Язичницькі вірування, культи та обряди стародавніх слов'ян (укр) Языческие верования, культы и обряды древних славян - файл n1.doc

Язичницькі вірування, культи та обряди стародавніх слов'ян (укр) Языческие верования, культы и обряды древних славян
скачать (126.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc127kb.02.11.2012 14:06скачать

n1.doc

Язичницькі вірування, культи та обряди стародавніх слов'ян


П л а н :

І. Вступ. Розвиток учення про язичницькі вірування.

ІІ. Основна частина:

  1. Вірування стародавніх слов'ян:

    • Основи та розвиток слов'янської релігії;

    • Слов'янська космогонія;

    • Язичницький пантеон;

    • “ Велесова книга"

    • «Світлі» і «темні» сили;

    • «Нижча міфологія» слов’ян.

  2. Культи:

    • Поховальний та сімейно-родовий культ предків;

    • Общинні хліборобські культи;

    • Знахарство і лікувальна магія;

    • Служителі древнєслов’янських культів;

    • Переростання племінних культів в державні.

  3. Обряди:

    • Весняні обряди;

    • Літні обряди;

    • Зимові обряди.

ІІІ. Висновок. Питання про міфологію і загальний характер слов’янської релігії.


Вступ. Розвиток учення про язичницькі вірування.

Древня, дохристиянська релігія слов'янських народів відома нам ще далеко не достатньо. Вчені почали цікавитися нею тільки з кінця XVIII століття, коли взагалі прокинулась національна самосвідомість багатьох слов'янських народів, а в європейській літературі стала проявлятися цікавість до народної культури, народної творчості. Але до цього часу всі слов'янські народи, вже давно навернуті в християнство, встигли забути свої древні вірування; збереглися у них лише деякі народні звичаї та обряди, колись пов’язані з цими віруваннями.

Тому в творах кінця XVIII і початку ХІХ століття про древнєлов'янську релігію більше романтичної фантазії, ніж історичних фактів. Тільки з кінця ХІХ століття почалися спроби тверезо і серйозно, на основі достовірних джерел розглянути збережені відомості про дохристиянські вірування слов'янських народів.[6,201]


І. Вірування стародавніх слов'ян.

1. Основи та розвиток слов'янської релігії.

Порівнюючи різні свідчення і перекази про язичницькі богослужіння у стародавніх слов'ян, помічаємо, не зважаючи на місцеві особливості, основи легенд були у всіх слов'ян однаковими. Слов'янські легенди, за нечисленними і скупими відомостями, записаними чужоземними письменниками, і уривчастими переказами про язичницьку обрядовість, заховану в народі, не могли скластися в систему, як міфологія грецька чи римська; проте і на цьому бідному матеріалі можна досить ясно визначити поняття про найвищого Бога.

За свідченням літописів Прокопія Кесарійського, Гельмгольда і біографа Оттона, стародавні слов'яни вірили в єдиного бога, називаючи його верховним, небесним богом, богом богів. У Нестора також бачимо, що слов'яни руські мали поняття про найвищу істоту, що звалась переважно богом чи богом Вседержителем, і відрізняли його від бога Перуна та інших другорядних богів. Слов'яни вшановували в ньому батька природи і владику світу, воля якого править долею світу, сила якого утримує все; його вважали владикою неба, джерелом божественної сили і називали Великим богом, Старим богом чи Прабогом – Сварогом.

Інші боги були істотами, що походили від верховного бога, його витворами, що залежали від нього, посередниками між ним і світом. Але я притримуюсь думки, що ці «витвори єдиного Бога» були скоріше не богами, а іпостасями Єдиного Бога.[7]

На самому початку ХІІ століття руський літописець, сучасник Володимира Мономаха (може навіть паломник ігумен Данило?) дав дуже цікаву періодизацію слов'янського язичництва, поділивши його на чотири стадії:

Як висновок, можна сказати, що релігія древніх слов'ян, принаймні східних, була монотеїстичною. [4,755]
2. Слов'янська космогонія.

Слов'янська космогонія не залишила нам послідовного вчення, однак є сліди цього поняття. В літературозованому вигляді вона найбільш повно викладена в А. Асова («Свято-Русские Веды. Книга Коляды», Асов А. И. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001.).

Як і в Біблії там сказано: «До рождения Света Белого тьмой кромешною был окутан Мир. Был во тьме лишь Род – Прародитель наш. Род – Родник Вселенной, Отец богов. Был вначале Род заключён в яйце … он родил Любовь – Ладу-матушку … и родил Он Царство Небесное, а под ним создал Поднебесное. Отделил Океан – море синее от небесных вод твердью каменной. Разделил Свет и Тьму, Правду с Кривдою. Род из уст испустил птицу Матерь Сва, Духом Божьим родил Сварога. И Корову Земун, и козу Седунь Он сотворил во Царстве Своём Святом. И из их сосцов разлилось молоко по небесному своду синему … и изрёк Сварог: «Будет небо пусть!...»

Подібні перекази є і в інших слов'ян. Створення світу описано також у галицько-руській колядці:

«Ой коли було з начало світа,

Тоді не було неба, ні землі;

Але лиш було синє море».[5,6]

Потім описується, як злетіли два голуби – символи двостатевої творчої сили – кохання і починають творити. Без животворної сили світла непорушна вода наповнює простір у вигляді снігу, льоду, мертвої маси; але коли світло і тепло пробуджують її, вона розтоплюється і під впливом світла народжує і живить світ. [7]
3. Язичницький пантеон.

Найближчою до бога сутністю є світло. Слов'яни вірили, що єство світла з'явилось на землі і втілилося у роді людському. Про це в Іпатіївському літописі читаємо: «Нькогда царствовалъ на земле Соварогъ (высочайше существо, отецъ свьта), научилъ человека искуству ковати и брачнымъ связямъ; потомъ

царствовалъ сынъ его Даждьбогъ, еже нарицается солнце». Отже, істотна частина слов'янського язичництва відноситься до світопоклоніння. У полабських слов'ян це був Сварожич-Радогост, тобто син Сварога, шанований на Русі під іменем Дажбога, Хорса чи Сонця. Такого ж бога шанували слов'яни на острові Руяні (Rugen) під іменем Свентовита. Це був бовван з чотирма головами, борода була у нього старанно прибрана, волосся підстрижене. В одній руці ідол тримав ріг з вином, ліву руку він тримав зігнутою подібно до лука. Подібний ідол був знайдений і в руслі річки Збруч графом Потоцьким.

Чотири міфічні істоти: Яровит, Руєвит, Поревит та Поренут, що згадуються в полабських та прибалтійських слов'ян, були нічим іншим, як обожненням сонця, що з'являється у різні пори року. Яровит від слова ярь, тобто весна, означав ярість, мужність, свіжість, молодість; Руєвит, від слова руйний, тобто гарячий, вогняний, червоний – знаменував сонце влітку. Поревит, що зображується беззбройним, уособлює зимове сонце, що втратило свою пекельну силу. Він, на противагу Яровиту та Руєвиту, що означали бога війни, був богом миру. Поренут зображався з чотирма головами, а п’яту тримав на грудях. Він втілював поворот сонця на літо, або народжуване сонце.

Перун, шанований стародавніми русинами, найголовніша божественна істота (іпостась) бога Вседержителя – Сварога. Назва його означає грім і вирази: Перун вбив, Перунова стріла та ін. вказують на те, що він володів громом та блискавкою, був громовиком, але, крім того, він означав видозміну світла. Він був богом війни і миру. У Новгороді перед ідолом Перуна горів незгасимий вогонь з дубового дерева (прототип сучасного вічного вогню біля пам’ятника Невідомого солдата).

У західних слов'ян найвеличнішим божеством був Триглав. Він зображався з трьома головами, які означали три царства: небо, землю і пекло. Храм його був досить ошатний, там зберігалися золотий та срібний посуд, буйволячі роги для пиття, велика кількість зброї та різних припасів. Триглаву поклонялися і в інших місцях Слов’янщини.

Лад чи Ладо добре відома назва багатьом літописцям і навіть до цього часу згадується в народних піснях, і однозначний з ним Жив також шанувався у стародавніх слов'ян. В народних піснях , особливо обрядових, часто повторюють ім'я: Ладо! Ладо! Це бог всіляких насолод і благополуччя. Для того приносили йому жертву ті, які одружувалися; від нього залежало родинне щастя; до нього звертались при народженні дитини. Жив – божество життя, краси та весни, бог благополуччя. Жіночі прототипи цих божеств – Лада і Жива.

Лада – одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, людові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. слов’янська мати Леля та Лелі. Леліти – українською означає блищати, сяяти. Ці близнята виражали первісну природу, коли вона ще не виявилась в протилежностях. Чоловіча істота (Лель) є втілене світло – Святовид; жіноча (Леля) – вода. За уявленнями слов'ян, творення виникало з протилежностей світла чи вогню і води чи холоду.

Покровителем скотарства був Велес (Волос) – «скотий» бог. Стрибог – бог ураганного вітру. Хорс – бог сонця, зображувався козлоногим і козлоголовим, подібний до грецького Пана.

Дажбог – теж божество сонця. Він зображався як вершник з великою головою-сонцем. С. Ушаков повідомляє: «Истукан его был боготворим в Киеве. …Он считался подателем всех благ земных, а потому можно полагать, что те боги, кои покровительствовали скотоводству, звероловству, растению лесов и плодов, состояли под главным управлением сего бога». Це також і прабатько людей. Недарма ж в «Слові о полку Ігоревім» русичі названі Дажбожими внуками.

Крім божеств чоловічих, слов'яни поклонялись і божествам жіночим. Так Гельмгольд та інші говорять про богиню Діванну, Літицю, Живу, Морану, Хлипу. Найважливішим із імен жіночо-водяної істоти у слов'ян була Дівонія, Діванна чи Дана. Корінь цих слів схований у найменуваннях слов'янських рік: Дон (Дана), Дніпро (Дана-прис), Дністер (Дана-стрис), Двіна, Дунай. Як вода, початок всього живого, вічно прекрасна, вічно свіжа, вона була дівою і разом з тим дружиною сонця.

Волхви - це чарівники, віщуни, чаклуни й мудреці (стародавні слов'яни так називали жерців). Поклоніння волхвів - традиційний євангельський сюжет, що розповідає, як до Віфлеєму прийшли мудреці зі Сходу, щоб поклонитися немовляті Ісусу Христу. Їх вважали служителями язичницького культу. Були передусім носіями релігійних знань, а також мудрецями, знахарями, лікарями.

Вважалося, що Волхви мали вплив на сили природи, вміли пророкувати майбутнє і лікувати людей та тварин.

Найдавніша згадка про них відноситься до 912, де міститься розповідь про провіщення близької смерті князю Олегу.

Волхви чинили опір запровадженню християнства на Русі. Брали участь у Київському повстанні 1068, на чолі якого намагалися стати і використати для боротьби проти поширення християнства.[1]
4. “ Велесова книга"

Це пам'ятник древнєруського письма IX сторіччя. За описом очевидців, це 35 березових дощечок розміром 22 на 38 сантиметрів. В верхній частині вони зв'язувались ремінцями, протягнутими через отвори. Поверхня дощечок пошкрябана чи то випалена письменами, подібними "кирилиці". Зміст тексту відтворює історію слов'янських племен. Описуються події, які відбувались задовго до Різдва Христового, а також в часи Володимира Великого.

На думку вчених, ці письмена були зроблені в різні часи, різними людьми. “Велесова Книга" - це збірка міфів, легенд, дум, епічних творів. Починається книга описом подій, які відбулися задовго до нашої ери - на дощечках записана розповідь про пересування слов'янських племен, про те, що на території України в V тисячолітті до нашої ери жив осідлий хліборобський народ арійського походження, тобто, брав свій початок від міфічного праотця Арія (Ора) - батька Кия, Щека і Хорива, розповідається про битви з готами, гунами, аварами, про походження родів древлян, кривичів, полян, сіверян, русів. В тексті часто згадується ім'я Бога тварин Велеса, тому книга і одержала назву "Велесова". В Велесовій книзі відтворено світобачення і світорозуміння укрів-русів, усвідомлення себе як окремого слов'янського народу.

В цьому літописі можна виділити 4 основні сюжетні лінії:

І. “Хто ми і куди йдемо”.

2. “Війна з готами та гунами”.

3. "Мусимо дбати про вічне".

4. “Опис подій після Кия”.

У Велесовій книзі змальовуються звичаї і обряди. Цікавий обряд заручення: дівчина сама обирала собі судженого.... Описується тотемний, священний птах українського народу - лелека. Є свідчення про те, ще у слов'ян в часи Трипільської культури (V - ІV тис. до н.е.) існувало докириличне письмо. До речі, про це свідчать і арабські мандрівники та численні археологічні знахідки.

З письмена довідуємося, що Київську Русь створив Даждьбог, який змішав кров русів, борусів, унтів, скіфів. Яги, Ізви робили набіги на поселення русичів. Вони були людоїдами, - звідси, мабуть, бере початок частий персонаж казок - Баба Яга. Греки також були лютими ворогами слов'ян, - вони старалися знищити найдорожче - віру.

Існує думка, що прадавні слов'яни були язичниками і поклонялися небу, вогню, деревам, і іншим природним силам, втілюючи їх в богів, тобто, були політеїсти, як греки. Велесова ж книга заперечує політеїзм слов'ян. Вони вірили в єдиного бога, що створив всесвіт і вищих істот - вторинних Богів,- Сварога, Перуна і Свентовида, які є єдиною трійцею. Це велика таїна, що Сварог є Перуном і Свентовидом одночасно:

„Бог єдиний і неділимий, і ніхто не може стверджувати, що в нас багато богів, бо Всевишній входить в нас і ми мусимо бути гідними його".

У прадавніх слов'ян світ існував як триєдність:

ЯВ - світ, у якому ми живемо,

НАВ - світ, куди переходить душа по смерті,

ПРАВ - царство правди, справедливості, - в цьому світі ми наважуємося визнати наші погані вчинки. Пекла у слов'ян не було.

Велес - особливо виділявся серед інших богів. Це він навчив слов'ян обробляти землю і доглядати худобу, дав їм грамоту. "Велесу пишемо цю книгу - Богу нашому"...

А ось далі: " Держи серце своє на Русь, якою є і прибуде наша земля, і маємо боронити її од ворогів, і умерти за неї, бо вночі Велес іде в небесах по молоці небесному"...

Знайомлячись з релігією слов'ян по Велесовій книзі, приходимо до висновку, що в ній існує багато спільного з християнством. Релігія слов'ян зародилась за дві тисячі років до Різдва Христового, в часи арійців. Її елементи, занесені арійцями в Індію, можна знайти в місцевих культурах. Тому не можна виключати те, що Христос побував у слов'ян Південної Русі і знайшов там духовну атмосферу, близьку його майбутньому вченню.[2]

5. «Світлі і темні» сили.

Саме слово «бог» є слов'янським, а також споріднене древнєіранському (baga) і древнєіндійському (bhaga). Основне значення цього слова – щастя, удача. Звідси, наприклад, «бог-атый» (який має бога, щастя) і убогий (у – префікс, який позначає утрату). Українське «збіжжя» – урожай, худоба, достаток.

Інше загальнослов’янське визначення надприродної сутності – біс. Це слово визначало спочатку все надприроднє і страшне. До сих пір зберігаються в російській мові слова «бешений», «бесится». Після прийняття християнства слово «біс» стало синонімом злого духа, рівнозначним з поняттям диявола, сатани.

Така ж судьба постигла уявлення про чорта. Етимологічно його корінь виходить від древнєслов’янського krt. Цей корінь звучить в назві домашнього духа у чехів krеt, у поляків skrzаt, у латишів krаt. Слово «корочун» має декілька значень, в тім числі і зимові святки, дух або божество зими. «Его хватил корочун» російською означає: він помер.

Слов'яни визнавали також добре начало під іменем Білобога, протилежне злому, що звався Чорнобог. При святках та урочистостях обносили чашу з благословіннями і закляттями, вірячи, що щастя походить від доброго бога (Білобога), а зло від злого (Чорнобога). Інша назва Чорнобога – Див. У «Слові о полку Ігоревім» говориться: «Дивъ кличетъ верху дерева», цим виражається віщування про небезпеку.

З тим винуватцем зла бореться начало світла, істини і добра, і в такій боротьбі виявляється життя у природі фізичній та моральній. У природі фізичній боротьба виражається протилежністю життя і смерті істот і протилежністю пір року: літа та зими. Те ж саме і у світі моральному: добро у людському світі бореться зі злом.[6,209]
6. «Нижча міфологія» слов'ян.

Образи «нижчої міфології» виявились більш живучими в народній пам'яті.

У всіх слов'янських народів відмічені повір'я про духів природи. Духи – уособлення лісу відомі головним чином в лісовій смузі: російський лєший, білоруський лешук, польський duch lesny, borowy. В них уособилась страхітлива ворожість слов’янина-хлібороба до дрімучого лісу, в якого приходилось відвойовувати землю для ріллі і в якому людині загрожувала небезпека заблукати, загинути від диких тварин.

Дух водяної стихії – російський водяной, польський topielec, wodnik, чеський vodnik, лужицький wodny muz – викликав значно більший страх, ніж порівняно добродушний жартівник лісовик, тому що небезпека потонути в вирі значно страшніша, ніж заблукати в лісі.

Характерний образ польового духа: російська полудница, польська poludnice, лужицька pripoldnica, чеська polednice. Це жінка в білому, яка ніби то є працюючою на полі в полуденну спеку, коли звичай потребує робити перерву в роботі: полудниця карає порушника. Образ полудниці – уособлення небезпеки сонячного удару.

В гірських районах Польщі та Чехії існує повір'я про духів гір, які стережуть скарби або протегують гірнякам: skarbnik у поляків, perkman у чехів і словаків.

Більш складний і менш ясний образ віли, особливо поширений у сербів (у болгар – самовіла, самодіва). Віли – лісові, польові, гірські, водяні або повітряні діви, які можуть вести себе і дружньо і вороже по відношенню до людини, в залежності від її поведінки.

Більш ясне питання про походження русалки. Образ русалки відомий у всіх слов'ян. Одні вважають її уособленням води, інші вважали, що русалка – це утоплениця. Саме слово виводили від «русий» (світлий, ясний). Саме визначне дослідження про східнослов’янських русалок належить Д. К. Зеленіну.

Під церковним впливом більшість цих міфологічних образів об’єдналось під збірною назвою нечистої сили.[6,211]

ІІ. Культи стародавніх слов'ян.

1. Поховальний та сімейно-родовий культ предків.

У слов'ян довго тримався патріархально-родовий устрій. За словами Київського літопису, «живяху кождо родом своим и на своих местех, владеюще кождо родом своим». Тому природно, що в них зберігався і сімейно-родовий культ в вигляді шанування предків, пов'язаний з поховальним культом.

На всій території, на якій проживали слов'янські племена, зустрічаються численні могильники і кургани з захороненнями. Поховальні звичаї були складними і різноманітними: кремація (особливо у східних і частково у західних слов'ян; в південних не засвідчена), трупоположення (з Х – ХІІ століття повсюди), часто ховали або спалювали в човні (пережиток водяного поховання). Над могилою як правило насипали курган; з померлим завжди клали різні речі, при похованні знатних вбивали коня, а інколи і раба, навіть жінку померлого. Все це пов'язано з уявленнями про загробне життя. Слово «рай» – дохристиянське загальнослов’янське слово – означало прекрасний сад, яким уявляли загробний світ; але він був доступний не для всіх. Дохристиянського походження, без сумнівів, і слово «пекло» (буквально жар, вогонь), означало підземний світ, де горять злі душі. Тільки в українців збереглося невиразне міфологічне поняття про блаженну країну – вирій, куди відлітають восени птахи і де перебувають мертві. До речі образ чорта, як й образи інших злих та добрих духів, зазнав значної еволюції та іншоконфесійних впливів, особливо християнських. "Ранній" чорт не мав ніякого відношення до пекла, тепер же "куций в пеклі припікає". Більше того, відомі сказання, новели, в яких пізніший чорт - християнький сатана - допомагає богові творити світ.

Померлі, за віруваннями, ділилися на дві категорії. Одна категорія – «чисті» покійники, які померли природною смертю: від хвороби, старості, – їх називали незалежно від віку і статі, батьками (родителями); друга – «нечисті» померлі (мертвяки, заложні), ті, хто загинув неприродною, насильницькою або передчасною смертю: убиті, самовбивці, утопленики, померлі від п’янства і чаклуни. Відношення до цих двох категорій померлих було докорінно різним: «родителів» шанували, розглядали їх як покровителів сім’ї, а «мертвяків» боялись і старалися знешкодити.

Шанування «родителів» – це справжній сімейний (а перш за все, родовий) культ предків. Вони збереглися як пережиток і дотепер. Поминають родителів в певні дні року, особливо в родительську суботу (перед масляною, а також перед трійцею), на радуницю (тиждень перед паскою). Білоруси справляли декілька разів на рік свято дзядов (тобто дідів, померлих), особливо урочисто – восени (в останню суботу жовтня). У сербів і болгар справляються задушниці, поминки померлих на кладовищах, куди приносять їстівні припаси, їдять і п’ють на могилах, а частину лишають покійникам.

Ще один слід культу предків – фантастичний образ Цура, Чура або Щура. Безсумнівно, це був шанований предок-родоначальник. Культ його прямо не засвідчено, але збереглись переконливі сліди в слов'янських мовах. Вигуки «Цур!», «Цур мене!», «Цур, це моє!» означали заклинання, які прикликали Цура-Щура на допомогу. Зараз воно збереглося в дитячих іграх; українське (і польське) «Цур тобі» – також в значенні заклинання. Дієслово «цуратися» – триматися збоку, як би захищатися Щуром. Що Чур-Щур був саме предком – видно із слова «пращур». Зображення Чура робилось із дерева, на що вказує російське слово «чурка» – обрубок дерева.

Слід зазначити, що віруваннями в рожаниць, дива та інших духів, як вони подані в етнографічній літературі і в фольклорі, наштовхується на певні труднощі. Передусім, аграрно-астральний стиль вірувань давніх хліборобів, скотарів, ремісників і воїнів вимагав не обмежувати міфічних персонажів баговинням та пущами, як це було у випадку з упирями й чортами, а актуалізувати зв'язки земного з небесним - сонцем, дощем, вітром і т. ін. З часом це спричинилося до того, що народна свідомість, немов би ставлячи під впливом християнства «нижчих» духів-перевертнів на другий план, не тільки зблизила «вищі» аграрно-астральні образи з християнськими персонажами, а й почасти синкретизувала їх, переплела й змішала. Тому й не дивно, що, наприклад, сонце, місяць, зорі, хмари, як міфічні образи, утримуючи ще фетишистсько-тотемістичні уявлення, ведичні елементи й риси «нижчих» духів, у працях багатьох етнографів і в фольклорі, в колядках, веснянках, щедрівках дістали назву богів і богинь.

Не можна, гадаємо, погодитися з тими дослідниками, які вважають рожаниць, як і Рода, за дрібних демонів особистої людської долі або домовиків (Є.Анічков, М.Гальковський, О.Веселовський, В.Комарович), а також за божества плодючості (Б. Рибаков). Передусім, образи рожаниць і Рода певним чином пов'язані з культом предків. На користь цього свідчить, зокрема, та обставина, що ще в XII столітті була поширена позацерковна трапеза на могилі померлого, під час якої, за повідомленням «Слова святого Григорія», погани «на ганьбу святому хрещенню й на гнів Богу» треби клали «великі Роду і рожаницям». Ця трапеза з її требами, шануючи породжувачів, єднала предків з новими членами роду, з сучасним і майбутнім даної плем'яно-етнічної групи. А якщо це так, то образи рожаниць і виявляються причетними не лише до культу предків, а й пов'язаними з культом спільності родичів, з уявленнями про єдність «верві» і «роду» як соціальної одиниці

Рожаниці, як культ більш архаїчний порівняно з культом Рода, як образ духів-заступників, виражають ідею єдності урожаю і долі людини, що є цілком зрозумілим відносно стародавнього селянина-хлібороба. Звичайно, духи-рожаниці були заступниками й жінок-породіль, а також духами плідності промислового звіря й худоби

І насамкінець, останній пережиток древнього сімейно-родового культу предків – це віра в домовика. Домовик – це невидимий заступник сім’ї; він є в кожному домі, живе під піччю, під порогом; людиноподібний; слідкує за господарством, заступник працьовитих хазяїв, але карає лінивих і недбайливих; потребує до себе поваги и маленьких жертвоприношень – трішки хліба, солі, каші і т. і.; любить коней і піклується про них. Домовик може поставати в вигляді старика, померлого господаря або навіть живого. В його образі як би уособлюється благополуччя і неблагополуччя сім’ї і господарства.[4,73-121] [6.202-205]
2. Общинні хліборобські культи.

Поряд з сімейно-родовими формами культу у слов'ян існували і общинні культи, пов’язані насамперед з землеробством. В ранніх писемних джерелах відомості про них бідні. Так, в одному церковному повчанні говориться: «Ов требу сътвори на студеньци (біля джерела), дъжда (дождя) искы от него» – натяк на магічний обряд викликання дощу.

Значно більший матеріал дали археологічні знахідки. Це керамічні посудини черняхівського часу, вкриті оригінальним орнаментом, знайдені при розкопках в селі Лепесовці та Ромашках. Календарні знаки на них, безсумнівно пов’язані з язичницьким ритуалом. Про це говорить перш за все знаходження їх всередині жертовника і крихкість рельєфного орнаменту. При розшифровці Лепесовської чаші академіком В. А. Рибаковим, вияснилось, що це не що інше, як старовинний календар, що позначав всі дванадцять місяців. Число 12 частіше всього зустрічається в новорічній обрядності: 12 «старців», які керували ритуалом, 12 снопів, по яких гадають про майбутній врожай, вода із 12 криниць для підблюдних гадань; священний вогонь «бадняк» горить 12 днів (6 днів в кінці старого року і 6 на початку нового). Для січневих заклинань і гадань потребувались спеціальні посудини для священної води, в яку опускали золоте кільце. Аграрно-магічний характер цих гадань достатньо вияснений працями В. І. Чічерова; одною із головних підблюдних пісень була «слава хлібу». Вода і золото – обов'язкові атрибути новорічних аграрно-магічних гадань, так же, як вода і сонце, забезпечували древньому слов’янину урожай.

Лепесовська чаша зі знаками 12 місяців була саме такою посудиною для священної води, з допомогою якої здійснювались новорічні гадання про врожай. Можливо, з цією ж аграрною магією зв’язано і те, що в конструкції лепесовського жертовника знаходились і фрагменти глеків для зерна. Великі глибокі посудини в древній Русі іменувались чарами. Звідси гадання з допомогою чар називалось чародійством.

Подібним ключем Б. Рибаков користувався і при дешифровці знаків на ромашківському глеку. Не вдаючись в подробиці дешифрування, як висновок, можна сказати, що було відкрито цікаву картину. Відштамповані на посудині для священної води знаки цього календаря відмічали дні святкувань і молінь про дощ на протязі всього життя ярових хлібів на полі:

  1. Свято перших паростків – 2 травня. Поступово було замінене святом Бориса і Гліба («Бориса-хлібника», «Боришь-день»).

  2. Моління про дощ з 20 по 30 травня.

  3. Ярилів день – 4 червня.

  4. Моління про дощ з 11 по 20 червня.

  5. Свято Купала (пізніше Івана Купала) – 24 червня.

  6. Моління про дощ з 4 по 6 липня.

  7. Відбір жертв для свята Перуна 12 липня.

  8. Моління про дощ з 15 по 18 липня.

  9. Свято Перуна – 20 липня.

  10. Початок жнив – 24 липня.

  11. «Зажинки», закінчення жнив – 7 серпня. Свято «перших плодів» («Спас» 6 серпня).

Складання такого детального і точного календаря, який виявився досить сталим аж до ХІХ століття, було результатом багатовікових спостережень, які привели слов'янських орачів Середнього Подніпров'я до пізнання оптимальних термінів дощів для ярих хлібів. Оформлення аграрно-язичницького календаря було, безсумнівно, ділом стану жерців, тих волхвів-«хмаропрогонителів», які акумулювали вікові спостереження над природою і співвідносили їх з врожайністю своїх полів, свого «життя».[3,194-199];[4,164-195];[6,206-207]
3. Знахарство і лікувальна магія.

До найдавнішої епохи відносяться, без сумніву, корені лікувальної магії, яка у слов'ян, як і всіх інших народів, була пов’язана з народною медициною. В церковних повчаннях згадуються лікувально-магічні обряди, говориться і про пов’язаних з ними анімістичних образах: «…немощь волшбами лечат, и ноузы (амулетами), и чарами, бесом требы приносят и беса, глаголемого трясовицу, творят, отгоняще…». Як відомо, застосування знахарських засобів лікування збереглося у слов'янських народів до найновішого часу. Різні симптоми хвороби уособлювались в вигляді в вигляді особливих злих істот, які згадуються в лікувальних заговорах: «трясця», «огнея», «желтея», «ламея» та інші.

Існували і спеціалісти з лікувальної магії, пов’язані з народною медициною, – знахарі (шептуни, відуни). Саме слово відьма означає відунья-мати.[6,213]
4. Служителі древнєслов’янських культів.

У слов'ян були свої жерці як особи утаємничені у тайну релігії та її обрядів. Хоча ритуал сімейно-родового культу виконувався, скоріш за все, главами сімей і родів. Громадський же культ був в руках особливих професіоналів – волхвів. Це слово однокореневе зі словом «волшебный». Збереглися і інші визначення для виконавців релігіозно-магічних обрядів: чародій, відун, віщий, паяльник, ворожбит, чудесник та ін.

Є відомості, що після прийняття на Русі християнства волхви виступали як захисники старої віри і одночасно як керівники анти князівських і антифеодальних повстань (наприклад, в 1071 році). В пізніші часи у всіх слов'янських народів збереглись чаклуни, чародії, чорнокнижники, яким приписували таємні знання, спілкування з нечистою силою. Характерно, що в руських вважались більш сильними чаклунами і знахарями іноплемінники: фіни, карели, мордва та ін.

Сила жерців підтверджувалась їхньою значимістю в релігійних справах: вони дбали про збереження святощів і маєтності, освячених іменем божества, про використання дарів, що приносились божествам; вони були хранителями вірувань, тлумачами релігійних понять і поширювачами їх між людьми; вони були головними посередниками між божеством і людиною, вони возносили молитву богові, виконували жертвоприношення і ворожіння.

Слов'яни відрізняли у сонмі богів земних від богів небесних і поклонялись одним і другим в особливих святилищах. Богам земним поклонялись скрізь, де за народними віруваннями ті боги мешкали чи вказували свою божественну силу, небесних же богів вшановували в особливих храмах перед ідолами, що зображали божество. Таких храмів відомо небагато: Арконське святилище на острові Руяні (Рюгені), святилище в Ретрі, дохристиянське святилище в Києві (під Десятинною церквою).

Із чого саме складався культ, важко судити з впевненістю. Але головною його частиною було, без сумніву, принесення жертв. «Кладут требы», «ставят трапезу», «жрут», «короваи молят» та ін. – такі вирази не рідкісні в древніх джерелах. В жертву приносили не тільки тварин («куры режють» і т. і.), але в важливих випадках і людей. В «Повести временных лет» є декілька згадок і про людські жертвоприношення: про жителів Києва сказано, що вони приводили до зображення богів «сыны своя и дочери и жряху (приносили в жертву) бесом». [4,294-382];[6,214-215]
5. Переростання племінних культів в державні.

Коли слов'янські племена по мірі класового розшарування стали переходити до державних форм життя, виникли і умови перетворення племінних культів в національні і державні. Може тому культ Святовита у поморських слов'ян поширився саме в зв’язку з цим. У східних слов'ян спробу створення загальнодержавного пантеону і державного культу зробив київський князь Володимир: за розповіддю літопису, він в 980 році зібрав на одному із пагорбів Києва цілий сонм кумирів різних богів (Перуна, Велеса, Даждьбога, Хорса, Стрибога, Мокоші) і велів молитися їм і приносити жертви. Володимир спробував зробити із них як би офіційних богів свого князівства, щоб придати йому ідеологічну єдність. Мабуть, самого князя не задовольнила спроба створити особистий пантеон із богів слов'янського походження, – всього через 8 років він прийняв із Візантії християнство і примусив до цього весь народ. Християнська релігія більше відповідала феодальним відносинам, що почали формуватися. Тому вона, хоча й повільно, долала опір народу, поширювалась серед східних слов'ян. Те ж саме відбулося в південних слов'ян. Західні слов'яни під великим натиском феодально-королівської влади прийняли християнство в католицькій формі із Риму.

Поширення християнства супроводжувалося його злиттям зі старою релігією. Про це попіклувалось саме християнське духовенство, щоб зробити нову віру більш сприйнятливою для народу. Старі хліборобські та інші свята були пристосовані до днів церковного календаря. Старі боги поступово злилися з християнськими святими і переважно втратили свої імена, але перенесли свої функції і атрибути на цих святих. Так, Перун продовжував шануватися як божество грози під іменем Іллі Пророка, скотій бог Велес – під іменем святого Власа, Мокша – під іменем святої Параскеви П’ятниці.[6,210-211]


ІІІ. Обряди стародавніх слов'ян.

У стародавніх слов'ян були різні обряди, різні релігійні свята, що здійснювались в певний час, повторювались в певні дні, на одному і тому ж місці. Вони розподіляли свої свята згідно з трьома видами діяльності світла, що виражалась порами року, який ділився на три частини.
1. Весняні обряди.

Першим було свято Весни, торжество на честь Лада, воскресіння чи повернення сонця, літній сонцеворот.

Свято Весни починалось досить рано – тільки-но починав танути сніг, відправлялося богослужіння і приносився в жертву козел. Зелена віха, тобто висока гілка, зв’язана на зразок мітли, є ніби оголошенням весняного свята. Пам’ятником подібних стародавніх звичаїв у слов'ян залишилися пісні, в яких згадується про таке жертвоприношення і звичай водити козла, крім того хоровод хлопців і дівчат співає пісні, згадуючи ім'я Лада і Леля, тобто світлого. З цим поєднувався символічний обряд потоплення зими і закликання чи прикликування весни, від чого залишили вигуки у піснях, що звуться веснянками і гаївками.

«Ой вже Весна воскресла,

Ой що ж нам принесла»

чи

«Благослови, мати,

Ой, мати Лада, мати,

Весну закликати»

чи

«Ой Дід, Дід, та й Ладо!

Та повідай, козле, правду:

Що ж вам маю повідати,

Коли нічого не чувати»

Свято весни мало чотири значення: релігійне, землеробське, родинне і поминальне.

По-перше, то було торжество приходу весни. Воно починалося прикликуваннями матері сонця, великої Лади. Після того співали урочисті гімни на честь сонця; хоровод звертався до місяця і зірок; співали пісні на честь води; молились про родючість і посилання дощу, звертались до лісів, прохаючи їх розвитися, закликали птахів розвеселити співом розквітаючі діброви. Потім відбували символічні ігри; деякі з них символізували весну, інші означали спогади міфологічних подій.

Друге значення цього свята було землеробське; землеробські роботи зображалися в ньому символічними образами. Доказом того є ігри; наприклад, сіяння проса, і хороводні пісні при гаївках, де зображається оранка, сіяння маку, льону, ячменю, пшениці та ін. і різні сільськогосподарські роботи. Все те, відтворюючись в священнодійстві, ніби освячувало польові роботи селян.

Третє значення було родинне. Любов світлоносного чоловічого і водного жіночого божеств, тобто Свято вита і Діванни, слугувала прообразом поєднання статей на землі. Тому у хороводі, складеному для богослужіння, хлопці та дівчата мали з’єднуватися шлюбом для прославлення верховної любові наприкінці свята, а до того часу у своїх іграх і піснях висловлювали взаємну любов, залицяння тощо.

Четверте значення свята було поминальне. Те ж свято називається нині радуниця, чи проводи і могилки. Після веселих ігор ходили слов'яни на могилки чи до тих пам’ятників, де стояли на стовпах посудини з попелом померлих, приносили туди їжу та напої, робили возліяння на честь покійників, а жінки у піснях-плачах згадували чесноти померлих. Після цього справлялась тризна, урочистий бенкет, на якому їли і пили на честь покійників. А тоді починалась боротьба і ристалища. Ті богатирські ігри вважалися необхідними для померлих.

Після весняного свята розпочиналися польові роботи, що супроводжувалися піснями та веселощами. Все це мало вигляд богослужіння Ладові. Вечорами збиралися хлопці та дівчата у коло поблизу води біля гаїв чи левад. То були «грища між селами», на яких, за словами Нестора, «умыкаху у воды дьвиця».
2. Літні обряди.

Коли землероби обсіювались і наставало більше вільного часу, коли проміння сонця припікало відчутніше і розвиток органічного життя йшов швидше, слов'яни справляли свято на честь Лада, що звалось Семик. Це слово співпадає з сімома тисячами днів царювання Дажбога і семи мечами Руєвита. Це свято звалось на Русі Ярилом, а у словаків Турицями та Літницями. І це слово мало у слов'ян чотири значення. Ідея його – це поклоніння світлоносній істоті в час найбільшої її діяльності, богу Руєвиту. Дівчата та хлопці у вінках, з гіллям збирались у коло на березі річки на узвишші, у гаю. Зрубане дерево, прикрашене стрічками (символічними знаками) служить неодмінною умовою того свята у русичів. Як правило, те дерево – береза і воно символізувало матір Ладу – природу.

Релігійно-землеробське значення літнього свята видно із звичаю ходити полями з образами, повитими квітами, співаючи відповідні тій порі (русальні) пісні.

У сімейному відношенні літницькі пісні виражають передчуття швидкого шлюбу. Під час літнього свята приносились жертви русалкам – до цього часу існує назва русальна неділя, русальні святки, русалії. Нарешті, на завершення тривалого свята Лада відправлялось велике торжество Купала. Жодне із народних свят після прийняття християнства не залишилось у слов'ян з його відверто язичницькими рисами, як купальське свято, хоча духовенство і намагалось знищити його.

У західних слов'ян це свято називається Соботкою, у лемків – Собіткою. Святкування слов'янського Купала було загальним святом всього язичницького світу.

Цей обряд здійснюється нині таким чином. Перш за все молодь іде купатися, потім дівчата одягають вінки з чорноклена з духмяним зіллям, підперізуються чорнобилем і перед заходом сонця збираються на пагорбі неодмінно над річкою. Там ставлять два зображення: одне опудало схоже на людину, друге – на дерево, прибране у жіночі шати, стрічки та вінки. Цим деревом звичайно є чорноклен, потім розкидають купи соломи, запалюють і, ставши колом, співають пісні, тримаючи зображення. У парі парубок із дівчиною скачуть через вогонь, потім, коли всі перескачуть, кидають на воду зображення, з яких чоловіче називається Купалом, а жіноче – Мореною. Потім скидають із себе вінки на воду та співають пісні. Купало і Морена означають Лада, Святовита, світлоносне начало і жіноче водне начало чи Діванну. Тепер вони називаються у народі цар-вогонь і цариця-водиця.

Значення цього свята символічне поєднання шлюбом Сонця з Водою, від якого утворились життя та любов у творенні.
3. Зимові обряди.

Третє свято у слов'ян було взимку, в той час, коли сонце мало найменшу силу і повертало знову на весну, коли зима бореться з літом (тобто зимовий сонцеворот). Це свято має основу у загальнолюдському міфологічному розумінні народження світла. У слов'ян це свято зветься Колядою.

Відправлялось воно у відношенні релігійному на честь сонця, що народжувалось. Звідси робимо висновок: рік слов'яни починали із зимового повороту сонця (сонцевороту). Святовит, уражений на деякий час Чорнобогом, встає і починає оживляти природу. А оскільки сонце здійснює діяльність свою постійно, і спочатку є воно малим, то звідси постало уявлення у всіх язичницьких народів про народження та дитинство світлоносного начала у річному його бутті, звідси походить зображення жінки (уособленої природи) з немовлям. Мабуть, то було також свято, бо в деяких обрядових піснях про це говориться за язичницькими уявленнями. В той час здійснювались ігри та різні ворожіння й приносились жертви.

У родинному відношенні свято мало те значення, що тоді складався хоровод на весну і освячувався релігійними обрядами. Своє значення мало свято і стосовно землеробства. Звичай щедрувати, колядувати і віншувати на новий рік був переважно землеробським. Співаки – колядники і щедрівники – під вікном прославляють багатство і щастя господаря і бажають йому такого ж добра і на наступний рік. Звичай посипання зерном на новий рік мав значення освячення зерен, що готувались для посіву.

Такими були річні свята та обряди стародавніх слов'ян, що відповідали річному колу сонця, з чого видно, що основою того кола було поклоніння сонцю.[7]


Висновок. Питання про міфологію

і загальний характер слов'янської релігії.

Древнєслов'янська міфологія, на жаль, абсолютно не збереглася, хоча, імовірно, вона існувала. В церковних повчаннях неодноразово згадуються якісь «кощюни»: цим словом перекладалось грецьке «міф». Бідність залишків древнєслов'янської релігії спонукала деяких дослідників вважати цю релігію жалюгідною, убогою в порівнянні з релігіями інших древніх народів. «Особенно было убого язычество Руси, – говорив, наприклад, Є. В. Анічков, – жалки её боги, грубы культ и нравы». Але справа, видно, просто в недостатній вивченості релігії древніх слов'ян і в бідності першоджерел. Якби ми знали про неї стільки ж, скільки про релігію, наприклад, древніх римлян, слов'янська релігія навряд чи показалась би нам більш убогою і жалюгідною, ніж римська.[6,215]

Література:


  1. Бычков А. А. Энциклопедия языческих богов (мифы древних славян) – М.: Вече, 2000.

  2. Велесова книга. Легенди. Міти. Думи. Київ. 7502.

  3. Драчук В. С. Дорогами тысячелетий. М., «Молодая гвардия», 1977.

  4. Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. М. Наука. 1988.

  5. Свято-Русские веды. Книга Коляды. Обработка А. И. Асова. М., ФАИР-ПРЕСС. 2001.

  6. Токарев С. А. Религия в истории народов мира. М. 1986.

  7. Українські традиції. Упорядник О. В. Ковалевський. Харків. Фоліо. 2004.


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации