Самостійна робота - Сучасні українські поетичні угрупування - файл n1.doc

Самостійна робота - Сучасні українські поетичні угрупування
скачать (281 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc281kb.15.10.2012 23:47скачать

n1.doc

Самостійна робота № 1

Тема. Сучасні українські поетичні угрупування

Питання для самостійного опрацювання

  1. Явище літературних угруповань кінця 80-х – початку 90-х років.

У кінці 80-х — на початку 90-х pp. XX ст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбились і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом методу «соцреалізму». У літературі почали з'являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця XX ст., традиційно наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові,— постмодернізму як основному художньому напряму літератури 90-х років XX ст. І хоча стосовно постмодернізму і досі не припиняються дискусії, зупинимось на тому, що більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х pp. і пов'язаний з іменами Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю. Позаяк, В. Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І. Лучук, Н. Гончар; «Нова дегенерація»: І. Андрусяк, І. Ципердюк та інші.

До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо.


  1. Літературне угруповання „Бу-Ба-Бу”: Ю.Андрухович, В.Неборак, О.Ірванець – творчі доробки й авторські манери письма.

Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада) — літературне угруповання, засноване 17 квітня 1985 року у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович (Патріарх), Віктор Неборак (Прокуратор) та Олександр Ірванець (Підскарбій). Прізвиська авторів походять від того, що Юрій Андрухович є найстаршим серед трьох, Олександр Ірванець став Підскарбієм через захоплення нумізматикою, а Віктор Неборак став Прокуратором через свою схильність до аналізу та літературознавства.

Перший публічний вечір «Бу-Ба-Бу» відбувся наприкінці 1987 року в Києві. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 19871991 роки. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Вивих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки 1—4 жовтня 1992 року поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). В 1995 році вийшла перша спільна книга бубабістів «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.[...]ри» у видавництві «Каменяр». У 1996 році друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу.

Літугруповання стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.

Ю́рій І́горович Андрухо́вич (*13 березня 1960, Івано-Франківськ) — український поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент Асоціації українських письменників.

1985 разом з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, котра одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції, продемонструвала успішний приклад творення соціо-культурного міту. З 1991 року Андрухович — співредактор літературно-мистецького журналу «Четвер», співпрацював також із журналом «Перевал», виступивши упорядником двох його чисел.

У часописі «Сучасність» вперше побачили світ найвагоміші прозові твори письменника: «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), видані у 1997 році окремими книгами, есей «Центрально-східна ревізія» («Сучасність», 2000, № 3).

Присутність Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації так званого «станіславського феномену» та формування місцевої мистецької еліти. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й есперанто.

Творчий доробок Юрія Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове. Його поетичний дебют відбувся в першій половині 80-х років і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року Юрій Андрухович разом із Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від «бурлеск — балаган — буфонада»), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося — від чогось на кшталт «внутрішнього таємного ордена» до «прикладної квазіфілософії життя». Проте друга поетична збірка Юрія Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабуістський», а «елегійно-класицистичний» характер. Вповні «балаганно-ярмарковою» можна вважати натомість третю збірку — «Екзотичні птахи і рослини» (1991), яка волею автора мала б носити підзаголовок «Колекція потвор». Поетичне річище Юрія Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990 року і завершується друкованими поза збірками циклами «Листи в Україну» (Четвер, № 4) та «Індія» (Сучасність, 1994, № 5). Домінантою поетичної картини Юрія Андруховича в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення «вертикального з горизонтальним». Звідси — стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою». Західна критика визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко. Його твори перекладені вісьмома європейськими мовами, у тому числі роман «Перверзія» опублікований у Німеччині, Італії, Польщі. Книга есе видана в Австрії.

З прозових творів Юрія Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» (Прапор, 1989, № ??) — майже фактографія служби автора у війську, своєрідна «захалявна книжечка», що поставала під час чергувань у вартівні. У 1991 році з'являється друком параісторичне оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» (Перевал, № 1), що ніби заповідає характерні для подальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в метафізику» і навпаки. Усі романи — доволі відчутна жанрово-стилістична суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у «Рекреаціях», один день у «Московіаді», п'ять днів і ночей у «Перверзії».

Есеїстика Юрія Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу» (польське видання — 2000, українське — 2001, німецьке — 2003) — текст Андруховича, написаний до цієї книжки, носить назву «Центрально-східна ревізія» і являє собою спробу гранично відвертого осмислення свого власного «часу і місця».

Твори автора перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії (окремими книжками), США, Швеції, Іспанії, РосіїАвстрії (окремими публікаціями).

Поезія Андруховича займає чільне місце у творчості легендарних українських рок-груп «Плач Єремії» та «Мертвий півень».

Андрухович є автором перекладів з англійської (зокрема, він є автором п'ятого українського перекладу шекспірівського «Гамлета» а також книжки перекладів американських поетів-бітників), польської (Т. Конвіцький), німецької (Райнер Марія Рільке, Ф. Ролер, Фріц фон Герцмановскі-Орландо) та російської (Борис Пастернак, Осип Мандельштам, Анатолій Кім).

Ві́ктор Володи́мирович Небора́к (*9 травня 1961) — поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст.

Живе і працює у Львові.

Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра».

Автор поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п'яту хату» (1999), незавершеного роману «Пан Базьо та решта».

Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». Микола Рябчук вважає, що «поетичний карнавал Віктора Неборака — це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою… з питанням з-поміж питань у кінці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство». (Вітчизна, 10'89).

З середини 1990-х років найпомітнішим з літературних проектів В.Неборака є «Третє тисячоліття» — серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника.

Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у ширшому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, належать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. І справді, Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади «бурлеск — балаган — буфонада»), а в пародійно-іронічній бубабістській ієрархії Неборак носить звання Прокуратора.

Проте, як і кожна видатна літературна особистість, Неборак не завжди вкладається у виключно бубабістські стилістичні межі. Можна говорити про частково «перед-бубабістського» Неборака (збірка поезій «Бурштиновий час», 1987) — поета швидше романтичного, іноді навіть сентиментального, водночас уже із виразним іронічно-сміховим первнем і не менш виразним урбаністичним світовідчуттям. Уже з ранніх поетичних декларацій починаючи, одним із головних героїв Неборакової творчості стає його рідне місто Львів. З роками ця тенденція аж ніяк не ослабла, навпаки — стале і часте звертання Неборака до суто львівських тем і образів набуло ознак послідовної програмовості й навіть деякої нарочитості.

Своєрідним апоґеєм Неборакового бубабізму стала збірка поезій «Літаюча голова» (1990) — напрочуд вітальна й поліфонічна «книжка-карнавал», у якій повною мірою розкриваються і щасливо поєднуються раблезіансько-ренесансовий світогляд автора і високотехнічна, часом навіть віртуозна манера віршування. Саме з моменту виходу «Літаючої голови» в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко. Особливої уваги, крім того, заслуговує концепційне засвоєння і переосмислення автором «Літаючої голови» тематичних площин і знаків масової молодіжної культури (сфера рок-музики, шоу-бізнесу, молодіжної моди, сленґові вкраплення в лексиці тощо).

Втім, паралельно із «Літаючою головою» писалася цілком не схожа стилістично збірка «Alter ego» (1993) — книжка переважно верліброва, за жанром лірико-медитативна, з претензією на екзистенційно-філософські узагальнення щодо «підвалин буття». Звичний для більшості читачів-шанувальників Неборак лише іноді впізнається з її сторінок завдяки черговому сплескові блискучої самоіронії, як наприклад, у вірші «Вечеря».

Збірка «Розмова зі слугою» (1994), задумана як своєрідне продовження карнавалу «Літаючої голови» на новому щаблі, в той же час засигналізувала досить поважні зміни в авторовому світовідчутті. За всієї зовнішньої грайливості й версифікаторської вишуканості (саме художньо-технічне оформлення збірки вирішувалось як елемент гри — зовні це мало бути щось на кшталт інтимного й писаного від руки зшитка) вона передусім свідчить про відчутне посерйознішання і поступове навернення автора до традиційно-консервативних, іноді навіть фундаменталістських вартостей.

Остаточно нова Неборакова поетична якість засвідчена у найостаннішій на сьогодні збірці «Епос про тридцять п'яту хату» (1999). Як задекларовано вже в анотації, ключовою для неї є «проблема вкорінення, відшукування екзистенціальних цінностей у межах малої батьківщини». Для «Епосу» характерне унаочнення принаймні кількох Неборакових творчих метаморфоз. Іронічність переросла в проповідництво, часом саркастичне, карнавальна поліфонія — у різного роду звернення, послання, листи та інші, сповнені риторики, відверто монологічні форми; богемно-легковажне, святкове сприймання життя — в переконане відстоювання традиційно християнських родинно-побутових основ.

Окремої розмови вартують експерименти Неборака з рок-музикою, здійснювані у першій половині 90-х років (аудіокасета «Неборок», 1995), а також його довготривалі проекти «Реберітація» та «Третє тисячоліття», які відчутно вплинули на формування в сучасному Львові нового мистецько-літературного середовища.

Олекса́ндр Васи́льович Ірване́ць (* 24 січня 1961, Львів) — український письменник, перекладач.

Виростав у Рівному. Закінчив 8 класів Рівненської СШ № 18 (1976), Дубенське педагогічне училище (1980) та Літературний інститут імені Горького (Москва, 1989).

Окремі вірші перекладалися англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, білоруською, російською мовами.

Підскарбій Бу-Ба-Бу.

З 1993 року постійно мешкає в Ірпені під Києвом.

З початку 2000-х рр. працює в драматургії та прозі — роман «Рівне/Ровно» опубліковано в квітневому й травневому числах часопису «Кур'єр Кривбасу» 2001 року.

Більші за обсягом добірки віршів друкувались у журналах «Литературная учёба» і «Дружба народов» (Москва), «Literatura na świecie» (Варшава), «Akcent» (Люблін), німецькій антології Reich mir die steinerne Laute (Brodina Verlag, 1996) та антології «Вісімдесятники» (упорядник — Ігор Римарук; видавництво КІУС, Едмонтон, 1990).

Дружина — художниця Оксана Цюпа.


  1. Угруповання „Пропала грамота”: Ю.Позаяк, С.Либонь, В.Недоступ – творчі тенденції й авторські доробки митців.

„Пропала грамота” - літературне угрупування трьох київських поетів: Юрка Позаяка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувало в кінці 80-х – на початку 90-х рр. “Пропала грамота” була заявлена як авангардний проект. У 1991 р. вийшла книга з однойменною назвою. Книга “пропалограмотіїв” мала шалений успіх і колосальний резонанс.

Юрко́ Позая́к (справжнє ім'я Ли́сенко Ю́рій Васи́льович, *9 травня 1958) — український поет, перекладач та державний службовець. Керівник Служби підготовки виступів Президента України Секретаріату Президента України (20082010). Кандидат філологічних наук (1989), доцент (1995).

Учасник поетичної групи «Пропала грамота». Упорядник антології «Антологія альтернативної української поезії. Зміни епох: Друга половина 80- х — початок 90-х років».

Творчий доробок: Збірка «Пропала грамота» (1991) однойменного поетичного гурту (Юрко Позаяк, Семен Либонь (Олекса Семенченко), Віктор Недоступ (Лапкін). «Шедеври» (1997). Лімерики, опубліковані у збірнику «Молода Україна». «Чорнобильський букварик».





  1. Літературне угрупування „Лу-Го-Сад”: І.Лучук, Н.Гончар, І.Садловський – специфіка вияву авторської позиції в межах поетичних текстів.

Лугосад - літературна група, яку складають Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський. Створена 19 січня 1984 р. у Львові. “Методологічна основа” творчості “Лу-Го-Саду” – теорія поетичного ар’єргарду (ідею і аргументування лугосадівсько-ар’єргардної теорії висунув і обґрунтував літературознавець Тарас Лучук). Вірші “лугосадівців” перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами. 2008 року перевидали антологію “Лугосад. Об’єктивність канону”. Із відходом Назара Гончара 21 травня 2009 р. Лугосад перейшов в історію літератури.

ЛУГОСАД – літературна група, до складу якої входять Іван Лучук (нар. 24.02.1965), Назар Гончар (20.04.1964–21.05.2009) і Роман Садловський (нар. 30.10.1964). Група заснована у Львові 19 січня1984 (датування за першою писемною згадкою назви в листі Н. Гончара до І. Лучука). Назва складається з початкових літер прізвищ учасників: ЛУчук, ГОнчар, САДловський. Існують різні варіанти написання назви: ЛУГОСАД, Лугосад, ЛуГоСад, Лу-Го-Сад. Усі учасники групи народилися у Львові, в один рік закінчили Львівський університет (1986). Поетичний доробок лугосадівців найпоказовіше представлений у канонічному корпусі їхніх поетичних текстів – книжковому виданні “ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард” (1996; перевидання 2007 п. н. “Лугосад. Об’єктивність канону”), що складається з трьох частин: “Ритм полюсів” Лучука, “Закон всесвітнього мерехтіння” Гончара, “Зимівля” Садловського. Поза цим канонічним корпусом існує ціла низка різноманітних поетичних публікацій – і окремих книжкових, і в періодиці, і в різних виданнях. Саме сукупність їхніх поетичних текстів і творить феномен поетичного ар’єрґарду. Методологічною основою творчості ЛУГОСАДу є концепція поетичного ар’єрґарду, автором якої є літературознавець Тарас Лучук. ЛУГОСАД займає виняткове місце в українському літературному процесі 80–90–х років ХХ століття. Позиціонуючи себе як явище марґінальне, лугосадівці насправді потрапили до фарватеру літературного процесу зміни епох, створивши прецедент поетичного угруповання із власною естетикою та літературно–мистецькою ідеологією, із власним канонічним корпусом поетичних текстів. ЛУГОСАД в історико–літературному контексті зазвичай розглядають як цілісне явище – у триєдиній сукупності, а не кожного із трьох лугосадівців зокрема. Будь–який більш–менш поважний аналіз розвитку української літератури протягом двох останніх десятиліть ХХ століття не може обійтися без залучення до розгляду творчості ЛУГОСАДу або принаймні без згадок про нього. Прикладом визнання ЛУГОСАДу може служити залучення його поетичної творчості до програм вивчення сучасної української літератури у старших класах середньої школи та вищої школи гуманітарного профілю. Учасники групи мають у доробку теж марґінальні види творчості: І. Лучук і Н. Гончар – паліндромію, а Р. Садловський – поезомалярство. Літературна група ЛУГОСАД є явищем феноменальним у дискурсі актуальної української літератури, зокрема завдяки культивуванню поетичного ар’єрґарду.

Іва́н Володи́мирович Лучу́к (*24 лютого 1965, Львів)— український письменник, паліндромоніст, один із засновників літературних угруповань «Лугосад» та «Геракліт».

Наза́р Михайлович Гонча́р (* 20 квітня 1964, Львів — † 21 травня 2009, біля Ужгорода) — український поет і перформер.

Лауреат премії БУ-БА-БУ за найкращий вірш 1989 року. Автор поеми-комікса «Казка-показка про Байду-Немову» (1993), а також збірок віршів: «Закон всесвітнього мерехтіння» і «ПРОменеВІСТЬ».

Випускник Львівського університету ім. І.Франка (1986, українська філологія).

Співзасновник літературного гурту «ЛУГОСАД» (ЛУчук-ГОнчар-САДловський). Писав паліндроми, був членом літугруповання «ГЕРАКЛІТ».

Стипендіат програм «Urbani» (2005), «Gaude Polonia» (2007) і «Stadtschreiber der Stadt Graz» (2007/2008).

Твори Назара Гончара входять в шкільну програму вивчення української літератури.

Жив у Львові. Неодноразово виступав у Польщі. В 2007 році тут вийшов томик його вибраних віршів у перекладах Анети Камінської та Андрія Поритка (з участю автора). Його тексти були також опубліковані в антології «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska przekładach Bohdana Zadury» та в часописах «art», «LiteRacje» «Pociąg 76» (w tłumaczeniu Anety Kamińskiej i Andrija Porytki). Польська Інтернет-сторінка автора — на порталі www.literackie.pl. Стипендіат програм «Urbani» (2005), «Gaude Polonia» (2007) та «Stadtschreiber der Stadt Graz» (2007/2008).2008 року австрійське видавництво «Leykam» (Грац) видало перформативну поезію і лірику Назара Гончара у збірці «Lies dich», куди увійшла оригінальна німецькомовна творчість поета, а також вірші Гончара у перекладі Христини Назаркевич.

Його творчість не обмежувалася аркушем, пером і словом. Свого часу він працював актором у Львівському театрі ім. Леся Курбаса, заснував поетичний «Театр Ледачої Істоти» та студію перформенсу PERHAPS. А з початком ХХІ ст. одним із перших дивував львів'ян мистецтвом перформенсу.

Роман Іванович Садловський (30.10.1964) — український поет і графік, учасник літературної групи Лугосад.


  1. Поетичне угрупування „Нова дегенерація”: С.Процюк, І.Андрусяк, І.Ципердюк: реалізація світоглядної екзистенційної позиції авторами-дев’яностівцями.

Нова дегенерація  — літературне угруповання за участю Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка.

Утворене 1991 року в Івано-Франківську, де І. Андрусяк та І. Ципердюк під ту пору були студентами, а С. Процюк — викладачем Педагогічного інституту ім. В. Стефаника (нині — Прикарпатський університет).

Перші публікації гурту — 1991—1992 року в місцевому тижневику «Західний кур'єр», додатком до якого вийшло 3 альманахи, які так само звалися «Новою деґенерацією».

Наприкінці 1992 року у видавництві «Перевал» вийшла поетична збірка літугруповання, яка теж звалася «Нова дегенерація». Передмову до неї написав Юрій Андрухович[1].

Навесні 2003 відбувся вечір літгурту у Києві в Спілці письменників, який спричинив чималий резонанс у періодиці й роздратований, відверто лайливий відгук Олеся Гончара. Книжка ж «Нова дегенерація» була визнана найкращою книжкою 2003 року за опитуванням критиків часописом «Слово і час».

Протягом 2003 — 2005 років гурт провів низку вечорів у різних містах України, брав участь у потичних фестивалях, опублікував добірки в низці часописів. Відтак же органічно перестав існувати як такий, що, за висловлюваннями його учасників, віджив себе. «У літературу добре буває входити гуртом, але працювати в ній кожен мусить сам», — кажуть екс-„дегенерати“.

І.Андрусяк із 1993 року жив у с. Вербовець Косівського району Івано-Франківської області, а з 1995 року мешкає в Києві; видав низку поетичних збірок і книгу прози, активно виступає в періодиці як критик і перекладач.

С. Процюк мешкає в Івано-Франківську; видав дві поетичних збірки, а з 2000 року перейшов на прозу; він автор трьох романів і двох книг повістей; активно виступає в періодиці як есеїст; роман «Інфекція» номінувався на Шевченківську премію. І. Ципердюк мешкає в Івано-Франківську; видав збірку поезій у прозі, а відтак зайнявся журналістикою.

Іва́н Миха́йлович Андруся́к (*28 грудня 1968, с. Вербовець Косівського району Івано-Франківської області) — поет, прозаїк, літературний критик, перекладач.

Увійшов у літературу на початку 1990-х як учасник літературного угруповання «Нова дегенерація», до якого також входили Степан Процюк та Іван Ципердюк. Критика вважає його одним із чільних поетів покоління «дев'ятдесятників». Прихильник герметичного поетичного дискурсу, творча еволюція — від неомодерністських, декадентських мотивів ранньої творчості до символічно-асоціативного письма «Часникового соку», витриманого в рамцях неомодерного світовідчуття, але класичної поетичної форми. Виробив власну впізнавану поетичну манеру, базовану на метафоризмі («Андрусяк пише метафорою, якої нема» — Т. Девдюк, «Критика»), яку критика називала «плаваючою семантикою» (А. Дністровий, «Книжник-review»). Проза Івана Андрусяка характеризується як «густа» символічна метафорика з активним використанням діалектів. Тематично автор досліджує психологію людини в символічно-межових ситуаціях на матеріалі Гуцульщини 1940-50-х років. Із 2000 р. активно виступає як літературний критик (часописи «Книжник-review», «Книжковий огляд», «Кур'єр Кривбасу», «Кальміюс», «Березіль», «Сучасність» та ін.), аналізуючи здебільше поезію й обстоюючи моральні принципи в літературі та розмежування «високого письменства» й «попси». Лауреат першої премії конкурсу видавництва «Смолоскип» (1995), літературних премій «Благовіст» (1996), ім. Бориса Нечерди (2002), журналу «Кур'єр Кривбасу» (2007), першої премії конкурсу творів для дітей «Золотий Лелека» (2008), міжнародної премії «Corona Carpatica» (2010). Член НСПУ і АУП.Нещодавно придбав будинок в містечку Березань, що на Київщині, де живе зараз.

Степа́н Васи́льович Процю́к (* 13 серпня 1964) — сучасний український письменник.

Літературна біографія Степана Процюка розпочалася 1992 року, коли була надрукована перша поетична збірка «На вістрі двох правд» (збірник літгурту «Нова дегенерація», передмова Юрія Андруховича). На початку 90-х літгурту "Нова дегенерація" вдалося стати одним із небагатьох руйнівників літературної стагнації. Далі з'явилася збірка віршів «Апологетика на світанку» (Ужгород, 1996) та збірка поем «Завжди і ніколи» (Львів, 1999). Згодом автор припинив писати вірші, переходячи винятково на прозу й есеїстику.

1996 року вийшла збірка есеїв Степана Процюка «Лицарі стилосу і кав'ярень» (Київ), а також перша книжка прози «Переступ у вакуумі». 2001 року тернопільське видавництво «Джура» друкує збірку повістей «Шибениця для ніжності», що викликала різні за своєю спрямованістю відгуки та рецензії. У 2002 році івано-франківське видавництво «Тіповіт» друкує збірку повістей «Серафими і мізантропи». У ній, за спостередженнями критиків, посилюються декадентські кольори, а також інтерес до зображення межових невротичних станів людини.

Також 2002 року Степан Процюк дебютує як романістльвівська «Піраміда» друкує «Інфекцію». Оцінки критиків варіювалися – від тверджень про появу роману «національної честі» до роздратування, що справжній українець не має так жорстко критикувати національні негаразди і ментальні недоладності. Для українських патріотів цю книгу читати боляче, так само, як боляче жити в українській державі. Це книга про схід і захід, проте не в європейському, а українському масштабі, книга "про нас, нинішніх українців, і про нашу історію хвороби". 2003 року за цей роман Степан Процюк був номінований на здобуття Шевченківської премії. Роман цікавий не тільки сюжетом, але й дуже своєрідною експресивною мовою. Кожен образ С.Процюка напрочуд об’ємний і живий.

У 2005 році вийшов третій роман — «Тотем» (видавництво «Тіповіт»). У цьому творі помітне посилення інтересу до онтологічних питань: смерть і страх, фетишизація і неврози, відчай і пошуки можливих рецептів гармонії. Актуальні проблеми роману: залежність від ідолопоклоніння, фальшивий патріотизм, деградація особистості під впливом психотропів, обожнення почуттів. У романі кілька основних сюжетних ліній: залежний від психотропних ліків Віктор знущається над матір’ю, невідомо за що, по-садистському, мститься закоханій у нього Владиславі і пробує накласти на себе руки. Батько хлопця шукає вихід із особистого нещастя в перманентних адюльтерах, до яких давно втратив смак та інтерес. Політично свідомий Михайло Юркевич розчаровується в національній ідеї і поволі спивається. Навіть успішний бізнесовець, спортсмен Микита Крещук не може вирватись із заклятого кола невпевненості в собі та інших, тому так болісно й довго, через долання взаємної недовіри визріває любов між ним та Владиславою. Ця, чи не єдина, справді оптимістична сюжетна лінія по-своєму показова: від «великої антинебесної імперії деградації» люди прагнуть сховатись бодай у приватне життя, а поведінкою персонажів насправді керує пошук любові.

У 2007 році івано-франківське видавництво «Тіповіт» видало збірку есеїв Степана Процюка «Канатоходці». «Найважливіша прикмета нашого часу – це відсутність, майже повсюдна і хронічна, справжнього життя». Ці слова – лейтмотив збірки «Канатоходці». Туга за справжнім проглядає у всій книжці, боротьба проти псевдо, напівправди, симулякрів: «Відважити дати ляпаса своєму симулякру, який подарований кожному разом із серцем та шлунком, зможуть лише ті, що понад усе бояться одного сльотавого ранку чи усміхненого золотого вечора загубити людське, надто людське». Як опозиція до штучності виступає безпафосна героїка, позбавлена гламуру та позірної вишуканості. Рефлексії над життям та смертю юнаків із УПА, без усілякого зайвого компліментаторства, оживлюють ці фрагменти історії. Ці хлопці стають живими, ось тут, поруч, «мармур віддаляє і викрадає мармуроване обличчя. Холод мармуру парадоксально співставляється із забуттям, а не пам’яттю», – міркує автор, тому, говорячи про них, надає їм людського запаху, тим самим наближує їх до нас. Есеї Степана Процюка поєднують у собі достовірність життєвих фактів, що йде від щоденника; різноманітні узагальнення, що межують із філософією; образність, пластичність, що безпосередньо пов’язані з белетристикою. Канвою сюжетних ліній письменник вибирає щоденник і тому у тексті вельми потужний автобіографічний струмінь, що об’єднує і підживлює цікавість читача. Темами оповідей-есеїв стають і родовід автора, і його поетична юність, і письменницька зрілість, і сучасний літературний процес. Автор безжально зриває маски і руйнує камуфляжні уявлення про сучасну літературну ситуацію, шукає аналогій у минулому, не боїться оприлюднювати негатив.

Роман «Жертвопринесення» вийшов 2007 року у видавництві "Типовіт". Він є своєрідною відповіддю на питання, чому Степан Процюк-поет «заморозив» власне існування. Головне у романі - дослідження хворобливих зламів людської психіки, оголення й вивчення тайників свідомості. Складна психологічна партитура, плетиво натяків та алюзій висвітлює основний філософський аспект – болісне усвідомлення нікчемності буття Поета у нашій державі. Зображена ситуація мимоволі проектується на сучасну суспільну атмосферу, в якій некомфортно почуваються неординарні, талановиті люди. Автор прагне межової зображувальності й чіткості. Степан Прозаїк - майстер художньої деталі (інколи - доволі ускладненої), має гострий погляд. Виразна подробиця або штрих збуджують читача, стимулюють певні тривкі вібрації, додають у кров адреналіну, дарують нові емоційні відчуття.

Ще одна грань письменницького таланту Степана Процюка – література для підлітків. У 2008 році у київському видавництві «Грані-Т» побачила світ трилогія про кохання «Марійка і Костик», «Залюблені в сонце» (Друга історія Марійки і Костика"), «Аргонавти» (Третя історія Марійки і Костика). Події книги трилогії розгортаються в Україні, у маленькому місті Старомихайлівка. Герої живуть своїм цікавим життям: зустрічаються в школі, на шкільному подвір’ї, в парку; ведуть романтичні розмови, зізнаються один одному в коханні. Згодом у цьому видавництві у серії «Життя видатних дітей» вийшла книга «Степан Процюк про Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Карла-Густава Юнга і Ніку Турбіну».

2010 року у видавництві "Грані-Т" була видрукувана збірка есеїв "Аналіз крові", яка засвідчила, що Степан Процюк "не боїться говорити про свої комплекси. Але не багатьом вдається із своїх комплексів створити літературу. А створивши, він вже переміг, бо є тим письменником, який давно вже не старається нікому сподобатися, але як чиста і наївна дитина (образ Білого Хлопчика не випадковий у естетиці Процюка), прагне допомогти змінитися іншим, оскільки сам зазнав благотворних змін через і завдяки літературі". У книжці, яка складається з есеїв філософського та психологічного змісту, Степан Процюк ставить безліч питань. Для чого ми живемо? Що додає магії й чару нашому життю? Чому нерідко сміємося там, де варто плакати, а плачемо тоді, коли можна усміхнутися? Де шукати справжні причини наших найпарадоксальніших вчинків, слів, думок? А для того, щоб дати відповіді, автор пропонує провести аналіз крові – однак не в прямому, такому звичному для всіх нас значенні. «Аналізом крові» Степан Процюк називає дослідження людської психіки, словами автора – «душезнавство». На яскравих прикладах з власного життя, а також історіях, що трапилися з відомими письменниками, художниками, психоаналітиками, автор демонструє свою майстерність психолога. Між рядків присутні ненав’язливі натяки на Фройда, Ніцше, Ірвіна Ялома. Крім того, часто натрапляємо на спеціалізовані психологічні терміни – автор знає й досить успішно застосовує психоаналітичні прийоми на практиці. Степан Процюк майже не дає відповідей на питання, які ставить перед собою й читачем. У цьому й «родзинка» збірки – читач мусить сам знайти відповідь, а це значить замислитися, застосувати „аналіз крові” до самого себе. Недарма кажуть: „Хто пізнає себе, той пізнає весь світ” – тобто дізнається відповіді на всі питання. “Аналіз крові” – гідна вдячності й прочитання розмова на теми, що торкаються передусім рушійних сил розвитку людських страхів, які можуть підштовхнути і до творення, і до руйнування.

2010 року у видавництві "Академія" вийшов роман «Троянда ритуального болю». Цей твір є першою спробою серйозного художньо-психологічного осмислення постаті Василя Стефаника. Автор запропонував читачеві оригінальну художню версію психоісторії митця і людини: „Між гордістю і тривогою, між потребою писати і соромом за писання протікало його життя, в тому числі і літературне. Із його спалахами і довголітніми перервами. Це були дія і протидія, дві рівновеликі сили, що тягнули у різні боки, – один із найважливіших символів стефаниківської метафізики”.

Наприкінці жовтня 2010 року у видавництві "Ярославів вал" вийшла остання частина "психіатричної тетралогії" Степана Процюка - роман "Руйнування ляльки" (першодрук - у журналі "Кур’єр Кривбасу"). Це специфічний зразок філософської прози, не роман дій, а роман ідей, твір більше публіцистично-есеїстичний, аніж власне художній, в якому більше психології, аніж інтриг і пригод. Степан Процюк не завуальовує проблем нашого індивідуального і колективного буття, а розкриває як на долоні. У романі концептуально й гостро зведені умоглядні Архе і Лялька. Архе – це пам’ять про першопочатки й елементарні істини, що ґарантують людині людське життя. Лялька – це привид, передовсім, сучасности (хоча, вона майже така ж давня, як і Архе), симулякр, як сказав би Бодріяр; фальшивка, порожня голоґрама, що водить людину плутаними манівцями, люб’язно й щедро плекаючи гріх, а відтак – і довічну юдоль печалі. Під концептуальним руйнуванням Ляльки треба розуміти передовсім руйнування комплексів – свідоме, жорстке й болюче. Це процес непростий, але необхідний. Не говорячи вже про те, що процес це тривалий, або й перманентний, позаяк людина, позбавляючись одних комплексів і залежностей, одночасно формулює для себе інші, не менш неприємні. Степан Процюк – письменник, який має сміливість показувати найдальші закутки людської душі, найглибші провалля людського розпачу, заплутані лабіринти людського життя... Він дивиться туди, куди ми не часто наважуємося зазирнути. І те, що бачить письменник, зовсім не схоже ні на красиві серіали, ні на світ мрій. Кожен із персонажів роману має певні комплекси і проблеми. У одних жах існування і синдром нелюбові набувають патологічних рис, перетворюючись на психози, інші намагаються вирватися із цього «порочного кола» і наблизитися до «Себе істинного», до справжнього життя...

Автор має літературні вечори у багатьох містах України – (Києві,Харкові, Львові,Ялті, Тернополі й Ужгороді і т. д.), а також у Кракові та Берліні. Степан Процюк – лауреат багатьох національних літературних премій: 7-разовий лауреат премії журналу «Кур'єр Кривбасу» (1998—2003 рр. включно), премії «Благовіст» (2000 р.), а також міської літературної премії ім. І.Франка (2002 р.) та обласної літературної премії ім. В. Стефаника.

Твори Степана Процюка перекладені кількома іноземними мовами (німецькою, російською, словацькою). А наприкінці 2008 р. в столиці Азербайджану Баку накладом 1000 примірників вийшов переклад роману Степана Процюка «Тотем». Перекладав книгу відомий азербайджанський письменник та видавець Ельчин Іскендерзаде. Зараз роман перекладається ще кількома іноземними мовами.

Степана Процюка вважають одним із найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів. Про його творчість написані сотні рецензій і статей. Домінантами його стильової манери вважаються натуралізм та фізіологізм, екзистенційна сміливість. Окремі критики закидають Степану Процюку вульгарність та імітацію щирості, проте насправді це лише "страсті за чистотою духу". Автор має чимало читачів у різних містах України, з яких можна створити віртуальний фан-клуб.

Як слушно зауважив О.Соловей: "Степан Процюк – письменник, що у своїх романах (зрештою, як і в есеях, і у колишніх віршах, поемах) небезпечно балянсує поміж Сциллою натуралізму та Харибдою всесвітнього жаху, який усвідомити здатні хіба що обрані... Це щастя мистецьке називається експресіонізмом – бачити суть речей, прагнути щось змінити й одночасно мати цілковите розуміння того, що змінити нічого не можна: адже погода не переміниться, як писав свого часу Генрі Міллер, а задовго до нього – Еклезіяст. Творчість подібних письменників, їх гучні та нестерпні волання в пустелі гидкого міщанського побуту, власне і є тим проґнозом погоди на завтра, до якого слід би нарешті прислухатись, але цього не стається. Людство упевнено крокує до передбаченої апокаліпси... Процюк давно і надійно вписує себе до величної традиції тираноборців, правдолюбців, тих конкістадорів духу, що мають відвоювати для всіх нас нові території – простір, у якому теперішні ліберальні цінності фінансових монополій принципово нічого не будуть варті"

Ципердюк Іван Михайлович (нар. 23 серпня 1969 р.) — український поет, один з представників так званого Станіславського феномену. Кандидат філологічних наук.

За тематичними та формальними ознаками поезія Ципердюка вписується в стилістичні рамки Станіславського феномену. Для його віршів здебільшого характерний експеримент, формалізований модерністськими методами.

За висловом Володимира Єшкілєва,

Ципердюк веде текстовий монолог сільського ґазди, що переповідає родинну історію, де є всі життєві прикмети: смерть, річні цикли, народження та весілля. Звідси філософія бажань у творах Ципердюка як «філософія пасивних синтезів»

.У 2010 році видав збірку есеїв «Подорож крізь туман». В антотації до книжки сказано:

Головна ідея збірки – людина як цінність. Ми часто не усвідомлюємо цього за щоденною метушнею – але ж тоді перестаємо бути самі собою. Це культурна, психологічна, житейська атмосфера невеликого галицького міста з його традиціями, специфічним світоглядом, свого роду навіть аурою, а головне – напрочуд цікавими людьми.

6. Постмодерний концептуалізм, сюрреалістичні видіння, кубізм, метафоризм лірики, широке інтертекстуальне поле лірики Василя Махна, автора збірок «Схима», «Самотність цезаря», «Книга пагорбів та годин», «Лютневі елегії та інші вірші», «Плавник риби», «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше»;

Василь Махно (8 жовтня 1964, Чортків) — український поет, есеїст, перекладач, літературознавець. Член НСПУ, АУП. Учасник гурту «Західний вітер» (1992). Кандидат філолологічних наук (1995). Член міжнародного ПЕН-клубу.

Премія ім. С. Будного (1994).

Василь Махно народився у Чорткові в 1964 р. Закінчив Тернопільський педагогічний інститут (нині ТНПУ), викладав літературу у Тернопільському університеті, а згодом — у Ягеллонському (Краків).

З 2000 р. проживає у Нью-Йорку, працює у НТШ-Америка.





Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации