Остропольська З.М. Системи технологій - файл n1.doc

Остропольська З.М. Системи технологій
скачать (862.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc863kb.06.11.2012 17:38скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9
Завдання для закріплення знань

Як, на Вашу думку, Україні ввійти у світові ринки технологій? Яким шляхом це робити (зважаючи на основні тенденції на світових ринках технологій та досвід інших країн)? Обґрунтуйте свою думку.

Тести

  1. Які існують види пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в Україні?

а) короткострокові;

б) поточні;

в) стратегічні;

г) середньострокові.

2. За масштабом, спрямованістю та специфікою реалізації розрізняють середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності:

а) загальнодержавного рівня;

б) галузевого рівня;

в) муніципального рівня;

г) регіонального рівня.

3. Технології, основані на підведенні енергії – проникності електромагнітних та акустичних коливань у середовище продукту, це:

а) нанотехнології;

б) мікрохвильові технології;

в) інформаційні технології;

г) біотехнології.

4. Технологія, що займається дослідженням процесів, які здійснюються над частками молекулярного і атомного рівнів з розмірами одної мільйонної долі міліметра, це:

а) біотехнологія;

б) мікрохвильова технологія;

в) інформаційна технологія;

г) нанотехнологія.

5. Метою якої технології є керування генетичною основою живих організмів через уведення або вилучення із ДНК специфічних генів?

а) біотехнології;

б) генної інженерії;

в) інформаційної технології;

г) мікрохвильової технології.

6. Для якої технології інформація є не тільки продуктом, але й необхідною сировиною?

а) генна інженерія;

б) інформаційна технологія;

в) нанотехнологія;

г) біотехнологія.

7. Які існують форми комерційної передачі технології на світових ринках?

а) експорт та імпорт технологій у вигляді ліцензій;

б) передавання технології в матеріальному вигляді;

в) безплатна передача другій стороні;

г) матеріалізація технології в прямих зарубіжних інвестиціях.
Розділ 4. СУЧАСНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ РОЗВИТОК НА РІВНІ ПІДПРИЄМСТВА

Навчальні цілі:

– розглянути поняття техніко-технологічної бази підприємства; визначити шляхи її вдосконалення;

4.1. Техніко-технологічна база підприємства

4.1.1. Поняття техніко-технологічної бази підприємства

Поняття техніко-технологічної бази підприємства, зазвичай, розглядається за натурально-речовим складом та суспільно-економічною формою. У першому випадку техніко-технологічна база підприємства – це сукупність спеціалізованих знарядь, предметів та засобів праці, за допомогою яких виробляються певні види однорідної продукції або надаються послуги, які задовольняють однорідні потреби. Основою техніко-технологічної бази підприємства є знаряддя праці – машини, обладнання, прилади. Від ступеня їх розвитку залежать масштаби використання предметів праці – сировини, палива, різних видів енергії, допоміжних матеріалів та ін. Водночас розширення складу предметів праці прискорює процес розвитку засобів праці, особливо знарядь виробництва. Це, частково, наглядно простежується в сьогоднішній час, коли освоєння нових видів сировини, енергії, матеріалів значною мірою визначає прогрес техніки. При цьому під технікою розуміють сукупність речових факторів виробництва (засобів та предметів праці), у яких матеріалізовані нові знання та навички людини. Удосконалення і освоєння засобів та предметів праці – дві сторони єдиного процесу розвитку матеріальної культури людства.

Як економічна категорія, техніко-технологічна база підприємства – це, перш за все, частина виробничого капіталу, яка матеріалізована в будівлях, спорудах, машинах, обладнанні й інших засобах праці, що багатократно застосовуються у виробництві і переносять свою вартість на готову продукцію по частинах та поступово. Вони є основними засобами виробництва, входять до складу необоротних активів підприємства і пов’язані з предметами праці певним способом його організації та технологією. Разом вони складають поняття техніко-технологічної бази виробництва.

У сучасних умовах невід’ємною частиною господарчих ресурсів підприємств є нематеріальні активи. До них належать об’єкти, що не мають фізичних властивостей, однак вони забезпечують можливість ефективної діяльності підприємства, отримання ним постійно або протягом значного періоду доходу. Це володіння правами на винаходи, ноу-хау, патенти, товарні та торгові знаки. Важливе значення для підприємства має наявність інформаційних комунікацій, бази даних та ін. Інтерес до нематеріальних ресурсів як комплексу важливих ресурсів підприємства постійно зростає. Це пов’язано з посиленням конкурентної боротьби за лідерство в глобальному масштабі, розширенням сфери послуг, прискоренням та ускладненням науково-технічного розвитку, повільним (у порівнянні з матеріальними ресурсами) знеціненням тощо.

При аналізі техніко-технологічної бази підприємства цілком доречно порівняти динаміку енерго-, електро-, забезпечення праці й основні показники виробництва: об’єми виробленої продукції, отриманого прибутку, рентабельності продукції, рентабельності основної діяльності та ін.

Розвиток техніко-технологічної бази не є простим кількісним накопиченням засобів праці та технологій. Цей процес складає їх кількісні зміни, поліпшення структури, системи організації та інтенсифікації виробництва. Його об’єктивною основою є прискорення розвитку науки та техніки, всебічне використання досягнень науково-технічного прогресу. Це – головний фактор підвищення ефективності суспільного виробництва, поліпшення якості виробів, створення нової інноваційної продукції. Внесок науково-технічного прогресу в приріст валового внутрішнього продукту найрозвиненіших країн становить, за різними оцінками, 75–100 %. Пріоритет розвитку досягається завдяки активізації інноваційної діяльності в наукоємних галузях та виробництвах, що являють собою рушійну силу розвитку економіки.

Особливості сучасного стану техніко-економічної бази підприємства та продукції в нашій країні визначаються декількома основними обставинами. Перш за все, це пов’язано із загальною неефективністю економічної системи. Внаслідок кризи виробництва, гострої нестачі коштів, необхідності реструктуризації промисловості, інших сфер діяльності економіки незалежної держави, відсутності чіткої промислової та інвестиційної політики, невизначеності пріоритетів розвитку (недосконалість визначення) та інших причин виникли значна техніко-технологічна відсталість вітчизняних підприємств від розвинених країн світу та застарілість багатьох технологічних процесів. Це характерно для всіх галузей народного господарства України. За статистичними даними, ступінь зношування основних фондів у цілому по народному господарству країни досягає майже 50 %, в обробній промисловості – більше 56 %, на транспорті – більше 57 %. Технологічно застарілими є більшість вітчизняних галузей промисловості. Так, у чорній металургії дуже високою залишається доля виробництва сталі мартенівським способом, доля електросталеплавильного виробництва у 5-6 разів нижче рівня розвинутих країн Заходу. Незначна доля сталі, що розливається безперервним способом, є однією з причин високих витрат паливно-енергетичних ресурсів, які значною мірою перевищують аналогічні світові показники. Довше нормативного строку експлуатується 54 % коксових батарей, 89 % – доменних печей, 92 % – мартенів, 39 % – конверторів, 86 – електропечей. На агрегатах зі строком експлуатації більше нормативного виробляється приблизно 50 % усієї металопродукції. Прогресуюча застарілість основних фондів – основна причина постійного збільшення витрат. Технологічна відсталість вітчизняної промисловості є причиною неконкурентоспроможності багатьох видів продукції, що на внутрішніх ринках находить збут унаслідок її дефіциту, а на зовнішніх значною мірою реалізується через бартер або по демпінгових цінах (наприклад, деякі види металопродукції).

Аналогічний стан технологічного рівня виробництва спостерігається і в інших галузях промисловості: доля фізично відпрацьованого оснащення складає 69 %, аналогічними є зношення виробничого оснащення і темпи старіння технологій у машинобудуванні, харчовій та легкій промисловості.

Долучення України до всесвітнього техніко-економічного розвитку відбулося наприкінці ХІХ ст. на стадії третього технологічного укладу, при значному впливі першого та другого. Створення нових укладів відбувалося завдяки неорганічній модернізації, яка генерується не еволюційним шляхом, на основі попередніх укладів, а швидким створенням нових виробництв за допомогою економічної політики мобілізаційно-адміністративного типу. Як результат, нові технологічні уклади співіснували (і досі співіснують у вітчизняній економіці) з попередніми, нерідко використовуючи дефіцитні ресурси, таким чином гальмують становлення передових відтворювально-технологічних контурів і завершення нормального циклу технологічного розвитку.

4.1.2. Шляхи вдосконалення техніко-технологічної бази підприємства Оновлення техніко-технологічної бази підприємства відбувається в різних формах: 1) нове будівництво; 2) розширення; 3) реконструкція; 4) технічне переоснащення. Нове будівництво – це зведення будівель, споруд, що здійснюється на нових площах. Розширення діючих підприємств основного виробництва відбувається завдяки будівництву нових чи розширенню допоміжних цехів та комунікацій, що здійснюється на території діючого підприємства або дільницях, що належать до неї. Реконструкція – це здійснення по єдиному проекту переобладнання виробництва, яке передбачає як будівництво нових, так і розширення діючих об’єктів, допоміжного виробництва, але виключає будівництво і розширення об’єктів основного виробництва. Технічне переозброєння – комплекс заходів щодо підвищення техніко-технологічному рівня окремих виробництв, цехів, дільниць на основі впровадження передової техніки і технології, механізації та автоматизації виробництва, модернізації та заміни застарілого і фізично зношеного обладнання новим, продуктивнішим, а також удосконалення загальнозаводського господарства та допоміжних служб.

За ринкових принципів господарювання підприємствам надаються широкі можливості самостійного вибору на свій страх і ризик того або іншого напряму розвитку та відповідного використання будь-якого комплексу методів управління своєю діяльністю. Утім ефективність їх діяльності в ринковій економіці, можливість витримувати конкуренцію з аналогічними об’єктами на даному ринку, реалізація стратегії лідерства в скороченні виробничих витрат, економічно вигідні масштаби виробництва потребують енергійної боротьби. Успіх у ній забезпечується виготовленням нової продукції високої якості, скороченням витрат на неї та гнучкістю реакції на поведінку споживача.

В умовах гострої конкурентної боротьби виробництво видів продукції, впровадження передових технологій є умовою отримання прибутку та навіть виживання підприємств. Причини, що змушують сучасні підприємства освоювати нововведення:

- пошук рішення проблем, що виникають у діяльності організації;

- вимоги споживачів;

- конкурентна боротьба на ринку, бажання отримати прибуток;

- підтримка та підвищення престижу;

- бажання поліпшити свою майстерність у конкурентній діяльності;

- інтуїтивне уявлення, що нововведення може поліпшити діяльність організації.

Головний фактор вирішення цих проблем – науково-технічний розвиток та інноваційна діяльність. Лише на основі підвищення техніко-технологічного рівня виробництва, впровадження принципово нових технологічних процесів, удосконалення організації праці й управління можливо вирішити проблему підвищення якості продукції, її конкурентоспроможності на світовому ринку. Управління повинне бути цілеспрямованим та гнучким, здатним подолати численні перешкоди і розбіжності.

Основними складовими ефективного управління техніко-технологічним та інноваційним розвитком підприємства є:

Для забезпечення своєї перспективної і поточної конкурентоспроможності підприємства зобов’язані самостійно та цілеспрямовано формувати і здійснювати науково-технічну й інноваційну політику. Ця поведінка підприємства стосовно процесу інновацій містить такі дії: розробку стратегії, програм та планів інноваційної діяльності; контроль за розробкою нової продукції та її впровадженням; дослідження проектів створення нових продуктів; здійснення єдиної інноваційної політики, тобто координації цієї діяльності у виробничих підрозділах; забезпечення фінансовими та матеріальними ресурсами програм нововведень; забезпечення інноваційної діяльності кваліфікованим персоналом; створення тимчасових цільових груп для комплексного вирішення інноваційних проблем – від ідеї до серійного виробництва продукції.

Стратегія оновлення техніко-технологічної бази і продукції підприємства базується на стратегічному управлінні підприємницької діяльності підприємства в цілому. Єдиної для всіх підприємств моделі інноваційної стратегії не існує, як і єдиного універсального методу стратегічного управління інноваціями. Кожне підприємство, яке діє в ринковій економіці, унікальне за своїми характеристиками. Тобто зміст стратегічного управління інноваційним процесом є унікальним, а його форми та методи неможливо тиражувати для багатьох підприємств. Утім, залежно від взаємодії із зовнішнім середовищем, виділяють дві групи стратегій: захисну та наступальну. Захисні стратегії відображають реакцію підприємства на дії конкурентів і опосередковано – на вимоги та поведінку споживачів. У свою чергу, їх ділять на такі типи стратегій: захисну, імітаційну, вичікувальну, безпосереднього реагування. Наступальні стратегії містять: активні науково-конструкторські розробки, що орієнтуються на маркетинг; стратегії об’єднання; стратегії набуття. Наступальні стратегії, зазвичай, потребують кредитних інвестицій, тому вони використовуються підприємствами, які мають достатньо високий фінансовий потенціал, кваліфікований склад менеджерів та творчий науково-технічний персонал.

Стратегії науково-технічного розвитку підприємства в ринкових умовах можна класифікувати ще й таким чином:

Стратегія розробки нових технологій, що можуть забезпечити лідерство на широкому ринку. Її можна умовно називати «широке сканування», оскільки вона базується на пошуку радикальних нововведень у широкому спектрі технологій. Така стратегія припускає широкомасштабне проведення науково-конструкторської роботи стосовно продукції та технології.

Розробка технологій, що можуть забезпечити лідерство в одному сегменті ринку («вузьке сканування»). У цій стратегії пошукова робота здійснюється у вузькому спектрі систем продукції і технології. Реалізація її потребує меншого виробничого та творчого потенціалу, ніж стратегія «широкого сканування». Утім і шансів на успіх не так багато. Технологічні зрушення у спектрі вивчення технологій можуть не давати нових рішень для задоволення потреб окремого сегмента ринку. Щоб збільшити шанси на успіх, цілком доречно на етапі проведення науково-пошукових робіт діяти за схемою: стратегія «широкого сканування» – стратегія «вузького сканування». Якщо успіх досягнуто, то рішення, отримані при проведенні наукових робіт у широкому спектрі потреб і технологій, можуть адаптуватися до визначених сегментів ринку і видів продукції. Але якщо підприємство зазнало фіаско, то зусилля творців нової продукції або нової технології концентруються на інших сегментах ринку. Однак така схема змін стратегій можлива лише при наявності високого науково-технічного та виробничого потенціалів. Якщо потенціал недостатній, доведеться вибрати стратегію проходження за лідером, який уже обрав та опанував шлях технологічного розвитку. За цією стратегією підприємство адаптується до технології лідера та виготовленої ним продукції. Підприємствам, що не мають високого виробничого потенціалу, така стратегія може стати цілком досяжною. Її впровадження потребує менших витрат на науково-пошукову роботу, ніж при використанні інших стратегій, вона менше ризикована. Але, реалізуючи цю

стратегію, лідерства досягти неможливо.

Стратегія технологічного стрибка, який забезпечує довгострокові переваги в конкуренції. Для неї характерний широкий спектр пошукових наукових робіт, пошук нових технічних принципів створення продукції для задоволення нових потреб. Вишукуються можливості створення технологій на основі нових технічних принципів.

Загалом, пошук технологій залежить від стану ринку, специфіки виготовлення продукції, фінансового, технологічного стану підприємства.

4.2. Автоматизація виробництва як вищий етап технологічного розвитку підприємства

У попередніх розділах зазначалося, що на певному етапі розвитку технологій змінюються місце і роль людини в процесі виробництва, а саме: функції управління і контролю від неї передаються приладам і автоматичним пристроям. Виробництво стає автоматизованим.

4.2.1. Поняття автоматизації виробництва

Автоматизація – це якісно новий етап у розвитку технологій, без неї неможливий розвиток сучасного виробництва. Завдяки автоматизації вирішуються три завдання: зростає продуктивність праці, суттєво поліпшується якість виробленої продукції, оптимізується діяльність усіх ланок виробничого процесу. Розрізняють три форми автоматизації виробництва: часткову, комплексну і повну. Часткова автоматизація означає, що не всі функції управління і контролю підлягають автоматизації. Деякі з цих функцій усе ще виконує працівник. Такі виробничі комплекси визначають як напівавтоматичні. Розвиненішою формою є комплексна автоматизація. Її впровадження на виробництві зумовлює передавання всіх функцій управління і контролю від людини до машин-автоматів (автоматичних комплексів). Працівники-оператори виконують функції наладчиків автоматичних пристроїв і процесів. Нарешті, повна автоматизація виробництва має місце за умови, коли всі функції управління і контролю виконують машини-автомати і виробництво стає комплексно автоматизованим.

Отже, проблема автоматизації виробництва – це питання про те, яку технологічну функцію виконує людина, а яку – автоматичний пристрій. Питання симбіозу людини і машини припускає вивчення властивостей людини як ланки системи, в якій людина в сукупності з технічними засобами забезпечує ефективне виконання функцій управління. Найпростішою формою взаємодії людини і машини є виконання людиною функцій оператора, що замикає ланцюг взаємодії в системі регулювання. Функції оператора виконує, наприклад, пілот, водій автомобіля, оператор радіолокаційної станції, кранівник. Розрізняють чотири типи операторської діяльності [3, с. 310–311]. Перший тип – оператор-технолог – є складовою технологічного процесу, в основному працює в режимі швидкого обслуговування, здійснює переважно управлінські дії, керуючись інструкціями, що містять повний набір ситуацій і рішень. Це оператори технологічних процесів, автоматичних ліній, оператори з прийняття і передачі інформації.

Другий тип – оператор-спостерігач, контролер. Наприклад, оператор відстежування радіолокаційної станції, диспетчер транспортної системи. Третій тип – оператор-дослідник. За допомогою своїх інтелектуальних здібностей і досвіду він аналізує виробничу ситуацію за допомогою обчислювальних засобів, ЕОМ, комп’ютерів тощо. Четвертий тип – досвідчений оператор-керівник. Він організує виробничий процес, приймає відповідальні рішення стосовно стратегії і тактики виробничого процесу.

Розподіл технологічних функцій між людиною і машиною повинен бути раціональним, практично виправданим. Було б не реальним намагатися автоматизувати абсолютно всі технологічні функції управління і контролю у виробничому процесі. Але помилковим є й та позиція деяких керівників і менеджерів виробничого процесу, які ставляться упереджено до впровадження машин-автоматів у виробництво. Засновник науки про управління – кібернетики – Н. Вінер зазначав, що машині необхідно віддати машинне, а людині – людське, тобто взаємодія цих двох складових повинна бути оптимізована. Електронно-обчислювальні системи, комп’ютери і роботи мають багато переваг перед можливостями людини щодо управління складними процесами: швидкість реакції на сигнали й обробку інформації, оперативне і точне обчислювання і вирішення завдань, ємна пам’ять тощо. Саме ці функції і повинні виконувати машини, адже людина їх або не може виконувати, або робить неефективно.

Але не має сумніву, що пріоритетне місце у взаємодії людини і машини належить і буде належатиме людині. Людина здатна вирішувати недостатньо формалізовані завдання, приймати рішення в надзвичайних ситуаціях. Головною її перевагою є здатність до творчості, імпровізації, до зміни алгоритму виробничого процесу, швидкого визначення нової тактики і стратегії в управлінні виробничими системами. Дія ж машин управління і контролю не передбачає зміни стратегії, вона визначається заздалегідь заданою програмою.

Взаємодію людини і машини вивчають спеціальні науки – інженерна психологія й ергономіка. Ефективність такої взаємодії залежить багато в чому від психологічної готовності людини до взаємодії з електронно-обчислювальною машиною (ЕОМ). Оператор-технолог має перебороти своєрідний «психологічний бар’єр» перед спілкуванням з ЕОМ, бути підготовленим до певної регламентації дій, розуміти мову машин, бути максимально точним у послідовності операцій і взаємодії з нею. Ці та деякі інші питання вивчає інженерна психологія.

Ергономіка розглядає технічні системи і психофізіологічні системи людини як дві сторони одного і того ж процесу. Завдання ергономіки – виявлення дійсних можливостей людини і машини та раціональний розподіл функцій у системі людина-машина [3, с. 318]. Важливою складовою системної взаємодії системи «людина-машина» є відповідальність людини за весь технологічний процес, контроль за його перебігом і вирішенням виробничих завдань, безпекою трудових операцій, які здійснюють сумісно людина і машина.

Розвиток автоматизації характеризується певними технічними і технологічними досягненнями. Одним із них, наприклад, були збірні конвеєри Генрі Форда в США. В сорокові-пятдесяті роки завдяки швидкому розвиткові радіоелектроніки у виробничий процес і в численні невиробничі системи почали впроваджувати ЕОМ як засіб управління і контролю. Найповніше на цьому рівні автоматизація реалізувалася, наприклад, станках з числовим програмним управлінням (ЧПУ). Наступний рівень автоматизації забезпечили роботизовані технологічні комплекси (РТК), в яких робот може обслуговувати як один, так і групу станків чи обладнання. Інший рівень характеризується впровадженням автоматизації в ті виробничі процеси, які раніше виконувалися працівником (контроль за станом інструментів і своєчасною його заміною, якість виробів, стан обладнання, контроль і переналадка технологічних процесів). Працівники зайняті переважно періодичним регулюванням автоматичних ліній, агрегатів, комплексів переналадкою і діагностикою виробничих модулів.

Зазначений вище етап автоматизації виробництва змінює новий з автоматичною переналадкою обладнання. Його перевага полягає в тому, що на відміну від ручної переналадки обладнання, автоматична переналадка суттєво економить робочий час, дозволяє зменшити обсяги незавершеного виробництва, скоротити до мінімуму технологічний цикл виготовлення виробів. Найвищим рівнем автоматизації виробництва стало впровадження гнучких виробничих систем.

4.2.2. Поняття гнучких виробничих систем, їх структура та властивості

Гнучка виробнича система (ГВС) – це сукупність технологічного обладнання з числовим програмним управлінням (ЧПУ), роботизованих технологічних комплексів, гнучких виробничих модулів і систем забезпечення їх функціонування в автоматичному режимі протягом заданого інтервалу часу. Їй притаманна властивість автоматизованої переналадки при виготовленні виробів довільної номенклатури.

Як зазначають фахівці [21, с. 103], основною суттєвою властивістю гнучкого виробництва є його здатність виробляти широку номенклатуру продукції і швидко й економно здійснювати перехід від виготовлення одного до виготовлення іншого типу виробів. Характерними властивостями гнучкості виробництва є: широка номенклатура виробів, швидкий і економний перехід від виготовлення одного до виготовлення іншого виду виробів у межах установленої номенклатури.

Гнучкими виробничими системами можуть бути як автоматизовані

підприємства і заводи-автомати, так і їх структурні складові:автоматизовані цехи, автоматизовані і роботизовані ділянки, гіперналаджувальні автоматизовані лінії і роботизовані комплекси. За організаційною структурою ГВС мають такі три рівні: гнучка автоматизована лінія (ГАЛ); гнучка автоматизована ділянка або гнучкий виробничий комплекс (ГВК); гнучкий автоматизований цех (ГАЦ),

Гнучка автоматизована лінія (ГАЛ) – гнучка виробнича система, в якій технологічне обладнання розташоване в прийнятій послідовності технологічних операцій.

Гнучка автоматизована ділянка або гнучкий виробничий комплекс (ГВК) – гнучка виробнича система, що функціонує за технологічним маршрутом, в якому передбачена можливість зміни послідовності використання технологічного обладнання.

Гнучкий автоматизований цех (ГАЦ) – гнучка автоматизована система, яка в різних поєднаннях є сукупністю гнучких автоматизованих ліній, роботизованих технологічних ліній, гнучких автоматизованих ділянок, роботизованих технологічних ділянок для виготовлення виробів із заданої номенклатури.

До ГВС входять такі складові:

  1. гнучкий виробничий модуль (ГВМ) – одиниця технологічного обладнання для виготовлення виробів довільної номенклатури. Окремим утіленням ГВС є роботизований технологічний комплекс за умови можливості його входження в систему вищого рівня;

  2. засоби забезпечення функціонування ГВС – сукупність взаємопов’язаних автоматизованих систем, що забезпечують проектування виробів, технологічну підготовку їх виробництва, управління гнучкою виробничою системою і автоматичне переміщення предметів виробництва і технологічного оснащення;

  3. ГВС також містять автоматизовану систему управління виробництвом, автоматизовану транспортно-складську систему, автоматизовану систему інструментального забезпечення, систему автоматизованого контролю,

автоматизовану систему видалення відходів та інші системи.

Специфічні принципи гнучкої виробничої системи такі:

Створення ГВС з використанням сучасних засобів обчислювальної техніки не виключає участі людини в управлінні виробництвом. Залежно від ступеня автоматизації змінюються тільки її завдання і характер діяльності, унаслідок чого збільшується ціна помилки, яку може зробити людина. Відтак, сучасна ГВС у найзагальнішому плані утворює систему «людина-машина» і це необхідно враховувати в її функціонуванні як у нормальних умовах, так і в аварійних ситуаціях.

4.3. Науково-технічна підготовка сучасного виробництва і роль НДДКР у ньому

Процес підготовки, конструювання, виготовлення і експлуатації того чи іншого виробу, як зазначають спеціалісти [ 6 ], має певний алгоритм, основними стадіями якого є:

  1. маркетингові дослідження потреб ринку;

  2. генерація ідей і їх фільтрація;

  3. технічна й економічна експертиза проекту;

  4. науково-дослідницькі роботи (НДР) за тематикою виробу;

  5. дослідно-конструкторські роботи (ДКР);

  6. пробний маркетинг;

  7. підготовка виготовлення виробу;

  8. виробництво і збут;

  9. експлуатація виробів;

  10. утилізація виробів.

Стадії 4-7 – довиробничі, їх можна розглядати як комплекс науково-технічної підготовки виробництва; проведення НДР – як наукову підготовку виробництва, а ДКР – як основну частину конструкторської і частково технологічної підготовки виробництва.

4.3.1 Місце і роль НДР у системі науково-технічної підготовки виробництва

Науково-дослідницька (НДР) і дослідно-конструкторську (ДКР) роботу, зазвичай, розглядають як єдиний процес (НДДКР), який можна умовно поділити на дві відносно самостійні стадії. НДР у системі НДДКР належить провідне місце, адже вона відіграє стратегічну роль у всьому процесі виробництва того чи іншого продукту. Саме НДР є передумовою створення техніко-технологічної бази виробництва продукту і його подальшої реалізації.

Наукові дослідження можна поділити на фундаментальні, пошукові і прикладні. До фундаментальних досліджень належать: збагачення теоретичних знань; отримання нових наукових даних про процеси, явища; закономірності, які існують у досліджуваній сфері; наукові основи, методи і принципи досліджень. Пошукові НДР містять: здобуття обсягу знань для поглибленого розуміння предмета дослідження; розробку прогнозів розвитку науки і техніки; визначення способів практичного застосування наукових відкриттів. Прикладні НДР зумовлюють: практичне вирішення конкретних наукових проблем для створення нових виробів; отримання рекомендацій, інструкцій, розрахунково-технічних матеріалів, методів; визначення можливостей проведення ДКР як тематичного НДР.

Зазвичай, НДР поділяють на чотири основні етапи [6, с. 32–34], кожний з яких має певне змістовне наповнення:

  1. розробка технічного завдання (ТЗ) на НДР зумовлює: наукове прогнозування; аналіз результатів фундаментальних і пошукових досліджень; вивчення патентної документації; облік вимог замовників;

  2. вибір напряму дослідження передбачає: збір і вивчення науково-технічної інформації; складання аналітичного огляду; проведення патентних досліджень; формування можливих напрямів досліджень; вирішення завдань, поставлених у ТЗ на НДР, та їх порівняльна оцінка; вибір і обґрунтування прийнятого напряму досліджень та способів вирішення завдань; зіставлення очікуваних показників нової продукції після впровадження результатів НДР з існуючими показниками виробів-аналогів; оцінка орієнтовної економічної ефективності нової продукції; розробка загальної методики проведення досліджень; складання проміжного звіту;

  3. теоретичні й експериментальні дослідження містять такі дії: розробка робочих гіпотез, побудова моделей об’єкта досліджень, обґрунтування допусків; виявлення необхідності проведення експериментів для отримання окремих положень теоретичних досліджень або отримання конкретних значень параметрів, необхідних для проведення розрахунків; розробка методики експериментальних досліджень, підготовка моделей (макетів, експериментальних зразків), а також випробувального обладнання; проведення експериментів, обробка отриманих даних. Зіставлення результатів експерименту з теоретичними розробками; корегування теоретичних розробок; теоретичних моделей об’єкта; проведення в разі необхідності додаткових експериментів; виконання техніко-економічних досліджень; складання проміжного звіту;

4)    узагальнення і оцінка результатів передбачає: узагальнення результатів попередніх етапів робіт; оцінка повноти вирішення завдань; розробка рекомендацій щодо подальших досліджень і проведення ДКР; розробка проекту ТЗ на ДКР; складання підсумкового звіту; приймання НДР комісією.

Результатом НДР є досягнення наукового, науково-технічного, економічного і

соціального ефектів. Науковий ефект характеризується здобуттям нових наукових

знань і відображає збільшення обсягу інформації, призначеної для «внутрішньо-наукового» використання. Науково-технічний ефект дозволяє використовувати результатів інших НДР і ДКР, забезпечує отримання інформації, необхідної для створення нової продукції. Економічний ефект характеризує комерційний ефект, отриманий при використанні результатів прикладних НДР. Соціальний ефект виявляється в поліпшенні умов праці, економічних характеристик, сприяє розвиткові культури, охорони здоров’я, науки, освіти.

4.3.2. ДКР – важлива ланка в системі науково-технічної підготовки виробництва

Як уже зазначалося вище, серед основних стадій виробничого циклу існує стадія проведення дослідно-конструкторських робіт (ДКР).

Вона є органічним продовженням попередньої стадії – проведення НДР. Основне завдання ДКР – створення комплекту конструкторської документації для серійного виробництва. Відповідно до державних стандартів розрізняють основні етапи ДКР [6, с. 46–48 ], що мають таке змістовне наповнення:

  1. розробка ТЗ на ДКР: складання проекту ТЗ для замовника; проробка проекту ТЗ виконувачем; визначення переліку контрагентів і узгодження з ними окремих ТЗ; узгодження і затвердження ТЗ;

  2. технічна пропозиція, що є підставою для корегування ТЗ і виконання ескізного проекту: виявлення додаткових або уточнених вимог до виробу, його технічних характеристик і показників якості, які не можуть бути зафіксовані в ТЗ; обробка результатів НДР, результатів прогнозування; вивчення науково-технічної інформації; попередні розрахунки й уточнення вимог;

  3. ескізне проектування (основа технічного проектування); розробка принципових технічних рішень: виконання робіт за етапами технічної пропозиції; вибір елементної бази розробки; вибір основних технічних рішень; розробка структурних і функціональних схем виробів; вибір основних конструктивних елементів; метрологічна експертиза проекту; розробка і випробування макетів;

  4. технічне проектування, остаточний вибір технічних рішень щодо виробу в цілому й окремих його частин; розробка принципових електричних, кінематичних, гідравлічних та інших схем; уточнення основних параметрів виробу; проведення конструктивного компонування виробу і видача даних для його розміщення на об’єктах; розробка проектів технічних указівок на поставку і виготовлення виробу; випробування макетів основних приладів в умовах виробництва;

  5. розробка робочої документації, виготовлення дослідного зразка, формування комплекту конструкторських документів: розробка повного комплекту робочої документації; узгодження її із заказчиком і заводом-виготовлювачем серійної продукції; перевірка конструкторської документації щодо уніфікації і стандартизації; виготовлення в дослідному виробництві дослідного зразка; настроювання і комплексне регулювання дослідного зразка;

  6. попередні випробовування, перевірка дослідного зразка відповідно до вимог ТЗ: стендові випробування; попередні випробування на об’єкті; випробування на надійність;

  7. державні (відомчі) випробування: оцінка відповідності вимогам ТЗ і можливості організації серійного виробництва;

  8. обробка документації за результатами випробувань: унесення необхідних уточнень і змін у документацію. Передавання документації заводу-виготовлювачу.

Заключною частиною ДКР є конструкторська підготовка до серійного виробництва виробу – адаптувати конструкторську документацію до умов конкретного серійного виробництва підприємства-виготовлювача.

4.4. Автоматизовані системи науково-технічної підготовки виробництва

Після виконання комплексу робіт наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок щодо виготовлення нового виробу необхідно здійснити технологічну підготовку до виробництва. Метою останнього є створення проекту виробничого процесу, а також його технологічного забезпечення на основі проекту виробу. З цією метою розробляється спеціальна програма технологічної підготовки виробництва (ТПВ), створюється технологічна документація, в якій програмуються оптимальні техніко-економічні показники діяльності підприємства, що має виробляти продукт.

Технологи розробляють оптимальний технологічний проект виробництва через узгодження між вимогами до конструкції виробу і реальними можливостями підприємства. В умовах, коли виробництво автоматизоване (використовуються станки з ЧПУ, роботи. автоматизовані лінії тощо), ТПВ повинно розроблятися з урахуванням зазначених обставин. Застосовуються системи автоматизації технологічного проектування (САПРТП) на основі комплексу державних стандартів ЄСТПВ (Єдиної системи технологічної підготовки виробництва).

Вони передбачають упровадження сучасних методів організації виробництва, уніфікацію технологічних процесів і засобів оснащення, використання методів і способів обчислювальної техніки для автоматизації процесів ТПВ.

ЄСТПВ ґрунтується на таких принципах [20, с. 225] :

  1. Широка уніфікація і типізація елементів ТПВ.

  2. Оптимізація відповідно до конкретних умов виробничо-технологічних рішень.

  3. Раціоналізація документації і документообігу.

  4. Вдосконалення і підвищення рівня стандартизації елементів та процесів ТПВ.

  5. Раціональна механізація і автоматизація об’єктів в процесі ТПВ.

Основуючись на ЄСТПВ, технологи розробляють конкретні стандарти галузей і підприємств, конкретизують їх з урахуванням специфіки існуючого виробництва. Основними етапами технологічного проектування є:

  1. вихідна інформація: виробнича програма, характеристика виробів, основні напрями технологій у цілому і за окремими процесами заготовки, обробки, опорядження і складання, дані стосовно технологічного оснащення, технічна документація, креслення об’єктів виробництва, технічні умови (ТУ) головного конструктора, нормативні витрати матеріалів тощо;

  2. стадія попереднього технологічного проектування передбачає: розробку переліку деталей агрегатів, вузлів, напівфабрикатів, що є вхідними до виробу; розцеховку всіх деталей, вузлів, виробів; графік проектування і виготовлення спеціального оснащення; розрахунок завантаження виробничих ділянок, цехів, необхідних потужностей тощо. Усі ці технологічні операції оформляються в спеціальних документах: конструкторсько-технологічна специфікація (КТС) – перелік деталей і вузлів виробів із зазначенням для кожної деталі міжцехового маршруту, розміри партії виготовлення виробів тощо.

  3. стадія укрупненого технологічного проектування передбачає: проектування заготовок; проектування карт складання; уточнення завантаження обладнання; витрат матеріалів; проектування конструкцій і технологій виготовлення оснащення. Технологічними документами на цьому етапі мають бути: маршрутна технологічна карта; креслення заготовок; карти (схеми) складання виробів; відомості витрат матеріалів, застосування інструментів; розрахунок виробничих площ; креслення оснащення; відомості стосовно необхідної робочої сили й обслуговуючого персоналу тощо.

  4. Стадія робочого технологічного проектування містить такі складові: проектування операційних технологій; розрахунок режимів обробки, нормування, розцінки; застосування групових методів обробки. Основаними технологічними документами на цій стадії є: конструкторські операційні технічні карти з ескізами; креслення, технологічні інструкції, карти контролю; програма для станків з ЧПУ тощо.

Роботу на ТПВ, зважаючи на можливості їх механізації і автоматизації, можно поділити на такі види: [ 16 ]

інформаційна – збір інформації про вже існуючі технологічні рішення щодо виготовлення аналогічних виробів, нових технологічних процесів, видів обробки, матеріалів, нестандартного обладнання, інструменту, оснащення, діючих стандартів тощо;

наукові та інженерно-технічні розрахунки і проектування – проектування і розрахунки, пов’язані з вибором технологій, оснащення, інструменту, нестандартного обладнання, створення поточних ліній, дільниць;

статистична обробка даних – групування даних, їх математична обробка й аналіз результатів лабораторних технологічних випробувань, технологічна класифікація деталей і технологічних процесів, їх типізація і уніфікація;

інженерно-економічні розрахунки – виконання розрахунків за економічним обґрунтуванням доцільності прийнятих технологічних рішень, ефективністю технології і організації виробництва нових виробів;

документаційні роботи – складання зведеної технологічної і нормативної документації на вироби: табуляграми, таблиці, відомості про склад виробу, трудомісткість, потрібні матеріали, оснащення, обладнання тощо;

розробка нормативів – систематизація і узагальнення фактичних даних про строки, трудомісткість і вартість проведення робіт, технологічну підготовку виробництва, розрахунки нормативів трудомісткості виготовлення виробу, норми витрат матеріалів, оснащення;

планові роботи – здійснення розрахунків, складання планів і графіків технологічної підготовки виробництва, планування строків і обсягів технологічних робіт;

облікові роботи – облік і аналіз виконання планів технологічної підготовки виробництва, розробки, надходження і відправлення технологічної документації.

Технологічна підготовка виробництва на сучасному етапі науково-технічного прогресу найефективніше здійснюється завдяки побудові систем автоматизованого проектування (САПР). Це організаційно-технічна система, яка складається з комплексу засобів автоматизації проектування, що взаємодіє з підрозділами проектної організації і виконує автоматизоване проектування. Цей комплекс складається з окремих видів забезпечення автоматизованого проектування [28, с. 82–84] :

  1. Технічне забезпечення САПР – сукупність взаємопов’язаних технічних засобів: програмна обробка даних, підготовка і введення даних, відображення і документування, передача даних. Засобами програмної обробки даних є процесори, ЕОМ, в яких реалізуються перетворення даних і програмне управління обчисленнями.

  2. Математичне забезпечення САПР поєднує в собі тематичні моделі об’єктів, що проектуються, методи й алгоритми виконання проектних процедур, що використовуються в автоматизованому проектуванні. Елементи математичного забезпечення в САПР надзвичайно різнопланові.

  3. Програмне забезпечення САПР поєднує програми для систем обробки даних на машинних носіях і програмну документацію, необхідну для експлуатації програми.

  4. Інформаційне забезпечення САПР поєднує в собі документи на різних носіях, що містять відомості довідкового характеру про матеріали, комплектуючі вироби, типові проектні рішення, параметри елементів тощо. Основна складова інформаційного забезпечення САПР – банк даних, що містить інформацію для централізованого накопичення і колективного використання даних у САПР. База даних – структурована інформація, що міститься в пам’яті ЕОМ.

  5. Лінгвістичне забезпечення САПР – сукупність мов, що застосовуються для описання процедур автоматизованого проектування і проектних рішень. Основана частина лінгвістичного забезпечення – мови спілкування людини з ЕОМ.

  6. Методичне забезпечення САПР складається з документів, що характеризують склад, правила відбору й експлуатації засобів автоматизованого проектування.

  7. Організаційне забезпечення САПР містить положення, інструкції, накази, штатні розписи, кваліфікаційні вимоги й інші документи, що регламентують організаційну структуру підрозділів проектної організації і взаємодію підрозділів з комплексом засобів автоматизованого проектування.

Взаємопов’язана сукупність програмного, інформаційного і методичного забезпечення, яка призначена для отримання закінченого проектного рішення, називається програмно-методичним комплексом (ПМК). А сукупність програмно-методичних комплексів певного цільового призначення і засобів технічного забезпечення називається програмно-технічним комплексом (ПТК).

Автоматизація проектування як науково-технічний напрям, що забезпечує технологічну підготовку виробництва, перебуває в стадії розвитку. Основні напрями, за якими розвиваються САПР, зумовлені поширенням автоматизації проектування на всі етапи і рівні проектування складних об’єктів з комплексним і взаємопов’язаним рішенням завдань різних етапів і рівнів (так зване наскрізне проектування) [28, с. 107], підвищенням ступеня автоматизації. Розвиток автоматизації проектування сприяє прискоренню науково-технічного прогресу в конкретних галузях техніки, створенню ефективних і складних виробів.

Резюме

Техніко-технологічна база підприємства – це сукупність спеціалізованих знарядь, предметів та засобів праці, за допомогою яких виробляються певні види однорідної продукції або надаються послуги, що задовольняють однорідні потреби. Основу техніко-технологічної бази підприємства становлять знаряддя праці – машини, обладнання, прилади.

Оновлення техніко-технологічної бази підприємства відбувається в різних формах: 1) нове будівництво; 2) розширення; 3) реконструкція; 4) технічне переоснащення. Нове будівництво – це возведення будівель, споруд, що здійснюється на нових площах. Розширення діючих підприємств основного виробництва відбувається завдяки будівництву нових чи розширенню допоміжних цехів та комунікацій, які здійснюються на території означеного підприємства або дільницях, що належать до неї. Реконструкція – це здійснення за єдиним проектом переобладнання виробництва, що може містити в собі як будівництво нових, так і розширення діючих об’єктів, допоміжного виробництва, але виключає будівництво і розширення об’єктів основного виробництва. Технічне переоснащення – комплекс заходів з підвищення техніко-технологічного рівня окремих виробництв, цехів, дільниць на основі впровадження передової техніки і технології, механізації та автоматизації виробництва, модернізації і заміни застарілого та фізично зношеного обладнання новим, продуктивнішим, а також удосконалення загальновиробничого господарства та допоміжних служб.

Одним з найважливіших засобів підвищення ефективності виробництва є його автоматизація. Завдяки автоматизації вирішуються три завдання: підвищується продуктивність праці, суттєво поліпшується якість виробленої продукції, оптимізується діяльність усіх ланок виробничого процесу. Розрізняють три форми автоматизації виробництва: часткову, комплексну і повну. Формою взаємодії людини і машини є операторська діяльність, вона має чотири типи: оператор технологічних процесів, автоматизованих ліній, прийняття і передачі інформації; оператор-спостерігач, контролер; оператор-дослідник; оператор-керівник. Пріоритетне значення у взаємодії людини і машини належить людині. Взаємодію людини і машини вивчають спеціальні науки – інженерна психологія і ергономіка. Розвиток автоматизації має декілька рівнів: конвеєрні технології, станки з числовим програмним управлінням (ЧПУ), роботизовані технологічні комплекси (РТК), автоматизація процесів контролю і переналадки технологічних процесів, автоматизація переналадки обладнання, впровадження гнучких виробничих систем (ГВС).

За організаційною структурою ГВС мають три рівні: гнучка автоматизована лінія (ГАЛ); гнучка автоматизована ділянка або гнучкий виробничий комплекс (ГВК); гнучкий автоматизований цех (ГАЦ). Гнучкість виробництва необхідно розуміти як здатність виробляти широку номенклатуру продукції, швидко й економно здійснювати перехід від виготовлення одного до виготовлення іншого типу виробів. Гнучке автоматизоване виробництво – це інтегроване автоматизоване виробництво широкої номенклатури виробів, яке здатне автоматично переходити від виготовлення одного до виготовлення іншого типу виробів у межах установленої номенклатури і допускає зміни цієї номенклатури без зміни його технологічного оснащення.

Науково-технічна підготовка сучасного виробництва – це комплекс робіт, основними складовими якого є науково-дослідницька робота (НДР) і дослідно-конструкторська робота (ДКР), які разом утворюють єдиний процес (НДДКР). НДР у системі НДДКР належить провідне місце, саме вона є передумовою створення техніко-технологічної бази виробництва продукту і його подальшої реалізації. НДР поділяються на фундаментальні, пошукові і прикладні роботи, результатом НДР є досягнення наукового, науково-технічного, економічного і соціального ефектів.

Органічним продовженням НДР у системі науково-технічної підготовки виробництва є дослідно-конструкторська робота (ДКР). Основне її завдання – створення комплекту конструкторської документації для виробництва продукту. Розрізняють такі основні етапи ДКР: 1) розробка технічного завдання (ТЗ) на ДКР; 2) технічна пропозиція, ще є підставою для корегування ТЗ і виконання ескізного проекту; 3) ескізне проектування, розробка принципових технічних рішень; 4) технічне проектування, остаточний вибір технічних рішень щодо виробу в цільну й окремих його частин; 5) розробка робочої документації, виготовлення дослідного зразка; 6) попередні випробування, перевірка дослідного зразка відповідно до вимог ТЗ; 7) державні (відомчі) випробування, оцінка можливості організації серійного виробництва; 8) обробка документації за результатами випробувань, передавання документації організації-виготовлювачу.

Після виконання комплексу робіт наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок щодо виготовлення нового виробу необхідно здійснити технологічну підготовку до виробництва. З цією метою розробляється спеціальна програма технологічної підготовки виробництва (ТПВ), створюється технологічна документація,а якій програмуються оптимальні техніко-економічні показники діяльності підприємства, що має виробляти продукт. Застосовуються системи автоматизації технологічного проектування (САПРТП) на основі комплексу державних стандартів ЄСТПВ (Єдиної системи технологічної підготовки виробництва). Основуючись на ЄСТПВ, технологи розробляють конкретні стандарти галузей і підприємств, конкретизують їх з уражуванням специфіки існуючого виробництва.

Найефективніше технологічна підготовка виробництва на сучасному етапі

науково-технічного прогресу здійснюється завдяки системі автоматизованого проектування (САПР). Це організаційно-технічна система, яка складається з комплексу засобів автоматизації проектування, що взаємодіє з підрозділами проектної організації і виконує автоматизоване проектування.

Взаємопов’язана сукупність програмного, інформаційного і методичного забезпечення, яка призначена для отримання закінченого проектного рішення. Називається програмно-методичним комплексом (ПМК), а сукупність програмно-методичних засобів певного цільового призначення і технічного забезпечення – програмно-технічним комплексом (ПТК).

Розвиток автоматизації проектування сприяє прискоренню науково-технічного прогресу в конкретних галузях техніки, створенню ефективних в складних виробів.

На підприємстві процеси створення та освоєння виробництвом нової продукції утворюють систему комплексної підготовки виробництва як невід’ємної частини процесу виробництва. Комплексна підготовка виробництва передбачає сукупність взаємопов’язаних маркетингових та наукових досліджень, технічних, технологічних і організаційних рішень, спрямованих на пошук через дослідження нових можливостей задовольнити потреби споживачів у конкретних видах продукції чи наданні існуючим необхідних функціональних властивостей.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1. Розкрийте сутність поняття техніко-технологічної бази підприємства.

  2. Які існують способи вдосконалення техніко-технологічної бази підприємства?

  3. Визначте основні форми автоматизації виробництва.

  4. Визначте поняття «гнучка виробнича система».

  5. Визначте основні рівні та складові гнучкої виробничої системи.

  6. Що таке науково-технічна підготовка виробництва? Назвіть основні її складові.

  7. Охарактеризуйте роль науково-дослідницької роботи в системі науково-технічної підготовки виробництва.

  8. Назвіть основні етапи дослідно-конструкторської роботи в процесі підготовки виробництва.

  9. Охарактеризуйте основні етапи технологічної підготовки виробництва.

Завдання для закріплення знань

    1. Які, на Вашу думку, чинники спонукають підприємство в сучасних умовах опановувати нові технології? Обґрунтуйте свою думку, зверніться до міжнародного досвіду впровадження інновацій.

    2. Як з часом змінюються місце і роль працівника у виробництві з точки зору розподілу технологічних функцій між людиною і машиною? Проаналізуйте це питання в контексті технологічного розвитку.

    3. Охарактеризуйте місце і роль НДДКР у науково-технічній підготовці сучасного виробництва.

Тести

1. Прогнозування потреб технічного рівня і якості продукції відбувається на стадії:

а) виробництва;

б) науково-дослідницьких робіт;

в) експлуатації;

г) конструкторської і технологічної підготовки виробництва.

2. Гнучке автоматизоване виробництво допускає зміни номенклатури:

а) одночасно і безпосередньо при зміні його технологічного оснащення;

б) без зміни його технологічного оснащення;

в) зі зміною технологічного оснащення і виробничих площ.

3. Організація науково-технічної підготовки виробництва має такі стадії:

а) науково-дослідницькі роботи;

б) виробничий процес;

в) роботи зі складування продукції;

г) дослідно-конструкторські роботи;

д) технологічна підготовка виробництва;

є) освоєння виробництва.

4. Організація технічної підготовки виробництва закінчується етапом:

а) інформаційно-пошукових робіт;

б) розрахунку показників уніфікації конструкції виробів;

в) вибору технологічного процесу;

г) освоєння виробництва.

5. Організація конструкторської підготовки виробництва починається з:

а) розроблення ескізних проектів;

б) розроблення технічної пропозиції;

в) узгодження і затвердження технологічного завдання;

г) розроблення робочої документації.

6. Роботи щодо підвищення техніко-економічного рівня виробів проводять на стадії:

а) організації науково-дослідницької підготовки виробництва;

б) організації технологічної підготовки виробництва;

в) організації конструкторської підготовки виробництва.

7. Техніко-технологічна база підприємства – це:

а) сукупність спеціалізованих знарядь, предметів та засобів праці, за допомогою яких виробляються певні види однорідної продукції або надаються послуги, які задовольняють однорідні потреби;

б) знаряддя праці: машини, обладнання, прилади, від ступеня розвитку яких залежать ефективність і масштаби виробництва;

в) сукупність речових факторів виробництва (засобів і предметів праці), у яких матеріалізовані нові знання та навички людини.

г) частина виробничого капіталу, матеріалізована в будівлях, спорудах, машинах, в обладнанні й інших засобах праці, що багатократно застосовуються у виробництві, переносять свою вартість на готову продукцію по частинах та поступово.

8. Оновлення техніко-технологічної бази підприємства відбувається у формах:

а) нове будівництво;

б) розширення;

в) реконструкція;

г) упровадження інновацій;

д) технічне оснащення.
Розділ 5. РІВЕНЬ ТЕХНОЛОГІЙ ВИРОБНИЦТВА ТА ЇХ ОЦІНКА
Навчальні цілі:

– з’ясувати значення рівня технологій у виробництві;

– визначити типологію рівнів технологій;

– охарактеризувати техніко-організаційний і технологічний рівні виробництва та їх економічну ефективність;

– розглянути поняття метрології, стандартизації та сертифікації як засобів визначення оптимальних параметрів технологічного процесу.

    1. Технологічний рівень виробництва та його економічна оцінка

      1. Рівні технологій: високі, середні та низькі технології

Історія людства – це перш за все історія вдосконалення, прогресу технологій. Технологія – первісно виникла як виробнича діяльність, здатність людини свідомо застосовувати комплекс знань про те, як необхідно практично діяти в тій чи іншій життєвій ситуації. Для означення сутності технологічної дії часто використовують словосполучення no how (ноу-хау), тобто «знаю, як» слід діяти. Згодом поняття технології почали інтерпретувати ширше – як єдиний комплекс теоретичних знань, обладнання, інструменту, ноу-хау і практичного досвіду. В процесі науково-технічного розвитку спостерігається тенденція до постійного зростання рівня технологій. На початку історії людства переважали технології, спрямовані на використання механічних властивостей природних матеріалів (каменю, дерева, води, ґрунту). Згодом почали застосовуватися технології з використання фізико-хімічних, біологічних властивостей сировини, матеріалів. Нині людство вже застосовує технології створення таких матеріалів, які безпосередньо в природі не існують (синтезування певних хімічних сполук, матеріалів із заздалегідь заданими властивостями тощо).

У процесі технологічного розвитку час від часу виникають якісно нові технології, які дістали назву «високі технології». Саме вони визначають рівень цього розвитку. Поняття «високі технології» багатозначне і багатовимірне. Наприклад, воно визначається в контексті наукових досягнень: «наукоємні в розробці технології». Це означає, що високі технології є результатом новітніх досягнень науки, крім того, характеризуються високим рівнем витрат на НДДКР. Однією з характерних особливостей цих технологій є їх новаційний характер, тобто від наукового відкриття до його технологічного впровадження у виробництво термін дуже короткий. Відомо, що проміжок часу між науковим відкриттям і його практичним використанням у технологічному процесі має тенденцію до скорочення. Так, інтервал між науковим відкриттям і його виробничим застосуванням для окремих технологій становить:

енергія пару – 2000 років,

електрика – 100 років,

фотографія – 100 років,

пластмаса – 55 років

телефон – 50 років

радіо – 35 років

антибіотики – 12 років

радіолокація – 10 років

синтетичні волокна – 9 років

транзистор – 5 років

інтегральні схеми – 3 роки

Відомо, що обсяг наукової продукції подвоюється кожні 10-15 років.

Економічне зростання, його масштаби і темпи стають певним критерієм розвитку тієї чи іншої країни. Основою ж такого зростання в першу чергу є фундаментальні наукові дослідження, розробка нових видів техніки і, як результат, – упровадження у виробничу діяльність новітніх прогресивних технологій. Важливою ознакою рівня технології, крім зазначених вище моментів, є її базування на нових джерелах енергії (енергія пари, електрика, атомна енергія, біоенергетика, альтернативні види енергії). Крім того, розвиток технології залежить і від нових видів використаної у виробництві сировини, принципово нових матеріалів.

Слід зауважити, що поняття «висока технологія» є відносним. Кожна нова технологія після певного терміну її застосування стає традиційною і на зміну їй приходить ще новіша. Як наслідок, висока технологія переходить у середню, а потім – у низьку технологію. Загалом науково-технічний розвиток має певний алгоритм: існуюча технологія – нові наукові відкриття – принципово нові технічні розробки – нова (вища за існуючу) технологія. Безумовно, рівень технологій у країні багато в чому залежить від економічного укладу, науково-технічного потенціалу і відповідної інфраструктури, наявності досвідчених науково-технічних кадрів, політичного устрою тощо. Важливим показником технологічного рівня країни є існуючий у ній технологічний уклад, тобто сукупність усіх (низьких, середніх і високих) технологій на означений історичний момент.

На початку ХХІ століття визначилися певні промислові галузі і сфери, в яких у першу чергу застосовуються високі технології. До них, зокрема, належать: електроніка, інформаційна сфера, комп’ютерна- і робототехніка, біоінженерія, порошкова металургія, аерокосмічна промисловість, фармацевтична промисловість тощо. Високі технології можна класифікувати за різними критеріями. Зазвичай, їх вирізняють таким чином: за періодом реалізації (перспективні й існуючі); за ступенем наукоємності; за ступенем новизни; за терміном виходу на ринок; за джерелами ресурсозабезпеченості (державні, приватнопромислові, академічні, змішані); за створюваним об’єктом (нові продукти, нові матеріали, нові процеси); за базовими елементами (нові джерела енергії, нові технологічні процеси, нові матеріали); за принципом масштабності (національні, регіональні, місцеві) тощо.

Усі зазначені вище класи технологій не ізольовані один від одного. Вони перебувають у стані взаємовпливу і взаємопоєднання і в цілому сприяють підвищенню загального технологічного рівня сучасного виробництва.

      1. Техніко-організаційний і технологічний рівні виробництва, їх економічна оцінка

Ефективність виробництва багато в чому залежить від рівня використання

таких фундаментальних чинників, як процес праці, засоби праці і предмети праці. Вони характеризуються певними економічними показниками ефективності: продуктивність праці, фондовіддача, матеріаломісткість, обертання зворотних коштів. Їх називають частковими показниками ефективності виробництва. Існують і узагальнені показники: підвищення продуктивності праці, чисельність працівників і фонди заробітної прати; збільшення матеріаловіддачі (зниження матеріаломісткості).

Техніко-організаційний рівень виробництва характеризується такими показниками :

науково-технічний рівень: рівень НДДКР; наукоємність продукції; оновлення продукції, обладнання; організаційно-технологічних структур; економічна ефективність інноваційної діяльності;

організаційний рівень: ритмічність; тривалість виробничого циклу; раціональна організація процесів (безперервність, замкнутість, послідовність, паралельність); стадійність виробництва; естетика і культура виробництва;

рівень технології: технологічна інтенсивність; технічне керування; гнучкість і адаптивність технології; новизна і пріоритетність; технологічна безпека; безвідходність і екологічність;

рівень техніки: продуктивність техніки; технічне й енергетичне забезпечення праці, ступінь механізації і автоматизації; повернення основних фондів; моральне спрацювання обладнання, структура парку обладнання; ергономічність.

Значною мірою ефективність виробництва залежить від його технологічного рівня. Для його детальнішої характеристики існують такі узагальнені критерії :

рівень технологічного впливу: ступінь механізації, автоматизації, хімізації, біологізації, електронізації; види фізичного, хімічного, механічного, електронного, іонного й іншого впливів; ступінь використання ЕОМ, АСУ тощо;

рівень технологічної інтенсивності: швидкість обробки, вихід продукції; витратні норми сировини, матеріалів, енергії; тривалість технологічного циклу; кількість відходів виробництва; підвищення якості продукції; ступінь

використання обладнання, виробничих площ тощо;

рівень технологічної керованості: гнучкість процесу і можливості регулювання параметрів під впливом зовнішніх вимог з метою максимальної ефективності; можливість автоматичного регулювання процесу; збереження стабільності і надійності; безпека процесу;

рівень технологічної організації: комбінація технологічних методів; безперервність процесів; кількість технологічних стадій обробки; напрям руху і переміщення матеріальних потоків; безвідходність процесів;

рівень адаптації технологічного процесу: надійність; забезпечення високої стабільної якості продукції; відповідність засобів праці і технології вимогам охорони праці, технічної естетики, ергономіки; екологічна безпека процесу.

Техніко-економічні і функціонально-вартісні методи аналізу дають змогу встановити залежність між технічними й економічними показниками виробничого процесу, знайти оптимальний варіант їх поєднання. При проектуванні, розробці й упровадженні нової техніки і технології процедура визначення економічної ефективності цих заходів складається з чотирьох етапів.

Перший етап – це визначення необхідних витрат для реалізації інноваційних заходів; другий – визначення можливих джерел фінансування; третій – оцінка економічного ефекту від упровадження нової техніки і технології; четвертий – оцінка порівняльної ефективності нововведення через зіставлення економічних показників.

Економічна ефективність характеризується співвідношенням економічного ефекту, отриманого протягом року, і витрат, зумовлених упровадженням означеного заходу. Оцінка ефективності впровадження нової техніки і технології визначається на основі зіставлення загальних і окремих капіталовкладень, собівартості одиниці продукції тощо. Слід зважити на те, що різні статті витрат по-різному змінюються в залежності від зміни обсягів виробництва і обсягу продажу.

    1. Визначення оптимальних параметрів технологічного процесу. Основні поняття стандартизації, сертифікації та метрології

Важливою умовою ефективності технології виробництва є оптимізація її за

багатьма параметрами. Серед них важливе місце належить якості продукції. Саме вона є основним чинником, що забезпечує конкурентоспроможність виробів. На досягнення цієї мети спрямовується комплекс завдань, які вирішуються на різних етапах технологічного процесу – від його початку до закінчення. Як зазначають фахівці, цикл робіт із забезпечення якості продукції містить такі стадії:

    1. науково-дослідницькі роботи, конструкторська і технологічна підготовка виробництва;

    2. виробництво, що безпосередньо забезпечує якість технології і якість виробничих процесів;

    3. експлуатація, в процесі якої підтримується заданий рівень якості виробу, проводяться інспектування якості у сфері експлуатації товару.

Тільки комплекс науково-дослідницьких, конструкторських, технологічних. економічних та інформаційних заходів може забезпечити якість продукції виробництва.

Як відомо, органом технічного контролю якості продукції на великих підприємствах є відділи ВТК (відділи технічного контролю), а на менших – БТК (бюро технічного контролю). Існує система стандартів, яка містить вимоги до показників якості продукції, технічні умови (ТУ) щодо технологічних процесів продукції виробництва.

      1. Стандартизація, сертифікація та їх функції

Однією з важливих систем управління якістю продукції є стандартизація. В умовах глобалізації світових процесів, інтернаціоналізації господарства такою системою є міжнародна стандартизація. За визначенням Міжнародної організації зі стандартизації (ISO), поняття «стандартизація» означає «процес встановлення і застосування правил з метою впорядкування в даній галузі на користь і за участю всіх зацікавлених сторін, зокрема для досягнення загальної максимальної економії з дотриманням функціональних умов і вимог безпеки».

Стандартизація виконує такі функції:

  1. упорядкування об’єктів (продукції, робіт, послуг, процесів), створюваних

людьми в різних країнах;

  1. закріплення в нормативних документах оптимальних вимог до впорядкованих об’єктів;

  2. визначення правил застосування нормативних документів.

Міжнародна стандартизація:

  1. забезпечує взаємозамінність елементів складної продукції;

  2. зближує рівень якості товарів, що виробляються в різних країнах;

  3. сприяє взаємообміну науково-технічною інформацією;

  4. сприяє міжнародній торгівлі;

  5. прискорює науково-технічний прогрес у країнах, що є учасниками міжнародних організацій.

Існують два різновиди стандартизації: фактична (відображає деякі історично усталені особливості і правила життя суспільства – календар, писемність, рахунок тощо); офіційна (як результат цілеспрямованої дії, супроводжується випуском нормативної документації за встановленою формою, що має певні сферу і термін дії).

Проблемами стандартизації опікуються різні міжнародні організації, наприклад:

CEN – Europeen Committee for Standartization – Європейський комітет зі стандартизації;

EOQ – Europeen Organization for Qoality – Європейська організація з якості;

IAN – International Federation of Standarts Users – Міжнародна федерація користувачів стандартів;

TWO – World Trade Organization – Усесвітня торговельна організація;

EAST – Eurasian Council on Standartization, Metrology and Certification – Міждержавна рада зі стандартизації, метрології і сертифікації Співдружності незалежних держав та інші.

Серед цих організацій особливе місце належить Міжнародній організації зі стандартизації (International Standart Organization), або скорочено ISO (ICO), яка є найбільш представницькою. Вона була створена за сприяння ООН в 1946 р.,

має статус неурядової консультативної організації при ООН.

Основні функції ICO такі:

  1. введення міжнародних стандартів;

  2. сприяння впровадженню і полегшенню застосування нових прогресивних стандартів;

  3. організація обміну інформацією про діяльність своїх членів і технічних комітетів;

  4. співробітництво з іншими міжнародними організаціями.

Повноправними членами ISO можуть стати ті країни, які мають національні організації зі стандартизації.

Стандарти серії ISO – 9000 – це пакет документів із забезпечення якості, підготовлений членами міжнародної делегації, відомої як «ISO / Технічний комітет 176» (ISO / ТС 176). Ці стандарти містять мінімальні вимоги, яким повинна відповідати організація робіт із забезпечення гарантії якості незалежно від того, які послуги вона надає [4, с. 388–391] :

ISO 9000 – описує основні положення систем управління якістю і визначає термінологію для систем управління якістю;

ISO 9001 – визначає вимоги до системи управління якістю продукції, що відповідає вимогам замовника;

ISO 9004 – містить настанови щодо результативності й ефективності системи управління якістю.

ISO 19011 – містить рекомендації щодо здійснення аудиту систем управління якістю і систем управління навколишнім середовищем.

ISO 9001-95. Системи якості. Модель забезпечення якості в процесі проектування, розроблення, виробництва, монтажу та обслуговування.

Держстандартом України (ДСТУ), його Технічним комітетом ТК93 «Управління якістю і забезпечення якості» здійснено ідентичний переклад міжнародних стандартів: термін «міжнародний стандарт» замінено на «державний стандарт».

До переліку Державних стандартів України, узгоджених із міжнародними стандартами, належать: ДСТУ ISO 9000-2001 Система управління якістю. Вимоги; ДСТУ ISO 9004-2001. Системи управління якістю. Настанови щодо поліпшення діяльності; ДСТУ ISO 1400-97. Системи управління навколишнім середовищем. Склад та опис елементів і настанови щодо їх застосування; ДСТУ ISO 9001-95. Системи якості. Модель забезпечення якості в процесі проектування, розроблення, виробництва, монтажу та обслуговування; ДСТУ 3921.1-1999 (ISO 10012-1:1992), Вимоги до забезпечення якості засобів вимірювальної техніки; ДСТУ 3921.2-2000 (ISO 10012-2:1997). Забезпечення якості засобами вимірювальної техніки; ДСТУ ISO 10011-1-97. Настанови щодо перевірки систем якості; ДСТУ 1.1-2001. Державна система стандартизації. Стандартизація та суміжні види діяльності. Терміни та визначення основних понять.

Разом вони утворюють узгоджену серію стандартів щодо систем управління якістю, яка сприяє взаєморозумінню в національній та міжнародній торгівлі.

Українська система стандартизації складається із комплексу державних, галузевих стандартів і стандартів підприємства. Вони розробляються установами Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики.

Державний стандарт – затверджується урядом країни на необмежений термін або на термін не більше п’яти років. Стандарти поділяються на діючі і перспективні.

Об’єктами державної стандартизації є конкретна продукція, норми, правила, методи, терміни, призначені для користування в різних сферах народного господарства.

Державні стандарти України містять обов’язкові рекомендовані вимоги. До обов’язкових належать ті вимоги, які гарантують безпеку продукції для життя, здоров’я та майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону. Державні стандарти встановлюються на вироби загального машинобудівного застосування; продукцію міжгалузевого призначення; продукцію для населення й народного господарства; організаційно-методичні та загальнотехнічні об’єкти; методи випробувань тощо.

Галузеві стандарти – поширюються на об’єкти, які не стали предметом державної стандартизації (технологічне оснащення, технологічні процеси, матеріали). Галузеві стандарти затверджуються відповідними міністерствами.

Стандарти підприємства необхідні для регулювання діяльності кожного підприємства. В них відображаються вимоги державних і галузевих стандартів, особливості виготовленої продукції, а також організаційно-технічний рівень підприємств. Об’єктами стандартів підприємства є деталі, норми, вимоги і методи по розробці й організації виробництва продукції, технологічні процеси, норми і вимоги до них, обмеження по номенклатурі матеріалів, деталей, форми і методи управління.

Під технічними умовами (ТУ) розуміють перелік технічних вимог, які висуваються до продукції відповідного виду. Вони складаються на продукцію, яка не має стандартів. У них повинні бути дані, які відсутні в кресленнях по виготовленню, прийманню, випробуванню та відвантаженню продукції. ТУ можуть складатися як на виріб у цілому, так і на окремі його частини.

Організаційні аспекти забезпечення високої якості продукції відповідають загальним вимогам ринку і визначаються в контексті світового руху за якість. Головним завданням підприємств повинна бути якість продукції, яка визначає одночасно і ефективність діяльності підприємства.

Національним органом, що проводить і координує роботу з державного нагляду за якістю, є Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України), який співпрацює з технічними комітетами зі стандартизації. До роботи в цих комітетах залучають на добровільних засадах представників зацікавлених підприємств та організацій, провідних учених й спеціалістів.

Прагнення до створення рівноправних передумов для конкурентної боротьби на світових ринках для країн з перехідною економікою привели до інтенсифікації зусиль щодо впровадження систем якості, які відповідають міжнародним вимогам, зафіксованим у міжнародних стандартах.

Для утвердження філософії якості продукції в Україні функціонує

Українська Асоціація якості (УАЯ). Вона представляє Україну в усіх міжнародних структурах, які працюють на розвиток системи якості і наділені правом видавати відповідні сертифікати підприємствам, здійснювати підготовку сертифікованих спеціалістів для роботи з ними: в Європейській організації якості, у Всесвітній раді якості.

Вироблена продукція, що реалізується на зовнішньому і внутрішньому ринках, має відповідати певним міжнародним і державним вимогам. Продаж продукту, надання послуг можливі лише за умови існування у виробника відповідного документа – сертифікату. Отже, кожне виробництво підлягає сертифікації [4, с. 409–410].

Сертифікація – це процедура, згідно з якою третя сторона гарантує, що продукція, процес або послуга відповідають вимогам, які встановлені стандартами або іншою нормативною документацією.

Третьою стороною є орган (міжнародний або державний) сертифікації. Перша сторона – виробник або постачальник, продавець, друга сторона – споживач або замовник.

Регламентація щодо основних вимог, норм і законів до виробленої продукції передбачає: 1) сертифікацію продукції (процесів, послуг); 2) атестацію виробництв; 3) сертифікацію систем якості; 4) акредитацію випробувальних лабораторій, органів із сертифікації продукції, органів із сертифікації систем якості та аудиторів; 5) реєстрацію в Реєстрі об’єктів сертифікації та інформацію про них у виданнях; 6) технічний контроль за виконанням вимог до об’єктів.

В Україні створено систему сертифікації – УкрСЕПРО, її очолює Національний орган із сертифікації – Держстандарт України. Він акредитує (підтверджує правомочність) випробувальних лабораторій, органів із сертифікації та атестує аудиторів. Органи із сертифікації поділяються на галузеві та територіальні (центри стандартизації, метрології та сертифікації) і спеціалізуються на конкретних видах продукції, послуг та сертифікації систем якості. В результаті проведеної сертифікації (сертифікаційні випробування, атестація виробництва, сертифікація, технічний нагляд) підприємству, виробникові видається документ: сертифікат відповідності на одиничний вироб, сертифікат відповідності на разову партію виробів або ж ліцензія на право застосування сертифіката щодо продукції, яка виробляється серійно або масово.

Державна система сертифікації України передбачає обов’язкову та добровільну сертифікацію. Мета державної системи сертифікації продукції – уведення необхідних організаційних, технічних та економічних заходів щодо забезпечення гарантій, пов’язаних з придбанням і використанням споживачем продукції для власних потреб. Сертифікація продукції здійснюється уповноваженими органами сертифікації з метою:

- запобігання реалізації продукції, що загрожує життю, здоров’ю, майну громадян та навколишньому середовищу;

- допомоги споживачеві в компетентному виборі продукції;

- створенню умов для участі суб’єктів підприємницької діяльності в міжнародній економічній, науково-технічній співпраці і міжнародній торгівлі.

Державний комітет України зі стандартизації, метрології та сертифікації проводить і координує роботу щодо забезпечення сертифікації:

- визначає основні принципи, структуру та правила системи сертифікації в Україні;

- затверджує перелік продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації, визначає строки її виконання;

- призначає органи сертифікації;

- акредитує органи сертифікації та випробувальні лабораторії, атестує експертів-аудиторів;

- визначає правила визнання сертифікатів інших країн.

Сертифікація на відповідність обов’язковим вимогам нормативних документів проводиться виключно в державній системі сертифікації.

У результаті позитивного рішення органу сертифікації заказникові видається сертифікат та право маркувати продукцію спеціальним знаком відповідності.

Державна система сертифікації передбачає декілька різновидів сертифікатів:

- сертифікат аудитора в галузі сертифікації;

- сертифікат на систему якості;

- сертифікат відповідності продукції вимогам різноманітних нормативних документів;

- сертифікат якості продукції;

- сертифікат про походження товару.

Державний комітет України зі стандартизації, метрології та сертифікації відповідно до законодавства України та міжнародних договорів, ратифікованих Україною, представляє інтереси України в міжнародних та регіональних організаціях зі стандартизації та сертифікації, приймає рішення щодо об’єднання з міжнародними та регіональними системами сертифікації, а також укладає договори про взаємне визнання результатів сертифікації.

5.2.2. Метрологічне забезпечення технологічних процесів

Важливе місце в технологічних процесах, що забезпечують якість продукції, відводиться дотриманню проектних параметрів, точності вимірів як самого виробу, так і тих матеріалів, з яких він виробляється. Окрім того, щоб у виробництві продукту вийти на проектні параметри, необхідно точно дотримувати призначеної для цього технології, алгоритму виробничого процесу, використання необхідного, спеціально призначеного устаткування, інструментів, знаряддя. Для цього існує спеціальна метрологічна служба підприємства. Наукою, яка опікується вирішенням зазначених вище питань, є метрологія. Її назва походить від грецьк. metron – міра, тобто це наука про виміри, методи досягнення їх єдності і необхідної точності. Серед основних проблем метрології можна назвати:

У ХХ ст. було створено Міжнародні метрологічні організації, які виробляють і затверджують єдині для всіх країн рекомендації і постанови з питань метрології. Для реалізації всіх необхідних для цього заходів в окремих країнах організуються метрологічні служби. В Україні державний нагляд за станом і застосуванням засобів вимірів, роботою метрологічних служб здійснює Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт України). До структури Держспоживстандарту України входять Республіканський центр метрологічної служби, який розробляє науково-методичні, техніко-економічні, організаційні і правові основи метрологічного забезпечення народного господарства країни. Крім того, існують також обласні (міжобласні) лабораторії з державного контролю за стандартами і вимірювальною технікою. На підприємствах метрологічне забезпечення здійснює метрологічна служба підприємства – відділ головного метролога.

Служба з метрологічного забезпечення виконує такі функції [4, с. 385]:

  1. аналіз стану вимірів на підприємстві, розроблення заходів з удосконалення метрологічного забезпечення;

  2. розроблення раціональної номенклатури вимірюваних параметрів і оптимальних норм точності вимірів на підприємстві;

  3. створення і впровадження сучасних методик виконання вимірів і засобів вимірів;

  4. упровадження державних стандартів, розроблення і впровадження стандартів підприємства, що регламентують норми точності вимірів;

  5. метрологічна експертиза проектів і діючої конструкторської, технологічної й іншої нормативно-технічної документації;

  6. перевірка і метрологічна атестація засобів вимірів, застосовуваних на підприємстві, та інше.

Резюме

Розвиток виробництва залежить від рівня технологій. У процесі технологічного розвитку з необхідністю виникають якісно нові технології, які мають назву «високі технології». Саме вони визначають рівень цього розвитку. Високі технології є результатом новітніх досягнень науки, характеризуються коротким терміном упровадження у виробництво. У розвитку виробництва висока технологія переходить у середню, а потім у низьку технологію. На початку ХХІ століття визначилися промислові галузі і сфери, в яких у першу чергу застосовуються високі технології (електроніка, інформаційна сфера, комп’ютерна- і робототехніка, біоінженерія, порошкова металургія, аерокосмічна промисловість, фармацевтична промисловість).

Економічними показниками технологічного рівня виробництва є часткові показники (фондовіддача, матеріаломісткість, оборотність зворотних коштів) та узагальнені показники (продуктивність праці, чисельність працівників, фонд заробітної плати, матеріаловіддача та ін.).

Розрізняють такі основні рівні виробництва: науково-технічний, організаційний, технологічний, технічний. Ефективність виробництва значною мірою визначається технологічним рівнем, який характеризується такими показниками: рівень технологічного впливу, рівень технологічної інтенсивності, рівень технологічної керованості, рівень технологічної організації, рівень адаптації технологічного процесу.

При проектуванні, розробці й упровадженні нової техніки і технології процедура визначення економічної ефективності цих заходів складається з чотирьох етапів: визначення необхідних витрат для реалізації інноваційних заходів; визначення можливих джерел фінансування; оцінка економічного ефекту від упровадження нової техніки і технології; оцінка порівняльної ефективності нововведення через зіставлення економічних показників.

Цикл робіт із забезпечення якості продукції містить такі стадії: 1) науково-дослідницькі роботи, конструкторська і технологічна підготовка виробництва; 2) виробництво, що безпосередньо забезпечує якість технології і якість виробничих процесів; 3) експлуатація виробу (товару), в процесі якої проводиться інспектування якості.

Основними засобами визначення параметрів технологічного процесу, якості продукції є стандартизація, сертифікація, метрологічне забезпечення.

Однією з важливих систем управління технологічним рівнем виробництва, якістю продукції є стандартизація. Вона виконує такі функції: 1) упорядкування об’єктів (продукції, робіт, послуг, процесів), створених людьми в різних країнах світу або в окремо взятій країні; 2) закріплення в нормативних документах оптимальних вимог до впорядкованих об’єктів; 3) визначення правил застосування нормативних документів. Проблемами стандартизації опікуються різні міжнародні організації, серед яких чільне місце належить Міжнародній організації зі стандартизації (ISO). Основні її функції такі: 1) встановлення міжнародних стандартів; 2) сприяння впровадженню і полегшенню застосування нових прогресивних стандартів; 3) організація обміну інформацією про діяльність своїх членів і технічних комітетів; 4) співробітництво з іншими міжнародними організаціями. Стандарти серії ISO-9000 – це пакет документів із забезпечення якості, що містять мінімальні вимоги з якості робіт, незалежно від того, яку саме продукцію виготовляє підприємство чи які послуги воно надає.

Держстандартом України (ДСТУ) здійснено ідентичний переклад міжнародних стандартів, здійснена їх адаптація до вітчизняного виробництва. Українська система стандартизації складається із комплексу державних галузевих стандартів і стандартів підприємств. Вони розробляються установами Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики. Об’єктами державної стандартизації є конкретна продукція, норми, правила, терміни, призначені для користування в різних сферах народного господарства.

Вироблена продукція, що реалізується на зовнішньому і внутрішньому ринках, має відповідати певним вимогам. Продаж продукту, надання послуг можливі лише за умови їх сертифікації (відповідність установленим міжнародним або державним стандартам і вимогам).

В Україні створено систему сертифікації УкрСЕПРО, її очолює Національний орган із сертифікації – Держкомстандарт України. Він акредитує (підтверджує правомочність) випробувальних лабораторій, органів із сертифікації та атестує аудиторів. У результаті проведеної сертифікації підприємству, виробникові видається документ – сертифікат або ж ліцензія на право застосування сертифіката щодо продукції, яка виробляється серійно або масово.

Важливе місце в технологічних процесах, що забезпечують якість продукції, належить метрологічній службі. В Україні державний нагляд за станом і застосуванням засобів вимірів здійснює Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт України). Існують також обласні (міжобласні) лабораторії з державного контролю за стандартами і вимірювальною технікою. На підприємствах метрологічне забезпечення здійснює метрологічна служба підприємства – відділ головного метролога.

Запитання і завдання для самоконтролю

    1. Визначте сутність і роль у виробництві високих технологій.

    2. Як розрізняються основні рівні виробництва?

    3. Як визначається економічна ефективність нової техніки і технології?

    4. Розкрийте сутність поняття «стандартизація».

    5. Визначіть функції стандартизації.

    6. Охарактеризуйте систему сертифікації в Україні.

    7. Що таке метрологія?

    8. У чому полягає метрологічне забезпечення технологічних процесів?

Завдання для закріплення знань

    1. У процесі науково-технічного розвитку спостерігається тенденція до постійного зростання рівня технологій. Визначіть місце і роль високих технологій у цьому процесі.

    2. Ефективність виробництва значною мірою визначається рівнем технологій. Наведіть існуючі узагальнені критерії, що визначають цей рівень.

    3. Для визначення оптимальних параметрів технологічного процесу, забезпечення якості виробів і різноманітних послуг на міжнародному рівні і в межах окремих держав розробляються системи стандартизації, метрологічної служби, сертифікації. Поясніть, як функціонують ці системи в Україні?

Тести

1. Технологічний рівень виробництва залежить:

а) від властивостей природних матеріалів;

б) від рівня розвитку наукових досліджень;

в) від виробничого обладнання.

2. Якими чинниками визначається ефективність високих технологій?

а) комплексом теоретичних знань працівників;

б) новітніми досягненнями науки;

в) терміном їх упровадження від наукових розробок до застосування у виробничому процесі.

3. Визначіть найважливіші передумови впровадження у виробництво високих технологій:

а) політична ситуація в країні;

б) науково-технічний потенціал країни;

в) екологічний стан.

4. Визначіть промислові галузі, в яких у першу чергу застосовуються високі технології:

а) легка промисловість;

б) електроніка;

в) біоінженерія.

5. Економічна ефективність техніки і технології залежить:

а) від добору науково-технічних кадрів;

б) від капіталовкладень;

в) від обсягу продажу.

6. Визначіть пріоритетне значення чинників, від яких залежить якість продукції:

а) експлуатація (використання) виробу;

б) рівень заробітної плати працівників на виробництві;

в) науково-дослідницькі роботи та конструкторська і технологічна підготовка виробництва.

7. Визначіть найважливіші функції міжнародної стандартизації:

а) зближення рівня якості товарів, що виробляються в різних країнах;

б) сприяння міжнародній торгівлі;

в) досягнення загальної максимальної економії з дотриманням

функціональних умов і вимог безпеки.

8. Які функції ISO є найпріоритетнішими?

а) співробітництво з іншими міжнародними організаціями;

б) установлення міжнародних стандартів;

в) організація обміну інформацією з міжнародними спорідненими організаціями.

9. Визначіть найважливіші, на вашу думку, рекомендовані вимоги ДСТУ:

а) гарантія безпеки продукції для життя, здоров’я та майна громадян;

б) ефективна діяльність підприємства, що виробляє продукцію;

в) відповідність продукції вимогам ринку.

10. Які з наведених нижче функцій виконує служба з метрологічного забезпечення виробництва?

а) створення і впровадження сучасних методик виконання вимірів та засобів вимірів;

б) створення загальної теорії вимірів;

в) перевірка і метрологічна атестація засобів вимірів, що застосовуються на підприємстві.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации