Історія народного господарства та економічної думки України. Збірник наукових праць. Випуск 39-40 - файл n1.doc

Історія народного господарства та економічної думки України. Збірник наукових праць. Випуск 39-40
скачать (2885 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc2885kb.20.11.2012 03:39скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

З. М. Борисенко

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ (1991 – 2005 рр.)
Розглядається еволюція національного конкурентного законодавства за період 1991-2005 рр. Досліджуються основні етапи становлення системи органів захисту конкуренції в Україні. Особлива увага приділяється питанням проведення демонополізації вітчизняної економіки, змінам статусу та повноважень Антимонопольного комітету України.
Першим кроком у становленні національного конкурентного законодавства було прийняття в серпні 1990 р. Закону УРСР «Про економічну самостійність Української РСР». У цьому законі були сформульовані не тільки принципи господарської самостійності та свободи підприємництва, а й окреслені шляхи запровадження ринкових засад управління економічними процесами. Ним, зокрема, було визначено, що держава заохочує конкуренцію та усуває монополізм у виробництві товарів і наданні послуг.

Для реалізації завдань формування та захисту конкуренції незабаром було створено спеціальний державний орган – Антимонопольний комітет України (далі АМК). Законом України «Про Антимонопольний комітет України» було визначено статус АМК як державного органу, який утворюється Верховною Радою України і покликаний забезпечувати державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захищати законні права та інтереси підприємців і споживачів від його порушень, сприяти розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки [7].

Законом АМК було надано право визначати монополістів, давати обов’язкові для виконання розпорядження з відповідних питань, накладати штрафи, затверджувати нормативні акти в межах своєї компетенції. Поряд з серйозними повноваженнями були надані суттєві гарантії Голові і членам комітету. Зокрема відставка Голови АМК могла мати місце лише за власним бажанням чи станом здоров’я, а також у разі вчинення ним злочину чи грубого порушення службових обов’язків. Питання про звільнення цієї посадової особи повинно було вирішуватись Верховною Радою за поданням Голови Верховної Ради України. Державні уповноважені АМК строком на сім років повинні були призначатися на посаду Верховною Радою України за поданням Голови АМК. Все це мало забезпечувати незалежність членів АМК при прийнятті ними особливо важливих рішень.

На момент створення АМК в українській економіці про конкуренцію майже не йшлося. Панування державної власності на засоби виробництва не передбачало конкурентних відносин між підприємствами. Всі пропорції виробництва, ціни, якісні характеристики товарів, напрямки товаропотоків визначались в централізованому порядку міністерствами та відомствами, над якими стояв Держплан та Кабінет Міністрів. В результаті такого господарювання на початку 1990-х років в українській економіці суцільно панував монополізм. Саме тому система конкурентного законодавства, формувалась насамперед з метою усунення негативних наслідків монополізації і мала антимонопольну спрямованість.

Зважаючи на це Верховна Рада України 21 грудня 1993 р. прийняла Постанову «Про Державну програму демонополізації економіки і розвитку конкуренції», якою були визначені мета політики демонополізації, основні її поняття та принципи. Програма окреслила пріоритети та завдання антимонопольної політики, галузеві та регіональні особливості демонополізації [4]. Наслідком проведення демонополізації було створення багатьох самостійних суб’єктів господарювання, що стало підґрунтям формування конкурентного середовища.

Найбільш болючими були питання демонополізації переробної промисловості АПК. В принципі ця галузь була потенційно висококонкурентною. Так, станом на 1995 р. цукор-пісок виробляли більш як 190 цукрових заводів, олію – 17 підприємств, спирт – 70, кондитерські вироби – 230, пиво – 80. Однак ці підприємства, як правило, були з’єднані між собою у так звані добровільні об’єднання і не конкурували між собою. На загальнодержавному рівні діяло 17 таких об’єднань: «Головм’ясопром», «Головмолпром», «Укртютюнпром», «Укрцукор», «Укрспирт», «Укррибгосп» та ін. Всі ці об’єднання були включені до переліку загальнодержавних монополістів. А до переліків регіональних монополістів територіальні відділення включили 120 таких об’єднань. У своєму складі вони мали 1500 відокремлених, технологічно незалежних структурних підрозділів [1, с. 5].

Проблема демонополізації і економічно, і політично виявилася дуже складною. Її вирішення нерідко вимагало подолання суттєвого протистояння сторін, зацікавлених у збереженні монопольних структур. Так, незважаючи на категоричні заперечення АМК, в Кабінет Міністрів були подані документи на приватизацію цілісним майновим комплексом підприємства «Одесахліб» у складі 16 хлібокомбінатів усієї області. Аналогічною була і ситуація з приватизацією «Київхлібу», до складу якого входило 18 хлібозаводів. Мали місце випадки ліквідації юридичних осіб та приєднання їх до монопольних утворень у рибному господарстві. У таких випадках АМК не завжди міг довести необхідність демонополізації [3, с. 39].

З метою вирішення найважливіших проблем антимонопольної політики Указом Президента України була створена Міжвідомча комісія з питань демонополізації економіки. Головою комісії за посадою був призначений вiце-прем’єр-мiнiстр України з питань економічної реформи, а членами комісії – керівники міністерств i відомств та відповідальні працівники Адміністрації Президента i Кабінету Міністрів України [13].

Комісія на першому ж своєму засіданні 20 червня 1995 р. розглянула питання демонополізації переробної промисловості АПК. Були затверджені заходи, відповідно до яких намічалося ліквідувати всі 17 організаційних структур монопольного типу на загальнодержавному ринку, а також регіональні підприємства, створені на базі об’єднань та підприємств переробної промисловості. Таких, наприклад, як «Piвнeцyкop», «Харкiвхлiб», «Чернiгiвмолоко» та ін. При цьому завдання ліквідації всіх об’єднань не ставилося. Якщо засновники вважали за потрібне зберегти певні координуючі функції, то їм надавалася можливість перереєструвати статутні документи об’єднань i створити замість них асоціації, якi не обмежували конкуренцію між засновниками. Такий шлях реорганізації обрали для себе всі загальнодержавні об’єднання переробної промисловості АПК. В результаті «Головм’ясопром» було перетворено у національну асоціацію «Укрм’ясо», «Головмолпром» – у «Укрмолоко», «Укртютюнпром» – у асоціацію «Укртютюн» іт. д.

Регіональні монопольні утворення були демонополізовані іншим шляхом. На їхній базі створювалися самостійні господарюючі суб’єкти. Так, наприклад, було ліквідоване Piвненське обласне ВО державних підприємств м’ясної промисловості i на його базі створено два самостійних підприємства – Piвнeнський i Сарненський м’ясокомбінати. Аналогічно на базі ліквідованого Хapкiвcького обласного ВО зернопереробної та елеваторної промисловості (до якого входило 3 юридичних особи i 34 структурних підрозділи) створено 37 самостійних господарюючих суб’єктів. У процесі приватизації від обласного виробничо-торговельного підприємства «Харкiвxлiб» було відокремлено 13 структурних підрозділів (з 20), якi стали самостійними підприємствами.

Водночас слід зазначити, що досить низькі бар’єри вступу на ринок (порівняно невисокі капіталовкладення для налагодження нового виробництва) давали змогу значно знизити ступінь монополізації регіональних ринків переробної промисловості АПК за рахунок створення спільних підприємств та введення в дію приватних мiнiпекарень та мініпереробних заводів. У багатьох випадках зниження рівня монополізації ринків було забезпечено завдяки розширенню сфери застосування операцій з давальницькою сировиною, внаслідок чого власниками готової продукції стали переважно самі сільськогосподарські товаровиробники.

Слушним моментом для здійснення демонополізації є процес проведення приватизації. Тому АМК багато уваги приділив опрацюванню планів приватизації та планів розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації. При розгляді приватизаційних документів з’ясовувалась можливість відокремлення самостійних підприємств з метою створення конкурентного середовища. Умовою погодження планів приватизації був вихід підприємств зі складу об’єднань, якi займають монопольне становище. Якщо аналіз показував, що таке відокремлення недоцільне, АМК вносив антимонопольні вимоги з метою обмеження можливостей зловживань монопольним становищем новим приватним власником (обов’язкове збереження спеціалізації виробництва, зняття бар’єрів до вступу на відповідні ринки тощо).

У червні 1996 р. було прийнято нову Конституцію України. Принципово важливим було те, що в ній закріплювався принцип державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. Так, у статті 42 Основного Закону України проголошувалося, що «держава забезпечує захист конкуренції підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом» [6, с. 388]. Таким чином, держава взяла на себе функцію захисту конкуренції і проголосила зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісну конкуренцію як антиконституційні дії.

Якщо раніше монопольні утворення іноді могли бути створені волею рядового чиновника, то після прийняття Конституції, створення монополій може відбуватись лише з дотриманням певної законодавчо визначеної процедури. Тобто з моменту прийняття нової Конституції в Україні вже не можуть створюватися нові монопольні утворення просто рішеннями окремих чиновників, або особистими планами впливових інвесторів. Розроблена спеціальна законодавчо затверджена процедура погодження створення таких структур і порушення цієї процедури вважається порушенням вимог Конституції. Самі ознаки монопольного становища, різновиди монополії, якісні та кількісні її характеристики можуть бути визначені тільки в порядку, передбаченому відповідним законодавством України. А будь-яке довільне визначення видів та меж монополії з порушеннямвстановленого порядку є незаконним.

Вимоги статті 42 Конституції є фундаментом, на якому тримається вся система захисту конкуренції в Україні. Відображення підвалин політики щодо розвитку конкуренції безпосередньо в Конституції України було оцінено західними фахівцями з конкурентного права як свідчення серйозних намірів держави щодо ринкових перетворень. Вимоги до захисту конкуренції, дотримання принципу вільної ринкової економіки з вільною конкуренцією містяться в Договорі про Європейський Союз.

Практично одночасно з прийняттям нової Конституції був затверджений і Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» [10]. Декілька років вирішення питань боротьби з недобросовісною конкуренцією ґрунтувалось на вимогах статті 7 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», але вона не давала можливості ефективно припиняти всі порушення. Оскільки практика засвідчувала наявність великої кількості порушень у вигляді недобросовісної реклами, то 5 грудня 1994 р. був прийнятий Указ Президента України «Про заходи щодо запобігання недобросовісній рекламі та її припинення» [12], а потім і окремий Закон України «Про рекламу» [18]. Паралельно в проект нової Конституції України було запропоновано внести вимогу щодо неправомірності порушення правил добросовісної конкуренції. Це було необхідно, зокрема, і тому, що 25 грудня 1991 р. Україна приєдналася до Паризької конвенції по охороні промислової власності, в зв’язку з чим вона була зобов’язана перед міжнародною спільнотою забезпечити в межах своєї території ефективний захист від недобросовісної конкуренції.

Прийняття Конституції і ряду нових законів, а також внесення змін до багатьох чинних законів та кодексів вимагало внесення змін до Закону «Про Антимонопольний комітет України». Законом про внесення таких змін від 13 липня 2000 р. по-новому було визначено цілі та завдання діяльності Комітету, його повноваження, питання відносин з органами влади. Так, з одного боку, закон забороняв органам влади та підприємцям втручання у діяльність Комітету, а з іншого боку – зобов’язував органи влади передавати АМК відомості, що можуть свідчити про порушення антимонопольного законодавства.

Водночас одним з принципових політичних питань було питання статусу Комітету та відносин з вищими органами влади і Президентом України. На жаль, зміни закону тоді по суті призвели до зниження статусу Комітету. Об’єктивно це було викликано тим, що Конституцією України його статус, як структури Верховної Ради, був змінений. Основну роль в процедурі формування АМК став відігравати Президент України. Він тепер призначає і звільняє Голову АМК за згодою Верховної Ради України. Крім того, певні особливості щодо статусу АМК були визначені Указом Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 серпня 1999 р. [19]. Згідно з ним АМК є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом. Отже, якщо раніше Комітет був державним органом, створеним Верховною Радою України для захисту конкуренції, то за новою редакцією закону від 13 липня 2000 р. він став центральним органом виконавчої влади з спеціальним статусом, який є підконтрольним Президенту України та підзвітним Верховній Раді України.

Новим варіантом закону не було передбачено відносини АМК з Кабінетом Міністрів України: як центральний орган виконавчої влади з спеціальним статусом він автоматично переходив у структуру Кабміну. Ав кінцевому підсумку все закінчилося тим, що Голову АМК перестали запрошувати на засідання Кабінету Міністрів, що, зрозуміло, аж ніяк не сприяло розвитку конкурентної політики в державі.

Питання призначення державних уповноважених Комітету Конституцією України було обійдено. Якщо раніше вони призначалися Верховною Радою України, то нова Конституція не надала їй таких повноважень. Новим законом було визначено, що державні уповноважені та заступники Голови АМК призначаються на посади та звільняються з посад Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України, яке вноситься на підставі пропозицій Голови АМК. Якщо врахувати, що за законодавчо визначеною процедурою, рішення за результатами розгляду справ приймає не Голова, а колегіальний орган, яким є сам Комітет у складі десяти державних уповноважених або його адміністративні колегії, то зрозуміло, що незалежним в процесі голосування повинен бути не тільки Голова Комітету, а й усі державні уповноважені. Призначення та зняття з посад державних уповноважених з застосуванням більш демократичної процедури Верховної Ради, як це було раніше, забезпечувало їх незалежну позицію при прийнятті особливо важливих рішень значно більшою мірою.

В цілому зміни до Закону України «Про Антимонопольний комітет України», внесені у 2000 р., розцінювалися фахівцями неоднозначно. З одного боку, тут було багато позитивних доповнень, необхідних для покращання умов роботи Комітету, а з іншого – закон містив нежиттєздатні пропозиції щодо введення процедури ротації і, головне, значно понизив статус АМК (перетворивши його на орган виконавчої влади). Це викликало цілком зрозуміле несприйняття нововведень і тривале намагання повернути втрачений незалежний статус Комітету.

У 2000 р., крім внесення серйозних змін до закону про АМК, був прийнятий також Закон України «Про природні монополії» [17]. Найважливіше значення в системі національного конкурентного законодавства має Закон України «Про захист економічної конкуренції», який набрав чинність в березні 2002 р. [11]. З прийняттям цього закону завершився перехід від антимонопольного до конкурентного законодавства. Це означало, що на перший план вийшли питання реалізації тих напрямів конкурентної політики, які пов’язані не з регулюванням монополій, а з стимулюванням добросовісної конкуренції. В зв’язку з цим сам термін «антимонопольна політика» був замінений поняттям «конкурентна політика».

Закон України «Про захист економічної конкуренції» враховував як практичний досвід діяльності АМК та судів, так і багатий світовий досвід застосування конкурентного законодавства у розвинених ринкових країнах. В цілому фахівці оцінюють його як один з найкращих конкурентних законів, розроблених у країнах з перехідною економікою. Він вважається повністю імплементованим до європейських вимог.

Новим законом розширено обсяг повноважень АМК. Останні більш деталізовані та перерозподілені між окремими органами Комітету та посадовими особами. Уточнена значна кількість понять, якими оперує конкурентне законодавство. Зміщені акценти щодо значимості, які розслідуються Комітетом. Якщо раніше найбільша увага приділялась зловживанням монопольним становищем, то тепер на перше місце поставлені питання розслідування картельних змов підприємців (ознаки яких розписані досить детально). Вперше введений механізм попереднього отримання дозволу Комітету на вчинення узгоджених дій та запроваджений механізм здійснення винятків із загальних вимог. Законом більш чітко визначено поняття антиконкурентних дій органів влади, включено ряд статей, які характеризують порушення, ознаки яких раніше в законах не наводилися.

Законом вдвічі підвищено граничний розмір потенційного штрафу за порушення законодавства та надано право АМК накладати ці штрафи не тільки на юридичних, а й на фізичних осіб – суб’єктів господарювання. В той же час тепер не передбачається стягнення незаконно одержаного прибутку (як це мало місце в попередньому законі). Збільшення розмірів штрафів поєднується з наданням додаткових повноважень АМК щодо вилучення доказів, накладення арешту на предмети, документи, інші носії інформації. Вперше встановлена відповідальність за вчинення перешкод працівникам Комітету у проведенні перевірок, за обмеження у їх доступі до інформації.

Важливим кроком у подальшому формуванні конкурентної політики країни стало прийняття у 2003 р. Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань захисту економічної конкуренції» [8]. Згідно з ним статтею 1 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» АМК визначений не як центральний орган виконавчої влади з спеціальним статусом (як це було у попередній редакції), а як державний орган з спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. Іншими словами, АМК виведений з системи органів виконавчої влади.

Зазначену статтю доповнено новою частиною, у якій визначено ознаки спеціального статусу АМК. Вони полягають, зокрема, в особливому порядку призначення та звільнення посадових осіб Комітету, у спеціальних процесуальних засадах його діяльності, наданні соціальних гарантій, охороні особистих і майнових прав його працівників нарівні з працівниками правоохоронних органів тощо. Так, якщо раніше Голову АМК можна було звільнити за «грубе порушення службових обов’язків», а термін повноважень державного уповноваження не міг перевищувати двох строків підряд, то тепер цих вимог немає. Голову АМК Президент України може зняти за згодою Верховної Ради України лише у разі вчинення ним злочину, а термін, на який призначається державний уповноважений, в принципі може продовжуватися без обмежень.

Згідно з законом АМК залишився підконтрольним Президенту та підзвітним Верховній Раді України. Разом з тим його зв’язок з Кабінетом Міністрів дещо послабився. Раніше, будучи центральним органом виконавчої влади з спеціальним статусом, АМК автоматично був структурою, жорстко підпорядкованою Уряду. Тепер в загальних положеннях закону про приналежність до Уряду не говориться. Однак введено нову статтю 20-1, відповідно до якої АМК просто взаємодіє з Кабінетом Міністрів України в питаннях розроблення і здійснення програм економічного розвитку України, розробляє та подає до Кабінету Міністрів України проекти актів щодо пріоритетів і напрямів конкурентної політики на визначений період, узагальнює та аналізує інформацію про їх виконання.

Для структури, яка повинна захищати конкуренцію, це – найкращий варіант взаємовідносин. Більше того, якщо раніше АМК не мав права законодавчої ініціативи (а тому свої пропозиції щодо удосконалення законодавства міг подавати лише через Кабінет Міністрів України), то тепер, у разі необхідності, він може подавати до комітетів Верховної Ради України пропозиції до законопроектів з питань, що належать до його компетенції. Це ще більше підвищує статус та незалежність АМК, а головне, сприяє забезпеченню розробки саме таких документів, які дозволять створити в Україні рівні для всіх умови підприємницької діяльності.

Нині АМК не тільки має право вносити Президенту України та Кабінету Міністрів України пропозиції щодо нормативно-правових актів, які регулюють питання розвитку конкуренції, а й погоджувати проекти таких актів, коли вони розробляються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, центральними та місцевими органами влади. Важливим нововведенням є також те, що відповідно до статті 7 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» АМК має право не тільки надавати приписи органам влади та місцевого самоврядування щодо зміни вже прийнятих ними нормативно-правових актів, які не відповідають конкурентному законодавству, а й вносити пропозиції Президенту України, Кабінету Міністрів України та Національному банку України щодо зміни таких їхніх актів. [Раніше Комітет впливати на нормотворчу діяльність цих найвищих державних органів права не мав].

За новим законом Голова АМК має право брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу. Ця обставина надає АМК можливість впливати на рішення Уряду, які стосуються питань конкуренції і в той же часзалишатися незалежним від членів Уряду.

І, нарешті, вкрай важливим є доповнення про те, що тепер не допускається обмеження щодо порядку призначення голів територіальних відділень АМК та їх заступників, у тому числі – шляхом встановлення обов’язку погодження з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування кандидатур на ці посади. Це доповнення зробило керівників територіальних відділень Комітету незалежними від місцевих керівників, що забезпечує їм можливість об’єктивно захищати конкуренцію в регіонах України.

Крім наведених законів, важливе значення для здійснення конкурентної політики мали Укази Президента України. Тут в першу чергу слід назвати Укази «Про Основні напрями конкурентної політики на 19992000 роки та заходи щодо її реалізації» [16] та «Про Основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки» [15]. Ними було визначено заходи, необхідні для удосконалення конкурентного середовища, подальшого зменшення частки монопольного сектора в економіці України, оптимізації діяльності держави як безпосереднього учасника ринкових відносин. Передбачено активне залучення до реалізації конкурентної політики підприємців та громадських організацій, визначено конкретні заходи, які необхідно здійснити органам виконавчої влади в окремих сферах суспільно-економічної діяльності. Важливо, що створення ефективного конкурентного середовища у цих Указах віднесено до пріоритетів державної політики.

Крім законів і Указів Президента України, важливе значення для вирішення процедурних питань розгляду справ про порушення конкурентного законодавства відіграють Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний та Господарський Кодекси України, а також цілий ряд постанов Кабінету Міністрів України. Одним з найбільш важливих на сьогодні документів уряду є «Порядок надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб’єктів господарювання» [9]. Відповідно до нього уряд може надати дозвіл на зазначені дії, якщо АМК згоди не надав з причин загрози конкуренції, а водночас позитивний ефект цих дій для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.

Сам АМК теж постійно займається нормотворчою діяльністю. Він може самостійно або разом з іншими органами влади приймати відповідно до визначеної законом компетенції власні нормативно-правові акти, обов’язкові для виконання, контролювати ці акти та надавати роз’яснення щодо їх застосування. За десять років співпраці АМК з різними міністерствами та відомствами в питаннях нормотворчої діяльності антимонопольні вимоги були внесені у більш ніж 600 нормативноправових актів та у близько 60 законів України. В зв’язку з цим найважливіше завдання полягає в тому, щоб відслідковувати своєчасне дотримання всіх цих вимог.

Рассматривается эволюция национального конкурентного законодательства за период 1990-2005 гг. Исследуются основные этапы становления системы органов защиты конкуренции в Украине. Особое внимание уделяется вопросам проведения демонополизации отечественной экономики, изменениям статуса и полномочий Антимонопольного комитета Украины.
1. Борисенко З. Демонополізація у переробній промисловості // Урядовий кур’єр. – 1996. – 20 квітня. – С. 5.

Борисенко З. М. Основы конкурентной политики. – Киев, 2004. – 697 с.

Борисенко З. Опасен, хоть и один // Посредник. – 1996. – 5 мая. – С. 39.

Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції: Затверджена Постановою Верховної Ради України 21 грудня 1993 р. № 3757–XII // Відомості Верховної Ради. – 1994. – № 9. – C. 222-244.

Конкурентоспроможність національної економіки / Б. Є. Кваснюк, С. І. Кірєєв, О. Ю. Болховітінова [таін.] / За ред. Б. Є. Кваснюка. – К.: Фенікс, 2005. – 496 с.

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – С. 381-417.

Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26 листоп. 1993 р., № 3659–XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 50. – С.1145-1155.

Про внесення змін до деяких законів України з питань захисту економічної конкуренції: Закон України від 20 листопада 2003 р., № 1294-IV // Офіційний Вісник України. – 2003. – № 52. – С. 44-68.

Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб’єктів господарювання: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р., № 219 // Офіційний Вісник України. – 2002. – № 9. – С. 87.

Про захист від недобросовісної конкуренції: Закон України від 7 червня 1996 р., № 236/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996 р. – № 36. – С. 485-492.

Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11 січня 2001 р., № 2210–ІІІ // Офіційний Вісник України. – 2001. – № 7. – С.51-84.

Про заходи щодо запобігання недобросовісній рекламі та її припинення: Указ Президента України від 5 грудня 1994 р., № 723/94 // Збірник Указів Президента України. – Жовтень-грудень 1994. – Вип. 4. – С. 204.

Про Міжвідомчу комісію з питань демонополізації економіки: Указ Президента України від 21 березня 1995 р., № 247/95 // Збірник Указів Президента України.

– Січень-березень 1995. – Вип. 1. – С. 315.

Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності: Закон України від 18 лютого 1992 р., № 2132–12 // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 21. – С. 611-619.

Про Основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки: Указ Президента України від 19 листопада 2001 р., № 1097/2001 // Офіційний Вісник України. – 2001.

– № 47. – С. 14.

Про Основні напрями конкурентної політики на 1999-2000 роки та заходи щодо їх реалізації: Указ Президента України від 26 лютого 1999 р., № 219/99 // Офіційний Вісник України. – 1999. – № 9. – С. 8.

Про природні монополії: Закон України від 20 квітня 2000 р., № 1682-III // Офіційний Вісник України. – 2000. – № 19. – С. 7-15.

Про рекламу: Закон України від 3 липня 1996 р., № 270/96–ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 39. – С. 521-532.

Про систему центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15 грудня 1999 р., № 1572/99 // Офіційний Вісник України. – 1999. – № 50. – С. 8-10.

Одержано 30.06.2006.


С. О. Біла

ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У ТРАНСФОРМАЦІЙНІЙ ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ (90-ті роки XX – початок XXI ст.)
У статті представлено ретроспективний аналіз основних пріоритетів розробки та реалізації інвестиційної політики в Україні за роки сучасних реформ. Висвітлюються причини та наслідки відсутності дієвої інвестиційно-інноваційної діяльності у реальному секторі. Визначаються перспективні напрями становлення в Україні постіндустріального суспільства та доктрини економіки знань.
Реалізація стратегічної мети – розбудови відкритої конкурентоспроможної економіки та рівноправне входження України в систему міжнародного поділу праці – впродовж останнього десятиліття XX ст. поставило перед незалежною державою завдання прискорення економічних реформ. Вони мали бути проведені у досить стислі строки та реально мали спиратися лише на власний (хоча і досить обмежений) ресурсний, фінансовий та кадровий потенціали. Особливої уваги в процесі ринкових трансформацій пострадянської економіки України потребувала проблема пошуку та формування стабільних джерел інвестиційних надходжень. Досить швидко з’ясувалося, що сподівання українського уряду на приплив іноземних інвестицій та їх спрямування у реальний сектор економіки з метою зростання конкурентоспроможності національного виробництва виявилися перебільшеними. Єдиним стабільним джерелом інвестиційних потоків залишалися власні кошти суб’єктів господарювання та цілеспрямовані державні капіталовкладення (інтенсивність яких постійно змінювалася залежно від офіційної позиції уряду або ж під впливом заходів «ручного управління», викликаних надзвичайними шоковими ситуаціями, що час від часу виникали в українській економіці).

Проблематика характеру, інтенсивності та спрямованості інвестиційних процесів була і залишається актуальною для сучасної економічної науки в Україні. Все це, у свою чергу, тісно пов’язане з комплексом інших, стратегічно важливих для держави проблем соціальноекономічного розвитку. Так, саме спрямованість інвестиційних потоків зумовлює структурні зміни як на галузевому, так і на відтворювальному рівні. Від активності інвестицій залежить рівень зайнятості, фінансова та взагалі макроекономічна стабільність, тип і характер економічного зростання.

Особливої актуальності набуває історико-економічний ракурс дослідження питань формування та розвитку інвестиційних процесів в Україні, що мали місце під час реформ. Науковий аналіз успіхів та прорахунків, які виникали в процесі реалізації інвестиційної політики, сприятиме формуванню в Україні оптимальної державної інвестиційної стратегії, зумовленоювикликами XXI сторіччя.

Проблеми розробки, впровадження та наслідків інвестиційної політики в Україні досліджували і продовжують досліджувати багато провідних українських вчених-економістів. При цьому лідерство у багатоваріантності цих досліджень належить відомим науковим школам, що сформувались на базі структурних підрозділів НАН України. Визнаним лідером у комплексних теоретико-методологічних розробках проблем сучасної трансформації економіки нашої держави є ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України» (до жовтня 2005 р. – Інститут економічного прогнозування НАН України). Велика увага в працях вчених цієї науково-дослідної установи традиційно приділяється характеру, спрямованості танаслідкам національної інвестиційної політики.

Так, у колективній монографії «Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи)», В. М. Геєць, розглядаючи питання теорії і практики макроекономічної політики стабілізації, зазначав: «Для того, щоб досягти в Україні 1,5% приросту валового внутрішнього продукту, треба, за нашими розрахунками, мати від 3,5 до 4,2% приросту капіталовкладень. Це співвідношення часто підтверджується й досвідом інших країн» [19, с. 199]. Незважаючи на те, що впродовж 1991-1998 рр. в Україні домінували монетарні рекомендації по забезпеченню макроекономічної стабільності та економічного зростання, наші вчені (серед них – В. М. Геєць, М. І. Звєряков, Б. Є. Кваснюк, В. І. Голіков та ін.) переконливо обґрунтовували тезу про необхідність щодо цього посилення регулюючої ролі держави. «Для активізації інвестування може і повинна відігравати значну роль держава, яка визначатиме свої пріоритети залученням наявних для цього ресурсів» [19, с. 188]. Насамперед йшлося про залучення до інвестиційного процесу заощаджень населення; активізацію політики, спрямованої на збільшення державних капіталовкладень з метою доповнення приватних інвестицій в період відновлення росту; про зменшення обов’язкового резервування і регулювання граничної норми банківського процентатощо [19, с. 192].

Ці ідеї знайшли подальший розвиток у колективній праці «Економіка України: підсумки перетворень та перспективи зростання». В ній авторський колектив, керований В. М. Гейцем, здійснював аналіз результатів десятирічного досвіду економічних перетворень в Україні та розробив пропозиції щодо удосконалення економічної політики на період до 2005 р. – з метою досягнення стабільних темпів економічного зростання.

В зв’язку з цим у монографії розглянуто причини зниження інвестиційної активності в економіці країни. Основними серед них були визнані: низька прибутковість, високе податкове навантаження та відсутність пільг для виробничих інвестицій; поширення бартерних операцій та як наслідок – втрата підприємствами оборотних засобів і грошових коштів; низька ефективність капітальних вкладень; високі процентні ставки комерційних кредитів; нерозвиненість українського фондового ринку і т. д. [5, с. 207]. Зверталася увага на те, що «на початок 1990 р. ступінь зношення основних фондів складав 36%, виробничих – 41, а на початок 1999 р. – відповідно 39,4 та 45,5%. Знос основних фондів у деяких галузях досяг критичного рівня і не компенсується новими капіталовкладеннями» [5, с. 202].

Визначаючи стратегічні орієнтири економічного зростання на період до 2005 р., автори монографії зазначали, що його матеріальним підґрунтям має стати інвестиційна діяльність, «Це пов’язане, по-перше, зі станом виробничої технічної бази – у провідних галузях національної економіки зношення виробничих фондів на багатьох підприємствах наблизилося до межі, за якою починається фактичне знищення виробничого потенціалу країни. По-друге, це світовий досвід, який свідчить, що саме інвестиції у розвиток науки, техніки та в людський капітал обумовлюють ефект економічного підйому» [5, с. 208]. В підсумку виконаного дослідження робився такий висновок: «Зростання рівня капіталоутворення в прогнозному періоді відбуватиметься в першу чергу за рахунок росту національних заощаджень, активізації процесу їх конвертації в інвестиції» [5, с. 211].

У зв’язку з цим в окремій монографії «Національні заощадження та економічне зростання» було розроблено концепцію розвитку системи національних заощаджень України та їх мобілізації в інвестиції. В цьому контексті була розглянута структура капітальних вкладень в Україні. «Найгірша ситуація склалася у машинобудуванні... Потужний комплекс інвестиційних галузей фактично зруйнований, а економічні зв’язки між його підсистемами порушені. Ситуація ускладнювалася інерційноекстенсивним характером промислового відтворення з однобічним акцентом на базові галузі... сировинного спрямування та первинної переробки» [9, с. 180].

Водночас, розробляючи прогноз основних макроекономічних показників і пропорцій розвитку економіки України на 2000-2019 рр., вчені наголошували, що «...внутрішній інвестиційний попит буде поступово зростати і забезпечуватиме ринок збуту для вітчизняних машинобудівників» [9, с. 291]. Справа в тому, що саме розвиток важкого машинобудування вважається основою технологічного оновлення та модернізації промислового виробництва. Цей процес може відбуватися як стихійно (під впливом виключно попиту – пропозиції та інших чисто ринкових важелів), так і під контролем держави. Останній варіант є більш прийнятним, оскільки в його рамках, як правило, забезпечується більш раціональний розподіл обмежених ресурсів і їх оптимальне використання за умов ринку.

Помітним явищем в українській економічній літературі стала опублікована під редакцією Б. Є. Кваснюка праця колективу авторів «Конкурентоспроможність національної економіки», в якій аналізуються сукупність внутрішніх і зовнішніх чинників, що формують об’єктивні передумови виведення країни на вищий щабель соціально-економічної зрілості. Узагальнюючи теоретико-методологічні погляди на конкуренцію та конкурентоспроможність на рубежі XX-XXI ст., автори монографії особливого значення надають інвестиційно-інноваційним механізмам підвищення конкурентоспроможності національної економіки. «...На макрорівні національної економіки, – зазначається в праці, – зв’язок між інвестуванням національної економіки та її конкурентоспроможністю підтверджується роллю інвестицій у вирівнюванні структурних диспропорцій (посилення ролі інноваційних секторів, врівноваження міжсекторних пропорцій у промисловості), а також покращанням процесу розподілу ресурсів, що веде до ліквідації певних деформацій у розвитку окремих галузей. Як на макро-, так і на мікрорівні інвестиції реалізуються як важливий фактор технологічного прориву. Конкурентні переваги певної галузі, регіону, підприємства значною мірою залежать від специфіки інвестиційної політики. Від інвестиційної політики певним чином залежить і формування конкурентоспроможної національної економіки» [8, с. 334335]. Особлива увага (з огляду на розробку засад сучасної інвестиційної політики) в монографії приділяється амортизаційній та інноваційній політиці, оновленню основних виробничих фондів на нових, інноваційних засадах. Саме інвестиційно-інноваційна модель економічного зростання є реальним шляхом до зростання конкурентоспроможності української економіки за умов посилення глобалізаційних процесів у світовому економічному розвитку [8, с. 369-375 та ін.].

Аналізу інноваційних перспектив України присвячена монографія В. М. Гейця та В. П. Семиноженко. В ній системно вивчаються перспективи розвитку інституційних передумов українського інноваційного процесу та робиться висновок про необхідність негайної розробки українського модернізаційного проекту і доктрини економіки знань: «...Точками економічного зростання національного виробництва були і залишаються старі технологічні уклади, що в свій час забезпечували надприбутки, однак вони зараз є відкинутими на периферію світових економічних трендів... на сьогодні ці ресурси є практично вичерпаними, що змушує Україну знову, як у кінці 90-х, робити вибір: або негайне впровадження інноваційних реформ, або вічне амплуа країни – технологічного аутсайдера» [1, с. 5]. У праці наводяться конкретні рекомендації щодо побудови постіндустріальної економіки. При цьому головна увага приділяється заходам податкової політики, яка «...має стимулювати інвестиції й інновації у високотехнологічні галузі...

Наприклад, за рахунок: зниження податку на прибуток як основного податку, що сприяє інвестиціям; встановлення податкових пільг для компаній, що впроваджують технічні інновації (у першу чергу ресурсозберігаючі)...» [1, с. 252].

Зазначена вище ідея підсилення ролі держави в управлінні процесами інвестування знайшла підтримку також у колективній монографії «Економічний розвиток України: інституціональне та ресурсне забезпечення». «Необхідність перерозподілу ВВП через бюджет на цілі інвестування пов’язана з тією обставиною, – говориться в цій праці, – що ринковий механізм розподілу не забезпечує оптимальних умов відтворення капіталу. Шляхом самофінансування суб’єктів господарювання практично неможливо своєчасно та ефективно перерозподілити ресурси внаслідок їх пов’язаності, яка зумовлює всі структурно-технологічні перекоси в сфері матеріального виробництва. Стихійний же процес інвестування у вітчизняну промисловість спроможний лише законсервувати на багато років її сировинну і споживчу орієнтацію» [6, с. 114]. В зв’язку з цим підкреслюється, що поряд із застосуванням ринкових механізмів мобілізації фінансових ресурсів (кредит банків, позики, іноземні інвестиції тощо) основна роль у формуванні інвестиційних потоків повинна належати державі (у вигляді бюджетних видатків, держзамовлень, створення сприятливого інвестиційного середовища тощо).

Ця ж ідея підтримується у відомих прогнозах розвитку і розміщення продуктивних сил України до 2010 р. [17] і до 2015 р. [14]. Розглядаючи інвестиції як один із найважливіших ресурсів ринкових реформ в Україні, автори цих прогнозів (С. І. Дорогунцов, П. П. Борщевський, Б. М. Данилишин та ін.) писали, що «...серед сукупності причин, які стримують реформування економіки, є перманентний спад інвестиційної діяльності, починаючи з 1991 р. Нині (станом на 1999 р. – С. Б.) валові інвестиції не перевищують 20% ВВП» [17, с. 94]. При розробці загальнодержавної концепції інвестиційної політики, науковці пропонували особливу увагу приділити процесу зростання обсягів капітальних вкладень у реальний сектор економіки (у тому числі і за рахунок бюджетних інвестицій та політики амортизаційних відрахувань, розглядаючи їх як головне джерело інвестицій для приватних підприємств) [17, с. 96-97].

У зв’язку з цим акцентувалася увага на тому, що першочергового значення для економіки України у XXI ст. набуває проблема структурної перебудови. «Економічний інтерес структурної трансформації в Україні повинен базуватися на жорсткому управлінні інвестиційними та інноваційними процесами. Політика акумуляції інноваційних ресурсів та їх використання на розробку і реалізацію інвестиційних проектів повинна націлюватися на вибір нових конкурентоспроможних технологій, будівництво нових або модернізацію діючих виробничих об’єктів, організацію випуску продукції та її збуту з урахуванням кон’юнктури ринку» [13, с. 5]. Серед механізмів, що стимулюватимуть інвестиційноінноваційні процеси (як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях) вчені називали податкові пільги, субсидії, амортизаційну політику, пільгове страхування, гарантування кредитів тощо.

З самого початку впровадження ринкових реформ Україна потрапила до складу країн, що розвиваються. Формування галузевої структури економіки незалежної України відбувалося на основі глибоких деформацій виробництва та споживання. Крім того, постійний негативний вплив на розвиток української економіки мало нерівномірне скорочення внутрішнього й зовнішнього попиту на національні товари й послуги внаслідок розриву інтеграційних і коопераційних зв’язків України з країнами СНД. Падіння виробництва в усіх галузях української економіки протягом 1991-1998 рр. посилювалось зниженням цінової і нецінової конкурентоспроможності вітчизняної продукції, зростанням обсягів імпорту іноземних товарів споживчого й виробничого призначення через непідготовленість лібералізації зовнішньої торгівлі.

Унаслідок постійного зниження державою в 1991-1998 рр. «витрат на народне господарство» (тобто ліквідацію практики державного інвестування у вигляді цільового бюджетного фінансування, держзамовлень тощо), незадовільного використання інших регулюючих важелів державного впливу (заходів податкової, тарифної, бюджетної, інвестиційної політики) на структурні зміни у бік зменшення питомої ваги енерго-й матеріаломістких галузей української економіки галузева структура українського виробництва формувалася переважно під впливом попиту світового ринку на сировинні товари танапівфабрикати.

Головними недоліками сформованої на початок ХХІ ст. в Україні галузевої структури економіки, за визначенням фахівців-економістів, є: деформації у реальному секторі виробництва – між галузями паливноенергетичної, сировинно-напівфабрикатної спрямованості та виробництвом кінцевої наукоємної продукції; перевантаження економіки галузями важкої промисловості; високий ступінь залежності національної промисловості від імпорту енергоносіїв, продукції машинобудування та від ринків збуту, експорту металургійного виробництва, сировини; технічна недорозвиненість галузей виробництва і низькі показники використання високих технологій; застарілі основні фонди у базових галузях української промисловості; переважно сировинна галузева спеціалізація.

Сучасними тенденціями вдосконалення галузевої структури промисловості у світі визнано збільшення питомої ваги машинобудування (у тому числі і високоточного) та галузей, що обслуговують споживчий попит. Стосовно України слід констатувати, що протягом останніх п’ятнадцяти років в ній сформувалась галузева структура, яка характеризується як індустріально-аграрна, з невпинним зростанням питомої ваги енерго-, матеріаломістких і екологічно небезпечних виробництв. Найвразливішим місцем української економіки залишається структура промислового комплексу. Так з 1991 до 2000 р. частка паливносировинних галузей зросла з 17,3% до 59,2% (або в 3,42 раза); в той же час питома вага машинобудування та металообробки зменшилася – з 26,3% до 13,2% (майже в 2 рази), а галузей соціальної спрямованості (легка, харчова) – з 36,7% до 19% (або більше як у 1,9 раза) [4, с. 8]. І за період 2001-2005 рр. в Україні сировинна орієнтація промислового виробництва не тільки зберіглася, а й посилилася.

Таким чином, наприкінці ХХ ст. перед Україною постало складне завдання – знову пройти етап індустріалізації (але вже на новій технологічній основі), забезпечивши якісні зміни в структурі інвестицій і виробництва щодо їх переважного зростання у промисловості. Проблема загострювалася внаслідок досить високого ступеня зносу основних виробничих фондів. За офіційними даними, по промисловості України цей показник за період з 1990 по 2000 рр. становив 48,8% – 49,7% [10, с. 275].

Відповідно до стратегічної мети зростання конкурентоспроможності національного виробництва, процес оновлення основних виробничих фондів в Україні повинен: відповідати вимогам створення високотехнологічних виробництв та випуску продукції з високим ступенем обробки; супроводжуватися впровадженням інноваційних та інвестиційних проектів, спрямованих на випуск конкурентоспроможної продукції із застосуванням енерго-та ресурсозберігаючих технологій тощо. При цьому для повного, комплексного оновлення парку застарілих та зношених основних виробничих потужностей Україні необхідно (за оцінками експертів) приблизно 40 млрд дол. США.

Процес новітньої індустріалізації, пожвавлення інвестиційної діяльності, розпочавшись в Україні з другої половини 1999 р., мав наступну динаміку (табл.. 1)

В зв’язку з цим слід підкреслити, що в промисловості України і досі збереглися та залишаються панівними в основному екстенсивні чинники економічного розвитку. Протягом усього періоду реформ, інвестиції спрямовувалися переважно на підтримку вже існуючого виробничого потенціалу промислових підприємств, на капітальний ремонт та часткове вдосконалення наявного виробничого потенціалу тощо. Внаслідок нестабільної політичної ситуації 2004-2005 років в інвестиційній сфері реального сектору української економіки почали спостерігатися ознаки стагнації. Одним з її проявів стала зміна структури розподілу фінансового результату українських підприємств на користь поточного споживання. Так, якщо у 2004 р. загалом у промисловості інвестиції в основний капітал оцінювалися на рівні 93,9% прибутків підприємств до оподаткування, то за 6 місяців 2005 р. цей показник зменшився до 77,7%. Разом з тим зменшилась і інвестиційна складова бюджетних видатків. За січень-серпень 2005 р. їх частка становила 8,5% видатків бюджету проти 18,4% у 2004 р. (скорочення оцінюється приблизно у 4 млрд грн.).
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации