Контрольная работа - РПС Украины (укр. яз) - файл n1.doc

Контрольная работа - РПС Украины (укр. яз)
скачать (303 kb.)
Доступные файлы (1):

303kb.

03.11.2012 07:06

n1.doc

Зміст
Вступ……………………………………………………………………………………..3

Сучасні концепції розвитку продуктивних сил……………………………….…..5

1.1.Сучасна концепція енерговиробничих циклів………………………………..5

1.2.Сучасні концепції регіональної політики України…………………………….12

2. Аналіз сучасного розміщення продуктивних сил………………………………..15

2.1. Принципи та фактори розміщення продуктивних сил………………………..15

2.2. Структурний аналіз сучасного розміщення продуктивних сил………...……..18

3. Нові тенденції в територіальній організації продуктивних сил……..………….23

3.1.НТП та його вплив на територіальну й галузеву структуру продуктивних сил

3.2.Альтернативні джерела електроенергії……………………………………….27

3.3. Нові види сировини та матеріалів…………………………………………….31

Висновок………………………………………………………………………………..34

Список використаної літератури…………………………………………………….36

ВСТУП

Удосконалення господарського механізму України в період формування ринкової економіки здійснюється на основі проведення економічних досліджень, у тому числі в галузі розміщення продуктивних сил. Всебічний аналіз процесів, що відбуваються в економічній і соціальній сферах життя суспільства, глибокі наукові узагальнення сприяють розробці обґрунтованих рекомендацій, спрямованих на поліпшення територіальної організації виробництва, зокрема, вдосконалення спеціалізації і комплексного розміщення галузей, раціоналізації виробничо – територіальних зв’язків на основі розвинутого обміну. Пізнання законів розміщення продуктивних сил і комплексоутворення дозволяє розкрити додаткові джерела підвищення продуктивності праці, що має неабияке значення для прогнозування розвитку економіки України та її економічних регіонів.

На сучаснму етапі суспільного розвитку, якому притаманне прискорення темпів науково–технічного прогресу, з одного боку, та загострення ресурсно–екологічної кризи – з іншого, суттєво посилююється світові інтеграціного співробітництва. Входження України в світовий економічний простір – це новий етап у розвитку її продуктивних сил, який передбачає структурну модернізацію економіки, формування нових територіально-виробничих комплексів, вдосконалення системи господарських зв’язків, зрушення в експортно- імпортній спеціалізації певних територій. Усе це вимагає досягнення кардинальних змін у структурних і відтворювальних характеристиках продуктивнизх сил, орієнтації на ефективний пошук нових можливостей щодо ресурсозбереження в усіх сферах виробничої і невиробничої діяльності.

Трансформаційні процеси в Україні супроводжуються активізацією впливу територіальних відмінностей природного і виробничого потенціалів на результати соціально-економічних перетворень, причому цей процес набирає загальнонаціональної ваги. Ефективно використовуючи природно-ресурсний, трудовий та виробничий потенціал регіонів України, можна досягти значних успіхів в економічному зростанні в інтересах зміцнення могутності держави та добробуту її населення, тому тема сучасних концепцій розвитку продуктивних сил є досить актуальною .

Піднесення економічного розвитку регіонів України, продуктивне функціонування усіх структурних складових їхніх господарських комплексів і зростання на цьому підґрунті життєвого рівня населення – основні орієнтири, на які спрямовуються усі зусилля щодо вдосконалення розміщення продуктивних сил при здійсненні державної регіональної економічної політики. Пріоритетність саме цих завдань зумовлена особливостями сучасного етапу розвитку продуктивних сил України та її регіонів, складністю й суперечливістю соціально-економічних процесів перехідної економіки.

1.Сучасні концепції розвитку продуктивних сил

1.1.Сучасна концепція енерговиробничих циклів

Перше наукове визначення енерговиробничого циклу (ЕВЦ) належить М. Колосовському. Аналізуючи зв'язки виробництва усередині ТВК "за вертикаллю" й "за горизонталлю", він виснував, що для господарювання "стійкий не лише вихідний (провідний) виробничий процес (наприклад вугільно-металургійний), але й широка сфера виробничих групувань довкола основного процесу". Таку "типову, існуючу сукупність виробничих процесів, що виникають взає-мозумовлено (співпідпорядковано) довкола основного процесу для даного різновиду енергії й сировини", він запропонував назвати енерговиробничим циклом.

Це визначення відбиває найважливіші властивості циклів:

співпідпорядкованість підприємств, їхнє базування на одному, певному провідному різновиді сировини або енергії;

територіальну стійкість сукупності;

типовість для різних районів, що мають схожі природні та економічні передумови розвитку.

Перша класифікація ЕВЦ М. Колосовського містила 8 циклів:

пірометалургійний цикл чорних металів;
пірометалургійний цикл кольорових металів;
нафтоенергохімічний;
сукупність гідроенергопромислових циклів;
сукупність циклів переробної індустрії;
лісоенергетичний;
сукупність індустріально-аграрних циклів;
гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл.

У подальшому теорію ЕВЦ розвивали Ю. Саушкін та А. Хрущов.

Структура ЕВЦ наближена до деревоподібної форми: "стовбур дерева" утворений вертикальним процесом циклу, "верховіття" — горизонтальними гілками, "коріння" поширюється в довколишнє природне середовище, а "плоди" — це продукти, що надходять до кінцевого споживання.

Сучасна система ЕВЦ включає такі цикли:

1 Пірометалургійний цикл чорних металів. Характерний для районів, що мають значні ресурси залізних руд і коксівного вугілля: Донбас, Придніпров'я (Україна), Урал, Кузбас (Росія), Рурська область (ФРН), Північно-Апалацький та Приозерний райони (США).

Цикл включає видобуток та збагачення сировини й палива, металургійний переділ (чавун — сталь — прокат); коксування вугілля з одержанням бензолу; утилізацію коксового газу для виробництва аміаку й ацетилену, а на їхній основі — азотних добрив (аміачна селітра, карбамід) та різноманітної хімічної продукції (капролактам тощо); виробництво будівельних матеріалів з доменних шлаків (цемент, термозит); металомістке машинобудування.

2. Пірометалургійний цикл кольорових металів характерний для Казахстану (Східно-Казахстанська область), Росії (Урал, Східний Сибір), США (басейн р. Колумбія, штат Арізона).

Цикл включає видобуток, збагачення й металургійний переділ сировини з багаторазовим використанням проміжних продуктів для добування супутників основних компонентів; рафінування міді, одержання глинозему; утилізацію сірчистих ангідридів для одержання сірчаної та сірчистої кислоти; машинобудування, пов'язане з використанням кольорових металів (електротехніка, приладобудування, кабельне виробництво).

Оскільки цей ЕВЦ потребує великих витрат електроенергії для одержання кінцевих продуктів, він часто зорієнтований на гідроенергетику або інші джерела електроенергії.

3. Хіміко-металургійний цикл рідких металів. Його розташування
звичайно збігається з попереднім циклом, бо руди кольорових металів
можуть містити у різних співвідношеннях 3 — 25 і більше
найменувань кольорових і рідких металів. Здебільшого вміст цих
металів у породі становить десяті й соті частки відсотка, що зарахо
вує цикл до матеріаломістких.

Часом добування металів пов'язане з застосуванням хімічних або електрохімічних методів. За приклад може правити видобуток титану й магнію в Червоноперекопську й Вірменську в Криму.

4. Нафтоенергохімічний цикл. Характерний для районів, що
мають нафту й супутні гази (Волго-Уральський район, Передкар-
паття, Закарпаття, Західний Сибір, Поволжя, Північний Кавказ, Перська затока, Південь США). У зв'язку з поширенням трубопровідного транспорту він може формуватись віддалік районів добування сировини з орієнтацією на споживача.

Цикл включає переробку нафти (перегонка, крекінг, піроліз) на моторне паливо, мастильні масла й мазут; використання вуглеводню нафтопереробки й супутніх газів для одержання продуктів органічного синтезу (етилен, пропілен, ацетилен, бензол тощо) та на їхній основі — синтетичних каучуків і волокон.

Органічний синтез на нафтогазовій сировині тяжіє до основної хімії за рахунок:

— виробництва аміаку (з ацетилену) та азотних добрив (з вихідних газів);

— виробництва сірчаної кислоти й сірки шляхом утилізації
відходів гідроочищення нафти й нафтопродуктів.

До циклу зараховується також машинобудування для нафтової та хімічної промисловості.

5. Газоенергохімічний цикл часто-густо територіально збігається з нафтохімічним циклом. Характерний для Поволжя, Західного
Сибіру (Росія), Передкарпаття й Придніпров'я (Україна), Луїзіани
(США), Канади, країн Перської затоки, Нідерландів. З природного
газу одержують:

азотні добрива (аміачна селітра, карбамід, аміачна вода) та смоли, а на їхній основі — пластмаси;
азотні добрива й органічні напівпродукти (оцтова кислота, окрилонітрил тощо для виробництва синтетичного каучуку й синтетичних волокон);
азотні добрива й органічні напівпродукти (капролактам, адипінова кислота тощо), які використовуються для виробництва синтетичних волокон.

Вуглеенергохімічний цикл — для України один із найхарактерніших — розвинутий у Донбасі, а в інших державах — у Кузбасі та Кансько-Ачинському басейні (Росія), Північному Казахстані (Екібастуз), Шаньсі (Китай), ПАР, США. Він включає: видобуток, збагачення, коксування вугілля; виробництво аміаку та азотних добрив; одержання бензолу, нафталіну та інших продуктів і напівпродуктів органічного синтезу. Сюди ж увіходить виробництво гірничошахтного обладнання.
Сланцеенергохімічний цикл найбільш характерний для Естонії, Росії. Хоча може розвиватися в США, Китаї та Україні, де є значні поклади сланців. Він включає видобуток сланців, перегонку їх на моторне паливо й мастила; одержання лаків, побутового газу й газового бензину. З утилізованих відходів може видобуватися сірка. Сланцева зола є сировиною й для будівельної промисловості (виробництво цементу, блочних виробів, асфальту, теплоізоляційних матеріалів).
Гірничо-хімічний цикл. Формується у районах, що мають поклади мінеральної сировини для хімічної промисловості, зокрема кухонної та калійної солі. Розвинутий в Україні (Донбас, Прикарпаття), Росії (Солікамськ, Березники), Білорусі (Солігорськ), ФРН (Саксонія), в Канаді (провінція Саскачеван), а також у місцях поєднання гірничо-хімічної сировини з нафтою та природним газом (можливий за умови їхнього транспортування трубопроводами).

До циклу зараховуються:

виробництво кальцинованої соди, хлору, магнію. Іноді з ними поєднується виробництво цементу шляхом комплексної переробки кухонної солі, вапняку та утилізації відходів;
одержання хлору через електроліз кухонної солі. Хлор, разом з продуктом первісної переробки природного газу, використовується для виробництва азотних добрив, хлорорганічних сполук (поліхлорвінілові смоли використовуються для одержання пластмас і синтетичних волокон).

9. Лісоенергохімічний цикл. Яскраво виражений у лісонадмірних
районах: Сибір, Далекий Схід і Європейська Північ у Росії, Канада,
Північний Захід США, Фінляндія, Швеція, Центральноукраїнський
та Західноукраїнський райони в Україні. Він включає заготівлю й
механічну обробку деревини (виробництво пиломатеріалів, будівель
них деталей, деревно-волокнуватих і деревно-стружкових плит); хімі-
ко-механічну переробку вихідної сировини (виробництво целюлози,
паперу, картону); хімічну переробку деревини (одержання спирту,
фурфуролу, кормових дріжджів); гідроліз деревної сировини (ви
пуск скипидару, каніфолі, оцтової кислоти).

10. Теплоенергопромисловий цикл. Характерний для регіонів, де
є дешеве паливо — відкритий видобуток кам'яного та бурого вугіл
ля (Кансько-Ачинький басейн та Кузбас у Росії, Екібастуз у Казах
стані, Шаньсі у Китаї, Верхньосілезький район у Польщі), поклади
торфу в Західноукраїнському районі у нашій країні, природного
газу — в Західному Сибіру Росії. Інколи може використовуватися
привезена сировина, як-от природний газ. На базі цього циклу фор
муються енергомісткі виробництва (у Росії: одержання глинозему,
соди, цементу з нефелінів Кольського півострова з використанням
енергії ТЕС).

11. Атоменергопромисловий цикл. Здебільшого він складається з двох територіально блоків: видобуток і збагачення урану в районах його покладів; функціонування АЕС та АТЕЦ у районах споживання їхньої електроенергії. Водночас реактори на швидких нейтронах переробляють уран та плутоній.

Можливість розташування АЕС у потрібному регіоні завдяки абсолютній транспортабельності сировини сприяє розвитку поблизу станцій електро- й тепломістких виробництв (на Україні: виплавлення алюмінію — Запорізька АЕС; у Росії: олова — Білібінська АЕС, алюмінію й нікелю — Кольська АЕС).

12. Гідроенергопромисловий цикл. Формується у районі каскадів ГЕС (в Україні: Дніпровський каскад; Ангаро-Єнісейський у Росії; на р. Колумбія у США). До складу ГЕПЦ увіходять електрометалургія (виробництво алюмінію, магнію, титану), електрохімія (одержання карбіду кальцію, фосфору, хлору), електротермія (абразиви, алюмоцемент). Такі цикли притаманні в Україні Придніпров'ю (виплавлення алюмінію, нікелю, виробництво цементу й соди), для Кольського півострова у Росії (виробництво алюмінію, цементу, нікелю, фосфору), Ферганській долині (переробка поліметалевих, алюмінієвих та мідних руд). Південно-Східному Сибіру Росії (виробництво глинозему, виплавляння алюмінію та олова, переробка молібденових та поліметалевих руд); вони є також у Норвегії, Канаді, Франції.

Машинобудівний цикл. Характерний для добре освоєних районів, що мають кваліфіковану робочу силу (у нашій державі — Донбас, Придніпров'я; для Європейської частини Росії; для Тихоокеанського поясу Японії; Північного Сходу США). Серед галузей виокремлюються верстатобудування, транспортне машинобудування, приладобудування, електро- й радіотехнічне машинобудування. У нашому Примор'ї сформовані потужні цикли на базі океанічного машинобудування (Одеса — Миколаїв — Херсон — Іллічівськ, Севастополь — Феодосія — Орджонікідзе, Керч — Маріуполь). Ці цикли обіймають кораблебудування, виробництво контейнерів та іншого обладнання для океанічного машинобудування.
Текстильно-промисловий цикл. Орієнтований переважно на споживача, хоча іноді розташовується у районах вирощування сировини (льон, шовкові кокони). Він розвинутий у містах України, а також у Середній Азії та в Центральному економічному районі Росії — навкруги Іваново та Орєхово-Зуєво, на півночі Франції, в Ельзасі (ФРН), Південних штатах США: Джоржії, Південній та Північній Кароліні. Включає первинну обробку сировини, прядіння, ткацтво, викінчування тканин, виробництво готових виробів. Територіально він пов'язаний з машинобудуванням у давно освоєних районах; іноді до нього зараховується шкіряне та взуттєве виробництво.
Рибопромисловий цикл. Характерний для Примор'я; складається з двох блоків: стаціонарного (рибозаводи, рибокомбінати, кораблебудівні й кораблеремонтні підприємства, рибні порти, сітко-в'язальні фабрики) та акваторіально-мігруючого (риболовецькі флотилії, судна, пересувні переробні комплекси). Цей цикл прив'язаний до найбільш рибних портів: в Україні — Іллічівськ, Севастополь, Керч, у Росії — Мурманськ, Владивосток, в Японії — Момбецу, Кусиро, Хатинохе та інші; у Франції — Ла-Рошель, Лорьян.
Індустріально-аграрний цикл становить ядро спеціалізованих АПК: зернопромислового, бурякоцукрового, маслобійножирового, плодоовочепромислового, м'ясопромислового, молокопромислового. До циклу залучаються як галузі, що забезпечують АПК продукцією рослинництва й тваринництва, так і переробні підприємства, сільськогосподарське машинобудування, хімічний захист рослин тощо. При переробці волокнистої сировини та шкір цей цикл взаємодіє з текстильно-промисловим .

Гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл. Характерний для районів зрошуваного землеробства (в Україні: Причорномор'я, Приазов'я, Північнокримська зрошувальна система; в інших країнах: ферганська долина, зона Кара-Кумського каналу в Середній Азії, Поволжя) і осушуваних земель (Полісся). Крім гідромеліоративних систем і продукції сільського господарства, що одержується на зрошуваних та осушуваних територіях, до циклу зараховується машинобудування й будівельна промисловість для гідротехнічних споруд.
Індустріально-будівельний цикл часто-густо має підпорядкований характер і є відгалуженням поважніших циклів (1, 2, 6, 8). Його репрезентує виробництво бетонних і залізобетонних виробів, стінових блоків тощо. Він орієнтований на споживача й включає машинобудування для будівельної промисловості. У ньому часто використовується і вторинна сировина хімічної, паливної промисловості, металургії тощо

1.2.Сучасні концепції регіональної політики України

Останніми роками з’явились численні пропозиції щодо нового економічного і соціально-економічного районування. Вони опубліковані у монографіях, підручниках, навчальних посібниках, журналах, тезах доповідей, у проекті “Концепції державної регіональної економічної політики”. Ці пропозиції фігурують за різними назвами: еклномічне районування, природно-господарське районування, соціально-економічне районування. В усіх випадках райони виступають як інтегровані соціально-економічні утворення. Тому вважається правомірним далі оперувати спільними поняттями: “соціально-економічний район”, “соціально-економічне районування”.

Так, Я.М. Маринич вичленовує 9 соціально-економічних районів (схема 1990 р.):

1) Донбас (Луганська, Донецька обл.):

2) Промислове Придніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька обл.);

3) Українські Карпати (Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька області і гірська частина Львівської області);

4) Лівобережне Придніпров’я (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

5) Київське Придніпров’я (Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська обл.);

6) АР Крим;

7) Західне Полісся (Волинська, Рівненська, рівнинна частина Львівської обл.);

8) Поділля (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька обл.);

9) Причорномор’я (Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Херсонська обл.).

Історико-генетичного принципу дотримується в своєму районуванні В.А. Поковкій (1993), виділяючи 10 соціально-економічних районів:

1) Донбас – Луганська, Донецька обл.;

2) Катеринославське Придніпров’я – Дніпропетровська, Запорозька обл.;

3) Слобідська Україна – Харківська, Сумська, Полтавська обл.;

4) Київське Полісся – Київська, Чернігівська, Житомирська обл.;

5) Волинське Полісся – Рівненська, Волинська обл.;

6) Українські Карпати – Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька обл.;

7) Поділля – Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.;

8) Середнє Подніпров’я – Черкаська, Кіровоградська обл.;

9) Північне Причорномор’я – Одеська, Миколаївська, Херсонська обл.;

10) АР Крим.

Професор О.І. Шаблій в межах України на основі населеного пункту, як ядра районотворення, виділив шість соціально-економічних районів:

1) Західний – Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Волинська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька обл.;

2) Центральний – Київська, Житомирська, Чернігівська, Вінницька, Черкаська;

3) Північно-Східний – Сумська, Харківська, Полтавська обл.;

4) Південний – Одеська, Миколаївська, Херсонська, АР Крим;

5) Східний – Донецька, Луганська обл.;

6) Центрально-Східний – Кіровоградська, Запорізька, Дніпропетровська обл.

Групування цих районів проведено з врахуванням впливу таких факторів як географічне розташування, природний, історичний, демоетнічний, соціальний, культурно-духовний,екістичний (розселенський), економічний, екологічний. Водночас відбувається групування районів за ознаками (континентальність – приморскість; Лісостеп і Полісся – Степ; гористість, вологий клімат – гористість, сухий клімат; старозаселені та давно освоєні території – території нового заселення та господарського розвитку особливостей конкретних умов. Розробка стратегії розвитку соціально-економічних районів вимагає значних за обсягом науково-дослідних робіт, результати яких можуть стати науковими основами Державної програми соціально-економічного розвитку регіону.

По-дев’ять соціально-економічних районів виділяють М.Д. Пістун, Ф.Д. Заставний:

1) Волинський (Волинська, Рівненська обл.);

2) Донецький (Донецька, Луганська обл.);

3) Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька);

4) Київський (Житомирська, Київська, Чернігівська);

5) Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська);

6) Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька);

7) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька);

8) Причорноморський ( Одеська, Миколаївська, Херсонська, АР Крим);

9) Центральний (Кіровоградська, Черкаська).

Соціально-економічний розвиток районів повинен відбуватись на основі науково обґрунтованої регіональної політики, яку слід розглядати як необхідну і надзвичайно важливу складову загальнодержавної політики. Отже, вона повинна бути тісно пов’язана зі стратегічними напрямками розвитку національного господарського комплексу.

2. Аналіз сучасного розміщення продуктивних сил

2.1. Принципи та фактори розміщення продуктивних сил

Поряд із закономірностями розміщення продуктивних сил велике значення мають принципи розміщення - конкретні прояви просторового розподілу виробництва в певний період економічного розвитку країни:

• наближення виробництва до джерел сировини, палива, енергії та районів споживання;

найефективніших видів природних ресурсів;
оздоровлення екологічного стану, вжиття ефективних заходів щодо охорони природи та раціонального природокористування;
використання економічних вигод міжнародного поділу праці, відновлення і розвиток економічних зв'язків із країнами близького та далекого зарубіжжя.

Принципи, на відміну від закономірностей, що виражають об'єктивну реальність у розміщені суспільного виробництва, є відображенням закономірностей в економічній політиці держави і розглядаються як методи господарювання.]Крім того, принципи розміщення виробництва мають сприяти пропорційному розміщенню, продуктивних сил, поглибленню поділу праці між районами, їх комплексному розвитку та встановленню раціональних міжрайонних зв'язків. Таким чином, принципи розміщення продуктивних сил - це керівні положення, що відображають об'єктивні потреби й умови соціально-економічного розвитку в територіальному аспекті.

Одним із принципів розміщення продуктивних сил є тяжіння, особливо промислового виробництва, до джерел сировини, палива, енергії та районів споживання.

Принцип першочергового та комплексного освоєння найефективніших видів природних ресурсів відіграє важливу роль, зокрема у разі проведення геологорозвідувальних робіт на території України.

Будь-який етап розвитку теорії та практики в галузі продуктивних сил характеризується підвищеною увагою до питань ефективності, економічному обґрунтуванню вибору районів і пунктів для нових підприємств як об'єктів для/розширення і реконструкції, обґрунтуванню комплексного розвитку районів і формування територіально-виробничих комплексів і промислових вузлів.

Основними завданнями підвищення ефективності є: раціональна територіальна організація виробництва, комплексний регіональний розвиток народного господарства.

Нині особливі вимоги ставляться до програмування й управління, підвищення їх обґрунтованості, спрямованості на високі результати, на посилення комплексності, системного підходу при вирішенні питань розміщення навіть окремих підприємств.

В умовах України важливе значення має принцип використання економічних вигод у разі міжнародного поділу праці, відновлення та розвитку економічних відносин з країнами близького і далекого зарубіжжя.

Розміщення продуктивних сил будь-якої держави повинне здійснюватися в межах міжнародного поділу праці. Звичайно, взаємовідносини між країнами мають будуватися на принципах повноправ'я, довіри, взаємної вигоди і дотримання суверенітету. Співробітництво між країнами призведе до раціонального й ефективного розвитку продуктивних сил і використання своїх ресурсів.

Нині таке співробітництво розвивається у таких формах: спільного формування і будівництва господарських об'єктів у країні, створення спільних підприємств, співробітництво у біржовій та банківській сферах, зовнішньої торгівлі тощо.

Крім зазначених принципів, у розміщенні продуктивних сил враховуються й інші, зокрема принцип оздоровлення екологічної ситуації, вжиття ефективних заходів з охорони довкілля та раціонального природокористування, принцип регулювання росту великих міст, активізація розвитку малих і середніх міст тощо.

Разом із закономірностями і принципами розміщення продуктивних сил враховують різні фактори розміщення підприємств і розвитку районів.

Фактори розміщення - це сукупність просторових нерівнозначних умов і ресурсів, їхніх властивостей, правильне використання яких забезпечує високі результати за умови розміщення|підприємств матеріального виробництва та розвитку господарства регіонів. Інакше кажучи, фактори розміщення - сукупність причин, що зумовлюють розміщення об'єкта і визначаються техніко-економічними та технологічними особливостями певного виробництва.

Фактори розміщення продуктивних сил поділяють на такі основні групи:

природно-екологічні;
техніко-економічні;
соціально-демографічні;
історико-геополітичні.

Перша група факторів пов'язана з територіальними відмінностями в природних ресурсах і умовах та відіграє важливу роль. До природних ресурсів належать паливно-енергетичні, мінерально-сировинні, земельні, лісові та водні. До природних умов відносять клімат, ґрунти, рельєф місцевості, характер ґрунтів тощо. Ці фактори впливають на будівельну економіку, спеціалізацію сільського господарства, технологічні характеристики виробництва. Особливе значення у розміщенні продуктивних сил України відіграє група екологічних факторів.

Наступна група - техніко-економічні фактори розміщення продуктивних сил включають: науково-технічний прогрес, транспортні умови та форми суспільної організації виробництва.

До соціально-демографічних факторів належать: національно-етнічний склад населення, територіальна диференціація чисельності населення і трудових ресурсів, відмінності в кваліфікації управлінських, інженерів но-технічних і робочих кадрів, рівень розвитку загальної та професійної культури, науки, національно-психологічні особливості населення, а також розміщення промисловості стосовно споживача готової продукції. Ці фактори впливають на розміщення трудо - та наукомістких галузей промисловості (приладобудування, електронної, електротехнічної галузей тощо).

На розвиток і розміщення продуктивних сил на сучасному етапі великий вплив має геополітичний фактор, який відіграє важливу роль у формуванні зовнішньоекономічних зв'язків України з СНД, країнами Західної Європи та Азії.

2.2. Структурний аналіз сучасного розміщення продуктивних сил

Сучасне господарство, яке історично склалося в межах певної країни називається народним господарством (економікою) даної держави. З цих позицій, народне господарство України - це сукупність галузей і сфер економіки держави, взаємопов'язаних суспільним поділом праці (рис. 2.1.).

Рис. 2.1. Структура народногосподарського комплексу України

Структура - внутрішня будова системи та сукупність стійких зв'язків між елементами, що забезпечують її цілісність. Галузева структура - це склад, співвідношення та зв'язок різних галузей і виробництв, що об'єднані однією функцією. Галузь господарства - сукупність якісно однорідних груп господарських одиниць, які виробляють продукцію, надають послуги та здійснюють інші види суспільної діяльності.

Все господарство країни поділяється на дві великі сфери: виробничу (матеріальну) і соціальну (споживчу) (рис. 2.2.).

Рис. 2.2. Галузева структура народного господарства України
Виробнича сфера - це всі види діяльності людини, що створюють матеріальні блага та забезпечують їх доставку до споживача. До виробничої сфери входить: промисловість, сільське господарство, капітальне будівництво, транспорт.

Соціальна сфера - це всі види діяльності людини, які забезпечують її побутові та духовні потреби. Всі види діяльності людини цієї сфери називаються послугами. До соціальної сфери належать: торгівля, громадське харчування, готельне господарство, комунально-побутове господарство, туризм, освіта, культура, охорона здоров'я, пенсійне забезпечення, стипендії, соціальне страхування, грошова допомога безробітним, багатодітним сім'ям, сиротам.

Функціонально-господарська структура — формування міжгалузевих систем і міжгалузевих комплексів, шо зумовлюється розвитком технологічних зв'язків, інвестиційної діяльності, вимогами суспільного поділу праці тощо.

В основі функціональної структури лежать міжгалузеві промислові комплекси (МПК) - структурність галузей, що виробляють взаємозаміннюючу продукцію (ПЕК), або послідовно переробляють певну вихідну сировину, включаючи її добування чи виготовлення (комплекс конструктивних матеріалів, АПК), або розв'язують важливу загальнодержавну проблему (соціальну). Інакше кажучи, МПК - це сукупність галузей, що мають тісні взаємозв'язки та загальний кінцевий результат виробництва. Поряд із міжгалузевими промисловими комплексами розвиваються територіально-виробничі комплекси (ТВК) — взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, що пов'язане з використанням природних і трудових ресурсів та економічних умов.

Територіально-виробничі комплекси України мають різні масштаби просторової концентрації об'єктів народного господарства, неоднакові й

їх виробничі профілі. Вони відрізняються за розгалуженістю та інтенсивністю зовнішніх і внутрішніх техніко- та транспортно-економічних зв'язків, за ступенем сформованості, територіального компонування, рівнем розвитку та взаємозв'язку виробництва, а також об'єктів соціальної інфраструктури. За територіальними та виробничими розмірами, галузевою спеціалізацією, виконуваними функціями, рівнем просторової концентрації господарської діяльності в країні виділяють комплекси великих та дрібних економічних районів, областей, а також промислові та сільськогогоспо-дарські райони, промислові агломерації, промислові вузли та центри, промислово-транспортні, агропромислові та санаторно-курортні комплекси тощо (рис.2.3.)

Рис. 2.3. Структура територіально – виробничих комплексів

Територіальна структура — це сукупність стійких зв'язків між елементами об'єкта, причому обов'язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору (рис. 2.4.).

Рис. 2.4.. Елементи територіальної структури господарства
Крапкові елементи формуються на основі одного населеного пункту. Так, промисловий центр — населений пункт, в якому розміщено кілька промислових підприємств певної спеціалізації.

Вузлові елементи - це об'єднання кількох пунктів і центрів, що розташовані близько один від одного:

а) промисловий вузол — сукупність промислових центрів, що мають
спільну інфраструктуру та трудові ресурси;

б) промислова агломерація — компактне розміщення промислових
центрів і промислових вузлів, що знаходяться у тісному економічному взаємозв'язку.

Ареальні елементи — це територія з певною кількістю промислових центрів, вузлів, агломерацій, що використовують певні трудові ресурси, інфраструктуру, мають певну спеціалізацію, але до ареальних елементів не входять усі об'єкти даної території:

а) спеціалізовані райони - сукупність промислових центрів, вузлів, агломерацій, що мають чітко виражену виробничу спеціалізацію;

б) спеціалізована зона - сукупність кількох районів.

Регіональні елементи — це об'єднання всіх об'єктів певної території:

а) народногосподарський комплекс області;

б) економічний район.

Первинною клітиною народного господарства є підприємство. Існують різні форми суспільної організації виробництва, зокрема:

1. Концентрація полягає в оптимальному зосередженні засобів виробництва, робочої сили та випуску продукції на великих підприємствах. Рівень концентрації виробництва характеризується такими показниками: часткою великих підприємств у загальній чисельності зайнятих у всій галузі робітників, часткою цих підприємств у валовій продукції галузі.

2. Комбінування - це зосередження на одному підприємстві кількох виробництв на основі спільної чи комплексної переробки певної сировини, її послідовної переробки, спільного використання енергетичних, транспортних і складських засобів. Наприклад, у промисловості склалися такі основні види комбінування виробництва: послідовна (стадійна) переробка сировини; використання відходів виробництва; комплексна переробка сировини. 3. Спеціалізація — це звуження профілю виробництва, орієнтація на виготовлення певного продукту, його частини, або обмеження його окре мою стадією послідовного технологічного циклу. В промисловості виділяють такі основні види спеціалізації: предметна, якщо підприємство спеціалізується на виробництві конкретного кінцевого продукту (автомобільний завод, взуттєва фабрика); детальна, якщо підприємство спеціалізується на виготовленні окремих частин (деталей чи компонентів) кінцевого продукту (завод тракторних агрегатів); стадійна чи технологічна, якщо підприємство орієнтується на виконання певної виробничої операції (прядильна фабрика).

4. Кооперування — це регулярні, спеціально обумовлені зв'язки між окремими спеціалізованими підприємствами, що об'єднані співпрацею, спрямованою на виготовлення певного виду готової продукції. Найбільшого поширення набуло кооперування між виробником і постачальником, спрямоване на забезпечення єдності вимог до асортименту, якості, термінів постачання тощо.

3. Нові тенденції в територіальній організації продуктивних сил

3.1. Науково-технічний прогрес та його вплив на територіальну й галузеву структуру продуктивних сил

Початок НТП припав у нас на другу половину п'ятдесятих років (дозволено розвиток електронно-обчислювальної техніки, атомної енергетики, селекції, генетики, з'явились нові технології й синтетичні матеріали тощо). Основою НТП є оновлення економічного та соціального життя.

Зміна галузевої структури є одним з основних показників зрушень у світовому господарстві, що справляє вплив і на територіальну організацію виробництва. У розвинених країнах внаслідок індустріалізації промисловість стала провідною галуззю господарства. Під впливом НТП різко зменшилась частка добувної промисловості й зросла роль обробної, базові галузі поступились машинобудуванню, хімії, електротехниці (пріоритетний розвиток одержали електроніка, біотехніка, робототехніка).

Зріст продуктивності праці під впливом НТП сприяє збільшенню значення інфраструктурної сфери господарства (торгівля, транспорт, зв'язок). Найважливішою рисою НТП є перетворення науки на провідну ланку системи "наука — техніка — виробництво". З розвитком науки та впровадженням її досягнень виникли поняття "наукомісткі виробництва" або "виробництва високих технологій". До них входять галузі індустрії, що вирізняються високими витратами на наукові дослідження при опануванні нових видів продукції. Використання досягнень НТП визначає вихід економіки з кризи. В індустріальній економіці 3/4 приросту ВНП забезпечується за рахунок найновітніших технологій.

НТП змінює підходи до розміщення продуктивних сил, створюючи нові можливості як для розв'язання галузевих господарських проблем, так і для комплексного розвитку господарства у традиційних районах і на освоюваних територіях. На особливу увагу заслуговує територіальна організація тих галузей господарства і у тих країнах та регіонах світу, у яких тривають істотні зміни техніко-економічних основ розміщення виробництва у зв'язку зі зміною характеру вихідної сировини, зменшенням матеріаломісткості виробництва та підвищенням повноти використання сировини та відходів, поглибленням технологічних зв'язків з суміжними галузями. Чимало при цьому важить удосконалення технології виробництва. Впровадження принципово нових технологій, насамперед електронно-променевих, плазмових, імпульсних, біологічних, радіаційних, хімічних, дасть можливість у декілька разів підвищити продуктивність праці та ефективність використання ресурсів і зменшити енерго- та матеріаломісткість виробництва.

При збагачені руд стали ефективніше використовувати руди з меншим вмістом металу. Це істотно змінює розміщення металургійної промисловості. Сучасна техніка дозволяє вилучати з нефелінових руд глинозем (окис алюмінію), потреби у якому ростуть з розвитком машинобудування. Необхідно враховувати не тільки природні умови (клімат, сейсмічність, вічну мерзлоту, особливості залягання корисних копалин), але й економічні (щільність населення, кваліфікацію трудових ресурсів, транспортну освоєність тощо).

Під впливом НТП з'являються нові фактори розміщення залежно від ускладнення територіально-економічної структури. При цьому одні фактори відходять на другорядні місця, інші, які давно втратили своє значення, знов відтворюються. Отже, із збільшенням кількості факторів відбувається зміна їхньої значимості. Значення енергетичного фактора у розміщенні виробництва підвищилось. Одначе не настільки, як очікувалось. З одного боку, підвищення рівня механізації та автоматизації підвищило енергомісткість виробництв, тісніше зв'язавши їх з джерелами енергії. З іншого, розвиток таких видів транспортування палива, як нафто- і газопроводи, забезпечив доставку значних обсягів палива у будь-які частини Земної кулі і відчутно знизив обмеження на вибір пунктів розміщення енергомістких виробництв. Почалось переміщення високоенергомістких виробництв з країн з відносно дорогою енергією до країн з дешевою енергією.

Транспортний фактор внаслідок НТР зазнав найбільших змін. З одного боку, вплив фактора транспортної забезпеченості постійно падав. З іншого боку, оцінюючи теперішній ступінь забезпеченості країн (особливо Західної Європи, промисловість якої майже наполовину існує за рахунок позаконтинентальних ресурсів) сировиною, енергією, продовольством, роль транспорту, особливо морського, повинна зрости.

Істотних змін зазнав і сировинний фактор. Родовища мінерально-сировинних ресурсів, які у минулому розробляти було економічно невигідно, за сучасного стану науки й техніки експлуатуються. НТП сприяє територіальному розширенню енергетичної й сировинної бази промисловості, став рентабельним видобуток нафти й газу з більших глибин і морського шельфу. За рахунок нових технологій підвищився рівень комплексного використання руд кольорових металів, повніше вилучаються корисні компоненти з бідних руд.

На розміщення обробної промисловості великий вплив справляє фактор трудових ресурсів. Цей вплив набагато знижується при впровадженні комплексної механізації, автоматизації та роботизації виробництва. Проте при цьому зростає роль кваліфікованих кадрів. Очевидно, що галузі матеріального виробництва, які характеризуються високим рівнем механізації та автоматизації, можна розміщувати у працедефіцитних районах. Велике значення має впровадження працезбережних технологій, обладнання з автоматизованими системами управління у промислових центрах та вузлах, які мають обмежені можливості забезпечення промисловості та сфери послуг трудовими ресурсами. Це стосується насамперед старопромислових районів, які характеризуються погіршенням демографічної ситуації. Впровадження автоматизованих систем управління виробництвом дозволить до мінімуму звести вплив фактора трудових ресурсів на розміщення виробництва.

Під впливом НТП змінилося розміщення окремих галузей. Так, у гірничодобувній промисловості це відбувалось під впливом здешевлення транспорту і тенденцій до економії сировини й палива. Впав видобуток кам'яного вугілля (Франція, ФРН, Бельгія та інші), але це падіння було компенсоване зростанням виробництва ефективніших ґатунків палива, передусім природного газу.

Розміщення енергетики змінилося з появою атомних електростанцій, не прив'язаних до джерел палива. Це вплинуло на енергомісткі галузі промисловості. Відбулось вирівнювання розміщення алюмінієвої промисловості у ФРН, Великій Британії, Італії.

У чорній металургії НТП знизив споживання палива на одиницю виплавленого металу, відтоді почалась переорієнтація з палива на сировину. Для країн-імпортерів залізної руди це відбилося на розміщенні підприємств чорної металургії на морських узбережжях (Італія, Японія, Нідерланди).

Докорінні зміни структури виробництва стались у хімічній промисловості. Провідну роль почала відігравати продукція хімії органічного синтезу (пластмаси, штучні волокна, синтетичний каучук тощо), відсунувши на другий план продукцію традиційної неорганічної хімії. Це, в свою чергу, спонукало до переходу на ефективну сировину — нафту.

У машинобудуванні під впливом НТП з'явилися нові підгалузі, підприємства стали переносити до країн з дешевою робочою силою.

Легкій промисловості більше притаманні зрушення між країнами, ніж усередині країн. Відносна простота технологій та часта зміна номенклатури зумовили збереження великої частки ручної праці у галузях легкої промисловості. Це зробило вигідним розміщувати галузі у країнах з більш дешевою робочою силою.

НТП у сільському господарстві проявляється у прискоренні розвитку цілого ряду напрямів науково-технічного, виробничо-технологічного та соціально-єкономічного характеру; використанні генної інженерії, біотехнологій, робототехніки та електроніки.

Під впливом НТП якісно змінилася структура світового транспорту. Трубопровідний транспорт здійснює основну частку внутрішньоконтинентальних перевезень нафти та газу у Північній Америці, Європі, Азії. Зросло значення танкерного флоту для доставки нафти, газів, рідких хімічних товарів, а також спеціалізованих суден для перевезення окремих видів вантажів. Велике значення мала поява суден з горизонтальним завантаженням і контейнерів на наземних та водних видах транспорту. Це сприяло підвищенню ефективності роботи транспорту, зниженню витрат. Великі відстані перестали бути економічною завадою для зовнішньої торгівлі. Цим пояснюється посилення транспортного значення Тихого та Індійського океанів, роль яких у світовому судноплавстві до другої світової війни була незначна.

У розміщенні продуктивних сил перспективною може виявитися ідея створення науково-технічних парків і технополісів.
3.2. Альтернативні джерела електроенергії

Енергетиці належить визначальна роль у розвитку економіки. Збільшення енергоозброєності промисловості, сільського господарства, зріст продуктивності праці базуються на випереджуючих темпах збільшення виробництва електроенергії. Досі ресурси традиційних джерел енергії забезпечували функціонування економіки, проте через обмеженість запасів природного палива і прагнення зберегти природні ресурси як джерело сировини для технологічних процесів вже почалося зниження темпів виробництва і споживання енергії.

У природі нема якогось універсального та необмеженого джерела енергії. Відновні джерела мають низку вад. Основні з них — мала щільність (концентрація) на одиницю поверхні та непостійність у часі. Отож, для розвитку енергетики потрібні відновлювані джерела енергії. За прогнозними оцінками, питома вага відновлюваних джерел енергії у загальному енергобалансі на 2000 рік становить не більше 2%, а до 2030 р. виросте до 10%. Ймовірно, що найбільше значення буде мати сонячна енергетика як одне з легко відновлюваних джерел енергії. Земля одержує від Сонця одну півмільйонну частку випромінюваного тепла, причому 34% цього тепла відбивається атмосферою та хмарами. Проте поверхні Землі усе-таки досягає величезна енергія. Вона може використовуватись для створення сонячних енергетичних станцій, що даватимуть теплову й електричну енергію. Енергію сонячних променів використовують децентралізовані споживачі для гарячого водопостачання, опалення, кондиціонування повітря, опріснення води, сушіння та інших технологічних процесів у сільському господарстві й промисловості. Періодичність та нерівномірність сонячної радіації, висока вартість оптичної системи роблять класичні сонячні електростанції (СЕС) неконкурентоспроможними з традиційними ТЕС на органічному паливі. Значно ефективніші комбіновані сонячно-паливні електростанції. Експериментальні СЕС введені в дію або споруджуються у Франції, Японії, ФРН, Іспанії, Україні (Крим), СІП А. До вад СЕС можна віднести те, що вони займають чималу територію й надто матеріаломісткі (метал, скло, бетон тощо). Окрім того, сонячні конденсатори викликають затемнення земель, призводять до зміни ґрунтових умов, рослинності. Нагрівання повітря при проходженні через нього сонячного випромінювання змінює тепловий баланс.

На значній частині поверхні Землі є чималі запаси геотермальної енергії внаслідок вулканічної діяльності, радіоактивного розпаду, тектонічних зсувів і магматичних включень у земній корі. У низці географічних районів використання геотермальних джерел може істотно збільшити енерговидобування, бо геотермальні електростанції (ГеоТЕС) є одними з найбільш дешевих альтернативних джерел енергії. Тільки у верхньому трикілометровому шарі Землі міститься понад 10²⁰ Дж теплоти, придатної для вироблення електроенергії.

Джерела геотермальної енергії поділяються на 5 типів.

1. Родовища геотермальної сухої пари. Вони легко розробляються, але зустрічаються рідко. Проте половина чинних ГеоТЕС використовує тепло цих джерел.

Джерела вологої пари. Вони зустрічаються частіше, але при їхній експлуатації доводиться враховувати корозію обладнання ГеоТЕС та забруднення навколишнього середовища.
Родовища геотермальної води. Це, власне, геотермальні резервуари, які утворюються внаслідок наповнення підземних порожнин водами атмосферних опадів, що нагріваються навколишньою магмою.
Сухі гарячі скельні породи, розігріті магмою (на глибині понад 2 км). їхні запаси найбільші.
Магма — це нагріті до 1300 °С розплавлені гірські породи.

Геотермальна енергетика розвивається насамперед у тих країнах, де є у достатній кількості високотемпературні геотермальні ресурси. Провідне місце у розвитку геотермальної енергетики займають США (половина ГеоТЕС розміщена у Долині Гейзерів). Значна питома вага у світовому виробництві електроенергії на ГеоТЕС забезпечується за рахунок Японії, Філіппін, Італії, Індонезії, Мексики тощо.

В океанічних течіях (поверхневих та глибинних) зосереджені величезні запаси кінетичної енергії, яку можна перетворити на електричну. Найбільша морська течія Гольфстрім несе води у 50 разів більше, ніж усі річки світу.

Морські припливи та відпливи є наслідком впливу на Землю місячного й сонячного тяжіння, а також відцентрових сил, що утворюються внаслідок обертання Землі. Припливи та відливи відбуваються двічі на добу. Величина припливу залежить від контуру берегової лінії, географічної широти, глибини моря біля суходолу. Максимальна різниця рівнів моря під час припливу та відпливу в деяких місцях Атлантичного узбережжя Канади сягає 18 м (затока Фанді). Відзначені великі припливи у деяких місцях Ла-Маншу (до 15 м), Охотського моря (до 13 м), Білого моря (до 10 м), Баренцового моря (до 10м). Для створення припливної електростанції різниця рівнів під час припливу та відпливу має бути не менше 10 м. Таких місць на земній кулі менше за ЗО. Тому припливні електростанції не можуть посісти значне місце в енергетиці. Енергія припливних хвиль використовується на шести припливних електростанціях (ПЕС): промисловій Ране (Франція) та п'ятьох дослідних — Кислогубська (Росія), Цзянсі й двох малих (КНР), Анаполіс (Канада). Перспективними районами розміщення ПЕС є затока Фанді у Канаді та США, затока Кука на Алясці, Шозе у Франції, Мезен-ська у Росії, гирло річки Північна у Великобританії, Сан-Хосе в Аргентині тощо.

Одним з найбільш доступних способів практичного використання сонячної енергії є одержання палива з біомаси. У процесі фотосинтезу енергія сонця трансформується у приховану хімічну енергію органічних речовин рослин, причому особливість біомаси у тому, що її творення відбувається постійно. Біомасу можна за допомогою мікробіологічної конверсії перетворити у дешеве рідке (спирти, органічні кислоти) та газоподібне (метан, водень) паливо.

Біогаз складається з 50 — 80% метану й 50 — 20% вуглекислого газу. Біомасу, призначену для виробництва біогазу, можна одержувати з водоростей, трав, кущів, дерев, а також з харчових і промислових (із органічної сировини) відходів. Найбільш перспективне виробництво біогазу на основі біомаси з харчових і виробничих відходів. Серед відходів сільського господарства для виробництва біомаси можна використовувати солому зернових культур, відходи бавовнярства тощо. Важливим енергетичним ресурсом є морська біомаса, вона дає 10% світового споживання первинної енергії. Доцільно створювати енергетичні плантації, для яких в океані є широкі можливості: понад третина поверхні світового океану має дно, ґрунт якого придатний для вирощування швидкозростаючих водоростей, що використовуються для одержання паливних газів.

Частка біомаси у паливно-енергетичному балансі США становить 4%, у країнах ЄС — 5%, у Великій Британії — 2,5%. У Канаді та Швеції (відповідно 8 та 10%) потреби в енергії задовольняються за рахунок біомаси у вигляді деревних відходів. Біоенергетичні станції є екологічно безпечними. Вони сприяють звільненню навколишнього середовища від забруднень всілякими відходами.

Вітер — це енергія Сонця, перетворена у кінетичну енергію рухомих повітряних мас. Потужність сонячного випромінювання, що безперервно перетворюється в енергію вітрових потоків на Землі, оцінюється приблизно на 10" ГВт. Енергія вітру є одним з найбільш економічно реальних видів відновлюваних джерел енергії. Важливим є те, що перетворення та використання енергії вітру здійснюється без будь-якого порушення навколишнього середовища. Для вітрових електростанцій (ВЕС) створюються вітроагрегати одиничною потужністю 1000— 10000 кВт, з розмірами вітроколіс понад 100 м. Для будівництва великих ВЕС середньорічна швидкість вітру на стандартній висоті флюгера (10 м) має становити понад 6 м/с. Як правило, цим умовам відповідають узбережжя морів та океанів.

В Україні нетрадиційні джерела електроенергії використовуються у незначному обсязі. Є проекти будівництва ГеоТЕС у Прикарпатті та Криму. Діє Чорноморська, Донузлавська та Новоозерська ВЕС у Криму. Дніпропетровський "Південмашзавод" налагодив випуск промислових вітроагрегатів. У Щолкіно (східний Крим) побудована СЕС.
3.3. Нові види сировини та матеріалів

У перспективі НТП (а через нього — всі сфери суспільного виробництва) має бути підпорядкований головному принципу — все переробляється, використовується, нейтралізується, повертається у виробничий процес; за його межі виходить лише товарна продукція, що користується попитом, а до природного середовища виводиться мінімальна кількість нейтральної до нього матеріальної маси.

Велика увага приділяється ресурсозбереженню, використанню повторних ресурсів (у високорозвинених країнах їхня питома вага становить 60 — 95%). В основі цього процесу лежать насамперед економічні причини. Використання повторних сировинних ресурсів у матеріальному виробництві стає вигідним:

заощаджуються капітальні вкладення і знижуються витрати у галузях, що виробляють матеріали з відходів, порівняно з використанням природної сировини;
використання відходів підвищує рентабельність та поліпшує основні показники ефективності металургії, енергетики, хімії та інших галузей (перехід на бідніші руди, низькосортне паливо тощо);
переробка шлакозольних та інших відходів промисловості дозволяє заощаджувати теплову енергію, а також знижувати видатки на транспортування палива й сировини;

— комплексне використання природної сировини та відходів
виробництва підвищує рівень забезпеченості виробництва матеріалами, сприяє раціональному розміщенню продуктивних сил.

Важливою причиною, що прискорила утилізацію повторних сировинних ресурсів, є швидкозростаючий обсяг промислових та побутових відходів у містах, при цьому витрати на збирання та поховання міських відходів стали практично дорівнювати витратам на переробку й використання повторної сировини. Зростає небезпека перетворення звалищ на джерело забруднення ґрунту й водойм токсичними відходами внаслідок природних хімічних реакцій. Ось деякі найважливіші напрями використання повторних ресурсів:

нетрадиційний спосіб окиснення сірчистого ангідриду, шо міститься у викидних газах підприємств кольорової металургії, димових викидах ТЕЦ, що знижує витрати на одержання 1 т сірчаної кислоти на 30% та заощаджує паливо;
видобування рідких та кольорових металів з відходів гальванічних виробництв;
використання паливної золи та сплавів у будіндустрії (будівельні розчини, бетони, цементи, силікатна цегла, теплоізоляційні матеріали), у сільському господарстві (як розкислювач ґрунтів), у хімічній промисловості (для виробництва карбіду кальцію й продуктів з нього), у металургійній промисловості (одержання чистих металів та їхніх сплавів);

одержання сталі, чавуну, алюмінієвих сплавів, міді з металобрухту при зниженні енерговитрат у 3 —20 разів та зниженні собівартості;
переробка використаного поліетилену, при цьому на 1 т поліетилену економиться 3 т бензину та 16,5 т нафти. Встановлено, практично всі види відходів хімічної промисловості можна застосовувати як сировину в інших галузях.

Великий економічний та екологічний ефект може бути одержаний від використання твердих побутових відходів. Побутові відходи (макулатура, харчові відходи, скло, чорні та кольорові метали, текстиль, пластмаси) до 80% можуть бути залучені у господарський оборот. Окрім розширення сировинної бази, це сприятиме охороні навколишнього середовища від негативного впливу промислових і побутових відходів (табл.. 3.1.).

Таблиця 3.1.

Використання виробничих відходів

№	Основне виробництво	Відходи	Використання
1	Виплавка чавуну та сталі	Сплави-шлаки	Панелі
2	Виготовлення скла	Шлакосплави Скляні волокна	Будівельні матеріали для обробних робіт Цементуючий матеріал, сировина для виготовлення керамічної плитки
3	Обробка деревини	Пресована деревина	Деталі машин, підшипників, прокладок

При виплавці чавуну й сталі утворюються сплави-шлаки, що містять кремній, магній, кальцій, залізо, марганець. З них випускають панелі. Методом кристалізації скла на основі доменних шлаків виготовлюються шлакосплави, що використовуються як будівельні матеріали для обробних робіт. Пресовану деревину осики, берези й вільхи використовують для виробництва деталей машин, підшипників, прокладок. Раніш ці деталі виготовлялись з металу; тим часом деталі з пресованої деревини служать у декілька разів довше, вартість їхнього виробництва у 3 —10 разів нижча. Зі скляних волокон можна виготувати папір; він не горить, не псується, аркуш у 2 —3 рази тонший за звичайний. Склобій при подрібненні може стати гарним в'яжучим засобом; він застосовується як цементуючий матеріал і сировина для виготовлення керамічної плитки.

ВИСНОВОК

Значення кожної окремо взятої країни у світовому аспекті визначається перш за все рівнем її економічного розвитку. Чим кращий економічний розвиток, тим більше значення належить країні в світовому господарстві .

Якщо оцінювати значення нашої держави у структурі загально-світового розвитку, то на основі значних природних перетворень сформувалася стійке бачення нашої України щодо належного їй місця серед передових країн світу.

Розвиток і становлення національної економіки України відбувалася за рахунок соціально-економічнах, природних, політичних та демографічних передумов, які кожна по своєму впливали і реформували структуру галузей промисловості, сільського господарства та інші.

Спостерігаючи за всіма процесами, які відбувалися в країні під впливом даних передумов, мажна оцінити загальний вплив окремої взяної передумови на розвиток всієї національнаї економіки та на її окремої ланки.

Якщо проаналізувати сьогоднішній стан промислового розвитку нашої держави, то помітно, що країна має досить потужний природно-ресурсний потенціал.

Велдика забезпеченість України земельними ресурсами високої якості. Є поклади рудних і нерудних ресурсів, великі площі, вкриті лісами, майже кожна область має рекреаційні ресурси. Держава багата на водні ресурси, зокрема на її території прослідковуються значні запаси підземних вод.

Україна має вигідне природно-географічне положення. Через територію нашої держави проходять світові торговельні шляхи, є вихід до морів. Все це сприяє виходу країни на світовий ринок товарів і послуг.

Україна має відносно високий рівень освоєння території. Досить розвинені галузі матеріального виробництва та невиробничої сфери.

Для економіки України характерне переважання важкої індустрії, недостатній розвиток галузей товарів народного споживання, наявність галузей і виробництв, що забезпечують НТП і розширення й поглиблення внутрішньогалузевих і міжгалузевих виробничих зв’язків.

Підбиваючи підсумки написання даної курсової роботи слід зауважити той факт, що Україна має достатню кількість ресурсів для потужного перспективного розвитку своєї національної економіки для запровадження нових концепцій розвитку та входження в десятку найрозвинутіших країн світу.

Список використаної літератури

«Використання енергії». Zaporozhye Nuclear Power Plant.
Гогулан І. К. Розміщення виробництва непродовольчих товарів народного споживання в Україні. Конспект лекцій. Київ, 1999

Дослідження соціально-економічних проблем перехідного періоду // Науковий вісник. – 2001. - №3
Заставний Ф.Д. Соціально-економічна географія України. – Львів: Світ, 2002. – 606 с.
Іщук С.1. Розміщення продуктивних сил: теорія, методи, практика. – К.: Вид-во ЄУФІСМБ, 2001. – 216 с.
Жук М. В. Комерційна географія України. Чернівці: Прут, 1998
Ковалевський В.В. та ін.. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка: Підручник – 7-ме вид., стер. – К.: Знання, 2005.-350 с.
Мельник С. А. Управління регіональною економікою. Навчальний посібник. Київ, 2000
Михасюк І., Яків М., Залога З., Сажинець С. Регіональна економіка. Львів: Українські технології, 1998
Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / С. І. Дорогунцов, Ю. І. Пітюренко, Я. Б. Олійник та ін. — К.: КНЕУ, 2000. — 364 с.
Стеневич І. Лісова політика України // Економіка України. – 2000. - №10
Стеченко Д. М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика. Київ: Вікар, 2001
Стеченко Д. М. Управління регіональним розвитком. Київ:Вища школа, 2000
Назарбаєв Е.Ж. «Сучасний стан і тенденції розвитку світового паливно-енергетичного комплексу.» Журнал «Analytic».
Хвесик М.А., Горбач Л.М., Пастушенко П.П. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка: Навч. Посібник – К.: Кондор,2005.-344 с.
www.lib.ru
www.ukrreferat.com