Лактіонов О.М., Хомуленко Т.Б. Політична психологія та Іміджелогія. Навчально-методичний посібник - файл n1.doc

Лактіонов О.М., Хомуленко Т.Б. Політична психологія та Іміджелогія. Навчально-методичний посібник
скачать (11908.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc11909kb.21.10.2012 16:43скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7

Поняття про владу в соціальних науках


Використання слова влада, з одного боку, дозволяє утворювати побутові метафори ( опинитися у владі хвиль, владі музики, почуттів, подолати владу злиднів, вирватися з-під влади чар, тощо), з іншого боку, будувати наукову ка­тегорію. Філософ Томас Гоббс говорив, що влада є засобом чогось досягти у майбутньому, а саме життя є вічним прагненням до влади. Філософ Бертран Расел розглядав владу як фундаментальне поняття, яке об’єднує всі соціальні науки, аналогічне поняттю енергії у фізиці. Він вважав, що влада може бути визначена як досягнення наміченого ефекту. Соціолог Макс Вебер вважав, що влада означає будь-яку закріплену суспільними відносинами можливість наполягати на своєму, навіть при наявності опору, незалежно від того, в чому ця можливість виражається. У суспільних науках переважає аналіз відносин влади, що склалися. В психології акцент ставиться на дослідженні процесу використання влади. Курт Левін твердив, що владу А над В можна визначити, як відношення сили впливу до сили опору. Х. Хекхаузен відзначав: коли А використовує владу, щоб вплинути на поведінку В, то В не повинен бажати те, що вимагає А. А має враховувати мотиви В. В повинен мати можливість зробити дещо відмінне від того, що від нього бажає А.

Культурно-мовленнєвий концепт «влада» (за Е. Шейгал)

Змістовий мінімум концепта «влада» в українській лінгвокультурі складають компоненти «панування», «право», «здатність». Генетично в індоєвропейських мовах поняття влади пов’язано зі смислами «пряме», «магія», «сила», «мовлення». Влада як наукове поняття включає компоненти «вплив», «контроль», «авторитет». Асоціативні зв’язки лексеми «влада» показують, що в масовій свідомості влада мислиться як об’єкт відчуженої приналежності, фізичний об’єкт, що має геометричні параметри, здатний до самостійного руху та підданий маніпуляціям. У метафорі влади поєднуються два суперечливих образа: механізма та живої істоти. Крім того, влада постає потужним емоціогенним фактором. Оціночні характеристики влади, за даними афоризмів та вільних асоціацій, демонструють перевагу негативної морально-етичної оцінки даного феномена; психологічне визнання природного характеру вищої влади поєднуються із невірою в силу закону, прагнення до влади розглядається як невід’ємна риса людської природи; підкреслюється руйнівна дія влади на людину.

Види влади:

  1. Референтна вдала (влада еталона). Основана на бажанні людини бути схожою на того, хто викликає симпатію, повагу. Людина, яку ми беремо за взірець, може чинити на нас вплив.

  2. Експертна влада. Людина, яка довела свою компетентність у значущому для нас питанні, може бути впливовою для нас і в питаннях за межами своєї компетенції.

  3. Інформаційна влада. Має місце тоді, коли А володіє інформацією, здатною примусити В побачити наслідки своєї поведінки в іншому світлі (шантаж, компромат).

  4. Влада нагороди. Пов’язана з прагненням до одержання нагороди та переконанням у тому, що даною нагородою володіє той, хто чинить вплив.

  5. Влада примусу. Базується на прагненні уникнути покарання.

Покарання ефективне, коли:

Почуття, які виникають через необґрунтоване застосування покарання: ворожість, фрустрація, тривожність, депресія, апатія, впертість, жага помсти, приниження. Захисні реакції, які виникають через необґрунтоване застосування покарання: опір, бунт, помста, звинувачення, обман, агресія, ненависть, конформність, уникнення, фантазування.

  1. Інклюзивна влада. Вплив пов’язано з прагненням бути членом групи і діяти у відповідності з груповими нормами.

  2. Інтерналізаційна влада. Основана на тому, що людині подобається робити те, що від неї вимагається.

  3. Легітимна влада (нормативна). Мова іде про інтеріоризовані людиною норми, відповідно до яких дехто має право контролювати дотримання правил і наполягати на тому.

Фактори делегітимізації: Відчуження громадян і влади. Неефективність влади. Протидія опозиції. Незгуртованість влади. Падіння репутації влади. Відмінність декларованих і втілених владою цінностей. Невідповідність легітимності принципу, на якому вона базується (за М. Вебером). Персональна легітимність – це довіра до лідерів. Довіра об’єднує авторитет і надійність. Авторитетний – це інформований, кваліфікований, розумний, цінний, професійний. Надійний – чесний, привітний, приємний, товариський.


Режим влади (в залежності від носіїв влади)

  1. Бюрократія – влада уповноважених над неуповноваженими.

  2. Наукократія – влада обізнаних над необізнаними. Різновид – меритократія – влада більш обдарованих.

  3. Технократія – влада тих, хто вміє, над тими, хто не вміє.

  4. Демократія – влада більшості над меншістю.

  5. Автократія – влада сильних над слабими.

  6. Плутократія – влада тих, хто має, над тими, хто не має. Характерне лобіювання кандидатів та партій.

  7. Партократія – влада організованих над неорганізованими. Політична партія є носієм моделі будови влади.

Виділяють такі типи політичних партій (за Е. Вотром):

Відношення до партії обумовлене ідеологією, особистістю лідера та образом у масовій свідомості.

  1. Райтократія – влада тих, хто пише, над тими, хто читає.

  2. Аристократія – влада родової знаті.

  3. Геронтократія – влада старійшин.

  4. Охлократія – влада натовпу.

  5. Мілітократія – влада військових.

  6. Теократія – влада духовенства.

  7. Етатократія – абсолютна влада держави.


Відношення між носіями влади:

А) Гегемонізм – нав’язування поглядів, політики одним суб’єктом влади іншому. В основі гегемонізму ідея духовної нерівності та права еліти на диктат власної волі маргіналам. Категорії диктату присвячена психофізіологічна теорія влади В.М. Кайтукова. Система диктату відображена в психіці у різних формах: табу, норми, настановлення, стереотипи, цінності тощо. Система диктату відображена в суспільстві в структурі підпорядкування та утиску, яка примушує людину до конформізму мислення та поведінки, до обмеження свободи, до різноманітних регламентацій. Виділяють таки види диктату:

Б) Вотум – рішення, думка, визначена в формі голосування (наприклад, вотум недовіри – вираз несхвали парламентом роботи уряду чи президента). Спирається на результат голосування.

В) Блок – угода про об’єднання для спільних дій і досягнення спільних політичних цілей. Спирається на спільний договір.

Г) Консенсус – метод прийняття рішень та договорів, при якому обговорюване положення не голосується, а приймається через узгодження. Той, хто не згоден із положенням, не заперечує проти договору в інтересах співробітництва. Спирається на методи доведення.

Д) Опозиція – протиставлення своєї політики іншій політиці, протиставлення пануючій думці. Розрізняється опозиція помірна, радикальна, лояльна, конструктивна, деструктивна.

Потреба у владі є комплексною. Вона включає потребу свободи, гедоністичну потребу, потребу самоствердження (досягнення престижу, поваги, визнання), потребу самовираження (досягнення значущих результатів), потребу бути особистістю (прагнення зробити щось для інших) [В. Каверін].

Невротичне прагнення до влади зумовлює:

Захист від безпорадності. Захист від почуття незначущості. Бажання наполягати на своєму. Прагнення йти на поступки. Прагнення до володіння.

Мотивація влади передбачає (за Д. Вінером):

Є два типи мотивів влади(За Д. Маккліландом):

P – Power (влада для себе);

S – Power (влада для інших).

Страх володіння владою (за Дж. Верофом):



Тезаурус до теми № 4
Політичний лідер

Феномен лідерства пов’язаний з такими поняттями, як вплив, повага, авторитет, статус. Авторитет – це той, хто більше, ніж інші впливає на членів своєї групи. Поважний – той, кому потрібно від інших менше, ніж іншим від нього. Високий статус – коли кожен член групи поважає і знає, що інші також поважають. Та людина, яка має високий статус і авторитет, є лідером. Становлення людини лідером зумовлено: її особистими якостями; відносним рівнем розвитку в значущому для групи відношенні; ситуацією; вза­ємовідносинами з групою; характером групи та особливостями її членів. Звідси виділяють: теорії рис, ситуаційні теорії, теорії відношень, мотиваційні теорії.

Людина маси та людина еліти (За Хосе Ортега-і-Гассет). Людина маси не бажає визнавати над собою влади. Людина еліти, людина видатна завжди відчуває потребу звертатися до авторитету чи принципу, якому вона служить. Людина еліти вимоглива до себе та задоволена собою. Життя для неї немає сенсу, якщо вона не присвячена чомусь вищому.

«Політичний тип» (за Е. Шпрангером) – це людина, провідною цінністю якої є влада.

«Політична людина» (за Г.Лассуєлом) має акцентуацію на владі. Риси homo politicusa: ненаситне прагнення до влади. Використання інших цінностей та людей як засобів досягнення влади. Бажання влади тільки для себе, володіння технологіями влади.

Образ Лідера в масовій свідомості виступає в ролі родового (символ ба­тька, досконалість, непідвладність часу, всюдисутність), політичного (вождь), національного символа (втілення домінуючих у соціумі цінностей) та сексуального символа (залежність образа лідера від сексуальних моделей, які переважають у суспільстві).

Виділяють такі типи політичного лідера:

Емоційне лідерство орієнтоване на стосунки та виявляється більш ефективним у ситуаціях екстремальних. Інструментальне лідерство орієнтоване на діяльність та є ефективним у відносно стабільних ситуаціях.

Психологія еліти

В політико-психологічному розумінні еліти виділяють три напрямки:

Позиційний підхід, що робить акцент на впливовість представника політичного прошарку в залежності від місця у системі владних структур.

Репутаційний підхід, що спирається на показники рейтингу політика серед інших владних осіб.

Функціональний підхід, що виходить з міри наближеності суб’єкта до сфери прийняття політичних рішень.

Психологічні теорії політичних еліт поділяються на три групи:

І група (Г.Джильберт, Б.Скінер) – пояснення елітності одних і посередності інших через навчальні здатності.

ІІ група (З.Фрейд, Е.Еріксон) – пояснення потрапляння до еліти та прагнення до влади через сублімацію лібідо.

ІІІ група (Е.Фром, Г.Лассуел) – акцент на формування характеру лідерів та еліт через соціальну практику, їх залежність від соціальних факторів.

Види політичних еліт

  1. В залежності від особистих якостей: харизматична, олігархічна, професійна, аристократична.

  2. В залежності від відношення до влади: пануюча, пасивна, опозиційна, контреліта.

  3. В залежності від характеру прояву: демократична, ліберальна, авторитарна, тоталітарна.

  4. В залежності від відношення до сфери власності: аграрна, промислова, фінансова, інтелектуальна.

  5. В залежності від мотивів легітимізації: еліта «крові», інституційна, відкрита, закрита.

Психологічна суть розділу суспільства на еліту та маси полягає не в «гладіаторських» боях всередині еліти. Еліта стійка, тому що терпляча в стосунках. На цьому ґрунті формуються спільні уявлення про мету та цінності політичної діяльності, про стиль поведінки. Згуртованість і кооперативність у середовищі еліти є показником схожості інтелектуальних якостей і прагнення обмежити проникнення в своє середовище конкурентів.

Маргінали – індивіди, чиї біологічні та поведінкові характеристики відрізняються від усталеного в даному виді живих істот еталону. Вони є авангардом революції. Потреба в них знижується в стабільному середовищі. Тиск на маргіналів призводить до їх відходу, злому чи адаптації (через відповідну профорієнтацію та деяку самоізоляцію). Маргінал («margo» – край, межа) – людина, яка знаходиться на периферії соціальної структури суспільства. Про маргінальність як характеристику проміжних груп вперше написав американський соціолог Р.Парк у другій половині 20-х років. Він включав у це поняття соціально- і політико-психологічні наслідки неадаптації маргіналів до вимог нових груп. Вони можуть бути або лідерами або вигнанцями. Маргінальні прошарки тяжіють до антисуспільних об’єднань з інвертованою системою цінностей. Маргінали та маргінальні групи є різними соціально-психологічними явищами, і перші ніколи не будуть входити в другі.

Стратегічні настановлення маргінала: песимізм у відношенні до людства; співіснування з державою, що не перетинається; відраза до політики; недовіра до влади; винахідливе ігнорування закону; пошук інших маргиналів; зрілість у шлюбі; відповідальне ставлення до дітей; готовність до розриву з оточенням; пошук свого шляху у житті через перебір; неучасть у регулярних процесах; готовність до соціального неуспіху.

Види маргіналів:

Ефект «здійснюваних передбачень»

Якщо ми в людині бачимо щось незвичне, то сприймаємо її подальшу поведінку необ’єктивно. Коли людина відчуває, що на неї звертають увагу, її поведінка стає неприродною, що посилює сприйняття незвичності. Коли ми чекаємо певних вчинків від людини, то ймовірність їх здійснення збільшується.

«Ейфорія неофіта» – стан новачка після прийому в групу відрізняється: захопливістю, надприхильністю груповим цінностям, агресивним експансіонізмом, вдячністю за довіру, страхом бути останнім неофітом, внутрішньою боротьбою із сумнівами.

Маргінал і людина натовпу

Маргіналу через відмінності приписують невротичність, але це відсутність прагнення до адаптації в групі з метою збереження власної своєрідності. Він живе за принципом «тут і тепер», схильний до самозаглиблення і усамітнення.

Людина натовпу, адаптуючись, «розчиняється» в групі, втрачає своєрідність власного «Я», вимушена бути лицемірною та живе переважно минулим чи майбутнім. Вона від життя одержує менше, ніж бажає і втікає в суєту від внутрішніх проблем.

Маргінал байдужий до статусного положення, влади, багатства і цінує перш за все особисту свободу, а людина натовпу – навпаки.

Причини антипатії натовпу до маргіналів:

  1. Такий фактор симпатії, як просторова близькість, діє проти маргіналів, оскільки вони люблять віддаленість від людей.

  2. Такий фактор симпатії, як взаємодія, діє проти маргіналів, оскільки вони схильні до усамітнення та самотності.

  3. Такий фактор симпатії, як естетична привабливість, діє проти маргіналів, оскільки ідеали краси виникають через усереднення зовнішнього вигляду популяції (а маргінал істотно відрізняється від середнього).

  4. Такий фактор симпатії, як подібність, у поглядах діє проти маргіналів, оскільки вони своєрідні.

  5. Такий фактор, як реактивна симпатія, діє проти маргіналів, оскільки вони демонструють антипатію натовпу, а натовп, у відповідь, антипатію маргіналу.

Психологія натовпу. Природа натовпу по суті емоційна. В натовпі здійснюється деградація поведінки. Чим розумніша людина, яка потрапила в натовп, тим більше вона втрачає, опускаючись до рівня примітивних його членів. А оскільки навіть малорозвинені в натовпі відчувають себе більш переконливо (адже вони мало втратили), то саме з їх числа висуваються лідери натовпу. Особливості поведінки людини в натовпі: безвідповідальність, жорстокість, аморальність, агресивність, відсутність самоконтролю. «Кожен вважає себе причиною того, чого він є лише наслідком, голосом там, де він тільки ехо» (С.Московічі «Век толпы»).

Натовп це контактна, зовні неорганізована спільнота, що відрізняється високою мірою конформізму індивідів, які її складають і діють надто емоційно й одностайно.

Умови гіпнотичної дії натовпу



Тезаурус до теми № 5
Предметом політичної діяльності є проблеми:

Функції політичної діяльності:

  1. Функція політичного забезпечення державної цілісності та основ державності.

  2. Функція розвитку демократизму як умови життєдіяльності цивілізованого суспільства.

  3. Функція формування політичної культури людей.

  4. Функція, що сприяє економічному розвитку та упорядкуванню.

  5. Функція гуманізації усіх сфер суспільства.

  6. Ідеологічна функція.

Ризикологія в політичній психології

Політичні процеси пов’язані з ситуаціями невизначеності, які вимагають ефективного прийняття рішень. Ефективність залежить від готовності особистості політика до рішень в умовах невизначеності. Ця готовність зумовлена такими якостями, що визначаються в межах когнітивних стилей «дивергентність – конвергентність» «рефлексивність – імпульсивність». Дивергентні та рефлексивні виявляються більш ефективними.

Крім готовності до ризику виділяється така якість, як схильність до ризику. Це індивідуальна якість, яка відрізняє поведінку людей в однотипних проблемних ситуаціях. Відповідно імпульсивні є більш схильними до ризику.

Ситуації, які вимагають вибору варіанта рішення, можуть мати авторитарний(1) чи демократичний(2) сценарій. У першому випадку вибір є не вільним, а вимушеним (чи під тиском зовнішніх факторів, чи внутрішніх, особистісних факторів). Наприклад, це може бути тиск обставин, тиск іншої особи, незадоволена власна потреба, домінуючий особистісний принцип тощо. Це робить вибір прогнозованим через несвободу людини прийняти іншу альтернативу.

У другому випадку стосовно прийняття рішення як особистісно та інтелектуально опосередкованого акту вибору можна казати лише відносно таких ситуацій, коли людина має можливість примірювати позиції особистого Я до вибору альтернатив і розглядати їх у діапазоні суб’єктивної припустимості – неприпустимості.

Ризик в політичній діяльності:

Політична діяльність вимагає від людини наступних комплексних здібностей (організаційні здібності за Л.І. Уманським ):

  1. Психологічна вибірковість. Виявляється у таких індикаторах:

  1. повторювані факти швидкого відображення психологічних особливостей та станів інших людей;

  2. співпереживання людиною того, що переживають інші;

  3. висока чутливість в описанні та демонструванні психологічних об’єктів;

  4. швидка можливість адекватно характеризувати психологічні особливості людей;

  5. вибірковість комунікабельності;

  6. вибіркова пам’ять і спостережливість, які виявляються у розв’язанні управлінських завдань;

  7. схильність до психологічного аналізу, поясненню поведінки та вчинків інших людей та своїх власних;

  8. переконаність у силах, здібностях та можливостях колективу людей;

  9. здатність уявити себе в ситуації іншого.

    1. Практично-психологічний розум:

      1. розподіл обов’язків колективної діяльності з урахуванням індивідуальних особливостей людей;

      2. швидка орієнтація в ситуаціях, що вимагають практичного застосування знань людей;

      3. винахідливість у застосуванні психологічного стану, настрою людей до певних умов;

      4. здатність знайти шляхи та способи зацікавити людей справою, знайти моральні та матеріальні стимули цієї зацікавленості;

      5. врахування взаємин, особистих симпатій та антипатій, психологічних відмінностей людей при групуванні їх для виконання спільної діяльності;

      6. висока міра схильності до навчання при формуванні організаційних знань, навичок, умінь у галузі застосування психологічних особливостей людей до вимог діяльності;

      7. тенденція розв’язувати практичні проблеми крізь призму наявних людських можливостей, своєрідне мисленнєве «виважування» відповідності між завданням практики та кількістю й якістю можливих виконавців.

    2. Психологічний такт:

      1. почуття міри та граней у взаєминах;

      2. мовна адаптація (до різних людей), мовна винахідливість;

      3. індивідуалізація спілкування;

      4. почуття ситуації;

      5. врахування зовнішніх обставин;

      6. чуйність, уважність, співчуття;

      7. простота, природність у стосунках;

      8. справедливість і об’єктивність.

    3. Суспільна енергійність:

      1. емоційно-мовленнєвий вплив (висота тону, гнучкість, тембр, наголос, пауза);

      2. вольове спонукання у мовленні, міміці, пантомімі; володіння такими мовленнєвими формами, як прохання, розпорядження, наказ, вимога, заклик, переконання, навіювання, порада, побажання;

      3. здатність впливати своїм ставленням до людей, справ, подій, здатність передавати це ставлення (заразити);

      4. логічна переконливість словом та ділом;

      5. практично-діяльна форма впливу (прикладом, включенням, початком);

      6. впевненість, оптимізм;

      7. здатність правильно та швидко обрати момент вирішального впливу, наполегливість.

    4. Вимогливість:

      1. сміливість пред’явлення вимог;

      2. постійність пред’явлення вимог;

      3. гнучкість пред’явлення вимог;

      4. невимушений характер вимог;

      5. категоричність, необговорюваність;

      6. різноманітність форм виразу;

      7. індивідуалізація вимог.

    5. Критичність:

      1. критична спостережливість;

      2. самостійність критичності;

      3. легкість критичного аналізу;

      4. логічність і аргументованість критичних зауважень;

      5. прямота та сміливість критики (без скарг);

      6. глибина та істотність критичності;

      7. постійність;

      8. доброзичливість критичності.

    6. Схильність до організаторської діяльності:

      1. спонтанне, самостійне включення в організаторську діяльність (коли досліджувані перебирають на себе організаторські функції без будь-яких спонукань);

      2. перебирання на себе ролі організатора та відповідальності у важких та несприятливих умовах;

      3. потреба у здійсненні організаторської діяльності, усталене, безкорисливе прагнення до неї, постійна готовність до її виконання;

      4. природність включення в цю діяльність;

      5. невтомність в організаторській роботі;

      6. емоційно-позитивне самопочуття при її виконанні;

      7. явище астенічності, нудьги, незадоволеності без організаторської діяльності;

      8. здатність побачити необхідність в організаторській діяльності за обставин, які наочно її не вимагають.

Дихотомія, «авторитарність-демократичність» в структурі політичної свідомості та діяльностіі

Проблематика авторитарності у наукових дослідженнях розглядається переважно в контексті стилю керівництва чи взаємодії взагалі. Онтогенетичний аспект у неявній формі присутній в концепціях соціалізації особистості, в яких авторитарність виділяється як ключовий момент соціалізації, котрим треба послуговуватися, або долати його. Коротко проаналізуємо кілька провідних концепцій.

Психоаналіз, виходячи з уявлення про структуру особистості, у своїх по­глядах на соціалізацію декларує поступовий розвиток внутрішнього конфлікту за етапами формування Super-Ego, як умістилища соціальних норм, котрі суперечать змісту ID, яке містить природні потяги. Авторитарне надсвідоме гальмує самореалізацію несвідомого, яке, зі свого боку, демонструє авторитарне підкорення та реалізується лише в завуальованій формі через систему механізмів психологічного захисту, які переважно ілюзорно послаблюють внутрішній конфлікт.

Ідеї класичного психоаналізу були розвинуті та переструктуровані в роботах неофрейдистів. Перш за все, йдеться про А. Адлера, який авторитарність називав прагненням до домінування та відносив його до неконс­труктивних шляхів розв’язання комплексу неповноцінності (складова несвідомого). Запобігання його можливе за допомогою психоаналітика чи вихователя через формування реакції компенсації чи надкомпенсації.

Е. Фромм також відноситься до таких авторів, які давали нове висвітлен­ня психоаналітичних ідей із безпосереднім застосуванням терміна авторитарності. Зокрема, вчений вводить до понятійно-термінологічного апарату психології поняття «авторитарний характер» в контексті його вчення про соціальний характер. У роботі “Вивчення сім’ї і влади» він висловлює ідею про вплив традиційної патріархальної сім’ї на розвиток авторитарного характеру. Останній визначався як слабкий, схильний до підкорення владі та мазохізму. Далі ним виділені три типи характеру – авторитарний, революційний, проміжний.

Свої ідеї щодо більш детального аналізу авторитарного характеру Е. Фромм висловив у роботі «Втеча від свободи», вказуючи на те, що це практи­чно повна відмова від незалежності своєї особистості, ототожнення свого «Я» з чимось зовнішнім, яке виникає від неусвідомленого почуття ізоляції і безсилля. Він водночас тлумачить авторитарний характер як садомазохістський (садизм – бажання контролювати інших, а мазохізм – бажання підкорятися силі) і стверджує, що прагнення особистості підкорятися владі виражає тенденцію до втечі від свободи у тому сенсі, що ригідне слідування традиційним нормам звільняє людину, переповнену почуттям неповноцінності і безпорадності, від свободи приймати самостійні рішення і брати на себе відповідальність. Він також виділяє два інших способи втечі від свободи – руйнівність і конформізм.

У цей час, незалежно від Е. Фромма, В. Райх також робить внесок у теорію авторитарної особистості, вважаючи, що пригнічення сексуальності призводить до втрати людиною власного «Я», до ірраціональності та містичності, а відтак до авторитарності. Так, фашизм, на думку вченого, є наслідком існування патріархальної сім’ї, оскільки витиснення потягів у несвідоме робить дитину істотою, не здатною до опору та готовою виконати наказ «фюрера», «гуру» чи будь-якого іншого вождя .

Авторитарне керівництво процесом соціалізації особистості декларується в технократичних педагогічних концепціях, які базуються на засадах біхеві­оризму. Їх зміст визначається питаннями регуляції зовнішньої поведінки через формування соціально прийнятих реакцій на засадах ретельно розробленої пе­дагогічної техніки, яка сутнісно базується на відношеннях домінування – під­корення між учителем і учнем. Посилення маніпулятивного аспекту в автори­тарному керівництві соціальним навчанням особистості повною мірою було здійснено А. Бандурою та Д. Роттером. Авторитарна особистість обирає такі комунікативні стратегії, як домінування, тиск і маніпуляція.

Одним з винятків стала гуманістична концепція соціалізації особистості А. Маслоу і трансактний аналіз Е. Берна. Зокрема, А. Маслоу розглядав авторитарні тенденції у розвитку особистості як прояв її внутрішньої не­захищеності у контексті потреби у владі. Він вважав, що у людини з авторитарним характером яскраво виражені такі психологічні особливості, як скептичне та цинічне ставлення до людства, тенденція до стереотипізації людей на дві категорії – слабких і сильних, кращих і гірших. Головне, що цей учений тлумачив авторитарні тенденції особистості як відгалуження на одному з етапів розвитку, які долаються через самоактуалізацію.

Окремі дослідники вважають, що роботи А. Маслоу здійснили вплив на розвиток теорії авторитарної особистості Т. Адорно. Виділення в трансактному аналізі, за Е. Берном, таких видів спрямованості у спілкуванні як «батько – ди­тина» і «дорослий – дорослий» відповідно символізує авторитарні та демокра­тичні взаємовідносини. При цьому перше діадне спрямування має долатися у процесі психотерапії, друге – формуватися у даному процесі, зважаючи на те, що перше виникає і переважає в дитинстві, друге – утверджується з віком.

У роботах Т. Адорно авторитаризм набув масштабів чинника, що заслуго­вує на окреме дослідження. Саме цим ученим були обґрунтовані параметри, які разом утворили основний зміст так званої «F-шкали». Ось перелік цих параметрів з короткими дефініціями.

  1. Конвенціоналізм: непорушна прихильність до конвенціональних цінностей середнього класу; потреба слідувати встановленим нормам і глибока стурбованість, що хтось може їх спростувати.

  2. Авторитарна підкора: некритичне підкорення ідеалізованим авторитетам власної групи; некритичне настановлення до офіційної влади, ідентифі­кація з владою.

  3. Авторитарна агресія: тенденція вишукувати людей, котрі не поважають конвенціональні цінності, щоб осуджувати, відштовхувати, карати їх; агресивність щодо менших.

  4. Антиінтрацепція: неприйняття всього суб’єктивного, наповненого фанта­зією і чуттєвістю.

  5. Забобонність і стереотипізм: віра в долю, схильність до мислення у шаб­лонних категоріях; віра в те, що зовнішні сили контролюють життя лю­дини; містична схильність.

  6. Культ сили: мислення у таких категоріях, як домінування – підкорення, слабкий – сильний, вождь – наступники; ідентифікація себе з образами, які втілюють силу; вип’ячування конвенціональних атрибутів власного Я; демонстрація сили; підтримка жорстких методів влади.

  7. Деструктивність і цинізм: загальна ворожість і зневага до всього людяного.

  8. Проективність: проекція неусвідомлених, інстинктивних імпульсів у зов­нішній світ; схильність вірити у небезпечні процеси у світі.

  9. Сексуальність: надмірна зацікавленість у сексуальних подіях. Мораліза­торство.

Названі параметри так доповнюють один одного, що здатні утворювати єдиний синдром як відносно стійку структуру в індивіді, котрий робить його чутливим та сприйнятливим до антидемократичної пропаганди. Тому можна стверджувати, що за допомогою «F-шкали» Т. Адорно була здійснена спроба виміряти потенційно антидемократичний характер. Це не означає, що шкала охоплює всі риси цієї структури характеру, вона фіксує лише фрагмент способів вираження ознак такої структури. «F-шкала» має значний евристичний та дослідницький потенціал, хоча й визначає лише систему авторитарних настановлень.

Чисельні недоліки та психоаналітичний ухил концепції Т. Адорно спричинили низку критичних зауважень з боку інших дослідників. Критикувалися її психометричні характеристики та прогностичні можливості. Зміст самого поняття авторитарної особистості також було піддано сумніву. Представник когнітивного напрямку М. Рокич стверджував, що «F-шкала» не відрізнить послідовника фашизму від будь-якої іншої догми, тоді як головна риса авторитарної особистості – догматична прихильність системі цінностей. Для цього була створена «D-шкала». Аналіз когнітивних чинників, за недостатню увагу до яких критикували Т. Адорно, був покладений в основу нової теорії авторитарної особистості. Б. Альтемейєр охарактеризував авторитарну особистість з позиції теорії соціального научіння (А. Бандура). Відповідно до цієї теорії наші настановлення і ціннісні орієнтації формуються під впливом соціального оточення та батьків. У процесі дорослішання людина починає дотримуватися тих цінностей, які за поясненням батьків та вихователів є вірними. При цьому основним фактором у навчанні є наслідування. У процесі інтеріоризації настановлень та цінностей особистість одержує можливість висловлювати позитивні судження щодо самооцінки.

Б. Альтемейєр переробив «F-шкалу» та через факторний аналіз скоротив характеристики авторитарної особистості до трьох: а) авторитарне підкорення (високий ступінь підкорення владі та авторитетам); б) авторитарна агресія (аг­ресивність до тих, несхвалення яких заохочується владою); в) конвенціоналізм (стійке ригідне дотримування традиційних соціальних цінностей). Б. Альте­мейєр називає досліджувану характеристику авторитаризмом правого ґатунку не у політичному сенсі, а в соціально-психологічному, маючи на увазі бе­зумовне підкорення владі та авторитетам.

Одна з останніх теорій авторитарної особистості належить південноафриканському психологу Дж. Даккітту, який стверджує, що треба дати визначення авторитаризму в термінах групової поведінки, а не індивідуальної риси. Проаналізувавши складові авторитарності за Б. Альтемейєром, Дж. Даккітт довів, що вони описують ступінь ідентифікації індивіда з групою та відображають групову згуртованість.

Отже, авторитарне спрямування проходить становлення у процесі онтогенезу особистості залежно від природної схильності будувати стосунки у відношеннях «домінування-підкорення» і переважно – від соціальних факторів (ситуації виховання в сім’ї та педагогічному закладі). Саме ситуація виховання може зумовити й інший шлях розвитку особистості у напрямку становлення демократичної спрямованості.
1   2   3   4   5   6   7


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации