Курсовой проект - Экономическое районирование (укр.яз) - файл n1.docx

Курсовой проект - Экономическое районирование (укр.яз)
скачать (692.7 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.docx693kb.19.11.2012 15:13скачать

n1.docx




територіальний поділ праці – основа формування економічних районів
Територіальний поділ праці — необхідна умова спеціалізації економічних районів.

Розвиток суспільного виробництва постійно супроводжується поділом праці між різними сферами людської діяльності і територіями (країнами, районами). Поділ праці, в процесі якого закріплюються галузі господарства за певними територіями, називають територіальним (географічним). Він розкриває дію законів господарської спеціалізації і комплексного розвитку територіальних складових цілого. В процесі територіального поділу праці формується різноманітність виробничої і невиробничої діяльності населених місць і цілих районів.

У загальному розумінні економічний район визначається як поняття, яке широко використовується в різних галузях знань і означає територію, що вирізняється своїми специфічними особливостями: природними, історичними, соціально-економічними тощо. Таким чином можна стверджувати, що економічний район - це певна об'єктивна реальність. У реальній дійсності виникнення і розвиток економічних районів пов'язані зі способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжнародної кооперації.

Територіальний поділ праці - це об'єктивний процес розвитку продуктивних сил, результатом якого є спеціалізація окремих районів чи цілих країн на виробництві економічно вигідної продукції, що надходить на ринок в умовах розвиненого обміну. Поглиблення територіального поділу праці між економічними районами країни сприяє підвищенню продуктивності суспільної праці, вдосконаленню господарської спеціалізації та обміну виробленою продукцією.

Розглядаючи територіальний поділ праці як об'єктивний процес, необхідно відмітити тісний взаємозв'язок двох його сторін - спеціалізації та економічних зв'язків, що розвиваються за допомогою обміну. Спеціалізація - це найбільш активна сторона цього процесу, що проявляється у відокремленні певних видів людської діяльності. За допомогою обміну встановлюються зв'язки між різними сферами, які стають взаємозалежними на певному етапі розвитку продуктивних сил суспільства, коли усуспільнення виробництва досягає високого рівня. Характерно, що спеціалізація районів передбачає розвиток у кожному з них тих видів діяльності, які найбільш ефективні у порівнянні з іншими районами, тобто характеризуються нижчими затратами праці. Розвиток і поглиблення територіальної спеціалізації диференціює господарство районів країни, що є необхідною умовою розвитку обміну між ними. Отже, спеціалізація районів і територіальний обмін - це дві нерозривні і взаємопов'язані сторони процесу територіального поділу праці.

Поділ праці між районами країни має винятково важливе значення в регіональних дослідженнях, в районології і, зокрема, при прогнозуванні розвитку господарських комплексів економічних макрорегіонів. Якщо розглядати продуктивні сили на території держави як складну цілісну систему, що поділяється на територіальні частини, то об'єктивний процес поділу праці між ними є основою для встановлення просторових відношень у народному господарстві. "Всяка зміна цілого,— писав М. М. Баранський, - якісна чи кількісна. — не може не відбитись так чи інакше на кожній з його частин, а з іншого боку, зміни в кожній окремій частині не можуть не позначитись на цілому. Механізмом, що передає ці зміни є знову ж таки система географічного поділу праці" [7].

Найважливішими передумовами територіального поділу праці і спеціалізації економічних районів виступають природні та економічні. Природні умови і ресурси — це існуючі передумови для виникнення і розвитку територіальних відмін у господарстві. Реалізація їх визначається суспільними умовами виробництва та обміну, тому в одних і тих же природних умовах можливі різні напрямки територіальної спеціалізації. В одному районі можна виробляти декілька основних видів продукції, але ефективність виробництва залежить від економічних факторів. Адже одна й та сама продукція в різних районах виробляється з неоднаковими суспільними затратами. Перевагу надають тим районам, в яких суспільні затрати виробництва найнижчі.

У межах України територіальний поділ праці і спеціалізація районів складаються в результаті диференціації умов і ресурсів, економіко-географічного положення, забезпеченості трудовими ресурсами, а також економічними умовами виробництва продукції. Тому райони з найбільш сприятливими природними й економічними умовами виробництва характеризуються низькими виробничими затратами і ефективною територіальною спеціалізацією.

За масштабами просторового охоплення виділяють такі рівні територіального поділу праці: 1) світовий поділ праці; 2) міжнародний; 3) міжрайонний внутрідержавний; 4) внутрірайонний; 5) внутріобласний; 6) локальний (рис.1.1).




Рис. 1.1 Галузевий і територіальний поділ праці в системі суспільного поділу праці.

Виходячи з масштабів територіального поділу праці, визначають рівень територіальної спеціалізації (мікрорайонна, внутрірайонна, внутріобласна тощо). Окремо розглядаються галузі спеціалізації міжнародного значення і світового масштабу, хоча вони одночасно виконують важливі функції в міжрайонному поділі праці країни.

Отже, спеціалізація економічних районів, як і процес районоутворення, в будь-якій країні знаходяться головним чином під впливом об'єктивного процесу територіального поділу праці. У цьому зв'язку необхідно відмітити, що такий поділ праці виникає лише за певних умов. Вивчення умов розвитку цього складного процесу є одним з важливих завдань регіональних досліджень. Це в свій час передбачав М.М. Баранський, який розкрив зміст просторової форми поділу праці і розрізняв два можливі випадки його розвитку:

1) коли район ввозить продукцію, яку не можна виробляти внаслідок несприятливих природних умов. У цьому випадку на перший план виступає географічне положення району-споживача по відношенню до районів-виробників;

2) коли район ввозить продукцію, яка може бути вироблена на місці, але затрати на її виробництво значно вищі, ніж в інших районах.

Перший випадок названий вченим абсолютним, а другий — відносним. Завдяки науковому аналізу М.М. Баранським категорії територіального (географічного) поділу праці відкрилися широкі можливості для виявлення конкретних форм його прояву при вивченні різних об'єктів (галузей господарства, міжгалузевих поєднань, районів та окремих країн). Взагалі ми не можемо знайти жодного конкретного об'єкту, який би можна було вивчити без застосування методологічних основ територіального поділу праці.

Узагальнюючи вище наведене, можна в цілому визначити, що економічний район - це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів. Виходячи з позиції діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об'єктивності процесів формування економічних районів, наукою визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

розвиток науки про економічне районування
Економічне районування є об'єктом територіального планування, яке передбачає розробку схем розвитку і розміщення галузей господарства, продуктивних сил областей та економічних районів. Світовий досвід стверджує, що сучасний розвиток економіки неможливий без економічного районування та без відповідних досліджень його стану і рівня розвитку та потреб населення і всього суспільства як в товарах, так і в соціальних потребах.

При розробці схеми розвитку і розміщення галузей господарювання в комплексі враховують всі сторони розвитку суспільства і відповідної території соціально-економічного району.

У витоках науки про економічне територіальне (географічне) районування стояли українські вчені: П. Чубинський (1839-1884 рр.), С. Рудницький (1877-1937 рр.), В. Кубійович (1900-1985 рр.). На їх думку, виникнення і розвиток економічних регіонів пов'язані зі способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що є фактором виробничої спеціалізації і розвитку міжрайонної кооперації.

Сьогодні відомі імена післявоєнних науковців України: М. Паламарчук, Ф. Заставний, М. Піскун, М. Долішній, Б. Данилишин, Я. Жупанський, М. Ігнатенко, О. Шаблій та ін. їх головний внесок у науку - вивчення територіальної організації продуктивних сил України на комплексній основні розвитку виробництва і використання природно-ресурсного і трудового потенціалів. Всі вони є сподвижниками науки про економічне районування (економічна географія як самостійна наука, яка вивчає територіальну (географічну) організацію господарства в цілому або окремих частин - галузей, секторів, сфер окремих районів, зон, країн, і, загалом, у планетарному масштабі).

Неабиякого розвитку набула теорія і методологія економічного районування у постсоціалістичних країнах, зокрема, у працях колишнього СРСР, що було зумовлено розвитком планової господарської системи. Значний внесок у розроблення наукових засад економічного районування зробили радянські вчені економісти-географи і економісти: М. Гоарянський, М. Колосовський, П. Алампієв, Я. Фейгін, Л. Зіман та ін.

У розробленні проблеми економічного районування колишнього Радянського Союзу особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. У післявоєнні роки вагомий внесок у вирішення цієї проблеми зробив М. Колосовський, який поглибив наукові засади економічного районування розкриттям сутності територіально-виробничих комплексів (ТВК) як основи економічного району, через пізнання енерговиробничих циклів, що являють собою тісно пов'язані виробничо-технологічні процеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції. Концепція М. Колосовського хоча й надала імпульсу подальшому розробленню теорії і методології економічного районування, однак мала й низку суттєвих недоліків.

Найзначнішим недоліком цієї концепції, на думку таких вчених, як П. Алампієв, Я. Фейгін, Л. Зіман, А. Пробат, було поняття районного ТВК як виробничого комбінату. Його було звинувачено в технолого-виробничому ухилі, оскільки він не визнавав охоплення районним комплексом усієї сфери виробництва.

Сьогодні, у результаті поглиблених наукових розробок і дискусії, визначились загальноприйняті наукові засади економічного районування. Регіональна економіка стає вагомим інструментом просторового регулювання соціально-економічного розвитку, і особливо в тих сферах, де дія ринкових важелів є обмеженою (соціальна, екологічна, науково-технічна). Тільки через механізми регіональної політики як важливого елемента загальнонаціональної стратегії можна активізувати внутрішні потенціали регіонів для соціально-економічного зростання територій і держави з цілому. Саме така політика може виступати універсальним засобом ефективного використання внутрішньорегіональних ресурсів, чого важко досягнути за допомогою галузевих методів управління[13].

У цьому аспекті є чітке визначення М. Паламарчука про завдання регіональних досліджень і наукові підходи до них. Учений вважає, що конкретним завданням регіональних досліджень є «опрацювання наукових основ вирішення важливих проблем соціально-економічного розвитку регіонів». Сюди він включає:

Вище перелічені напрями розв'язання регіональних проблем, безумовно, сприятимуть розширенню спектра регіональних досліджень, зміцненню їх наукових засад, які в свою чергу утверджуватимуть необхідність посилення розвитку регіональної економіки як в регіонах зокрема, так і в цілому в державі.

Д. Заставний (1990,1994) обґрунтував схему поділу України на дев'ять внутрішньореспубліканських районів, що входять до складу трьох макрорайонів - Східного, Західного, Південного. Внутрішньореспубліканські економічні райони запропоновано виділити у такому складі: Донецький (Луганська і Донецька області), Придніпровський (Дніпропетровська і Запорізька області), Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області), Центрально-поліський (Житомирська, Київська, Чернігівська області), Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим), Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області), Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області), Центрально-Український (Черкаська та Кіровоградська області), Західно-Поліський (Волинська та Рівненська області) [2]. Цю схему районування підтримав М. Д. Пістун (1994), зробивши деякі уточнення в назвах районів.

Сьогодні, коли розміщення продуктивних сил України здійснюється в умовах впровадження принципів ринкової економіки, проблема управління економічними районами і територіально-виробничими комплексами стає ще більш актуальною. Система управління окремими регіонами пов'язана з розробкою цільових програм розвитку регіональних ТВК, вдосконаленням їх структури й організації.

Економічне районування тісно пов'язане з управлінням регіонами. Виділення системи районів допомагає створити в межах держави раціональні регіональні ТВК, враховуючи при цьому прогресивні тенденції в розвитку територіального поділу праці, спеціалізації господарства, внутрірайонних і міжрайонних економічних зв'язків. На сучасному етапі управління народним господарством передбачається поєднання народногосподарського підходу з комплексним розвитком економічних районів та адміністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва. Особливо важливо правильно визначити стратегію розміщення продуктивних сил у кожному з виділених районів. Основними шляхами підвищення регіональної ефективності виробництва виступають: поглиблення комплексного розвитку господарства районів; вдосконалення структури і виробничих зв'язків районних комплексів; створення раціональних систем виробництва на базі промислових вузлів; підвищення ефективності регіональної спеціалізації і кооперування виробництва; формування об'єднань міжгалузевого характеру; реорганізація виробничої інфраструктури в районах; раціональне використання науково-технічного потенціалу і науково-технічних комплексів.

В умовах трансформації економіки України і переходу до ринкових відносин, економічне районування повинно здійснюватися з урахуванням особливостей історичного розвитку, природних умов і ресурсів, демографічних процесів, політико-адміністративного устрою, структури і рівня розвитку господарств території. Саме тому комплексне дослідження розвитку регіонів розглядається як важливий етап визначення рівня їх економічного і соціального розвитку і є необхідним джерелом для підготовки територіальних планів та комплексних регіональних програм.
принципи формування економічних районів
3.1. Утворення економічних районів

Утворення економічних районів — це об'єктивний процес, що виражається у розвитку і розміщенні суспільного виробництва на території окремих країн і великих регіонів світу. Об'єктивність економічного районування в методологічному плані розкрита в роботах М.М. Баранського, М.М. Колосовського, А.М. Колотієвського, П.М.Алампієва та ін. Вони стверджували, що райони формуються у певних соціально-економічних умовах, розкрили взаємозв'язок між процесами районоутворення і розвитком суспільного виробництва, а також сформулювали ряд положень, які стали вихідними в теорії економічного районування.

Розглядаючи принципи районування, необхідно відмітити, що вони виробляються на основі глибокого пізнання закономірностей районоутворення. Останні слід розуміти як багаторазову повторюваність внутрішніх, суттєвих і необхідних причинно-наслідкових зв'язків, що викликаються дією чинників районоутворення. У вітчизняній науці закономірності прийнято поділяти на загальні і специфічні. Вони розглядаються стосовно господарства на планеті в цілому (формування районів на всій земній кулі), в межах окремих країн, що відрізняються між собою рівнем розвитку виробництва, суспільно-економічними та природними умовами.

Загальні закономірності розвитку економічних районів України:

  1. Раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів на території району з метою максимального підвищення продуктивності праці.

  2. Ефективна спеціалізація господарських комплексів економічних районів на основі внутрідержавного територіального поділу праці.

  3. Комплексно-пропорційний розвиток господарства в економічних районах в поєднанні з раціональною спеціалізацією.

  1. Зближення рівнів економічного і соціального розвитку районів і адміністративних одиниць у процесі вдосконалення територіальної організації виробництва.

  2. Раціоналізація внутрірайонних і міжрайонних економічних зв'язків на основі територіального і міжгалузевого поділу праці.

  3. Нерозривний зв'язок між розвитком господарства економічних районів і розміщенням продуктивних сил країни.

На основі пізнання закономірностей районоутворення розробляються певні принципи. Принципи економічного районування — це вихідні положення, або правила поділу народного господарства країни чи її районів на територіальні частини. Вони формулюються свідомо, цілеспрямовано, з метою вдосконалення територіальної організації господарства і активного впливу суспільства на розвиток виробництва.

Методологічна основа теорії вітчизняного економічного районування полягає у визнанні наукою об'єктивного процесу районоутворення. На відміну від багатьох зарубіжних вчених, вітчизняні вчені-районологи розглядають економічний район як об'єктивну суспільно-географічну категорію, яка розвивається у відповідності з законами розвитку формації. Визнання об'єктивного і закономірного розвитку районів означає, що вони можуть бути об'єктами вивчення науки і практики. Отже, в процесі розвитку районів складаються певні умови для управління територією і розміщення суспільного виробництва.

Найбільш суттєвим в економічному районі є господарська цілісність, єдність, спільність економічного життя. «Економічна єдність і цілісність району, — писав П.М. Алампієв, — проявляється як у відношенні району до народного господарства країни, так і у внутрішніх економічних зв'язках району. Тому при економічному районуванні важливе місце посідає вивчення внутрірайонних і міжрайонних економічних зв'язків, територіального поділу праці» [4]. Завдяки економічній єдності і цілісності райони різного масштабу виступають об'єктивними територіальними підсистемами в народному господарстві країни.

З усього сказаного випливає, що наші вітчизняні наукові школи визнають об'єктивну основу економічного районування (спільність економічного життя і територіально-економічну цілісність). Це дозволяє застосовувати наукові підходи до виявлення (делімітації) меж районів, вирішувати питання таксономії, використовувати економічне районування для цілеспрямованої територіальної організації продуктивних сил країни. Виявити контури районів можна лише на основі множини об'єктивних економічних зв'язків, точніше, найбільш важливих з них, які відіграють визначальну роль у формуванні районних господарських комплексів. Зрозуміло, що при цьому має місце деяка умовність і абстрагування від тих деталей, які не можуть істотно вплинути на формування цілісності району.

Значний внесок у розвиток методології і методики економічного районування зробили вчені економіко-географи і економісти колишнього Радянського Союзу. Так, у 20-х роках XX століття район розглядався як "своєрідна в міру можливості закінчена територія країни, яка завдяки комбінаціям природних особливостей, культурних нагромаджень минулого часу і населення з його підготовкою для виробничої діяльності, виступала б однією з ланок загального ланцюга народного господарства" [11]. Отже, економічний район будь-якого масштабу - це комбінований територіально-виробничий комплекс, що охоплює систему економічних, історичних, природно-географічних та інших явищ. Такі ідеї втілювались у першому комплексному плані ГОЕЛРО, який започаткував вивчення господарства країни як єдиного цілого, що поділяється на частини.

В основу нового, на той час, економічного районування пропонувалося покласти ряд принципів, зокрема такі, як економічний (виробничий), енергетичний та принцип перспективності. Ці принципи висувалися на противагу природно-історичному принципу, що був покладений в основу економічного районування до 1917 року. При розробці нового економічного районування акцентувалося на тому, що воно повинно сприяти найвищому розвитку господарства і культури всіх національностей країни і послужити основою для встановлення поділу країни, який відповідатиме вимогам управління господарством.

Спираючись на методологію і теорію економічного районування 20-х-30-х років, вчені-районологи розробили і поглибили проблему комплексної організації господарства районів. Так, М. М. Колосовський вважав, що районний комплекс проявляється в різних конкретних формах залежно від видів енергії, сировини та інших ресурсів. Глибокі знання економіки, техніки і технології виробництва і досвід проектної роботи дозволили М. М. Колосовському розробити методику дослідження продуктивних сил економічних районів.

У процесі обговорення методологічних принципів економічного районування багато уваги приділяється вивченню районоутворюючих факторів. Під факторами розуміють рушійні сили, причини процесів, що обумовлюють або визначають їх характер. Аналіз факторів районоутворення сприяє розробці наукових принципів раціональної територіальної організації продуктивних сил.

Головними факторами процесу районоутворення є дві групи: соціально-економічні та природно-географічні. Це, зокрема, такі фактори: рівень розвитку територіального поділу праці в масштабі країни; територіальні відміни у рівні розвитку матеріально-технічної бази; наявність трудових ресурсів; рівень сформованості систем поселень та урбанізованості території; рівень розвитку соціальної інфраструктури; розвиток продуктивних сил у межах етнічних груп населення; географічне і транспортно-економічне положення; наявність необхідних природних ресурсів (природних продуктивних сил) як матеріальної основи для формування господарського комплексу району; сприятливі кліматичні та орографічні умови для розвитку господарства.

Аналіз районоутворюючих факторів сприяє проблемному розвитку теорії економічного районування на сучасному етапі реструктуризації економіки України. При цьому необхідно відмітити, що ступінь їх впливу на районоутворення може бути сильним або незначним. Тому визначення районоутворюючих факторів має велике значення для прогнозування комплексного розвитку районів і для формування принципових положень (принципів) економічного районування.

На сучасному етапі розвитку районології і комплексології виникає потреба в уточненні старих та формулюванні нових принципів економічного районування. Отже, економічні райони повинні виділятися за такими основними принципами:

а) принцип об'єктивності районоутворення, що означає виділення об'єктивної суспільної цілісності території, яка розглядається як територіальна система продуктивних сил з міцними внутрішніми зв'язками всіх компонентів, тобто економічний район є не статичною однорідною територією, а соціально-економічною єдністю, цілісністю. Така єдність забезпечується сформованістю на території господарського комплексу відповідного рівня, в якому розвиваються галузі спеціалізації, базові, допоміжні, супутні, обслуговуючі. Важливі принципи районування, такі як економічний, єдності спеціалізації і комплексності, можна розглядати як часткові щодо принципу територіальної цілісності;

б) принцип перспективності або конструктивності розвитку господарського комплексу, що дозволяє прогнозувати структуру виробництва, розвиток системи розселення, нові напрямки виробничої спеціалізації в результаті освоєння сировинних баз, формування центрів і вузлів господарської діяльності. Цей принцип також визначає часову властивість мереж районування. Відповідно до нього районування має вирішувати проблеми, які можуть виникнути у районі. Районування може реконструювати минуле, передавати стан регіоналізації соціально-економічної диференціації на певну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції;

в) принцип ефективної територіальної спеціалізації господарства регіону на основі розвитку територіального поділу праці;

г) принцип комплексності розвитку всіх функціональних ланок, сутність якого полягає у необхідності включення в межі району як ядра, так і навколишньої території, яка знаходиться під його районоформуючим впливом. Це вимагає вивчення всієї сукупності зв'язків: виробничо-природних, соціально-виробничих, виробничих, соціальних, управлінських та ін. Ядра районів є чітко вираженими, в той час як периферійні частини такої чіткості не мають. Існує навіть думка, що об'єктивно провести межі районів неможливо, вони залежать від авторського бачення районування і є суб'єктивними та розпливчастими. Встановлення меж районів — здобуток не стільки науковий, скільки практичний.

д) принцип єдності економічного районування і політико-адміністративного устрою держави. Урахування адміністративного принципу районування створює умови для управління територією у майбутньому, а також спрощує процес розробки і реалізації програмних і прогнозних документів. Водночас не завжди доцільно враховувати адміністративні межі при проведенні районування. Сучасний адміністративний поділ не є досконалим, що проявляється у тому, що частини окремих областей тяжіють до центрів поза їх межами. На основі цього принципу адміністративні одиниці одночасно розглядаються як економічні райони нижчого ієрархічного ступеня (мезорівня). Наприклад, східна частина Кіровоградської області тяжіє до Кривого Рогу більшою мірою, ніж до обласного центру. Подібні вади сучасного адміністративно-територіального поділу покликана усунути адміністративна реформа за допомогою в тому числі районування.

Крім вищезгаданих принципів, часто при проведенні районування виходять з принципів: 1) урахування історико-географічних особливостей українських земель, національного і етнічного складу населення; 2) збереження єдності локальних систем розселення; 3) посилення територіальної спеціалізації виробництва та можливостей для комплексного економічного і соціального розвитку території; 4) урахування економіко-географічного положення території та його впливу на розміщення підприємств, установ і організацій. Важливо, щоб виділені райони були одномасштабними, тобто величини їх економічних потенціалів були між собою близькими (за такими показниками, як обсяг валового внутрішнього продукту, вартість основних фондів, чисельність населення та ін.). Це сприятиме вдосконаленню територіального управління.



Рис. 3.1. Схема економічного районування України (за М.Д.Пістуном).

Схема районування М.Д.Пістуна найбільшою мірою враховує соціально-економічні внутрірайонні зв'язки. Райони є порівняними за площею, виділені відповідно до принципів територіальної цілісності, історичності, перспективності та адміністративного. Це є підставою для використання саме цієї схеми при характеристиці економіки регіонів України.

Сьогодні, коли Радянського Союзу вже немає, а колишні союзні республіки стали незалежними, самостійними державами і перебувають лише в економічному співробітництві, виникла потреба у розробці нового економічного районування України. Зрозуміло, що воно повинно розроблятися з урахуванням корінних змін в економіці, очиститися від ідеологічних догм, кон'юнктурного підходу, від політичних критеріїв. Однак це не означає, що мусять бути відкинуті всі наукові і методичні принципи, критерії та показники районології радянського періоду.

Економічне районування завжди виступало і сьогодні виступає просторовою формою прояву інтегрального економіко-географічного процесу. Всі райони формуються як територіальні системи продуктивних сил з певною просторовою упорядкованістю (комплексно-пропорційною організацією господарських пунктів, центрів та вузлів). З цього випливає, що районування використовується як метод структуризації народного господарства національних комплексів за найважливішими ознаками і властивостями, які закріплюються у певних принципах (рис. 3.2).



Рис. 3.2. Система таксономічних одиниць економічного районування і територіально-виробничих комплексів України.
У процесі розробки нової сітки районування України мусить бути врахований, перш за все, принцип об'єктивної господарської цілісності території району, яка базується на взаємозв'язаності і взаємообумовленості всіх компонентів господарського комплексу. Район розглядатиметься як частина народного господарства країни з певною спеціалізацією і розвиненими міжрайонними зв'язками. Важливим принципом формування і розвитку економічних районів і надалі залишається принцип комплексно-пропорційного розвитку їх господарства, яке базуватиметься на раціональному використанні природних багатств, трудових ресурсів, матеріально-технічних засобів, передових досягнень науки і техніки. Зберігають своє значення також принцип єдності господарського районування і політико-адміністративного поділу території з урахуванням національних особливостей населення та принцип перспективності розвитку господарства. Останній дозволяє пов'язати економічне районування з Прогнозуванням галузей народного господарства і розселення, з потребами конструктивної географії. І, нарешті, одним з головних принципів «конструювання» системи економічних районів треба вважати принцип соціально-економічної і екологічної ефективності, що передбачає вирішення соціально-економічних завдань, головним з яких виступатиме поліпшення умов життя населення на території району.
3.2. Характер формування економічного району

Об'єктивний характер формування економічного району полягає у тому, що він охоплює найголовніше в структурі територіально-господарських зв'язків країни і є головною ланкою територіального поділу праці в масштабі держави. Разом з тим він є важливим засобом територіальної організації виробництва і об'єктом народногосподарського планування.

У науковій-літературі обґрунтовується і використовується ряд факторів і принципів економічного районування.

До основних принципів належать такі:

При виокремленні економічного району повинне враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію та розширення продуктивних сил. Також потрібно дотримуватись принципу економічного тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони формуючого впливу його головного територіально-економічного центру. До адміністративного перерозподілу територій областей економічні райони, особливо великі, повинні формуватись без порушення сьогоднішніх їх територіальних меж.
типи та системи економічних районів
Вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни зумовлює потребу систематизації різних економічних районів. Науково-обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів:

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв. їх територіальна локалізація залежить, в основному, від наявності на певній території необхідних передумов (ґрунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), великого споживача продукції, добре налагоджених транспортних зв'язків тощо.

Таке галузеве спрямування можна спостерігати у сільськогосподарському виробництві, зокрема виокремлюються райони виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості - райони паливно-енергетичного комплексу, металургійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві типи економічних районів є складовою частиною загальних (інтегральних) економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території багатогалузевих (загальних) економічних районів.

Загальне (інтегральне) багатогалузеве економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, в основі яких є територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини. За цим районуванням вирізняються три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони - це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об’єднують кілька адміністративних областей або адміністративні області з автономною республікою. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх національного розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Економічні райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області. У великих економічних районах, крім спеціалізованих галузей в масштабі держави, доцільно розвивати інші основні галузі виробництва з метою оптимального використання місцевих ресурсів і зменшення ввізної продукції з інших економічних районів.

Розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300 тис. км2. У країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони. Це райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони більшою мірою є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування є територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих багатогалузевих (інтегральних) економічних районів. На території цих районів знаходяться територіальні центри великорайонних територіальних виробничих комплексів або їх складові. У цьому підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район за допомогою районоутворюючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств.

З метою оптимального використання наявного ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки в основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва, невиробничої сфери і розроблення програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з базовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів. Це пов'язане з тим, що сусідні райони такого підтипу часто бувають однорідними, особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підприємств місцевого значення з їхніми сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. У таких районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, яка в основному переробляє сільськогосподарську сировину. Виробничі об'єднання тут складають локальні агропромислові комплекси (завод, переробний цех, сировинна зона). У межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутрішньообласних підрайонів.

Місцеві адміністративно-господарські райони в умовах планової системи розвитку господарства і навіть в умовах переходу до ринкової економіки використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція буде змінюватися в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва.

спеціалізація та комплексний розвиток економічного району. показники
5.1. Ознаки економічного району
Економічне районування - об'єктивна основа територіальної організації виробництва. Економічний район – це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка характеризується такими ознаками:


5.2. Сутність спеціалізації економічних районів та методики її оцінки
Аналіз процесів комплексоутворення в економічних районах пов'язується з вивченням значення окремих галузей і їх функцій в різних територіальних господарських утвореннях. Серед галузей господарства, що формують комплекс економічного району, головна роль належить галузям спеціалізації. Вони визначають господарський напрямок району і суттєві риси територіальних відмін між районами.

У питанні визначення спеціалізації господарства районних комплексів існує декілька точок зору. Переважна більшість вчених вважає, що спеціалізацію економічних районів найповніше характеризують показники територіального зосередження або локалізації виробництва в їх межах. Іншої думки дотримуються вчені, які переконані, що спеціалізація території визначається показниками міжрайонного обміну. Були невдалі спроби об'єднати показники територіального зосередження виробництва з показниками міжрайонного обміну і знайти синтетичний показник.

Вивчення спеціалізації економічних районів є одним з головних завдань наукового аналізу їх господарських комплексів. Основою спеціалізації господарства району виступає об'єктивний процес територіального поділу праці, який проявляється в закріпленні певних галузей виробництва за територіями. Територіальні відміни у виробництві, що складаються між районами на основі врахування природних умов, ресурсів і соціально-економічних факторів істотно впливають на виробничу спеціалізацію галузей. Враховуючи всі плюси і мінуси при виробництві продукції в районах, можна виявити найбільш ефективні напрямки територіальної спеціалізації. При цьому слід мати на увазі, що спеціалізація господарства економічних районів формується у тісному зв'язку з принципами розміщення продуктивних сил на певних етапах розвитку їх територіальної організації.

Аналізуючи процес територіального поділу праці і спеціалізації економічних районів, необхідно чітко розмежувати два поняття: «територіальна спеціалізація» і «внутрігалузева спеціалізація». Незважаючи на те, що в їх основі лежить ефективність організації виробництва продукції з метою підвищення продуктивності праці, вони виступають як два самостійні процеси суспільного поділу праці.

Внутрігалузева спеціалізація пов'язана з деталізацією виробничого процесу (виділенням самостійних виробництв зсередині галузі, підвищенням рівня подетальної і технологічної спеціалізації виробництва), що створює певний економічний ефект у розвитку самої галузі. Територіальна спеціалізація перш за зсе вказує на виробничий напрямок господарства різних економічних районів країни. Виробничий напрямок кожного з районів формується залежно від масштабів територіального поділу праці і ряду факторів, що впливають на розміщення окремих галузей.

Для встановлення рівня спеціалізації виробництва в районі широко використовують такі показники: коефіцієнт локалізації або концентрації даного виробництва в районі, коефіцієнт виробництва продукції галузі на душу населення, коефіцієнт міжрайонної товарності продукції даної галузі.

У методиці чітко визначилось два підходи у цьому питанні: «виробничий» і «вивізний». Суть виробничого підходу полягає у тому, щоб встановити ступінь регіонального відхилення аналізованих показників (обсяг виробленої продукції, вартість основних фондів, чисельність зайнятих) від середніх величин в межах країни, тобто у співставленні базового (країна) і залежного (район) параметрів. З цією метою обраховуються коефіцієнти спеціалізації і локалізації.

Так, В.В. Кістанов (1968) для кількісної оцінки районної спеціалізації запропонував використовувати індексний метод. Система територіальних індексів — відносних показників кількісних характеристик районів, де за базу прийняті середні показники в країні — досить проста для розрахунків і у той же час допускає можливість широких порівнянь та узагальнень.

Індекс рівня районної спеціалізації галузі (індекс локалізації) являє собою відношення питомої ваги галузі у певному районі до питомої ваги тієї ж галузі в країні:



За умови, якщо Су, галузь відноситься до виробництв спеціалізації району (країна=1). Наприклад, якщо питома вага харчової промисловості в усій промисловості району «А» складає 32%, а у промисловості країни — лише 16%, то індекс спеціалізації даної галузі району «А».



Це свідчить пре те, що в районі харчова промисловість має більшу питому вагу, ніж у промисловості країни (32% проти 16%), тобто є галуззю спеціалізації даного району.

Спеціалізація економічних районів на виробництві певної продукції — це результат територіального поділу праці, тому вона пов'язана з міжрайонним обміном, який виступає однією зі сторін цього суспільного процесу. На основі відношення чистого вивозу продукції (різниці між вивозом і ввозом аналогічної продукції) до загального обсягу її виробництва в даному районі можна вирахувати коефіцієнт міжрайонної товарності певної галузі. Ряд авторів пропонують цей коефіцієнт вважати основним при виявленні галузей спеціалізації районів (Ш.Л. Розенфельд, М.М. Іппа та ін.).

На нашу думку, коефіцієнт міжрайонної товарності характеризує, перш за все, роль будь-якої галузі у міжрайонному обміні. Тому цей показник доцільно використовувати для оцінки значення різних галузей у розвитку міжрайонних і міждержавних виробничо-територіальних зв'язків. Виробничу спеціалізацію районів можна виявити лише на основі аналізу складу і структури випуску продукції окремими галузями, бо роль у виробництві є визначальною у процесі формування напрямків розвитку господарства певних територій. Що стосується міжрайонного обміну, то він лише частково характеризує спеціалізацію господарського комплексу і може використовуватись як додатковий показник при оцінці виробничої спеціалізації районів.

Поняття «міжрайонний обмін» і «міжрайонний поділ праці» не ідентичні. Обмін безпосередньо пов'язаний з виробництвом, він має винятково важливе значення для встановлення зв'язків між різними районами. Саме тому роль у виробництві, а не в обміні має бути визначальною для віднесення окремих галузей до групи виробництв спеціалізації.

Досвід аналізу спеціалізації економічних районів за допомогою різних показників дає можливість зробити висновок про те, що необхідно оцінювати цей процес на основі трьох критеріїв:

  1. роль галузі району у міжрайонному поділі праці;

  2. товарність продукції і її роль у міжрайонному і внутрірайонному споживанні;

3) роль галузі у виробництві району.
Спеціалізація економічних районів повинна бути ефективною.

Економічна ефективність спеціалізації районів оцінюється за певними критеріями. Головним повинен бути критерій економії сукупної суспільної праці і максимальне підвищення її продуктивності. При цьому основними показниками є економія капітальних вкладень, скорочення строків окупності і строків будівництва (фактор часу). Варто також використовувати систему додаткових показників, до яких відносяться:

1) собівартість виробленої продукції;

2) питомі капітальні вкладення на одиницю приросту продукції;

3) використання трудових ресурсів і ступінь зайнятості населення;

4) транспортні витрати на доставку продукції в райони споживання.

У практиці регіональних досліджень прийнято користуватися порівняльними показниками ефективності виробництва. Так, характеризуючи економіку окремих районів України, можна встановити, що собівартість видобутку палива, хімічної сировини, виробництва сільськогосподарської сировини та окремих видів готової продукції в ряді районів досить різна. При порівнянні собівартості (витрат) виробництва в районах з середніми витратами в країні можна визначити порівняльну ефективність спеціалізації районів (індексний метод). Для цього В.В. Кістанов запропонував систему порівняльних показників, а саме – відношення витрат (або прибутку) виробництва на одиницю продукції в районі до такого ж показника в країні:



де Се — показник (індекс) ефективності спеціалізації району;

Ір — витрати виробництва на одиницю продукції з районі;

Ік — витрати виробництва на одиницю продукції в країні.

Індекс показує у скільки разів середньорайонні затрати (або одержаний ефект) на одиницю виробленої продукції менші або більші від середніх у країні.

А.Є.Пробст (1965) для визначення ефективності виробничої спеціалізації району запропонував формулу:



де П2 і Т2 — собівартість виробництва і транспортування продукції неспеціалізованого району;

П1 і Т1 — собівартість виробництва і транспортування продукції спеціалізованого району. При цьому П1 + Т1 < П2, тобто спеціалізація району буде економічно виправдана лише у тому випадку, коли собівартість продукції і затрати на її перевезення з даного району в інші будуть менші у порівнянні з собівартістю такої ж продукції в районах, які споживають її.

На основі розрахунків, проведених за даною формулою, ефективність спеціалізації буде найвища у тих пунктах, які знаходяться найближче до центрів виробництва продукції. Ефективність виробничої спеціалізації знижується до нуля на межі ареалу, де собівартість продукції спеціалізованого і неспеціалізованого районів рівні. Для визначення ефективності спеціалізації всього виробничого комплексу району необхідно підсумувати результати економії кожної спеціалізованої галузі. Після цього визначаються напрямки спеціалізації кожного району на певних галузях виробництва.

Для визначення зон перевезення продукції, де вартість її для споживача мінімальна, зіставляють вартість виробництва і перевезень при певних рівних умовах. Якщо, наприклад, встановлюється зона перевезення палива, то враховується його калорійність, витрати, пов'язані з умовами транспортування, зберіганням і спалюванням. На рис. 5.1 показано як визначити вантажорозподіл між двома районами споживання — А і В. При еквівалентній вартості продукції в пунктах А і В і однаковій вартості 1 т-км межа між районами споживання (вантажорозподіл) визначається рівністю:

Р1 + SL1 = Р2 + SL2,

де Р1 — вартість продукції в пункті А; Р2 — вартість пр-кції в пункті В;

S — вартість перевезення;

L1, L2 — відстані.



Рис. 5.1. Визначення вантажорозподілу між районами споживання.

Якщо в одному з пунктів вартість виробленого продукту знижується, а транспортні витрати залишаються сталими, то ареал її споживання збільшується.

Визначення зон перевезення продукції необхідне для оптимального розвитку спеціалізації районів і міжрайонного обміну. В процесі розвитку районних комплексів планується обсяг виробництва і вивозу окремих галузей з урахуванням перспективи їх розвитку. При цьому важливо дотримуватись оптимального розвитку всіх галузей, тобто спеціалізація не повинна бути надмірною. Якщо спеціалізація районів переходить за раціональні її межі, то вона може призвести до далеких перевезень продукції і виявиться збитковою для народного господарства країни. Важливо також передбачити тенденцію деяких економічних районів до певних змін в їх виробничій спеціалізації. Це об'єктивний процес і пов'язаний він з динамічним розвитком продуктивних сил, в першу чергу — з освоєнням нових сировинних баз або з вичерпністю важливих ресурсів.

Спеціалізація районів передбачає розвиток міжрайонних економічних зв'язків, бо кожен економічний район розвивається як органічна частина народногосподарського комплексу країни і виконує певні виробничі функції. Раціональність міжрайонних зв'язків залежить від правильності спеціалізації районів і науково обгрунтованого планування міжрайонного обміну. Тому ліквідація надмірно далеких перевезень, зустрічних вантажопотоків, а також поліпшення розміщення виробництва в економічних районах є першочерговим завданням науки і практики.

5.3. Комплексний розвиток економічних районів
Перед тим як розглянути сутність комплексного розвитку господарства району, необхідно коротко розкрити зміст самого поняття «комплексність». В умовах поглиблення спеціалізації виробництва комплексність району означає певний ступінь пропорційності і взаємозв'язку між галузями спеціалізації, допоміжними та обслуговуючими. Особливо глибоко комплексність проявляється в пропорційності і взаємозалежності розвитку виробництва з трудовими ресурсами, галузями сфери послуг, природними ресурсами і територією району. Отже, комплексність — це ступінь взаємозв'язаності певних елементів господарства району.

В поняття «комплексний розвиток господарства» входить ряд питань взаємозв'язаного і пропорційного розвитку всіх компонентів господарської цілісності певної території (країни, району). На основі комплексності досягається збалансованість розвитку всіх сфер діяльності і неухильний ріст продуктивності суспільної праці.

Комплексний розвиток господарства району можна розкрити на основі виявлення та аналізу взаємозв'язків між усіма компонентами. Ці взаємозв'язки всередині району надзвичайно складні і багатогранні. Для їх аналізу необхідно господарський комплекс району розчленувати на підсистеми і спробувати показати основні лінії їх взаємозв'язку.

Господарський комплекс будь-якого економічного району охоплює такі сфери (елементи): виробництво, трудові ресурси, невиробнича сфера, природні ресурси, територія. Між усіма сферами складаються закономірні взаємозв'язки в процесі комплексного розвитку господарства. Спробуємо розкрити основні групи взаємозв'язків у господарському комплексі економічного району.


сучасне економічне районування україни. проблеми
Сучасне економічне районування україни

Економічний район — це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка має такі ознаки:

Об'єктивною основою економічного району є територіально-виробничі комплекси.

Основи економічного районування України, — а спочатку це було фізико-географічне районування, — створювалися досить давно.

Найліпшим географічним описом вважався твір Яна Длугоша "Хорографія Польського Королівства". На зламі XV й XVI ст. космографія вже викладалася у Краківській Академії, серед слухачів якої було чимало українців. До викладачів цієї дисципліни належали такі видатні європейські вчені, як Мартин Билиця, Ян зі Стобниці, Вавжинєц Корвин зі Шльонська. За тих часів чималого поширення набула праця Матвія з Мєхова, котра спиралася на досягнення італійської науки, — йдеться про Tractatus de duabus Sarmatiis.

З кінця XVI й до половини XVII ст. з'явилося ціле гроно польських землеописів, які розглядали й українські території. Оскільки частина українських земель входила також до Московії, а потім Росії, то й тамтешні вчені звернули свою увагу на опис наших країв. Серед засновників районування був І. Кирилов (1689—1737), укладач першого атласу Росії. У праці "Квітучий стан Всеросійської держави" він дав географічний опис на підставі поділу 12 губерній. В. Татищев (1686 — 1750) запропонував проект нового поділу на губернії й провінції з урахуванням історичних, економічних та національних ознак. М. Ломоносов (1711 — 1765) запровадив у Росії термін "економічна географія". Економічні райони, на його думку, повинні були виокремлюватися не за адміністративними характеристиками, а за особливостями народного господарства та зв'язку з природним середовищем.

1842 року з'явилася "Економічна карта" для спеціального районування промисловості Росії. Територія поділялася на шість "країв", що їхні контури наближалися до географічних зон. Уперше в зонах позначалися межі поширення чорноземів:

1) лісова зона (Прибалтика, Північ, Північний Захід);

2) промисловість взагалі (Підмосков'я);

3) промисловість мануфактурна (довкола Москви);

4) промисловість гірничозаводська (Урал);

5) чорноземна зона (Україна, Чорноземна зона Росії);

6) пасовищна зона (Північний Кавказ).

П. Семенов-Тян-Шанський (1827) писав, що "для районування не можна користуватися адміністративним поділом, бо більшість губерній неоднорідна, а повітова одиниця занадто дрібна". На перше місце він висував природно-історичні умови, як-от грунти, орографія. Далі йшли економічні ознаки: система господарств, поділ землі за угіддями, надлишок чи брак найважливішого збіжжя, ступінь розвитку промисловості. Автор виокремив 12 районів, включно з Білоруським, Литовським, Прибалтійським, Малоросійським.

У 20-ті роки з Радянській Росії економічне районування досліджувалося у зв'язку з планом "ГОЕЛРО". Формування й розвиток економічних районів стали тоді результатом територіального поділу праці. Обумовлено дві районотвірні засади — економічна та енергетична, а зв'язки усередині районів та між ними здійснювалися за допомогою транспортних магістралей.


Рис. 6.1.Портово-промислові комплекси Причорномор’я та Приазов’я, що проектуються



Економічний принцип полягав у тому, що у вигляді району виокремлювалася своєрідна, по змозі економічно завершена територія, яка, завдяки сполученню природних особливостей, культурної спадщини та населення з його навичками виробничої діяльності, являла собою ланку в загальному ланцюгу народного господарства країни. Це можна трактувати і як засаду "економічної цілісності", що уможливлює створення проекту господарського розвитку, який передбачає оптимальне використання можливостей за мінімальних витрат. Отож, економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району.

Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що,виявлялася у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції початково порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Колосовський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювалися тривкі сукупності виробництв — енергови-робничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінатів: ТВК — здатність формувати економічний район, ЕВЦ — спосіб внутрішньої самоорганізації на основі комбінування.

Після здобуття Україною незалежності її поділ на 3 економічних райони (Південний, Південно-Західний та Донецько-Придніпровський), які входили до СРСР, став недоцільним через їх великі розміри. Багатьма авторами за цей час були розроблені нові сітки економічних районів. В цьому розділі наводиться поділ України на п'ять економічних районів, Ф. Заставний пропонує 9, а О.Шаблій — 6. В. Поповкін поділяє Україну на 5 макрорайонів та 10 мезорайонів, О. Масляк, а також РОПС України пропонує 9 економічних районів (рис. 6.2 — 6.5).


Рис. 6.2. Економічне районування України за Заставним Ф.Д.


Рис. 6.3. Економічне районування України за Шаблієм О.І.



Рис. 6.4. Економічне районування України за Поновкіним В.А.


Рис. 6.5. Економічне районування України за Дорогунцовим СІ. та Федорищевою А.Н.

6.2. Проблеми економічного районування

Щодо особливостей районування з точки зору формування регіональної економічної політики головними проблемами регіонів є:

Ці райони могли втратити своє економічне значення в результаті різних причин: зменшення попиту на промислову продукцію, зниження конкурентоспроможності, вичерпання мінерально-сировинних ресурсів, погіршання геологічних умов тощо.

Особливістю депресивності аграрних територій є зменшення чисельності населення, яке нині практично відбувається у всіх поселеннях України.

Перспективи виходу регіонів із депресії залежать від зміни макроекономічної ситуації та соціально-економічної політики, яку держава впроваджує на національному і регіональному рівнях.

Більшість проблем має вирішуватися на рівні регіону, підприємства, організації шляхом диверсифікації, конверсії, модернізації, реструктуризації, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого самоврядування, пошуку нових ринків збуту на власну продукцію.

Проблемність (перспективність) прикордонних регіонів визначається в основному особливістю і характером сусідства. Якщо немає можливостей для масштабного співробітництва, то ці райони стають периферійними і, відповідно, відстають від інших територій в економічному розвитку. Прикордонні райони мають специфічні особливості в інтеграційному процесі - бар'єрність та контактність, завдяки яким вони забезпечують їх взаємну адаптацію. Завдяки підвищенню ролі прикордонних регіонів збільшуються повноваження місцевих органів влади, розширюється їх компетенція у співробітництві з органами влади відповідних територій сусідніх країн. Прикордонне співробітництво дає змогу вирішувати конкретні економічні та соціальні питання безпосередньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій.

ВИСНОВОК

Економічний район - це не просто теоретична або й «паперова» конструкція. В сучасних умовах економічне районування розглядають як засіб управління господарством у територіальному розрізі, як основу розробки і реалізації державної регіональної політики. Економічний район, з одного боку, - об'єкт державного управління, основна складова частина регіональної політики. З другого боку, це відповідна територіальна природно-ресурсна господарська цілісність, що має свою специфіку - історичну, природну, соціальну, економічну, а також свій певний потенціал, який сприяє його розвитку. В свою чергу це є основа підходу до регіонального управління, організаційного поєднання державного управління з місцевим самоврядуванням.

Розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів. Практичне значення економічного районування полягає в тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики. Воно використовується в практиці територіального управління господарством, сприяє вибору доцільних варіантів розміщення нових виробництв та вдосконаленню територіальної структури господарства. Економічне районування дає можливість практично втілювати в життя так проблеми:

Отже, економічне районування є науковим методом територіальної організації народного господарства і, водночас, одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.

Перелік використаних джерел


  1. Горська О.В. Регіональна структура регулювання індустріальної економічної системи. — К.: Науковий світ, 2003.

  2. Заставний Ф.Д. Географія України. — Л.: Світ, 1994.

  3. Зміцнення потенціалу регіонів та шляхи подолання соціально-економічних диспропорцій регіонального розвитку. Матеріали «круглого столу» / За ред. З.С.Варналія. — К.: НІСД, 2004.

  4. Коломойцев В.Е. Економічний потенціал регіонів України. — Луганськ, 1997.

  5. Масловська Л.Ц. Сталий розвиток продуктивних сил регіону: теорія, методологія, практика. — К.: КНТЕУ, 2003.

  6. Мезенцев К.В. Суспільно-географічне прогнозування регіонального розвитку. — К., 2005.

  7. Олійник Я.Б., Данилишин Б.М., Нудельман В.І., Романюк С.А., Філіпенко А.С, Балабанов Г.В., Олещенко В.І. Актуальні проблеми регіональної політики в Україні та шляхи її розв'язання // Україна: географічні проблеми сталого розвитку. — К.: Обрії, 2004.

  8. Пасько В.Ф. Особливості інвестиційних процесів у регіонах України // Актуальні проблеми економіки. — 2005. — №9.

  9. Пешко А.В. Формування і розвиток реальної економіки в Україні: Монографія. — Ужгород, 2005.

  10. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник / С.Л.Дорогунцов, Т.А.Заяць, Ю.І.Пітюренко. — К., 2005.

  11. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник. — К.: КНЕУ, 2005.

  12. Трансформація структури господарства України: регіональний аспект / За ред. Г.В.Балабанова, В.П.Нагірної, О.М.Нижник. — К.: Міленіум, 2003.

  13. Долішній МІ. Регіональна політика на рубежі ХХ-ХХІ століття. Нові пріоритети - Київ: Наук, думка, 2006. - С. 22


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации