Лекції - Історія української літератури XX ст - файл n1.doc

Лекції - Історія української літератури XX ст
скачать (1096.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc1097kb.16.10.2012 00:21скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
ВСТУП
Завдання курсу «Історія української літератури ХХ століття» – подати процес розвитку української літератури ХХ ст. у її реальних суперечностях, найвидатніших художніх здобутках, у боротьбі проти підпорядкування ідеологічним догмам; ознайомити студентів із найпомітнішими письменницькими іменами та художніми творами; закцентувати увагу на витворенні повноти історико-літературних уявлень про український літературний процес ХХ ст., вияскравити його особливості у сфері суспільного життя.
Періодизація курсу „Історія української літератури ХХ ст.”

Література ХХ ст. надзвичайно складний і багатогранний процес. Поділ на підперіоди:

а) 20-30-ті рр. ХХ ст. т.зв. „розстріляне відродження”, піднесення українського письменства після перевороту (революції) 1917 р., а потім його фактичне знищення; М.Хвильовий, Г.Косинка, Лесь Курбас, М.Зеров, М.Куліш.

б) 40-50-ті рр. ХХ ст. – період літератури Великої Вітчизняної війни та післявоєнна література; основні теми: любов до батьківщини, патріотизм, відбудова господарства після воєнної розрухи. О.Довженко, А.Малишко.

в) 60-ті рр. „шістдесятництво”; період т.зв. „відлиги”, коли з’явилися пері паростки вільнодумства і спроб відродження національних традицій. Вони закінчилися численними арештами. Гр.Тютюнник, Л.Костенко, В.Стус, В.Симоненко.

г) 70-80-ті рр. період застою і теорії безконфліктності в літературі; О.Коломієць, М.Стельмах, П.Загребельний.

ґ) 90-ті рр. період національного відродження після розпаду Радянського Союзу.

д) новітня література кінця ХХ ст. Постмодернізм, який характеризується синкретизмом і розмаїттям жанрово-стильових течій.

Література початку ХХІ ст. Мультикультуралізм. Полікультуралізм.
Літературно-мистецьке житя української літератури 20-30-тих рр. ХХ ст.

XX ст. для української літератури, з одного боку, дуже плідна пора, бо дало нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів, а з іншого — це період трагічного винищення величезного культурного пласта, яке відкинуло українську літературу в її розвитку на кілька десятиліть назад. Перші два десятиліття XX століття дали можливість водночас працювати таким майстрам літератури, як І. Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, О. Кобилянська, та новим, ще невідомим поетам і письменникам: П. Тичині, М. Рильському, М.Семенку. Повалення в 1917р. царського режиму і проголошення Української Народної Республіки пробудило надії на вільний демократичний розвиток українського народу. Після встановлення в Україні більшовицької радянської влади частина демократичної української інтелігенції, яка не сприйняла поразки УНР, опинилася в політичній еміграції за кордоном, а друга половина прагнула розвивати нову радянську українську літературу на Батьківщині. Початок 20-х pp. XX ст. ознаменувався появою великої кількості літературних угруповань, які бажали самовиявлення і творчої свободи.
Більшість українських письменників початку ХХ ст., особливо молодих вірили, що нова влада, на словах сповідуючи демократичні принципи, буде впроваджувати її в життя.

Літературна дійсність в Україні 20-х рр. була надзвичайно багатою і різноманітною. Письменника намагалися розв’язувати питання не тільки літературні, а й естетичні, соціальні, національні.
Цю добу називають «українським Відродженням» або Ренесансом.

  1. виступило багато молодих талановитих письменників (П.Тичина, В.Сосюра, М.Хвильовий, В.Підмогильний, М.Куліш, М.Зеров, М.Рильський, Є.Плужник, Г.Косинка, Т.Осьмачка тощо).

  2. Побутування різноманітних стильових літературних течій: авангардизм (його відгалуження – футуризм і конструктивізм), революційний романтизм, неоромантизм, неореалізм, необароко, неокласика, імпресіонізм, експресіонізм тощо.

  3. Утворення численних літературних угрупувань («Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП тощо).

  4. Літературна полеміка і різноманітні дискусії з приводу призначення літератури і її місця в суспільному житті.

Поступово комуністична партія втручається в літературний процес. Література стає «слухняним гвинтиком» пролетарської справи. Практикується спекуляція на інтересах народ мас, які були захоплені революцією. Творча діяльність вульгаризувалася, зводилася до оспівування партії та її вождів, ставала примітивною.
Літературна дискусія 1925 – 1928 рр. У квітні 1925 p. M. Хвильовий виступив у додатку до газети «Вісті» з великою статтею «Про «сатану в бочці» або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», наполягаючи на тому, що література не має бути примітивно-масовою та надто заполітизованою. Він поставив перед літераторами питання: «Європа чи просвіта?» — і закликав відкинути примітивізм, опановувати європейську культуру, зайнятися професійною діяльністю.

З цієї статті М. Хвильового розпочалася «гаряча» дискусія, яким шляхом має далі розвиватись література. Коли ж М. Хвильовий у гострій формі висловив думку про те, що задля окреслення власного шляху українській літературі треба орієнтуватися не на Москву («центр всесоюзного міщанства»), а навчатися у «психологічної Європи», дискусія з літературної площини перекинулася в політичну, бо в неї втрутилося Політбюро ЦК КП(б)У (Центральний комітет комуністичної партії більшовиків України). Це й призвело до створення такого становища, яке існувало з початку 30-х років: твір письменника оцінювався не з позицій талановитості написаного, а з позицій соціально-політичної боротьби з класовими ворогами (а звідси необхідність прославлення дій партії, провідних партійних діячів, поява в творах позитивного героя-пролетарія тощо). Усі незгодні з таким станом речей оголошувались ворожим для пролетаріату класом і підлягали фізичному знищенню. Тому перелічувати імена членів будь-якої української літературної групи — це називати письменників, які були заслані, розстріляні, наклали на себе руки, померли від хвороб на засланні, не витримали жорстоких умов і суворого північного клімату або ж збожеволіли: повісився Б. Тента, застрелився М. Хвильовий, були розстріляні Григорій Чупринка, Дмитро Фальківський, Г. Косинка, живим був спалений поет В. Свідзинський. Цей трагічний список можна продовжувати і продовжувати...

Усі українські літературні організації припинили існування на початку 30-х pp. Але жодна з цих організацій не була заборонена, бо радянська-влада не могла вдатись до дій, що могли б здатись недемократичними: всі організації припинили існування в зв'язку з тим, що найактивніші члени цих угруповань «виявились контрреволюціонерами, які мали бути знищені заради світлого майбутнього країни». Зрозуміло, що після подібної розправи бажаючих продовжити справу репресованих не знаходилось. У процесі послідовного розгорнення репресивних заходів, які застосувала радянська влада до української літератури, рік 1934 годилося б назвати межовим. Усе, що було досі, мало тільки попередній, так би мовити, епізодичний або попереджальний характер (приміром, розстріл Чупринки, арешт Рильського, Івченка і Старицької-Черняхівської). Зосереджений, масовий удар, завданий більшовизмом українській літературі, припав на 1934 р. Більшість українських письменників і більшість українських літературних організацій припинили своє існування саме цього року.

Метод соцреалізму. ІІІе в ході дискусії кінця 20-х років почала перемагати думка, що методом радянської літератури має бути реалізм, але «нового гатунку». Для визначення його добиралися різні прикметники: пролетарський, тенденційний, активний, монументальний„героїчний, романтичний, соціальний тощо. Переміг - соціалістичний. У такому формулюванні термін утвердився в загальному вжитку від 1932 року.

Ідейними засадам и «основного методу» проголошено марксизм-ленінізм, що утверджував партійність літератури: відображення й оцінка подій, явищ, процесів суспільного життя в художніх творах мало здійснюватися з позицій генеральної лінії ВКП (б) . Вважалося, що засади комуністичної партійності мистецтва були закладені Леніним у статті «Партійна організація і партійна література». Насправді ж у ній ішлося про легальну й нелегальну пропагандистську літературу. Ревні ідеологи марксизму-ленінізму механічно перенесли положення цієї статті не тільки на всі види мистецтва, а й у науку та інші галузі духовного життя суспільства.

Передбачався і критичний елемент у складі «основного методу», але він зводився до викриття i осуду лише злочинних дій „ворогів народу - різних „шкідників”, „куркулів”, „пдкурульників”, а також «пережитків буржуазної ідеології в свідомості окремих людей» та порокі капiталістичного устрою.

Пейзажі мали відображати «оновлену вільною працею» природу, квітучі села, чисті багаті міста, монументальні виробництва. Ні напівспустілих «безперспективних» сіл, ні занедбаних колись родючих ланів, ні застарілої техніки на сторінках художніi творів не допускалося.

Для літератур численних республік Союзу було винайдено постулат - національна форма і соціалістичний зміст», що знижувало можливість правдивого й повного відображення специфічних особливостей побуту різних народів, а також національних характерів. Це негативне явище поглиблювалося і тим, що в художньому творі, як відомо, провідним є зміст, котрий вимагає відповідної собі форми. Отже, цілком самобутньої національної форми не могло бути.

Утопічний характер марксизму-ленінізму як ідеологічної засади «основного методу» обумовив і фальшивість його естет и ч ного ідеалу: безкласове комуністичне суспільство; дружба між вільними народами; гармонійно розвинена людина-громадянин, ідейно-політична й моральна єдність усіх членів суспільства, гуманні стосунки між ними, правова та майнова рівність; підпорядкованість інтересів особи інтересам держави (людина -- «гвинтик» у монументальній «державній машині»). Тільки остання з викладених тез виявилася правдивою. Взагалі ж своїми численними нормативами й догмами, обмеженнями й приписами соціалістичний реалізм нагадує теорію класицизму, породжену абсолютизмом.

Особливість «соцреалу» виявилася і в тому, шо він був уведений «зверху», «з центру», директивно, насильницькими методами, а не винайдений письменниками у процесі творчих пошуків. 18 вересня 1942 року Довженко у своєму щоденнику зробив такий запис: «Ніколи в історії не було випадку, щоб стиль (тобто творчий метод) проголошувався раніше, ніж будуть створені самі твори». Адміністративнодирективне керівництво було характерним для тогочасного державного устрою, тому «основний метод» радянської літератури можна б назвати «тоталітарним (або директивним) реалізмом».
Основні літературні угрупування 20-30-х рр. ХХ ст.

Аспанфут. Асоціація панфутуристів — літературна організація, що утворилась у 1921 р. в Києві на базі літературної групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та науково-мистецької групи «Комкосмос» з ініціативи М. Семянка. До неї, окрім нього, входили Гео Шкурупій, Ю. Шпол, О. Слісаренко, Мирослав Ірчан, Марко Терещенко, М. Бажан, Ю.Яновський, А. Чужий та інші. Асоціація мала видавництво «Гольфштром». Члени організації прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», а також появу надмистецтва як синтезу поезії, живопису, скульптури й архітектури, руйнування канонічних форм мистецтва тощо. У 1924 р. «Аспанфут» було перетворено на «Асоціацію комункульту».

ВАПЛІТЕ. З літературною дискусією 1925—1928 pp. пов'язані виникнення, існування і доля видатнішої літературної організації 20-х pp. — ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури), яка згодом перетворилась на «Пролітфронт». Створена за ініціативою М. Хвильового як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям, як лабораторія професійного удосконалення, втілюючи на практиці висунені останнім гасла боротьби за творчу якість і академізм, за європейський рівень української літератури проти масовізму, просвітництва й епігонського наслідування російської літератури, вона об'єднала багатьох кращих українських літераторів і могла пишатися яскравими талантами: М. Хвильовий, В. Яловий, Г. Коцюба, М.Майський, Г. Епік, О. Копиленко, М. Куліш, А. Любченко, Ю. Шпол, М. Бажан, І. Сенченко, М.Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, І.Дніпровський, О. Слісаренко, Г.Епік та інші. Від самого заснування ВАПЛІТЕ і однойменний журнал опинилися під пильним наглядом офіційних кіл. Особливо посилилась і набрала скоординованого характеру ідеологічна критика на адресу ВАПЛІТЕ і самого М. Хвильового після утворення «Молодняка» та ВУСПП. У 1933—34 pp. із ваплітян були ліквідовані: Яловий, Хвильовий, Досвітній, Слісаренко, Епік, Куліш, Йогансен та інші. Досить з усіх ваплітян згадати тільки про одного Миколу Куліша, щоб з усією ясністю зрозуміти, що важила в українській літературі ця група і який великий удар наніс більшовизм українській літературі ліквідацією ВАПЛІТЕ.

ВУСПП. Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників була організована в січні 1927 р. з наміром об'єднати всіх лояльних режиму митців у протидії тим, кого партія вважала носіями буржуазно-націоналістичної чи буржуазно-естетської небезпеки (наприклад, ВАПЛІТЕ, «Неокласики», МАРС тощо. ВУСПП був українською аналогією сумнозвісного російського РАППу, який домінував у ВОАПП (Всесоюзному об'єднанні асоціацій пролетарських письменників), його членом був і ВУСПП. Подібно до РАППу, ВУСПП прагнув узяти під контроль усе літературне життя і перебирав на себе роль прямого речника партії в літературних справах (його політику фактично визначали керівники організації — І. Кулик, В. Коряк, І.Микитенко, І. Кириленко). Створення й активізація ВУСППу, його претензії на гегемонію (негласно підтримувані партією, хоч вона деякий час і демонструвала нейтралітет), посилення нападок на ВАПЛІТЕ, М. Хвильового, «Неокласиків», на будь-які відхилення від більшовицької однозначності взагалі, висування на перший план боротьби з «українським буржуазним націоналізмом».

«Гарт». Спілку пролетарських письменників «Гарт» було засновано на початку 1923р. з ініціативи В. Еллана-Блакитного, а також В. Коряка, І. Кулика, В. Сосюри, М. Хвильового та інших. Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з В. Блакитним, а також філії в Києві та Одесі. Найсильнішим був харківський осередок, до якого входили М. Хвильовий, П. Тичина, М.Йогансен, В. Поліщук, І. Дніпровський, О. Досвітній, А. Любченко, Г. Коцюба, П. Лісовий (П.Свашенко), М. Майський, П. Іванів, М. Христовий, Ю. Смолич, а згодом О. Слісаренко, М.Яловий, М.Бажан, Г. Шкурупій та інші. У статуті «Гарту» мовилося: «В основу своєї праці спілка «Гарт» кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної партії». З волі В. Блакитного «Гарт» претендував на роль найадекватнішого інтерпретатора партійної лінії в культурному житті й відповідно на провідну роль в літературному й мистецькому процесі. І все ж «Гарт» об'єднав чи не найбільше число талановитих українських письменників, хоча чимдалі багатьох з них насторожувала перспектива перетворення літератури на «рупор» комуністичної партії. Внутрішні незгоди призвели до того, що в листопаді 1925 p., незадовго до смерті В.Блакитного, більшість письменників вийшла зі складу спілки, і «Гарт» після цього фактично самоліквідувався.

«Ланка». Організація, створена 1924 p., об'єднала письменників різних напрямів, які намагалися протистояти ідеологічному тиску, зберегти творчу незалежність; до неї входили: В.Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Б. Тенета, В. Івченко, Г.Косинка, Я. Качура, Я- Савченко та інші. 1926р. «Ланка» реорганізувалася в МАРС — «Майстерню революційного слова»).

МАРС. Того ж пам'ятного в українській літературі 1934 р., окрім ВАПЛІТЕ-Пролітфронту, була ліквідована й друга, не менша своєю мистецькою вагою, київська літературна організація «Ланка-МАРС». «Ланка-МАРС» для Києва була тим, чим для Харкова була ВАПЛІТЕ-Пролітфронт: чільною організацією, що об'єднувала переважну більшість письменників цього міста. До «Ланки-МАРСУ» входили письменники: Є. Плужник, Д. Фальківський, М.Терещенко, Т.Осьмачка, Г.Косинка, М. Івченко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Б. Тенета, В.Ярошенко, Г.Брасюк, Д. Тась (Могилянський), М. Галич та інші. За винятком Марії Галич, талановитої письменниці, яка свої невеличкі оповідання писала в лірично-імпресіоністичній манері Стефаника, і, хоч не була репресована разом з іншими, примушена була замовкнути на десять років, всі інші члени «Ланки-МАРС» так чи інакше були репресовані.

«Молодняк». Організація комсомольських письменників (1926—1932). У Харкові — П.Усенко, Л.Первомайський, І. Момот, В. Кузьмич, О. Кундзіч, Я. Гримайло, Д. Гордієнко та інші; у Києві — Б. Коваленко, О.Корнійчук, М. Шеремет, А. Шиян, П. Кодесник, А. Клоччя; були філії в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших містах, видавався однойменний журнал. Позитивне в діяльності «Молодняка»: і організація, і журнал чимало зробили для активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів. Негативне: своєю агресивною ортодоксальністю та брутальними наскоками на інакодумців організація сприяла деморалізації українського письменства.

«Неокласики». На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925— 1928 pp. Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М.Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П.Филипович, Юрій Клен (О.Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим. Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму.

Масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923).

«Плуг». Ініціатором створення і головою «Плугу» був С. Пилипенко, його активними членами — А. Головко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Епік, І. Кириленко, О. Копиленко, Д. Гуменна, П.Панч, І.Шевченко, В. Гжицький, П. Усенко та інші. З квітня 1922р. плужани ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що «революційно-селянська творчість плужан має бути скерована насамперед на організацію свідомості широких селянських мас і сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції». Позитивним в діяльності «Плуга» було те, що він орієнтував письменників на глибинний і драматичний матеріал життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно-індустріальну і часом наївно-«пролетарську» орієнтацію інших літорганізацій, допомагав знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді. Негативним в діяльності організації було те. що плужани намагались обмежити й регламентувати «революційним просвітництвом» підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу, свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми, брали курс на масовість літератури.

СПУ (Спілка письменників України). 23 квітня 1932 р. з'явилась постанова ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх організацій». її наслідком стало утворення Спілки письменників СРСР, складовою якої стала Спілка письменників України. Обов'язковим для кожного представника Спілки було перебування в лавах комуністичної партії. Видання постанови ЦК в справі літератури означало, що партія перебирає керівництво літературою в свої руки. Гасло «пролетаризації» було відкинуте й йому протиставлене гасло «совєтизації».

Писати за директивними вказівками Центральних органів партії стало обов'язком письменника, ухилитися від якого він не міг. «Хочу» не існувало, існувало тільки «мусиш».
Микола Хвильовий (1893 - 1933)

Інші псевдоніми — Юлія Уманець, Стефан Кароль. Справжнє ім'я — Микола Григорович Фітільов.

Микола Хвильовий народився 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (тепер Сумської області) в родині робітника. Навчався в початковій школі, в Богодухівській гімназії. Проте освіту здобував здебільшого самоосвітою. У 1914— 1916рр. воював на фронтах Першої світової війни, де саме в око­пах, серед солдатської маси, усталюються його демократичні, частково й більшовицькі симпатії. Перші поезії почав друкувати в 1917 р. («Шляхи мистецтва»), а далі — прозу. Був організато­ром збройної боротьби проти гетьманських військ на Харківщині. Був ініціатором, організатором і активним членом низки літера­турних організацій («Гарт», «Вапліте», «Пролітфронт»).

У столичному Харкові у 1921р. Хвильовий дебютував як поет, видавши поетичні книги: «В електричний вік», «Молодість». У 1923 р. окремим виданням вийшла славетна збірка оповідань «Сині етюди», наступного року — збірка новел та оповідань «Осінь».

Статтею «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спеку­лянтів та інших «просвітян»» письменнику 1925р. розпочав зна­мениту літературну дискусію.

У 1927 р. Хвильовий разом з Яловим і Досвітнім виступив у пресі зі спокутувальним листом і вийшов з ВАПЛІТЕ. Протягом 1927—1930 pp. вийшли його «Твори в трьох томах». Узимку 1928р. Хвильовий поїхав за кордон, наступного року вийшла його поетична книга «Досвітні симфонії».

13 травня 1933 р. прогримів постріл, що обірвав життя Ми­коли Хвильового, одного з найталановитіших письменників XX ст. Сталося це ясного ранку в присутності М. Куліша, Г.Епіка, О. Досвітнього. Хвильовий грав на якомусь щипковому вірменському інструменті, декламував вірш М. Некрасова «Мужичок с ноготок», потім вийшов до сусідньої кімнати і там вистрілив собі у скроню. На столі залишив передсмертну записку: «Арешт Ялового (Михайла Ялового, першого президента ВАПЛІТЕ, напередодні було заарештовано) — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не ро­зумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко,... ясно. Сьогодні пре­красний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Стра­шенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будів­ництво. Хай живе Комуністична партія».

І хоча самогубство дає можливість звинуватити людину в слаб­кодухості, але стосовно постаті М.Хвильового говорити про слабкодухість важко. Скоріш за все його рання трагічна смерть була своєрідним протестом, яким він хотів зупинити лавину ре­пресій, що насувалася. З виходом першої поетичної книги в 1921 р. постать Хвильового відразу привернула до себе увагу, адже свою поезію він творив у стильовій манері неоромантизму та імпресіонізму. Та все ж за творчим обдаруванням М. Хвильовий був прозаїком, він сам це скоро відчув і після виходу другої збірки до поезії звертався лише епізодично. Ерудиція і вроджений талант лідера притягува­ли до Миколи Хвильового сучасників. Він організував найпотужнішу літературну структуру — ВАПЛІТЕ, до якої увійшли ко­лишні члени «Гарту», «Жовтня», дехто з «плужан». Керівництво здійснювали М. Хвильовий, М. Яловий (президент) та О.Досвітній. ВАПЛІТЕ об'єднала найталановитіших митців, які тоді мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю.Яновський, М.Куліш, М.Бажан, О.Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Г. Епік, П. Панч та інші). У статусі та програмі організації йшлося про те, що її члени обирають вільний розвиток усіх течій і стилів, під­тримують талановитість і новаторство, високу професійну май­стерність, дбають про престиж української літератури. Шлях, обраний ВАПЛІТЕ, суттєво відрізнявся від того, що пропонувала українському мистецтву більшовицька ідеологія, а тому організа­ція відразу привернула до себе увагу партійного чиновництва. Недарма в пізніші, репресивні та «застійні» роки, сама лише на­лежність до неї вже вважалася серйозним обвинуваченням. Час появи на літературній арені ВАПЛІТЕ збігся з розгортанням най-гучнішої літературної дискусії 1925—1928 pp., яка мала об'єк­тивні підвалини-визначення сучасного стану і подальшого шляху розвитку українського мистецтва. Дискусія розпочалася зі статті М. Хвильового «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян»», опублікованої в додатку до газе­ти «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут» 30 квітня 1925р. у відпо-відь на виступ автора:початківця Г.Яковенка «Про критику і критиків у літературі». Статті й памфлети М. Хвильового були спрямовані проти масовізму і «червоної просвіти», що культиву­валися організацією «Плуг» на чолі з С Пилипенком, проти ху­торянської обмеженості та провінційності української літератури, сліпого наслідування нею російської літератури, засилля в ній графоманства і ремісництва у вигляді агіток. Саме М. Хвильовий категорично поставив питання «Європа чи просвіта?», маючи на увазі рішучий поворот рідної літератури на самостійний, вільний від будь-яких зовнішніх втручань і тиску, виеокопрофесійний шлях розвитку, її орієнтацію на «психологічну Європу», тобто найкращі здобутки європейського мистецтва. У розпалі літературної дискусії з'являються і цикли памфлетів Миколи Хвильового «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писариз-му» та стаття «Україна чи Малоросія?» (написана 1926р. стаття була заборонена і стала відомою читачеві лише в 1990 р.), в яких розкривалася, глибоко аргументувалася суть проголошених ним гасел орієнтації на «психологічну Європу», «геть від Москви», «романтики вітаїзму», «азіатського ренесансу». Стиль М. Хви-льового-памфлетиста досить своєрідний, він і тут зостається неповторним художником. Афористичність висловлених гасел, ба­гатство й розмаїтість метафоричної образності, історичних, літературних ремінісценцій, виваженість аргументації, поєднання пристрасних інвектив із тонкою іронією — все це риси індивіду­ального стилю, які дозволяють оцінити памфлети М.Хвильового як мистецьке явище.

Питання, порушене Хвильовим, було важливим для багатьох тогочасних письменників. Багато хто з них радо відгукнувся твор­чими пошуками. Відтак партійні органи забили на сполох. У 1926 р. у відкритому листі Й. Сталіна членам політбюро ЦК КП (б) У рішуче засуджувалися дії М. Хвильового й взагалі ваплітян. А в січні 1927 p., щоб урятувати ВАПЛІТЕ, Хвильовий, Яловий і Досвітній виступили у пресі зі спокутувальним листом, вийшли з організації (тепер її очолили М.Куліш, Г. Епік). Але це був формальний вихід, про що свідчить подальша поведінка ко­лишніх лідерів — із початково обраного шляху сходити вони не збиралися. Після самоліквідації 1928р. ВАПЛІТЕ вони утворили організацію Пролітфронт — її гідну наступницю, видавали жур­нали «Літературний ярмарок» та «Пролітфронт». Дискусія, що починалась як літературна, переросла в політичну, чимало пись­менників після неї одержали ярлики ідеологічних ворогів, а най­перше — Микола Хвильовий. Хмари однієї з найстрашніших трагедій XX ст. вже збиралися над Україною. Наступала пора гірких поразок та розчарувань і для самого письменника. Перестає виходити журнал «Вапліте», а відтак припиняє існування й сама організація. Письменник змушений писати покаянні листи, кляс­тися у вірності комуністичній ідеології. Читати ці документи (зо­крема статті, спрямовані проти товаришів по перу, як-от проти футуристів чи С Єфремова) гірко й сьогодні, та вони дають уявлення, в яку безвихідь «героїчного терпіння» був загнаний М. Хвильовий і його соратники. Вже 1929 р. сфабрикованим про­цесом СВУ започатковується доба масових репресій.

Перші збірки оповідань М. Хвильового «Сині етюди» та «Осінь» засвідчили його потужний мистецький талант, справили вибухове враження. Вони були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне й цілком новаторське, дали підстави говорити про майстра, який витворив у нашій літе­ратурі власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели.

Мрія і дійсність у його творах постають не в контрастних зі­ставленнях чи ідейному протиборстві, а в химерній сув'язі, що надає оповіданням і новелам Хвильового неповторної стильової новизни й свіжості. У збірках «Сині етюди» чи «Осінь» ми не знайдемо поетичного оспівування героїки революції, тут немає пафосного уславлення «борців за нові революційні ідеали», що можна було спостерігати в багатьох тогочасних ідеологічних «трубадурів». В оповіданнях «Мати», «Солонський яр», «Наречений», «Редактор Карк», «Синій листопад», «Кіт у чоботях», «Я (Романтика)» — складна революційна дійсність, якій найбільше пасують ключові слова: кров, смерть, насильство, траге­дія, сум, безповоротна втрата чогось по-справжньому вартісного. Там герої М. Хвильового постають не як переможці, які вже за­воювали світ, не як будівничі майбутнього якщо не для себе, то для своїх дітей, а скоріше як жертви цієї революційної дійсності. Гак, це нові герої, нові люди. То яке ж майбутнє чекає Україну з такими будівничими? — мало не в усіх оповіданнях підтекстово запитує сам себе й своїх читачів «переконаний комуніст» Микола Хвильовий.

Новела «Я (Романтика)». Так, за своїми політичними переконаннями він був українським комуністом. Саме в цьому полягала його внутрішня роздвоєність і трагедія. Адже він пізно зрозумів, що більшовизм і національна ідея — поняття несумісні. Микола Хвильовий воював за новий світ для своєї України і водночас стріляв у неї, як йото герой-фанат у новелі «Я (Романтика)» стріляє у власну ма­тір. Вічне протистояння добра і зла в цій новелі перенесено вдушу героя. Це протистояння викликає небезпідставну тривогу за світ і за людину в ньому новому світі. Новела є своєрідним попередженням про непоправну втрату на обраному шляху істинних цінностей, по-справжньому гуманістичних ідеалів. Бо чи ж мож­на виправдати найвеличнішими ідеями вбивство рідної матері? Так само, як брата, сина, взагалі людини? Та ще й коли ці ідеї проголошуються нібито заради її щастя та благополуччя! Така абсурдна логіка викликає в душі автора велике сум'яття, розпач. Новела у 20-х pp. передруковувалася кілька разів. Звичайно, ті, хто фанатично сповідували більшовицькі ідеї, спокійно сприйма­ли її основну кульмінаційну сцену і, певно, не засуджували вчи­нок головного героя, бо для них «мета виправдовує засоби». їх могло хіба що зворушити тільки те, що і перед смертю мати не думає про себе, її материнське серце розуміє сина-вбивцю і хоче полегшити його страждання: «Вона стоїть, звівши руки» і «за­журно дивиться» на нього, вона вкотре вже каже, що він, «(її мятежний син) зовсім замучив себе». Ця кульмінаційна сцена вражає непомітною, ненав'язливою силою гуманізму, людяності, справжніх буттєвих вартостей, силою, здатною побороти зло в цьому світі.

Новела має специфічну присвяту: «Цвітові яблуні», яка може сприйматись і як своєрідний епітет, що несе в собі основну ідею твору. Пригадаймо, що «Цвіт яблуні» - новела М.Коцюбинського, в душі ліричного героя якої також тісно поєдналося боже, людське начало (тяжкі страждання батька над помираючою трьохлітньою Оленкою) і диявольське — підсвідомий інстинкт художника, який сприймає смерть дочки як матеріал для майбут­нього твору.

Новела починається ліричним вступом. Образ Марії асоціюється із біблійним образом Пречистої Діви.

Символи: а) «загірня комуна» - образ взято із творів Г.Сковороди. Це ніби рай на землі, осередок праведників; б) бій годинника, який часто повторюється тоді, коли людське начало бере верх над звірячим, це Божа пересторога, нагадування про неминучість відповіді перед Всевишнім за свої вчинки; в) безіменний голова трибуналу – революційний романтик, який мріє про щастя для всіх в майбутньому, хоча це щастя будувалося на людських кістках.

Головна дія відбувається у княжому палаці розстріляного шляхтича, де чорний трибунал воссідає на коштовних кріслах і п’є княже вино. Контури сцен, що відбуваються в новелі, розмиті. Напружена атмосфера передається пострілами, канонадою, німим поглядом, криками, реготом, риданнями, туманом, мрякою.

Розповідь ведеться від імені головного героя («Я»), на якого покладено провідну місію у дійстві, що розгортається перед читачем. Він керує батальйоном, що складається з фанатиків комуни, і має розчищати дорогу революціонерам.

Чорний трибуна – називається дегенератами (лат. виродок): це доктор Тагабат (жорстокий, із залізною волею), молодий хлопець Андрюша (має кволу волю, у чека призваний насильно), образ умовного «Я». Безіменний голова трибуналу виховує себе як надлюдину. Він переконаний, що заради комуни не побоїться віддати своє життя, піти на будь-який злочин. У той же час мати для нього на початку новели – вища цінність від ілюзорного ідеалу. Він говорить: «Я чекіст, алея я і людина». Віддаючи накази на розстріл невинних, він заспокоює себе, що так треба. Від цього усвідомлення він мучиться. Другою половиною в його душі з’являється образ матері.

Розстріл вдови із трьома дітьми, яка шукала Месію серед цього світу – символ втрати надії на визволення від комунарів, а тому покладалися на Месію.

Розстріл версальських черниць – всіх, хто проти комунарів, у творі названо версальцями (це символ подоланої монархії часів Паризької Комуни). Кульмінаційна сцена. Серед них герой бачить свою матір з очима Марії. Її слова «Сину! Мій мятежний сину!» сприймаються як голос самої України.

Ситуація в новелі М. Хвильового трагічніша, бо його герой сам мусить вибрати добро чи зло, шлях людяності, гуманізму, всепрощення чи круту стежку служіння абстрактним ідеалам. Шлях його вибору дуже тяжкий. Власне, в центрі авторської ува­ги і є душа ліричного героя, її страждання, розгубленість, безпо­радність, невміння вибрати єдино праведний шлях. Розповідь ведеться від імені головного героя («Я»), який керує батальйо­ном, що складається з «юних фанатиків комуни», і має розчища­ти з тилу дорогу революціонерам. Трагедія загострюється, коли головний герой усвідомлює, що він має зробити вибір: «Я — чекіст, але я і людина». У новелі цей вибір звучить,-як вибір між добром і злом, світлом і темрявою. Кульмінаційним є момент, коли серед приведених до трибуналу «ворогів» герой бачить свою матір з символічним ім'ям Марія. З натовпу її слова: «Сину! Мій мятежний сину!» сприймаються як голос самої України. Це голос застороги щодо того «світлого майбутнього», яке може бути здо­бутим ціною вбивства власної матері. У непримиренній супереч­ності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівський обов'язок перед матір'ю — і революційний обов'язок, служіння найдорожчій ідеї. Він намагається якось відстрочити фатальне рішення («я чекіст, але я і людина»), та весь попере­дній шлях моральних компромісів робить розв'язку неминучою. Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком і за­ложником могутньої системи.

Такий непростий внутрішній світ письменника, роздвоєність його душі, яка виявлялась і усвідомлювалася ним поступово, на­кладали відбиток і на творчість, визначаючи її ідейно-стильові особливості. Прямим продовженням осмислення «непростих» для автора питань є повість «Сентиментальна історія» (1928р.). Його героїня Б'янка не хоче почуватися «зайвою» (якими є това­ришка Уляна, художник Чаргар) у цьому новому суспільстві. Вона є сильною особистістю, з тих, які приваблювали Хвильового. Б'янка шукає доріг не лише для своєї «вишневоокої України», а й для себе. Поступово вона прозріває, бачить «світовий бардачок» довкола, розуміє, що те омріяне майбутнє (називає його «сентиментальною даллю») не прийде само собою, хоч би якими лозунгами проголошувалося, шляхи до майбутнього повинні про­лягати через істинні морально-етичні цінності. Поки що героїня їх не бачить довкола себе; люди, які оточують дівчину, живуть під тягарем страху, тому й наглухо зачиняються кожен у своїй нірці, намагаються кожен по-своєму порятуватися цим фатальним від­чуженням від незрозумілої дійсності. Б'янка мучиться «темною ніччю нашої дійсності»,"«придавлених» долею людей, але нічого змінити не може, її останній вчинок, яким завершується оповідан­ня, має символічний підтекст: в розпуці дівчина віддає не себе, а найчистіше й найвартісніше, що має в душі, заради налагоджен­ня гармонії між мрією та дійсністю. Але чи можливо це? Твір може бути прочитаний як життєпис втраченого покоління, тра­гічна історія безнадійних пошуків втраченого часу.

Крах комуністичних ідеалів, відсутність творчої свободи, на­сильство «казарменого соціалізму» і наближення «розстрілу цілої генерації», безкінечні звинувачення в «буржуазному наці­оналізмі» штовхнули Хвильового до самогубства. Куля в скроню була останньою крапкою в творчості письменника. Дуже при­кро, що впродовж багатьох десятиліть твори Миколи Хвильового були вилучені з читацького вжитку, не передруковувалися, не згадувалися в радянських історіях української літератури, а ім'я письменника було забороненим. І радісно, що сьогодні, хоч і по­стфактум, але ми маємо можливість почути застороги таланови­того митця, щоб ніколи не повторювати трагічних помилок ми­нулого.

Оповідання «Мати». Сини матері Остап і Андрій стали по різні боки революційних барикад. Брати дуже різні за характером. Брати стали жорстокими, цинічними, у них немає родових братерських почуттів. Все віддали вони заради «громадянського обов’язку». Щоб брат не вбив брата під сокиру лягає мати. Врешті єдинокровні брати-вороги сходяться на порозі материнської хати. Червоноармієць Андрій має змогу на очах у матері помститися ненависному білогвардійцеві Остапові. Тепер єдине бажання старої матері — вмерти, хай і від синової руки: "Недарма ж їй до болю хочеться вмерти, недарма. І тоді враз гупнуло. То Андрій, гадаючи, що на ліжкові лежить його брат Остап, поспішає виконати свій громадський обов'язок... Мати навіть не встигла скрикнути. Матері вже не було. Трагічний кінець нагадує біблійну історію про Авеля і Каїна. Оповідання віддзеркалює безглуздість братовбивчих, кровопролитних революційних подій на Україні.

Новела «Кіт у чоботях». Перед нами постає романтизований образ жінки на фронті, який з кожною сторінкою вицвітає. Товариш Жучок – колишня Гапка – не взірець для наслідування. В поході на Далекий Схід вона народила байстря, яке й повісив козак на ліхтарі. Особиста драма своєрідно перемкнула молоду жінку, зробила її «залізною леді», агітатором, коліщатком і гвинтиком тоталітарної системи. Про особисте щастя в таких умовах і думати не приходилося. Та й партійна кличка «Жучок» асоціюється з кличкою собаки, що для жінки взагалі образливо.
Григорій Косинка (1899 - 1934)

Григорій Михайлович Косинка (справжнє прізвище - Стрілець) народився 29 (17) листопада 1899 року в селі Щербаківка Обухівського району Київської області. Батьки - малоземельні селяни - намагалися поліпшити своє злиденне життя десь за Уралом, біля Байкалу, але й там добра не знайшли. Повернулися назад до села і перебивалися батьківським підробітком на цукровому заводі в сусідньому селі Григорівка. Рано довелося йти на заробітки й малому Григорію - працювати в панських економіях. З чотирьох років навчився грамоти від діда, закінчив двокласну школу в селі Красний кут. Особливо заохочував малого Григорія до навчання брат матері, згодом - відомий прозаїк Калістрат Анищенко. Коли Григорію минуло 14 років, він вирушив до Києва, сподіваючись кращими заробітками якось підтримати матір, що після смерті батька залишилася з п'ятьма малими дітьми на руках.

У Києві Косинка працює чистильником чобіт, канцеляристом і відвідує вечірні гімназіальні курси.

Творчий дебют прозаїка відбувся 1919 року, коли в одному з літніх чисел київської газети "Боротьба" з'явилося його перше оповідання - "На буряки".

Публікації 1920-го року чисельніші: в київському альманасі "Гроно" з'являються оповідання "Під брамою собору", "Мент", "За земельку".

1922-го року з’являється перша книжка новел та оповідань "На золотих богів".

Ця збірка - коротка, прагматично об'єктивна історія страдницького народу, який втягнуто в вир революції та громадянської війни, що стає жертвою завойовницьких погромів, розперезаних хижацьких інтересів". Григорій Михайлович, як художник "від Бога", виступає водночас "за всіх" і "проти всіх", йому болять і рани бідності найбільш окраденого селянина ("На буряки"), і кров переконаного партійця ("Десять", "Темна ніч"), і безпросвітність декласованих спекулянтів та "вічних" міщан ("Місячний сміх"). Обраний Григорієм об'єктивно-драматичний загальнолюдський погляд на відтворювану дійсність не обіцяв йому, звичайно, спокійного життя в літературі, яку новонароджена офіційна критика (за допомогою цензури) дедалі активніше штовхала на шлях ортодоксальної одновимірності. Зовсім не випадково Євген Григорук лякав письменника, що коли той буде пропонувати більшовицькій пресі новели такого плану як "На золотих богів", то "рукопис піде до ЧК".

На початку 1920-х молодий письменник навчається у Вищому інституті народної освіти - таку назву мав тоді Київський університет. Його ім'я стає відомим, особливо полюбляють слухати оповідання письменника в авторському виконанні: дзвінко, чітко карбуючи слова, письменник емоційно збагачує своєю дикцією діалоги. Через матеріальні нестатки Косинка не зміг закінчити повний курс навчання, але студентські роки (1921-1923) важили для нього дуже багато: він здобув певні історико-філологічні знання, чітко визначився у своїх світоглядних орієнтаціях.

Другу книгу письменника - "Новели дезертира" - 1924 року вже відмовилися друкувати. Це стало предметом занепокоєння автора та літературної громадськості Харкова. Микола Хвильовий у листі до Миколи Зерова писав про цей факт, як про кричуще порушення літературної етики, а Григорію Михайловичу Косинці не залишалось нічого іншого, як працювати над новими творами.

До наступної книги новел - "В житах" (1926) - увійшли кілька творів з першої збірки, однак більшість з них була написана протягом 1923-1925 років. В новій книзі Косинка постає перед читачем вже сформованим майстром реалістичного стилю. Об'єктивність художнього письма Косинки і гострота відтворюваних ним життєвих конфліктів викликали здивування серед критиків, а відверті вульгаризатори з-поміж них навіть публічно звинуватили письменника в поетизації ворожих радянській дійсності сил, в прихильності до куркульства, бандитизму і т.п. Володимир Коряк писав, що з новел Косинки не ясно, з ким він і проти кого. Я.Савченко вважав, що з усіх сучасних йому письменників Косинка є "найкривавіший", а Степан Щупак та Олександр Полторацький кваліфікували Григорія Косинку як куркульського агента в радянській літературі.

Натомість високу оцінку творам письменника дали Мирослав Ірчан, Максим Рильський, Сергій Єфремов та ін. М.Рильський наголошував, що новели Косинки "з часом у певну гармонію злившись, дадуть епопею революції". Цензура раз-у-раз затримує його твори, а в пресі чимдалі більше лунають погрози. Не маючи змоги жити з літератури, Косинка заробляє на життя у сценарному відділі Київської кінофабрики.

1929 р. «Вибрані оповідання».

1933 р. Гр.Косинка випускає збірку "Серце", яку в останній момент затримав Головліт. "Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь…Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці", - пише Косинка 16 квітня 1932 року.

1934 року в харківському будинку письменника була проголошена "настановча" доповідь Івана Кулика, який говорив про завдання письменників у зв'язку з перемогою Сталіна. В дискусії виступив і Косинка. Замість того, щоб обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою і запальною люттю він говорив, що в умовах "соціального замовлення", коли людину взяли за горлянку, вона не може творити. То була не промова, то був крик відчаю в самотній порожнечі пітьми. Зала завмерла від страху; кінець промови комуністи вкрили свистом, вигуками обурення, погрозами, а гальорка аплодувала.

4 листопада 1934 року письменника було заарештовано. З в'язниці він писав до дружини: "Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши - прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!"

15 грудня 1934 року, "виїзна сесія Військової колегії засудила Григорія Косинку-Стрільця до розстрілу". Косинка гордо зустрів вирок у якому говорилося, що "більшість обвинувачених (письменника засудили разом з 28 іншими представниками української інтелігенції) прибули в СРСР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання по вчиненню на території УРСР ряду терористичних актів. При затриманні у більшості обвинувачених забрані револьвери і ручні ґранати". Зрозуміло, що судова аргументація була повною нісенітницею. Ніхто з розстріляних за цим вироком - ні Григорій Косинка, ні Дмитро Фальківський, ні Олекса Влизько або Роман Шевченко, за винятком Крушельницьких (батька й синів) ніколи в житті не були ані в Польщі, ані в Румунії. Що ж до Крушельницьких, то вони стали жертвою своєї довірливості. Вони були комуністами, й прибули в Україну за запрошенням совєтського уряду.

Посмертна реабiлiтацiя письменника вiдбулася 19 жовтня 1957 року. У копiї довiдки за формою № 30, що зберiгається в архiвних фондах ЦНБ iм. Вернадського АН України, зазначається: "Дело по обвинению Косынки-Стрелец Г.М., арестованного 5 ноября 1934 года, пересмотрено военной коллегией Верховного суда СССР 19 октября 1957 года. Приговор военной коллегии от 13-15 декабря 1934 года в отношении Косынки-Стрелец Г.М. по вновь открывшимся обстоятельствам отменен и дело за отсутствием состава преступления прекращено. Косынка-Стрелец реабилитирован посмертно".

Тематично творчiсть Косинки тiсно пов'язана з проблемами дореволюцiйного села. Iдейно-стильове спрямування її розвивалось у дусi традицiй модерної української новели рубежа XIX-XX столiть, найяскравiшим представником якої був Василь Стефаник. З ним Григорiй Косинка пiдтримував творче листування, одержуючи вiд нього вiдгуки про свою новелiстику i по-батькiвськи щирi творчi поради. В. Стефаник називав Косинку "своїм сином з Дiвич-гори" (назва гори над Днiпром поблизу Києва).

Риси індивідуального стилю Гр.Косинки: неореалістичний, такий, що несе в собі риси модерністських тенденцій, зокрема імпресіоністичної. Імпресіонізм особливо виявився у ранні новелах («За земельку», «Перед світом», «Під брамою собору» тощо), де йде не описування чого, а фіксація вражень від чогось. У пізніших новелах посилюється реалістичне начало, переважає опис, розповідь.

Новела «На золотих богів» (1920 р.) За жанром – це новела-шкіц – твір, в основі якого одна, напружена, драматична подія, одне сильне враження, потрясіння. Назва і початок новели ніби свідчать про симпатії автора до селян-бідняків. Але ця новела – не пафосне оспівування революційних подій, а спроба їх осмислити. Кольорова гама – червоно-чорна. У переможців села – песимістичні настрої, радості від перемоги немає. Нерівний бій бідняків з армією «золотих богів» скінчився, забравши багато жертв, не вартих того. Письменника намагається оцінити події з висоти високих вартостей. Образ чорної обсмаленої сохи в клуні – символ краху селянських ілюзій. Образ сонця – вічне, недосяжне світило, основа життя на землі та підтримка високого духу. Образ легенького вітру, який з’являється наприкінці – образ автора.

Новела «Постріл» (1924 р.) Тема: трагічне порушення гармонії світу відреченням від законів загальнолюдської моралі в ім’я нового життя. У «Пострілі» розповідається про розстріл комуніста Матвія Киянчука, свідком чого став товариш дитячих літ Корній. Обидва з бідняцьких родин, разом наймитували в пана, тепер опинилися по різні боки революційної барикади: Корній серед вояків отамана Гострого, а Матвій став комунаром. Типова ситуація. «Куди бігти і що далі робити?» —запитує себе Корній після розстрілу товариша. Якраз він є уособленням того заблукалого українського селянства, яке шукало шлях у ті непрості роки. Поведінка Матвія, той страшний постріл у нього став поворотним у свідомості Корнія, вніс у неї сум'яття і зневіру. Зрозуміло тільки одне: йому ненависне плазування перед кимось. Новела закінчується болючим запитанням Корнія: «Що жде нас далі? А-ах!..» Тобто, яким же буде те майбутнє, якщо воно здобувається таким жорстоким способом? Де знайти праведний шлях, як відновити порушену гармонію? А душа митця так прагла її побачити, відчути хоч на мить.

Новела «В житах» (1922 р.) У 1922 р. друкувалася у львівському часописі «Нова культура». Перероблена, 1925 р. з'явилася в журналі «Життя й революція», що виходив у Києві. То була одна з найулюбленіших новел Григорія Косинки. Це найбільш життєлюбний, пронизаний світлим, оптимістичним настроєм імпресіоністичний малюнок. У новелі знову зустрічаємося з Корнієм. Другий рік «проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука». Минуле невідступно його переслідує, а майбутнє неясне і тривожне. Але ми бачимо Корнія в особливий ранок, в імпресіоністично-пантеїстичному сприйманні —як невинну дитину праматері-землі, що серед розкішної, ніби незайманої недавніми кривавими подіями природи веде своє нехитре, неспішне існування. Корній прислухається до «пісні поля», милується різнобарвністю степу, розмовляє із сонцем, що наче цілує його. Для нього сонце живе, як брат. Здається, в цьому безмежному світі лагідної природи ніщо не віщує небезпеки. Все настроює на спокійний меланхолійний лад. Тільки душа в якомусь німому чеканні, жде перемін, чогось несподіваного, але світлого. Картина цілком ідилічна. Бракує якогось різкого штриха.

Як апофеоз «пісні душі» Корнія (і автора теж) —кульмінація цього монотонного нехитрого сюжету (зустріч героя з колишньою коханою, яку називає «загубленою в житах своєю долею»). Уляна—жінка сільського багатія Дзюби, причетного до розстрілу Матвія. Отож, інша реальність у такий спосіб нагадує про себе. Але це негучне протиставлення не змінює загального оптимістичного настрою новели, лише підкреслює щемливо-радісне сприймання довколишнього світу, який є та буде вічно, разом із сонцем. А степ дзвенить, Корнію теж співати хочеться, бо він «п'яний сьогодні в житах». Мить радості коротка, минуща.

Новела «Мати» (1925 р.) Образ матері є не лише центральним, довкола якого відбуваються всі події. По-перше, письменник відійшов від фольклорно-народницького його трактування. В новелі він сприймається двояко: як реальна мати, хоч існує лише в думках, переживаннях, спогадах, видивах сина, і як наскрізний образ-символ материнства — основи всього життя на землі, уособлення вічного спокою, стабільності, захисту душі й тіла. По-друге, Косинка сміливо і впевнено перекреслив уже домінуючі в мистецтві тодішні стереотипи, накинуті панівною ідеологією: надавати перевагу суспільному, класовому перед особистим, власним. Більшовицька мораль вимагала захищати інтереси класу, а не родини: стріляти в кохану, матір, брата, якщо вони були з ворожого табору, залишати вдома хвору дитину, якщо того потребувало виконання виробничого плану і т. ін. І те розцінювалося як подвиг, найправильніший вибір. Головний герой Косинки діє зовсім по-іншому. Його поведінка є природною, закономірною, власне, нормальною, а не сконструйованою автором задля втілення певної ідеї. Дія відбувається в короткому часі - вечір, ніч, ранок. У бідній селянській родині помирає хвора мати, найстарший син лаштується привезти із Зеленогаївки лікаря, хоч надій на порятунок мало. Все ускладнюється тим, що довкола ідуть бої між білополяками, гайдамаками, червоноармійцями. В цю криваву фантасмагорію потрапляє Андрій. Усе в природі ніби передчуває неминучість фатального кінця: смерті матері. Перед від'їздом Андрій, наче у мертвої, просить у матері прощення.

І ось перша зустріч хлопця з небезпекою. Йому наказують возити на позицію снаряди. Андрій мимоволі стає учасником подій у польському війську, але те його не обходить. Образ матері заступає йому весь світ, наче існують лише двоє: син і мати. Щоб не порушити ту недоторканну святість, Андрій не зізнається полякам про мету своїх мандрів на полі бою. Усіх довкола він сприймає як ворогів матері (ворогів усього святого і світлого), і вирішує помститися — вбити «хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі». Звернімо увагу: вбити не ідеологічного противника, а ворога, який заважає порятувати маму. Вже вертаючи додому без лікаря, в немилосердній люті він так і зробить, і від того стане «п'яний якоюсь великою радістю перемоги». Андрій розуміє: з поразкою білополяків він зможе швидше вернутися до матері. А коли вже буде вдома і довідається про смерть матері, бажання помсти знову заполонить його. Він захоче вбити пораненого польського графа як уособлення тих темних сил, які призвели до родинної біди.

Отже, з образом матері в новелі безпосередньо пов'язаний головний мотив мотив тривоги, що з'єднує реальні події, хаотичні видива, почування, враження героя. Це тривога за хвору, яка от-от помре, за батька, братів, сестер, за життя всіх, бо мати є найпершою опорою. Це і тривога за довколишній світ, гармонію якого остаточно порушено цією кривавою бійнею, від якої люди так стомилися (а чи змирилися), що й сприймають їх якось байдуже-механічно. Селянам давно хочеться спокою. Наші, ваші, свої, чужі - вже все сприймається насторожено, як нова невідомість. Зараз відступають поляки, але всіх то обходить лише як небезпечний факт: можуть конфіскувати коня, забрати підводу, хліб, а то і вбити.

Треба звернути увагу на епізоди, пов'язані з рядовим польської армії, одним із тих, що не хотіли коритися наказу і знову йти під кулі. Вони підсилюють звучання авторської ідеї. Ось він перед боєм, стоячи на колінах коло кулемета, божевільно вигукує назустріч «криваво-огненного диску сонця»: «Смерть!» Трохи згодом він ще безрадісніше кричатиме: «Я —бідний! Не рубай...» Власна тривога вирізняє це слово у враженнях Андрія: «Ні, не привезу я лікаря до матері... Смерть—кажу я вголос ці слова, а Зеленогаївська лікарня горить у цей час так само тихо та ясно». Андрієві покладуть на воза того самого, але вже тяжко пораненого солдата, і він привезе його додому. А готуючись до похорону матері, хлопець мучитиметься від божевільного внутрішнього запитання: «Чому моя мама зціпила губи, як мертвий солдат?» Ця деталь підкреслює думку про те, що всі люди однакові перед стражданням, неминучістю, всі одинокі та безпорадні перед нею. Смерть усіх рівняє: і ворогів, і рідних.

Поведінка всіх дійових осіб невимушена й закономірна: поляки, що прийшли визволяти цей народ від більшовизму, грабують його: забирають коней і підводи, зривають із грудей Андрія мамин хрестик; прості солдати хочуть додому; українські селяни стомилися від війни.
Борис Антоненко-Давидович (1899 - 1984)

Антоненко-Давидович Борис Дмитрович народився 5 серпня 1899р. в передмiстi м. Ромни - Засуллi (тепер Сумськоп обл.) у сiм'п машинiста-залiзничника Дмитра Олександровича Давидова i Юлiп Максимiвни Яновськоп. "Антоненко-Давидович" є водночас i псевдонiм, i прiзвище його прадiдiв - реєстрових козакiв Антоненкiв). Закiнчивши в 1917р. Охтирську гiмназiю, майбутнiй письменник вступив на природничий вiддiл Харкiвського унiверситету, але невдовзi перевiвся на iсторико-фiлологiчний факультет Кипвського унiверситету. Через матерiальнi нестатки та безперервну змiну влад офiцiйноп вищоп освiти так i не здобув; довелося опановувати науку самотужки "в бiблiотеках та з великоп книги життя".

У 1920-1921рр. ще зовсiм юним членом КП(б)У Б.Антоненко-Давидович завiдував Охтирською наросвiтою, ходив у загонi ЧОНу проти Махна та мiсцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й органiзовував вибори до Рад. Не зрозумiвши сутностi НЕПу й не погоджуючись iз практикою розв'язання нацiонального питання на Украпнi, восени 1921р. вийшов iз КП(б)У i вступив до УКП. Та, переконавшись у марностi пп дiяльностi i не бажаючи "помножувати дякiвський хор у московськiй церквi з фiлiалом в Украпнi", восени 1923р. вийшов з УКП.

У 1923р. в кипвському журналi "Нова громада" надрукував перше оповiдання "Останнi два", яке й поклало початок його творчостi. Своє лiтературне "хрещення" письменник одержав у лiтературнiй органiзацiп "Ланка" (згодом - "Марс", що вiдокремилась од строкатого "Аспису" (асоцiацiп письменникiв), яка об'єднувала невеличку, але творчо дуже сильну групу молодих "попутникiв": Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, В.Пiдмогильний, Є.Плужник, Б.Тенета, Т.Осьмачка, Д.Фалькiвський та iн. Б.Антоненко-Давидович - автор бiльше двох десяткiв оригiнальних книг оповiдань, повiстей, роману, лiтературно-критичних нарисiв та портретiв.

Найвiдомiшi його книги, якi й визначають творче обличчя письменника, це повiсть "Смерть" (1928), збiрка лiтрепортажiв "Землею украпнською" (1930), роман "За ширмою" (1963), цикл "Сибiрських новел" (1989) та мовознавча праця "Як ми говоримо" (1970, 1991).

Та пiсля вбивства Кiрова по всiй крапнi почалися жорстокi репресiп. Вже 5 грудня 1934р. заарештовано Є.Плужника, а 17 грудня розстрiлянi як "вороги народу" i "терористи" друзi Антоненка-Давидовича Г.Косинка, Д.Фалькiвський, К.Буревiй, О.Близько. Цунамi терору докотилася й до Казахстану. 2 сiчня 1935р. Антоненка-Давидовича заарештовано й пiд конвоєм вiдправлено до Києва.

На допитах письменник тримався гiдно й мужньо. Коли слiдчий НКВС Хаєт вимагав зiзнатися в приналежностi до терористичноп органiзацiп й обiцяв зберегти йому "мерзенне" життя, якщо покається i видасть свопх спiльникiв по УВО, Б.Антоненко-Давидович вiдповiв: "Я не знаю, якi у вас є засоби впливу на в'язнiв пiд слiдством. Та навiть коли б, припустимо, якимись невiдомими способами вам пощастило зламати мене i я виказав би вам на себе й на iнших оцю фантасмагорiю, i коли б ви не тiльки дарували менi моє "мерзенне", як ви кажете, життя, а навiть випустили на волю, то я повiсився б на першому ж сучку. Тому, що таким людям, як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не змiг би. На це ви зважте." Отож Хаєт змушений був визнати, що в особi Антоненка-Давидовича вiн зустрiв "закоренiлого ворога, але стiйкого".

Сталiнськi опричники звинуватили письменника у "приналежностi до контрреволюцiйноп нацiоналiстичноп органiзацiп" (УВО), яка нiбито силою зброп "прагнула повалити Радвладу на Украпнi i готувала iндивiдуальний терор проти Компартiп i Радянськоп держави". На пiдставi цiєп фальшивки Б.Антоненка-Давидовича було засуджено на 10 рокiв концтаборiв, де письменник пройшов усi кола ГУЛАГiвського пекла, а пiсля того був вiдправлений на довiчне заслання в село з промовистою назвою Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.

Лише 1956р. був реабiлiтований, а наступного року повернувся до Києва i спрагло взявся до творчоп роботи. Та з виходом у свiт роману "За ширмою" на нього знову посипалися звинувачення у всiляких грiхах. У роки брежнєвсько-сусловськоп стагнацiп письменник був ошельмований, зацькований i зловiсно замовчаний, але морально не зломлений. Вiн помер 9 травня 1984 р.

Увесь творчий шлях Антоненка-Давидовича саме життя поділило виразно на два періоди. Перший — від 1923 року до 1933-го, тобто від появи першого його оповідання «Останні два» («Нова громада», Київ, 1923, ч. 3 — 4) до публікації останньої перед засланням збірки оповідань «Паротяг ч. 273», що вийшла в видавництві «Молодий більшовик», 1933. Другий — від червня 1957 року, тобто від року, коли Антоненко-Давидович після 22 років ув'язнення повернувся до Києва й відновив свою творчу працю.

Двадцять чотири роки, що відокремлюють собою ці два періоди творчості, тобто роки від 1934-го по 1957-й, вважаються мертвими чи втраченими роками в творчій біографії письменника.

Перший період творчості. Писати Антоненко-Давидович почав ще в гімназійні роки: писав поезії, фейлетони, сатиричні нариси, а 1916 року в шкільному друкованому журналі з'явився його нарис під назвою «Моя поездка на Кавказ», що, як зізнається сам автор, був якоюсь мірою прообразом того цікавого мандрівного жанру, який пізніше приніс йому славу збірками «Землею українською», «Збруч» та ін. Роки революції на деякий час загальмували були цю пристрасть, але вже від 1920—1921 років він пише багато. Із цих писань 1923 року з'явилися друком дві речі: згадане оповідання «Останні два» і драма на чотири дії «Лицарі абсурду», в харківському журналі «Червоний шлях» (1923, ч. 8) — цими публікаціями й датується початок першої доби його літературної творчості.

За першу добу творчості Антоненко-Давидович опублікував 14 книжок і велику кількість окремих нарисів, рецензій, заміток, розкиданих по всій тогочасній періодичній пресі. Були це збірки оповідань — «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), повісті «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), збірка нарисів «Землею українською» (1930) і багато інших. Крім цього, між 1926-м і 1933-м він писав роман-трилогію «Січ-мати», що уривками друкувалась у журналах «Глобус» і «Життя й революція». 1933 року перший том трилогії під назвою «Нащадки прадідів» Антоненко-Давидович подав був до видавництва «ЛіМ». Але ані ця частина, ані інші вже не побачили світу і трилогія в цілому, правдоподібно, пропала назавжди. Одночасно писався роман з життя технічної інтелігенції під назвою «Борг», уривок з якого з'явився в січневому числі «Життя й революція» за 1933 рік — але й цей роман уже світу не побачив: після арешту автора також пропав. Безперечно, із цих публікацій першої доби творчості центральне місце посідають його оповідання й повісті: «Печатка», «Синя Волошка», «Смерть» і збірка репортажів «Землею українською». Вдалося й дещо опублікувати, поки на політичному обрії згромаджувалися лиховісні хмари терору.

Спалах арештів весною 1933 року та самогубства Хвильового 13 травня і М. Скрипника 7 липня — та після цього нова хвиля арештів українських письменників і культурних діячів створили пекельні умови життя і праці для письменників — а серед них і для Антоненка-Давидовича. Від природи активний і здатний політично мислити, він пробує знайти вихід із смертельної ситуації: їде на Далекий Схід до столиці Казахстану Алма-Ати, влаштовується на працю при державному видавництві Казахстану, заплановує дві великі праці — антологію казахської літератури українською мовою й подібну ж антологію української літератури казахською, як задум великого братерського спілкування двох далеких народів.

Але доля не судила здійснити ці шляхетні плани: 5 січня 1935 року — арешт, безглузде слідство, комедія суду, беззаконний і безпідставний вирок смерті, заміна його на 10 років таборів, що практично протягнувся аж 22 роки, дарма що цей засуд мав тягтися все його життя. Лише смерть Сталіна й короткотривала доба відлиги врятувала життя письменника: несподівано у червні 1957 року Антоненко-Давидович повернувся до Києва.

Другий період творчості. Машина терору вирвала із активного життя письменника, коли йому минуло 35 років, а повернувся він із заслання з надломленим здоров'ям, виснажений фізично, але морально і духовно — незламний що й зберегло його як митця і громадянина, коли сповнилося йому 58.

У минулі каторжні роки він утратив був усяку надію повернутися будь-коли до літературної праці. Але після смерти Сталіна його несподівано охопив потяг до писання, якого, як він сам пише, «не зазнавав, мабуть, з того часу, як перестав ходити в початківцях». І він у найнелюдяніших умовах на випадкових клаптиках паперу, в кожну вільну хвилину писав. Унаслідок цієї довгої і впертої праці вийшов солідний рукопис. Коли таки прийшла воля й Антоненко-Давидович повернувся до Києва, то він привіз із собою вже першу чорнову редакцію свого роману «За ширмою». А поки роман солідно допрацьовувався, Борис Дмитрович своє нове життя на волі розпочав знову мандрівкою по рідній, давно не баченій батьківщині. Закінчив цю мандрівку відвідинами Буковини, Покуття, Галичини і Закарпаття. У кількох прегарних, таких же свіжих і бентежних, як і колись, нарисах зафіксував він враження своєї надзвичайної мандрівки. Додавши до них дещо зі своїх старих нарисів, 1959 року він видав їх книжкою під назвою «Збруч». Того ж 1959 року з'явилося перевидання одного з його давніших оповідань «Крила Артема Летючого». І цим, власне, відзначено його шістдесятиріччя. Л. Серпілін, В. Півторадні, Є. Гриднева, О. Ставицький і навіть О. Полторацький тепло вітали ці нові його публікації, а В. Іванисенко у статті «Скромність і сумління» («Літературна газета», 1959, 4 серпня) щиро вітав письменника з 60-річчям і висловлював радість з нагоди повернення його до літератури.

Для Антоненка-Давидовича справді настала ніби друга творча молодість. З-під його пера виходять нові твори. Крім згаданої збірки «Збруч» і оповідання «Крила Артема Летючого», він пише й публікує багато нових оповідань, окремих збірок, повістей і романів: «В сім'ї вольній, новій» (1960), «Золотий кораблик» (1960), психологічно-побутову повість з студентського життя 1920-х років «Образа», соціально-психологічне оповідання з доби революції «Так воно показує» і, нарешті, повісті та романи: «Слово матері» (1960), «За ширмою» (1963), «Семен Іванович Пальоха» (1965) та багато інших оповідань, які й досі ще не зібрано в окрему збірку. 1967 року вийшов том його вибраних творів з досить вдумливою і прихильною до автора передмовою критика Леоніда Бойка.

Крім художніх творів, автор видав кілька цінних книжок про літературне життя, про літературу і мову. Свої спостереження над творчим процесом і свій досвід він виклав у збірках статей: «Про що і як» (1962) та «В літературі й коло літератури» (1964). Літературні силуети про класиків української літератури: Шевченка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Степана Васильченка, літературно-критичні й теоретичні нариси і, нарешті, спогади про своїх сучасників (В. Еллана-Блакитного, В. Сосюру, М. Рильського, Є. Плужника та Б. Тена) — виповнюють книжку «Здалека й зблизька» (1969). Нарешті знамениті його роздуми й спостереження над українською літературною мовою, що з'явилися під назвою «Як ми говоримо» (1970). На жаль, ця книжка стала останньою публікацією творів Антоненка-Давидовича. Від 1971 року двері видавництв і журналів радянської України для цього видатного й заслуженого майстра слова знову закриті.

Ясніше й трагічніше трудно висловитись. І живе в таких поліційних умовах силою ізольований від літературного процесу, фактично з кляпом у роті, видатний письменник і чесний син свого народу ось уже десятий рік. Лише коли-не-коли приходить йому потіха десь здалека: то, прогавлена наглядачами, позитивна оцінка книжки «Як ми говоримо» в серйозному російському журналі «Вопросы литературы», то похвальна оцінка в журналі Польської Академії наук "Slavia orientalis" (1972), то переклад польською мовою роману «За ширмою (роман)», з найкращою рекомендацією для читачів («Za parawanem», 1974), у чудовому перекладі Станіслава Рихліцького, то перевидання в Австралії нашою філією ОУП «Слово» роману «За ширмою», то підготовка його перекладу англійською, то, нарешті, вже 1979 року у варшавському «Українському календарі» у статті «Вірний син свого народу» названо його «прекрасним знавцем і палким шанувальником нашої солов'їної мови». Для нього, без сумніву, це були промені сонця серед темної ночі його щоденного буття.

У творах Антоненка-Давидовича, як висловився колись теоретик активно-романтичного (вітаїстичного) напряму, «глибина думки поєднана із витонченим словом, каламбур з оригінальністю, сльозина із теплою пародією на саму себе і велика та глибока радість із тією журбою, що так прикрашує чоло мислителя».

Антоненко-Давидович організаційно не належав до групи вітаїстів, але духово і творчо він ішов у цьому загальному відродженському річищі 1920-х років. «Белетрист і публіцист гостросуспільного інстинкту і зору» — так слушно колись визначив Антоненка-Давидовича Юрій Лавріненко. Я б волів до цього ще додати: письменник глибокого вгляду в суспільні процеси й людські душі, реаліст і гуманіст в зображенні найболючіших життєвих і загальнонаціональних проблем, вникливий психолог і гострий аналітик людських учинків, вимогливий до слова й образу і, нарешті, усією своєю творчою духовістю письменник глибоконаціональний і саме тому — загальнолюдський.

Повість «Смерть». Одним iз найпомiтнiших творiв у лiтературному процесi на Украпнi 20-х рокiв була повiсть "Смерть" (1927 р.), яка з-помiж iнших факторiв спричинилася до багаторiчних поневiрянь письменника "на розпуттях велелюдних". У нiй Антоненко-Давидович глибоко дослiдив процес витравлення нацiональноп свiдомостi й гiдностi, вiдлучення украпнського iнтелiгента вiд свого етносу й деградацiю його в безбатченка-манкурта. Повiсть "Смерть", як i книга "Землею украпнською", були пiдданi нищiвнiй критицi. Автора публiчно звинувачували в "неприкритому зоологiчному нацiоналiзмi", в усiх iнших найтяжчих "грiхах". I матерiально, й морально життя письменника стало нестерпним, i вiн випздить до Алма-Ати, де влаштовується працювати в Держкрайвидавi редактором.

Повість «Смерть» належить до низки творів Бориса Антоненка-Давидовича, в яких письменник намагається омислити долю інтелігенції в революції, зокрема доля тих діячів, що на початку були активними в українській національній революції, а пізніше змінили погляд чи обставинами змушені були перейти до співпраці з радянською владою. Серед творів Бориса Дмитровича, присвячених цій проблемі, найбільшим і найглибшим, на думку літературознавця Григорія Костюка, є повість «Смерть» — твір психологічно й соціально складний і багатоплановий.

Через усю повість проходить центральна постать задуму — український інтелігент Кость Горобенко. Недавній активний культурний і суспільний діяч доби Центральної Ради і Директорії, він шляхом ідейної еволюції прийняв радянську владу й вступив до Комуністичної партії. Але в КП(б)У він почуває себе чужим. На нього дивляться косо. Йому не довіряють. Про нього розповсюджують брехливі чутки, ніби 1918 року в Києві він розстрілював матросів. Його природну й принципову звичку: читати українську пресу і виступати українською мовою, дбати за українську літературу в хатах-читальнях і робітничих клубах — трактують іронічно: «Здоров, Горобенко! Ну, як там „мова“? Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса українізував?» — і тому подібні вайлуваті, скалозубні дотепи, спрямовані на його компромітацію, лунали навколо нього й творили отруйну, тяжку атмосферу. Навіть у парткомівській характеристиці (таємній) про нього було записано: «Як комуніст-більшовик — несталий». Це його вкрай бентежить. Він починає почувати себе в стані ворогів, а не ідейних друзів. Починає оцінювати своїх співпартійців і аналізувати свій стан.

«Несталий»… Хіба для них він може бути сталий? Хіба вони можуть забути про те?.. І потім це українство, що воно їм. Їм, для яких не було ні Солониці, ні Берестечка, ні Полтави, ні навіть Крут! Для яких уся історія — тільки вічна боротьба класів… Ах, які вони все ж таки доктринери!.."

Отак міркуючи, Кость Горобенко все ж таки відчуває, що він задалеко з ними зайшов, що пов'язаний з ними вже дуже тісно. Але чому ж до нього таке ставлення? Що він повинен зробити, щоб стати з ними рівним? Чого йому бракує? По довгих і тяжких роздумах, приглядаючись пильно до характеру і способу думання своїх нових співпартійців, вивчаючи їх діяльність і психологічне наставлення, він робить несподіване навіть для себе відкриття:«Треба вбити… Мушу, власне, не вбити, а розстріляти. І тоді… коли кров розстріляних повстанців, куркульні, спекулянтів, заручників і безліч усяких категорій, що зведені до одного знаменника — контрреволюція, хоч раз, єдиний тільки раз впаде, як то кажуть, на мою голову, заляпає руки, тоді всьому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді я буду цілком вільний. Тоді сміливо й одверто, без жадних вагань і сумнівів можна буде сказати собі: я — більшовик».

У фіналі конфліктної розв'язки це парадоксальне рішення героя знаходить своє практичне застосування: його посилають з карним загоном розстрілювати «закладників» того села, де забито кількох партійних уповноважених. Сцена, як вели на розстріл шестеро дядьків-закладників і як здійснювали цю нелюдську криваву екзекуцію, силою трагізму зображення, якщо поминути «Я» Хвильового, перевищує все, що ми до того читали, включно з «Променя сонця» Володимира Винниченка чи «Оповідання про семеро повішених» Леоніда Андреєва.

Чи, проливши кров своїх людей, став Кость Горобенко більшовиком? Чи почув себе рівним серед рівних? Чи заслужив на довір'я? Автор прямої відповіді на ці запитання не дає. Він тільки показує, що Горобенко був у стані сновиди, непритомності. Нічого не розумів і не чув навіть команди начальника каральної роти. «Горобенко обернувся, перевів дихання й подався навмання». Цим лаконізмом і душевним станом героя найглибше підкреслено усвідомлення героєм його юдиного вчинку, а з цим — осуду та кари за злочин.

У статті «...Що вгору йде...» (1980) Григорій Костюк, завершуючи аналіз повісті, пише: «Роздумуючи над драматичним фіналом повісті «Смерть», що з такою силою зображує політику «збірної відповідальності» і її безоглядними масовими розстрілами людей, названих «закладниками», мимоволі приходимо до думки: а чи не був це початок нової доби самовияву людини-звіра? Адже ж тільки поява на обрії життя такого типу «політика» вможливила голод 1932-33, масові депортації на явну смерть мільйонів селян і робітників — жінок, дітей, старих, немічних, хворих, — тільки цей тип міг реалізувати вікопомний терор 1930-х років чи, пізніше, холодно, без усяких сантиментів, винищувати цілі беззахисні нації (кримські татари, карачаївці та інші). Поява в центрі Європи фашизму з його народовбивчою практикою не була вже новиною. Це був лише вияв у новій іпостасі знайомого вже нам типу нелюда. Його каральна акція за окупації Чехії, Польщі, України під час Другої світової війни була оперта на ту саму політику «збірної відповідальности» й розстрілів «закладників», що її започаткували екстремні сили російської революції 1918—1920 рр. Саме цей тип людини-звіра вже в наш час розповзся по всіх континентах світу і, прикриваючися цинічно гаслом «щастя людини», закладає бомби в читальнях бібліотек, в багатолюдних торговельних центрах, на святкових площах, в літаках з туристами і масово вбиває невинних людей».

Більшість читачів схвально сприйняли твір, який засвідчив, що в літературу прийшов самобутній і талановитий письменник, суворий реаліст із досить гострим, сатиричним поглядом на життя, а його творам властиві іронічність, скепсис та іскристий гумор у змалюванні дійсності. Добре слово про повість «Смерть» висловив і нарком освіти УРСР Микола Скрипник, якому вона припала до вподоби.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации