Самостійна робота - Структура й елементи змістової організації літературно-художнього твору - файл n1.docx

Самостійна робота - Структура й елементи змістової організації літературно-художнього твору
скачать (32.6 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.docx33kb.15.10.2012 23:24скачать

n1.docx

Структура й елементи змістової організації літературно-художнього твору. Загальна характеристика (тема, фабула, характер, пафос, ідея).
Під структурою художнього твору розуміється його загальна смислова побудова, тобто умовна розчленованість його органічно-цілісної образної організації на окремі смислозначущі елементи та їх внутрішній взаємозв'язок, що посилює та підкреслює смислову суть і естетичну виразність художнього твору. Окремі елементи, на які розпадається твір, співвідносять з двома тісно взаємозумовленими сторонами, що визначають структуру будь-якого явища, а саме категоріями змісту та форми. Зміст звичайно визначають як внутрішню суть певного явища, його «ідею», формуяк спосіб її існування та зовнішнього вияву (вираження). Протиставленість змісту і форми літературно-художнього твору уявляють через віднесення до змісту твору того, про що в ньому говориться, а до форми — того, як говориться, але це умовний підрозділ. Таким чином, виділення форми зі змісту або змісту із форми — умовна логічна операція, до якої ми вдаємося, аналізуючи твір.

Під формою літературно-художнього твору здавна розуміли його мовленнєвий склад, тобто ритміко-звукову, словесну та синтаксичну організацію. Оскільки зміст, тобто ідейно-узагальнена духовна суть літературно-художнього твору, виражається у формі зображення, по-перше, одиничних предметів (чуттєвий образ), у свою чергу і, по-друге, відтворюваних засобами мови, мовного зображення («словесний», «звуковий», «ритмічний» образи) і, по-третє, розміщених у певному смисловому порядку стосовно одне до іншого, остільки найдоцільніше розглядати форму художнього твору як таку цілісну систему засобів змістового вираження, яка утворює єдність трьох її сторін (рівнів). Перший рівень становить сукупність засобів предметної зображувальності твору, другий — прийоми мовної зображувальності, третій — тип або принцип їх смислової упорядкованості, взаємо-узгодженості, що підкреслює та посилює їхню виразність. Цей рівень форми називають композицією.

Мовний рівень форми літературно-художнього твору можна називати зовнішньою формою, рівень предметної зображувальності — внутрішньою формою, упорядкованість зв'язків між рівнями зовнішньої і внутрішньої форми та їх окремими елементами — композицією, узагальнену ідейну суть твору — змістом.

Структура і елементи змістової організації літературно-художнього твору

Зміст художнього твору в цілому можна визначити як те особистісне, ідейно-емоційне ставлення творця до предмета його зображення, яке з вичерпною повнотою реалізується лише в ході самого зображення й лише частково поза ним (у читацьких оцінках, дослідницьких інтерпретаціях, висловлюваннях самого письменника) і сприймається читачем у вигляді більш-менш об'єктивно даної «картини життя», що постає в емоційно-оцінковій суб'єктивній свідомості особи, яка веде розповідь. Зміст художнього твору має, таким чином, дворівневу об'єктивно-суб'єктивну структуру свого вираження. Об'єктивну основу змісту твору становить коло відображених у ньому життєвих явищ, узагальнена ідейна суть яких розкривається і конкретизується, з одного боку, в тих подієвих лініях (одній або декількох), які розгортаються у творі в більш-менш закінчену історію або фрагмент життя певних людських індивідуальностей (однієї і більше), з іншого боку, в тих загальнолюдських типах, втіленням яких з більшою чи меншою певністю виступають дійові особи твору. Про коло відображених у творі життєвих явищ звичайно говорять як про його тему, тобто предмет відображення, ті конкретні події, які немовби розгортають прихований у ній конфлікт, найточніше буде назвати фабулою, що становить у творі предмет розповіді; під загальнолюдськими типами найчастіше (але не виключно!) розуміють об'єктивно, тобто в самому житті дані і творчо домислені автором людські характери або окремі їхні психологічні стани, як узагальнені, у соціальному або особистісному плані окреслені типи людської поведінки, які виступають у творі як предмет художнього пізнання. Сукупність об'єктивованих елементів змісту, що складає у творі предмет його безпосереднього зображення, водночас виступає і як форма вияву та розкриття його опосередкованого суб'єктивного змісту, тобто особистісного, ідейно-емоційного оціночного ставлення творця до предмета його зображення. Основу суб'єктивного змісту твору становить той емоційний настрій, те почуття (радості, смутку і т. д.), яке немовби огортає собою зображуване і, характеризуючи оціночне ставлення автора до зображуваного, мимоволі передається читачеві, спонукаючи його до усвідомлення та емоційного переживання власної оцінки, свого особистісного ставлення до того, про що йдеться у творі. Цей елемент змісту прийнято позначати терміном пафос. У свою чергу пафос виступає у творі як своєрідна форма вияву та буття інтелектуально-логічної за своїм характером думки, що служить свого роду узагальнюючим висновком з усього зображеного у творі і виражає певну концепцію світу та людини, сповідувану автором відповідно до своїх світоглядних переконань та особливостей власного світобачення. Це інтелектуально- логічне зерно, яке немовби проростає з певності емоційної оцінки, називають ідеєю твору. Проаналізуємо структуру змістової організації літературно-художнього твору на конкретному прикладі. Тему відомої поеми Т. Шевченка «Тополя» можна визначити як «нещасливе кохання». Це узагальнене життєве положення конкретизується через фабулу твору, якою слугує розповідь (від авторської особи) про дівчину, яка покохала козака. Її милий, очевидно, загинув на чужині, а дівчину мати зібралася віддати за нелюбого. Нещасна подалася до ворожки, щоб дізнатися від неї про долю коханого. Покуштувавши зілля, якого їй дала відьма, дівчина обертається на тополю. Фабула твору також сприяє художньому розкриттю та пізнанню психічного стану характеру героїні як узагальненого ймовірного типу людської (жіночої) поведінки, особистісно окресленого світу її думок та переживань. Пафос твору визначає почуття пронизливого смутку, викликаного драматичним становищем молодої жінки, її психічним станом, близьким до божевілля. Ідея твору, очевидно, пов'язана з думкою про силу справжнього почуття, вірність та щирість люблячого серця, яке у своїй трагічній відданості здатне на все, навіть на самопожертву.

Тема — це коло життєвих явищ, відображених у творі у зв'язку з певною проблемою, що служить предметом авторського осмислення та оцінки. Тема — узагальнена основа змісту художнього твору, те, про що в цілому йдеться в ньому. У творі тема існує у вигляді того вихідного смислового положення, до якого він, умовно кажучи, може бути зведений. Наприклад, таким початковим проблемним положенням, що узагальнює зміст вірша Лесі Українки «Слово, чому ти не твердая криця...», або, інакше, його темою, буде те, про що в цілому й коротко в ньому говориться, — про суспільну роль поезії і поетичного слова. Тема організує всі елементи твору, надаючи їм того чи іншого художньо-змістового імпульсу, створюючи свого роду програму їхнього художнього розвитку, додаючи їм певної ідейної спрямованості. Основне значення теми полягає в тому, що вона виступає як посередник між реальною дійсністю, явища якої так чи інакше відбиваються у творі, і втіленому в ньому самому його внутрішнім художнім світом, в якому певним чином аналізуються та узагальнюються відображені явища дійсності. Звідси в структурі поняття «тема» виділяють окремі її рівні. Зовнішня тема — це те, що відображено в цілому, загальна вказівка на обраний митцем для художнього втілення той чи інший життєвий об'єкт. Вона може об'єднувати різні твори різних авторів, що близькі за своєю загальносмисловою проблемною спрямованістю (наприклад, тема війни, соціально-визвольної боротьби, «пригніченої людини» і т. д.). Якщо зовнішня тема — «це коло об'єктів, зображених у творах, тобто, по суті, загальна вказівка на ті предмети, явища, що відображені в дійсності, то внутрішня тема — це ті її сторони, якими повернуті об'єкти, які висунуті в них на передній план».

Внутрішню тему твору часто визначають як проблематику, під якою розуміють «сукупність тих акцентів, тобто тих сторін зображуваної дійсності, до яких привернуто увагу читача шляхом підкреслення їх за допомогою використовуваних у літературі зображувально-виражальних засобів». Внутрішня тема — це художня тема; вона завжди виступає як актуальна, значуща саме в силу своєї проблемності, постановки якихось злободенних або «вічних» життєвих питань, які, на думку автора, потребують осмислення та оцінки.

Тематичний аналіз твору звичайно будується на виокремленні головної теми твору, яка має провідне значення для розкриття творчого задуму автора, і ряду допоміжних тем (тобто тем окремих фабульних ліній твору або навіть окремих сцен, найбільш містких у змістовому відношенні), через які проблема, поставлена автором, окреслюється і конкретизується з більшою певністю. В. Лесик вважає, що критеріями оцінки тематичного складу твору «повинні стати поняття тематичного обсягу та тематичної місткості (ємкості)... Залежно від того, яке коло життєвих явищ охопив письменник, скільки тем і проблем ставить і висвітлює він, його твір матиме більший або менший тематичний обсяг.

Тема з'ясовується на основі усього змісту твору, але водночас зміст самої теми (її проблемний аспект) може бути концентровано, в образно-афористичній формі, виражений в окремих елементах твору. Відголосок теми може бути поданий у назві твору («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, «Батьки і діти» І. Тургенєва, «Злочин і кара» Ф. Достоєвського, «Американська трагедія» Т. Драйзера), в афористично-метафоричній формі висловлений у епіграфі до твору або в символічних за звучанням елементах його змісту.

Фабула – це подієва основа змісту, перебіг основних подій, що розгортає конфліктне положення, окреслене темою твору, і виступає в ньому як предмет розповіді, який сприймається читачем у вигляді більш-менш цілісної картини або фрагментів життя певних осіб.

Фабула — це те, про що розповідається у творі й що існує в ньому у формі більшою чи меншою мірою об'єктивованої від автора або його оповідача, немовби «нічиєї», існуючої «самої по собі», і «насправді» життєподібної реальності, яка є справжньою життєвою реальністю для дійових осіб твору. Фабула може бути переказана «своїми словами», й досить часто, розповідаючи «про що ця книга, вистава, кінофільм», переказують саме фабульний перебіг змісту твору (зразки переказу фабул різних творів див. у двох попередніх розділах).

Міра конкретизованості, розгорнутості фабули залежить передусім від родової належності твору. Ліричні твори переважно характеризуються нечіткістю, фрагментарністю вияву фабули, тобто слабкою або незв'язаною подієвістю (таку фабулу іноді називають «крапковою»), або відсутністю подієвості взагалі (зокрема, медитативна, лірика «чистих» роздумів та переживань, яку характеризують як безфабульну). Більшою повнотою та розгорнутістю вирізняються фабули епічних та драматичних творів, а в цій групі — фабули «середніх» і особливо «великих» жанрів прози, таких як повість і роман, фабульна побудова яких може бути досить складною і розгалуженою, що майже неможливо у драмі, обмеженій вимогами сценічності. Особливість фабульної побудови епічних творів полягає в тому, що в них не так вже й рідко може бути не одна, а декілька фабульних ліній (повновагих історій або фрагментів життя дійових осіб), які розгортаються більш-менш автономно одна від одної і можуть врешті-решт або зливатися в єдину подієву лінію, або розв'язувати закладений у них конфлікт, наприклад, роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», в якому розгортаються фабульні лінії, що розповідають про історії життя Чіпки Варениченка, Грицька Чупруна, мешканців села Піски, Максима Ґудзя, або роман М. Булґакова «Майстер та Маргарита», де осібно розвиваються дві фабульні лінії — «московська» та «євангельська». У творах з кількома фабульними лініями останні умовно можна поділити на два типи, позначивши перший як «епічну», а другий — як «ліричну» фабулу. Епічною фабулою можна назвати ту розгорнуту й конкретизовану подієву лінію твору, яка постає в ньому у формі об'єктивно даної картини (історії) життя, тобто життєподібної реальності героїв твору, про життя яких у ньому розповідається. Епічна фабула становить основу фабульної побудови твору, яка може нею і обмежуватися (в однофабульних творах). Епічна фабула — це та «жива» картина життя, з якою ми перш за все маємо справу, читаючи твір. Ліричною фабулою можна назвати ту систему зв'язаних зауважень, що характеризують (коментують і узагальнюють) зміст основної епічної фабули або окремих її подієвих ліній і існують в ній у вигляді реплікових «вкраплень», даних немовби збоку, від особи, що веде розповідь. Лірична фабула твору — це реальність не героїв твору, про яких розповідають, а відокремленого від них у часі розповідача (який немовби переказує те, що вже відбулося, трапилося раніше, у минулому), особи, яка веде розповідь і певним чином себе в ній виявляє.

Класичним зразком співіснування у творі епічної та ліричної фабули є інший пушкінський твір — його роман у віршах «Євгеній Онєгін», в якому лірична фабула заявлена дуже чітко (розповідач навіть подає окремі біографічні відомості стосовно своєї особи). В цілому лірична фабула найхарактерніша для літературних творів періоду романтизму, коли, власне, у традиційних епічних фабул з'являється постійний розповідач, дистанційований від автора у вигадану особу, очима якої подається картина життя, окреслювана в епічній фабулі.

З терміном «фабула» у нетермінологічному вживанні пов'язане утворене від нього поняття фабульності (фабульних або фабулярних творів), яким звичайно позначають гостроту подієвості твору, тобто, по-перше, насиченість його подіями, по-друге, стрімкий характер їх перебігу.

Фабула твору служить засобом розкриття зображених у ньому характерів.

Літературним характером називається та конкретна сукупність душевних рис, що визначає індивідуальність зображуваної особи й водночас узагальнює собою певні життєві типи людей, які постають у творі як предмет авторського пізнання та оцінки. В. Тюпа визначає характер у літературно-художньому, на відміну від психологічних і т. п. його значень, як «образ людини в літературному творі, окреслений з достатньою повнотою та індивідуальною конкретністю, через який розкриваються як історично зумовлений тип поведінки (вчинки, думки, переживання, мова), так і сповідувана автором морально-естетична концепція людського буття. Художній характер являє собою органічну єдність загального, повторюваного та індивідуального, неповторного; об'єктивного (соціально-психологічна реальність людського життя, що послужила прообразом для літературного характеру) і суб'єктивного (осмислення та оцінка прообразу автором). У результаті характер у мистецтві постає „новою реальністю", художньо „створеною" особистістю, яка, відображаючи реальний людський тип, ідеологічно прояснює його. Створюючи узагальнений характер, автор відбирає з багатьох знаменних рис того кола людей, що його цікавить, найбільш показові, характерні (стосовно свідчення про глибинну світоглядну суть цих людей) і привертає увагу читача саме до них, підкреслюючи та посилюючи їх на тлі інших у характері тієї конкретної особи, яка змальовується у творі й виявляє той чи інший тип спрямування волі своїми вчинками, думками, словами.

Конкретний характер зображуваної у творі особи може бути свого роду збірним портретом того чи іншого типу людини певної соціально-історичної епохи або типу людської поведінки взагалі, без огляду на її конкретну соціально-історичну належність. Перший тип узагальнення характеру звичайно називають соціально-історичним, другий — загальнолюдським.

Узагальнений зміст характеру зображуваних осіб посідає провідне місце в об'єктивному змісті більшості сучасних епічних і драматичних творів. Виступаючи основним предметом пізнання в художньому творі, різні людські характери постають як зіткнення, боротьба різних «правд життя», життєвих істин, що породжує конфлікт, виділеність певних сторін якого складає тему твору, оціночний висновок з якої становить його ідею. Сюжетно-фабульна організація твору — це, як правило, історія характеру, його становлення та зростання, — обставини, ситуації та події, які його розкривають і сприяють його осмисленню. В ліричних (за винятком ліро-епічних) творах характери, як правило, відсутні. Лірика змальовує переважно окремі психічні стани людей, виявляючи, звичайно, при цьому деякі душевні їхні риси, але в більшості випадків з певністю, недостатньою для того, щоб говорити про явленість характеру зображуваної особи. Носієм характеру у творі завжди виступає якийсь персонаж, проте ці категорії не слід ототожнювати.

Конкретний характер зображуваної у творі особи може бути свого роду збірним портретом того чи іншого типу людини певної соціально-історичної епохи або типу людської поведінки взагалі, без огляду на її конкретну соціально-історичну належність. Перший тип узагальнення характеру звичайно називають соціально-історичним, другий — загальнолюдським. їхні відмінності В. Домбровський, наприклад, характеризував так (перший тип у нього названо «побутовим»): «В... різноманітті і різнорідності літературних типів можна розрізнити дві великі групи: типи загальнолюдські, звані також психологічними, і типи побутові. До перших належать такі, що зображують людей без огляду на їх расову, національну чи навіть класову приналежність як представників певних груп людей, об'єднаних спільними ознаками розуму, вдачі, характеру, пристрастей... Сюди зачисляємо більшу частину типів Шекспіра, як, наприклад, Отелло — тип пристрасного, заздрісного чоловіка, Макбет — тип людини, охопленої честолюбною жадобою влади за всяку ціну, короля Ліра — тип нещасного батька, що у відплату за свою повну посвяти й відречення батьківську любов зустрічається з жорстокою невдячністю своїх дітей, і такі інші — в інших літературах: Сервантеса — Дон Кіхот — тип фанатичного, мрійливого ідеаліста, сліпого на вимоги, потреби й обставини реального життя, Ґете — Фауст, тип людини, шукаючої в життєвих пригодах і життєвій боротьбі філософічного пізнання правди, Гоголя — Плюшкін, тип скупого, Шевченка — Наймичка, тип матері, готової на самозречення й пожертвування своїм материнством для добра рідної дитини, Франка — Мойсей, тип національного пророка, що втікає перед кпинами й камінням власного, понад усе в світі улюбленого народу...

В побутових типах бачимо особи з такими характерними ознаками, що дають їх пізнати як представників певних національних, суспільних або громадських кіл. Побутові типи в кожнім національнім письменстві творять цілі галереї; кожна доба письменства має типових представників свого часу в романі, повісті й новелі, в епічній і драматичній поезії. Так, наприклад, широко закроєні й обрисовані типи Українця-інтелігента 60-х рр. дав І. Левицький у своїй повісті „Хмари" в особах Дашковича й молодого Радюка».

Пафосом називається тип емоційного світовідчуття, що окреслюється у творі й мотивує ідейну визначеність авторського ставлення до зображуваного, а також впливає на свідомість читача, спонукаючи його до співпереживання авторові твору або його героям. Пафос — це те, що, як влучно зауважує Є. Аксьонова, можна назвати «душею твору». Це той настрій, яким пронизаний голос оповідача і який «незримо» супроводжує розгортання подій у творі, подібно до того, як розгортання подій у кінофільмі «незримо», тобто майже не відчутно для свідомості глядача, котрий слідкує передусім за подіями, супроводжується мелодією, яка емоційно піді- грає об'єктивованому змістові того, про що йдеться, створюючи в глядача відповідний настрій.

Залежно від типу емоційної визначеності виокремлюють різні види пафосу: трагічний, драматичний, героїчний, сентиментальний, романтичний, ліричний, сатиричний, гумористичний. Класичним зразком виразу героїчного пафосу можуть бути «Іліада» Гомера, козацькі думи, трагічним пафосом пронизані драматичні твори В. Шекспіра «Гамлет», «Король Лір», сентиментальним — твори «Маруся», «Сердешна Оксана» Г. Квітки-Основ'яненка і т. д. Визначеність емоційного настрою, що лежить в основі того чи іншого типу пафосу, у свою чергу, дає визначеність напряму ідейної оцінки, тому інтелектуально-оціночному ставленню письменника до зображуваного, що є ідеєю твору.

Ідеєю називається та головна думка, що служить узагальненим вираженням змісту всього твору й містить у собі оцінку зображених у ньому життєвих явищ.

Ідея немовби підводить підсумок усьому зображеному в художньому творі й виступає як мотивований усім його змістом тип духовного оціночного ставлення митця до дійсності, як думка, що виражає певну, сповідувану автором концепцію світу й людини. «Ідею художнього твору можна визначити як ставлення письменника до зображуваного, — пише О. Ревякін. — Це ставлення може містити в собі пояснення (усвідомлення), оцінку (вирок) і прагнення (перспективу, завдання на майбутнє). Розкрити ідею художнього твору — значить зрозуміти ставлення письменника до зображуваних у творі людських характерів, питань, явищ, предметів, тобто зрозуміти, як вони автором усвідомлюються, пояснюються, оцінюються і які в цьому зв'язку у творі висловлюються прагнення, бажання, мрії письменника» [79, 114\.

Аналізуючи твір, ми умовно розуміємо під художньою ідеєю його головну, узагальнену думку, що виражає його моральне, філософське, історичне і т. п. значення, тобто визначаємо її як певне логічне судження, що випливає зі змісту твору. Зміст художнього твору багатозначний, кількість ідей, які в ньому містяться, невичерпна в принципі; кожен читач може побачити у творі свою ідею, яка багато в чому може перегукуватися з ідеями інших, проте, разом з тим, міститиме в собі якийсь неповторний смисловий відтінок. Та художня ідея, якою керується автор при написанні твору, «не існує як цілком „готова" думка, яка в процесі творчості лише втілюється в матеріалі, набуває конкретно-чуттєвої форми: вона постає в самому процесі написання твору. Залежно від того, наскільки тісно ідея художнього твору злита з його чуттєвою, образною основою й наскільки повно вона відповідає тим об'єктивним закономірностям життя, які вона розкриває, розрізняють дві основні форми вираження ідеї у творі — об'єктивну і суб'єктивну, яку звичайно називають тенденційною.

У практиці аналізу художнього твору, крім головної, звичайно виділяють ще й похідні від неї ідеї, які найчастіше пов'язуються з образами окремих персонажів або темами різних фабульних ліній творів, як правило, значного обсягу (поема, повість, роман), рідше — творів «середніх» та «малих» жанрів.

«Так, — пояснює цю тезу на прикладі аналізу ідейного змісту одного з творів М. Коцюбинського Г. Сидоренко, — з загальною ідеєю „Фата моргана" про марність селянських прагнень і надій в умовах капіталізму пов'язані ідеї образів Маланки, Гафійки, Хоми Ґудзя та інших персонажів. В образі Маланки втілена ідея краху останніх ілюзій найтемнішої частини селян. Сподівання Маланки на добрість панів, на поділ землі розвіялись, як марево, при зіткненні з дійсністю. Гафійка та Прокіп Кандзюба уособлюють ідею пробудження селянської молоді до боротьби, її інтелектуальне зростання й визрівання її політичної свідомості... В образі Хоми Ґудзя втілена ідея одвічного стихійного протесту, клекоту сліпого гніву, який не знає річища і берегів».

Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации