Сардачук П.Д., Кулик О.П. Дипломатичне представництво: організація і форми роботи - файл 1-39.doc

Сардачук П.Д., Кулик О.П. Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
скачать (332.3 kb.)
Доступные файлы (3):
1-39.doc267kb.24.05.2003 10:59скачать
40-83.doc311kb.26.05.2003 18:23скачать
n3.doc608kb.28.05.2003 11:17скачать

1-39.doc

й. Д. САРДАЧУК, 0. П. КУЛИК

ДИПЛОМАТИЧНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО







І ФОРМИ РОБОТИ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

ВИДАВНИЦТВО

КРАЇНА

Київ 2001

ББК

66.49 С20

У навчальному посібнику всебічно розкриваєть­ся місце і роль дипломатичного представництва в ре­алізації зовнішньополітичного курсу незалежної Ук­раїни.

Видання розраховане на студентів факультетів міжнародних відносин, дипломатів-практиків, усіх, хто цікавиться питаннями дипломатичної та кон­сульської служби.

Рекомендовано Вченою радою

Дипломатичної академії України

при МЗС України

Сардачук П. Д,, Кулик О. П.

С 20 Дипломатичне представництво: організація і фор­ми роботи: Навч. посібник.- К.: Україна, 2001 .-176 с.-Бібліогр.: С. 171-174. IЗВN 966-524-101-Х

У навчальному посібнику всебічно розкривається місце і роль дипломатичного представництва в реалізації зовнішньополітичного курсу незалежної України

ББК 66.49

966-524-ЮІ-Х

П. Д. Сардачук, О. П. Кулик, 2001

Світлій пам'яті Марії та Данила Сардачунів присвячується

ВСТУП

Я не знаю діяльності більш різноманітної, ніж професія дипломата ...де людина повинна мати більшу твердість характеру І незалежність розуму.

Жюль Камбон, французький дипломат

Ь> ІНЕЦЬ XX ст. ОЗНАМЕНУ-вався подіями надзвичайної Л історичної ваги, які карди-|\ наявним чином змінили весь * А подальший розвиток історії багатьох народів, в першу чергу єв­ропейських. Розвал Радянського Союзу та Соціалістичної Федератив­ної Республіки Югославії, роз'єд­нання Чехословаччини і об'єднан­ня Німеччини, розпад таких струк­тур, як Варшавський Договір і Рада Економічної Взаємодопомоги, пере­інакшили політичну карту Європи, спричинили до появи на ній нових держав, народи яких розпочали активне входження в західноєвро­пейське та світове співтовариство, надолужуючи те, що було втрачено протягом століть напівколоніально­го існування.

Оприлюдненням Акту прого­лошення незалежності України 24 серпня 1991 р. було утверджено «створення самостійної української держави — України» з неподільною та недоторканною територією, де «мають чинність виключно Консти­туція і закони України».(1)

1 грудня 1991 р. народ України голосами понад дев'яносто від­сотків учасників референдуму «підтвердив Акт проголошення не­залежності України, схвалений Вер­ховною Радою України 24 серпня цього року». (2)

Здійснилася віковічна мрія ба­гатьох поколінь одного з найчи-сельніших народів Європи — відро­дити свою державність, утвердити свою незалежність і суверенітет. Як підкреслив у своєму Посланні

до Верховної Ради (лютий 1999 р.) Президент України Л. Д. Кучма, «Україна виборола свою незалежність і ут­вердила себе високоавторитетною державою у світовому співтоваристві. Багато було таких, хто мало вірив у наше майбутнє, хто пророкував нам неминучу поразку. Однак сьогодні вже ясно всім: головне і визначальне випробу­вання ми витримали. Незважаючи на всі складнощі, які існують і сьогодні, ми вистояли. Державна незалежність України, яка впродовж століть виборювалася українським народом на чолі з його авангардом — українським націо­нальним рухом, є сьогодні реальністю». (3)

У Зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» 5 грудня 1991 р. наголошувалося:

«Україна, одна з держав — засновниць Організації Об'єднаних Націй, у повній відповідності з цілями і прин­ципами Статуту ООН спрямовує свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжна­родного співробітництва в розв'язанні екологічних, енер­гетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України буде базуватися на загально­визнаних принципах міжнародного права.

Україна як європейська держава готова приєднатися до Гельсінського заключного акта, Паризької хартії та інших документів НБСЄ. Україна закликає парламенти та уряди країн-учасниць НБСЄ підтримати ЇЇ намір стати безпосереднім і рівноправним учасником Загальноєвро­пейського процесу, брати участь в інших європейських структурах.

Україна готова встановити з іншими державами дип­ломатичні відносини і будувати двосторонні відносини з ними на засадах рівноправності, суверенної рівності, не­втручання у внутрішні справи один одного, визнання те­риторіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів.

Україна вважає свою територію неподільною і недо­торканною, визнає непорушність існуючих державних кор­донів і не має жодних територіальних претензій до жодної держави», (4)

Для забезпечення успішного виконання завдань, що постали перед керівництвом країни у новій історичній ситуації, треба було корінним чином змінити зовнішньо­політичну діяльність держави, забезпечити її суверенітет, сприяти формуванню позитивного іміджу України на

міжнародній арені як прогнозованого, надійного і відпові­дального партнера світового співтовариства.

Якісно нові завдання постали і перед Міністерством закордонних справ України, яке протягом десятиліть існу­вання Радянської України, за словами професора Б. І. Гу-менюка, «як по суті, так і по формі відігравало незначну роль, було здебільшого «маріонетковим придатком відом­ства на Смоленській площі» (МЗС СРСР. — Авт.), що відбивало двоїсту, «оруелівську» сутність існуючої тоді по­літичної системи». (5)

Ця ситуація, безумовно, відбивалася на практичній діяльності українських дипломатів того періоду, переваж­на більшість яких, все ж незважаючи на усі відомі склад­нощі роботи в умовах тоталітарного режиму, «якщо не прямо, то опосередковано приносили користь рідній Україні, допомагали як ближнім, так і далеким сусідам краще розуміти її Історію, оцінювати невичерпний потен­ціал». (6)

Міністерство закордонних справ України радянського періоду виконувало лише незначні функції сфери багато­сторонніх відносин, маючи своїх представників при між­народних організаціях у Нью-Йорку, Парижі, Відні та Женеві, що скоріше формально засвідчувало, що Україна була одним із засновників Організації Об'єднаних Націй та членом світового співтовариства.

Про обмежені можливості впливу МЗС України на формування зовнішньої політики свідчить структурний і кількісний склад його центрального апарату та закордон­них представництв, який на початку 90-х років налічував 156 осіб, в тому числі 97 дипломатів та 59 адміністратив­но-технічних працівників.

Станом на березень 2000 р. за кордоном діяло вже 89 дипломатичних представництв та консульських установ України, зокрема 62 посольства (до складу Посольства Ук­раїни в Бельгії включається дипмісія України в Нідерлан­дах, а до складу Посольства України в Швеції — дипмісія в Данії), 8 постійних представництв при міжнародних організаціях, 13 генеральних консульств і два відділення посольств. На цей час Україна має свої закордонні уста­нови в 62 країнах світу.

На початку 2001 р. в центральному апараті МЗС пра­цювали 694 співробітники: 453 дипломати і 241 адмініст-


Використана література
ративно-технічних працівників; в закордонних установах України — близько 1157 співробітників (655 дипломатичних і 502 адміністративно-технічних працівників). ЗО закор­донних установ України очолюють кадрові дипломати, а решту — представники органів законодавчої та виконав­чої влади, політичні діячі, науковці.

Цікавими для порівняння можуть бути дані щодо кількості співробітників зовнішньополітичних відомств деяких держав світу. Так, у 90-х роках в системі МЗС Франції працювало 10000 осіб (4000 в центральному апа­раті і 6000 в закордонних установах); Великобританії -9100 (6100 і 3000 відповідно); ФРН - 8000 (2600 і 5400); Російської Федерації - 10700 (3200 і 7500); США - 25500 (6500 і 19000); Канади - 4600 (2600 і 2000); Швеції - 2250 (850 і 1400); Фінляндії - 2200 (800 і 1400); Угорщини-1500 (700 і 800); Швейцарії - 1900 (700 і 1200).

Сьогодні Україна стає все більше відомою у світі, її визнали 167 держав і 162 встановили дипломатичні від­носини. На 1 березня 2000 р. в Україні функціонувало 61 посольство, 4 відділення посольств, 15 представництв міжнародних організацій, 14 генеральних консульств, 18 почесних консульств. Посли 53 держав виконували свої функції за сумісництвом. Дипломатичний корпус в Ук­раїні на цей період налічував майже 2500 працівників, у тому числі 1214 фахових дипломатів.

Свідченням високого міжнародного авторитету Украї­ни стало обрання її на сесії Генеральної Асамблеї ООН в 1999 р. непостійним членом Ради Безпеки ООН. Україна є членом понад 40 міжнародних міжурядових організацій, зокрема ОБСЄ і Ради Європи. На засадах рівноправного партнерства розвивається співробітництво України з НАТО і Європейським Союзом, а курс на інтеграцію з європей­ською спільнотою проголошено стратегічним вектором зовнішньополітичної діяльності України.

Все це ставить перед українським МЗС та його за­кордонними установами нові вимоги по забезпеченню реалізації курсу, визначеного Президентом України та «Основними напрямами зовнішньої політики України», затвердженими Верховною Радою України 2 липня 1993 р.

Особливо наголошується на:

  1. Розвитку двосторонніх міждержавних відносин.

  2. Розширенні участі в європейському регіональному
    співробітництві.




  1. Співробітництві в рамках Співдружності Незалеж­
    них Держав.

  2. Членстві в ООН та інших універсальних міжнарод­
    них організаціях.

В Основних напрямах окреслено і головні пріоритетні функції української зовнішньої політики, якими є:

- участь у вирішенні глобальних проблем сучасності;

Таким чином, у цьому документі визначені стратегічні напрями і пріоритети зовнішньої політики України на три­валу перспективу. (7)

Для успішної реалізації завдань зовнішньої політики потрібні цілеспрямована і скоординована керівна діяль­ність Президента України, Кабінету Міністрів України, законотворча робота Верховної Ради України, ініціативне і чітке виконання своїх функцій зовнішньополітичним відомством — Міністерством закордонних справ.

}. Україна на міжнародній арені: Збірник до­кументів! матеріалів 1991 —1995рр.: У 2кн.— К„ 1998. -Кн. 1.-С. 7.

  1. Там же.— С. 14.

  2. Урядовий кур'єр. — 23 лют. 2000.— № 34.

  3. Україна на міжнародній арені.— Кн. І.

  4. Гуменюк Б. І. Основи дипломатичної та кон­
    сульської служби,— К., 1998.— С. 3.

6 Там же.

7. Україна на міжнародній арені.— Кн. 1 С. 40-41, 47-48.

розділ

І

ДЕРЖАВНІ ОРГАНИ ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН

Дипломатія

це мистецтво

стримувати

силу.

Генрі КіссІнджер

ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬ-ність є складовою частиною державної служби взагалі. ГВона здійснюється конкрет­ними державними органами та посадовими особами на засадах норм внутрідержавного та міжна­родного права. Дипломатична служба «призначена забезпечувати практику реалізації зовнішньої по­літики держави, представляти і захищати її інтереси у сфері між­народних відносин, а також її юри­дичних осіб та громадян за межа­ми країни». (1)

Державні органи, які покликані займатися проблемами зовнішніх зносин, можна умовно поділити на дві групи: на центральні органи зовнішніх зносин держави і закор­донні дипломатичні представницт­ва та консульські установи.

В свою чергу центральні орга­ни зовнішніх зносин держави за ха­рактером своїх функцій та право­вого обгрунтування поділяються ще на дві групи, а саме:

- органи зовнішньополітичного
керівництва, статус яких визна­
чається конституцією держави
і які, як правило, виконують
загальні зовнішньополітичні
функції;

- органи спеціальних (галузевих,
відомчих) зносин держави.
Органи спеціальних зносин -

це так звана сфера «дипломатії спеціалістів», тобто фахівців, які працюють в різних міністерствах та відомствах і не є дипломатами в за­гальноприйнятому розумінні цьо­го слова, але їх діяльність, особли-

во під час підготовки документів до міжнародних дого­ворів та під час переговорів, все ж таки має певний дипло­матичний відтінок, тим більше що здійснюється вона за координацією міністерства закордонних справ. Відділи міжнародних відносин галузевих міністерств і відомств створюються, як правило, для забезпечення договірних зо­бов'язань держави і свої функції здійснюють в рамках та в порядку, що визначається самою державою. Зазвичай порядок роботи такого підрозділу фіксується положенням про міністерство, відомство, чи будь-який інший орган державної влади, наприклад облдержадміністрацію.

Але провідну місію у забезпеченні зовнішніх відносин держави виконують державні конституційні органи та по­садові особи: вищий законодавчий орган, що обирається громадянами, глава держави — одноосібний або колегі­альний, уряд і його глава (прем'єр-міністр), міністр за­кордонних справ.

У державах з республіканською формою правління ос­новним органом, що забезпечує зовнішньополітичний курс держави, є вищий законодавчий орган влади (парламент). Саме він вирішує питання війни і миру, територіальних змін, ратифікації міжнародних угод, визначає витрати на зовнішньополітичну діяльність. Парламенти періодично заслуховують звіти урядів з питань зовнішньополітичної діяльності, приймають відповідні рішення, в яких дається оцінка діяльності уряду у сфері зовнішніх зносин і всієї зовнішньої політики уряду. Часто практикуються запити депутатів з проблем зовнішньої політики до уряду, окре­мих його членів, зокрема міністра закордонних справ.

Згідно з Конституцією України (ст. 85) до повнова­жень Верховної Ради України належать: «визначення за­сад внутрішньої і зовнішньої політики» (п. 5); «затверд­ження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організа­ціям, а також про одержання Україною від іноземних дер­жав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснен­ня контролю за їх використанням» (п. 14); «схвалення рішень про надання військової допомоги іншим держа­вам, про направлення підрозділів Збройних Сил України До іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил Інших держав на територію України» (п. 23); «надання у

встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжна­родних договорів України» (п. 32). Безпосередньо питан­нями зовнішньої політики у Верховній Раді України опі­кується Комітет у закордонних справах.

Сучасні парламенти досить активно застосовують прак­тику міжпарламентських контактів, .як двосторонніх, так і багатосторонніх (зокрема в рамках Парламентської асам­блеї Ради Європи, Міжпарламентського союзу Співдруж­ності Незалежних Держав). Парламентські делегації відвіду­ють інші держави з метою активізації, в першу чергу міжпарламентських стосунків; відбуваються робочі зустрічі парламентських груп (наприклад, українсько-турецької, ук­раїнсько-польської і т. ін.); застосовуються інші форми міжпарламентських зв'язків (форуми, конференції, сим­позіуми і т. д.). Парламенти виступають із зверненнями до парламентів інших держав, ухвалюють резолюції і висту­пають із заявами з питань зовнішньої політики, оцінками тих чи інших важливих міжнародних подій.

Вищим органом зовнішніх зносин держави є глава дер­жави — одноосібний або колегіальний. Главою держави з республіканською формою правління є, як правило, пре­зидент. Він здійснює повсякденне керівництво зовнішні­ми зносинами держави. Це і зрозуміло, бо щоденне здійснення зовнішніх стосунків не може забезпечуватися парламентськими органами в силу специфіки їх діяльності (сесійний характер). Зовнішні зносини потребують не се­сійного, а повсякденного і цілодобового забезпечення.

Є ряд традиційних повноважень, які може здійснюва­ти лише глава держави, як, наприклад, призначати і звільняти послів і посланників своєї держави, приймати вірчі і відкличні грамоти акредитованих при ньому послів і посланників іноземних держав. Крім цього, глава дер­жави, навіть у випадках, коли його права в буквальному розумінні цього слова і не зафіксовані в конституції дер­жави, може мати безпосередні контакти з главами інших держав, вести листування з ними, брати участь у перего­ворах чи оформляти домовленості із зовнішньополітич­них питань, не потребуючи для цього спеціальних повно­важень.

Згідно з Конституцією Президент України як глава дер­жави має досить широкі повноваження в галузі здійснення зовнішньої політики. Так, відповідно до ст. 102 Конститу-

10

ції України «Президент України є главою держави і висту­пає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержан­ня Конституції України, прав і свобод людини і громадя­нина». Статус Президента України, визначений в цій статті Конституції, дає підстави вважати його уособленням дер­жавної влади в цілому, а не однієї з її окремих гілок, що обумовлено колом повноважень, роллю та місцем Прези­дента України у політичному житті держави. Як її глава Президент є вишою посадовою особою, і саме він на­діляється повноваженнями виступати від імені України, представляти її в усіх питаннях міжнародного життя. Як випливає із тексту зазначеної статті, Президент України діє як гарант Конституції щодо забезпечення відповідності внутрішньої і зовнішньої політики інтересам держави.

Ст. 106 Конституції України містить перелік конкрет­них повноважень Президента України в галузі здійснення дипломатичної діяльності та реалізації зовнішніх зносин. Так, Президент України «звертається з посланням до Вер­ховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України» (п. 2); «представляє державу в міжнародних відно­синах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяль­ністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України» (п. 3); «приймає рішення про визнан­ня іноземних держав» (п. 4); «призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав» (п. 5); «вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про вико­ристання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України» (п. 19); присвоює виші військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини» (п. 24).

Глава уряду в рамках своїх повноважень також пред­ставляє державу в зовнішніх зносинах і здійснює щоденну оперативну діяльність у цій галузі. Глава уряду може бра­ти участь у засіданнях Генеральної Асамблеї ООН і її спе­ціалізованих установ та інших міжнародних організацій без жодних додаткових спеціальних повноважень. Уряд та його глава не тільки розробляють в цілому основні напря­ми зовнішньої політики і вносять відповідні пропозиції

11

на розгляд парламенту та глави держави, але і самі органі­зовують та контролюють хід виконання прийнятих з цих питань рішень.

Відповідно до п. 1 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України «забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутріш­ньої і зовнішньої політики держави, виконання Консти­туції і законів України, актів Президента України». Без­посереднє керівництво зовнішньополітичними діями та дипломатичною службою держави уряд здійснює через Міністерство закордонних справ, керівникові якого уряд дає прямі доручення і контролює хід їх виконання.

Міністр закордонних справ — глава зовнішньополітич­ного відомства держави згідно зі своїми повноваженнями і функціями здійснює повсякденну оперативну діяльність у галузі зовнішніх зносин держави без будь-яких спеціаль­них на кожен випадок повноважень. Міністр закордонних справ може представляти свою державу і уряд на засідан­нях Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки ООН тощо.

Таким чином, глава держави, глава уряду і міністр за­кордонних справ виконують свої функції в галузі зовнішніх зносин без спеціальних повноважень на це (вони автома­тично випливають із їх статусу в державі). Ці високі дер­жавні особи при виїздах за кордон користуються всіма загальновизнаними правами і дипломатичними приві­леями, зокрема особистою недоторканністю, непідсудніс­тю, правом шифрованого листування і спеціального зв'язку та іншими почесними привілеями, наприклад піднесення прапора своєї держави над резиденцією, де вони зупиня­ються, на автомашинах і т. д.

Щоденна оперативна діяльність, пов'язана із зовніш­німи зносинами держави, здійснюється зовнішньополітич­ним відомством — міністерством закордонних справ. Це найбільш поширена у світі назва зовнішньополітичного відомства, хоча в різних країнах воно називається по-різно­му: у Великобританії — Форін офіс, в СІЛА — Державний департамент, у Швейцарії — Федеральний департамент закордонних справ, у Франції — Ке дорсе, у Бельгії, Арген­тині — Міністерство зовнішніх зносин, у Лівії — Народне бюро зовнішніх зносин тощо.

Незважаючи на різні назви, зовнішньополітичні відом­ства виконують аналогічні функції і, як правило, склада-

12

ються з центрального апарату і закордонних установ, де останні поділяються на постійні і тимчасові.

До речі, термін міністерство (відомство) закордонних справ уперше було вжито у Франції в 1589 р., хоча так звані «клерк дю секре» (таємний писар) були відомі тут ще з 1318р. В історії відомі випадки, коли на чолі зовніш­ньополітичного відомства стояло два, а то й більше ке­рівників. Так, в Англії колись тривалий час було два секретарі закордонних справ — секретар північний і сек­ретар південний. Північний секретар займався справами зносин з Росією, Пруссією, Данією, Швецією, Польщею, Нідерландами і Ганзейським союзом. А південний відав справами зносин з Францією, Іспанією, Португалією, Іта­лією, Швейцарією, Туреччиною і країнами Північної Африки — Алжиром, Тунісом, Марокко тощо. Але посту­пово справи переходили в одні руки. З 1782 р. в Англії апаратом МЗС керує один міністр, який має заступників (часом у ранзі державного міністра) та помічників. В бага­тьох країнах при міністрі створюється рада або колегія з вищих посадових осіб відомства, вона, як правило, на­ділена консультаційними функціями. (2)

Отже, міністерство закордонних справ — це основна ланка механізму державного управління, яка безпосередньо займається поточними справами зовнішньої політики дер­жави. МЗС в першу чергу захищає інтереси своєї держави і її громадян за кордоном. Воно представляє на розгляд главі держави та урядові найважливіші документи зовніш­ньої політики, направляє директиви і дає вказівки дип­ломатичним представництвам і консульським установам своєї країни за кордоном, спрямовує і контролює їх діяльність.

Міністерство закордонних справ підтримує контакти з представництвами іноземних держав у своїй країні, з іно­земними делегаціями, готує проекти угод, концентрує та опрацьовує інформацію з міжнародної проблематики.

В багатьох країнах МЗС координують діяльність усіх відомств, які у своїй роботі стикаються з проблемами зов­нішньої політики та контактують з відповідними органами поземних держав, надають їм необхідну допомогу в реалі­зації цих функцій.

Крім цього, МЗС веде підготовку дипломатичних кадрів, працює в тісному контакті зі ЗМІ (як національними, так

13

і закордонними), займається розробкою архівних матері­алів зовнішньої політики та виданням офіційних доку­ментів з питань зовнішньої політики.

Нормативним документом, що регулює діяльність Міністерства закордонних справ України, є «Положення про Міністерство закордонних справ України», яке було затверджене Указом Президента України від 3 квітня ї 999 р. № 357/99. Згідно з п. 1 цього положення «Міністерство закордонних справ України є центральним органом вико­навчої влади, який забезпечує відповідно до наданих йому повноважень проведення зовнішньої політики держави і координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин Ук­раїни».

У зазначеному положенні чітко сформульовані основні завдання МЗС України:

«участь у забезпеченні національних інтересів І без­пеки України шляхом підтримання мирного і взаємо­вигідного співробітництва з членами міжнародного спів­товариства;

сприяння забезпеченню стабільності міжнародного ста­новища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передба­чуваного партнера;

створення сприятливих умов для зміцнення незалеж­ності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України;

забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України;

захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;

сприяння розвиткові зв'язків із зарубіжними українсь­кими громадами та надання цим громадам підтримки і захисту відповідно до норм міжнародного права та чинно­го законодавства України». (3)

Далі у цьому документі деталізується механізм реалі­зації цих завдань, а також чітко окреслюються права МЗС.

МЗС України, записано в положенні, «очолює міністр, якого призначає на посаду і звільняє з посади Президент України в установленому законодавством порядку». Міністр має заступників, «які виконують за дорученням міністра окремі його функції та замішають міністра в разі його

14

відсутності або неможливості виконувати ним свої повно­важення». (4)

В Положенні чітко фіксуються основні складові робо­ти міністра:

«1) здійснює керівництво МЗС України, його представ­ництвами на території України, Дипломатичною акаде­мією при МЗС України, іншими установами та організа­ціями, що відносяться до сфери його управління, а також забезпечує керівництво дипломатичними представництва­ми України за кордоном, консульськими установами Ук­раїни за кордоном, представництвами України при міжна­родних організаціях;

  1. входить до складу Ради національної безпеки та обо­
    рони;

  2. представляє МЗС України у взаємовідносинах з ор­
    ганами державної влади України, органами державної вла­
    ди іноземних держав, а також із міжнародними орга­
    нізаціями;

  3. за власною ініціативою чи за дорученням Кабінету
    Міністрів України або Прем'єр-міністра України готує
    питання на розгляд Кабінету Міністрів України;

  4. вносить у встановленому порядку пропозиції Пре­
    зидентові України про призначення та звільнення глав
    дипломатичних представництв України, глав державних
    делегацій та про присвоєння вищих дипломатичних рангів
    України;

  5. присвоює дипломатичні ранги радника першого кла­
    су, радника другого класу, першого секретаря першого
    класу, першого секретаря другого класу, другого секре­
    таря першого класу, другого секретаря другого класу, тре­
    тього секретаря, аташе;

  6. за посадою без спеціальних повноважень представ­
    ляє Україну у зовнішніх зносинах, на двосторонніх пере­
    говорах, підписує міжнародні договори України;




  1. виступає з офіційними заявами з питань зовніш­
    ньої політики України та з ініціативами міжнародного ха­
    рактеру;

  2. є розпорядником коштів МЗС України;

10) в установленому порядку затверджує кошториси і
штатні розписи дипломатичних представництв України
за кордоном, представництв України при міжнародних
організаціях;

15

  1. згідно з чинним законодавством призначає на по­
    сади та звільняє з посад працівників центрального апара­
    ту МЗС України та дипломатичних установ України за
    кордоном, консульських установ України за кордоном,
    представництв України при міжнародних організаціях, а
    також ректора Дипломатичної академії при МЗС Украї­
    ни, керівників інших організацій, що належать до сфери
    управління МЗС України;

  2. організовує роботу колегії МЗС України і головує
    на її засіданнях;

  3. представляє в установленому порядку працівників,
    які особливо відзначилися у роботі, до нагородження дер­
    жавними нагородами України і відзнаками Президента
    України;

  4. здійснює інші повноваження, передбачені законо­
    давством». (5)

Заступники міністра керують роботою відповідних підрозділів міністерства, а також закріпленими за ними дипломатичними представництвами і консульськими ус­тановами за кордоном.

Для погодженого вирішення найважливіших питань роботи МЗС утворюється колегія у складі міністра, зас­тупників міністра, керівників підрозділів МЗС та ректора Дипломатичної академії.

Відповідно до конкретних завдань міністерством, сфор­мовано і його структуру: керівництво міністерства (міністр і заступники) та його секретаріати, Прес-служба міністра; Група послів з особливих доручень та Група головних рад­ників; Генеральна інспекція; департаменти; управління — територіальні (регіональні), функціональні, адміністратив­но-фінансові.

Департаментам підпорядковуються управління як те­риторіальні, так і функціональні та адміністративно-фінан­сові.

Так, наприклад, до складу Департаменту з питань полі­тики та безпеки входять Управління політичного аналізу та інформації, Управління Євроатлантичного співробіт­ництва, Управління ООН та інших міжнародних органі­зацій, Управління контролю над озброєнням та ВТС, До складу Департаменту європейської інтеграції, економіч­ного та гуманітарного співробітництва входять Управління Європейського Союзу, Управління економічного та науково-

16

технічного співробітництва, Управління культурного та гу­манітарного співробітництва.

Департамент двостороннього співробітництва включає всі територіальні управління. Департамент адміністратив­но-фінансових питань, документації та архіву— це За­гальний секретаріат, Управління справами, Управління дипломатичних установ, Валютне-фінансове управління, фінансове управління, Історико-архівне управління. Ок­ремо діють Департамент консульської служби та Право­вий департамент. Департаменти створені з метою чіткішої координації діяльності груп управлінь, які діють у певно­му напрямі вирішення функціональних, територіальних, правових чи адміністративно-фінансових проблем.

Територіальні управління відають питаннями відно­син з окремими країнами чи групами країн. В МЗС Ук­раїни — це Перше територіальне управління (Росія); Друге V територіальне управління (країни Північно-Західної Євро-:О пи, Південне-Західної Європи та Балтії); Третє територі-^ альне управління (країни Центральної і Східної Європи, >> Балканські країни, країни Кавказу і Туреччина); Четвер-Ч^ те територіальне управління (країни Північної і Латинсь-^ кої Америки та Карибського басейну); П'яте територі­альне управління (країни Азіатське-Тихоокеанського ре­гіону, Центральної та Південної Азії); Шосте територі­альне управління (країни Близького і Середнього Сходу та Африки).

Через територіальні управління проходять, в основно­му, всі питання, які стосуються країни чи групи країн, за які вони відповідають, тут зосереджується і аналізується оперативна інформація про ці країни, їх відносини з Ук­раїною та іншими державами, про внутрішнє становище, на основі цього аналізу готуються пропозиції про ті чи інші кроки з боку України, що мають на меті зміцнення політичних, економічних і гуманітарних контактів з парт­нерами, а у випадку недружніх кроків стосовно України — розробляються пропозиції щодо протидії таким акціям. V свою чергу територіальні управління поділяються на відділи. Очолює управління, як правило, досвідчений дипло­мат, який добре знає особливості регіону.

Г

Заступник начальника управління — це також висо­кокваліфікований дипломат, який у межах управління може Детальніше займатися певним відділом (або відділами).

Інститут

Завідуючий відділом -- старший дипломат (радник, перший секретар) забезпечує роботу безпосередньо за кон­кретним напрямком, організовує і направляє роботу дип­ломатів. Кожен дипломат у відділі займається проблема­ми однієї або кількох країн, в залежності від інтенсив­ності відносин з ними.

До функціональних підрозділів МЗС України належать: Департамент консульської служби, Правовий департамент, Управління політичного аналізу та інформації, Управління державного протоколу, Управління Євроатлантичного співробітництва, Управління ООН та інших міжнародних організацій, Управління контролю над озброєнням та військово-технічного співробітництва, Управління Євро­пейського Союзу, Управління культурного та гуманітар­ного співробітництва, до складу якого входить і Секретарі­ат Національної Комісії у справах ЮНЕСКО, Історика-архівне управління.

Слід підкреслити, шо структура МЗС та назви функціо­нальних підрозділів не є назавжди усталеними, а можуть переіменовуватись в залежності від зміни геополітичної си­туації чи зовнішньополітичного курсу держави, її стратегії і тактики. Так, у зв'язку з курсом України на інтеграцію з європейськими економічними структурами та структурами безпеки в останні роки виникли два нові управління: Євро­пейського Союзу та Євроатлантичного співробітництва.

Окремі функціональні управління, зокрема Департамент консульської служби, Правовий департамент, Управління політичного аналізу та інформації, Історико-архівне уп­равління, забезпечують спеціальні напрями роботи в за-! гальноміністерському розрізі, надають практичну допомогу всім іншим підрозділам міністерства та закордонним ус­тановам. Так, Управління дипломатичного протоколу -це своєрідний політичний інструмент дипломатії, оскіль-, ки саме через нього посли та інші представники інозем­них держав встановлюють свої перші контакти з країною перебування і отримують першу інформацію про основи ЇЇ внутрішньої і зовнішньої політики. Через Управління державного протоколу керівництво МЗС має можливість доводити до дипломатичних представництв іноземних дер­жав ті чи інші нюанси внутрішньої і зовнішньої політики, стосунків з тією чи іншою країною у доступній і прий­нятній дипломатичній формі.

18

Найпершою турботою Управління державного прото­колу є зустріч нових послів, надання їм всілякої допомоги в облаштуванні і налагодженні діяльності посольства. До вручення послом вірчих грамот всі Його стосунки з МЗС та Іншими офіційними установами здійснюються лише че­рез протокольне управління.

Новоприбулий посол здійснює свій перший візит на­чальнику Управління державного протоколу, від якого довідується про порядок вручення вірчих грамот. Після цього він наносить візит міністру закордонних справ або його першому заступнику, щоб представитись і передати йому копії вірчих грамот, а також текст промови, яку він має виголосити під час вручення вірчих грамот Президенту.

Дуже урочисто проходить церемонія вручення вірчих грамот. До резиденції посла прибуває спеціальний авто­мобіль від глави держави, і начальник (або заступник) управління державного протоколу супроводжує посла до резиденції глави держави, де проходить церемонія вру­чення вірчих грамот. Перед резиденцією піднімаються прапори держави-господаря і держави, яку представляє посол, шикується почесна військова варта. Начальник вар­ти вітає посла, і вони разом обходять стрій, посол вітаєть­ся з почесною вартою.

Посол прибуває для вручення вірчих грамот в установ­леній формі (костюм, дипломатична уніформа, фрак) або в національному одязі. Посла супроводжують співробіт­ники посольства — радники, секретарі в темних костю­мах, а військовий аташе у парадному мундирі.

Вручення вірчих грамот відбувається у парадній залі резиденції глави держави (в Україні — Біла зала Марий­ського палацу) в урочистій обстановці. Після короткої промови посол вручає вірчі грамоти, а глава держави за­прошує його для фотографування і короткої бесіди. Після Церемонії вручення можливе (якщо це передбачено про­токолом) покладання квітів до одного з найшанованіших пам'ятників держави.

Акт вручення вірчих грамот вважається моментом офіційного початку виконання послом своїх обов'язків. Після цього він здійснює візити міністру закордонних справ та іншим офіційним особам, згідно з протокольними пра­вилами держави перебування. Паралельно він наносить візити ввічливості послам інших країн, акредитованим в

19

країні перебування, починаючи із старійшини (дуайєна) дипломатичного корпусу.

Управління державного протоколу забезпечує постійний зв'язок посольств з міністром закордонних справ з усіх (як організаційних, так і політичних) питань, допомагає (або організовує безпосередньо) встановленню контактів з державними установами та громадськими організація­ми, сприяє влаштуванню дипломатичних прийомів, по­їздок дипломатів по країні, екскурсій, відпочинку членів дипломатичного корпусу. Протокольне управління допо­магає посольствам уникати будь-яких порушень встанов­лених в країні протокольних правил, вести свою діяльність, враховуючи специфіку країни.

Управління державного протоколу видає всім членам дипломатичного корпусу та їх сімей спеціальні диплома­тичні акредитаційні картки, своєрідні посвідчення особи дипломата, які забезпечують їм дипломатичні привілеї та імунітет. Весь дипломатичний корпус реєструється в уп­равлінні протоколу, яке періодично видає довідник-спи-сок всіх членів дипломатичного корпусу по кожному по­сольству, зокрема для інформаційного забезпечення по­сольств. Протокольне управління слідкує за дотриманням привілеїв дипломатичного корпусу згідно з міжнародним правом (особиста недоторканність і недоторканність при­міщень та майна дипломатичного представництва, вилу­чення членів дипкорпусу з-під карної, цивільної та адмі­ністративної юрисдикції країни перебування, податкові та митні пільги, право шифрувального листування та недо­торканності дипломатичної пошти, право підняття пра­пора над резиденцією і на транспортних засобах та інші церемоніальні привілеї в залежності від рангу дипломатів).

Управління державного протоколу забезпечує відповідні церемонії у зв'язку з візитами іноземних делегацій до своєї країни.

Таким чином, Управління державного протоколу МЗС — це оперативно-дипломатичний підрозділ мініс­терства, який безпосередньо займається питаннями пере­бування іноземного дипломатичного корпусу, візитами іно­земних делегацій різного рівня, проведенням різних про­токольних та інформаційних заходів для членів дипкор­пусу та іноземних делегацій, враховуючи характер і рівень відносин своєї держави з тією чи іншою державою світу.

20

Питаннями договірне-правового (юридичного) харак­теру МЗС займається Договірно-правовий департамент, що бере безпосередню участь у підготовці проектів дого­ворів та угод, у переговорах по їх підписанню, оформляє ці договори та угоди, веде їх облік та контроль за вико­нанням, як з боку своєї країни, так і партнерів.

При підготовці міжнародних документів Правовий де­партамент слідкує за тим, щоб у документах, які підпису­ються, уникати будь-яких моментів або деталей, які мог­ли б у даному конкретному випадку або в майбутньому, як прецедент, завдати шкоди зовнішньополітичним інте­ресам України.

Досить важливі функції в загальному плані роботи МЗС повинно виконувати Істерико-архівне управління: підго­товка різних довідок та історичних матеріалів для терито­ріальних та функціональних управлінь; наукова розробка зовнішньополітичних архівів; підготовка до публікації ар­хівних дипломатичних документів; участь у видавничій діяльності.

Управління політичного аналізу та інформації забез­печує збір та аналіз інформації з посольств України за кордоном та засобів масової інформації (ЗМІ) інших країн і подання її керівництву міністерства та держави.

Завданням Управління політичного аналізу та інфор­мації є опрацювання та узагальнення порушених іншими підрозділами політичних проблем у глобальній проблема­тиці сучасних міжнародних відносин та їх відповідності визначеним напрямам зовнішньої політики. У цьому кон­тексті управління виступає як координуючий підрозділ МЗС, покликаний забезпечити всебічне опрацювання про­блем та врахування тих аспектів, які лежать за межами компетенції керуючого управління, шоб уникнути мож­ливих негативних наслідків суто прикладного підходу до комплексних питань зовнішньої політики. На це управлі­ння покладається завдання відслідковування тенденцій роз­витку зовнішньополітичних ситуацій в світі, окремих ре­гіонах і країнах (на основі інформації посольств та інших Фкерел) та аналіз діяльності МЗС в цілому, а також його °кремих підрозділів та закордонних представництв, підго­товка пропозицій щодо реакції на зміни ситуації або дій окремих країн,

Управління політичного аналізу налагоджує контакти

21

та бере участь у співробітництві міністерства з науковими та політичними центрами, громадськими організаціями, товариствами та іншими установами, діяльність яких має безпосереднє відношення до галузі зовнішньої політики або торкається її.

Управління культурного та гуманітарного співробітниц­тва розробляє та здійснює разом з відповідними міністер­ствами і відомствами зовнішньополітичну концепцію співробітництва України з зарубіжними країнами в куль­турній та гуманітарних сферах, що включає культуру, ос­віту, науку, інформацію, туризм, молодіжні і спортивні зв'язки, охорону здоров'я, соціальні проблеми. Управлін­ня забезпечує оформлення договірно-правової бази, бере участь у вирішенні важливих питань державної політики, таких, як захист прав української національної меншини у зарубіжних країнах, збереження її національної само- І бутності; повернення в Україну культурних цінностей, незаконно вивезених з її території; одержання гуманітар­ної допомоги із зарубіжних країн.

Управління здійснює зв'язки з ЮНЕСКО та іншими міжнародними і регіональними організаціями, забезпечує участь України в їх діяльності; використовує канали та можливості ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій для популяризації національної культури, науки, освіти, ] досягнень в соціальній та гуманітарній сферах. Воно та­кож підтримує оперативний зв'язок з дипломатичними представництвами України за кордоном з питань куль-Я турного та туманітарного співробітництва, аналізує робо­ту дипустаноіз по цих напрямах; підтримує контакти з дип-1 ломатичними установами зарубіжних держав в Україні; проводить роботу по отриманню від ЮНЕСКО фінансо- ] вої та консультативної допомоги у здійсненні українськи­ми представництвами та організаціями заходів і проектів у сфері діяльності ЮНЕСКО.

Один з найбільших підрозділів МЗС — Департамент консульської служби — забезпечує за дорученням керів­ництва МЗС консульські відносини України з іноземки- І ми державами, захист прав та інтересів України, її грома-| дян та юридичних осіб за кордоном. Департамент консульської служби: — активно сприяє в межах своєї компетенції органам виконавчої влади та місцевого самоврядування Ук«

22

раїни, іншим установам та організаціям у встанов­ленні та розвитку ділових зв'язків з партнерами за кордоном;

Департамент консульської служби разом з іншими підрозділами міністерства забезпечує правильне стягнен­ня консульських зборів за здійснення консульських дій та надання консульських послуг, надання в окремих випад­ках матеріальної допомоги громадянам України, які зна­ходяться за кордоном.

Специфічну роль і завдання виконують інші функціо­нальні управління. Наприклад, Управління ООН та міжна­родних організацій займається політичними питаннями діяльності України в ООН та в інших міжнародних орга­нізаціях, аналізує ситуацію та вивчає позицію країн-членів ООН з метою інформації керівництва МЗС України. Уп­равління координує дії міністерств і відомств України, які беруть участь у діяльності міжнародних організацій, надає їм необхідну методичну, консультативну та інформаційну допомогу, погоджує у встановленому порядку директиви, вказівки та технічні завдання офіційним делегаціям, упов­новаженим брати участь в роботі сесій органів міжнарод­них організацій, конференціях, переговорах, консультаціях.

Управління відповідає за моніторинг і співробітництво з питань прав людини, в тому числі прав людини в інших країнах; функціональну взаємодію з механізмами системи ООН по забезпеченню прав людини, імплементацію до­кументів ООН у галузі прав людини.

23

Управління економічного та науково-технічного спів­робітництва забезпечує реалізацію завдань зовнішньої по­літики України в сфері економіки, науки і техніки; ефек­тивне використання та розвиток економічного та науко­во-технічного потенціалу; сприяння інтеграції України в міжнародний економічний та науково-технологічний простір.

Головним завданням Управління контролю над оз­броєннями та військово-технічного співробітництва є: забезпечення державної політики у сфері контролю над озброєннями та військово-технічного співробітництва Ук­раїни з іноземними державами, виходячи з національних інтересів України та укладених нею міжнародних угод; забезпечення координації зовнішньополітичної діяльності в галузі нерозповсюдження, експортного контролю, військово-технічного співробітництва, контролю над роз­зброєнням та озброєнням.

Управління Євроатлантичного співробітництва відпо­відає за забезпечення максимально ефективного співробіт­ництва України з ОБСЄ, РЄ, НАТО у зовнішньополітичній діяльності нашої держави, спрямованої на захист націо­нальних інтересів і реалізацію стратегічних завдань, а саме: забезпечення її суверенітету, незалежності, територіаль­ної цілісності, непорушності кордонів, утвердження Ук­раїни як демократичної правової держави, надійного і пе­редбачуваного партнера.

Управління забезпечує надання експертної допомоги та координує роботу міністерств і відомств України, участь її представників у заходах, пов'язаних з діяльністю захід­ноєвропейських структур безпеки, і співробітництво у за­ходах по запобіганню конфліктам, врегулюванню криз та постконфліктній реабілітації.

Компетенцією Управління Європейського Союзу є зов­нішньополітичне забезпечення стосунків України з Євро­пейським Союзом (ЄС), координація відносин органів виконавчої влади України з ЄС, надання інформаційної, методичної та організаційної допомоги учасникам зовніш­ньополітичних відносин у частині їх стосунків з ЄС.

До адміністративно-технічних підрозділів МЗС відно­сяться: Управління кадрів та навчальних закладів, Загаль­ний секретаріат, Управління розвитку та забезпечення дип­ломатичної служби, Управління інформаційних технологій,

24

Валютно-фінансове управління, Фінансове управління, Курси іноземних мов.

Вже самі назви підрозділів свідчать про їх основні на­прямки роботи, але кожен з них має ще й свої специфічні особливості.

Загальний секретаріат забезпечує отримання і відправ­лення всієї кореспонденції міністерства, контроль за ви­конанням особливо важливих документів, взаємозв'язок між підрозділами МЗС,

Функції Управління кадрів і навчальних закладів мають в основному внутрішній характер; воно забезпечує підбір і підготовку кадрів дипломатичного і адміністративно-тех­нічного персоналу як для центрального апарату, так і для закордонних установ, підтримує тісний оперативний зв'я­зок у цьому плані з закордонними установами.

Управління розвитку та забезпечення дипломатичної служби займається вирішенням широкого кола політико-правових і організаційних питань, пов'язаних із створен­ням належних умов для відкриття і функціонування дип­ломатичних представництв України за кордоном; органі­заційно-господарського забезпечення центрального апа­рату.

Управління інформаційних технологій надає допомогу закордонним установам у плані обслуговування зв'язку та електронної техніки.

Валютно-фінансове управління забезпечує фінансову діяльність закордонних установ, а Фінансове управління — центрального апарату.

Отже, з вищезазначеного видно, що вся величезна і багатогранна зовнішньополітична діяльність держави як поточна, так і перспективна, досить чітко розподіляється між відповідними підрозділами міністерства, які стоять на сторожі зовнішньополітичних інтересів нашої держави, її зобов'язань щодо іноземних держав і зобов'язань останніх стосовно України; забезпечують міжнародне співробітни­цтво України в політичній, економічній, культурно-гума­нітарній, військовій та інших галузях, захищаються інте­реси держави в складних ситуаціях.

Загальне керівництво міністерством і спрямування його діяльності, розгляд загальних і конкретних міжнарод­них проблем, підготовка відповідних рекомендацій для вищого керівництва країни здійснюється міністром, його заступниками та іншими посадовими особами, які

25

входять до складу керівництва зовнішньополітичного ві­домства.

Керівництво міністерства здійснює безпосередній вплив на щоденну діяльність підрозділів центрального апарату і закордонних представництв. Крім цих загальних функцій керівництво міністерства щоденно спілкується з послами держав, акредитованими в країні, бере участь в різних протокольних і офіційних заходах, веде переговори з пред­ставниками іноземних держав, відвідує міжнародні кон­ференції, симпозіуми, семінари і т. п.

Прийом послів, посланників і тимчасових повірених у справах складає досить значний напрямок роботи керів­ництва міністерством, оскільки під час таких бесід через своїх послів уряди країн, яких вони представляють, став­лять перед урядом країни перебування питання, які сто­суються взаємовідносин між державами з глобальних про­блем, а також двосторонніх відносин. Часто керівництво держави доручає міністру закордонних справ чи його за­ступнику передачу важливих повідомлень чи пропозицій для країн-партнері в через послів відповідних держав. Важливе значення при цьому має особисте спілкування з послами, бо саме під час таких зустрічей можна отримати детальнішу інформацію, ніж ту, яку можна отримати з офі­ційних документів. Кожній такій зустрічі передує велика підготовча робота. Визначається коло питань, які можуть розглядатися під час зустрічі, продумуються відповіді на них, прогнозуються неочікувані (але можливі) проблеми. Вся підготовча робота ведеться разом з відповідними управліннями МЗС, іноді із залученням спеціалістів з міжнародних питань в сфері науки, ЗМІ і т. п.

Внаслідок таких зустрічей, як правило, готуються за­писи бесід. Вони можуть також фіксуватись у вигляді угод, комюніке, повідомлень для преси.

Важливим джерелом інформації є дипломатичні прийо­ми, які використовуються послами для того, щоб з'ясува­ти точку зору членів уряду і керівництва МЗС-по тому чи іншому питанню, в неформальній обстановці попередньо погодити ті чи інші домовленості, зробити перший крок у підготовці певних важливих рішень.

Дуже часто у дипломатичній практиці під час переговорів, конференцій, форумів можна досягти більшого в так званих кулуарних бесідах, ніж під час офіційних засідань.

26

Управління міністерства вирішують окремі важливі проблеми міжнародного значення або двосторонніх відно­син. Вони забезпечують:

— взаємодію між управліннями МЗС (функціональні-
територіальні, перші і другі -- з адміністративно-
фінансовими підрозділами і т. п.).

Говорячи про центральний апарат МЗС, треба завжди пам'ятати, що це установа, політичне спрямування якої, відповідальність і політична зрілість характеризують рівень державної роботи. «Професіоналізм, патріотизм і по­рядність» — так формулюються негласні вимоги до україн­ських дипломатів. В апараті МЗС повинні працювати про­фесіонально підготовлені і патріотично налаштовані люди з широким світоглядом, Із знанням кількох мов. Справжнь­ого дипломата характеризують аналітичне мислення, опера­тивність, чіткість і точність в роботі, увага до, здавалось би, дрібниць, враховуючи, що в дипломатії дрібниць не буває.

Для здійснення зовнішніх зносин ще за сивої давнини правителі держав направляли в інші країни своїх послів. Згодом створювались постійні чи тимчасові дипломатичні представництва і місії, посилались делегації для ведення двосторонніх чи багатосторонніх переговорів, а також для участі у міжнародних конференціях, конгресах, урочистих церемоніях.

27

Впродовж століть сформувався юридичний статус по­стійних дипломатичних представництв, їх функції і обо­в'язки, правила і норми поведінки дипломатів, їх привілеї та імунітет. Але єдиним для дипломатів усіх часів було і залишається найважливіше правило — представляти і за­хищати інтереси своєї країни в інших державах, з якими вона має дипломатичні відносини. «Дипломатія,— писав відомий англійський політик Е. Сатоу,— це застосування розуму і такту до ведення офіційних відносин між уряда­ми незалежних держав». (6)

Дипломатичну діяльність за межами країни здійсню­ють закордонні державні органи зовнішніх зносин, які поділяються на дві категорії: постійні та тимчасові.

Постійні органи — посольства і місії, представництва при міжнародних організаціях — ведуть повсякденну дип­ломатичну діяльність за кордоном, представляючи і захи­щаючи там інтереси своєї держави.

Тимчасові органи — це різного роду делегації, окремі представники за кордоном, спостерігачі при міжнародних комісіях, на конференціях і конгресах; делегації чи окремі представники на державних ювілеях, коронаціях, інавгу­раціях, траурних церемоніях.

Постійні закордонні органи зовнішніх зносин за ха­рактером своєї діяльності можуть бути дипломатичними, як, наприклад, посольства або представництва при ООН, ЮНЕСКО, Раді Європи, Європейському Союзі, вони ма­ють представницький характер і виконують політичні функції. На відміну від них консульські установи за кор­доном мають інший міжнародно-правовий статус і, в прин­ципі, у повному розумінні цього виразу не вважаються дипломатичними представництвами.

Постійне дипломатичне представництво за кордоном — це особливого роду державна установа, завданням якої є підтримка і розвиток офіційних стосунків з країною пере­бування, захист прав та інтересів своєї держави, ЇЇ грома­дян і юридичних осіб. Посольство — найвище за рангом дипломатичне представництво, яке, як правило, очолю­ється послом або тимчасовим повіреним у справах. Посол акредитується при главі держави, а тимчасовий повіре­ний у справах -- при міністрові закордонних справ. Посланники акредитуються при главі уряду. Глави дип­ломатичних представництв є найвищими офіційно акре-

28

дитованими представниками держави в країні перебу­вання.

В 1961 р. на Віденській конференції по дипломатично­му праву була прийнята нова спеціальна конвенція про дипломатичні зносини, яка чітко окреслила функції дип­ломатичного представництва, склад дипломатичного пер­соналу, дипломатичні класи глав дипломатичних представ­ництв тощо.

За Віденською конвенцією (ст. 3)!:

«Функції дипломатичного представництва полягають,

зокрема:

а) у представництві акредитуючої держави в державі

перебування;

Ь) у захисті в державі перебування інтересів акредиту­ючої держави та її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

с) у веденні переговорів з урядом держави перебування;

сі) у з'ясуванні всіма законними засобами умов і подій в державі перебування та повідомленні про них уряду ак­редитуючої держави;

е) у заохоченні дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та в розвиткові їх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки». (7)

Ддя безперешкодного здійснення дипломатами своїх функцій Віденська конвенція передбачає надання для них дипломатичного імунітету і особливих привілеїв.

Дипломатичний імунітет гарантує:

  1. Особисту недоторканність, а також недоторканність
    службових приміщень і майна.

  2. Звільнення від місцевої кримінальної, цивільної і
    адміністративної юрисдикції.

  3. Право шифролистування і недоторканності дипло­
    матичної кореспонденції, яка перевозиться дипломатич­
    ними кур'єрами.

Привілеї:

  1. Звільнення від сплати прямих податків.

  2. Відміну мита.

  3. Право піднімати прапор над офіційною резиденцією,

1 Прийнята 18 квітня 1961 р. Ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР 21 березня 1964 р., набрала чинності 24 квітня 1964 р. (для України 12 липня 1964 р.).

29

право використовувати дипломатичну форму (там, де це практикується). (8)

Україна надає іноземним дипломатичним представ­ництвам всі передбачені Віденською конвенцією пільги і привілеї, але на засадах повної взаємності.

Крім посольств Існують також дипломатичні представ­ництва (місії) при міжнародних організаціях, зокрема Постійне представництво України при ООН, Постійне представництво України при відділенні ООН та інших міжнародних організаціях в Женеві, Постійне представ­ництво України при міжнародних організаціях у Відні, Постійне представництво України в ЮНЕСКО, Постійне представництво України при Раді Європи, Постійне пред­ставництво України при координаційних інститутах СНД, Представництво України при ЄС, Місія України при НАТО. Ці представництва забезпечують участь України в системі багатосторонніх стосунків на рівні світових та євро­пейських міжнародних організацій.

Крім посольств та представництв (місій) за кордоном діють також консульства, які представляють державу в питаннях захисту інтересів громадян та держави в галузі торгових та майново-правових відносин; видають паспор­ти фомадянам своєї держави, що постійно проживають в країні перебування, а також візи іноземним громадянам і особам без громадянства.

Як правило, держава створює консульства там, де ком­пактно проживає велика кількість її громадян або мають місце широкі економічні та культурні контакти, в міжна­родних морських портах.

Представляючи державу переважно в плані майново-правових та громадянських відносин, консульства при відсутності інших дипломатичних представництв часто відіграють і важливішу роль, виконуючи деякі політичні функції.

Для виконання специфічних завдань (наприклад, пе­реговорів по проблемах кордону, використання морських просторів) або участі в міжнародних конгресах, конфе­ренціях створюються делегації, які також мають певні тим­часові права в державних органах зовнішніх зносин.

Використана

література

1. Юридична енциклопедія: 2 том.— К.., 1999.—

С. 182.

  1. Див.: БлащенкоН.П., Дурдиневскии В. Н.
    Дигоюматическое й консудьское право.— М.,
    1962.-С.90.

  2. Офіційний вісник України: Щотижневий
    збірник актів законодавства № 14.— К.,
    1999.-С. 16.

4 Там же.— С. 19. 5. Там же.-С. 19-20.

6 СатоуЗ. Руководство по дишюматическои практике.- М., 1947.- С. 27.

  1. РуденкоГ.М. Україна дипломатична.— К.,
    1999-- С. 124.

  1. Там же.- С. 128-129.

ЗО


розділ
2

ОРГАНІЗАЦІЯ

ВНУТРІШНЬОЇ

РОБОТИ

ДИПЛОМАТИЧНОГО

ПРЕДСТАВНИЦТВА

Колектив

це група, до якої ми

належимо.

NN

ПЕРШИМ КРОКОМ ДО ВСТА-новлення дипломатичних від­носин, а відповідно і відкриття дипломатичного представниц­тва є взаємне визнання дер­жав. Визнання держави можливе у двох формах: «де-факто», коли ви­знається сам факт існування дер­жави і її уряду, і «де-юре», тобто визнання з усіма юридичними пра­вами і привілеями в міжнародних відносинах.

Після підтвердження на рефе­рендумі 1 грудня 1991 р. Акту про­голошення незалежності України, схваленого Верховною Радою Ук­раїни 24 серпня 1991 р., розпочав­ся активний процес становлення України як суверенної, самостійної і незалежної держави, визнання її як суб'єкта міжнародних стосунків. Першими Україну визнали Канада і Польща — 2 грудня, Угорщина -З грудня, Латвія і Литва — 4 груд­ня, Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія, Хорватія — 5 грудня. Зага­лом протягом грудня 1991 р. неза­лежність України визнали 66 дер­жав світу.

Другим кроком є встановлення дипломатичних відносин, яке відбу­вається після відповідних перего­ворів, у формі обміну листами між главами держав або главами урядів, а інколи і міністрами закордонних справ з визначенням рангу дипло­матичного представництва (посоль­ство, місія) чи консульської ус­танови.

Подальшим кроком є взаємне призначення дипломатичних пред­ставників (послів, посланників).

В дипломатичній практиці обов'язковим є запит про зго­ду (агреман) на призначення посла (посланника). З цією метою уряду приймаючої держави повідомляються короткі дані про кандидата, включаючи прізвище та ім'я, рік на­родження, освітній рівень, сімейний стан, основні відо­мості про службову діяльність, які передаються у вигляді пам'ятки без будь-якого офіційного супроводжуючого лис­та і без реєстрації. Як правило, приймаюча сторона про­тягом 2—3 тижнів після отримання пам'ятки має дати позитивну відповідь, причому, чим вищим є рівень дружніх стосунків між державами, тим швидше вирішується це питання.

Бувають, хоч і дуже рідко, випадки, коли приймаюча сторона не бажає бачити ту чи іншу конкретну особу в якості посла (посланника). В такому разі протягом трива­лого часу жодної відповіді не дається, що направляюча сторона має розуміти як відмову. У відповідь на такий недружній крок направляюча сторона, як правило, теж протягом певного часу залишає вакантною посаду посла, щоб тим самим виявити своє незадоволення відхиленням кандидатури, яка була заакцептована урядом направляю­чої сторони.

Агреман запитується тільки на персону посла (послан­ника), але деякі держави практикують запит і на призна­чення аташе з питань оборони. На інших співробітників посольства не прийнято робити запити і отримувати зго­ду, хоч це і не гарантує від можливої відмови у видачі візи будь-кому з них, що і є фактичним відхиленням поданої кандидатури.

Оскільки в історії дипломатії відомі приклади призна­чення дипломатичних представників без погодження з країною перебування, що викликало напруження у сто­сунках між державами, то з метою уникнення цього в ст. 14 Віденської конвенції записано, що «акредитуюча держава повинна переконатися в тому, що держава перебування дала агреман на ту особу, яку вона планує акредитувати як главу представництва в цій державі». Після отримання агреману видається указ глави держави про призначення посла з публікацією в офіційній газеті. Про це ж повідом­ляє І преса приймаючої сторони. Після цього посол отри­мує скріплені підписом глави держави вірчі грамоти і відбу­ває в країну призначення.


32

33

Зустрічає новоприбулого посла, як правило, началь­ник протокольного управління або його заступник та інші офіційні особи. Якщо здійснюється приїзд в країну, з якою тільки нещодавно встановлено відносини, посол по при­бутті може зробити коротку заяву для ЗМІ про основні завдання, які поставлені перед ним урядом його держави стосовно розвитку відносин з державою перебування.

Відразу після прибуття до країни посол наносить візит начальнику (шефу) державного (дипломатичного) прото­колу, який знайомить його з порядком акредитації в краї­ні перебування. Після цього посол вручає копії вірчих грамот міністру закордонних справ або його заступнику. В перші дні перебування в країні може бути нанесений візит дуайєну (старійшині) дипломатичного корпусу з ме­тою представлення. До вручення вірчих грамот офіційні контакти з послом не практикуються, бо лише після вручення вірчих грамот посол юридичне вступає в свої права.

Вручивши вірчі грамоти главі держави перебування, посол розсилає особисту ноту керівникам всіх посольств і місій, акредитованих в країні перебування, повідомляючи про вручення вірчих грамот і що він був би радий підтри­мувати офіційні контакти з ними. Слідом за цим розпо­чинається процес нанесення візитів офіційним особам держави — главам парламенту і уряду, міністру закордон­них справ, його заступникам та керівникам відповід­них підрозділів, іншим міністрам та офіційним особам держави.

Ці візити, як правило, є візитами ввічливості І не зав­жди носять протокольний характер (в залежності від за­гального рівня і характеру відносин з країною перебуван­ня або з країною, яку представляє глава дипломатичної установи), але дають можливість передати першочергову інформацію про свою країну і отримати певні відомості від співрозмовника. Зазвичай, під час бесід сторони не торкаються складних, а тим більше неоднозначних (бо­лючих) питань взаємних стосунків, а в умовах доброзич­ливості зав'язують лише попередні контакти. Ці перші бесіди, як правило, дають лише попереднє уявлення про людей, з якими доведеться працювати в майбутньому, а також окреслюють найближче коло питань, з якими по­сольству доведеться мати справу.

Подібні попередні контакти відбуваються і серед інших

34

співробітників посольства з колегами відповідного рівня МЗС країни перебування і дипломатичного корпусу. Рад­ники зустрічаються з радниками, секретарі з секретарями, військові аташе з військовими представниками. Після нього відбуваються ревізити послів та дипломатів з інших по­сольств. Посол може провести коктейль з нагоди початку своєї діяльності в країні.

Досвід свідчить, що двох-трьох місяців досить, щоб розібратися з реальною ситуацією в країні перебування і в подальшому плідно працювати з метою поглибленого вивчення різнобічних питань внутрішньополітичного та зовнішньополітичного життя країни. (1)

Зміст цих перших візитів розглядається на нарадах апа­рату, відбувається обмін думками щодо проведених зустрі­чей і бесід, обговорюються найцікавіші їх моменти, що мають значення для роботи посольства, а також міжна­родних відносин.

Як же виглядає структура дипломатичного представ­ництва (посольства або місії)? Структура посольства зале­жить в першу чергу від масштабів майбутньої діяльності представництва, в тому числі і від кількості співробітників. Класична структура великого посольства складається з таких підрозділів:







— група з адміністративно-господарських питань.
Окремим підрозділом посольства є консульський відділ,

що займається консульськими проблемами (в межах всієї країни — якщо в країні не акредитовані генеральні кон­сульства, або в межах консульського округу).

Група з питань внутрішньої політики займається ана­лізом внутрішньополітичної ситуації в країні перебуван­ня, контактує з представниками канцелярії глави держа­ви, парламенту, уряду, політичних партій, громадських та релігійних організацій. Прогнозує та інформує центр про можливий вплив тих чи інших внутрішньополітичних подій країни перебування (виборів, референдумів, політичних,

35

парламентських, урядових криз тощо) на стан відносин з акредитуючою країною.

Група з питань зовнішньої політики здійснює постій­ний моніторинг багатосторонніх та двосторонніх відно­син країни перебування з організаціями системи ООН, іншими міжнародними організаціями, її двосторонні відно­сини, зокрема з країнам й-сусідам й своєї держави. Наприк­лад, українських дипломатів в країні перебування більше цікавить стан відносин Канади, Великобританії чи КНР з Росією, Білоруссю, Молдовою, Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Туреччиною, ніж, скажімо, з країнами Африки чи Латинської Америки.

В сьогоднішній час економічної глобалізації особливої уваги набувають питання саме економічних відносин між державами, проблеми торговельного та науково-технічно­го співробітництва, а тому надзвичайно важливі завдання постають перед групою з питань економіки. Це — систе­матичний поглиблений моніторинг стану економічних відносин країни перебування зі своєю країною, турбота про захист національних економічних інтересів на ринках країни перебування. Співробітники цієї групи аналізують статистичні дані економічного та фінансово-банківського характеру з метою інформування керівництва своєї краї­ни про можливі позитивні або негативні моменти у сфері взаємних економічних відносин. Варто ще раз підкресли­ти, що в умовах економізації дипломатичної служби важ­ко переоцінити значення цього підрозділу посольства.

Роботою цих найважливіших підрозділів посольства керують, як правило, радники-посланники з політичних і економічних проблем.

У великих посольствах може створюватись окрема група з питань культури і гуманітарних проблем, яка зай­мається питаннями культурного і наукового співробіт­ництва, співробітництва в галузі охорони здоров'я, туриз­му та ін.

Група (сектор) преси здійснює систематичний щоден­ний моніторинг матеріалів преси, передач радіо й телеба­чення, в першу чергу стосовно відносин зі своєю країною. Співробітники цієї групи готують і направляють до цент­ру щоденні огляди преси країни перебування, свої прес-релізи, влаштовують прес-конференції, брифінги, забез­печують інші форми контактів зі ЗМІ.

36

Секретаріат посла виконує функції контактного підроз­ділу між послом і керівниками груп, забезпечує підготов­ку нарад. Надзвичайно важливим в діяльності секретаріату є виконання протокольних функцій як стосовно перебу­вання в країні, так і під час підготовки офіційних І робо­чих візитів глави своєї держави, керівництва парламенту, глави уряду, міністра закордонних справ.

Група з адміністративно-господарських питань забез­печує життєдіяльність представництва, турбується про умови проживання співробітників, займається проблема­ми транспорту, поточних ремонтів, організації диплома­тичних прийомів і т. п.

Звичайно, говорячи про групи різного функціональ­ного призначення, маються на увазі великі посольства, наприклад в Москві, Вашингтоні, Брюсселі. В переважній більшості посольств подібних груп не існує, бо там пра­цює невелика кількість дипломатів. Але, незважаючи на це, практично по кожному з напрямів діяльності посоль­ства працюють 1—2 дипломати, які повинні забезпечува­ти визначений напрям роботи.

Крім вищеназваних підрозділів в складі посольств Ук­раїни є торгово-економічні місії, які займаються практич­ними питаннями відповідних контактів, ініціюють і бе­руть участь у підготовці різного роду заходів економічного характеру (форуми, ярмарки, конференції), здійснюють моніторинг видань з питань економіки, їх публікацій, ста­тистичних матеріалів. Місії направляють матеріали, як правило, на адресу економічних відомств своєї країни, а копії (хоч і не завжди) в МЗС. Доцільність існування цьо­го підрозділу — питання дискусійне і багато спеціалістів схиляються до думки, що в складі посольства має існува­ти лише один економічний підрозділ — бюро (чи апарат) економічного радника, який би займався глобальними, стратегічними питаннями дво- чи багатосторонніх еконо­мічних відносин, а конкретні справи торговельного ха­рактеру необхідно передати торговельно-комерційним центрам на принципах госпрозрахунку, які перебувати­муть за межами посольства.

В дипломатичних представництвах функціонує також апарат військового аташе (або аташе з питань оборони). Ця структура діє в абсолютній більшості посольств і за­безпечує контакти по лінії міністерств оборони, військо-

37

во-технічного співробітництва та протокольно-представ­ницького характеру.

В сучасному неспокійному світі, в умовах активізації міжнародного тероризму (захоплення посольств, диверсійні акти проти них, викрадення дипломатів з метою викори­стання їх як заручників, вбивства дипломатичних співро­бітників) дуже актуальним стає питання безпеки і охоро­ни дипломатичних представництв. За останні 5—7 років акредитуючі держави значно посилили увагу до режиму безпеки своїх представництв, створення системи внут­рішньої охорони посольств. Практично в усіх диплома­тичних представництвах України ці функції здійснюють офіцери безпеки разом з комендантами охорони, як пра­вило військовослужбовцями Прикордонних військ Украї­ни. Крім цього, в ряді посольств України за кордоном забезпечена зовнішня охорона силами відповідних відомств країни перебування, але, на жаль, це практикується да­леко не завжди, хоча Україна забезпечує практично всі посольства і резиденції послів постійною зовнішньою охо­роною.

Всю роботу дипломатичного представництва забезпе­чує персонал, який поділяється на дві категорії — дип­ломати і адміністративно-технічні працівники. Очолює дипломатичне представництво посол або постійний пред­ставник України при міжнародній організації в ранзі посла. Організаційні роботи в посольстві, як правило, за­безпечує радник-посланник (у великих посольствах) або радник, який є другою особою після посла. В складі по­сольств України радники-посланники є в Австрії, Бельгії, Білорусі, Великобританії, Ізраїлі, Канаді, Китаї, Російській Федерації, США, Франції, ФРН.

Окремі групи в посольствах очолюють радники або перші секретарі. В окремих посольствах України можуть бути радники або перші секретарі, котрі займаються кон­тактами зі службами міністерства внутрішніх справ або митної чи прикордонної служб країни перебування. У ве­ликих посольствах бувають радники з питань культури і гуманітарних проблем, науки і науково-технічних проблем, сільського господарства. Далі йдуть другі, треті секретарі, аташе, референти, які займаються конкретними питання­ми у групах.

Групу з адміністративно-господарських питань можна

38

умовно поділити на окремі складові, куди входять кан­целярія, бухгалтерія, господарський та транспортний під­розділи. В переважній більшості посольств України вище­названі функції виконують, як правило, одна-дві особи. Слід підкреслити, що і на цих співробітників покладається досить широке коло обов'язків по забезпеченню роботи канцелярії (прийом і відправка дипломатичної пошти, кон­троль за своєчасним виконанням документів, ведення ар­хіву і підготовка матеріалів до здачі в центральний архів, обслуговування оргтехніки); бухгалтерії (фінансові розра­хунки по веденню господарства посольства, контроль за дотриманням бюджетної дисципліни, за економним і раціо­нальним використанням коштів); господарського підроз­ділу (підготовка договорів оренди, ремонту, здійснення господарських закупок); транспортного — (забезпечення перевезення співробітників та вантажів посольства).

Як правило, в кожному посольстві приймається роз­порядження, за яким детально розписуються функціо­нальні обов'язки кожного співробітника, від посла і до завгоспа та механіка-водія.

Крім цього посол розробляє і затверджує ряд інструк­цій, котрі регламентують життєдіяльність дипломатичного представництва. Це насамперед інструкція по внутріш­ньому розпорядку роботи посольства, в якій окреслено основні обов'язки співробітників та адміністрації дипло­матичного представництва, використання робочого часу, порядок заохочень та стягнень, деякі моменти загального порядку призначення і звільнення співробітників по­сольства.

Також окремі аспекти діяльності посольства можуть регламентуватись інструкціями про порядок прийому іно­земних делегацій, груп та окремих представників і прове­дення роботи з ними; про дії співробітників посольств у разі виникнення позаштатних чи надзвичайних ситуацій; про умови та порядок використання службового автотран­спорту посольства; чергування по посольству і т. д.

Вся робота дипломатичного представництва за кордо­ном ведеться на основі планів роботи, які поділяються на перспективні (річні), квартальні або місячні, тижневі і щоденні плани-графіки поточної роботи.

Річний план роботи включає додаткові оперативні пла­ни на коротші часові періоди, які деталізують окремі по-

39

Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации