Лактіонов О.М., Хомуленко Т.Б. Політична психологія та Іміджелогія. Навчально-методичний посібник - файл n1.doc

Лактіонов О.М., Хомуленко Т.Б. Політична психологія та Іміджелогія. Навчально-методичний посібник
скачать (11908.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc11909kb.21.10.2012 16:43скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7

Методи політичної психології:


діагностичні (спостереження, опитування, експерименти, тести, проективні методики);

прогностичні (аналіз, порівняння, моделювання);

консультаційні (розвиваючі та корекційні у формі групових тренінгів, індивідуальних вправ та співбесід).

Зв’язок з іншими науками. До 1967 року (публікація роботи З. Фрейда, У. Булліта «Томас Вудро Вільсон 28-й президент США. Психологічне дослідження», яка була написана в 30-ті роки) політична психологія існувала в межах політології та соціальної психології. З.Фрейд вважав, що прагнення до влади є компенсацією відчуття комплексу меншовартості чи результатом сублімації лібідо. На сьогодні політична психологія пов’язана, крім соціальної, з індивідуальною, педагогічною та етнопсихологією. Також політична психологія пов’язана з низкою політичних наук: загальна та порівняльна політологія, філософія та соціологія політики, політична антропологія, географія, історія, етика.

Завдання політичної психології:


  1. Проблеми методології та методів науки.

  2. Проблеми психологічних механізмів політичної поведінки.

  3. Проблеми психології груп у політичному процесі.

  4. Проблеми психології особистості в політичному процесі.

  5. Проблеми психології політичної організації.

  6. Психологічні проблеми політичної іміджелогії.

  7. Психологічні особливості сучасної пропаганди.

Категорії політичної психології


Соціалізація – процес включення індивіда в суспільство через оснащення його досвідом поколінь, закріпленим у культурі. Це перетворення людини на особистість через засвоєння системи соціальних ролей. Корінь російського слова «личность» – личина. Корінь англійського слова personality – персона – маска в древньогрецькому театрі.

Політика – сфера діяльності, в межах якої здійснюється реалізація індивідами та соціальними групами власних потреб за допомогою влади через управлінську діяльність.

Функції політики: владна, розпорядницька, керуюча.

Політична соціалізація – процес включення індивіда в політичну систе-му через оснащення його досвідом цієї системи, закріпленого в політичній культурі. Це процес взаємодії індивіда та політичної системи, метою якого є адаптація індивіда до даної системи, перетворення його на громадянина. На загальносоціальному рівні на людину діють макросоціальні та макрополітичні фактори. Вона оцінює їх і формує відношення до даного суспільства та політичної системи. На соціально-психологічному рівні на основі безпосереднього спілкування людина формує емоційне відношення до елементів політичної системи на побутовому рівні. На індивідуальному рівні формуються потреби, мотиви, настанови та стереотипи, які керують свідомістю і поведінкою людини в політиці. Результатом політичної соціалізації є політична активність, пасивність чи вітчудження. В результаті політичної соціалізації формується політична свідомість і політична поведінка особистості.

Етапи політичної соціалізації (за ДЖ. Адельсоном)

  1. Зміна конкретних уявлень на абстрактні (11-літні, коли говорять про закон – бачать поліцейського, коли говорять про уряд – бачать королеву, міністра, мера).

  2. Розширення часової перспективи (підліток починає усвідомлювати ближчі та віддалені наслідки політичних подій, причинно-наслідкові зв’язки).

  3. Поява соціоцентризму (ранній підліток оцінює політичні події для окремих людей, а середній підліток – для груп і суспільства в цілому).

  4. Поява дедукції в ранньому підлітковому віці та здатності до передбачення наслідків дій.

  5. Зростання обсягу політичних знань, засвоєння традиційних політичних поглядів, стереотипів.

  6. Становлення системи етико-політичних принципів (починаючи з середнього підліткового віку до юності).

  7. Зниження дитячого авторитаризму (з 14 років з’являється критична оцінка влади).

  8. Поява соціальних цілей (закон, порядок, зменшення нерівності, бідності).

Структура політичної свідомості розділяється:


в залежності від суб’єкта політичної свідомості на індивідуальну, групову та масову політичну свідомість;

за глибиною відображення на побутову та наукову політичну свідомість;

за психологічним рівнем політичної свідомості на мотиваційний і когнітивний блок;

за функціональними формами політичної свідомості на політичні знання та уміння та політичні цінності, орієнтації, переконання, настановлення, оцінки.

Політична самосвідомість – процес вироблення системи уявлень суб’єкта про себе в соціально-політичному плані, на основі якої будуються від­носини з іншими суб’єктами та об’єктами політики. Це усвідомлення себе в політиці як самостійного діяча.

Політична культура – історичний досвід, пам’ять соціальних спільнот і окремих індивідів у сфері політики, її орієнтації впливають на політичну пове­дінку. Серед «чистих» типів політичної культури виділяють – патріархальний, підданицький, активістський. Серед змішаних найвідоміший тип громадянсь­кої культури.

Політична психіка включає 3 блоки: політичне сприйняття (наприклад, політичної інформації), політичне мислення (обмірковування політичної інфор­мації та прийняття політичних рішень), політичні почуття (емоційна оцінка висновків політичного мислення).

Політична поведінка – результат функціонування трьох блоків, політичної свідомості, підсвідомого та культури. Це зовнішній бік політичної діяльності. На вищому рівні, це діяльність по координації чужих інтересів у межах суспільства. На середньому рівні – діяльність із політичної демонстрації власних інтересів. На нижчому рівні – політична соціалізація (засвоєння політичної культури). Середній рівень – активність політичних партій, функці­онерів політичних організацій. Нижчий рівень характерний для рядових грома­дян. Вищий рівень політичної поведінки для лідерів характеризує професіона­лів – політиків.
Тезаурус до теми № 2
Історія політико-психологічних поглядів поділяється на два періоди:

  1. До виникнення психології як окремої науки (Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, М.Вебер та інші).

  2. Після виникнення психології як окремої науки (біхевіоризм, психоаналіз, гуманістична психологія).

Однією з найбільш давніх категорій політичної психології є поняття «харизма»


(Харити – богині красі та витонченості. Від грецького – harisma – божий дар, благодать. В науку це поняття було введено М. Вебером, який виділив три типи легітимності влади: заснованої на традиціях, на праві (легально-раціональна), на харизмі).

Терміни інституціональна, квазі- чи псевдохаризма застосовується по відношенню до людей, які не відносяться до харизматичної категорії. Ці лідери мають послідовників і високий публічний резонанс, але вони іконні, а не харизматичні. Іконний лідер має всі необхідні для лідерства якості, але не прагне до радикальних змін і месіанського положення. Його підтримка не є потужною, але може бути широкою. Він не позбавлений виразності, але його образ – образ технократа, батька, хазяїна, а не лицаря.

Харизматичний лідер – «посланець Бога, втілення долі», свою закон­ність вбачає зверху; має потужний динамічний потенціал для соціальних змін, слідкує за субординацією; вимогливий і автократичний; тримає дистанцію: че­рез екстраординарні дії демонструє надприродні можливості; догматичний; фа­натичний до власних проектів; не терпить критики; згуртовує прибічників, які створюють феномен «групової думки» (переконаність у непогрішності, всемогутності, проникливості та правоті). «Він має інтенсивне суб’єктивне відчуття власної харизматичності і йому це приписують інші» (У. Шилзом).

Спроба операціоналізувати поняття харизми належить Уілнер. Вона виділила наступні компоненти цього явища. «Імідж лідера» (прибічники вірять в над’якості лідера або цінні в даній культурі). «Згода» (прибічники вірять ідеям лідера тому, що він їх висловив). «Згуртованість» (тому, що лідер дав команду). «Емоції» (прибічники віддані та довіряють).

Потреба в харизматичному лідері виникає тоді, коли: 1. Людям необ­хідне почуття безпеки, яке може забезпечити людина, що бере справу в свої руки. 2. Люди компенсують свої невдачі емоційною ідентифікацією з героєм. 3. Люди прагнуть уникнути відповідальності.

Проблема харизматичної влади полягає: у необхідності підтверджувати харизму; у наступниках (чи може соратник також бути надлюдиною); у якісній пропаганді. Відзначається аналогія між харизматичною владою та релігійним культом: «Месія», який знає, як треба; послідовники – «апостоли», «мученики»; супротивники – «єретики»; ідеологія – «святе писання». Така влада супроводжується вождізмом і вірою. Достоєвський Ф.М. у «Легенді про великого інквізитора» відзначив, що основою такої влади поряд із «таємницею» та «авторитетом» є «чудо».

Кожен, хто свідомо осягне природу власного несвідомого, здатний чини­ти харизматичний вплив на оточення. «Я» прагне до ідентифікації з харизматичністю архетипа (компонентна колективного несвідомого), а індивід при цьому відчуває надлюдські можливості (розширення своєї особистості за індивідуальні межі – психічна інфляція). Але це відчуття частіше ілюзорне, оскільки не «Я» підкорило архетипічні сили несвідомо, а навпаки. Тоді індивід перестає розвиватися і може бути роздавлений архетипічною маскою. К.Г. Юнг вважав, що в деяких випадках індивід може підкорити архетипічний образ. Тоді він стає «мана» – особистістю (харизматиком). Така особистість стає об’єктом архетипічних проекцій інших; в результаті сила збільшується, а вплив розширюється.

Архетип – це колективно успадковані форми сприйняття та розуміння. До архетипічних фігур відносяться мати, батько, дитина, правитель, священик, лікар, учитель, герой, злочинець тощо. За К.Г. Юнгом, несвідоме чоловіка персоніфікується в жіночому образі (anima), а жіноче в чоловічому (animus). Ці архетипічні форми можуть втілюватись в будь-якій архетипічній фігурі. Архетипічні ситуації включають народження, статеву зрілість, залицяння, статевий зв’язок, шлюб, смерть. Архетипічні символи складають матеріал міфології, релігії, мистецтва, снобачень. Архетипічні ідеї є абстрактними версіями символічних тем.

Формула героїчного міфа є однією з базисних у колективному несвідомо­му та має істотне значення у створенні харизматичності політичного лідера. По­літтехнологи виділяють таку послідовність героїчного міфа: політичний лідер активно заявляє про себе в період нестабільності. Джерелом порушень є шкідник. Виявлення шкідника та встановлення рівноваги має здійснити герой. Віднайти героя можна лише через серію випробувань: конкуренція, взаємодія з масовою аудиторією. Посвята полягає у зобов’язанні подолати кризу. Далі – протиставлення «свої – чужі», яке є засобом мобілізації масової політичної свідомості. Процес подолання перешкод героєм включає персонажі, які заважають і допомагають. Ритм у долі героя (зміна втрат і здобутків) є значущим параметром героїчного міфа. Фіналом міфа є відхід героя і його канонізація, яка створює очікування наступного виконавця ролі героя.

Зупинимося коротко на характеристиці архетипів, зумовлених візантійською компонентою менталітету українців.

Архетип вічного учня – інфантилізм, геронтократія. Архетип героїзованого злочинця – вбачення елітарності в девіантній поведінці. Архетип домінування уречевленого над процесуальним – консерватизм, острах перед змінами. Архетип об’єктивно-мовної детермінації буття – екстернальність. Архетип обрядності та імітативності – втеча від реальності, центрація на засобах діяльності, а не на результаті. Архетип вічного повернення – майбутнє має бути подібним минулому; традиціоналізм. Архетип едукативності психокультури – квазікомпенсація меншовартості – навчання. Архетип анігілятивної рівності – нехтування стратегічними інтересами. Архетип долі – ірраціонально-героїчні вчинки в екстремальних умовах і пасивні очікування в умовах повсякденння. Архетип ідеалізації старовини – рівень досконалості минулого досвіду визначається не актуальністю, а давністю використання. Архетип тотожності істини та влади. Архетип центрованої провини – почуття провини перед авторитетом і потреба у прощенні та спокутуванні, яка утримує залежність. Архетип вічної правди – нераціональність обстоювання особистісних інтересів і нав’язування одностайності. Архетип звеличення юродивого – означає, що психокультура візантизму потребує для власного самовираження великої кількості непродуктивних індивідів. Звідси перепони для здібних і клопотання про непродуктивних [О. Донченко, Ю. Романенко].

Психологія Правителя вперше була детально описана Ніколо Макіавеллі (ХV – XVI ст.). (Кінець епохи Відродження. Криза влади, розвиток мануфактурного капіталу та його проблеми у зв’язку з торговою експансією зі Сходу). Він є основоположником ефективного менеджменту. Його ідеї дали життя сучасній соціологічній теорії еліт, вплинули на автора теорії менеджерської революції Дж. Бернхайма, який очолив макіавелістський напрямок. Основні положення макіавелізму полягають у наступному:

  1. Оточення. Необхідно з’ясувати, хто небезпечніше для володаря – ті, хто бажає зберегти, що має, чи ті, хто прагне придбати, чого немає.

  2. Нагорода та покарання. Карають за дрібні вчинки, а за значні – нагороджують. Коли страждають усі, мало хто захоче помститися. Нагороджувати слід поступово, а карати миттєво. Добрі справи робити потроху, щоб підлеглі мали час для вдячної оцінки. Нагороди цінують, коли вони рідкі. Покарання краще здійснювати відразу та в значних дозах. Одноразова жорстокість пере­носиться з меншим роздратуванням, ніж розтягнута в часі.

  3. Власність. Людина може змиритися з втратою влади та свободи, але ніколи не змириться з втратою майна. Честолюбство – пасивна форма виразу пристрасті до накопичення.

  4. Успіх. Натовп іде за видимістю успіху. Досягнутий успіх виправдовує навіть нечесні засоби. Переможців не судять.

  5. Любов і страх. Той, кого бояться, здатний керувати так само легко, як і той, кого люблять. Якщо володар прагне досягнути влади, йому слід користуватися символа­ми мотива любові. Але утримати її можна, лише спираючись на мотив страху.

  6. Обов’язки. Бути щедрим – значить бути залежним. Передбачливий володар не має виконувати всі свої обов’язки (якщо тільки невиконання завдасть шкоди). Заслужити ненависть за добрі справи так само легко, як і за погані.

  7. Лідер. Мудрий лідер поєднує в собі якості лева та лиса.

  8. Мета і засоби. Мета має враховувати засоби, а засоби – обставини, гуманізм цілей і реалізм засобів.

  9. Мораль. Політик не може керуватися моральними нормами, тому що політика – сфера відносного, а мораль – галузь абсолютного.

  10. Управлінські рішення. Ухвалюючи рішення, лідер має зважувати, на боці якого менше незручностей. Сумнівним є інший шлях, коли вибираєш те, що обіцяє більше користі.


Тезаурус до теми № 3
1   2   3   4   5   6   7


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации