора й виконавця на акордеоні, що помер від нападу астми, - “і всі місцеві жителі були вдячні маленькому покійнику, бо всі наїлися і взяли з собою харчів додому”. Чи колоритна (й симпатична навіть) постать донецького підприємця Кубова, по чиїй “хатинці” можна ходити лишень з мобілкою з ризику заблукати і який щовечора зазирає в чарку, гамуючи страх зробитися мішенню для кілера…

А обіцянка господині винайманої на ніч кімнати по вулиці Маршальській 12 (Авторка любить точні топографічні “прив’язки”) в разі потреби зігріти гостям води “помити ноги” краще від багатьох сторінок розлогих описів говорить про безвихідь злиднів Комбінатного, Дружбонародівки, Новожахова та інших східноукраїнських міст і містечок, де досі народжуються талановиті діти, і, якщо вірити Авторці, утричі частіше, аніж на Галичині.

Зрозуміло, що це твердження Євгенії Кононенко є черговою літературною провокацією, неминучою в час, коли легкий скандал є неуникною ознакою не лишень доброї, але й комерційно успішної книжки. Хоча, схоже, надто засіли Авторці в печінках самовпевнені станіславівські есеїсти з їхніми філіпіками супроти “безликого”, “еклектичного”, “позбавленого традиції” Києва й “безнадійно змоскалізованого” українського Сходу.

А Євгенія Кононенко - Авторка вельми київська. Більше того, Авторка старої Лук’янівки з її майже зниклими садками, вишуканими еркерами будинків уже позаминулого сторіччя й затишними фіранками на вікнах інтелігентських помешкань (які колись давно звузилися до комуналок, а тепер і взагалі відступають перед навалою нуворишів, які викуповують цілі поверхи “під євроремонт”). Тому вона вустами своєї героїні Лариси Лавріненко іронічно зауважує, що, аби Мар’яна Хрипович була правдивою київською інтелігенткою, то, розбагатівши, придбала б собі помешкання десь на Ярославовому Валу. Проте Мар’яна, дитинство якої проминуло в будиночку без вигод на підкиївській Саперній Слобідці обік залізничної колії, обрала собі помешкання на Хрещатику.

Роман не випадково називається “Імітація”. Мар’яна, блискучий мистецтвознавець, популярна телеведуча, авторка нашумілої монографії “Диявол у світовій культурі ХХ сторіччя”, є смертельним супротивником усілякої сірості, імітації справжніх вартостей, яка лишень розмиває високі критерії… Ці погляди вона проповідує з телеекранів і газетних шпальт. Саме в ім’я цього вона домагається, щоб фундація GIFTED CHILD INTERNATIONAL підтримувала не якісь там музичні чи художні школи, а саме окремих яскраво обдарованих дітей, творчість яких добре цінується на різних західних фестивалях і вернісажах.

І тільки згодом читач дізнається, що на хрещатицьку квартиру Мар’яна стягнулася, викладаючи по провінційних американських університетах не “слов’янську цивілізацію” (як розповідала про те в Києві), а тривіальну російську літературу, попит на яку незміренно вищий від української. Що, будучи зовні цілком благополучною “леді-френд” директора київської філії фундації Роджера Біста, вона примудрилася закрутити несподіваний роман з талановитим, безпорадним і нещасним директором провінційної музичної школи. Якому, власне, й везла вона взяті з внутрішньої каси фундації гроші в свою останню фатальну поїздку, - і саме про необхідність повернути “для звіту перед Лондоном” ці пошматовані й замащені кров’ю гроші згадав насамперед прагматичний Біст, почувши новину про страшну загибель респектабельної подруги…

І, нарешті, той давній коштовний перстень, який Мар’яна колись отримала від свого коханого Сашка Риженка, і який згодом показувала всім, натякаючи на давнє князівське походження (і це - дівчина з Саперної Слобідки) - так само був лише вправною імітацією ювеліра Геренштейна з вулиці Жилянської (хоч сама Мар’яна про це вже так і не довідалася)…

Не здивуюся, якщо роман Євгенії Кононенко заживе скандальної слави. Напевно, шукатимуть живих прототипів його головних героїв серед відомих постатей нашої творчої та інтелектуальної еліти (в лапках чи без лапок - то вже як кому до вподоби). Напевно, проводитимуть паралель між вигаданим Авторкою фондом GIFTED CHILD INTERNATIONAL, - і тими реальними фондами, навколо яких тусується і з яких живиться вже згадувана київська еліта.

Напевно, хтось із критиків поставить Авторці на карб (може, й слушно), що надто вже “закрутила” вона стосунки в “трикутнику” “шукачів істини”: Мар’янина однокурсниця Лариса (яка згодом посіла її місце в фундації) в студентські роки кохала провінціала Олександра Чеканчука, але не одружилася, бо той поїхав на північ заробляти гроші на київський кооператив, а в час, описуваний у романі, з легкої руки самої Мар’яни зійшлася з рафінованим киянином Олександром Риженком (звісно ж, одруженим). Натомість у Мар’яни роман з Риженком був замолоду, потім (перед Бістом і директором провінційної музшколи), вона кохалася з Сашком Чеканчуком, який повернувся з півночі, застав Ларису одруженою (з хлопцем без київської прописки!), перекваліфікувався з геолога на гуманітарія і написав непоганий (за визнанням самої Мар’яни Хрипович!) роман “Вирвані роки” про свої поневіряння на півночі. Хто не запам’ятав усіх хитросплетів відразу, - раджу перечитати останній абзац іще раз.

Але роман ввійде в панораму української літератури межі двох тисячоліть зовсім не цим. В ньому за карколомними поворотами доль головних та епізодичних героїв дано безжальну й точну картину нашої доби, яку, цілком імовірно, назвуть колись добою ІМІТАЦІЇ - імітації державотворення, імітації мистецької й творчої, імітації інтелектуальних дискусій, імітації доброчинності, імітації розбудови громадянського суспільства.

Можливо, відтворені Євгенією Кононенко ознаки й герої цієї доби колись сприйматимуться читачами в “плюсквамперфекті” - давно минулому часі. Але поки “плюсквамперфектом” став лишень оспіваний Авторкою трамвай, який на час написання роману ще лишався на одній із старих київських вулиць, де жив Олександр Риженко. Його було в рекордні терміни знесено в переддень бучного ювілею Незалежності за вказівкою київського міського начальника - не киянина з походження і лютого ворога трамваю на історичних вулицях. І цей трамвай зробився ще однією київською реалією, про яку майбутні українські читачі довідаються лишень зі сторінок Євгенії Кононенко.


  1. Філософсько-психологічне переосмислення поняття «зради» на фоні розгортання детективної сюжетної лінії роману «Зрада» Є. Кононенко. Наскрізна ґендерна проблематика твору.


ІІ. Основні віхи життя та творчий доробок В. Шкляра.

Василий Шкляр (1951) — один из самых известных, читаемых и «мистических» современных писателей, «отец украинского бестселлера». Закончил филологические факультеты Киевского и Ереванского университетов. С 1988 по 1998 г. занимался политической журналистикой, бывал в «горячих точках». Этот опыт (в частности, подробности спасения семьи генерала Дудаева после его гибели) затем был отражен им в романе «Элементал». Вследствие несчастного случая на рыбалке попал в реанимацию, а после «возвращения с того света» за месяц написал свой самый известный роман «Ключ». За него Василий Шкляр получил несколько литературных премий (Гран-при конкурса остросюжетного романа «Золотой бабай», премии столичных журналов «Современность» и «Олигарх», премию международного конвента фантастов «Спираль столетий» и др.). Из них его самая любимая — «автор, чьих книг больше всего украли в магазинах». Кстати, он разделил е с Любко Дерешем. Возглавил издательство «Днепр», в рамках которого осуществляет издание своих переводов-адаптаций зарубежной и отечественной классики («Декамерон» Бокаччо, «Тарас Бульба» М. Гоголя, «Повія» П. Мирного) — в сокращенном виде и современным языком, без архаизмов, диалектизмов и пр. Женат вторым браком, жена Валентина — журналист. Его дочь от первого брака долгое время жила в Соединенных Штатах, а сейчас переехала на родину. Как Василий Шкляр признавался в одном из интервью, он держит ее тут обеими руками. «Она хочет вернуться за океан, а я ее постоянно убеждаю, что тут жить лучше».

Из интервью

Наверное, у каждого беллетриста со времен Достоевского есть тайная мечта написать философский триллер, например, такой, как Ваш «Ключ», то есть интересный и для эстетов-интеллектуалов, и для тех, кто читает только в метро. И как же Вам это удалось?

Если бы я знал... Это невозможно объяснить технологически. Скажу только, что острый сюжет никогда не был для мене самоцелью, а лишь одним из способов изображения. Это — как рифма в поэзии. Думаю, что в идеале каждое произведение должно нести в себе некую гипнотическую тайну, разгадка которой выходить за рамки текста. В «Ключе» эта тайна одинаково волнует не только героев романа и читателя, но и самого автора. Все здесь почти в равных условиях. Считаю, что таким образом мне удалось создать эффект присутствия читателя в цепочке загадочных событий, происходящих в романе Роковой ключ, который волей случая попал к моему герою и изменил его судьбу, завтра может оказаться в ваших руках. Поэтому прочтение романа «Ключ» не заканчивается на его последней странице, остросюжетностью он побуждает читателя глубже заглянуть в свое собственное, во многом темное и непостижимое «я».

«Клуб Семейного Досуга» издает роман «Ключ» в рамках проекта, который предлагает членам Клуба национальные и мировые бестселлеры на украинском языке. Цель этого проекта — популяризация украинского как живого, современного и даже модного языка. Ваши переводы-адаптации отечественной и мировой классики, имевшие сходную цель, вызвали самый настоящий скандал в окололитературных кругах. Почему?

Меня вовсе не удивило возмущение старших литераторов-соцреалистов, которые назвали меня «убийцей пророков». Но поразила реакция известных академиков и многих ученых-литературоведов, которые коллективно, как в старые времена, обратились к высшим государственным инстанциям с требованием запретить мне интерпретировать классику. Они год вели дискуссии на эту тему, организовывали в прессе письма-протесты «трудящихся» и договорились до того, что мой проект даже повредит международному имиджу Украины. Представляете? Эти ученые мужи и не подозревают, что подобная практика давным-давно имеет место во всем мире, что в Англии выходит адаптированный Шекспир для дошкольников, да и мы, грешные, много зарубежной классики читаем в сокращенных или существенно переработанных вариантах. Я создал свои версии «Гулящей» Панаса Мирного и «Декамерона» Боккаччо, но это совсем не означает, что я замахиваюсь на первоисточники классиков. Они в академических изданиях являются священными и неприкосновенными. «Но это же губительная для нас американская практика!» — кричат мои оппоненты. «О, — говорю я. — Как хорошо, что Котляревский родился в Америке и перелицевал для нас «Энеиду» Вергилия». А вообще-то этот проект имеет гораздо больше сторонников, чем врагов. Недавно одно издательство предложило мне перенести на современную украинскую почву «Ревизора» Гоголя. Заманчивая идея. И здесь для большего своего оправдания нужно вспомнить, что сюжет «Ревизора» принадлежит не Гоголю и даже не Пушкину, который подарил этот замысел Николаю Васильевичу со множеством готовых подробностей. Эта забавная история-анекдот о том, как мелкого авантюриста принимают за «птицу высокого полета», кочевала в западной литературе еще до Гоголя. В частности, у французов.

Сейчас говорят, что «современный литературный герой — это молодой красивый украинец/украинка, склонные к небанальной жизни». Что, с Вашей точки зрения, является «небанальной жизнью»?

Небанальная жизнь может быть достаточно простой. Она не обязательно требует больших усилий или материальных ресурсов. Можно каждый год ездить в Африку на сафари, хорошо зарабатывать, роскошно одеваться, изысканно пить-есть и блистать выдающимися умственными способностями, но превратить все это в пошлую банальщину. Мне кажется, что для незаурядной жизни прежде всего нужно уметь прислушиваться к своим желаниям и вовремя на них реагировать. Нужно уметь себя уважать. Когда-то в одном из своих ранних романов я написал о человеке, который каждый день спешил на работу и с работы мимо Ботанического сада, но за всю свою жизнь ни разу туда не зашел. Иногда он останавливался около высокой металлической ограды, всматривался в глубину сада, где росли экзотические деревья, и говорил себе, что вот, выберет время и непременно туда зайдет. Уже на смертном одре, прослеживая мысленно свою серую жизнь, этот человек вдруг вспомнил, что так и не успел заглянуть в Ботанический сад. А если бы зашел, — возможно, вся его судьба сложилась бы иначе. Этот маленький человек прожил банально, ибо оказался неспособен сделать элементарное — прислушаться к своей сути и быть самим собой.

Ваш весьма небанальный герой владеет и огнестрельным оружием, и лревнеармянским языком, и искусством любви вместе с мастерским употреблением алкогольных напитков, а еще разбирается в Символах Судьбы и в политическом «пиаре». Этакий, по чьему-то выражению, «интеллектуал с натренированными бицепсами». Это — идеал или литературное преувеличение?

Ни то, ни другое. Это просто развитый современный украинец с обостренным чувством человеческого достоинства. Исходя из известного утверждения Флобера «мадам Бовари — это я», могу только повторить, что в изображении любого персонажа автор опирается на собственный опыт, на то, что он хорошо знает. Я закончил Ереванский университет, где изучал не только современный армянский язык, но и грабар, то есть древний. Что касается Символов Судьбы, то в свое время я перевел очень объемную и мудрую книгу французского оккультиста Дебароля «Тайна руки», которая оказала большое влияние на мое понимание мистических явлений. Политический пиар? Когда-то я был пресс-секретарем одной известной политической партии. Огнестрельное оружие? Ну, я и сам неплохо стреляю, особенно из «калаша» и гранатомета. Хуже из пистолета. Что там еще? Алкоголь, женщины, любовь? Это уже, как говорят, не для прессы... А что касается героя-супермена, то мой Андрей Крайний — вовсе не тот традиционный робот, который проламывает головы всем, кто становится на его пути. В конце концов, его тоже ждет жестокое поражение, но благодаря этому достоинству, о котором я уже говорил, он умеет держать удар. Даже роковой удар судьбы.

Ваш роман «Кровь летучей мыши» написан от имени женщины, и кое-кто считает его эротическую линию, мягко говоря, чересчур откровенной. И действительно, автору-мужчине, взявшему на себя смелость осветить самые интимные тайны женской души, нужно быть очень внимательным, чтобы избежать нелепых ошибок... Это Вас не испугало?

Нет, подобное перевоплощение меня чем-то очень привлекало. Этакий, знаете, психологический трансвестизм. Чувство некой таинственной инициации. Кстати, меня ни одна женщина не упрекнула в том, что я где-то сфальшивил в изображении психологического или даже физиологического состояния противоположного пола. Меня часто спрашивают: ну хорошо, а как тебе удалось передать внутренние симптомы беременности, рефлексии женщины в этом интересном положении? В таких случаях я отвечаю, что интуиция мне всегда подсказывает значительно больше, чем акушерский справочник.

"Клуб Семейного Досуга" сейчас объединяет 1 миллион украинских семей. Для большинства украинцев семья — это самое важное и самое дорогое. А что такое семья для Вас?

Цивилизованное, общепринятое бегство от одиночества. Для творческого человека это серьезная проблема — заводить семью или нет? И многие отдают предпочтение другому. Ведь одиночество в большой степени тоже является сестрой таланта. Семья отягощает хлопотами, множеством переживаний, тратой времени. Творчество требует самоотречения и даже, извините за пафос, жертвенности. Эти вещи с трудом подчиняются законам семейного уюта и благополучия. Но, с другой стороны, семья обогащает такими человеческими чувствами и переживаниями, каких тебе не подарит никакая другая среда. Это тоже является необычайно ценной, ничем не компенсированной частью писательского опыта. Вспомните откровенную до жестокости новеллу Коцюбинского «Цвет яблони». У писателя умирает ребенок, а он в это время, несмотря на глубокое страдание, фиксирует в памяти все окружающие детали, никчемные бытовые подробности, потому что это ему когда-нибудь понадобится для... творчества. Но, несмотря на все это, истина остается на стороне тех, кто семью ставит выше всего. Семью и род.
Українська правда. Життя" продовжує публікацію відповідей українських письменників на запитання наших читачів. Розмова з Василем Шкляром під час Форуму видавців у Львові (на відміну від решти письменників) вийшла майже повністю про творчість. 

Поставити йому запитання прийшло чимало жінок. Вони бурхливо захищали письменника від нападок інтернет-користувачів, що сумнівалися в якості творів Шкляра.

Глід: Чи плануються найближчим часом твори на історичні теми? І що плануєте написати? Чи не хочеться вам повернутись до оповідань і новел?

- Я казав завжди, що більше не писатиму про це, бо я в "Чорному вороні" виклав усе сповна, але от знов виринула із забуття дуже цікава постать - отаман Маруся. Багато хто чув, що діяли такі отаманихи: у Махна була Маруся, Маруся Чорна була на Півдні.

А насправді була одна така справжня українська отаманша, це на теперішній Житомирщині, там були отамани Соколовські, три брати - Олекса, Дмитро і Василь. Усі вони загинули в 19-му році, один по одному гинули, і коли загинув останній брат, на його місце стала їх сестра Маруся.

Це була не така отаманша, як дехто уявляє - така баба дебела, це була 16-річна дівчинка, гімназистка, золотоволоска з веснянками і родимкою над верхньою губою. Ще раз наголошую - 16 літ було, і вона очолила - уявіть собі - загін, 1000 козаків, було 300 кінних і 700 піших.

Теж у неї, як і в "Чорного ворона", доля загадкова. Різні є версії про її загибель. Бачили її три могили. А коли бачать три могили одної людини, то це вже щось не те. Родичі її... я був у тому селі, там, до речі, збереглася та хата, де загинув отаман Соколовський, і навіть слід кулі в дверях є. Такий добротний був матеріал... все збережено.

А це був, до речі, рід ворожок, по жіночій лінії, щось і ця дівчинка мала таке, екстрасенсорне, бо інакше - як вона могла керувати таким військом чоловіків?

Родичі кажуть, що вона лишилась жива, що вона втекла за кордон, хоча я думаю, що така особистість - вона б лишила по собі сліди. Поки ще я ті сліди шукаю, і я думаю, що я цей роман напишу, і робоча назва його так і є - "Маруся".

Лариса Звенигородська: Дякую за "Залишенця". Чи не хочете написати про Юрка Тютюнника?

- Очевидно, про Юрка Тютюнника я не писатиму. Я пишаюся тим, що Юрко Тютюнник генерал хорунжий, мій земляк, але це постать дуже суперечлива, на його рахунку є багато гріхів.

Я взагалі почасти дуже скептично ставлюся до наших вождів тодішніх... До Петлюри... Я вже не кажу про Грушевського, який був не такий великий історик, як його малюють, тому що історик повинен перш за все робити висновки з історії, а він навіть не знав, що насамперед треба будувати українську армію.

Юрко Тютюнник - дуже, дуже цікава особистість, але роман я про нього не писатиму.

Нічлава: Хто з діячів часів УНР для вас є прикладом державотворення - Винниченко, Грушевський, Скоропадський, Петлюра - і чому? І як Ви ставитеся до "бузи від Олеся Бузини"?

- Одразу відповім на друге запитання - я такої людини не знаю, не чув. (Дивиться з притиском) Бузина, чув, що є таке дерево, а людини такої не знаю. І мене дивують такі запитання.

Щодо наших вождів - жодного з цих імен. В тому й біда українців - я буду казати банальні речі - що вождів у нас не було. Тобто, були особистості, які могли б ними стати. Але конкуренція політична, як і сьогодні, відсувала їх на другий план, а то і нищила.

Я маю на увазі людей рівня Миколи Міхновського, який ще 1900 року - уявіть собі! - казав, що нація, яка не визволить себе до настання демократії, практично шансів немає.

І зараз ми переконуємось в тому, що ми здобули незалежність, але в тому числі і цю рахітичну демократію, і однаковий голос маю я і тьотя Мотя з Криму.

То як я можу з ними боротися демократичними методами, якщо на місце наших винищених дідів-прадідів заселили чужинців, а тепер кажемо - давайте голосувати.

Тому Петлюра для мене - рівня Ющенка. Теж любив їздити, уявіть собі, він у військовий час, як зараз Алла Пугачова, мав окремий вагон, і - з коханками. Або у Винниченка дружина Лівшиц, коли він очолював Кабмін, навіть ділила квитки, кому в театрі в якому ряді сидіти. Точно те саме, що сьогодні!

Тому, для мене ідеалом є отамани, на чиї плечі було скинуто всю вину. Отамани - це були оті хлопці, що написали на своєму чорному прапорі "Воля України, або смерть!" і чекали сигналу! Уже з-за кордону, коли наші вожді ще трохи тут щось вирішували, вони чекали, як вони казали, гасла до загального повстання. А сигналу не було. І через те ми зазнали поразки.

Аналогу отаманів у сучасній Україні немає? Аналог тільки в Ющенка є?

- Немає. Немає цієї середньої ланки. Люди у Верховній Раді, на яких ми покладали надії - тепер вони переродженці всі. Навіть якщо були серед них чесні люди, то вони не витримали випробування грішми. Це найтяжче - витримати випробування грошима, коли тобі пропонують за голосування, лобіювання. Ніхто з них не витримав цього випробування.

Питання з зали: Чи знаєте ви, що зараз у Мотрониному монастирі заправляє Московський патріархат?

- Я там дуже часто буваю. Коли я працював над романом, це було понад десятиліття - я постійно туди їздив, ночував у людей, розпитував. І я з болем завжди заходжу на територію Мотрониного монастиря, бо я знаю - там був штаб Василя Чучупаки. І могили є наших отаманів, які вже зрівняні з землею, і до мене підходить черниця і каже: "А вы не могли бы мне дать мобильный, мне надо позвонить в Саратов. Я так далеко от дома". Я їй, як Василь Чучупака - ігумені, відповідаю: "Пішла в...".

Питання з зали: Про вашу книжку писали, що її не варто давати дітям до 18 років, бо у ній забагато жорстокості.

- Знаєте, є один відомий банк. Вони там на всякі свята роблять подарунки своїм працівникам, і от коли вони почули, що "Чорний ворон" став книжкою року - вони закупили багато примірників, а потім їхній головний банкір каже: "Но это же книга ужасов!".

Тим більше, ви знаєте, хто в банку, яка там нація переважає. Яку там нищать. А жорстокість... Ну як можна тоді було без жорстокості.

Горліс-Горський казав: "Білі рукавички треба зняти". Коли нація йде на націю, рукавички треба знімати. І там, де була пощада - це завжди дорівнювалося зраді. Кожна пощада ворога оберталась для нас великими втратами. Гуманізм - поняття не для війни. Тому книжку можна читати тим, у кого міцні нерви. У кого в 16, у кого пізніше.

Камаз: Чому еротична сценка у "Чорному вороні" така банальна, плитка, псевдогламурна? Та й до біса вона взагалі? Тільки видає убогість письма й фантазії.

Хор жіночих голосів: от дурне питання, не відповідайте

- Можете йому відповісти, що навіть секс у Шкляра написаний на документальній основі.

До речі, в романі росіяни називаються "кацапами", а не "москалями". Це свідомо, щоб відійти від якогось стереотипу галицького, від анекдотів про "москалів"?

- Ні, між цими поняттями є чималенька різниця, адже у нас у давнину, на Східній Україні, москалями називали українців, які пішли в солдати. А росіян кацапами називали і називають.

Знаєте, у кожному селі є кацап або кацапка, які проживуть вік і не перейдуть на українську мову. Знаєте, як отут-о стоїть гальмо, що їх всі мусять розуміть, то через те серед росіян поліглотів немає.

Колись одна росіянка жила в Болгарії - мені розповідали - і приходе в магазин, овочі купує, і російською, а болгарка каже - не розумію, тоді та: "Ну ти сматрі, уже три года тут живу, а она до сих пор меня не понімаєт". Тобто, між цими словами є відтінки семантичні.

Сіромаха: Пане Василю, що плануєте зробити для того, щоб такі книги, як "Чорний Ворон" або "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського, були масовими, прочитаними хоча б сотнями тисяч громадян України?

- Колись одна журналістка мене запитала - яка книжка повинна бути в кожній українській хаті? І одразу уточнила, тільки не Кобзар, скажіть щось інше. Я зразу розгубився - Леся Українка, Франко, хто? Тепер я можу точно сказати: це книжка Горліса-Горського "Холодний яр".

На жаль, серед українських письменників мало хто цю книжку читав. Я вже навіть по обличчю бачу, хто читав, а хто ні.

Горліс-Горський - це людина, послана нам провидінням. Він воював в армії УНР, і під час першого зимового походу Горліс-Горський, сотник, захворів і його залишили в Холодному Яру лікуватися. Він там потім і лишився, і став осавулом полку першого куреня гайдамаків Холодного яру. Він написав документальну книжку "Холодний яр".

Вона мене потрясла, ця книжка. Але справа в тому, що коли почався найтяжчий період... бо він описує ще період, який я називаю романтичним, коли селянство підтримувало повстанців, віддавало харчі, коней, і вони воювали великими силами.

А потім - 21-й рік, безнадія, його послали за кордон, у штаб Юрка Тютюнника, який був ось отут у Львові, щоб він дізнався, на що їм далі сподіватися. Він більше до Холодного яру не повернувся і написав свій роман, але завершив його весною 21-го року.

Далі почалась чорна смуга, коли вже НЕП, селянам дозволили погосподарювати, інтелігенції дали українізацію, дозволили автокефальну церкву. І люди сказали - хлопці, чого ви воюєте? Дивіться, яке життя настало! Вертайтеся з лісу - будете жить, як люди. А вони сказали - ні, ми знаємо, що буде. Отож я взяв якраз отой чорний період.

lemberger: На Вашу думку, які 3-4 книжки є обов'язковими для прочитання 12-річним хлопчиком?

- 12-річним хлопчиком? "Буратіно". Ну, не знаю... Колись покійний Ігор Римарук казав, що він у 12 років "Війну і мир" прочитав. Я не знаю... я її ще досі не читав, бо там постійно зноски, переклад з французької, і в мене шия болить головою крутити.

Треба читати Григора Тютюнника, блискучий письменник - у нього є хороша дитяча література. Ну, і про "Буратіно" я серйозно. То хороша книжка. Я навіть хотів роман написати "Буратіно", де Буратіном був би Путін. Але я вже експериментувати втомився. Хочеться писати щось серйозне.

Де все-таки більше читають "Чорного ворона" - на Сході чи на Заході?

- Ви знаєте, скільки у мене було ефірів на радіо, телебаченні, то найбільше запитань йде - і це мене радує - саме зі Сходу. Причому з Брянська, Луганська, Харкова, Донецька.

Якщо дивитись, де розійшлось більше книжок, то, я думаю, на заході і в центрі більше. Але несподівані листи отримую і з Донецька. Пишуть: "Спасибо, вы перевернули мое сознание". Є якісь такі винятки. І я мав багато зустрічей, мене якраз запрошують до Одеси, Кіровограду, це той сегмент українців, він у кожному місті є, куди не поїдь.

Мені в Одесі одна жінка, власниця крамнички, сказала, що тільки за рахунок моїх книжок вона сплачує оренду. Це було дуже приємно.

Запитання з зали: Ваші твори перекладаються російською?

- Коли виходили всі мої попередні книжки - "Ключ", "Елементал", то в угодах з українськими видавництвами 4-м пунктом було написано: "Заборонено перекладати російською мовою".

Мій твір не може бути інструментом русифікації. А потім уже, коли росіянам заманулось перекладати, то вони купили у мене права на переклад.

Приїжджав редактор "АСТ-ПРЕСС" - цього найбільшого концерну російського. Купив права, заплатив мені гонорар, заплатив перекладачам. Поїхав. А книжки не виходять.

Потім закінчився термін угоди, приїжджає інший видавець. Заплатив (регіт у залі). І знов не виходять. Тому, що ці хлопці приїжджають і не врубаються. Я кажу - якщо перекладаєте, то без права ввезення на територію України. Читайте собі в Саратові і на Уралі. І вони спершу нормально сприймають, а потім кажуть - ти шо. Шо ти цей? І так я на них заробляю.

М. Верховий: Чи є якісь плани щодо екранізації?

- З екранізацією в мене те саме, що з перекладами... Теж були пропозиції. Ще "Ключ" хотіли екранізувати одразу чотири режисери. Коли дійшло діло до підписання контракту, я його розривав через вимогу "обов'язково російський варіант, бо ми не відіб'ємо гроші".

"Елементал", де у мене головний герой - вояк іноземного французького легіону, українець, отримує завдання вивезти з окупованої Чечні дочку генерала Дудаєва. Ну ясно, що українцю доводиться мочить цих москалів усіх, на кожному кроці, особливо в туалетах, як Путін казав. І от Роднянський мене викликає - серіал, 6 серій, пиши синопсис... але ж вони всі вимагають російський сценарій.

А от уже до "Чорного ворона" народний депутат Кульчицький оголосив збір коштів, не питаючи мене, подзвонив до Янчука Олеся, той, що "Голод-33" знімав, про Шухевича "Нескорений", той каже, що треба 20 мільйонів, а депутат відповідає - то це не гроші, я зберу.

Репліка з зали: оголошуйте рахунок, ми зберемо гроші!

Оце так завжди, де я виступав, як тільки до цього доходить, жінки кажуть: "Та ми з капелюхами підемо!". Ну, назбираєте ви 5 тисяч гривень... Ага. І Жан-Клода Ван Дама запросимо на роль Чорного Ворона, а він гонорару попросить 60 мільйонів доларів.

Є кілька запитань, коли люди пишуть, що їм "Ключ" сподобався більше. На вашу думку, він справді простіше написаний, ніж інші ваші тексти?

- Ні! "Чорний ворон" - це книга мого життя. Я вклав сюди все, на що я здатен. І кращого я вже не напишу.

Там є все. Там все є краще, що було в "Ключі", все, що найкращого було в усіх моїх творах, я все зібрав, і ті люди, які не в'їхали в "Чорного ворона", це просто... Я їм раджу нічого більше не читати.

От я, не граючись в зайву скромність, скажу, що багато людей, прочитавши "Чорний ворон", зрозуміли, що так далі писати, як вони пишуть, не можна, треба поламати ручку чи комп'ютер і припинити.

І от, щоб якось виправдатись і писати далі свою галіматью, графоманію, треба заперечити от це, інакше треба просто піти і повіситись.

В одному з інтерв'ю ви казали, що спершу Чорний Ворон мав загинути, а потім ви зробили відкрите закінчення. А в реалі як воно було?

- У реалі є перекази, які лишили люди, що Чорного Ворона вбили і возили по селах тодішнього Звенигородського повіту, і це був велетень, який на возі не поміщався...

Тобто, очевидно, що він загинув у 1921-му, але от з'являється чекістський документ, що банда Чорного ворона знищена 1925 року. Це дає якусь надію. А з іншого боку люди не хочуть вірити в смерть своїх героїв. І вони витворюють легенду. Недарма розказували, що 1964 року бачили чоловіка, який прийшов на цвинтар, ні з ким не розмовляв...

Тобто - це не ваша вигадка?

- Ні, це не вигадка. Це є перекази такі. І так само про отаманшу Марусю. Її замучили, я думаю. Інші кажуть - її ад'ютант власний застрелив. Було багато зрад.

Але читач повинен домислити - живий, не живий. Бо є багато письменників, які пишуть так, щоб менше щось комусь зрозуміло було. І каже - це філософія, ви не доганяєте.

Це все дурня, людина ховає за багатослів'ям неміч свою. Я не хочу нікого образити, але треба писати так, щоб було цікаво. Література є цікава і нудна, більше ніякої.

Питання з зали: Я хочу поставити вам запитання щодо зради. Ви так багато над цим думали. Як ви вважаєте, це тільки українцям притаманно чи іншим народам теж?

- Ні, це притаманне всім народам.

Що таке зрада? Це купівля якогось свого благополуччя ціною інших доль. Це притаманне всім. Просто ми краще знаємо свою історію і бачимо це зрадництво впродовж сторіч. Коли людина залишається перед вибором, вмерти чи жити далі, то це випробування тяжко перейти.

Павлентій: То коли ми нарешті переможемо?

- Ой, тяжке запитання.

З зали: Але кажіть правду! Нам важливо знати!

- Я теж непопулярні погляди маю і не хочу дратувати публіку. Ви знаєте, згаданий сьогодні Юрко Андрухович сказав відмовитись від Криму і Донбасу. Я це казав ще на початку 90-х років.

Ви що думаєте - я отак взяв і роздав землі? От Крим - він ніколи не був українським. Його подарував нам Хрущов. Ви знаєте, що таке у бочку меду влить ложку дьогтю? Оце той дьоготь. Я не людей ображаю.

Так само хотіли литовцям віддати Калінінград. А литовці грудьми стали, щоб не розширювали їхню територію за рахунок зрусифікованих земель. Це ж іде дифузія, змішується.

Дай зараз Литві пів-Росії і проводь голосування за двомовність. Так і нам цей Крим.

Донбас - історично є там наші землі, але якщо нація не має сили цю хворобу подолати... Так, як людині ріжуть руку, бо людина гине. Це філософія розпачу. Я не кажу, що це правильно, але уявіть собі таку державу - Наддніпрянщина, Галичина, Волинь, і аж туди по Крим. Тобто те, що може нація засвоїти.

Хіба б у нас був окупований простір інформаційний? Хіба б у нас було б російських книг в 10 разів більше, ніж українських? Ну, так я собі уявляю... А з іншого боку...

Але ж протягом років незалежності кожні нові вибори показують, що на них щоразу 1-2 нові області віддають голоси за більш національно свідомого кандидата, національна свідомість щоразу просувається на схід.

- Так, надія є. От дивились ви карти ці, після голосування, хто як проголосував. От дивишся і - бух, пляма помаранчева в Криму. Бух - пляма. Це точно можете сказати, що то татари живуть. Ото я кажу - вся надія на них...

Ми ж знаємо, що земна куля не вічна - вона ж теж розпадеться і цього світу не буде. Давайте будемо боротись, тільки аби встигнути до того, поки земна куля...

Будемо сподіватись без надії. В мене відповіді нема. На багато дуже запитань я не маю відповіді. Вибачте.

Микола з-за Збруча: З яких історичних джерел чи розповідей ви почерпнули "знання" про те, що за Збручем люди не годували подорожніх, відмовляли їм, закривали перед ними хати і взагалі були не "тими"? І який творчий задум втілювався у "Залишенці" змалюванням таких деталей?

- Я настільки серйозно до цього твору ставився, що я не міг цього вигадати - що ментально галичани не такі, як ми. Хоча справді ментальні відмінності є, бо Галичина була в іншій країні і з іншими традиціями.

Але я взяв цю лінію з документів. Була Медвінська республіка в моєму краї, були повстанці, і був начальник штабу медвінських повстанців, Микола Василенко. Він написав спогади про пережите, як він переходив кордон з дружиною та дитиною - я взяв це за основу. Я не хотів образити галичан. Так було. І ми зараз, Східна Україна, коли увійшли в зону дикого капіталізму, стаємо схожі....

Тобто, вам здається, що потрібно подавати так, як воно було, а не так, як корисно було би для державної справи?

- Звичайно. Воно все гарно. Бо найдикіше звинувачення щодо цього роману - це те, що кажуть: чого у тебе всі отамани такі красиві, горді? А кацапи кривоногі, з мордами пласкими? Та так воно і було! Вони були - орда! Вони приходили грабувати, ґвалтувати і вбивати. Хто там красенів міг бачити?

Я хотів показати це очима тих людей! Як хочуть читати про красенів - хай читають Фадєєва. Такими ж їх люди бачили, і дехто мені казав - вони ще бридкіші були! Орда була! А наші - хм! От будь ласка, галичани трошки скупенькі, трохи обережні... Ну що тут...

Ірина Личак: Роман "Залишенець", що б там не казали, доволі кон'юнктурний і написаний ніби під ідеологію, яку штовхав Ющенко. Чи зазнає Василь Шкляр утисків з боку нинішньої влади, що виглядає доволі далекою від наявної в романі ідеології? Як це впливає на роботу Спілки письменників і в Спілці письменників?

- Коли я починав працювати над романом, не було ні Ющенка, ні ідеології, ні кон'юнктури. Я не знаю, що ця людина має на увазі. Я писав чисто художній твір, слава Богу, що вдалось прорватися до цього архіву СБУ, ще тоді, коли там був Вятрович.

Прийшла нова влада - перший, кого звільнили, це Вятрович. Це ж ми кілька днів тому пікетували СБУ в Києві...

До речі про архів СБУ, яким там був режим роботи? Ви щось підписували, що не будете розголошувати?

- Ні, я по телефону домовився, подзвонив, що я такий, такий, хочу те і те. Приходжу на Володимирську, мені виписують перепустку, за 15 хвилин я повинен добігти в їхній архів, це недалеко, на Золотоворітській. Якщо за 15 хвилин не дійшов до архіву - перепустка не чинна.

Я приходжу туди. Там маленька така зала. Кілька столів. Я замовляю, його приносять. І поза тебе сідає такий дідусь, такий старий чекіст, який, напевне, стежив ще за тими хлопцями.

От він сидить і так собі дивиться, щоб ти нічого не вкрав, тому що там справді дуже цікаві документи - там навіть є такі записки тих хлопців, написані їхньою рукою - збереглося, і фотографії.

Якщо ви читали книжку, то там є ці вкраплення документальні - вони ще соковитіші за саму прозу.

Вони лишили все. Вони думали, що вони вічні, тому вся хроніка боротьби лишилася. Там є, де сексоти описують портрети повстанців: "Чорний ворон - волосся чорне, до плечей, очі чорні. Саженного роста, называет себя поэтом".

Єдине в чому сексоти весь час помилялися - вік перебільшували. Наприклад, Дениса Гупало описують: "Аршинный оселедец". Це, до речі, дуже цікава деталь.

Хлопці, по-теперішньому - спецназ, носили оселедці не тільки для того, щоб віддати шану козацтву, це були люди, які справді йшли на смерть, для них полону не було - якщо його спіймають червоні, то вже не вбрешеться, бо в нього оселедець. Він уже не скаже, що мене там силою завели. Смертники.

Ім'я: Пане Василь, ви є одним із чільників НСПУ і водночас членом АУП. Для чого вам таке подвійне членство, як воно допомагає у вашій творчій кар'єрі?

- Творчості не може допомагати ніяке членство. Щодо Спілки письменників, багато хлопців просунутих, таких, як Артем, кажуть, що це анахронізм, що в Європі немає цих спілок, що воно не потрібно вже.

Потрібно! Тому, що ми не Європа. Спілка письменників - це одна із цитаделей захисту мови, культури, духовності. Даруйте за таку патетику, але це так.

Крім того Спілка письменників - найбагатша творча організація на земній кулі. У нас будинки творчості в Ялті, в Коктебелі, в Трускавці, в Ірпені, в Одесі. Жодна творча спілка не має такого.

Ну, розтягнуть, розкрадуть, вже багато розтягли. Але на даному етапі - поки у нас немає нормальної держави - Спілка письменників потрібна. Так, там є багато графоманів, багато випадкових людей...

Але питання - саме про сполучення членства.

- Так, є Асоціація українських письменників. Вона замислювалась, як альтернатива спілці, але не стала. Мене туди колись запросили. Якби я тоді вже був функціонером спілки, то не пішов би, бо це трохи за статутами негарно. Але я тоді не працював у Спілці, я пішов в АУП.

Знаєте, це середовище. Для письменника середовище багато важить. От я спілкуюся з вами, і ваша енергетика позитивна якось мені передається. Людина формується в середовищі. Вона ж сама якось десь так не виросте на небі.

Там були хороші хлопці - Тарас Федюк, Ігор Римарук, вони мені імпонували, я з ними дружив, чарку пив - ну, я й пішов туди.

Ви є заступником Яворівського саме з творчих питань. У чому причина того, що за останні роки творче життя багато в чому дистанціювалося від Спілки письменників. Якщо ще в кінці 90-х багато нині тиражних письменників якось брали участь в тому житті, то якось зараз всі про неї навіть не згадують.

Пам'ятаю, що як приїхав до Києва, тільки вступивши - я час од часу туди приходив, там було цікаво. А тепер, дивлячись на програму, не можу там нічого для себе знайти.

- Ні, там буває цікаве. Он Ульяненко там проводив свої вечори, Сергій Пантюк часом. А кількість цікавих подій залежить від часу. Не від спілки. Це залежить від часу.

Так ні, літературний процес триває. Але не при Спілці.

- Артеме, давай щось легше.

1234: Здається, був якийсь скандал (ініційований вами), коли Ворону не дали Шевченківську премію. Що там відбувалося, розкажіть, будь ласка. І чому ви вважаєте, що детектив може на неї претендувати. Адже детектив - це чтиво для убивання часу.

- Ні, "Чорний ворон" не висувався на Шевченківську премію через те, що він вийшов у вересні минулого року, а за правилами твір мусить вийти не швидше, ніж за півроку до висунення.

Тобто, цього року він має право висуватись. Його висуває АУП, я відмовився, щоб Національна спілка мене висувала. Я сказав - якщо я там працюю, хай я не буду нікому дорогу переходити.

"Просвіта" висуває. А далі побачимо. Мені хлопці сказали, що якщо не дадуть тобі Шевченківську премію, то це буде ще краще - це буде вибух цікавості.

Lana: Вам ночами не сниться Бокачо і не погрожує розправою на тому світі за те, що ви так пошло познущались з його "Декамерона"?

- Сниться. "Декамерон" Бокачо - отака книжка десь. Колись була дуже еротична, ще як я був малий, але зараз, після того, що ми понаписували... (хіхікання). Я вирішив зробити справді еротичну (книгу). Вибрав кращі новели і переписав по-своєму.

Ну і що з того? А як в кіно чи в театрі - теж же ж переробляють. Я ж не сказав, що спаліть те, що написав Бокачо в перекладі Лукаша. Спаліть, а моє видавайте. Так от - мені сниться Бокачо. Йдемо з ним, він поплескує мене по плечі і каже: "Дякую, Василю. Після того, як ти написав це, так оті люди, які почитали - їм кортить прочитати мене".

Чому не піарився активно ваш альтернативний переклад Гоголя, де ви відновили першу гоголівську кінцівку?

- Я теж дивуюся. Я думав, той твір введуть у шкільну програму. Гоголь має два варіанти знаменитого твору "Тарас Бульба". Перший варіант вийшов у збірці "Миргород". Коротший трохи, і там зовсім не було цих дурниць, де козаки вмирають за "русскую землю".

Такий був чисто український твір, написаний по-кацапському. І тоді на нього накинулись ці критики рівня Белінського, і сам Белінський. І сказали: "Коля, у тебя такая повесть. Надо усилить общерусский идейный смысл".

Вони його додовбали, що через 7 років у двотомнику виходить "Тарас бульба" з абсолютно маразматичними шматками, в кінці Тарас Бульба згорає на вогні і кричить: "Уже чуют ближние и дальние народы. Подымается из Русской земли царь и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!".

Богдан Ступка їхав на озвучування фільму в Москву. Я питаю його: "Богдане, буде ця фраза?". Він каже: "Заради цієї фрази кіно знімали".

А я переклав той перший варіант. Розійшлася книжка миттєво. Потім з'являється інтерв'ю Черномирдіна і він каже, що "Извратили Гоголя. Гоголь никогда не мог так писать!".

Ну, тобто, кацапи цю книжку побачили, а українці - ні. Отой треба було ввести текст в шкільну програму, а "канонічний" спалити, як він спалив другий том "Мервых душ". І Гоголь, якби був живий, то він би сказав: оцей, український, а той спаліть.

Ну от, до речі, ще один проект зірвався, це коли вже про кіно. Приїжджає до мене агент Єжи Гофмана і каже: "Дайте ваш варіант перекладу. Гофман сказав, що він хоче знімати "Тараса Бульбу". Я буду сценарій писати.

Індустріальний союз Донбасу давав такі гроші їм, що він казав - декорацій не буде, ми збудуємо Січ на Дніпрі, а потім залишимо це як музей. Гонорари за голлівудськими мірками.

Я так уже прикинув, що я куплю за півмільйона доларів. А потім ці хлопці - Індустріальний союз Донбасу, завелися з поляками, якийсь бізнес не поділили і відмовились давати гроші Гофману. Ну, а після того Бортко зняв фільм. Ну, ви бачили.

До речі, чого російські спецслужби не знищили того варіанту?

- Надто шанували Гоголя. В академічних виданнях давали і той варіант теж, просто на нього ніхто не звертав уваги. Так, як от в нас це видання вийшло і українці не надали йому значення.

Пілігрім: Чому з-поміж різноманітних українських народних пісень та дум, де згадується ворон чи вороння, Ви обрали епіграфом співанку на текст Василя Пачовського? То є певний значеннєвий пласт чи швидше особисте уподобання?

- Колись давно, дуже давно, уже тих кобзарів нема, у Києві був в Опері концерт цих дідів. Отих справжніх таких хрипких, сліпих. І от тоді двоє заспівали: "Тобі зозуля навесні кувала щастя, а мені ворона каркала сумне: "Забудь мене, забудь мене".

У мене є записи, я часто слухав, дуже гарна пісня, я не знав, хто автор цих слів. Я взяв епіграфом - ну, дуже лягають ці слова до цього роману з цим смутком.

А потім Тарас Компаніченко, раптом чую, виконує цю пісню. Питаю: "Тарасе, де ти її взяв?". А він каже: "Це Василя Пачовського". Ну, він став піснею народною, тому, що навіть варіації є на ці слова.

Пілігрім: Ви довго шукали композиційну форму. Які ж іще були варіанти композиційної арматури, окрім як містичної присутності справжнього птаха - чорного ворона? Коли не секрет:)

- Це таке питання, на яке можна відповідати півдня... Подивіться на "Чорного ворона" - яка там архітектура і композиція самого роману. Коли він складається з чотирьох частин, квартет. Кожна частина - з чотирьох розділів. Кожен розділ - з чотирьох підрозділів. Там ціла геометрія.

У нас критики зараз немає. Колись, якщо будуть справжні критики - вони порахують оцю всю храмову побудову цього твору. Я дуже серйозно ставлюся до форми.

Наприклад, якщо мені зараз писати про Марусю Соколовську, то я найбільше боюся самоповтору, щоб не було - та сама тема, тільки сюжет інший, серіали. Тут треба знайти абсолютно нову форму, архітектоніку, інтонацію, стилістику, це триває роками.

Повернутись до формату "Ключа" і "Елементаля" не хочете?

- Не знаю, як Бог на душу дасть. Я боюсь самоповтору. Знаєте, мені казали - чого ти не напишеш "Ключ-2", "Ключ-3", це ж легше всього! Знаєте, як штампують фільми ці. Є готовий герой, є готовий характер, тільки придумай варіації. Детективні сюжети вигадувати мені легше всього. Ну, це ж не цікаво. Треба абсолютно новий світ створювати.

Питання з зали: А генотип тих повстанців, які отакі гарні, він лишився десь на Черкащині чи ні?

- Зберігся, але дуже в малій кількості. Мало екземплярів. Один оце перед вами. Там, у Холодному Яру, один хлопець, схожий на Чорного Ворона, каже: "Ми Адміністрацію Президента за 15 хвилин візьмемо! Удвадцятьох!". Подумав-подумав і каже: "Але не втримаємо...".
Васи́ль Микола́йович Шкляр (* 10 червня 1951, с. Ганжалівка Лисянського району Черкаської області) — український письменник, політичний діяч. Один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників (деякі оглядачі називають його «батьком українського бестселера»)[1].

Рішенням Комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка визнаний лауреатом Шевченківської премії 2011 року.[2]

Народився в селі Ганжалівка Лисянського району на Черкащині, де й пішов до початкової школи. Пізніше родина переїхала до міста Звенигородки, де Василь Шкляр закінчив 10-річну школу зі срібною медаллю (1968), а відтак вступив на філологічний факультет Київського університету. Звідти його хотіли вигнати за те, що під час трудового семестру в колгоспі грався бомбою (див. повість В.Шкляра «Стороною дощик іде»), але він перевівся до Єреванського університету, де 1972 року отримав диплом про вищу освіту.

Працював у пресі, 1986 року перейшов на творчу роботу.

Писав прозу, видав більше десятка книжок, зокрема романи «Тінь сови», «Ностальгія», збірки повістей та оповідань «Сніг», «Живиця».

Член Спілки письменників України з 1978, Асоціації українських письменників з 1999.

1988-1998 - займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках». Цей досвід (зокрема, подробиці операції з врятування сім’ї генерала Дудаєва після його загибелі) потім відтворив у романі «Елементал» (2001)[1], [3].

1991 - стає членом Проводу Української республіканської партії та прес-секретарем УРП (до 1998 р.)[4].

У березні 1998 був кандидатом в народні депутати України від виборчого блоку «Національний фронт».

Популярність як письменника прийшла з виходом роману «Ключ» (1999), який зібрав низку нагород. Це був перший твір автора після тривалої паузи - з 1990 року. Сам Шкляр пояснює цю паузу так: «Далася взнаки різка зміна епох»[5]. Роман писався 1998 р., після того як автор потрапив до реанімації зі смертельним діагнозом, але вижив і у лікарні почав писати «Ключ». Роман неодноразово був виданий в Україні (станом на 2009 р. — 12 разів) та за кордоном (перекладений зокрема шведською, російською, вірменською).[6]

20002004 — головний редактор видавництва ”Дніпро” [4]

Володіє вірменською мовою. Перекладав з вірменської та новогрецької. Значного розголосу набув його переклад «Тараса Бульби» М.Гоголя, зроблений з 1-го видання повісті (1835; збірка "Миргород"). В цьому виданні була відсутня додана пізніше Гоголем під тиском російських критиків хвала російському цареві. За переклад "Тараса Бульби" Шкляра критикував посол РФ в Україні Віктор Черномирдін[7].


  1. Містична проза В. Шкляра. Роман «Ключ», ознаки детективного жанру. Наскрізна містичність твору. Символізм назви роману.

За "Ключ" В.Шкляр отримав кілька літературних премій (Гран-прі конкурсу гостросюжетного роману «Золотий бабай», премії столичних журналів «Сучасність» та «Олігарх», премію міжнародного конвенту фантастів «Спіраль століть» та ін.)

Беручи книгу в руки, можна прочитати застереження автора:

"Одні назвуть "Ключ" детективом.

Другі — твором еротичним.

Треті — містичним, окультним або й ритуальним.

Усіх, хто шукатиме у ньому тільки перше, друге або третє, я прошу його не читати".

Насправді, Василь Шкляр веде читача сторінками життя головного героя – Андрія Крайнього, якого світ, як і славетного Савича, ловив та не впіймав. Він трохи філолог, трохи журналіст, поліглот, що окрім загальнопоширених мов володіє і грабарем (давньовірменською мертвою мовою), з вірою в числа й значення імен, але в той же час він – безпартійний, не є членом жодної організації. Хоча крізь роман червоною ниткою тягнеться соціальна і політична критика. Сарказм випливає із вчинків головного героя, а все ж... він переконує себе, що "повстане із попелу і поведе світ за собою".

Немає змісту переповідати зміст(вибачте за тавтологію), аби зрозуміти, що роман вартий прочитання. Вже тому, що з перших сторінок (відколи містичний ключ потрапляє до рук головного героя) важко відірватись від книги, адже хочеться розплутати сюжетний клубок Аріадни(і відчинити замкнені таємничі двері до правди).

Роман варто прочитати і через епізодичного героя – сільського дідка із Некричів Григорія Івановича, котрий звертається до всіх лиш "пане-брате", їсть лише хліб, бо "з нього можна аж 10 страв приготувати, але навіщо? якщо він і так смачний", і знає "про все на світі". Він такий живий і рідний, бо, мабуть, кожен з нас знав такого Григорія у своєму житті.

Крізь увесь твір автор демонструє і своє знання французької, адже саме нею перемовляються двоє коханців. Він це пояснює тим, що в українській мові не достатньо слів, щоб описати всі любощі і слова кохання, бо українці ще з діда-прадіда лише боролись-боролись-боролись та бульбу копали. Постає питання: то чи не варто автору вигадати нові слова,які б достеменно точно підійшли його роману, а не посилатись на бідних українців?

Незважаючи на це, мова книги – багата, пишна на порівняння й епітети, чиста і справжня. Саме тому її можна перечитувати ще не один раз.
Ключ — короткий зміст книги

«Ключ»
Остросюжетный социально-философский роман с элементами детектива и мистического триллера.
Андрей Крайний, журналист и филолог, зарабатывает на жизнь тем, что пишет программы для политических партий. Он ищет себе жилище и получает ключ от квартиры №13 по улице Рогнидинской от совершенно незнакомого человека. Все дальнейшие события романа связаны именно с выяснением личности хозяина квартиры и попытками его найти. В этих поисках герой знакомится с очаровательной и загадочной женщиной Саной. Они продолжают поиски вместе. Таким образом у Андрея есть две задачи: найти ключик к сердцу и телу любимой женщины и избавиться от ключа. Виноватых в исчезновении и гибели художника и хозяина
квартиры №13 Андрей находит недалеко от деревни Некричи. Это удивительная семейная пара — бывший милиционер Саватий Я рчук и его темнокожая сексуально озабоченная жена Камила — хозяева уютной гостиницы «Мельница». Как выясняется, художник Александр Остапчук в ту же ночь, когда отдал ключ от своей квартиры Крайнему, сбежал из Киева и попал в ловушку Я рчука и Камилы (он вместе с ней воспитывался в детском доме). По его следу пошли Андрей с Саной. Они попали в ту же ловушку. Но Андрею не только
удалось выжить, но и избавиться от ключа — он передал его очередному незнакомцу...
Предоставленные лицензии: книжные издания на украинском языке (Издательство «Фолио»)
клубные издания на украинском языке
Клуб семейного досуга — DirectGroup Bertelsmann)
издание аудиокниги на украинском языке («Сидиком Украина»)
Россия (Восток-Запад). Срок действия лицензии закончился.
Публикации на других языках:
1999, болгарский (книжное издание)
2007, армянский (книжное издание)
Награды:
гран-при конкурса остросюжетных романов «Золотой Бабай»
премия журнала «Современность» («Сучасність»)
премия журнала «Олигарх»
премия международного конвента фантастов «Спираль столетий»

  1   2   3


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации