Історія народного господарства та економічної думки України. Збірник наукових праць. Випуск 39-40 - файл n1.doc

Історія народного господарства та економічної думки України. Збірник наукових праць. Випуск 39-40
скачать (2885 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc2885kb.20.11.2012 03:39скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

О. Д. Сайкевич

НАУКОВЕ ТА ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ІСТОРИКО-ЕКОНОМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ другої половини XIX – початку XX ст.
Стаття присвячена питанням вивчення та практичного втілення досвіду розвитку економіки нашої країни у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в сучасній Україні. Аналізуються проблеми активізації історико-економічних досліджень сучасними українськими вченимиекономістами.
Ефективний розвиток економіки України на сучасному етапі є неможливим без відповідного теоретичного обґрунтування соціальноекономічних процесів, їх передбачення на майбутнє на основі реалістичних моделей економічного розвитку. Розробка теоретичних моделей пов’язана з використанням різноманітної інформаційної бази: аналізу досягнень і проблем національної економіки, адаптації досвіду інших країн, дослідження кон’юнктури світового господарства, аналітичних прогнозів тощо. Особливе місце при розробці стратегії економічного розвитку країни має займати вивчення вітчизняного досвіду функціонування економіки за різних соціально-політичнихумов.

Для сучасної України досить цікавим вбачається досвід періоду другої половини ХІХ – початку ХХ ст., коли задосить короткий строк наша країна досягла вражаючих успіхів в економічному розвитку. Зазначений період характерний наявністю певних споріднених рис з сучасною економікою України: трансформаційний характер господарства, формування ринкових відносин, структурні зрушення в економіці, наявність численних соціальних проблем тощо.

Системне дослідження практики функціонування економіки та її наукового обґрунтування в працях українських економістів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. може надати багато корисного матеріалу при формуванні економічної політики, врахуванні національної ментальності господарювання, створенні ефективної інституціональної структури тощо. Ґрунтовне вивчення та осмислення вітчизняного досвіду ринкових трансформацій має бути використане для поглиблення наукових досліджень і практичних рішень на державному рівні.

Окремі дослідження теорії і практики розвитку економіки України у складі Російської імперії на рубежі ХІХ-ХХ ст. проводилися як за

© О. Д. Сайкевич, 2007

ISSN 0320-4421. Історія нар. госп-ва та екон. думки України. 2007. Вип. 39-40.

радянських часів, так і після розпаду СРСР. Із зазначеної проблематики широко відомі ґрунтовні праці таких вчених, як І. Гуржій, П. Лященко, О. Нестеренко, С. Струмилін, Т. Дерев’янкін, Л. Горкіна, С. Злупко, Л. Корнійчук, І.-С. Коропецький, П. Леоненко, Е. Лортікян та ін.

Разом з тим, слід виділити декілька моментів, які свідчать про недостатній рівень розробленості проблеми: а) довгий час історикоекономічні дослідження вказаного періоду велися вибірково, в силу ряду (насамперед ідеологічних) причин не завжди об’єктивно; б) в теперішній час відсутні комплексні дослідження теорії і практики розвитку ринкової економіки в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.; в) переважна більшість проведених досліджень не містить рекомендацій щодо можливостей використання наявного історичного досвіду для теорії і практики в сучасній Україні. Тому підвищення практичної спрямованості історико-економічних досліджень є назрілим завданням.

Метою даної статті є виділення тих аспектів наукового і практичного досвіду розвитку ринкової економіки в Україні на рубежі ХІХ-ХХ ст., які можуть бути використані при розробці ефективної національної моделі соціально-економічного розвитку на сучасному етапі. З врахуванням масштабності проблеми ставиться завдання окреслити ті моменти, на яких доцільно детальніше зосередитися у подальших дослідженнях.

Розвиток ринкової економіки в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. відбувався за досить специфічних (з точки зору світових реалій) умов. Серед них можна виділити наступні: формування класу промислової і торговельної буржуазії проходило вже з розвитком капіталізму; на початку другої половини ХІХ ст. внутрішній ринок був надзвичайно вузьким; виробництво в галузях важкої промисловості відзначалося високою собівартістю продукції та низькою рентабельністю, що робило ці галузі малопривабливими для інвесторів; пізній розвиток капіталізму зумовлював потребу в захисті вітчизняного виробництва від дешевих імпортних готових товарів та в імпорті багатьох факторів виробництва; мануфактурне виробництво в галузях важкої промисловості, яке могло б стати базою для розвитку великої машинної індустрії, у більшості регіонів країни було розвинене слабо тощо.

Однак, незважаючи на достатньо складні стартові умови, наша країна вже наприкінці ХІХ ст. здійснила відчутний ривок в індустріальному розвитку. Досягти цього вдалося за рахунок цілого ряду чинників, врахування яких може бути корисним і для сучасної України. Розглянемо ці чинники у певній послідовності.

Насамперед, це активна роль держави у перебігу соціальноекономічних процесів. З самого початку трансформації економіки Російської імперії з феодально-кріпосницької у ринково орієнтовану саме держава виступала основним суб’єктом ініціювання та втілення в життя реформаторських ідей. Конкретними формами прояву цього були: значний розвиток безпосередніх господарських функцій держави (державні підприємства, банки тощо); участь держави у створенні приватних підприємств; пряме втручання держави у виробництво на користь окремих великих підприємств та банків, штучний захист їх від конкуренції та фінансова підтримка у випадку банкрутства; надання державних субсидій та гарантій за позиками тощо.

Незалежна Україна отримала у спадок від СРСР найпотужнішу у світі систему державного впливу на економіку. Тотальне одержавлення економіки, безумовно, мало ряд суттєвих вад і у більшості економічних суб’єктів асоціювалося з тоталітаризмом та штучною відмежованістю від решти країн світу. Швидке роздержавлення економіки для багатьох ототожнювалося з переходом до демократичного суспільства та впровадженням в країні світових стандартів життя.

Однак при розробці стратегії реформування національної економіки не була врахована необхідність чіткого розмежування соціально-політичної і економічної ефективності трансформації. Якщо звернутися до вітчизняного досвіду періоду другої половини ХІХ – початку ХХ ст., то у цей період при визначенні стратегії реформ домінував саме принцип економічної ефективності. Незважаючи на те, що наша країна стала на шлях капіталістичного розвитку набагато пізніше від багатьох інших країн, скільки-небудь точного копіювання жодної економічної моделі з тих, які на той час існували у світі, не сталося. Російська імперія щодо цього йшла власним шляхом, що значною мірою обумовило її подальші успіхи.

На сучасному етапі Україна вже пройшла певний шлях у реформуванні своєї економіки. Повернути вихідні умови неможливо, але держава в змозі переглянути свої позиції у перебігу соціально-економічних процесів в країні. Передусім це стосується відновлення контрольованості подій, ступеня впливу на рішення економічних агентів, позиціонування себе як активного суб’єкта ринкових відносин. По-суті існує лише дві основні форми макроекономічного регулювання: державний вплив і ринкове саморегулювання. Останнє може бути повноцінним лише за умов наявності ринку як сформованого інституту з усіма необхідними атрибутами. А для досягнення цього Україні ще треба докласти досить значних зусиль. Саме формування ринкових інституцій в сучасній Україні має відбуватися за активної ролі держави.

Наступним важливим чинником можна вважати урегульованість відносин власності на економічні активи. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. ця проблема вирішувалася шляхом надання можливостей для розвитку усіх форм власності за умови їх відповідності поточним національним інтересам, передусім в економічній сфері. На практиці це проявлялося у такому. В тих галузях, де підприємства могли успішно розвиватися без державної підтримки і їх продукція та послуги були запитувані суспільством, держава не заважала і навіть сприяла розвитку приватної, колективної та інших форм власності. Стратегічні галузі економіки держава залишала у своїй власності і могла допускати в них недержавний капітал на умовах оренди чи концесії. Був також ряд галузей, в яких держава створювала підприємства на свої кошти, а потім у міру необхідності продавала чи передавала суб’єктам інших форм власності (у тому числі – на умовах можливості їх зворотноговикупу у будь-який час).

Проведена в Україні у 1990-х роках приватизація мала переважно груповий характер; в багатьох випадках їй не передував поглиблений економічний аналіз доцільності приватизаційних заходів. По суті швидка приватизація стала наслідком масового роздержавлення підприємств, в результаті чого останні на певному етапі просто не могли залишатися без власника. Основним недоліком української приватизації був її значною мірою безоплатний характер. Внаслідок цього держава недоотримала значних коштів від продажу активів, а нові власники не були зацікавлені ефективно працювати, щоб окупити інвестовані кошти.

Вивчення і аналіз досвіду другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в частині оптимізації відносин власності в економіці дає підстави запропонувати наступне: активізувати діяльність держави як співвласника акціонованих підприємств шляхом передачі державних пакетів акцій від Фонду державного майна до Міністерства економіки або Міністерства фінансів (які б прямо контролювали і лобіювали фінансові інтереси держави), провести націоналізацію окремих підприємств через механізм банкрутства або купівлю державою акцій на фондовому ринку, запровадити систему обов’язкових державних замовлень для тих підприємств, які були приватизовані з метою призупинення їх діяльності.

Третій чинник – це промислова політика. На сучасному етапі промисловий розвиток для України залишається однією з найактуальніших проблем. Забезпечення такого розвитку може відбуватися через створення системи стратегічних пріоритетів. Корисним для цього може бути досвід другої половини ХІХ – початку ХХ ст., коли така система застосовувалася для цілого ряду галузей. До стратегічних відносилися ті галузі, які давали значні доходи державному бюджету, сприяли розвитку інших галузей, зміцнювали обороноздатність та експортний потенціал країни. Ключовою галуззю стратегічного порядку в другій половині ХІХ ст. стало залізничне господарство. Держава щорічно виділяла близько 50 млн руб. на виплату процентів і погашення основного боргу по залізничним позикам. Майже весь дефіцит бюджету протягом 1857-1878 рр. був зумовлений підтримкою залізничних товариств [13, с. 7-8].

Економічна політика, спрямована на прискорений розвиток стратегічних галузей у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., насамперед виявлялася у цілеспрямованому державному фінансуванні стратегічних галузей. Серед форм такого фінансування можна виділити: а) державні гарантії виплати процентів за облігаційними позиками та мінімальних дивідендів за акціями підприємств; б) спрямування державних коштів на створення капіталів підприємств шляхом випуску об’єднаних позик та скуповування на фондовому ринку нереалізованих акцій і облігацій; в) викуп державою підприємств у приватних власників на вигідних для останніх умовах; г) довгострокові аванси за державними замовленнями, викуп державою продукції, що не мала збуту на ринку; д) залишення податкових платежів на тривалий період в обороті підприємств; е) надання державних субсидій – переважно у вигляді премій

– за кожну одиницю виготовленої продукції, закупівлі продукції за завищеними цінами, безмитне ввезення обладнання і матеріалів [4, с. 310].

Зрозуміло, такі заходи пов’язані із значними витратами державного бюджету. Однак слід звернути увагу на те, що на сучасному етапі Україна не використовує окремих джерел поповнення бюджету, які успішно залучалися у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Передусім це стосується ринку державних цінних паперів. На сучасному етапі доступ до цього ринку мають лише комерційні банки, а домогосподарства і підприємства можливості надавати позики державі на вигідних для обох сторін умовах поки що не отримали.

Перспективним напрямком поповнення бюджету могло б стати введення державної монополії на виробництво чи продаж певних видів продукції. Так, наприклад, з 1894 р. в Російській імперії існувала державна винна монополія, яка щороку приносила казні чималі доходи. Якщо у 1892 р. оподаткування продажу спиртних напоїв дало бюджетові 242 млн руб., то в 1903 р. – вже 557 млн руб. (з яких 322 млн руб. складав акциз, а 235 млн руб. – доход від монополії) [14, с. 171]. Об’єктом державної монополії стають, як правило, підакцизні товари. Монополізація виробництва чи продажу дозволяє суттєво зменшити ставку акцизу (в зв’язку з чим знижується і вартість реалізації), однак доходи бюджету при цьому зростають за рахунок збільшення обсягів продажу.

Важливим напрямком, який є особливо актуальним для України, можна вважати розвиток аграрної сфери економіки. Сільське господарство сучасної України постійно знаходиться у стані реформування, однак ефективного шляху його розвитку досі незнайдено.

Дві основні аграрні реформи, проведені у дореволюційний період (селянська 1861 р. і так звана столипінська початку ХХ ст.), мали переважно політичні наслідки. Перша з них дала поштовх розвитку капіталізму в Росії у цілому, а друга була спробою формування розвитку капіталізму у самому сільському господарстві. До основних моментів, що проявилися в ході цього піввікового реформування, і на які доцільно звернути увагу на сучасному етапі, можна віднести наступне: село було і залишається консервативнішим у порівнянні з містом; почуття власника у селян є гострішим, ніж у інших груп населення; на національний ґрунт дуже проблематично перенести неадаптовані моделі розвитку сільського господарства з інших країн; більше того, в різних регіонах однієї країни однакові моделі нерідко дають протилежні результати.

Низька соціально-економічна ефективність результатів аграрних трансформацій другої половини ХІХ – початку ХХ ст. передусім була обумовлена спробами швидкого пристосування розвитку аграрного сектора до рівня розвитку інших галузей економіки; відсутністю реального механізму вивчення думки самих працівників аграрного сектора стосовно можливих напрямків реформування; намаганнями теоретично обґрунтувати доцільність певних аграрних трансформацій уже після початку їх впровадження тощо. Неврахування негативного історичного досвіду у практиці сучасної трансформації аграрного сектора також може стати на заваді отримання бажаних соціально-економічних результатів.

Ще одним напрямком, що заслуговує на увагу, є зовнішньоекономічна політика країни. У цій сфері сучасна Україна з періодом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. має багато спільних рис. Насамперед – це досить вузька спеціалізація експорту, реальна ефективність якого суттєво знижується внаслідок необхідності масштабного імпорту продукції, яка могла б з успіхом вироблятися у достатньому обсязі в середині країни. У минулому Російська імперія масово експортувала зерно і вкладала отримані кошти у розвиток металургії та інших галузей важкої промисловості. Сучасна Україна масштабно експортує металургійну продукцію, а отримані прибутки змушена спрямовувати на поточні витрати, зумовлені неефективним розвитком цілого ряду інших галузей.

З можливих заходів покращання становища у цій важливій сфері могло б стати впровадження системи економічно обґрунтованого моніторингу експортного потенціалу різних галузей економіки країни. Кожне підприємство, яке потенційно може виготовляти конкурентоспроможну на зовнішніх ринках продукцію, повинно мати можливість заявити відповідним чином про це державним органам і отримати від них необхідну допомогу у вигляді пільгових кредитів, експортних субсидій, технічного чи технологічного сприяння, безкоштовної сертифікації продукції тощо.

Україна має власний досвід активної державної підтримки експортерів, сформований у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Здійснювалася така підтримка у наступних формах: повернення експортерам акцизів на товари, які були куплені в Росії та в подальшому продані за кордон; повернення сплаченого ввізного мита на сировину і матеріали, з яких виготовлявся експортний товар; умовно-безмитне ввезення на територію країни давальницької сировини; премії за вивезення продукції тощо. Премії експортерам могли бути прямими (у грошовому виразі) і непрямими (наприклад, у вигляді пільгових залізничних тарифів при вивезенні експортером продукції залізничним транспортом) [17, с. 267].

Перелік напрямків, за якими доцільно було б вивчати досвід розвитку ринкової економіки України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. і адаптувати його до ефективного використання в сучасній Україні, можна було б продовжувати. Однак в рамках статті не можливо охопити усі аспекти проблеми і тим більше вирішити її. Щодо цього потрібні комплексні, скоординовані і систематизовані наукові розробки.

Важливим аспектом вивчення і використання досвіду розвитку ринкової економіки України на рубежі ХІХ-ХХ ст. та його теоретичного обґрунтування є вдосконалення системи історико-економічних досліджень в нашій країні. На даний час вказана система бажає багато кращого. З причин такого становища можна виділити наступні.

Дослідження з економічної історії та історії економічної думки України періоду другої половини ХІХ – початку ХХ ст. по суті знаходяться на початковому етапі. Це зумовлено тим, що довгий час вони (такі дослідження) перебували під значним ідеологічним тиском, велися вибірково, їх результати не були спрямовані на популяризацію позитивного досвіду розвитку на вітчизняному ґрунті ринкових відносин. Багато праць українських економістів дореволюційного періоду та окремі економічні процеси сучасними дослідниками не вивчалися взагалі.

На стан справ в даній сфері негативно впливає відсутність державної програми історико-економічних досліджень в Україні. Розробка такої програми та її відповідне фінансування дозволило б визначити пріоритетні напрямки досліджень, зберегти для наступних поколінь дослідників існуючі першоджерела (шляхом реставрації друкованих видань та переведення їх на електронні носії), залучити до проведення історикоекономічних досліджень молодих науковців (у тому числі з інших галузей економічних знань) тощо. Створення такої програми могло б бути здійснене на конкурсній основі під егідою НАН України, що дозволило б прискорити її розробку тазменшити фінансові витрати.

Аналогічним чином позначається на розглядуваній ситуації відсутність ефективної системи підготовки фахівців з історії економічної думки та економічної історії України. У більшості вищих навчальних закладів України при підготовці фахівців економічних спеціальностей відповідні спецкурси не вивчаються, в окремих ВНЗ курс «Історія економічних вчень» не включений до навчальних планів взагалі, практично відсутні підручники з історії економічної думки України. Покращання становища в цьому відношенні могло б бути пов’язане з такими напрямками: збільшення кількості місць в аспірантурі зі спеціальності

08.01.04 за державним замовленням; відбір перспективних дослідників з числа студентів старших курсів вищих навчальних закладів шляхом проведення конкурсів наукових робіт, тематичних конференцій, публікації кращих досліджень за рахунок державних коштів; поступово, в міру підготовки фахівців, зробити курси з історії економічної думки та економічної історії України обов’язковими для усіх економічних спеціальностей вищих навчальних закладів України.

Великою рідкістю для України є проведення на національному рівні науково-практичних конференцій, спеціально присвячених історикоекономічним дослідженням на вітчизняному матеріалі, у тому числі стосовно періоду другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Проведення таких конференцій давало б змогу тіснішого спілкування тим українським ученим, які фахово займаються дослідженнями історії економічних вчень та економічної історії України, скоординувати їх зусилля у наукових пошуках, дати практичні рекомендації щодо використання за сучасних умов наявного теоретичного і практичного досвіду.

Було б доцільно створити у загальнонаціональних періодичних економічних виданнях окремі рубрики, присвячені історико-економічним дослідженням на національному матеріалі. Враховуючи наявність в Україні лише одного спеціалізованого видання (мається на увазі збірник наукових праць «Історія народного господарства та економічної думки України», що видається Інститутом економіки та прогнозування НАН України), поява таких рубрик сприяла б розширенню популяризації теоретичних розробок та господарської практики, стала б своєрідною трибуною для економістівісториків, дала б можливість аспірантам і докторантам більше друкуватися у фахових виданнях.

Нині в Україні не перевидаються (крім «Політичної економії» та «Промислових криз» М. Тугана-Барановського [18, 19]) праці українських учених-економістів другої половини ХІХ – початку ХХ ст., у тому числі й ті, які давно отримали визнання за кордоном. У результаті сучасні українські вчені-економісти, аспіранти, студенти добре знають роботи і теорії багатьох зарубіжних економістів, і в той же час багатьом з них невідомі праці А. Антоновича, М. Бунге, І. Вернадського, В. Желєзнова, В. Левитського, П. Мігуліна, Д. Піхна, Є. Слуцького, М. Соболєва, П. Фоміна, І. Янжула та багатьох інших яскравих представників української економічної науки минулого. Вирішення зазначеної проблеми лежить як у площині загальних проблем книговидавництва в Україні, так і у приверненні уваги до цих питань Національної академії наук України, Міністерства освіти і науки України, вищих навчальних закладів, недержавних фондів підтримки розвитку науки і освіти в Україні тощо.

Спектр теоретичних досліджень українських учених-економістів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. був надзвичайно широким. Окремі з них (зокрема, теорія криз, теорія кооперації, теорія цінності М. ТуганаБарановського, теорія поведінки споживача Є. Слуцького, дослідження економіки страхування К. Воблого та деякі інші) вже гідно оцінені і широко використовуються світовою і вітчизняною економічною наукою.

Разом з тим є ще цілий ряд теорій і концепцій, які мало досліджені сучасними вченими-економістами і які могли б дати багатий теоретичний матеріал саме для створення національно адаптованої моделі економічного розвитку. Так, теорії державного кредиту і банківської політики П. Мігуліна (викладені у його дослідженнях «Російський державний кредит (1769-1906)» та «Наша банківська політика (1729-1903)») можуть бути корисними для розробки ефективної грошово-кредитної політики держави в сучасній Україні. Теорія заробітної плати В. Желєзнова може стати цікавою для дослідників ефективних форм економічного стимулювання працівників за умов ринкової економіки.

Сучасні теоретики політичної економії знайдуть багато цікавого і корисного у творах М. Бунге, Д. Піхна, В. Желєзнова, Р. Орженцького, М. Тугана-Барановського та ін. Глибоко досліджені переваги і недоліки загальної спрямованості та окремих заходів митної політики держави в працях І. Вернадського, М. Соболєва, І. Янжула та деяких інших українських економістів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. При розробці ефективної антимонопольної політики корисним є ознайомлення з працями П. Фоміна, І. Янжула та ін.

Розгляд сучасного стану історико-економічних досліджень періоду другої половини ХІХ – початку ХХ ст. і оцінка значення історичного досвіду та теоретичної спадщини для сучасної економічної теорії і практики в Україні дозволяють зробити такі висновки.

Перше. Дослідження практики економічного розвитку України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. є доцільним і корисним з точки зору спільності природно-географічних умов, національної ментальності, трансформаційного характеру економіки та ряду інших чинників.

Друге. Історія економічної думки є важливою складовою історії культури нації. Ці дослідження показують, як розвивалися економічні свідомість та мислення цілих поколінь наших співвітчизників у минулому.

Третє. Історико-економічні дослідження в Україні мають нині цілий ряд проблем, пов’язаних з відсутністю цілеспрямованої державної програми розвитку таких досліджень, достатньо вузьким колом фахівців з даної проблематики, відсутністю в Україні досконалої системи підготовки таких фахівців тощо.

Четверте. Важливими і малодослідженими аспектами залишаються методологія вітчизняних економічних досліджень у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., концепції щодо адаптації гострих соціальних проблем до ринкової економіки, національна інтерпретація світових економічних теорій, дослідження щодо взаємозалежності економічних теорій та господарської практики тощо.

Пошук шляхів ефективного вирішення зазначених проблем, розгортання історико-економічних досліджень на національному матеріалі з визначеної проблематики мають стати об’єктом подальших наукових досліджень.
Статья посвящена вопросам изучения и практической реализации опыта развития экономики нашей страны во второй половине ХІХ – в начале ХХ вв. в современной Украине. Анализируются проблемы активизации историко-экономических исследований современными украинскими учеными-экономистами.
Антонович А. Я. Основания политической экономии. – Том 1: Введение и основные силы, действующие внациональном хозяйстве. – 2-е изд. – Киев, 1914. – 710 с.

Булгаков С. Н. О рынках при капиталистическом производстве: Теоретический этюд. – Москва, 1897. – 260 с.

Бунге Н. Х. Очерки политико-экономической литературы. – СПб., 1895. – 465 с.

Гиндин И. Ф. Государственный банк и экономическая политика царского правительства (1861-1892 гг.). – М.: Госфиниздат, 1960. – 415 с.

Горкіна Л. П. М. І. Туган-Барановський векономічній історії. – Київ, 2001. – 268 с.

Дерев’янкін Т. І. Промисловий переворот на Україні: Питання теорії та історії. – К.: Наук. думка, 1975. – 280 с.

Дерев’янкін Т., Костюшко О. Вітчизняна економічна думка про державу і суспільні інститути в системі ринкового господарства на рубежі XIX-XX ст. // Економіка України. – 2003. – № 11. – С. 74-79.

Дерев’янкін Т. І., Сайкевич О. Д. З історії державного регулювання ринкової економіки Російської імперії (друга половина XIX – початок XX ст.) // Історія народного господарства та економічної думки України: Міжвід. зб. наук. праць.

– Вип. 31-32. – Київ, 2000. – С. 54-67.

Железнов В. Я. Очерки политической экономии. – 6-е изд. – Москва, 1908. – 860 с.

Історія економічної думки України: Навч. посібн. / Р. Х. Васильєва, Л. П. Горкіна, Н. А. Петровська [та ін.]. – К.: Либідь, 1993. – 272 с.

Історія народного господарства Української РСР. У 3 т., 4 кн. – Том 1: Економіка досоціалістичних формацій / Т. І. Дерев’янкін, В. О. Голобуцький, І. Г. Рознер [та ін.]. – К.: Наук. думка, 1983. – 464 с.

Лященко П. І. Історія народного господарства СРСР: [Навч. посібн. для екон. та інж.-екон. вузів і фак-тів]. – Том 2: Капіталізм / Пер. з 2-го рос. вид. – К.: Держполітвидав УРСР, 1952. – 690 с.

Мигулин П. Наша новейшая железнодорожная политика и железнодорожные займы (1893-1902 гг.). – Харьков, 1903. – 360 с.

Мигулин П. Экономический рост русского государства за 300 лет (1613-1912).

– Москва, 1913. – 224 с.

Пихно Д. И. Железнодорожные тарифы: Опыт исследования цены железнодорожной перевозки. – Киев, 1888. – 222 с.

Слуцкий Е. Е. Сложение случайных причин как источник циклических процессов // Е. Е. Слуцкий. Избранные труды. Теория вероятностей. Математическая статистика. – М.: Изд-во АН СССР, 1960. – 292 с.

Соболев М. Н. Очерки экономической политики промышленности и торговли. Пособ. длястуд. Харьк. коммерч. ин-та. – Харьков, 1916. – 278 с.

Туган-Барановський М. І. Політична економія: Курс популярний / Передмова Л. П. Горкіної / Відп. ред. Т. І. Дерев`янкін. – К.: Наук. думка, 1994. – 264 с.

Туган-Барановский М. И. Промышленные кризисы. Очерк из социальной истории Англии / Отв. ред. Т. И. Деревянкин. – К.: Наук. думка, 2004. – 368 с.

Финн-Енотаевский А. Капитализм в России (1890-1917 гг.). – Том 1. – 2-е изд.

– М.: Финиздат, 1925. – 400 с.

Фомин П. И. Синдикаты и тресты. – Харьков: Союз, 1919. – 110 с.

Янжул И. И. Промысловые синдикаты или предпринимательские союзы для регулирования производства преимущественно в США. – СПб., 1895. – 459 с.

Одержано 5.07.2007.
Н. Ю. Мариненко, Г. В. Ціх

НЕОКЛАСИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ ЗАЙНЯТОСТІ ТА МОЖЛИВА АДАПТАЦІЯ ЇХ ОСНОВНИХ ПОЛОЖЕНЬ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
Подано аналіз класичної та неокласичної теорій зайнятості – монетаризму, теорії раціональних очікувань та теорії економіки пропозиції. Сформульовано вихідні положення розробки ефективної моделі зайнятості населення України за умов ринкової економіки.
Однією з важливих проблем, якi намагаються розв’язувати практично усі держави, є проблема раціонального використання факторів виробництва з метою максимізації одержуваного ними національного доходу. В цьому аспекті важливим є забезпечення найбільш ефективного використання трудових ресурсів, тобто визначення та застосування оптимальної моделі зайнятості населення. В зв’язку з цим зростає значення вивчення історичного досвіду щодо розв’язання проблем зайнятості.

Актуальність даного дослідження зумовлюється характером періоду формування основ ринкової економіки, який зараз переживає Україна. При цьому однією з особливостей сучасного розвитку економічних відносин в країні є надмірне розшарування населення за доходами і зниження загального рівня його життя, що негативно впливає на ринок праці.

Деформація відносин зайнятості населення виникла в зв’язку з тим, що до людини, зайнятої в матеріальному виробництві, застосовувався ресурсний підхід. Це призвело до поширення незадовільних умов зайнятості та низької мотивації до праці. Через системну кризу в економіці останніми роками ринок праці України або не виконує деяких притаманних йому функцій, або виконує їх незадовільно. Зокрема, не можна говорити про виконання головної функції ринку праці – ціноутворюючої. Не працює й регулююча функція ринку праці: останній поки-що не керує надлишками трудових ресурсів та їх оптимальним розміщенням [2, с. 4].

Для сучасного етапу розвитку зайнятості в Україні характерними є такі риси:

– порівняно з попередніми роками спостерігається зниження темпів зростання зайнятості й чисельності робочої сили у виробничій сфері;

– темпи зростання зайнятості сповільнюються швидше, ніж знижується чисельність робочої сили; а це свідчить про наявність значного за розмірами прихованого безробіття;

– скорочення чисельності зайнятих за темпами істотно відстає від зниження обсягів виробництва. Це означає накопичення надлишкової

© Н. Ю. Мариненко, Г. В. Ціх, 2007

ISSN 0320-4421. Історія нар. госп-ва та екон. думки України. 2007. Вип. 39-40.

чисельності зайнятих. Її наявність пояснюється існуванням кредитнофінансової підтримки державою окремих збиткових галузей і виробництв, стримуванням процедури банкрутства чинною системою оподаткування (що не стимулює скорочення зайвої чисельності працівників), своєрідністю проведення першого етапу приватизації.

Сучасне українське безробіття спричинене насамперед структурнорегресивним спадом виробництва за умов руйнування попередніх ринків (економічного простору) і механізмів функціонування господарства в ході повільного формування нових ринків і нових (ринкових) механізмів регулювання економіки. Тенденція до формування безробіття закріплюється на перспективу інвестиційною кризою, підтримується кризою неплатежів і може бути посилена в разі масових банкрутств. Протидіють збільшенню масовості безробіття розвиток приватного сектора, менталітет значної частини директорського корпусу, який прагне до збереження професійно-кваліфікаційного складу трудових колективів. Тенденції, що склалися на ринку праці, не є результатом цілеспрямованого державного регулювання. Вони відбивають процес стихійного пристосування населення до нових економічних умов, оскільки політика зайнятості, що проводиться державою, виявилася пасивною [1, с. 11].

Саморозвиток і пристосування ринку праці до сучасної економічної ситуації сформували в Україні досить суперечливі соціально-трудові відносини: тінізація доходів, регіональна та галузева розбалансованість ринку праці, наявність значного прихованого безробіття.

Регулювання ринку праці вимагає взаємопов’язаного розв’язання проблем у сфері макроекономічної стабілізації, структурної перебудови фінансово-кредитної, бюджетної й податкової політики, соціального захисту населення.

З огляду на досвід індустріально розвинутих держав світу, для України є необхідним спiвробiтництво праці та капіталу за допомогою розвитку колективно-договiрних відносин мiж ними з надійним соціальним страхуванням, охороною здоров’я, гарантіями зайнятості.

Теоретичну базу дослідження відносин зайнятості складають основні економічні концепції зайнятості: класична, марксистська, неокласичні (монетаризм, теорія раціональних очікувань, теорія економіки пропозиції) та гнучка концепція зайнятості [5, с. 162]. Україні важливо вибрати такі шляхи, щоб з найменшими соціальними втратами пов’язати інтереси людини (зайнятість) і виробництва.

У даній статті основна увага приділяється розгляду класичної та неокласичної концепцій зайнятості. Аналіз класичної теорії зайнятості необхідно розпочати з побудови функцій попиту та пропозиції праці за умов ринку вільної конкуренції. Ринковий попит на робочу силу визначається функцією: Nd =X (W/P) при X? (W/P) > 0, де W – заробітна плата в грошовій формі; P – загальний рівень цін [5, с. 162]. Реальна заробітна плата визначає пропозицію праці як зростаючу функцію реальної заробітної плати: Ns = O (W/P) при O? (W/P) >0 Умови рівноваги досягаються, якщо реальна заробітна плата має таку величину, що попит та пропозиція робочої сили урівноважуються.

При заробітній платі (W/N)f ринок праці характеризується станом, коли всі бажаючі працювати при такому рiвнi заробітної плати знаходять собі роботу, а всі роботодавці задовольняють свою потребу в необхідній кількості зайнятих.
Таким чином, відповідно до класичної теорії, рівновага на ринку праці можлива тільки у випадку, коли не виявляється таких працівників, якi хотіли б працювати, алене знаходили собі робочого місця.

Якщо заробітна плата знаходиться вище стану рівноваги заробітної плати (W/P)f, наприклад, в точці (W/P)?, то має місце безробіття, якщо нижче – у точці (W/P)?, то спостерігається дефіцит праці.

Дiя ринкових сил така, що постійно рівень заробітної плати прагне до положення Q, тобто до досягнення стану рівноваги (стан повної зайнятості). На думку класиків, проблема безробіття знаходиться в руках самих робітників.

Ця теорія актуальна для економіки України, оскільки головним мотивом до праці став мотив матеріальний. Робоча сила, яка потрапляє на ринок праці, реагує на динаміку заробітної плати «класичним способом».

Однак проблема в тому, що тут відсутні цiнові еквіваленти праці i робочі місця зберігаються штучно.

У другій половині XX ст. у Чиказькому університеті (США) утворилася школа економістів, які відстоювали класичні погляди. М. Фрідмен, один з її засновників, виступив з ініціативою перегляду підходів до економічного аналізу. Він та його послідовники запропонували протилежний кейнсіанському погляд на природу розвитку капіталістичної економіки, який отримав назву «монетаризм».

М. Фрідменом глибоко досліджено механізм виникнення інфляції та проблеми її зв’язку з безробіттям [11, с. 3]. Причиною інфляції він вважає вищі темпи зростання номінальної грошової маси порівняно з темпами зростання реального ВНП. Якщо уряд докладає зусилля для підтримання зайнятості вище її природного рівня за допомогою традиційних бюджетних та кредитних методів збільшення попиту, то наступна інфляція обумовить короткочасний ефект цих заходів. Завдяки чому матиме місце зростання цiн при збереженні первинного рівня виробництва та зайнятості. За Фрідменом, у довготерміновому періоді прямої залежності між рівнем безробіття та рівнем інфляції немає, оскільки господарські суб’єкти оцінюють свої доходи не в номінальних, а в реальних одиницях. Якщо інфляцію правильно передбачити, то її дестабілізуюча дія зводиться до нуля.

Важливе місце у теоретичних засадах монетаризму займає концепція «природного рівня безробіття» М. Фрiдмена. Цей рівень безробіття відповідає реальному стану ринків товарів і праці, включаючи їх недосконалість, витрати на збір інформації про вакансії, витрати мобільності. Знизити цей рівень можна, усунувши перешкоди на ринку праці, а підвищити – введенням додаткових бар’єрів чи перешкод. Представники неокласичної школи стверджували, що рівні виробництва та зайнятості не залежать від сукупного попиту та абсолютного рівня цін, однак пояснити це, користуючись існуючими методами, не могли. М. Фрідмен, наприклад, довів, що крива Філліпса правильна лише для окремого проміжку часу та за дотримання умови стимулювання інфляції.

Всередині 70-х років XX ст. за умов виникнення стагфляції (коли в економіці деяких країн спостерігалися одночасно інфляція та безробіття) досить поширеною стала теорія раціональних очікувань. Загальновизнаним автором ідеї «раціональних очікувань» (відповідно до якої очікування визнають раціональними, якщо вони збігаються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моделі) вважають Дж. Мута, який сформулював цей постулат у 1961 р. [17, с. 320]. Лише через деякий час до цієї ідеї повернувся і використав її Р.-Е. Лукас.

Р.-Е. Лукас став засновником «нової класичної школи економіки», яка поставила під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин під час світової економічної кризи 70-х років XX ст. Він заперечував будь-які форми державного втручання в економіку і базував своє вчення на суб’єктивістському підході до аналізу економічних явищ. Прихильники даної теорії виступили проти теорії адаптивних очікувань М. Фрідмена, згідно з якою очікування майбутньої інфляції формуються економічними суб’єктами на основі попередньої та поточної інформації. На думку Р.-Е. Лукаса та його послідовників, економічні агенти прогнозують наслідки будь-якого впливу на економіку, виходячи зі знання закономірностей її функціонування, і, згідно з цим, формують свою економічну поведінку. Вони прогнозують свою діяльність, і ці прогнози набагато досконаліші від тих, які можна отримати на підставі моделювання [14, с. 103].

Відтак Р.-Е. Лукас робить висновок про принципову неефективність кейнсіанських аналітичних моделей та політики регулювання попиту. Ав 1975 р. Т. Сарджент та Н. Уоллес [18, с. 241], беручи за основу теорію раціональних очікувань, довели також неефективність і активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики, що підтверджувало висновки школи про нейтральність грошей. Важливою ознакою нового напрямку є теза, що будь-яка економічна політика втручання (крім випадків, коли держава свідомо регулює структуру виробництва, або підтримує вільні ринкові відносини) завдає шкоди розвитку економіки.

Р.-Е. Лукас побудував модель, у якій врахував як вплив на очікування всієї наявної інформації, так і зворотній вплив очікувань на майбутні економічні події. Першу таку модель ним було побудовано в 1969 р. Вона демонструвала прийняття робітниками рішень стосовно поточного та майбутнього споживання на підставі очікуваного рівня цін у цей період. Автор фактично формалізував важливу для класичної теорії ідею про оптимальність економічної поведінки суб’єкта.

Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу. Р.-Е. Лукас побудував функцію пропозиції праці, що включала поточний та очікуваний рівні цін, а досліджуючи діяльність окремої фірми, він отримав функцію попиту на працю. Поєднання цих двох функцій дало можливість побудувати функцію сукупної пропозиції, яка визначала співвідношення між рівнем цін та обсягами виробництва. Основні висновки, сформульовані на підставі цих функцій, явно суперечили кейнсіанській тезі про визначальну роль попиту, регулювання якого не впливає на інші параметри (наприклад, ціни), але визначає обсяги виробництва та рівеньзайнятості.

Неокласики пояснили наявність зв’язку між цінами та зайнятістю суб’єктивною помилкою економічних агентів, яка зумовлюється їхньою недостатньою поінформованістю. Наприклад, підвищення загального рівня цін не завжди свідчить про зростання попиту на товари, але товаровиробники починають збільшувати їх виробництво, а інвестори – інвестиції, виходячи з цієї інформації. Однак із збільшенням обсягів виробництва та пропозиції зростання цін припиняється і з’ясовується, що ціни не відбивали реального попиту. Починається скорочення виробництва, і це, у підсумку, призводить до згасання виробничої та інвестиційної активності і зниження цін.

Одночасно переглядався вихідний принцип неокласичної школи про адекватну реакцію економічного суб’єкта на ситуацію. У реальному житті ця реакція просто не може бути адекватною, оскільки суб’єкт, як правило, має лише досить обмежену інформацію про економічні події.

До числа головних висновків теорії раціональних очікувань належить положення про несприятливі наслідки активної економічної політики, як фіскальної – кейнсіанської, так i грошової – монетаристської.

Провівши ґрунтовний аналіз економіки (беручи до уваги суб’єктивні та об’єктивні чинники) науковці дійшли висновку, що політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, забезпечуючи лише короткостроковий позитивний вплив на виробництво та зайнятість. Однак, з іншого боку, і монетаристська модель, яка уможливлює контролювання темпів інфляції, призводить до дестабілізуючого зростання безробіття у разі, коли ринки є не досить чутливими до кон’юнктури.

Таким чином, у зв’язку з нездатністю існуючих на той час теорій запропонувати ефективні заходи проти стагфляції, одночасного падіння виробництва та зростання цін виникла теорія економіки пропозиції. Суть останньої полягає в перенесенні акцентів з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, зростання виробництва і зайнятості. Серед тих, хто обґрунтував основні засади теорії економіки пропозиції, були американські професори А. Лаффер (університет Південної Кароліни) та Р. Мандель (Колумбійський університет).

Згідно теорії економіки пропозиції, щоб стимулювати розширення виробництва та збільшення зайнятості, необхідно переглянути та радикально змінити існуючу податкову політику. Щоб збільшити пропозицію товарів, необхідно стимулювати інвестиційний процес, а цього можна досягти шляхом зменшення податків на прибуток корпорацій, запровадженням податкових пільг та прискореною амортизацією. За рахунок цього з’являються засоби для додаткового розширення виробництва, що неминуче призведе до раціонального та більш повного використання чинників виробництва, в тому числі i робочої сили. Так автоматично вирішується проблема безробіття. Зменшення ставок податків на заробітну плату сприяє розширенню пропозиції робочої сили.

А. Лаффер створив модель, у якій відобразив вплив фіскальної політики на сукупну пропозицію [13]. Графічне зображення моделі має назву «крива Лаффера». Зміст останньої полягає в тому, що, коли податковий прес переходить оптимальну межу, то надходження до бюджету спочатку зростають, а згодом починають зменшуватись. Це відбувається тому, що зниження прибутковості виробництва стимулює спадання ділової активності, збільшення схильності до споживання та скорочення обсягів інвестування (тобто фізично звужується база оподаткування). Крім того, скорочується сфера легального бізнесу [4, с. 657].

Зниження податкових ставок, на думку А. Лаффера, може створити додаткові стимули до праці, розширення виробництва і, відповідно, податкової бази. Все це сприятливо позначиться на стані бюджету: зростання зайнятості знизить виплати по безробіттю, а зростання прибутку збільшить сумарні податкові надходження до бюджету.

Прихильники теорії економіки пропозиції стверджували, що можливе одночасне зниження інфляції й зростання виробництва та зайнятості за умови зменшення прибуткового податку.

Емпіричні дані та зроблені на цій підставі розрахунки, які підтверджують даний висновок, було опрацьовано професорами М. Фелдстайном (Стенфордський університет) та М. Боскіним (Гарвардський університет) [4, с. 658]. На їх погляд, високі податки є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектора економіки в державний, що призводить до падіння продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Їх зниження сприяло б скороченню витрат виробництва, збільшенню прибутків, стимулювало б ефективний попит. Тобто інфляція – це не лише грошовий феномен, як вважали монетаристи. Бюджетний дефіцит зумовлено не обсягами надходжень, а розмірами видатків, які породжують інфляцію. Якщо скоротити видатки, зникне необхідність у збільшенні надходжень, не потрібне буде збільшення маси грошей для покриття дефіциту.

Україна стоїть на шляху розробки своєї ефективної моделі зайнятості, яка має поєднувати оптимальні положення різних концепцій, що були б адекватні вимогам трансформаційного періоду. Базовим положенням удосконалення моделі управління працею повинно стати зведення праці та капіталу в єдину управлінську структуру, що потребує удосконалення відносин власності.

На нашу думку, при розробці ефективної моделі зайнятості в Україні, особливу увагу слід звернути на постулати монетаристської концепції, адже монетаристи причинами безробіття вважали існування «об’єктивного» попиту на робочу силу, зумовленого обсягами виробництва. М. Фрідмен та його послідовники дійшли висновку, що зайнятості і, як наслідок, виробництву притаманна циклічність, її природа прихована у недостатній пропозиції грошової маси.

Для формування оптимальної моделі зайнятості у нашій країні являє інтерес також теорія раціональних очікувань, оскільки поведінка економічних суб’єктів залежить не лише від реальних змін в економічній кон’юнктурі, а й від того, як вони сприймають і оцінюють ці зміни.

Актуальною для України є і теорія економіки пропозиції, згідно якої ціни, зайнятість і безробіття залежать не просто від сукупного попиту, але й від йогоспіввідношення з сукупною пропозицією.
Представлен анализ классической и неоклассической теорий занятости – монетаризма, теории рациональных ожиданий и теории экономики предложения. Сформулированы исходные положения разработки эффективной модели занятости населения Украины в условиях рыночной экономики.
1. Богиня Д., Матієшина О. Структурні зрушення в зайнятості населення як наслідок ринкової трансформації економіки // Україна: аспекти праці. – 1997. – № 5. – С. 10-12.

Васильченко В. Вплив перехідного періоду в Україні на ринок праці // Україна: аспекти праці. – 1998. – № 8. – С. 3-6.

Довбенко М. В. Сучасна економічна теорія (Економічна нобелелогія): Навч. посібник. – К.: Видав. центр „Академія”, 2005. – 336 с.

Злупко С. М. Історія економічної теорії: Підручник. – 2-е вид. – К.: Знання, 2005. – 719 с.

Кім М. М., Нечипорук Л. В., Яременко В. Г. Концептуальні основи створення моделі ефективної зайнятості населення в Україні // Вісник Нац. ун-ту внутр. справ. – 1996. – Вип. 2. – С. 162-170.

Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Економічна історія: курс лекцій. – 5-е вид. – К.: Вікар, 2005. – 405 с.

Покрищук В., Ковальський В., Пазюк О. [та ін.]. Ринок праці України: сучасні тенденції зайнятості населення // Україна: аспекти праці. – 1998. – № 5. – С. 3-9.

Юхименко П. І. Монетаристські ідеї «нових класиків» і Україна: проблеми сучасності // Історія нар. госп-ва та екон. думки України: Міжвід. зб. наук. праць.

Вип. 33-34 / Редколегія: Т. І. Дерев’янкін (відп. ред.) [та ін.]. – Київ, 2002. -С. 3-13.

Boskin Michael J., McLure Charles E. World Tax Reform: Case Studies of Developed and Developing Countries (Illustrated), 1990. – 332 p.

Feldstain Martin. International Economic Cooperation (Illustrated). National Bureau of Economic Research, 1988. – 335 p.

Friedman M. Inflation: Causes and Consequences. – New York: Asia Publishing House, 1963. – 51 p.

Friedman M. Money and Business Cycles, with A. J. Schwartz // Review of Economics & Statistics. – 1963. – Vol. 29, No. 1. – P. 32-34.

Laffer Arthur B. The Ellipse: An Explication of the Laffer Curve in a Two-Factor Model. The Financial Analyst’s Guide to Fiscal Police. – New York: Greenwood Press, 1986.

– 35 p.

Lucas R. Expectations and the Neutrality of Money // Journal of Economic Theory.

– 1972. – Vol. 4. – P. 103-124.

Lucas R. Real Wages, Employment and Inflation, with Leonard A. Rapping // Journal of Political Economy. – 1969. – Vol. 77, No. 5. – P. 721-754.

Mundell R. Monetary Theory: Interest, Inflation and Growth in the World Economy.

– 1971. – 189 p.

Muth J. F. Rational Expectations and the Theory of Price movements // Econometrica.

– 1961. – Vol. 29, No. 3. – P. 315-335.

Sargent T. «Rational» Expectations, the Optimal Monetary Instrument and the Optimal Money Supply Rule, with N. Wallace // Journal of Political Economy. – 1975. – Vol. 83, No. 2. – P. 241-254.

Одержано 29.06.2007.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации