Токовенко О.С., Пащенко В.І., Третяк О.А. Політична епістемологія: підручник (для студентів вищих навчальних закладів) - файл n1.doc

Токовенко О.С., Пащенко В.І., Третяк О.А. Політична епістемологія: підручник (для студентів вищих навчальних закладів)
скачать (2203.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc2204kb.20.11.2012 08:35скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


МІНСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДІНПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
О. С. Токовенко, В. І. Пащенко, О. А. Третяк


ПОЛІТИЧНА ЕПІСТЕМОЛОГІЯ


ПІДРУЧНИК
Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України

як підручник для студентів

вищих навчальних закладів

Дніпропетровськ

«Видавництво Дніпропетровського університету»

2010


ББК 67.1я73

УДК ……..
Гриф надано

Міністерством освіти і науки України

(Лист №…………..)

Рецензенти:

В. П. Горбатенко – доктор політичних наук, професор

Г. П. Щедрова – доктор політичних наук, професор

Ф. М. Кирилюк – доктор філософських наук, професор

Токовенко О. С., Пащенко В. І., Третяк О. А., Політична епістемологія: підручник (для студентів вищих навчальних закладів)/О. С.Токовенко, В. І.Пащенко, О. А. Третяк. – Дніпропетровськ: Видавництво Дніпропетровського університету, 2010. – 420 с.

ISBN ///////////////////////////////////

У підручнику викладені еволюційні передумови, теоретичні засади та креативні можливості політичної епістемології як інноваційної політологічної дослідницької та навчальної дисципліни, яка розвивається на перехресті наукових інтересів політичної теорії, політичної філософії, філософії пізнання та філософії науки.

Структура підручника включає інформацію щодо навчальних завдань, тем для дискусій, рефератів, самостійної роботи, дипломних та кваліфікаційних робіт. Крім того, надані теми семінарських занять та питання до іспитів. У підручнику наявні списки літератури для кожної з тем підручника, список основної літератури.

Підручник розрахований на студентів, аспірантів та викладачів політологічного напряму вищих навчальних закладів, а також широкого кола читачів, які цікавляться проблемами політичного пізнання.

УДК…………………….

ББК…………………………
ISBN ////////////////////// ©Токовенко О. С., Пащенко В. І., Третяк О. А. 2010

© Видавництво Дніпропетровського університету, 2010

ЗМІСТ
ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПРЕДМЕТНЕ ПОЛЕ, ГЕНЕЗА ТА АЛЬТЕРНАТИВИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ЕПІСТЕМОЛОГІЇ

Тема 1. Предмет, завдання та історичні етапи розвитку політичної епістемології

    1. Фокус дослідницьких інтересів політичної епістемології

    2. Етапи становлення та розвитку політичного пізнання

Тема 2 Сучасна політична епістемологія у контексті альтернатив філософських теорій пізнання

2.1. Наслідки розвитку класичної гносеології для політичної епістемології

2.2 Інтерпретаційні та соціально-психологічні альтернативи політичного пізнання

2.3 Співвідношення політичної філософії та політичного пізнання

РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА ЕПІСТЕМОЛОГІЯ: МІЖ ПОЛІТИЧНОЮ НАУКОЮ ТА ФІЛОСОФСЬКОЮ ЕПІСТЕМОЛОГІЄЮ.

Тема 3. Гуманітарні та природничі науки

Тема 4. Політична наука: номотетична чи ідеографічна

Тема 5. Проблемні комплекси класичної та політичної епістемології

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНЕ ПІЗНАННЯ ТА ПОЛІТИЧНА РЕАЛЬНІСТЬ: ВЗАЄМОДІЯ ТА ВЗАЄМОДОПОВНЕННЯ

Тема 6. Людина та політична реальність: епістемологічний вимір

6.1 Питання рефлексії політики на індивідуальному та колективному рівнях

6.2 Чи можлива теоретична рефлексія політичної реальності?

6.3 Раціональне та ірраціональне у політичній реальності

6.4. Марксизм: ідеологія versus релігія

Тема 7. Структурна будова сучасного політичного пізнання

7.1 Дисциплінарна та інтелектуальна єдність політичної науки

7.2 Дисциплінарна матриця політичної науки

7.3 Раціональна реконструкція політичної реальності

7.4. Ідеології в структурі сучасного політичного пізнання

Тема 8. Політичне пізнання в контексті еволюційної епістемології

8.1 Когнітивна структура пізнавальної діяльності людини: трансцендентальний та еволюційний підходи

8.2 Культурно - еволюційна парадигма дослідження політичної реальності

Тема 9. Раціонально-критичне політичне пізнання як передумова раціональності політичної сфери

9.1 Політичне спілкування: чи можливі раціональні засади.

9.2 Громадянське суспільство як середовище раціонального політичного спілкування

9.3 Наукова діяльність як модель оптимальної політичної реальності

РОЗДІЛ 4. ЕВОЛЮЦІЙНА ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ТА ЗНАННЯ ПРО ПОЛІТИКУ

Тема 10. Зародження та розвиток еволюційної епістемології

Тема 11. Еволюційна епістемологія Карла Поппера

Тема 12. Еволюційна епістемологія С.Тулміна

Тема 13. «Кінець транзитології» як еволюція концептуальної популяції

Тема 14. Про сутнісну спірність політичних понять

РОЗДІЛ 5. СПІВВІДНОШЕННЯ СУЧАСНОЇ ПРИРОДНИЧОЇ НАУКИ ТА ПОЛІТИЧНОЇ ЕПІСТЕМОЛОГІЇ: ПОЄДНАННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО ТА КОМУНІКАТИВНОГО ПІДХОДІВ.

Тема 15. Функціонування суспільної свідомості та проблема політичної істини.

15.1 Соціальне теоретизування та суспільно-політична свідомість

15.2 Ж.-Ф.Ліотар: концепція наративної легітимації знання

15.3 Наукова істина та види політичного пізнання

15.4 Політичні науки та політична філософія як засоби політичного пізнання

15.5 Політична раціональність у теоретичному пізнанні та політичній практиці

Тема 16. Інтерсубєктивність та етика дискурсу як підгрунття політичної епістемології ХХІ століття

16.1. Комунікативна раціоналізація та проблема раціональності у сучасному суспільстві

16.2 Гуманітарні політико-епістемологічні альтернативи політичної науки

16.3 Морально-прагматичні засади політичної аргументації як засобу політичного пізнання

16.4. Демократична публічна сфера як простір політичного пізнання

16.5. Ефективність громадянського політичного пізнання
ПІСЛЯМОВА

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП

Проблематика змісту сучасного та історичного політичного знання та політичного пізнання як діяльності з набуття нових відомостей про політику є надзвичайно актуальною для сучасної політичної науки та політичної практики. Різноманіття політичних досліджень, які ведуться як профільними науковими установами, так і зацікавленими політичними акторами, створює ситуацію невизначеності дисциплінарної належності та науковості результатів досліджень.

Політичні науки пройшли складний шлях становлення від абстрактної філософської теорії до технологізованої за природничо-науковим сценарієм спеціалізації. При цьому критерії віднесення наукових розробок до предметної сфери політики відрізнялися надзвичайною широтою: від обумовленості відносинами влади та функціонуванням держави до гіпертрофії комунікації як чинника міжлюдських взаємин.

Проблема демаркації між науковим та ненауковим політичним знанням також стоїть дуже гостро. Прикладні розробки сучасності рідко витримують вимоги щодо верифікації, але, тим не менш, іноді більш адекватно відображають політичну реальність. Фундаментальна політологічна теорія, своєю чергою, нерідко запозичує прикладні ідеї в методологічних розробках. В цьому контексті погляд на зміст політичного знання в історичній та методологічній перспективах повинен збагатити сучасну політологію уявленням про точки відліку процесу пізнання, його перебіг у специфічних умовах політики (коли суб’єкт пізнання, дослідник та громадянин, не може повністю дистанціюватися від об’єкту та предмету дослідження), а також про його результати (як відносно пріоритетів суспільства, так і відносно логіки розвитку наукової діяльності). Саме тому сучасна політична наука потребує, з одного боку, інвентаризації наявних напрацювань щодо отримання вірогідного політичного знання, а з іншого – з’ясування перспективних напрямків його розвитку.

Однією з провідних цілей підручника є забезпечення студентів необхідним рівнем знань щодо основних тенденцій історичних етапів розвитку політичного знання, а також надання інформації щодо можливого застосування політичної епістемології для вирішення дослідницьких завдань в межах сучасної політичної науки, також мова йде про всебічне осмислення можливостей епістемологічної експертизи теоретичних та практичних напрямків політичної науки.

Значне місце у посібнику належить історичному розвитку політичного знання, аналізу його основних тенденцій і проявів. В цьому розділі увага буде приділятися, в основному, тим аспектам політичної думки, які пов’язують між собою проблеми предметного дослідження політичної реальності та рефлексії авторів щодо проблем теорії пізнання. Такими прикладами слугують співвідношення робіт Платона і Аристотеля. Кожен з мислителів залишив як роботи з філософії пізнання, так і роботи із предметного дослідження політики. Зокрема, Платон має декілька діалогів з гносеологічною тематикою в якій викладає свою теорію пізнання, це, насамперед, діалоги «Крітон», «Іон», «Протагор». У творах Платона, орієнтованих на політичну предметну сферу обґрунтовуються форми правління, лінії політичної поведінки, описана політична реальність Давньої Греції. Така ж ситуація характерна для Аристотеля, в творчому спадку якого наявні трактати «Метафізика», «Фізика», «Поетика» і багато робіт з політичної проблематики – це «Політика», «Афінська політія» і, знову ж таки «Риторика». Також прикладами співвіднесення епістемологічної та суто політичної проблематики слід вважати творчий спадок вчених Нового часу. До цього періоду належать, зокрема, роботи Томаса Гоббса і Джона Локка, в яких політична проблематика досліджується з позицій класичної гносеології. Наприклад, Дж. Локк має працю «Два трактати про правління», а також твір «Дослід про людське розуміння». Ці твори прямо пов’язані між собою, оскільки були написані в один час. Крім того, в них простежується зв’язок між гносеологічною теорією пізнання та дослідженням політичної реальності. Водночас, в працях Т. Гоббса можна простежити вплив механістичної традиції природничих наук XVII століття, яка проявляється в його творі «Левіафан», де подається картина держави як механізму. Також цікавість представляють роботи Френсіса Бекона, в яких є попередня інформація і попередні посилання на засоби здобуття філософських і наукових знань у відповідний період. Прикладом співвіднесення теорії пізнання та політичних досліджень є роботи просвітителів загалом європейського та французького Просвітництва. У цих роботах йдеться вже про раціоналістичну теорію пізнання, а також про перетворення суспільства на засадах раціоналізму. В цьому контексті, на думку авторів доцільно звертатися до епістемологічної проблематики Рене Декарта, який заклав підвалини для раціоналістичної системи світу. В підручнику розкривається також і проблематика впливу раціоналістичної традиції пізнання часів Просвітництва на політичні ідеї і політичні програми прогресистів XVIII століття. Зокрема, акцентована увага на співвіднесенні соціально-філософських ідей Жан-Жака Руссо та його політичної програми. Важливим етапом викладу навчального матеріалу є простеження та аналіз гносеологічних систем І. Канта і Г.-В.-Ф. Гегеля і їх порівняння з політичними роботами цих мислителів. Особлива увага приділяється такому важливому аспекту прояву впливу теорії пізнання на політичні дослідження, який має місце в межах марксизму-ленінізму, зокрема, увага приділяється впливові вчення К. Маркса, Ф. Енгельса та В. Леніна на марксистську політичну програму і політичні дослідження. Істотну роль в підручнику відіграє співвіднесення теорії пізнання в межах сучасної ліберальної теорії, представленої Джоном Роулзом і Карлом Раймондом Поппером.

Значний обсяг підручника присвячений проблематиці еволюційної епістемології, яка розкриває формування теорії наукової істини як окремої дослідницької дисципліни в межах сучасних філософських наук та розкриває механізми творення політичних знань на тлі біологічної теорії еволюції.

Окреме місце в навчально-методичному виданні надане проблемам взаємодії епістемологічної рефлексії та сучасного наукового знання, а також основним підходам в межах сучасної соціальної теорії. Це співвідношення є важливим для прояснення методологічної функції епістемології як орієнтиру і засобу оцінки перспективності майбутніх досліджень і, загалом, застосування політологічних методологій. На цьому тлі проявляється метаметодологічна роль політичної епістемології, яка полягає у рефлексії над предметним полем політики перед застосуванням будь-якої політологічної методології. До функцій нової політологічної дисципліни належить також оцінка предметної сфери на тлі наявної дослідницької традиції і т.ін. Для підручника в цілому важливим є розгляд альтернативних практик пізнання досі не задіяних в межах політичної науки. Такими практиками є, зокрема, герменевтична методологія і ряд інших прийомів, які існують в межах філософської традиції, але ще досі не знайшли застосування в системі політичних наук. Важливе місце також посідає розгляд раціоналізму в сучасний період і окремо розкриття співвідношення практичного та теоретичного раціоналізму. Також у підручнику передбачається аналіз існуючих на сьогодні понять істинності наукового пізнання та можливих їх інтерпретацій в політичному контексті.

Досить важливу функцію в підручнику виконує аналіз нормативізму як дослідницької традиції, вивчення його потенціалу для розвитку сучасної політичної науки. Водночас вагоме місце у посібнику належить оцінці сучасної політичної філософії, насамперед, постмодерністського та пост структуралістського напрямків, оскільки їх епістомологічний потенціал для сучасної політичної науки поки що залишається за межами сучасної фундаментальної політичної теорії.

Важливим компонентом структури цього методичного засобу є аналіз майбутньої синергетичної методології для політичного пізнання. Політична сфера в сучасних умовах потребує пояснення нетрадиційними засобами, зокрема такими, які враховують нелінійний, хаотичний характер змін в політичній та суспільній системах.

Окремий підрозділ підручника присвячений проблемам інтерсубєктивного політичного знання, тобто найбільш перспективному напрямку, який акцентує увагу на комунікаційній взаємодії суб’єкта пізнання, (політичного дослідника) з природою знання в мінливому політичному світі і вивчає особливості цього виду пізнання, а також здійснює оцінку для майбутнього політичної науки.

Важливого значення в даному підручнику набувають взаємини між політичною наукою та теорією пізнання. Необхідно зазначити, що наукове розуміння політики політичних явищ залежить від сукупності концептуальних та методологічних передумов, на яких базується науковий проект їх дослідження. Це особливо очевидно, коли предмет політологічного дослідження, (наприклад, розвиток місцевого самоврядування) можна аналізувати з політичної, економічної, екологічної, соціологічної, корпоративної точок зору. Ці погляди висвітлюють різні аспекти одного і того самого предмету обговорення і кожна з точок зору не дає істинної картини цього предмету. Таким чином, для того, щоб визначити, що є предметом обговорення – розвиток місцевого самоврядування, чи розвиток політичної системи в цілому, необхідно знати та осмислювати сукупність різних точок зору, які стосуються предмету дослідження. Роздуми і розмірковування з цього приводу можна назвати політико-епістемологічною рефлексією. За наявності розгалуженої структури політичних наук вона є цілком доцільною. Саме епістемологічна рефлексія дозволяє наблизитися до загального розуміння політичних проблем в умовах світової цивілізації, якій загрожує розчеплення на автономні, не пов’язані між собою частини.

Для політичної епістемології як навчальної дисципліни важливо також те, що тексти в межах філософської теорії пізнання можуть бути прочитані у різний спосіб. Перш за все читач має розуміти про що мовиться у тексті. Тут важливо підкреслити значення оригінальних джерел, при цьому слід бачити у оригінальному тексті складову частину всього корпусу робіт автора, одночасно розглядаючи його зв’язки з загальною історією політичних ідей, особливо його зв’язки між теорією пізнання та теоретичними роботами. Крім того, епістемологічний текст існує у певному суспільстві, це суспільство детермінує текст і, в свою чергу, само ж де термінується цим текстом, тому корисно розглядати текст в історичному контексті. Подібний підхід також має включати соціологічний та психологічний аналіз політико-епістемологічного тексту. Його прикладом є з’ясування того, яким чином сімейне середовище чи соціальний статус та політичні інтереси могли вплинути, можливо у імпліцитній формі, на автора та його сучасників. Головна мета гносеологічного філософського тексту полягає у виразі того, що в тому чи іншому сенсі є істинним. Тому розуміти філософську сутність можна лише вияснивши, якою мірою речі дійсно є такими, якими вони представлені у тексті. Це завдання можна реалізувати лише в ситуації діалогу з політичним текстом.

РОЗДІЛ 1. ПРЕДМЕТНЕ ПОЛЕ ГЕНЕЗА ТА АЛЬТЕРНАТИВИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ЕПІСТЕМОЛОГІЇ

Тема 1. Предмет, завдання та історичні етапи розвитку політичної епістемології

1.1 Фокус дослідницьких інтересів політичної епістемології

Політична епістемологія як інноваційна субдисципліна в сучасній системі політичних наук потребує окреслення теоретичного статусу та предметної сфери. Її поява зумовлена мультипарадигмальною та міждисциплінарною природою політологічного наукового пошуку. За умов інтеграції різновимірних підходів та методологій дослідження, таких, наприклад, як нормативно-ціннісний і системно-структурний аналізи, виникає потреба в особливому дисциплінарному підрозділі, який би виконував функцію корекції магістральних напрямів наукового пізнання. Таким засобом може виступати епістемологія як теорія раціонального пізнання вірогідної наукової істини, спрямована на предметне поле політичної науки. Основним способом функціонування даної структури має стати попередня експертиза результатів застосування будь-якої політологічної методології у відповідно до імовірності встановлення вірогідної наукової істини. Виконання цього завдання, у свою чергу, потребує наявності адекватного інструментарію, який на даному етапі не розроблений. Існує проблема визначення завдання політичної епістемології та засобів його досягнення.

Метою викладення дисципліни є створення у студентів спеціальності «Політологія», які здобувають освітню кваліфікацію за рівнем підготовки, цілісного та систематизованого уявлення про проблеми, контекстні умови, методи набуття достовірного наукового (такого, що ґрунтується на понятті фундаментальної наукової істини) теоретичного знання про сучасну політичну сферу. Зазначене комплексне уявлення має сприяти закріпленню навичок та створенню стартових умов для самостійного наукового пошуку фахівцями-політологами.

Завданнями вивчення дисципліни є також набуття навичок аналізу потенціалу наукового результату в межах теоретичних та прикладних дослідних напрямів сучасної політології, а також орієнтування в усталених і перспективних методологічних парадигмах.

Для якісного засвоєння та адекватного сприйняття студентами положень курсу «Політична епістемологія» необхідне попереднє вивчення таких навчальних дисциплін, як «Методика та техніка політологічного дослідження» (теми «Методи політологічного дослідження», «Етапи організації політологічного дослідження»), «Політична філософія» (теми «Політична філософія Р.Декарта», «Політична філософія І. Канта» «Політична філософія Г.-В.-Ф. Гегеля»).

Предметом політичної епістемології є вірогідне наукове знання про політичну сферу і способи набуття цього знання в межах як політичної науки, так і практичної політичної діяльності.

Завданнями є:

- створення методологічних основ для вивчення, розгляду політичного знання, визначення етапів становлення, основних напрямків, логічної структури та змісту концептів політичного знання;

- диференціювати політичне знання з точки зору загально філософської наукової диференціації знань та позиції внутрішньої політичної логіки розподілу політичного знання;

- проінтерпретувати основні ідеї та принципи політичного пізнання у його еволюційно-епістемологічній перспективі, яка справляє конститутивний вплив на перспективи і напрямки процесів політичного знання;

- викласти зміст основних методологічних підходів у сучасному політичному аналізі як практиці набуття вірогідного політичного знання;

- завдання навчальної дисципліни – сформувати у слухачів, майбутніх фахівців уявлення про базові категорії політичного знання, їх взаємну обумовленість та специфічні риси.

Історія політичної думки, починаючи від третього тисячоліття до н.е., містить різні приклади політичного знання.

Однією з історично перших форм політичного знання було релігійно-міфологічне знання. Його специфічними рисами були:

- референційна аргументаційна стратегія, тобто судження про владу, державу та політичне управління суспільством здебільшого доводилися на основі апеляцій до джерел релігійного знання, або міфологічного знання;

- суб’єктність як дослідника політики, так і його знань щодо політичного процесу у самій міфологічній, легендарній традиції.

Протонаукове політичне знання охоплює період Античності та характеризується наступними характеристиками:

- наявність раціональної, або прямої, аргументації щодо політичних знань як політичних суджень;

- філософський та логічний характер та зв'язок з історичною та риторичною традиціями;

- відстороненість суб’єкта пізнання від політичної реальності на основі синкретичної філософської методології;

- софосоцентризм, або центральність філософської (сократично-платонівсько-арістотелевської) інтерпретації істини, тобто виникнення ідеалу,еталону політичного знання.

Саме в цей період відбувається відокремлення політичної гносеології від політичної онтології. Основою відокремлення політичного знання від політичного буття стала платонівська типологія істин:

Докса (думка) – буденне знання, яке не має вірогідного підтвердження;

Технема – істина, яка має прикладний характер, тобто використовується у щоденному житті, справі, виробництві (набуття знань шляхом практичної, а не теоретичної діяльності);

Епістема – вірогідне, логічно доведене філософське знання або істина.

Здобутком протонаукового періоду також є поява релятивістської традиції інтерпретації політичного знання, яка пов’язана з діяльністю софістів.

Наступним став теологічний етап розвитку політичного знання, який відповідає західноєвропейській (католицькій) та мусульманській схоластичним школам, тобто розвитку арістотелізму та платонізму у Середньовіччі. Цей етап характеризується такими рисами:

- поєднанням генетичної та прямої аргументаційних стратегій у роботах мислителів, які працювали в межах теологічної традиції (А. Блаженний, Ф. Аквінський);

- суб’єкт політичного знання та об’єкт дослідження включені у політичний процес лише як компоненти структури Всесвіту, тобто вони були детерміновані універсалістським чином;

Класичний етап розвитку політичного знання охоплює періоди Відродження, Реформації, Нового часу.

Для цього періоду властиві такі істотні риси, як:

- повернення до стратегії прямої аргументації, тобто стратегії аргументів, що стосуються безпосередньо тези;

- застосування природничо-наукового обґрунтування політичного знання;

- набуття великого значення натурфілософією, яка сприймається як емпірична даність;

- чітке визначення об’єкта та суб’єкта політичного знання, апробація гносеологічних теорій окремих філософів на предметному полі політики.

Важливим питанням для історичних засад політичної епістемології є виникнення мислення людини. Це питання було висунуто в часи Сократа та софістів і, таким чином виникло питання про отримання вірогідного знання. Пройшов перехід від слабко обґрунтованих натурфілософських спекуляцій до скептичної критики знання і теорії знання від онтології (з грецької теорія пояснення буття) та до епістемології (від грецької епістема - знання, або вчення про знання).

1.2 Етапи становлення та розвитку політичного пізнання

В кінці антропоцентричного періоду розвитку античної грецької філософії на початку 3 століття до Різдва Христового виникла тенденція стверджувати, що мораль і право є відносними і, що при вирішенні пов’язаних з ними питань не існує іншого критерію, ніж суб’єктивна думка окремої людини. Мораль і право є різними так само, як і судження про смаки і форми насолоди. Вченими, які відстоювали цю точку зору називали «софістами», або ( з грецької – мудрецями).

На прикладі софістів можна вперше побачити об’єднання епістемологічної та політичної проблематики як в площині практичної політичної діяльності, так і наукового дослідження. Софісти виконували функцію просвіти афінського народу, вони навчали мистецтвам, які необхідні для участі в політичній діяльності. Це мистецтво аргументації, риторика, цивільне право, розуміння людської природи (психологія).

Софісти були дослідниками, які поєднували епістемологічну та етико-політичну проблематику. Багато пізніх софістів схилялися до скептицизму в галузі епістемологічних питань, стверджуючи, що людина не може знати нічого певного та схилялися до релятивізму щодо етико-політичних питань і в цьому плані вони стверджували, що не існує універсальних, загально-значущих моралі і права. Софісти стверджували, що те, що має назву права та справедливості лише виражає те, що стверджує з цих питань традиція, яка склалася, або випадкові тлумачення і настанови того, або іншого правителя. Крім того, софісти вважали, що немає нічого такого, що є правильним.

Завдяки софістам Горгію та Протагору риторика як мистецтво політичного мовлення перетворилася на інструмент політичної маніпуляції, а не на інструмент доцільного та необхідного аргументу у раціональних обговореннях.

Одна з тез Протагора, що людина є мірою всіх речей, може бути інтерпретована як епістемологічне положення, а саме, речі не виявляють себе перед людями такими, якими вони є самі по собі. І перед людиною завжди виявляються тільки певні сторони та властивості речей.

Цей погляд Протагора призвів до появи епістемологічного перспективізму, згідно якого знання людини щодо предметів реального світу завжди обумовлено перспективою їх розгляду.

З перспективізму Протагора витікає епістемологічний плюралізм, який стверджує різноманіття, множину способів розгляду предметів. І цей перспективізм також закладає основи епістемологічного релятивізму, оскільки стверджує, що знання людиною речей визначається, в першу чергу, діяльністю та ситуацією, в якій людина перебуває. І політичне знання, зокрема, є ситуативно відносним, отже, релятивним.

Завдяки тезі Протагора про множинність пізнання реальності в політичному плані можна підійти до тези про принципові труднощі комунікацій у суспільстві. Якщо представники різних класів, або груп не можуть зрозуміти один одного, то в ході вільного обміну думками не можливо досягти політичного консенсусу. Тому, якщо групові інтереси фундаментально протирічать один одному, то політика буде характеризуватися конфліктами та відсутністю взаєморозуміння. Як раціональні дискурси управління політика є можливою тільки тоді, коли разом з класами будуть усунені конфлікти, які породжуються соціальними інтересами і розбіжностями у розумінні.

Епістемологічна теза Протагора про людину як міру всіх речей стає основою для існування різноманіття думок та ідейних положень в політиці і які представлені груповим та класовим статусом. І те, що на основі протагорівського вчення в політиці можуть існувати альтернативні моральні та політичні норми.

Софісти сформулювали низку питань, пов’язаних з логікою розвитку соціальних наук та епістемології, які залишаються актуальними і до нашого часу. Це проблемні області, які характеризуються такими ключовими термінами, як, відносне та абсолютне, право і влада, егоїзм і альтруїзм, індивід і суспільство, розум і почуття. Сократ і Платон активно брали участь у суперечках між софістами, зокрема, платонівська теорія ідей може бути розглянута як спроба обґрунтування позитивної відповіді на питання про існування єдиного універсального морально-політичного порядку. В цьому сенсі вчення про ідеї є епістемологічним контраргументом проти етико-політичного скептицизму софістів.

Так само як і у софістів, в центрі уваги Сократа була не натурфілософська, а епістемологічна та етико-політична проблематика. В епістемології його цікавив аналіз понять і визначень за допомогою діалогу, в етико-політичній сфері і його метою було спростування скептицизму софістів. Головною тезою Сократа була така, що існують цінності і норми, які і є всезагальним благом, найбільшим добром і справедливістю.

Етична позиція Сократа схематично виражається таким чином, що доброчинність і знання утворюють єдність і людина яка дійсно знає, що таке справедливо, буде чинити справедливе. Людина, яка знає що таке справедливість і чинить справедливо буде щасливою, оскільки правильне знання є знанням того, чим власне є людина, то чинити морально, або справедливо означає вести себе відповідно до того, чим дійсно є людина.

Сократ виокремлює три компоненти знання: перший – це актуальне знання про те, що існує, друге – нормативного знання, те якими речі повинні бути, і третє – знання, якого дійсно дотримується людина.

Таким чином, епістемологічна позиція Сократа, в якій поєднується докса, хибна суб’єктивна думка людини та епістема – істине знання, яке виникає через обговорення і уточнення понять в межах діалогу, дали можливість обґрунтувати політичну ідею всезагального блага щодо якого можна переконати більшість населення.

Теорія ідей є також яскравим прикладом поєднання епістемологічного та етико-політичного контекстів. Згідно Платона, ідеї не є ізольованими одна від одної, ідеї є пов’язаними і вони утворюють єдине ціле. У діалозі «Держава» Платон міркує про те, який вчинок вважається справедливим, бесіда виявляє різні думки, різні дії, які можуть бути позначені як справедливі, і ці різні феномени та уявлення можуть бути названими справедливими тільки тоді, згідно Платона, коли вони всі співвіднесені єдиною загальною ідеєю, ідеєю справедливості. Саме ця ідея дає можливим розгляд цих різних випадків як справедливих, але це означає, стверджує Платон далі, що ми не в змозі зрозуміти ідею справедливості, ізольовану від інших. Ідея справедливості вказує не тільки на себе, з іншого боку вона передбачає доброчинності, поміркованості і мудрості за умови, що справедливість полягає у правильній їх гармонії. З іншого боку справедливість передбачає наявність ідеї блага, або добра. Таким чином, ідеї є переплетені між собою, тому в ідеї Платона не може бути істинного пізнання від окремої ідеї і осягнення ідей є пізнанням їх взаємозв’язку, пізнанням тотальностей.

Згідно теорії ідей Платона чуттєві речі та більшість суб’єктивних думок є мінливими та недосконалими, знання про них не є досконалим знанням. Об’єктивне знання – епістема – можливе лише при ідеях, які є незмінними та досконалими. Шляхом міркування про чуттєвий досвід і способи його мовного представлення ми можемо наблизитися до об активного знання, оскільки ідеї в певному сенсі лежать в основі наших уявлень і чуттєвих речей.

Ідея правильної дії лежить в основі і робить можливою різні правильні дії і наші уявлення про ці дії.

Платон одним з перших філософів виокремлює пізнанневу діяльність як окремий вид діяльності людини і він стверджує, що далеко не всі люди протягом свого земного буття здатні побачити ідеї за чуттєвими феноменами. В цьому плані він вважає, що для досягнення ясного знання ідей необхідні особливі здібності і ретельна підготовка, і істина є досяжною лише для небагатьох вибраних.

В діалозі Платона «Держава» простежується безпосередній зв’язок між теорією ідей мислителя та практикою політичного устрою. Згідно Платона пізнання ідей вимагає значних розумових здібностей, а також дисципліни та ретельної підготовки, і тому лише обрані можуть досягти адекватного знання ідей. В результаті більшість людей не здатні шляхом власних зусиль стати доброчинними і вести моральне і щасливе життя. Тому невелика кількість обраних, які володіють знанням ідей і є доброчинними, повинні вести всіх інших за правильним шляхом. В такий спосіб розкривається розчарування Платона афінською демократією і він стверджує, що урядування більшості не є доброчинним і компетентним, тому справу повинні взяти до рук вчені, які і забезпечуватимуть єдність та лояльність народу.

Властителі в ідеальній державі Платона мають всі три компоненти знання, які вони отримують на основі системної освіти. Вони стають елітою лише коли їм виповнюється 50 років і за їх плечами 40 років всебічної освіти, підготовки та досвіду і лише в цей час ця еліта бере до рук правління державою. Її представники мають знання, ідеї добра мають практичний досвід і ці компоненти є компонентами їх особитснісного знання, і тому вони є абсолютно компетентними і доброчинними людьми. Тому ці компетентні особи повинні мати владу та управляти іншими членами суспільства.

У вченні Аристотеля також поєднується епістемологічна та політична проблематика. Аристотель аналітичним чином пропонує розмежувати різні наукові дисципліни. Він проводить розрізнення між теоретичними, практичними та політичними дисциплінами, які пов’язані із знанням. В тлумаченні грецького вченого наукове знання – це епістема, практична мудрість – фронезіс і мистецтво, а технічне вміння, техне – технічне знання. Метою теоретичних дисциплін є пізнання істини і Аристотель виокремлює три теоретичні дисципліни: натурфілософію, математику і метафізику. Натуфілософія шукає пізнання речей, які сприймаються чуттєво і змінюються, математика намагається зрозуміти незмінні речі, які піддаються кількісному опису, а метафізика намагається пізнати незмінні форми в тій мірі, в якій вони мають незалежність існування. При переході від натурфілософії через математику до метафізики здійснюється зростання рівня абстракції. Метою практичних дисциплін є забезпечення мудрості, розумних дій, основаних на отриманій етичній компетенції. Фронезіс, практична мудрість, може бути здобута тільки на основі особистісного досвіду під час спілкування із навченими людьми і досвідченими. Етична компетенція це різновид досвіду, який відрізняється від чуттєвого досвіду. Політику і етику Аристотель зараховує до практичних дисциплін. У випадку політики це означає, що політична діяльність відрізняється від розуміння її як виключно боротьби за владу у більш пізній інтерпретації Макіавеллі. Політика має бути відкритою і вільною від пересудів взаємодією, в ході якої люди взаємно формують та навчають один одного, а також намагаються досягти справедливих та добрих рішень.

У творі Аристотеля «Політика» спільнота є органічним середовищем буття людини і тому базовим поняттям є людина у спільноті, політична людина – зоон політікон. Самодостатнім є поліс-держава, а не індивід.

З метою реалізації свого розуму, як своєї видової ознаки, людина повинна жити у суспільстві. Задовільне втілення розуму передбачає наявність збалансованого оптимального міста держави в якому логос і поліс є взаємопов’язаними.

З арістотелівської характеристики політики і етики як праксису витікає, що для нього політика і етика є образами дій, які містять мету в собі. Цією метою є раціональна соціальна взаємодія, в ході якої люди спільно обговорюють проблеми, що виникли.

Для Аристотеля політика як дисципліна включає, перш за все, збирання інформації про різні міста держави та їх класифікацію, а також виявлення правил і способів життя, які забезпечують найкраще життя для громадян. Нормативна політична наука та вчення про справедливість не є основною метою філософа.

Філософські вчення про фундаментальні форми існування, які є, певною мірою, модифікацією платонівського вчення про ідеї та вчення про субстанцію та її властивості належать до онтології. Вчення про фундаментальні форми пізнання належать до епістемології. Для Аристотеля першим кроком у пізнавальному процесі полягає у сприйнятті органами чуття окремих речей. Наступний крок полягає у осягненні існуючого і загального шляхом абстрагування від випадкового. Таким чином, виникає визначення виду. Набуття знання Аристотель розглядав як процес, який починається з чуттєвого досвіду і завершується осягненням сутності, як процес абстрагування , який веде до виявлення того, що є істотним та загальним. Кожна окрема річ, згідно Стагіріта, є субстанцією та утворена формою і матерією. Кожна річ – предмет – має окрему форму, і кожна річ є матерією. Саме на основі цього епістемологічного положення і виникає в політичній сфері вчення Аристотеля про форми держави.

Також важливими є вчення Аристотеля про чотири причини. Кінцеві причини (causa finalis) і телеологічний принцип полягають у цілеспрямованості творчого процесу змін. Також важливою є друга причина, яка є діючою причиною. Принцип причинності полягає в тому, що процеси викликані зовнішньою механічною силою. Третя причина це матеріальна причина, або матеріальний принцип. І четверта причина – це формальна причина (causa formalis), яка відповідає визначеним формам.

Своєрідні прояви поєднання політичної та епістемологічної проблематики мали місце у період пізнього еллінізму та римської доби. Вказане поєднання наявне у традиціях епікуреїзму та стоїцизму. В межах цих вчень відбувається виникнення концепції політичного індивідуалізму та загальної держави на противагу класичній концепції поліса як міста-держави та місця застосування людського розуму. Для античних греків самодостатнім було місто-держава в епоху пізнього еллінізму та римської доби, самодостатнім стає індивід. Античні греки вважали, що природа людини реалізується в місті-держави, але елліністичне та римське розуміння індивіда як самодостатнього призвело до звернення уваги в бік людини, яка має внутрішню природу і яка не залежить від її соціального оточення. Формування окремого індивіда як особливої реалії і поняття про неї відбулось одночасно з виникненням загальної держави та поняття про неї. Тому в римському стоїцизмі виникає уявлення про загальний закон, який може бути застосований до цих індивідів незалежно від часу і місця перебування.

Переоцінка ролі пізнання в політичному світі відбувається в теологічний період розвитку пізнання. Зокрема, для Августина Аврелія внутрішній світ людини стає,скоріше, середовищем і місцем боротьби різних почуттів та імпульсів волі. Внутрішній світ людини є сферою раціональних імпульсів гріхів, провини та прагнення до спасіння. Людина, згідно Августина, не в змозі керувати своїм внутрішнім життям і вона потребує божої милості та надприродної допомоги. Августин вважає, що людина має вільну волю, але підкреслює, що вона є частиною визначеного богом плану спасіння.

Згідно вчення Августина про пізнання, вся життєдіяльність сконцентрована навколо людини, оскільки Бог створив все для людини і, оскільки, людина є створеним за образом Бога вінцем творіння. З іншого боку Августин стверджує, що найбільш вірогідним знанням людина має лише свій внутрішній світ. Інтроспекція (погляд всередину) дає визначене пізнання, більш певне, ніж чуттєвий досвід. Тому внутрішній світ людини має епістемологічний пріоритет.

На основі цих поглядів Августин розвиває вчення про Град Божий (civitas dei) і град земний (civitas terena) і подібно до того, як кожне індивідуальне людське життя є полем битви спасіння і гріха, так і політична історія є полем битви благого і гріховного царств.

На основі вчення Августина про внутрішнє пізнання гріховної природи людини земне царство є необхідним злом до того моменту, коли відбувається історичний конфлікт добра і зла і в відтінок часу між гріхопадінням та судним днем.

Прикладом поєднання середньовічної епістемології та політичного вчення в межах теологічного етапу розвитку політичного знання є праці Фоми Аквінського. Згідно теорії пізнання Фоми поняття існують у речах, знання починаються з чуттєвого сприйняття, але за допомогою абстракції, людина осягає загальні принципи універсалій у речах. За допомогою природного вродженого розсудку людина може розпізнати принцип «універсаму», включаючи і певні підстави для того, що універсум створений вищою істотою і Фома, таким чином, доводить існування бога. Іншими словами розум, одкровення, віра зливаються один з одним. Таким чином, політико-етичний аспект життя людини та суспільства є підпорядкованим божественному порядку.

Згідно Фоми Аквінського, виникають три типи теоретичної науки: натурфілософія, математика і метафізика. Об’єкти цих наук формується за допомогою абстрагування від окремих речей, які сприймаються органами чуття. Як наслідок, теоретичні науки не мають об’єктів у вигляді ідей та створінь, які існують незалежно. Об’єкти теоретичних наук існують у матеріальних речах.

Завданням правителя у християнському суспільстві, відповідно до політичних поглядів «ангельського доктора», є створення умов для реалізації положень євангельського одкровення і всі політичні настанови підпорядковані меті спасіння. Пізнання політики в таких умовах можливе лише через раціональне міркування і осягнення природного закону, який є формою вічного божественного закону.

На основі цих настанов Фома обґрунтовує тезу про більш високе положення церкви відносно держави і те, що Папа може відлучати від церкви правителя-тирана. Разом з тим, використовуючи теорію пізнання Аристотеля, Фома стверджує, що суспільство є природним явищем, тому в державних справах немає необхідності в керівництві церкви. Водночас, існують окремі розбіжності між суспільством, розумом та християнською вірою. Духовні і земні завдання в політиці певною мірою синтезуються одне з одним.

В межах класичного етапу розвитку політичного знання відбувається становлення теоретичного способу вивчення суспільно-політичних явищ, які стали базовими для розвитку політології як науки. Протягом XVI-XVII століть у Європі формуються експериментальні природничі науки. В часи Відродження відбувається звільнення від схоластичної дедукції як ідеалу наукової діяльності. Одним з «учасників» епістемологічного конфлікту між індукцією та дедукцією був Френсіс Бекон (1461-1526 рр.). Дедукція стала невід’ємною частиною пізнаннєвої комбінації, відомої як гіпотетико-дедуктивний метод. Під час формулювання гіпотези процес пізнання відрізняється від процесу індукції. Ф. Бекон писав про нову науку, яка може дати владу над природою та суспільством, яке на основі технологічних новацій може отримати незліченні можливості для удосконалення. Ф. Бекон створив політичну утопію, яка, на відміну від Платонівської, все ще перебуває в стані прогресивного історичного розвитку.

Новим принципом політичного пізнання після середньовіччя стало емпіричне пізнання. Прикладом такої тенденції стала концепція політичного світу та держави Ніколо Макіавеллі. Він намагався зрозуміти суспільство на основі окремих фактів минулого. Докладно вивчаючи факти політичного життя, він намагався надати поради з практичного політичної діяльності політики тим, хто керує державою. Він вважав, що людська природа є основою для циклічних змін у форми виникнення, розквіту та занепаду держав. Виходячи з цього, політичний дослідник в змозі отримати знання, корисні в практичній діяльності. Наприклад знання про конфлікт римського воєначальника та його легіонерів та цього ж начальника та римських урядовців як це було описано у творі «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» може сприяти розумінню того, як слід розуміти сучасні конфлікти між правителем та армією. Макіавеллі вважав, що на основі окремих випадках можна робити широкі узагальнення. Якщо отримане таким шляхом знання не є точним, то це відбувається на основі певних історичних випадковостей.

Традицію Н. Макіавеллі та Ф. Бекона продовжив Томас Гоббс. На його думку, суспільство та політика мають бути вивчені науково та раціонально. Людська природа залишається незмінною та позаісторичною. Але Т. Гоббс не погоджується із шляхом набуття знання через аналіз окремих фактів. Гоббс ґрунтується на новій науковій традиції – механіцизмі. Природа складається з матеріальних часток, залучених до механічного руху. Тому філософія є наукою по рух, яка розвивається паралельно з механікою. В своїй праці «Про громадянина» Т. Гоббс використовує порівняння суспільства з годинником. Для того, щоб зрозуміти суспільство, його необхідно поділити на частини для того, щоб встановити зв’язки, окремі деталі та їх властивості. Метод пізнання Т. Гоббса полягає у аналізі та синтезі. Він впреше застосовує механістичне моделювання та мисленневий експеримент. Він використовує поняття природного стану для пояснення того, яким би чином розвивалося суспільство без держави. Використовуючи поняття індивід, війна всіх проти всіх, суспільний договір, намагається прояснити причинно-наслідкові зв’язки між державою та суспільством.

Нову течію у пошуках наукової та філософської істини запропонував Рене Декарт. Він вважав, що критерієм істини є раціоналізм. Істинним є те, що Розум (ratio) в результаті системного міркування розглядає щось у вигляді ясного та чіткого. Декарт у творі «Роздуми про метод», розглядаючи проблеми архітектури, виступав за єдине планування міст, яке є наслідком концентрація влади в руках однієї особи. Це, на думку мислителя, є благом для держави. Отже, абсолютна просвітницька монархія є раціональною. Декарт, Лейбніц та Спіноза вважали, що існують два види знання: досвід щодо окремих явищ внутрішнього та зовнішнього світу та вроджене знання у вигляді знання загальнозначущих істин. Науковий ідеал Декарта запозичений з математики, його дедуктивна система має в своїй основі аксіоми, на зразок евклідової геометрії. Згідно Декарта, методичний сумнів націлений на пошук необґрунтованих тверджень.

Класичний етап розвитку політичного знання, як вже зазначалося, охоплює XVI – середину XIX століття. Одним з основних прикладів є політична гносеологія Дж.Локка, який має праці як з теорії пізнання, так і з політичної теорії, або соціальної та політичної філософії.

Дж.Локк є автором творів «Досвід щодо розуміння людини» та «Два трактати про правління». В першому розглядаються можливості здобуття знань про навколишню реальність шляхом чуттєвого сприйняття та обробки даних чуттєвого сприйняття розумом та розсудком. На основі філософії пізнання Дж. Локка виникає так званий емпірико-дедуктивний метод пізнання. Згідно Локка, основну роль у селекції даних чуттєвого сприйняття відіграє розсудок та здоровий глузд, який виокремлює лише важливі для суб’єкта сприйняття дані. Виникають два структурні елементи мислення: розсудково-дискурсивне та розумно-рефлексивне (теоретичне) мислення. На прикладі твору «Два трактати про правління» існує можливість простежити можливість формування знань людини про політику та оптимальну форму держави, про «правильне» управління. Згідно Локка, первинним був природний стан суспільства без держави, в якому всі індивіди перебувають у рівному положенні. Ці індивіди утворюють суспільство, яке є результатом обробки емпіричного досвіду. Такий розвиток подій обумовлений об’єктивними причинами, тому підхід визнаного засновника англійського лібералізму називають емпірико-сенсуалістичним. Джон Локк виступає вченим, який здійснив поєднання ліній теорії пізнання Т. Гоббса та Р. Декарта. Локк переконаний в тому, що матеріал мислення й пізнання походить від досвіду. Згідно Локка, дані досвіду пасивно отримуються через органи чуття, які переробляються розсудком, і таким чином виникають складні ідеї. Коли людина з’являється у світ, вона не має жодних вроджених ідей, є схожою на чистий аркуш – tabula rasa. Вона сприймає прості ідеї сприйняття, які утворені з якостей предметів. Також людина має прості ідеї рефлексії. Політичний ідеал Дж. Локка відтворений у «Декларації незалежності США». Її автори зазначають, що очевидними є такі істини: всі люди створені рівними та мають роджені та невідчужувані права, до яких належить життя, свобода та прагнення до щастя.

Оскільки, згідно Локку, егоїстичний і спільний інтереси збігаються тільки в остаточному підсумку, то важливо, щоб люди, наскільки можливо, керувалися своїми кінцевими інтересами. Іншими словами, люди повинні бути розсудливі. Розсудливість – це єдина чеснота, яку потрібно проповідувати, тому що кожний гріх проти гідності є недоліком розсудливості. Акцент на розсудливість є характерною рисою лібералізму. Це пов'язане з піднесенням капіталізму, оскільки розсудливі сталі багатими, тоді як нерозсудливі залишилися бідними.

Віра в гармонію між особистими і суспільними інтересами є характерною рисою лібералізму, і надовго пережила теологічну основу, на якій вона з’явилися у Дж. Локка.

Локк стверджує, що свобода заснована на необхідності досягнення справжнього щастя і на управлінні пристрастями. Цю думку він вивів зі своєї теорії про те, що особисті і суспільні інтереси зрештою збігаються, хоча й не обов'язково в кожний окремий період. Із цієї теорії виходить, що певна спільнота громадян, однаковою мірою і набожних і розсудливих, буде діяти, маючи свободу, таким чином, щоб досягти загального добра. Не буде потреби в тому, щоб вони стримувалися людськими законами, тому що для цього буде досить божественних законів. Дотепер доброчесна людина, яку вмовляють стати розбійником, говорить собі: «Я міг би уникнути людського суду, але я не зміг би уникнути покарання від руки Божественного Судді». Відповідно він відмовиться від своїх нечестивих планів і буде жити так само доброчесно, ніби він був упевнений, що його може впіймати поліція. Тому юридична свобода повністю можлива тільки там, де розсудливість і побожність збігаються і мають загальне поширення; де-небудь в іншому місці обмеження, які накладаються карним правом, обов'язкові.

Локка став свідком впровадження на практиці його ідей. Він закінчив свою роботу з теоретичної філософії саме в той момент, коли правління в Англії почали здійснювати урядовці, які поділяли його політичні погляди. У наступні роки найбільш енергійні та впливові політики і філософи підтримували як на практиці, так і у теорії погляди, які він проповідував. Його політичні теорії, розвинені Ш.-Л. Монтеск'є, відбилися в американській конституції і знаходять застосування всюди, де існує суперечка між президентом і конгресом.

Характерна риса творчості Дж. Локка полягає у відсутності догматизму. Переконання в нашім власному існуванні, існуванні Бога і в істинності математики - от ті деякі безсумнівні істини, які Локк успадкував від попередників. Але як би не відрізнялася його теорія від теорій його попередників, у ній він доходить висновку, що істиною володіти важко і що розумна людина буде дотримуватися своїх поглядів, зберігаючи певну частку сумніву. Цей спосіб мислення, мабуть, пов'язаний з релігійною терпимістю, з успіхом парламентської демократії, з laissez-faire і з усією системою ліберальних настанов. Хоча Джон Локк був глибоко релігійною людиною, яка щиро вірила в християнство, яка сприймала одкровення за джерело пізнання, проте, на думку Б. Рассела, він ставить одкровення під контроль розуму. В одному випадку він говорить: «простим свідоцтвом одкровення є найвища вірогідність», - але в іншому вказує: «Розум повинен судити про одкровення».

Шотландський філософ XVIII століття Девід Юм розвинув емпірицистські погляди на пізнання. На його думку, існують два види пізнання. Першим є пізнання, яке ґрунтується на досвіді і на чуттєвому сприйнятті. Другий вид ґрунтується на встановлений за угодою правил взаємозв’язку понять. Згідно емпірицистській інтерпретації, такий тип пізнання притаманний математиці і логіці. Згідно Д. Юма, дослідники мають знання про свій безпосередній досвід. Однак, окремий досвід не свідчить про те, що речі повинні мати між собою причинні взаємозв’язки. Індукція як тип пізнання стверджує, що маючи дані досвіду, можна стверджувати, що щось відбудеться в майбутньому.

В політичній теорії Д. Юм апелює до людських почуттів. Всі люди мають здібності поставити на місце іншого. Співчуття та емпатія є основою людської спільноти. Тому суспільство існує не на основі суспільної угоди, а на основі конвенцій, які виникли з загального почуття спільності. Д. Юм підкреслює значення порядку, стабільності та авторитету, його політична теорія має консервативні риси.

Наступним представником класичного періоду, чия творчість має конститутивне значення для теоретичного політичного пізнання був Іммануїл Кант, який розглянув передумови рефлексивної діяльності розуму. І. Кант досліджував апріорну будову розуму суб’єкта пізнання на основі застосування ним категорій, які існують до отримання будь-якого знання. Шляхом операцій категоріального синтезу здійснюється поєднання багатоманітного емпіричного споглядання та апріорних висновків, настанов розуму. Іншими словами, відносно будь-якого предмету мислення можуть бути зроблені певні судження лише у тій мірі, наскільки він (цей предмет) відповідає апріорним формам мислення. Таким чином, ідеалістична традиція, яка походить від Платона, в працях Канта була доопрацьована. Вчення І. Канта називають суб’єктивним ідеалізмом.

І. Кант вважав, що розв’язанню таких проблем філософії, як проблеми буття людини, душі, моралі та релігії, повинні передувати дослідження можливостей людського пізнання та встановлення його меж. Необхідні умови пізнання закладені, відповідно до Канта, у самому розумі та становлять основу знання. Вони надають знанню характер необхідності. Але умови пізнання є також і межами вірогідного знання. Метод критичного філософствування, який полягає у дослідженні прийомів самого розуму, у розчленовуванні загальної людської здатності пізнання та у дослідженні того, як далеко можуть поширюватися його межі. Кант розрізняє сприймані людиною явища речей і речі, як вони існують самі по собі. Людина пізнає світ не таким, яким він є насправді, а тільки до тієї міри, як цей світ представлений органами чуття та його апріорними формами. Пізнанню людини досяжні тільки явища речей (феномени), у той час як світ пізнається тільки у виявлених формах.

У своїй теорії пізнання І. Кант розглядає власне антропологічні проблеми. Він виділяє в пізнанні такий феномен духу, як трансцендентальна апперцепція, тобто єдність свідомості, яка становить умову можливості всякого пізнання. Ця єдність є не результатом досвіду, а умовою його можливості, форма пізнання, яка корениться в самій пізнавальній здатності.

Ретельно розробляючи свою концепцію про «речі в собі», І. Кант мав на увазі, що в житті індивіда, у ставленні його до світу та людини є такі сфери, дослідити які наука неспроможна.

Основна ідея політичної теорії І. Канта – уявлення про самоцінність індивіда. Ця самоцінність знаходить свою трансцендентальну основу у волі індивіда, тобто у властивому індивідові здатності створювати моральні закони та діяти згідно цих законів.

Думка Канта полягає в тому, що відповідно до загального принципу, необмежена свобода дій індивіда повинна бути звужена таким чином, щоб бути поєднаною з волею кожного. У такий же спосіб обмежує свободу дій кожен і позитивний закон, який ґрунтується на цьому принципі. Такою є умова можливості мирного співіснування людей, які мають різні й навіть протилежні цілі. У той же час, це обмеження свободи забезпечує найбільшу свободу дій в межах загальних законів. Отже, кантівська філософія права містить насамперед принципи справедливого врегулювання конфліктів.

Кант є одним з перших політичних мислителів, який висунув питання про права людини як загальний принцип. Відповідно до базисної установки Просвіти він стверджує, що кожна людина має вроджені та невід'ємні права. Ці права відповідають раціональному поняттю права, але тепер вони формулюються як права суб'єкта (тобто як права, що належать індивідуальному суб'єктові). Відповідно до загального закону, кожна людина має право на такий найбільший ступінь свободи дій, який у той же час, є сумісним зі свободою дій будь-якої іншої людини. Щоб забезпечити правам людини справжню гарантію, іноді необхідно втручатися в діяльність окремих особистостей або інститутів, які придушують законну волю інших людей. Отже, держава має законне право на втручання у випадку порушення прав людини.

Відповідно до І. Канта, у міжнародній спільноті йде «боротьба всіх проти всіх». У відносинах між незалежними державами існує природний стан беззаконня. У міжнародній політиці домінує «право найсильнішого». Кант розглядає цей стан як негідний і нерозумний. У цій сфері, згідно німецького філософа, люди також повинні мати мужність використати розум. У короткому есе «До вічного миру» (1795 р.) він відстоює уявлення про всесвітню спільноту рівноправних держав, яка повинна регулювати взаємини незалежних держав. «Організація» повинна ґрунтуватися на універсальних принципах урегулювання конфліктів і мирного співіснування. Інакше кажучи, всі сторони повинні бути здатними дотримуватися цих принципів.

Згідно І. Канта, дієвість найвищих принципів організації розуму є незалежною від реального світу явищ та природи. Найвищі апріорні принципи і категорії розуму – простір, час,причинність – не виникли з реальних емпіричних закономірностей. Політичні явища І. Кант розглядав крізь призму своїх апріорних принципів пізнання. Згідно принципу причинності (каузальності), людина не може бути повністю вільною, а з іншого боку – особистість має повну свободу, коли діє відповідно до моралі, оскільки є «річчю в собі».

Пізнання політики у творах І. Канта здійснюється також через пізнання людини, її самовідчуття та самоконтроль. Людина, як громадянин, має бути критичною та вимогливою перш за все до себе. Людина є абсолютною метою політики, вона є втіленням гідності, чистоти свободи волі, вічних правил моралі, однакових для всіх часів і народів.

Творчий спадок французького просвітителя Жана-Жака Руссо відграє досить суперечливу роль у співвідношенні політичного пізнання та політичних поглядів. Ж.-Ж. Руссо виступає з різкою критикою процесу накопичення наукових та філософських знань як чинника морального занепаду. Спостерігаючи успіхи наук і мистецтв на прикладі єгиптян, греків, римлян, візантійців, Ж.-Ж. Руссо робить висновок, що всюди, де відбулося їхнє відродження пізнання, моральні чесноти занепали. При цьому Ж.-Ж. Руссо не заперечує прогресу в розвитку самої культури. Він не згодний з тим, що цей процес був одночасно прогресом морального та громадського розвитку. Заклик Ж.-Ж. Руссо до відновлення моральної гідності людини не зустрів співчутливого відгуку в сучасній йому філософії. Ж.-Ж. Руссо задався питанням, чи здатна взагалі філософія відкрити моральну істину за допомогою відстороненого міркування. Він пропонує відрізняти здатність «розуму» від здатності «міркування». Він високо цінує розум, оскільки бачить у ньому «здатність упорядковувати всі дарування нашої душі згідно із природою речей й їхнього співвідношення до нього». Навпроти, у мистецтві міркування («резонерства») він бачить лише «зловживання розуму»; воно «не навчає нас пізнанню первісних істин, які є основою всіх інших». Не здатний відкрити ніякої живої істини, процес міркування «не піднімає душу, а тільки стомлює, знесилює її й псує судження, що він повинен був удосконалювати». Якби знання було можливо тільки за допомогою міркування, воно було б недосяжним. «Розум діє на нас лише за допомогою почуттів, а почуття дані нам для нашого самозбереження, не для знання, для якого вони повідомляють занадто мало матеріалів. Ми не знаємо ні духу, ні матерії. Фізичне нам не менш темно, чим метафізичне й моральне».

Основна проблемою трактату «Про принципи державного (публічного) права» або «Суспільного договору» полягає в тому, щоб знайти таку форму асоціації, завдяки якій кожен, з'єднуючись із усіма, підкориться тільки самому собі і залишиться також вільним, як був колись. Ця мета, на думку Pуссо, досягається повним відчуженням кожного члена суспільства, з усіма його правами, на користь всієї громади: віддаючи себе цілком, кожен віддає себе на рівних з іншими умовах. Оскільки умови рівні для всіх, то ніхто не зацікавлений у тому, щоб зробити їх тяжкими для інших. Метою договору є збереження свободи, але замість свободи учасникам надається рівність у безумовному підпорядкуванні цілому, тобто у відсутності свободи. Шляхом суспільного договору, який полягає у самовідчуженні індивідуумів на користь цілого, виникає колективне і моральне тіло (corps), суспільний суб’єкт, наділений силою і волею. Указане ціле його члени називають державою – в об'єктивному змісті, у суб'єктивному ж – верховним володарем або владикою (Souverain).

В той час як І. Кант вів пошук визначених та незмінних основ політичного знання, Георг-Вільгельм-Фридріх Гегель веде пошук історичного походження фундаментальних поглядів на світ. Згідно Г.-В.-Ф. Гегеля, історія перетворюється на фундаментальне епістемологічне поняття. Г.-В.-Ф. Гегель намагається поєднати протилежності, застосовуючи поняття діалектики. Він намагається подолати кантівське протиріччя між емпіричним феноменом та річчю в собі.

Згідно Георга Гегеля, трансцендентальна філософія це філософія рефлексії, філософія історії. Історія являє собою внутрішній діалог, який веде через час до найбільш адекватних уявлень.

Гегелівська «Феноменологія духу» є моделлю історичного еволюційного удосконалення людського розуму як суспільного інституту. Шлях самопізнання духу розгортається на двох рівнях: з одного боку мова йде про перехід свідомості індивіда від простої форми чуттєвого досвіду до філософського знання або абсолютного знання. З іншого боку, мається на увазі формування людської історії починаючи з часів Давньої Греції і закінчуючи добою сучасного Г. Гегелю Наполеона Бонапарта.

Не зважаючи на те, що поняття діалектики виникло в грецькій філософії в контексті обговорень та дискусії, Г. Гегель застосовує його для теоретичної рефлексії. Діалектика виникає після того, як точки зору «зняли себе» або були визначені їх обмеженість та адекватність. Шляхом синтезу та антитези були визначені більш адекватні поняття і точки зору. Історично діалектика проявляється коли різні трансцендентальні горизонти духу, який пізнає, досягають своєї кульмінації у вигляді держави.

Наслідком діалектичної політичної епістемології Г. Гегеля є творення політичного ідеалу прусської конституційної монархії, в якій король є номінальною постаттю править за допомогою законно обраних розумних посадовців та представницьких асамблей. Ця форма є формою історичного розвитку держави, яка пройшла довгий шлях перетворень та взаємних протиставлень.

В найбільшій мірі епістемологічні та політичні концептуальні положення є близькими у творчості К. Маркса. Його вважають послідовником Г. Гегеля, та прибічником гегелівської філософії. Якщо для Г.-В.-Ф. Гегеля основою історичного процесу є розвиток ідей, то К. Маркс стверджує, що основою історичного процесу є матеріальне життя. Подібно до Гегеля Маркс вважав, що процес зняття однією економічною формації іншої відбувається через об’єктивні зміни в праці та економіці незалежно від того, що думає окрема людина. Індивіди не можуть вплинути на історію відповідно до своїх бажань. Для К. Маркса фундаментальною є матерія, а не дух. Економіко-матеріальні чинники є базисом, тоді як релігія, філософія, етика є надбудовою. Для суспільствознавства історичний матеріалізм К. Маркса базис, а не надбудова є рушійною силою. Праця для К. Маркса є основним епістемологічним поняттям. Саме завдяки праці людина стає здатною до пізнання. За допомогою праці людина набуває знань про речі та про себе. Політичні наслідки цих положень – висновки про активний вплив надбудови на базис, захист економічного детермінізму в політиці.

Властиве Марксу поняття класу є вираженим через поняття власності на засоби виробництва. Ті, хто володіє засобами виробництва, перебувають у класовій опозиції до тих, хто ними не володіє. Марксистське визначення класу довело історичну обмеженість через сучасний високий рівень споживання класів, які не володіють засобами виробництва.

Співвідношення між епістемологічними та політичними поглядами можна знайти й у творчості засновника філософії екзистенціалізму Сьорена Кіркегора. Він оперує двома поняттями істини: поняття об’єктивної істини передбачає, що судження є істинним, якщо вона відповідає фактичному стану справ. Інше поняття істини застосовується для характеристики якості відношення дослідника до світу. Мова йде про суб’єктивну істину – суб’єктивне ставлення людини до того, що вона пізнає. Саме через суб’єктивність істини та відсутність єдності в умовах демократії С. Кіркегор піддав критиці політичний лад парламентської демократії, яка прийшла на зміну абсолютній монархії в Данії в середині ХІХ століття. Внутрішньополітичне життя в умовах демократії, на думку С. Кіркегора, позбавлялося об’єктивних засад та компетентності через наявність суб’єктивних точок зору.

Розвиток марксистської теорії пізнання продовжував В. І. Ленін. В своїй праці «Матеріалізм та емпіріокритицизм» він розглядає визначення філософського поняття «матерія». Він визнає первинність матерії та вторинність свідомості. Розкрив діалектику абсолютного та відносного у вирішенні питання пр. співвідношення матерії та свідомості. Він показав метафізичний характер тлумачення істини у домарксистському матеріалізмі та філософському релятивізмі. Об’єктивна істина виступає у формі відносної істини та містить в собі елементи абсолютної істини. Ленін сформулював нерозривність зв’язку діалектичного матеріалізму теорії пізнання з практикою. Підкреслив, що точка зору практики повинна бути покладена в основу теорії пізнання. Ленін постулював партійність науки та пізнання в тому сенсі, що марксистська теорія пізнання є бойовою революційною науковою про перетворення суспільства, виражає корінні інтереси робочого класу.

Офіційний радянський марксизм-ленінізм надавав перевагу апріорному знанню «вищих сутностей», які не залежать від повсякденного людського досвіду. Ці установки «високого знання», яке протистоїть «повсякденному досвіду», перешкоджають прояві специфічної наукової чуттєвості практикуючих політологів до мінливих явищ повсякденності, що стосується поведінки різних соціальних груп і підгруп - професійних, регіональних, вікових і т.п.

Економікоцентризм можна віднести до числа тих «ідолів», у яких знаменитий англійський філософ рубежу XVI-XVII ст. Ф. Бекон бачив основну причину нашої несприйнятливості до реальностей навколишнього світу. Справді, економікоцентризм марксизму давав надзвичайно однобічне бачення суспільства і людини. Постулювалося, що основні людські мотивації зосереджені в сфері матеріальних інтересів; все інше, аж до вищих духовних запитів, ставилося до числа засобів, які людина використає для забезпечення або ідеологічного виправдання своєкорисливості.

Те ж саме стосувалося картини суспільства в цілому: його динаміка містилася внизу, у сфері матеріального виробництва; що стосується вищих сфер – моралі, культури, релігії, то «у них немає історії, у них немає розвитку: люди, що розвивають своє матеріальне виробництво й своє матеріальне спілкування, змінюють разом із цією своєю дійсністю також своє мислення й продукти свого мислення». Політику марксистський економікоцентризм також відносить до області надбудови, що відбиває й обслуговує економіко-виробничий базис. Такий погляд суперечить й історичним фактам, і нашим повсякденним спостереженням. Сама історія більшовизму, який розпочав політичні експерименти з насильницького захоплення влади, стала свідченням викривлених стосунків між «базисом» і «надбудовою», свідченням примата політики. Але й у менш екстравагантних своїх проявах, не пов'язаних з насильницькою переробкою світу, політика виявляє свою онтологічну сутність. Але якщо в політиці як такій «немає історії, немає розвитку», якщо результат політичного суперництва в «кінцевому рахунку» визначений логікою розвитку економічних відносин, то тоді всі пристрасті політики засновані на непорозумінні, на ілюзії тих, хто не пройшов марксистської школи базисно-надбудовного детермінізму. Пантеон політичної історії в такому випадку населений одними маріонетками, які приводяться у рух прихованими економічними механізмами.

Найнебезпечніші ситуації в історії виникають тоді, коли нова релігія, затримується на своїй сектантсько-догматичній стадії, яка прирікає її на перманентну війну з несправедливою більшістю своїх народів і людством в цілому. Це і трапилося в XX столітті.

Зокрема праця, взята на себе К. Марксом, так само як і супутня йому гординя, здаються чимось неймовірним, неможливим за доби загальної секуляризації. Справді, людина заявила, що вся людська історія до нього розвивалася неправильно і він особисто накреслить порятунок для всього людства. Зрозуміло, така амбіція, якщо мова йде про цілком осудний стан свідомості, може виникнути тільки з опорою на певну релігійну традицію, хоча б і не цілком усвідомлену.
План семінарського заняття
1. Предметна сфера політичної епістемології.

2. Етапи розвитку політичної епістемології.

3. Політичний та епістемологічний компоненти у роботах мислителів різних часів.

4. Співвідношення філософії та науки у політичному пізнанні.
Теми рефератів і доповідей
1. Політична епістемологія та політичні науки сучасності.

2. Політична епістемологія та інші соціально-гуманітарні науки.

3. Епістемологія та політична теорія Платона.

4. Епістемологія та політична теорія Аристотеля.

5. Епістемологія та політична теорія Т. Гоббса.

6. Епістемологія та політична теорія Дж. Локка.

7. Епістемологія та політична теорія К. Маркса.
Завдання для самостійної роботи

  1. Охарактеризуйте предметну сферу політичної епістемології.

  2. Визначте місце та роль політичної епістемології в структурі політологічних дисциплін

  3. Визначте етапи розвитку політичного знання.

  4. Розкрийте значення теорії пізнання Платона (Аристотеля Дж. Локка, К. Маркса) для політичної епістемології.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации