Історія народного господарства та економічної думки України. Збірник наукових праць. Випуск 39-40 - файл n1.doc

Історія народного господарства та економічної думки України. Збірник наукових праць. Випуск 39-40
скачать (2885 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc2885kb.20.11.2012 03:39скачать

n1.doc

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29

І. Е. Новікова

ФОРМУВАННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст. (структура та функціональне призначення)
Досліджується загальна еволюція банківської системи на українських землях у другій половині ХІХ ст. Розглядаються також структурна будова цієї системи та її функціональне призначення.
В сучасних умовах становлення національної економіки ринкового типу досить актуальною є проблематика дослідження процесу формування вітчизняної банківської системи другої половини ХІХ ст. Епоха вільного підприємництва привертає нині увагу багатьох дослідників та науковців в зв’язку з тим, що її всебічне вивчення дає змогу осмислити власний історичний досвід розвитку ринкових відносин, який почав накопичуватися саме в той час.

Дослідженням банківської системи (у її історичній ретроспективі) присвячена низка праць як російських, так і українських істориків та економістів. Найбільш фундаментальними з них, написаних наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. (а саме вони становлять особливий інтерес для дослідження теми), є наступні: книга професора Харківського університету П. Мігуліна «Наша банковая политика 1729-1903» [24]; праці професорів Київського університету М. Бунге «Акционерные банки» [8], «Банковые законы и банковая политика» [9] та Д. Піхна «Коммерческие операции Государственного банка» [27]. Заслуговують на увагу праці В. Судєйкіна «Наши общественные городские банки и их экономическое значение» [34], Я. Абрамова «Крестьянский банк и будущность русского крестьянства» [2], І. Лєвіна «Акционерные коммерческие банки в России» [22].

В радянський період тема становлення банківської системи та банківської справи в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. була не менш актуальною. Серед найважливіших праць, опублікованих в цей час, слід відзначити такі: «Учение о деньгах и кредите» (З. Каценеленбаум) [20], «Нарис розвитку київської кредитної системи» (С. Альтерзон) [3], «Государственный банк и экономическая политика царского правительства (1861-1892 годы)» (І. Гіндін) [14] та ін. Проте всі ці праці повного уявлення про розвиток української банківської системи другої половини ХІХ ст. не дають. Сталося це певною мірою тому, що вся вітчизняна банківська система внаслідок відомих політичних та ідеологічних причин в

© І. Е. Новікова, 2007

ISSN 0320-4421. Історія нар. госп-ва та екон. думки України. 2007. Вип. 39-40.

радянський період розчинялася у загальноросійській банківській системі. Тому метою даної статті є дослідження еволюції банківської системи ринкового типу, яка почала зароджуватись на українських землях після скасування кріпосного права. При цьому основним завданням публікації є аналіз основних аспектів становлення та розвитку української банківської системи другої половини ХІХ ст., а також висвітлення її структури та функціонального призначення.

Банківська система є найважливішим, невід’ємним елементом економіки країни, що являє собою багаточисельну кількість складових з їх стосунками та зв’язками, які утворюють єдине ціле. Оскільки ця система має вплив на кожну ланку ринкового господарства, то її становлення та розвиток виступають показниками рівня зрілості фінансових відносин держави. Складовими системи виступають банки. В сучасному розумінні банк – це фінансовий інститут, створений для управління грошовим потоком в країні. В другій половині ХІХ ст. банки визначалися, як «резервуари, куди стікаються капітали з місць, де їх вдосталь, для того, щоб розлитися в місця, в промисловості, де в них виникає негайна потреба» [22, с. 237]. З огляду на це в економіці будь-якої держави банки завжди відігравали величезну роль, виконуючи з допомогою активованих у вигляді вкладів капіталів, кредитні, інвестиційні та інші операції. В другій половині ХІХ ст. «економічна роль банків, тобто таких кредитних установ, які концентрують в собі вільні грошові кошти», полягала в тому, щоб «привернути вільні кошти, що знаходяться в країні, до себе, а потім знайти їм вигідне застосування» [34, с. 25].

Розглядаючи розвиток банківської справи в Україні і в Російській імперії в цілому, дослідники розбивають його, як правило, на п’ять періодів: 1) Поява і функціонування перших (державних) банків (середина XVIII ст. – 1860 р.); 2) Формування ринкової банківської системи (18601917 рр.); 3) Становлення нової радянської банківської системи (1917-1931 рр.); 4) Функціонування «соціалістичної» банківської системи (19321987 рр.); 5) Зародження та розвиток сучасної ринкової банківської системи (1988 р. – до теперішнього часу) [16, с. 568-569]. Зупинимося на розгляді лише перших двох з них, причому детальніше – саме на другому.

Якщо взяти загальноросійський аспект першого періоду, то він характеризувався тим, що впродовж його функціонували переважно казенні (державні) банківські установи, які виконували досить обмежений перелік банківських операцій, спрямованих переважно на фінансову підтримку дворянства (в обхід торгівлі та промисловості). Це серйозно гальмувало формування ринкових відносин, негативно відбивалося на розвитку країни в цілому. Українська банківська справа до 1860-х років взагалі була представлена лише кількома відділеннями загальноросійських казенних банків. Для порівняння: в Західній Європі становлення системи комерційних банківських установ відбулося ще в другій половині ХVІІ ст., причому ця система була основана на приватних, комерційних засадах.

В США історія банківської справи бере початок з другої половини ХVІІІ ст.; в результаті до 1860 р. там діяло вже 1562 банки [6, с. 50].

Порівняно повільний хід еволюції вітчизняної банківської системи обумовлювався, насамперед, довготривалим існуванням феодальнокріпосницького ладу, повною монополією держави в цій сфері тощо. В цьому ж напрямі діяли й політичні установки міністра фінансів Російської імперії Є. Ф. Канкріна (1823-1844 рр.), який вважав абсолютно не потрібним комерційний кредит. На його думку, торгівельно-промислові підприємства повинні були досягати успіхів лише за допомогою власного капіталу (щоб не було спокуси (спроб) промисловість «розвивати штучно»). Наявні ж державні банки мали слугувати вже існуючим підприємствам [6, с. 55]. У зв’язку з цим міністр навіть забороняв відкривати у містах контори діючих на той час державних банків. В результаті саме через це єдину банківську установу в Києві (контору Комерційного державного банку) було відкрито тільки в 1840 р. – через 23 роки після того, як був заснований сам банк і через 21 рік потому, як розпочала діяти його аналогічна Одеська контора [3, с. 4].

Після невдалої Кримської війни (1853-1856 рр.) в господарстві країни здійснювалися одна за одною реформи: селянська, судова, військова та ін. Реформування не могло оминути й банківської системи: ця ланка господарства країни теж повинна була відповідати його новому устрою. При цьому організація роботи банківської системи запозичувалася із розвинених країн Заходу, і в зв’язку з цим вона мала перебудуватися на аналогічні приватнопідприємницькі засади. Це означало, що держава мала втратити свою виключну монополію в фінансово-грошовій сфері, чого уряд допустити не бажав. В зв’язку з цим дане питання досить довго викликало низку суперечностей і було предметом численних дискусій. Однак однозначно і до кінця воно вирішено так і не було.

З тим, щоб якось врегулювати цю непросту ситуацію, заснований в 1860 р. – на базі Державного комерційного банку – Державний банк, крім безпосередніх функцій центральної державної банківської установи, став виконувати і функції звичайного комерційного банку. Поряд з офіційним завданням «сприяти розвитку торгівельних оборотів та зміцненню кредитної грошової системи», на нього покладався і ряд інших, не менш важливих, обов’язків. Так, Держбанк повинен був сприяти подоланню грошової кризи, викликаної ходом війни та дезорганізацією старої грошово-кредитної системи [10, с. 18]; проводити фінансову політику таким чином, щоб завжди зберігалося його кредитне верховенство; надавати довгострокові «нестатутні позики» дворянству на пільгових умовах [7, с. 282]. [Досить часто такі позики взагалі не поверталися].

Становлення української банківської системи ринкового типу пов’язують із появою в 1860 р. на її теренах контор Державного банку Російської імперії. Спочатку такі контори почали діяти в Києві, Харкові, Одесі, та відділення – в Полтаві.

З 1864 р. з’являються і перші комерційні банки. В зв’язку з цим слід зазначити, що розвиток приватного банківництва на українських землях передував аналогічному розвитку банківської справи на землях російських. Не останню роль щодо цього відігравало географічне положення краю, яке забезпечувало вихід до моря та наближеність до Заходу. В таких портових містах як Одеса, Миколаїв становлення банківських установ стимулювалось плинністю експорту та імпорту товарів, серед яких на перше місце виходили український цукор та хліб. Одночасно зародженню та розширенню мережі місцевих банківських установ, заснованих на комерційних засадах, сприяв також економічний вплив провідних європейських країн.

У 1864 р. було затверджено статути першого акціонерного комерційного та першого акціонерного земельного банків в Херсоні; в 1868 р. розпочали свою роботу Харківський торгівельний та Київський приватний комерційний банки. Розвиток харчової, вугільно-металургійної, текстильної галузей промисловості та будівництво залізниць сприяли зростанню чисельності комерційних банківських установ в регіоні.

На початку 70-х років ХІХ ст. царський уряд, побоюючись можливості негативного впливу на економіку держави неминучої конкуренції між приватними банківськими установами, починає чинити перепони справі заснування нових банків. В 1872 р. було прийнято закон «Об учреждении частных кредитных установлений», за яким тимчасово припинялося засновництво комерційних банківських інституцій «в столицях і тих містах, де існував хоча один із таких акціонерних банків» [12, с. 757]. Крім того, було передбачено і ряд інших обмежень. Вже існуючим банкам дозволялося виконувати такі операції: здійснювати облік векселів; надавати позики на термін, що не перевищував 9 місяців; проводити платежі, як на території Росії, так і за кордоном; на прохання клієнтів здійснювати купівлю-продаж приналежних їм товарів (за комісійну винагороду); приймати безстрокові внески тощо [8, с. 3-5].

Крім постійних утисків з боку держави, у 70-х роках ХІХ ст. комерційними банківськими установами було пережито ряд криз, в результаті яких спочатку ліквідував свої справи Одеський комерційний (1878 р.), а потім – Кам’янець-Подільський комерційний банки (1879 р.) [22, с. 245].

Вагомий внесок у розбудову в країні банківської системи ринкового типу зробив відомий економіст-практик, прихильник розвитку приватного банківництва, міністр фінансів Російської імперії (1881-1886 рр.) – М. Х. Бунге. Відповідно до закону «Об изменении и дополнении существующих ныне правил относительно открытия новых акционерных коммерческих банков» від 5 квітня 1883 р. [11, с. 105-106] він намагався врегулювати банківське законодавство, змінивши порядок заснування та ліквідації акціонерних банків (доводячи Державній раді, що банківська криза вже закінчується, і в банківській справі наступає пожвавлення). Це означало, що в результаті прийняття даного закону заборона банківського засновництва практично скасовувалася. Наступним законом від 22 травня 1884 р., яким затверджувалися «Правила о порядке ликвидации дел частных и общественных установлений краткосрочного кредита», врегульовувався порядок ліквідації приватних та суспільних кредитних установ [13, с. 307-312].

В 1890-х роках, які стали в Російській імперії періодом індустріального буму, настає інтенсивне пожвавлення і в галузі приватного банківництва. В цей час, поряд із приватними комерційними банками, швидко розширювалась мережа громадських міських та сільських банків. Ця категорія банківських закладів формувалася також на комерційних засадах. Оскільки міські громадські банки мали місцевий характер діяльності і обслуговували переважно дрібну клієнтуру (на яку не звертали уваги приватні комерційні банки), то вважалося, що вони належали до банківських установ короткострокового кредиту. Однак, згідно з положенням про міські громадські банки від 1912 р. такі банки мали право видавати й довгострокові позики на термін від 1 до 15 років під заставу міських дерев’яних будівель та на термін від 1 до 30 років під заставу земельних наділів та кам’яних будівель [28, с. 32]. Про можливість надавати своїм клієнтам довгострокові позики у 1884 р. згадує В. Судєйкін [34, с. 32], а пізніше – Д. Батюшков. Останній свідчив, що з 1862 р., коли було затверджено устав першого такого банку, йому було дозволено видавати позики на термін до 12 років, тоді як іншим банківським установам більше, ніж на 3 роки кредити видавати не дозволялося. Це пояснювалося тим, що міські банки створювалися на міські кошти, а інтереси міст, які за допомогою таких банків будували будинки та покращували свій добробут, зачіпати не хотілося. В той же час, крім міських банків, інших іпотечних установ довго просто не існувало, оскільки дореформені казенні, іпотечні установи у 1859 р. було ліквідовано [5, с. 41].

Крім довгострокових позик (переважно під міську нерухомість), міськими банками надавалися і короткострокові позики під заставу дорогоцінних металів та інших не підвласних псуванню цінних речей, товарів та документів на них, цінних паперів тощо. Здійснювали ці банки і такі важливі операції: приймали вклади (від 25 руб.), проводили облік векселів, вели спеціальні поточні рахунки, виконували за дорученням клієнтів купівлю-продажу цінних паперів за комісійну винагороду, переводили кошти в ті міста, де знаходилися кореспонденти відповідних банків, приймали на зберігання різного роду цінні папери [28]. В кредитній системі держави до 1880 р. міські банки відігравали навіть більшу роль, ніж великі комерційні банки, які поступалися їм розмірами своїх операцій.

Так, у 1881 р. внески в міські банки в цілому по Російській імперії сягали 197,8 млн руб., тоді, як внески в комерційні банки не перевищували 96,8 млн руб. [15, с. 46]. Одночасно зростала кількість міських банків. У 1862 р. на території всієї Російської імперії їх діяло лише близько 40 [6, с. 64]. Однак після того, як в цьому ж році вступило в дію положення про міські громадські банки, згідно з яким їм надавалася повна свобода дій, їхня мережа почала швидко розширюватися. В 1913 р. таких банків лише на території України налічувалося понад 60, що від їх загальної кількості складало приблизно 22% [23, с. 182-205].

Серед сільських банків, що діяли на українських землях у другій половині ХІХ ст., слід виділити Сільський банк О. Браницької в Білій Церкві (відкритий у 1875 р.) та Олександрівський Сумський селянський сільськогосподарський банк (заснований у 1885 р. на кошти мільйонерацукрозаводчика І. Г. Харитоненка). Ці банки іноді ще відносили до категорії станових банків, а оскільки предметом застави при наданні позик виступала земля, то вони примикали до приватних земельних банків. Позики ними видавалися на різні строки: від кількох місяців до 25 років у першому випадку та до 3 років – у другому. Їх діяльність поширювалася відповідно лишена губерніюта повіт [19, с. 170].

Через те, що після скасування кріпосного права безземельних наділів залишилося 244 тис. українських селян [25, с. 81], то в другій половині ХІХ ст. ними проводиться активне скуповування бажаної та необхідної землі. А оскільки заможних селян було досить мало, то з’являється величезний попит на земельний кредит. Тому на початку 70-х років ХІХ ст. починають виникати відповідні банківські установи. В 1871 р. розпочинає свою діяльність перший акціонерний земельний банк в Харкові. Згодом до нього приєднуються Київський (1872 р.), Бессарабсько-Таврійський в Одесі (1872 р.) та Полтавський (1872 р.) акціонерні земельні банки. До кінця цього року таких банків на території всієї Російської імперії було вже 11 [6, с. 64]. Це були іпотечні банки, які займалися довгостроковим кредитуванням землевласників. Їхня діяльність поширювалася не більше, як на декілька губерній. Максимальний термін видачі позичок був у Київського банку – 66 років і 2 місяці. Кредити надавалися як під заставу землі, такі під заставу міської нерухомості. Справи банків йшли досить добре, і до 1 січня 1884 р. ними (вище вказаними українськими банками) було видано позик на 95 977 594 кредитних руб. (1 кр. руб. = 1,50 руб.) під заставу 3 767 279 дес. землі [30, с. 74].

Селянський попит на землю дедалі зростав, і існуючі акціонерні земельні банки вже не могли його задовольнити. Більш того, спостерігаючи за ажіотажним скуповуванням землі селянами, банки почали з метою наживи збільшувати відсоткові кредитні ставки. В пресі постійно друкувалися статті, в яких йшлося про необхідність надання більш доступного, ширшого, довгострокового земельного кредиту. Багато науковців того часу, в тому числі і іноземних, «були вражені «близорукістю» політики царського уряду, який був не в змозі передбачити і захистити» інтереси своїх громадян [4, с. 22].

В 1882 р. розпочав свою діяльність Державний селянський поземельний банк, який мав полегшити селянам усіх категорій купівлю землі за умови, що її власники матимуть бажання її продати. Спочатку, за бажанням позичальників, позики видавалися на 24,5 та на 34,5 років відповідно під 7,5 та 8,5 %. З часом термін позики було збільшено до 55,5 років, а відсотки було зменшено до 4,5 %. Розмір позики не перевищував 125 руб. на «наявну душу» при общинному користуванні та 500 руб. – при подвірному [32, с. 63-64].

На українських землях відділення банку було відкрито у Волинській, Катеринославській, Київській, Херсонській, Подільській, Полтавській, Чернігівській, Харківській та Таврійській губерніях. Протягом 1883-1899 рр. селянами перших восьми українських губерній з його допомогою було придбано у приватну власність 908,6 тис. дес. землі [1, с. 585].

Після кількох років дебатування, на прохання дворянства, в 1885 р. було створено Державний дворянський земельний банк, який займався видачею позик на пільгових умовах спадковим дворянам. Із заснуванням цього банку завершується становлення іпотечного кредиту, що стало важливою віхою у формуванні банківської системи ринкового типу другої половини ХІХ ст. Позички видавалися банком під заставу землі (в тому числі й тієї, що вже була закладена в приватних земельних банках) на терміни 48,8 років та 36,7 років під відповідно 5,67 та 6,25 % на рік. Згодом термін видачі позичок було продовжено до 66 років, ав 1897 р. відсотки було зменшено до 3,5 % на рік [29, с. 65]. Оскільки заявок на отримання такого кредиту відразу ж надійшло дуже багато (з кінця 1885 р. по 1 січня 1887 р. в 24 відділення банку було подано 3935 прохань на видачу позичок під заставу 3402550 дес. землі на суму 144436555 руб. [21, с. 150]), то із виданих в 1886-1889 рр. Державним банком дотацій іпотечним установам на суму 257,5 млн руб. 90 % було отримано саме Державним дворянським земельним банком [33, с. 190].

Таким чином, вищевикладене свідчить про те, що протягом другої половини ХІХ ст. в Росії і в Україні було створено розгалужену мережу банківських установ різних типів. До кінця ХІХ ст. ця мережа перетворилася на цілком сформовану банківську систему, що вже базувалася наринкових засадах.

Особливістю такої системи був її дворівневий ієрархічний принцип побудови. На першому рівні перебував Державний банк, який здійснював контроль за діяльністю всіх банківських установ і займався її розрахунково-кредитним обслуговуванням. Другий рівень займали всі інші наявні банки, в тому числі й приватні. Безпосередньо в Україні Державний центральний банк був репрезентований його багаточисельними конторами, розташованими по всій її території. Аналогічно організовувалася діяльність Селянського поземельного та Дворянського земельного державних банків. Було багато відділень і столичних комерційних банківських установ. Сітка банківських установ, що функціонували в українських губерніях в другій половині ХІХ ст., за формами власності поділялися на такі категорії: державні (контори Державного банку, відділення Дворянського земельного банку, відділення Селянського поземельного банку); громадські (міські банки, станові банки, сільські банки); приватні (комерційні, акціонерні комерційні, акціонерні земельні, земські) банки. А за характером операцій

– на: довготермінові (відділення Дворянського земельного банку, відділення Селянського поземельного банку, акціонерні земельні, земські, міські громадські банки); короткотермінові (контори Державного банку, комерційні, акціонерні комерційні, сільські банки).

В цілому всі банківські установи мали одну спільну мету – надавати особам з підприємницькими здібностями грошові ресурси. Функціональне призначення банківської системи в другій половині ХІХ ст. полягало у такому: врегулюванні грошового обігу; фінансуванні усіх галузей народного господарства; сприянні розвитку торгівлі, промисловості та сільськогосподарського сектору; збиранні та зберіганні коштів населення.

Як видно, з вищевикладеного, за своєю структурою дореволюційна банківська система України була порівняно більш завершеною і розвинутішою, ніж сучасна. В останній, крім державних Національного та Ощадного банків, функціонують переважно лише звичайні приватні комерційні банківські установи. Тому поглиблене вивчення історикоекономічних аспектів проблеми має не тільки суто наукове значення. Осмислення накопиченого в даній галузі позитивного історичного досвіду може бути з користю використано при реформуванні сучасної банківської системи.
Исследуется общая эволюция банковской системы на украинских землях во второй половине ХІХ в. Рассматриваются также структурное построение этой системы и ее функциональное предназначение.
1. А. Б. Деятельность Крестьянского банка на Украине // Украинский вестник. – 1906. – № 8. – С. 581-589.

2. Абрамов Я. Крестьянский банк и будущность русского крестьянства. – С.-Петербург, 1907. – 38 с.

Альтерзон С. Нарис розвитку київської кредитної системи. – Київ, 1929. – 84 с.

Батуринский Д. А. Аграрная политика царского правительства и Крестьянский поземельный банк. – Москва, 1925. – 144 с.

Батюшков Д. Д. Банки. Их значение, операции, истор. разв. и счетоводство. – Владикавказ, 1904. – 209 с.

Биман А. Б. История банков: Истор. разв. банков в России и заграницей с древн. времен донашихдней. – С.-Петербург. – 417 с.

Боровой С. Я. Кредит и банки России (середина ХVІІ в. – 1861 г.). – М.: Госфиниздат, 1958. – 288 с.

Бунге М. Х. Акционерные банки. – Киев, 1886. – 91 с.

Бунге М. Х. Банковые законы и банковая политика // Сборник государственных знаний / Под ред. В. П. Безобразова. – С.-Петербург, 1874. – С. 67-96.

Вессель Н. Х. Наша кредитная денежная система. – С.-Петербург, 1897. – 75 с.

11. Высочайше утвержденное [далі – В. у.] мнение Государственного Совета «Об изменении и дополнении существующих ныне правил относительно открытия новых акционерных коммерческих банков» // Полное собрание законов Российской империи [далі – ПСЗ]. – Собр. 3-е. – Том 3. – 1883. – Апреля 5. – № 1484. – С.-Петербург [СПб.], 1886. – С. 105-106.

В. у. мнение Государственного Совета «Об учреждении частных кредитных установлений» // ПСЗ. – Собр. 2-е. – Том 57. – 1872. – Мая 31. – № 50913. – СПб., 1875. – С. 757-758.

В. у. «Правила о порядке ликвидации дел частных и общественных установлений краткосрочного кредита» // ПСЗ. – Собр. 3-е. – Том 4. – 1884. – Мая 22. – № 2249. – СПб., 1887. – С. 307-312.

Гиндин И. Ф. Государственный банк и экономическая политика царского правительства (1861-1892 гг.). – Москва, 1960. – 415 с.

Гиндин И. Ф. Русские коммерческие банки. – М.: Госфиниздат, 1948. – 453 с.

Деньги. Кредит. Банки: Учебн. для вузов / Е. Ф. Жуков, Л. М. Максимова, А. В. Печникова и др. / Под ред. проф. Е. Ф. Жукова. – М.: ЮНИТИ, 2000. – 622 с.

Дерев’янкін Т. І., Сайкевич О. Д. З історії державного регулювання ринкової економіки Російської імперії (друга половина XIX – початок XX ст.) // Історія нар. госп-ва та екон. думки України: Міжвід. зб. наук. праць. – Вип. 31-32 / Редколегія: Т. І. Дерев’янкін (відп. ред.) [та ін.]. – Київ, 2000. – С. 54-67.

Жуковский Ю. Деньги и банки. – С.-Петербург, 1906. – 216 с.

Історія грошей і банківництва: Підручник / І. Г. Скоморович, С. К. Реверчук, Я. Й. Малик та ін. – К.: Атіка, 2004. – 339 с.

Каценеленбаум З. С. Учение о деньгах и кредите. – Москва, 1927. – 567 с.

Крохмалюк Д. Банківська справа в Україні у складі Російської імперії (друга половина ХІХ ст. – 1917 р.) // Вісник НБУ. – 2000. – № 9. – С. 58-63.

Левин И. И. Акционерные коммерческие банки в России. – Том 1. – Петроград, 1917. – 301 с.

Макаров А. Ф. Банки и кредитные учреждения. – С.-Петербург, 1913. – 343 с.

Мигулин П. П. Наша банковая политика 1729-1903. – Харьков, 1904. – 439 с.

Орловський Б. М. Селянські господарства України і становлення ринкових відносин після реформи 1861 р. // Історія нар. госп-ва та екон. думки України: Міжвід. зб. наук. праць. – Вип. 29 / Редколегія: Т. І. Дерев’янкін (відп. ред.) [та ін.]. – Київ, 1997. – С. 81-89.

Памфилов С. Ф. Акционерные коммерческие банки в России в прошлом и настоящем / Под ред. Н. Ю. Кислицина. – Н.-Новгород, 1924. – 144 с.

Пихно Д. Коммерческие операции Государственного банка. – Киев, 1876. – 121 с.

Положение о городских общественных банках. – С.-Петербург, 1912. – 43 с.

Савич В. Державний земельний (іпотечний) банк як елемент інфраструктури іпотечногоринку // Банків. справа. – 2004. – № 3. – С. 10-16.

Сербинович Я. А. Поземельный кредит: его прошлое, настоящие и будущие. – С.-Петербург, 1887. – 186 с.

Скорняков Л. Деятельность Крестьянского поземельного банка в Киевской губернии за 28 лет (1883-1910). – Киев, 1912. – 161 с.

Соколов Е. В. История банковского дела: Учеб. пособие. – Москва, 2001. – 67 с.

Степанов В. Л. Н. Х. Бунге: Судьба реформатора. – Москва, 1998. – 398 с.

Судейкин В. Т. Наши общественные городские банки и их экономическое значение. – С.-Петербург, 1884. – 50 с.

Одержано 13.10.2006.
Л. М. Крот

ПРО РОЛЬ ЗЕМСЬКИХ УСТАНОВ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ В ФОРМУВАННІ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ДРІБНИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ (початок XX ст.)
У статті висвітлюється діяльність земських установ Лівобережної України, спрямована на підтримку дрібних сільськогосподарських товариств. Розглядаються питання співпраці органів місцевого самоврядування з кооперативами даного типу.
В сучасній Україні суттєвою проблемою залишається співпраця місцевих органів влади з малим і середнім бізнесом. Нині фермерські господарства потребують не тільки доступних кредитів, а й державної підтримки. Вона повинна мати цілеспрямований характер. Важливе місце в ній має посідати пропаганда сільськогосподарських знань. Дедалі більше набуває актуальності проблема створення кооперативів господарськопросвітницького характеру. При цьому її розв’язанню може сприяти позитивний досвід минулого. Створені в середині 60-х років ХІХ ст. повітові та губернські земства відіграли помітну роль у розвитку регіональної економіки. Завдяки їхній підтримці і сприянню розвивався кооперативний рух на селі. Значне місце в ньому посідали дрібні сільськогосподарські товариства, які об’єднували тисячі селян. Це були кооперативи особливого типу: крім комерційної діяльності, займались активною пропагандою сільськогосподарських знань.

Проблему співпраці органів місцевого самоврядування з дрібними сільськогосподарськими товариствами досліджували ще в дореволюційні часи такі діячі земств, як Т. Зінченко, Ю. Соколовський [7], П. Гавстевич [1], С. Мазлах [6]. У радянській історичній науці це питання майже не вивчалося (через те, що, як вважалося, дрібні сільськогосподарські товариства підтримували лише заможних селян, так званих куркулів). Нині в Україні увага до діяльності кооперативів такого типу поступово зростає. Про це свідчать, наприклад, праці аграрників-істориків М. Якименка [20], А. Пантелеймоненка [11] та ін.

Метою статті є висвітлення ролі земств Лівобережної України в організації, формуванні та підтримці дрібних сільськогосподарських товариств. Для її реалізації автором залучено різноманітні джерела: звіти повітових та губернських земств, статистичні щорічники, матеріали періодичної преси тощо.

© Л. М. Крот, 2007

ISSN 0320-4421. Історія нар. госп-ва та екон. думки України. 2007. Вип. 39-40.

У другій половині 60-х років XIX ст. в ході реформи місцевого самоврядування були створені повітові та губернські земства. До їх функцій входило облаштування шляхів, створення медичних та освітніх закладів, сприяння економічному розвитку регіонів. У схемі земської агрономічної організації помітне місце відводилося дрібним сільськогосподарським товариствам. За своїм статутом вони являли собою кооперативи просвітницького характеру; разом з тим вони займалися також і комерційною діяльністю. Дрібні сільськогосподарські товариства, об’єднуючи землеробів, зацікавлених у розвитку свого господарства, ставили за мету сприяти селянам у поліпшенні врожайності їх полів за допомогою запровадження нової техніки та використання мінеральних добрив, більш досконалих методів обробітку ґрунту, застосування сівозміни. Значну увагу такі кооперативи приділяли розвитку тваринництва шляхом організації пунктів розпліднення племінної худоби. Одночасно великого значення вони надавали пропаганді сільськогосподарських знань (шляхом організації бесід та читань, проведення місячних чи двотижневих курсів тощо). Важливою складовою практичної діяльності товариств були такі заходи, як створення прокатних станцій, злучних пунктів, показових полів і т. д.

Перші сільськогосподарські товариства розглядуваного типу виникають в Лівобережній Україні на рубежі XIX-XX ст. (на Чернігівщині

– в 1897 р., на Полтавщині – в 1902 р.). Всього, за даними 1912 р., у Полтавській губернії функціонувало 282 таких товариств (практично в кожній волості) [16, c. 202], в Чернігівській – 72 [1, c. 5], у Харківській губернії – 87 [18].

Таким чином, в усіх трьох губерніях інтенсивне зростання дрібних сільськогосподарських товариств припадає на перше десятиріччя XX ст. І це не випадково. Бо саме в цей час уряд та місцеві органи самоврядування стали вбачати в них осередки, через які можна впливати нанаселення.

Щодо цього досить характерними є такі дані з 254 дрібних сільськогосподарських товариств Полтавської губернії, що надали відомості про своїх засновників, 102 (40,2%) були відкриті агрономами. Трохи меншу ініціативу виявили хлібороби: з 254 товариств ними були відкриті 74 (29,1%). Потім за кількістю ініціаторів відкриття дрібних сільськогосподарських товариств йшли землевласники – 32 (або 12,6%). Колективна ініціатива виявлена у 5 випадках. На частку решти груп ініціаторів припадає 41 товариство (16,1%). Все це свідчить про те, що практично половина рільничих сільськогосподарських товариств у Полтавській губернії була відкрита завдяки зусиллям земських діячів. Тільки при сприянні земських агрономів у Золотоніському повіті з’явилося 10 сільськогосподарських товариств (з 19), у Переяславському – 10 (з 23), у Кременчуцькому – 9 (з 20) [6, c. 5].

В Полтавській губернії на 1 січня 1911 р. дрібні сільськогосподарські товариства об’єднували 0,3% сільського населення, на 1 січня 1912 р. – 0,4%, на 1 січня 1913 р. – 0,68%. Коливання по повітах становили від 0,23% в Прилуцькому і до 1,1% в Гадяцькому [15, c. 204]. Отже, навіть у Полтавській губернії сільськогосподарські товариства охоплювали досить невелику частину селян. Незважаючи на це, сама поява цих форм господарювання мала прогресивне значення.

У складі рад товариств приблизно 69% становили дрібні землевласники, а решту 31% – сільська інтелігенція, в тому числі земські працівники. Однак земські діячі користувалися в них значним впливом.

Відповідальним моментом у роботі ради товариства було обрання його секретаря. Справа в тому, що в багатьох випадках він фактично ставав своєрідним «рушієм» кооперативу, душею його ради. І тому від вдалого вибору людини на цю посаду залежала і подальша діяльність всього товариства. Враховуючи цю обставину, земські збори Кременчуцького повіту в 1906 р. прийняли постанову про виділення щорічної субсидії дрібним сільськогосподарським товариствам на утримання секретаря (по 360 руб.). При цьому вони порушували клопотання перед губернським земством про асигнування половини цієї суми з останнього бюджету [13, c. 64-65].

Згодом було прийнято рішення, згідно з яким витрати на розвиток, діяльність і утримання секретарів дрібних сільськогосподарських товариств повітові та Полтавське губернське земства несуть порівно. Зазвичай кожне дрібне сільськогосподарське товариство отримувало в перший рік своєї діяльності 400 руб., а в наступні роки – по 200 руб. земської субсидії, причому половину цих коштів виділяло губернське земство. Крім того, в окремих повітах (Костянтиноградському, Кременчуцькому і Хорольському) дрібні сільськогосподарські товариства одержували від земства субсидії на утримання секретарів. Розмір субсидій коливався від 300 до 600 руб., причому половина цих коштів надавалася губернським земством. Протягом 7 років (1904-1910) губернські і повітові земства Полтавської губернії видали дрібним сільськогосподарським товариствам 211366 руб. субсидій, причому в 1904 р. (перший рік асигнувань в цьому напрямку) було відпущено всього 3900 руб., в 1905 р. – 14300 руб., в 1906 р. – 22840 руб., в 1907 р. – 20735 руб., в 1908 р. – 32886 руб., в 1909 р.

– 47574 руб. і на 1910 р. внесено до кошторису 69151 руб. [3, c. 59]. За той же період губернському і 10 повітовим товариствам було відпущено земством 138000 руб.

Таким чином, у бюджеті кооперативів розглядуваного типу субсидії відігравали доволі значну роль. В Полтавській губернії на 1913 р. вони складали 20% всього доходу сільськогосподарських товариств. Надавали субсидії головним чином повітовими і губернськими земствами (частка останніх становила 93% від всієї суми субсидій); приблизно 4% припадало на Департамент землеробства і 3% – на благодійні кошти від громадських організацій та окремих громадян [16, c. 210]. Отже, найбільшу підтримку рільничим сільськогосподарським товариствам надавали саме земства.

Ці кошти використовувалися на утримання секретарів із сільськогосподарською освітою, на розвиток діяльності сільськогосподарських товариств, утримання навчальних майстерень, племінних тварин, на організацію виставок, сільськогосподарських курсів та бібліотек. Окремо виділялися кошти на передплату періодичних видань.

У Чернігівській губернії земські установи також приходили на допомогу сільськогосподарським товариствам. Так, у Козелецькому повіті вона виявлялася в тому, що кожному щойно відкритому товариству видавалася допомога в сумі 100 руб. Крім того, за їх клопотаннями виділялися додаткові кошти. Управа відкривала кредити також на непередбачені потреби – в межах 150 руб. на кожне товариство. Повітове земство сприяло відкриттю сільськогосподарських складів машин та знарядь при кооперативах [17, c. 128].

Сприяння Ніжинського повітового земства дрібним сільськогосподарським товариствам виявлялось як у грошовій допомозі, так і в активній участі повітового агронома в їх діяльності. На організацію виставок товариства отримали 250 руб. Повітовий агроном організовував проведення сільськогосподарських читань та бесід, визначав спільно з радами товариств чергові завдання їхньої діяльності тощо [17, c. 129].

Різні клопотання дрібних сільськогосподарських товариств розглядали повітові економічні ради. Час від часу питання щодо фінансування дрібних сільськогосподарських товариств піднімалися на повітових земських зборах. Так, Ніжинське земство обговорювало в 1910 р. проблему надання товариствам субсидій. Веркієвське сільськогосподарське товариство просило допомоги на агро-культурно-просвітницькі заходи, а також на будівництво приміщення для знарядь та машин, що видаються в тимчасове користування; Монастирищенське – на оренду приміщення і на організацію показових полів; Заудайське – на облаштування навчальної майстерні. Враховуючи ці клопотання, повітові земські збори ухвалили постанову: 1) Надати допомогу сільськогосподарським товариствам в таких розмірах: Ніжинському – 600 руб. (200 руб. від повітового земства і 400 руб. від губернського земства); Веркієвському – 300 руб. (100 руб. і 200 руб.); Монастирищенському – 300 руб. (100 руб. і 200 руб.); Заудайському – 300 руб. (100 руб. і 200 руб.); 2) Клопотатися перед губернським земством про прийняття на себе витрат по видачі допомоги в розмірі 1000 руб., згідно приведеного розкладу [9, c. 140].

У 1912 р. губернські та повітові земства Чернігівської губернії виділили на розвиток та діяльність кооперативів розглядуваного типу 16000 руб. [8, c. 21].

У Полтавській губернії сума асигнувань з боку земств на потреби дрібних сільськогосподарських товариств склала 90 тис. руб. Їм було передано в користування майна (головним чином знарядь праці для прокатних пунктів і племінних тварин) на 89 тис. руб. [8, c. 21]. Найбільше коштів виділяли Костянтиноградське, Миргородське та Гадяцьке земства.

Доволі значну частку в їхніх витратах займали субсидії від губернського земства.

Більша частина коштів, які повітові і губернські земства спрямовували на підтримку сільськогосподарських товариств, йшли на загальний розвиток кооперативів, а також на утримання їх секретарів. Практично половина земських установ цими статтями й обмежувала фінансування своїх дрібних сільськогосподарських товариств. Дещо вагомішою була допомога Гадяцького повітового земства: воно постійно виділяло кошти на розвиток тваринництва, утримання сільськогосподарських бібліотек, організацію виставок.

В 1915 р. Полтавське губернське земство виділило на утримання сільськогосподарських товариств 45735 руб., в 1916 р. – 45135 руб. [14, c. 18].

Звичайно, допомога, яку надавали земства дрібним сільськогосподарським товариствам не забезпечувала розв’язання всіх їхніх проблем, однак вона давала їм шанс на існування. Далі багато залежало від місцевого агронома, та й від самих селян. Від того, наскільки вони могли успішно вести комерційну діяльність, ефективно використовувати надані їм кошти взагалі.

Отже, завдяки спільним зусиллям губернського і повітових земств дрібні сільськогосподарські товариства набули на Лівобережній Україні більш-менш значного поширення. Вони (товариства) відіграли позитивну роль у справі розповсюдження сільськогосподарських знань серед населення, організації допомоги селянам у збуті продукції, придбання землеробських знарядь через склади, прокатні пункти тощо.

Нинішній стан справ в аграрному секторі економіки України потребує, на думку автора, активного сприяння органів місцевого самоврядування у розв’язанні проблем сільського виробника. Вони повинні приділяти більше уваги пропаганді передових методів сільськогосподарського виробництва, підтримувати його модернізацію. Реформи владних структур на місцях, створення територіальних громад насамперед мають бути спрямовані на заохочення малого і середнього бізнесу в аграрній галузі. Варто змінити саме ставлення влади до землеробів. Органи місцевого самоврядування повинні стати партнерами підприємців. Адже майбутнє України залежить від села, яке протягом всієї нашої історії відігравало першорядну роль в її поступальному розвитку.
В статье освещается деятельность земских учреждений Левобережной Украины, направленная на поддержку мелких сельскохозяйственных обществ. Рассматриваются вопросы сотрудничества органов местного самоуправления с кооперативами данного типа.
Гавстевич П. Обзор деятельности сельскохозяйственных обществ Черниговской губернии // Земский сборник Чернигов. губ. – 1915. – Вып. 2. – 150 с.

Задолженность сельских обществ по казенным земским и мирским окладным сборам и в продовольственные капиталы: из обследования 1893 г. о сел. обществах 46-ти губерний Европ. России. – С.-Петербург, 1894. – 143 с.

Земская хроника // Земский сборник Чернигов. губ. – 1910. – № 10. – С. 57-62.

Зіновчук В. В. Кооперативна ідея в сільському господарстві України і США.

– Вид. 2-е. – К.: Логос, 1996. – 222 с.

Історія кооперативного руху: Підруч. для кооп. вузів / С. Г. Бабенко, С. Д. Гелей, Я. А. Гончарук [та ін.]. – Львів: Ін-тукраїнознав. НАНУ, 1995. – 412 с.

Мазлах С. Мелкие сельскохозяйственные общества в 1913 г. // Полтав. агроном. изв. – 1916. – № 5-6. – С. 1-36.

Малорайонные сельскохозяйственные общества Полтавской губернии / Сост. Т. Зинченко / Под ред. Ю. Соколовского. – Полтава, 1915. – 320 + 155 + 24 с.

Морачевский В. В. Краткие сведения о сельскохозяйственной деятельности земств в 1912 г. – Петроград, 1915. – 44 + 28 с.

Нежинское собрание // Земский сборник Чернигов. губ. – 1910. – № 12. – С. 136

152.

Отчет управы за 1914 год. Кременчугское земство Полтавской губернии.

– Кременчуг, 1915. – 547 с.

Пантелеймоненко А. О. Сільськогосподарські товариства і приватне посередництво наприкінці XIX – початку XX ст. // Історія народного господарства та економічної думки України: Міжвід. зб. наук. праць. – Вип. 31-32 / Редколегія: Т. І. Дерев’янкін (відп. ред.) [та ін.]. – Київ, 2000. – С. 115-121.

Рындзюнский П. Г. К определению размеров аграрного перенаселения в России на рубеже XIX-XX вв. // Социально-экономическое развитие Росии: Сб. стат. к 100-летию со дня рожд. Н. М. Дружинина / Отв. ред. С. Л. Тихвинский. – М.: Наука, 1986. – С. 155-172.

Систематический сборник постановлений Кременчугского земства (1899-1909).

– Кременчуг, 1910. – 180 + 11 с.

Сметы Полтавского губернского земства на экономические и сельскохозяйственные мероприятия // Полтав. агроном. изв. – 1916. – № 2.

– С. 1-19.

Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1913 г.

– Полтава, 1915. – 254 + 131 с.

Статистический справочник по Полтавской губернии на 1915 г. – Вып. VIII.

– Полтава, 1915. – 238 с.

Экономические мероприятия уездных земств Черниговской губернии в 1907 г. // Земский сборник Чернигов. губ. – 1909. – № 3. – С. 120-167.

Южно-Русская сельскохозяйственная газета. – 1913. – № 33. – 2 авг.

Якименко М. А. Економічні основи переселенського руху селян України в період капіталізму // Історія народного господарства та економічної думки Української РСР: Респ. міжвід. зб. наук. праць. – Вип. 23 / Редколегія: Т. І. Дерев’янкін (відп. ред.) [та ін.]. – К.: Наук. думка, 1989. – С. 55-60.

Якименко М. Становлення селянського фермерського господарства // Укр. істор. журн. – 1996. – № 1. – С. 3-15.

Одержано 22.12.2006.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации