Самостійна робота - Художній світ лірики Дмитра Павличка - файл n1.doc

Самостійна робота - Художній світ лірики Дмитра Павличка
скачать (209.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc210kb.15.10.2012 23:47скачать

n1.doc

Самостійна робота № 4

Тема. Художній світ лірики Дмитра Павличка

Питання для опрацювання

1. Формування творчої особистості поета, продовження традицій І.Франка, Періодизація творчості. Тематика, жанрово-стильові особливості лірики Д.Павличка 50–60-х років. Збірки «Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1955) та. ін., історія заборони цензурою і знищення збірки «Правда кличе!» (1958). Мотиви осудження сталінізму й тоталітаризму в сонеті «Коли умер кривавий Торквемада», «Господь умер, чертог його порожній», звеличення простої людини («Лист прибиральниці до поета»), захист української мови, інвектива тих, хто зневажає її («Ти зрікся мови рідної»367, «Якби я втратив очі, Україно.,.»). Ідеологічна заанґажованість збірок «Днина» (1960), «Пальмова віть» (1962), «Жест Нерона» (1962).

Дмитро Павличко — поет рідкісного обдаровання. Наділений хистом публіцистичного слова, він відгукується на злободенні теми, відчуває пульс доби і водночас прагне змалювати красу світу, людських почуттів, відкрити найпотаємніші загадки буття, збагнути сутність покликання людини.

Віршам Дмитра Павличка притаманна поетика контрастів. Вона виразно проглядає у назвах збірок поезій «Любов і ненависть», «Пелюстки і леза», у вірші «Два кольори», в якому майстерно відображено символіку «двоколірності» світу: «червоне — то любов, а чорне — то журба». Вірш став улюбленою піснею українців. Тисячі голосів трепетно повторювали і повторюють як найсокровенніше:

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Звідки у поета таке глибоке розуміння складності життєвих доріг? Чи не від драматизму власної долі?

Народився Дмитро Васильович 28 вересня 1929 року в селі Стопчатів на Станіславщині (нині Івано-Франківська обл.). Рідні Карпати будили до життя потужне українське слово. І водночас у суспільстві насаджувалась чужа мова: польською навчали і в яблунівській школі, і в коломийській гімназії, де вчився син лісоруба. Змінився тип навчального закладу, коли на західноукраїнських землях запанувала радянська влада: Дмитро закінчив уже радянську десятирічку. А доля знову випробовує: від осені 1945 року по літо 1946 Павличка ув'язнюють за звинуваченням у приналежності до УПА.

У 1948 році юнак вступає до Львівського університету на відділення української філології. З 1953 року він навчається в аспірантурі (предметом його студій були сонети Франка). Та доля робить карколомний оберт: Павличко з наукового шляху звертає на журналістський; у 1957—1959 роках завідує відділом поезії у журналі «Жовтень» (сучасний «Дзвін»).

На цей час Павличко був уже членом Спілки письменників (з 1954 року) та опублікував дві збірки поезій «Любов і ненависть» (1953) і «Моя земля» (1955). У них поет висловив власне бачення світу, етичний максималізм.

У 1964 році Павличко переїздить до Києва. Працює на кіностудії імені О. Довженка, пише сценарії (найвідоміший з них — для фільму «Захар Беркут»). Потужнішим, гли- биннішим, точнішим стає і його поетичне слово. У 1968 році виходить етапна збірка «Гранослов». Вона вразила читача поетичною зухвалістю, незалежністю, довершеністю, майстерним володінням слова, виразністю громадянської позиції автора.

Павличкова творчість 70-х років більш камерна. Дві книги визначають її профіль: «Сонети подільської осені» (1973) і «Таємниця твого обличчя» (1979). Дві теми — природа і кохання — стають центральними.

Павличко цікавиться іншими культурами, активно вивчає мови, дуже багато перекладає. З 1971 по 1978 рік він був головним редактором журналу «Всесвіт».

Творчість Дмитра Павличка — це яскрава сторінка у роз витку української літератури XX століття. Він чимало зробив для розвитку поетичної мови, розширення можливостей різних поетичних форм (особливо сонета), ввів в українську літературу і блискуче освоїв доти екзотичні в українській поезії рубаї (цю форму дуже любив знаменитий Омар Хайям).

Павличко відіграє значну роль у поповненні пісенної скарбниці нашого народу. Багатство і яскравість мелодій, засобів віршованого слова, закоріненість в усну народну посмію з її багатющими пісенними витоками та жанровим роз маїттям привертали увагу до його творчості багатьох українських композиторів. Зокрема, завдяки творчій співпраці з відомим композитором Олександром Білашем з'явилася пісня «Впали роси на покоси» (1958). У 1964 році в кінофільмі «Сон», знятому за творами великого Кобзаря, уперше прозвучали журливі «Лелеченьки», що передавали настрої і переживання Тараса Шевченка на засланні в «чу­жині проклятій».

Справжньою пісенною перлиною стали «Два кольори» (1965), що вражають своїм філософським змістом, глибиною роздумів над сутністю людського життя.

Образністю і щирим ліризмом, спорідненістю з народними джерелами пісенної творчості позначені й інші поезії Дмитра Павличка, які стали відомими піснями: «Пісня про Україну», «Дзвенить у зорях небо чисте...», «Я стужився, мила, за тобою», «Явір і яворина».

У перших збірках Павличка — «Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1955) (Назва збірки «Моя земля» - це зашифрований символ України), «Бистрина» (1959), «Днина» (1960) та ін. трапляються речі, оцінювані неоднозначне. Проте треба сказати на честь поета, що він один із перших розібрався в складних і політичних, і літературних перипетіях післясталінського періоду. Воно-то так, і XX з'їзд компартії відбувся, й культ особи Сталіна осуджено, й репресованих реабілітують — Але все це якось непевно, хто знає — чи не повернеться все на круги своя? Адже ж кати — Каганович, Молотов, інші сталінські приспішники на волі, на колишні крісла поглядають... Чи не краще перемовчати, пересидіти нишком? Так думало багато, й багато письменників у тому числі.

І саме тоді — 1958 року — виходить у Львові збірка поезій Дмитра Павличка «Правда кличе!» На перший погляд, у ній все було гаразд. Червона обкладинка, відкривалася книжка циклом «Ленін іде», були вірші проти націоналістів...

Та не добачили компартійні цензори найголовнішого: різкого осуду тоталітаризму, який, певна річ, не помер разом із Сталіним.

Не спостерегла й гарячої залюбленості в рідну мову, гнівний осуд перекинчиків, які забули, зрадили її «заради лакомства нещасного». Й отого українського національного духу, яким перейнятий характер ліричного героя поезій Павличка. Та всього цього не добачили, доки книжка була надрукована. А тоді спостерегли, вдарили на сполох — і майже весь тираж пішов під ніж, був знищений, уціліло лише кільканадцять примірників.

У збірці «Правда кличе!», як, до речі, й багатьох інших книгах Павличка, є чимало віршів, написаних у ключі тих радощів, надій і сподівань, що були викликані вереснем тридцять дев'ятого. Та писав її вже зрілий поет, який усвідомив, що не все так робиться, як говориться. Знав уже він про криваві проскрипції, депортації, табори... І в час, коли багато хто боявся повороту до старого й обережно промовчував, Павличко у вірші «Коли умер кривавий Торквемада» відтворює дух страху, непевності, нерішучості, який панував у країні. В образі Іспанії часів середньовічної інквізиції поет змальовує «великий, могучий Союз». Коли помер Сталін, проводилися жалобні мітинги, зібрання, а недремне кагебістське око спостерегло: «чи не майне де усміх на лиці». А люди й справді глибоко приховували свою радість, привчені боятись доносів, перелякано принишкли в очікуванні, зображаючи скорботу. Точнісінько, як у Павличковому вірші:

Ченці (читай: кагебісти та іже з ними)

Самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема,

А люди, слухаючи їх, ридали,

Не усміхались навіть крадькома;

Напевне, дуже добре пам'ятали,

Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Надто вже прозорою була алегорія, щоб дійшлі компартійні прислужники її не розкусили. Та ще якби ж то сам Торквемада! А то й ряд крамольних віршів про мову, віршів, які відверто суперечили офіційній політиці щодо мови сколонізованого народу.

«Ти зрікся мови рідної», «Якби я втратив очі, Україно...», «О рідне слово, що без тебе я?!.», «Лист до одного знайомого в справах філологічних» Для Павличка мова — то найцінніший скарб, з яким ніщо не може зрівнятися. У народі прийшло вважати найбільшою цінністю зір. Кажуть: бережи, як зіницю ока, або — як око в лобі. Павличко ж знаходить цікавий і несподіваний поворот, щоб ще вище піднести цінність мови. У сонеті «Якби я втратив очі, Україно», він пише, що, осліпнувши, міг би жити:

Мені і в непроглядній пітьмі днів

Твоя лунала б мова солов'їна,

І світ, що ти дала мені у віно,

У сяйві слова знову б заяснів.

Та вся природа зі своєю красою не замінить співу, мови, втрата її — «Ото була б загибель — смерть моя», — признається поет.
У вірші «Ти зрікся мови рідної», який композиційно нагадує ритмічний рух на поверхні моря, на гребені хвиль буття, на початку кожного катрену — з'являється анафоричне «ти» у супроводі формули зречення: «Ти зрікся мови рідної...».

Цих строф мало б бути сім. Але сьома «хвиля»-строфа тільки починає свій розбіг і тут же завмирає на самому анафоричному початку. Чому? Число «7» характеризує загальну ідею всесвіту — його цілісність, завершеність буття. У того, хто зрікся рідної мови, один за одним гаснуть спектри світу. Строфи поступово фіксують згасання буття: перестає «земля родити», «гине від доторку зелена гілка», заростає шлях і зникає «у безіменнім зіллі», з часом — «закаменіє друг», «посивіє рідна мати», зірки «обернуться в сліпе каміння», «ганьба зустріне на шляху вузькому». Шоста строфа — це фінал ганебного шляху. Зрадник нікому не потрібен:

Ти зрікся мови рідної. Нема

Тепер у тебе роду, ні народу.

Чужинця шани ждатимеш дарма —

В твій слід він кине сміх-погорду!

Під ногами у безрідного сина тепер не земля — порожнеча. Ніщо. Тож і не підіймається наступна хвиля буття. Лише слабенький сплеск, зітхання, за яким — духовна смерть.
"Коли помер кривавий Торквемада...". Це твір зі збірки Д. Павличка "Правда кличе!", забороненої і знищеної. Як слушно зауважує літературознавець Ю.Солод, "слуги кривавого Торквемади XX ст. доклали всіх зусиль, щоб збірка "Правда кличе!" не дійшла до читача. Так розправились прислужники тирана з поезією, щоб міцніше і непорушніше стояла "тюрма". Сам автор згадує про драми тичні події навколо збірки так: "Мою книжку заборонили і спалили... Там було чи не вперше в нашій поезії сказано, що прибиральниця мріє поїхати на курорт, випити на новий рік шампанське. Там Сталін був змальований в образі Торквемади...".

Д. Павличко публіцистично переконливо і гостро сказав про довгоочікувані зміни у суспільстві, висловивши разом з тим думку про невпевненість у їхній остаточності. У сонеті оповідається про смерть жорстокого іспанського інквізитора Томаса Торквемади, котрий жив у XV ст., але його образ легко асоціюється з іншим тираном іншої доби — Сталіном, який створив імперію зла на одній шостій земної кулі. Автор акцентує увагу на тому, що задушлива атмосфера страху, інквізиторських методів правління ще залишається, ще існують "підступні пастухи людського стада", "святі отці":

Вони самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема.

А люди, слухаючи їх, ридали...

Не усміхались навіть крадькома:

Напевно, дуже добре пам'ятали,

Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Апологети тоталітарного режиму боялися, щоб не похитнулася "їх могутня влада", прагнули, щоб народ і далі жив у покорі.

У розкритті авторського задуму важливим є протиставлення слів ридати усміхатися. Ридання — це образ горя, несвободи суспільства, у якому править тиран, усміх же уособлює свободу, щасливе життя, проголошуване не на словах, а на ділі, проте люди "не усміхались навіть крадькома". Поет мав рацію — цькування інакомислячих тривало, несвобода не зникла, хоча тиран і здох. Це експресивне слово серед нейтральної лексики вірша вжито Д. Павличком зумисне. Воно характеризує ставлення до тирана, його смерті: здох, а не помер. Смерть інквізитора не може затьмарити і виправ­дати тисячі безневинно репресованих людей.

Тільки на початку 90-х років XX ст. народ уголос заговорив про ті проблеми суспільного життя, які окреслив Д. Павличко в сонеті "Коли помер кривавий Торквемада...".
Нагадаємо собі, що Томас Торквемада (1420—1498), жорстокий інквізитор Іспанії, засудив на спалення понад вісім тисяч «невірних». Образ всесвітньо відомого ката використав Дмитро Павличко для відтворення інквізитора двадцятого століття, якого за життя гучно славословили та величали «вождем усіх часів і народів». Алегорія в цьому творі постає чітко й виразно, тільки з суттєвою різницею: якщо жертви іспанського інквізитора складають вісім тисяч чоловік, то новітній інквізитор знищив десятки мільйонів безневинних людей.

Знищувались кращі, достойніші сини та дочки народу. Розплодився могутній чиновницько-бюрократичний клан сподвижників - душепродавців, донощиків, катів-мучителів — усіх тих, що після смерті диктатора намагалися зберегти свою владу й чини...

А як це в алегоричній формі зображено у поезії? Саме вони, поплічники і холуї кривавого Торквемади, «зодягнуті в лахміття, як старці, підступні пастухи», найбільше побивалися за тим, щоб не схитнулася їхня могутня влада. Подавшись у дорогу по всій Іспанії, вони також придивлялись, чи не майне усміх на лиці єретика, чи не зрадіє він тій смерті?

Вражаюче звучать обидва терцети — сонетне завершення:

Вони самі усім розповідали, Не усміхались навіть крадькома;

Що інквізитора уже нема. Напевне, дуже добре пам'ятали,

А люди, слухаючи їх, ридали. Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Високомайстерний сонет Павличка був опублікований у збірці «Правда кличе!», яка збудила лютий гнів чиновного начальства. Весь тираж книжки було вилучено з обігу і знищено (18 тисяч примірників). Сучасні інквізитори не на жарт злякались правдивого слова поета, який застерігав, що після смерті дикта­тора залишився старий апарат гноблення людини.

«Досі сонет Д. Павличка «Коли помер кривавий Торквемада» (1955) лишається неперевершеною й унікальною за своєю соціально-філософською проникливістю алегорією»,— слушно зауважує літературний критик В.Моренець. «Українська література,— мовби доповнює А.Шевченко (критик),— може пишатися з того, що на її сторінках у час, коли почалося наше визволення з-під гніту сталінізму, з'явився знаменитий вірш Дмитра Павличка «Коли помер кривавий Торквемада». Він був у всіх на устах, як і Євтушенкові «Спадкоємці Сталіна». Обидва поети застерігали своїх співвітчизників: будьте пильні — посіпаки кривавого ката спробують повернути колесо історії назад».
Тематика та ідейно-художній зміст сонетів «Якби я втратив очі, Україно...» та «О рідне слово, хто без тебе я?» (1956) споріднені. Кожний повинен дбати про збагачення і розквіт рідної мови, яка завжди є знаменням розвитку і розквіту суспільства кожного народу.

Ліричний герой поезії «Якби я втратив очі, Україно...» любить природу, культуру свого народу. Навіть осліпнувши, він не впав би у відчай, бо йому «лунала б мова солов'їно»: увесь невидимий для нього світ «від сяйва слова знову б заяснів».

На запитання, яким починається сонет «О рідне слово, хто без тебе я?», розгорнута відповідь у наступних рядках: «Німий жебрак, старцюючий бродяга, мертвяк, оброслий плиттям сар кофага, прах, купа жалюгідного рам'я». В такий непотріб може перетворитися той, хто занедбає священний обов'язок громадянина і патріота — любити Україну, плекати й оберігати рідно слово, бо то «пісня, сила і відвага, моє вселюдське й мамине ім'я». Мова багатомільйонного народу дорога й тим, що її у спадок передали «батьки і предки невідомі», які відстоювали і боронили цей коштовний скарб протягом віків.
Збірка «Днина» (1960) відзначена республіканською премією ім.М.Островського
2. Інтелектуальність, синтез конкретики з філософськими узагальненнями в етапній збірці «Гранослов» (1968). Порушення загальнолюдських проблем буття людини («Погляд у криницю», «Голгофа»372, «Нетерпеливість»), образи природи (цикл «Литовський ліс», «Питають сосни, де я мешкаю», цикли «Учителям і друзям», «Гранослов», образ Максима Рильського. Пантеїзм, натурфілософія збірки «Сонети подільської осені» (1973).

Треба відзначити його збірки «Гранослов» (1968) і «Таємниця твого обличчя» (1974), а також вибрані твори в двох томах (1979). З них підноситься постать мудрої людини, зрілого поета, якого добре видно навіть на тлі світової літератури. Поетичне мислення Павличка характеризується синтезом глибокого ліризму та інтелектуалізму, поєднанням конкретної художньої деталі з образами широкого узагальнюючого значення, які здебільшого виходять на обшири загальнолюдських, світових проблем.

Так, в одній з кращих збірок «Гранослов» є однойменний цикл, присвячений гранду нашої поезії Максиму Рильському — на вічну пам'ять. Він перейнятий болем утрати. Ряд конкретностей — аж до імені поета — чітко вказує на цю присвяту. А разом з тим вимальовується збірний образ великого митця, його смерть — це втрата всього світу, ряд персоніфікованих образів природи вказує на її глибину, аж до «Голосить в Голосієві земля: Ой синку мій, велика в мене рана...»

Другий сонет — це зойк і біль самої історії України — «Не плачте, Ярославно, їде князь — Тепер його вже не беруться стріли». В образному розмаїтті вимальовується постать поета-сподвижника, вірного сина України, якому судилося пройти тернистим шляхом, таким звичайним для всіх геніїв, що не зреклися своєї віри і своєї любові, як-от Шевченко, Міцкевич, Франко, Петефі, Байрон.

Йому призначено і далі йти,

Через усі весілля наші й тризни,

Через любові нашої мости...

...В майбутнє сонце нашої Вітчизни.

Павличкова ліра тяжіє до складних загальнолюдських проблем у їх найгостріших суперечностях, контрастах. Добро і зло, любов і ненависть, пелюстки і леза, світло й пітьма — Павличко розмірковує над цими вічними тезами як філософ, а осмислює й розповідає про них — у вишуканих і точних образах. Так, у сонеті «Погляд у криницю» поет надає світлу всеохоплюючого, вселенського значення:

Я розумію світло.

Це — душа,

Любові й космосу глибини.

Жертва.

Блиск розуму.

Благословення миру.

Палання рук.

Веселощі трави.

Тобто — все суще на Землі, в Космосі, в людській душі, і його сприймає поет як споконвічну даність — і вже тим — життєдайну силу. Темнота ж чужа йому. Це, можливо, самотності печаль, дух калини, заздрощі, злоба... Вони — чужі поетові. Та вони мусять існувати — як антитеза, як контраст, бо ж «Без темряви свою снагу Не може сяйво людям об'явити». І так вони йдуть у парі — світло й пітьма, радість і горе, червоне й чорне. І тільки тьма смерті, так можна розуміти душу поета, дозволяє побачити й оцінити справжню вартість речей і справ.
Потрясаюче сильно звучить сонет «Голгофа», в якому з глибини віків проступають трагічні долі й богів, і людських геніїв, гнаних, зневажених, ображених недовірою, зрештою, розіп'ятих — пригадаймо долю Овідія, Джордано Бруно, Галілея, Яна Гуса, Шевченка, Василя Стуса... Мученицька смерть — це, звичайно, страшно. Гинути відторгнутим від душі й серця народного, не зрозумілим і чужим йому — для кого віддав усе життя... Страшно, коли народ байдуже дивиться на страту, а то ще й галуззя підкидає. Страшно не за себе — страшно за такий народ. Та ще страшніше, пише Павличко,

як знімають ката

з охрестя справедливої ганьби,

Навколішки стають навкруг мерця

І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне.

Тут уже на перший план виходить ганьба народу, приспішників чи нікчем, які боялись навіть тіні мертвого ката, пригадаймо: «Здох тиран, але стоїть тюрма». Та ще більша ганьба, коли іменем мертвого ката чинилися нелюдські злочини — а його колишні підручні намагалися реанімувати якщо вже не його, то хоч його справи, в пітьмі олжі видать чорне за біле. Вражаюче звучать рядки вибухової узагальнюючої сили:

Одна Голгофа споконвік була:

Розбійник і творець висіли поруч,

І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі,

Де вбитий бог, а де всесвітній хам,

Що перед смертю розпинав народи.

Під віршем підкреслено стоїть дата: 1969 рік. Йдеться про трагедію чеського і словацького народів 1968 року. Цікаво, що й тут продовжується філософське осмислення образів світла й пітьми, розпочате в «Погляді з криниці».
Це — трагедія рідного народу. Але не оминає поет драматичного буття й інших народів. У 1969 році з'являється вірш «Голгофа», у якому йдеться про трагедію чеського і словацького народів 1968 року. Тоді у відповідь на демократизацію суспільства керівництво СРСР ввело до Чехословаччини війська, знищило танками перші паростки свободи.

У цьому вірші поет контрастно протиставив дві постаті: Сина Божого і розбійника (Христа, як відомо, було розіп'ято на Голгофі разом із двома розбійниками). Євангельський сюжет поет осмислив як трагедію суспільства, що блукає полем буття, немов осліплене, не розпізнаючи величі «невинної душі, генієм пойнятої», і ката, який заслужено опинився на «охресті справедливої ганьби». Така духовна сліпота опускає душу людини все нижче й нижче аж до того, що людина стає навколішки перед мерцем-катом і щиро молиться за його воскресіння. Так не повинно бути. Звідси — імперативний фінал твору:

Та ми повинні бачити при світлі,

Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,

Що перед смертю розпинав народи.

Мотив розп'яття, Голгофи («Голгофа людськості — Кавказ») знайшов розвиток у збірці «За нас» (1995), що продовжила «серію» книг, виданих у 80-х роках: «Спіраль», «Поеми й притчі», «Ялівець».

Збірка «За нас» нагадує собою фронтові «метелики» — тонесенькі книжечки кишенькового формату, які виходили в роки війни з фашистською Німеччиною. Вона є пристрасним відгуком поета на війну в Чечні.

Муза Павличка у 90-х роках стає суворішою. Посилюється мотив звіту за прожиті роки. Показова у цьому плані збірка «Покаянні псалми» (1994). Але 90-ті роки для Павличка — це не тільки поезія. З кінця 80-х поет активно включається у процеси демократизації суспільства, виборює незалежну Україну, організовуючи Рух, виступаючи на численних мітингах, які будили приспану національну самосвідомість.
3. Новаторство Д.Павличка в жанрі сонету.

Сонет як жанр особливо відповідає характерові обдарування Д.Павличка, розкриває нові грані його таланту, поглиблює провідні теми творчості. Використовуючи канонічну форму сонета, митець трансформує її згідно з власними творчими установками, але залишає незмінним її ядро — внутрішній драматизм, ясність і чіткість вислову.

Сонетний доробок поета складають "Львівські сонети", "Білі сонети", "Київські сонети", "Сонети подільської осені", їх об'єднує філософічність — художнє осягнення проблем буття, людини, творчості, багатство і мінливість емоцій. Одна з улюблених тем Д.Павличка — тема активності поетичного слова, шанобливого ставлення до рідної мови —втілюється і в сонетах.

Серед них чільне місце посідає вірш "О рідне слово, хто без тебе я?" Цей перший рядок-запитання поет не залишає без відповіді. Його ліричний герой небезпідставно стверджує, що людина, яка забула мову своїх батьків, перетворюється на "кретина-стилягу", "мертвяка", "прах, купу жалюгідного рам'я", тобто вона втрачає найдорожче — духовну сутність. Д.Павличко, продовжуючи свій пристрасний роздум про ролі, і значення рідного слова, називає його піснею, силою і відвагою, якою повниться людина, збагачується, бо воно — спадок віків, невідомих предків, які боронили його в битвах проти ГОМ СТОЛІТЬ. І ХОЧ ліричного героя тривожить думка, ЧИ III' загине рідна мова, він вірить, що вона виживе, як уже не раз траплялося в історії українського народу:

Так не засни в запиленому томі,

В неткнутій коленкоровій труні —

Дзвени в моїм і правнуковім домі!

Із цим твором перегукується сонет "Якби я втратив очі, Україно...". І знову, як і в попередній поезії, перший рядом визначає її емоційний лад і змістове ядро. Автор переконаний, що можна жити і не бачити краси рідного краю, його плес, ясенів, Дніпра. Це трагічно, але солов'їна мова народу компенсувала б цю фізичну ваду сяйвом слова, його звучанням. А от глухота — найважчий удар, бо, пафосно стверджує поет,

...материнської не чути мови —

Ото була б погибель — смерть моя.

У циклі "Білі сонети", новаторському за своєю формою, бо сонети неримовані, Д. Павличко поглиблює тему рідного слова, зокрема у творах "Голос" і "Творчість". У них поет розмірковує про відповідальність митця за свої творіння, про їхню значущість, цінність для нащадків. Автор порівнює процес народження твору зі смертю на палі, тому органічно вплітається в сонет згадка про Байду. Тільки той може називається поетом, хто дає слову "співаючу, сміливу душу". Ця думка — поетичне кредо самого автора, який найбільше боїться бути творцем "облудного вірша", що вмирає разом з голосом поета.

Сонети Д. Павличка про рідну мову, як і інші твори цього жанру, відзначаються напруженим рухом думки, часто поет моделює ситуацію, протилежну тій, про яку він хоче сказати, і цим досягає її розкриття на новому рівні. Для нього слово — "трудне й пекельне", тому його сонети позначені виваженістю думки, непідробною напругою кожного поетичного рядка.
4. Інтимна лірика, збірка «Таємниця твого обличчя» (1979). Поетичний образ жінки, коханої («Ніч була ясна, я стежками біг»370, «Моя любове, ти як Бог…», «Дівочих непорочних ліній», «Не бійся сивини моєї»), інтертекстуальне поле інтимної лірики, вплив поетики «Зів'ялого листя» І.Франка, трансформація фольклорних образів. Збірка інтимної лірики «Золоте ябко» (1998).

Як і кожен поет, Д. Павличко, звичайно ж, звертався до інтимної лірики, де талант його розкрився на повну потужність. Чудові вірші про кохання, що ввійшли до збірки «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979), з повним правом можна зіставити зі славнозвісним «Зів'ялим листям» І.Франка.

Ліричний герой Павличкової збірки — то наш сучасник, духовно багата людина, що вміє бачити й тонко відчувати красу. Його кохання чисте й щире, а разом з тим — суто земне, поєднане із здоровою пристрастю. В інтимних поезіях Павличка криється глибинний прихований зміст. «Ти — як дощ, а я — мов явір. Хочу листям тебе зловить». Та повне глибинне осягнення кохання — подвійне, духовне й тілесне, як це проглядається в цікавому образі: «Ти повинна приходити двічі: Спершу — з неба, а потім — з землі».

Кохання — почуття многогранне, і Павличко, не повторюючись, відображає в стислих, але ємких віршах якусь одну виразну грань: «Не бійся сивини моєї»..., «Ми вийдем з тобою на листя опале», «Зеленим вогнем береза», «Горить суницями поляна», «Дівочих непорочних ліній», «Ніч була ясна, я стежками біг» та інші маленькі (за розміром) шедеври творять могутню симфонію найблагороднішого людського почуття, такого знайомого всім — і такого неповторного, належного тільки йому, поету. Своєрідна, закроєна за давніми язичеськими зразками прекрасна поезія «Я стужився, мила, за тобою», де закоханий юнак перетворюється в явора, стала улюбленою піснею молоді — та й не тільки молоді.
Не менш драматично розгортається історія кохання у вірші «Ніч була ясна, я стежками біг», у якому поет вдало використовує рамкову композицію. Романтичний герой, спіймавши, як метелика, зорю, прагне зачарувати дівчину: «Показав зорю, мов червоний мак». Серце коханої не відгукнулося: різко звучить дистих, у якому описано зневажливий жест коханої: «Та не вийшла ти, тільки у вікні / Стала й знак дала — геть іти мені...»

Драматичне почуття, яке переповнює душу героя, дистих вмістити не може — він миттєво переростає у катрен:

Я назад помчав темним путівцем,

Біжачи крізь ніч, плакав я тихцем.

Я в руці стискав, наче бите скло,

Мертвої зорі неживе крило.

Поезії Павличка притаманний постійний інтерес — не показний, а природний, живий — до інших світів, інших культур, який спонукав і спонукає поета до подорожей іншими краями (хоч у душі його постійно звучить щемний мотив України, так виразно окреслений у вірші «Лелеченьки»).

Павличко цікавиться іншими культурами, активно вивчає мови, дуже багато перекладає. З 1971 по 1978 рік він був головним редактором журналу «Всесвіт».

У тритомному виданні творів поета вміщено кілька циклів: «Вірші з Афганістану», «Вірші з Парижа», «Вірші з Монголії». їх пронизують мотиви історії давньої і новітньої.

У циклі «Вірші з Монголії» поет захоплено змальовує далекий степовий край (ріки, гори, куланів, юрти, пасовища, пустелю Гобі). Та не туристичним поглядом розглядає автор краєвиди Монголії. Син України побачене тут постійно проектує на Україну. Виникає своєрідна порівняльна структура, у якій досвід власного народу не завжди виглядає кращим, привабливішим.
5. Волелюбна лірика поета останніх років. Збірка «Покаяльні псалми» (1994), щирість ліричних зізнань, осуд конформізму, помилок минулого, прагнення спокутувати помилки минулого вірним служінням Україні, своєю любов'ю. Новаторство в трактуванні біблійних образів («Єврейські мелодії», «Вірші з Єрусалима»). Історіософський образ України в збірці «Ностальгія» (1998). Громадянський пафос, гнівний осуд російської війни в Чечні («Із Чечні приходять домовини»); інтертекстуальне поле циклу «За нас» (1995), співзвучність із «Кавказом» Т.Шевченка. Особливості філософської лірики поета в збірці «Наперсток» (2002).

Мотив розп'яття, Голгофи («Голгофа людськості — Кавказ») знайшов розвиток у збірці «За нас» (1995), що продовжила «серію» книг, виданих у 80-х роках: «Спіраль», «Поеми й притчі», «Ялівець».

Збірка «За нас» нагадує собою фронтові «метелики» — тонесенькі книжечки кишенькового формату, які виходили в роки війни з фашистською Німеччиною. Вона є пристрасним відгуком поета на війну в Чечні.

Муза Павличка у 90-х роках стає суворішою. Посилюється мотив звіту за прожиті роки. Показова у цьому плані збірка «Покаянні псалми» (1994).
«Покаянні псалми» - то інша «Пісня пісень». Апофеоз гідності духу людського, довірлива й відверта розмова людини з Господом. Формою - це переважно монолог, та діалогічність присутня в усьому циклі, бо нові й нові апеляції поета виникають як відповіді на запитання Творця.

Дві традиції - українська і світова - переплітаються між собою і стають єдиним потужним рушієм «Покаянних псалмів».

Цикл розпочинається (і це симптоматично) сюжетом, у якому МНІІІ'Иі і ііі н nil иіачення гріха як суспільної категорії:

...там, де з мстивою злобою

Невільники вчорашні між собою

Шукають винних, кожне слово - гріх! (І)

Важливим є і «наставления» автора в діалозі із Всевишнім:

Я Тебе величаю,

Та, одначе, жадаю

Бути вільніш, як Ти! (II)

Виповідаючи «історію ненависті», що споконвіку супроводить зло, автор торкається широкого спектра «провин» - від «вавилонських плачів» до «ідеологічних» болячок:

Я вірив неправді,

Як сліпець вожаю...

А, ставиш видющим,

Я зненавидів лож,

Та ховав свою душу

Від партійних вельмож... (V)

Душа поетова в рідному українському чистилищі найбільше страждає від історичної несправедливості, народженої чварами і розбратом і «прадідів великих», і їхніх «правнуків поганих»:

І впало на мене

Сто сотень Полтав... (V)

Історична панорама наближається до нових часів і приводить до найвищої події українського «битія» - дня 24 серпня 1991 року:

Я жив для однієї дати,

Коли, як світу сяяття,

Вставала з мертвих наша Мати;

Тому я прошу оправдати

Це двічі програне життя. (XX)

Жорстока самооцінка власних вад і падінь дозволяє заглянути в безмежжя (де простір згортається і розгортається подібно до того, як це зображено на старих українських іконах):

Ти - Вічний, але й вічні люди,

Вони полюблять, і розігнуть,

І знов полюблять без облуди,

І знов розігнуть, і знову буде

Рости в минувшину майбуть.

Воістину -

Нікуди

Не пропадає битіє.

Немає смерті. (XIII)

Так, але сам же автор не бажає для свого народу звичної «природи речей», одноманітної плинності «безназовного» часу. Йому у світовому битії дорогий час український. Отож він запрошує Господа на береги Дніпра, де колись побував Андрій Первозванний, немовби закликаючи знову поблагословити Україну і її людей, котрі тисячолітніми випробами здобули право на

... благословення,

На труд стражденний, на гірке натхнення,

Що повертає людям людський лик,

Дух волі тому, хто до рабства звик. (ХLIХ)

Заключний вірш звучить апофеозом досягнутому порозумінню з найвищою істиною:

Прийди і стань, де кров пролито,

Стань на розорані серця,

Що родять волю, наче жито,

І ждуть жорстокого женця.

Прийди, як грім в безоболоччі,

Зірви з нас бруд і гниль труни!

І не карай, а глянь нам в очі

І дух наги твердістю натхни! (L)

Безкомпромісна вимога «не карай - глянь нам в очі - твердістю натхни» - імператив. І не лише авторський, а загальнонаціональний і загальнолюдський. Таким чином автор «Покаянних псалмів» виходить на духовні висоти авторів «Заповіту» і «Мойсея», з повним правом перебираючи від них високу патріотичну й духовну місію.

Отже, не тільки покаянні псалми людини, а й проекція особистого на єдність людства з Богом, який так само є відповідальним за історію, в якій від меча Ахілла до атомної бомби доходить розвиток жорстокості й братовбиства, - такий сенс псалмів. В умовах нової епохи глобалізму з її цинічним прагматизмом, де на перший план виступає безоглядна сила уніфікації не лише зла, а й добра, автор шукає «невинного духу, непорочного, мов немовля». Відкриває той дух у процесі самовдосконалення як окремої особи, так і цілого народу. Питомий український характер діалогу з Господом разом з тим набуває прикмет універсальності. Сам автор слушно вважає «Покаянні псалми» найкращим своїм творінням.
Збірка «Наперсток» займає особливе місце в творчості поета. Особливе, бо кличе автора в небувалий, віртуальний час, де можливими є і повернення в минуле, і погляд на події збоку, і найдивовижніші перевтілення, і розшифрування забутих письмен, і оживлення замовклих голосів. Це книга запитань без відповідей і відповідей без питань. Таке враження, ніби перебуваєш у майстерні скульптора впереміж зліпки й початі роботи; посередині - стіл, що, обертаючись, демонструє форму, композицію, фактуру.

«Наперсток» не якийсь кардинальний злам у моїй творчості в розумінні відходу від класичних форм поезії, - запевняє автор у передмові. - Від них я відходив і раніше, але не так послідовно, як це сталося в «Наперстку». Поезія такого роду має сповідальний характер, не терпить прикрас, зайвих слів, емоційних збурень. За формою - це вільне записування мислі, а за духом - правда, яка не любить приоздоблюватися, але й не набридає своєю наготою... «Наперсток» - це жаль за правдою мого і взагалі людського життя, найстрашнішою і найкращою прикметою якого є те, що воно проминає».

Точніше не скажеш. Справді, це книга жалю (згадується давнє: «Лишився тільки жаль в моєму серці»). Особисте і загальнолюдське тут скріплюється воєдино такою силою думки, що власне пережиття набуває універсальності, близької і зрозумілої для кожного:

В якому столітті

ти не народився б,

завжди буде запізно і заскоро!

Запізно, бо все найважливіше

на цьому світі

вже сталося без тебе,

заскоро, бо все найважливіше

на цьому світі

ще станеться без тебе.

(«Запізно і заскоро»)

І цей наче відсторонений та беземоційний погляд на власне життя висловлює людина, котра півстоліття тому вдавалася до патетики, коли йшлося про час і місце народження!

Що ж сталося з «ліричним героєм»? А те, що часто біографічні атрибути, як само собою важливі й зрозумілі, немовби розчиняються у плавильні життя, де існують інші критерії, до того, що було і що буде. І тут виходить на кін таке природне почуття - жаль, аби слугувати провідником нероздільності минулого з майбутнім. Здається, в поезії, тобто у світі умовному, у світі химерних перетворень, де авторська оповідь стає майже предметно зримою і відчутною, годі відчути молодечо-зухвалу пристрасть, як то бувало в «Білих сонетах» та навіть у «Золотому ябку».

Натомість вступає в гру погляд зрілої допитливості. Це насамперед стосується своєрідного впізнавання пережитого, побаченого, вистражданого, але й себе самого («Фотографії», «Самотність», «Вперше», «Душа»). Трансформуючи уявне в реальне і, навпаки, часткового у загальне, мертвого в живе, моделює поет парадоксальні ситуації:

Я є частина землі

по мені ходять

мене перекопують

в мене засівають насіння

мені дякують за врожай

я мовчу бо знаю

я є.

(«Я є»)

В іншому випадку позірна розпливчастість авторового «я» кристалізується і набуває кшталту найвищої досконалості:

...моє життя,

таке мале, і гостре, і безформне,

іскриться тим же мармуровим блиском,

що й храм, поставлений для Бога на горі.

(«Життя»)

Перевтілення людей («Жінки», «Крила») цікаві рівною мірою, як метоморфози мертвої натури («Лялька») або анімалістичні переміни («Кажан»). Ці захоплюючі процеси супроводяться напливами найрізноманітніших настроїв - від ліричних до гостросатиричних («Конференція»), де з силою викривальності, подібно до гравюр Франсіско Гойї, проходять перед нами видива, що нагадують знаменитий «Сон розуму». Але чи не найцікавішими для нас є нові подробиці «біографії коня» - улюбленого героя поезії Павличка. У «Наперстку» цей вічний трудівник навіть грає роль коня Юзефа Понятовського, виявляючи чудеса обізнаності з історією України. Саме завдяки своєму походженню («адже всі мої предки були на службі в українських козаків») він тактовно пояснює владоможцеві метаморфози історико-політичні: у старовинній королівській столиці утверджується - і дипломатично, і атрибутивно - незалежна Українська Держава...

Не менш цікавим є ще один тематичний пласт. Тут майже немає епітетів і метафор, характерних павличківських неологізмів. Є лише слова. І вони живуть, бо їхня плоть, їхня зоряна речовина - у сутнісних глибинах:

Не казіси

що нічого не сталося

коли мати твоя заплакала

Не кажи

що ти знаєш правду

коли дружина твоя засміялася

Не кажи

що ти знаєш дорогу

коли дорога тебе не знає

Не кажи

що ти вмієш читати

коли боїшся заглядати в дзеркало

Не казіси

що ти любиш батьківщину

бо це може бути правдою

тільки після твоєї смерті.

(«Не казки»)

Власне українських акцентів у «Наперстку» небагато. Це насамперед і фантасмагорична картина:

Князі, митрополити, гридні,

кадебісти, дисиденти, червоні раби,

академіки, депутати, барди, повії

виходять з могил, з будинків,

з переходів, з ресторанів, з метро

беруться за руки –

впасти бояться з летючого Києва

в космічну безодню.

(«Київ у травні»)

«Єдність через страх» - неодмінна ознака радянського та пострадянського існування в українських умовах набула специфічного характеру. Роздумуючи над ескізом картини Леонардо да Вінчі, автор пропонує своє, українське, тлумачення геніального сюжету:

І ви, українські матері,

не оглядайтеся,

не сповивайте дітей своїх

піснями неволі,

не виховуйте раба

призначенням від неба,

це не для вас пересторога –

дитині дайте радості,

талан любові, душу Бога.

(«Пересторога» )

І знову з'являється шевченківська тема - теж своєрідна пересторога землякам в Україні й не в Україні сущим. Вони, приїхавши до Варшави на відкриття пам'ятника Шевченкові, клялися в любові до «батька», але на вимогу Кобзаря:

«Покладіть свої булави, не будячи грому,

на камінь варшавський, я 'їх підпалю...»

... ніхто не поклав булави.

(«Тарас Шевченко у Варшаві»)

Другий бік української дійсності - «земляки», що беруть у Каневі на згадку землю з могили національного пророка,

везуть її додому

і думають, що люблять Україну,

як він її любив.

(«Земля з Тарасової могили»)

Інші твори - «Святий Микола», «Михайло Горинь», «Бабусі коло дороги» - це своєрідна галерея постатей умовних і реальних, але об'єднаних святим, неперебутнім почуттям.

Живі, барвисті, гомінливі картини вражають так, як у чорно-білому німому кіно - панорамні кольорові кадри, вмонтовані доцільно й талановито. Так поет повертається у рідну й природну стихію, про що влучно сказав польський критик Януш Джевуський: «Патріотизм Павличка далекий від пафосу. Символом України в його віршах є не тільки тризуб, а й вітер Дніпра, і волове очко, що літає, над кущем ялівцю, і наперсток, що загубила в траві його мати, і біла скатертина, що нагадує рідне село. Щоб стати сином своєї землі, треба її спочатку покинути. Треба перейти через самотність серед чужих і через самотність поміж своїми, щоб нарешті збагнути, що батьківщина «пахне свободою і могилою, тюрмою і вічною снагою життя...».
6.Жанрове багатство; вірш-портрет, медитація, одичні форми, балада, елегія, притчі, рубаї, хокку в доробку поета. Пісні «Два кольори», «Я стужився, мила, за тобою»370, «Лелеченьки» (знати напам'ять).

Чому Павличко зацікавився притчею, її жанровими можливостями, багатоманіттям форм? Мабуть, тому що філософське широкоосяжне сприйняття світу - одна із питомих прикмет його таланту, який не може зупинитися і «заспокоїтися» на вже здобутому плацдармі. Сама ж притча привабила тим, що істина, котру треба «вилущувати», відзначається довготривалістю, універсальністю, сильним інтелектуальним зарядом.

Павличко виявив себе майстром, котрий винайшов спосіб переносити магічний ліхтар притчі в найрізноманітніші сфери життя. З тим ліхтарем він опускається в давноминулі часи, де сформувалися архетипи суспільної звичаєвості, моралі, поведінки. У «Притчі про силу», наприклад, досвідчений і мудрий ватаг Олекса Довбуш двічі потрапляє в ситуацію, коли, поступившись фізичною силою, перемагає суперника спритністю розуму; створюється переконливий, аж до історичної правдоподібності ефект протистояння двох непримиренних стихій - «панської» і «народної». Цікавим твором є «Притча про вдячність», де за класовим підходом до життя схована сатира на ту фальшиву вдячність, яку радянська людина мусила відчувати до партії.

Павличко винахідливий у виборі притчевого матеріалу - то казкового, то легендарного, то реалістично-сучасного. Саме елементи сучасної правдоподібності, зачерпнуті з літературної повсякденності 70-х рр. минулого століття, «схрещені» з первнями традиційної міфологічності, дають йому можливість творчо «зафіксувати» модель суспільної поведінки того часу. Згадаймо «Притчу про кар'єриста», де «друзів громада» афішує себе як «чесне молоде покоління», але не витримує випробування споконвічним «комплексом Юди». Гнилий суспільний лад створює умови фактично безальтернативні. «Новочасні апостоли правди» викривають себе як «поріддя дрібне та лукаве». Вибраний самим Богом для випроби, їхній приятель-кар'єрист дістає право «зловити» своїх нечесних товаришів на тому, що вони безпідставно звинувачують у продажності «покоління старої дати», й кинути їм в очі законний присуд:

Якби Юда з'явивсь поміж вами,

То не мав би кого продати!

Не можна обійти увагою і того, що виразних, конфронтаційних складників притчі поет шукає і в сфері психологічній, почуттєвій, виразно ліричній («Притча про сміх»). Неможливо перекласти цю баладу-притчу на мову звичного сюжету, як не можна вивести з глибин юнацького життя, оповитого самоіронією та смутком, жодної «конкретики», окрім старої, як світ, але незмінно нової і вічної «туги за молодістю»...

Близько до «Притч» стоять «Скіфські балади», тематично споріднені з поемою «Поєдинок». їх можна було б трактувати як зразки своєрідної «поетичної» археології, якби баладна стратегія зводилася до ілюстративно-пізнавальної мети - «перенести» уяву читача у світ сивої минувшини, котрий нині активно обживається і наукою, і публіцистикою, і мистецтвом. Павличко поставив перед собою поважнішу, амбіційнішу мету: ввійти в давноминуле Життя не стороннім спостерігачем, а свідком і навіть співумисником подій.

Послуговуючися, наприклад, легендою про хліборобське знаряддя, подароване скіфам богами, автор «виковує» меча для їхнього захисту від ворога («Дари богів») або, коли потрібно, протиставляє рабському мечу «альтернативну» зброю: справедливі караючі батоги та нагаї. Об'єднує твори високомайстерна форма: карбована строфіка, точність деталі, лексичне багатство, а пронизує їх незмінно присутній мотив любові до батьківщини, відданість свободі як найбільшій цінності.
«Саме за рубаями, написаними в різні часи, можна простежити певну послідовність моєї долі. Те, що мені найбільше боліло, з'являлося в дуже лаконічних формулах...». Так визначає зміст і форму цих творів сам автор у передмові до найновішого на сьогодні видання своєї рубаяни.

Справді, послідовність поетової долі легко прочитується від «моментів істини», які зафіксовано в катрені:

Щасливіш був я двічі: як на сіні

Мене віз батько в присмерки осінні

І як відчув, що в мене в серці є

Те, що належить тільки Україні.

Але приходить печальне передбачення:

Я власну вічність бачу без облуди:

О, де б мене не поховали люди –

Там грудка української землі

З мого зажуреного серця буде!

Це було сказано дуже давно, і сказано з молодечою безпосередністю, котра навіть не підозрює, яким важким і трагічним буде шлях до «власної вічності»! Але шлях визначено, і рушіями на ньому стають одвічні начала - любов і ненависть. Як відомо, існує ілюзія, що це «два крила», які врівноважують стан людської душі. На власному досвіді автор «Рубаїв» переконався в іншому:

Ненависть і любов - нерівні крила.

На те крило, в якому менша сила,

Я падав і калічився не раз:

Мене так доля за неправду била.

Гріхи - свідомі й несвідомі - бентежать і ранять душу:

Я - в'язень тих часів, котрих уже нема.

В глибинах пам'яті стоїть моя тюрма.

Я не зачинений. Нема замків на дверях.

Виходжу і назад вертаюсь крадькома.

Чисто біографічні подробиці (особливо з літ дитинства і юності), найрізноманітніші епізоди й сюжети біографії, реальної і уявної, дають простір для природних, але значущих узагальнень.

Більшість «битійних» рубаїв Д. Павличка становлять своєрідний повчальний «Ізмарагд». Тут знаходимо мініатюри притчевого характеру:

Дитина мотиля піймала,

Червоні крила одірвала.

А мати - в сміх. А світ - у плач:

Вже йде негідників навала.

Одверта дидактичність «Рубаїв» виконує оздоровчу функцію - функцію порятунку від національної атрофії:

Просяєш світлістю ума

Поміж народами всіма,

Та скоро згаснеш, якщо в тебе

Народу рідного нема.

У фокусі поетової уваги немало больових ситуацій, котрі асоціюються зі світовими темами й мотивами, але мають сенс для нашої української дійсності:

Чекали ми в пустелі на Мойсея,

Він не прийшов. Діждались фарисея.

І в камінь обернувся медівник,

І зникла, як вода в піску, ідея.

Згадаймо відоме твердження: «Українська національна ідея не спрацювала» - твердження, на якому не рік і не два базувалася «державотворча» діяльність найвищої влади.

Правда, довелося цей транспарант зняти, але мало що змінилося, бо:

Не відають мети сліпці, що нас ведуть,

А ті, що бачать ціль, позаду завжди йдуть.

Було не раз вони мінялися місцями

І зрячі сліпнули, сліпцям світила путь.

Було б великою помилкою вважати, що, власне, українська політична реальність - єдина матерія, з якої моделюються лаконічні «формули» рубаяту Павличка. Такою матерією, плазмою, духовною сутністю є сила життя у найрізноманітніших виявах, формах, загадках. Не знайти в сучасній нашій літературі пішого автора, який так досконало володів би даром телескопічного і мікроскопічного проникнення за межі тривіального побуту, так мудро і міцно зв'язував би найвіддаленіші асоціації, гак лагідно і співчутливо сприймав усе, що діється навколо нього, але не відмовлявся й від іронії та сарказму, що надає його «окриленим строфам» особливого чару:

Могутній дух дають важкі часи;

Добо щаслива, іцо ти нам даси?

Чи не обернеш страдника й пророка

На задача котлет і ковбаси?

У Юліуша Словацького є вірш, де читаємо щось подібне – «з'їдаючі хліба». Але Павличко йде далі - в українську специфіку, і ось вона, ота «українськість навпаки»:

В президії - мала слухняна миш,

Що любить втаємничений престиж,

Кота й свою нору, куди безплатно

Привозять їй іцодня державний книш.

Або:

Забули пісню. Все в порядку.

Про хатку дбали та про грядку.

І душі їх відформував

Змієподібний ріг достатку.

Надзвичайно важливою для поета є, умовно кажучи, «третя» сфера буття - «мисль, у якій засвічуєшся ти». Вона приваблює необмеженими можливостями: долати простір і час, відштовхуючись від буденного та банального, перемагаючи людську недосконалість, прагнучи людської гармонійності:

Ніхто не знає правди до кінця,

Чи був Творець, чи не було Творця.

Молімося до зримого творіння –

До людських душ, що світять, як сонця.

Так від образів сірничка - свічки - променя приходить поет до сяйва людського духу, а воно, те сяйво, тлумачиться як універсальна, космічна, планетарна сутність:

В людині поміщається Вселенна,

Як в насінині проростінь зелена.

Думкам передають шалений рух

Планет і зір вогнисті веретена.

Павличко в рубаях підтверджує свою віру в невмирущість людської душі тим способом, що показує величезну силу, закладену не лише в духовну, а й фізичну природу людини, її мислительну невичерпність:

Мені нагадують людські серця

Крихке й тоненьке серце олівця.

Зламати легко, застругати важче –

Списати неможливо до кінця.
Вірш «Я стужився, мила, за тобою» ще ближчий до народнопоетичних уявлень, до фольклорної образності. Ліричний герой постає у ньому явором, «паленим журбою», який співає пісню нерозділеного кохання явороньці. Знов і знов розвивається природа за узвичаєним календарним циклом: зима, весна... Все живе сподіванням на нове відродження: «Яворові сниться яворина / Та її кохання молоде». Однак природний цикл розриває зовнішня сила, що не звіряє своїх планів з природними. Лінія метаморфоз пройде ще один етап: ліричний герой — явір — скрипка. Яворова туга за коханою перелилася в сумну мелодію для скрипки, що вражає серце слухача:

Він не знає, що надійдуть люди,

Зміряють його на поруби,

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.
"Два кольори" — одна з найпопулярніших пісень, що давно стала народною. Справді, вона близька до фольклорної традиції і символікою барв та чисел, і філософією життя. Основний мотив твору — мотив дороги як символу людської долі і її перипетій і колізій, поєднаний із мотивом материнського благословення:

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Червоне та чорне — найпоширеніше поєднання кольорів в українській вишивці, яке асоціюється з радостями й печалями, злетами і смутками людського життя. У другій строфі пісні поет пояснює цю символіку:

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Ліричний герой, пройшовши через життєві випробування, зберіг найдорогоцінніший скарб — "горточок простого полотна". Вишита сорочка як часточка маминої душі, оберіг, "свої пороги" як початок і кінець людської долі, її духовні начала Д. Павличко поетизує за допомогою простих і довершених художніх засобів — народної символіки, нечисленних епітетів і метафор. Для поета важливий не зовнішній словесний візерунок, а глибина думок і почувань. Пісня хвилює, зворушує, бо, оповідаючи про власне життя, вишите матір'ю на шматку полотна, автор проектує його на вселюдські дороги, радощі й печалі.

Вірш "Два кольори" споріднений з відомою "Піснею про рушник" А. Малишка щирістю почуттів, глибоко народними образами, національним колоритом.

З фольклорною традицією пов'язана і пісня Д.Павличка "Я стужився, мила, за тобою...". Уже перша її строфа насичена пісенними образами, переосмисленими і трансформованими поетом:

Я стужився, мила, за тобою,

З туги обернувся мимохіть

В явора, що, палений журбою,

Сам-один між буками стоїть.

Меланхолійний настрій цього вірша створюється відповідними лексичними та семантичними засобами: "печаль, як небеса", "згорає від сльози роса", "печальні груди". Туга явора за коханою така велика, що не тільки взимку, коли "сніг летить колючий", коли все живе завмирає, а й навесні, у пору пробудження і цвітіння (що завжди асоціюється з розквітом людських почуттів), він сумує за милою і

...не знає, що надійдуть люди,

Зміряють його на паруби,

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.

Д.Павличко, використовуючи фольклорний образ явора, художніми засобами реалізує власний погляд на законо­мірності життя і творчості: із високої проби почуттів і страж­дань народжується нова властивість — мистецький витвір (скрипка, її мелодії), який своєю красою очищатиме людину, даруватиме естетичну насолоду.


  1. Проблематика поем Д.Павличка: «Земля», «Поєдинок», «Вогнище», «Двійник», «Князь», «Дорога до Шевченка», «Петрик», «Петро Могила», «Ностальгія» (оглядово).

Відомий Д. Павличко і як поет-епік. Його поеми «Земля», «Іван Загайчук», «Вогнище», «Поєдинок» — то широкі картини життя земляків поета, то суто реалістичні, де в основі лежить чисто подійовий сюжет, то перейняті духом, романтизму, які групуються на внутрішньому психологічному сюжеті, багаті на образи-символи («Вогнище»).
Епічний дар Павличка - розгортати важливі для автора події в масштабні, мистецьки виписані картини - бере початок з ранніх книжож поета, а кшталтується у баладах і притчах. Але йому потрібні ширші історико-тематичні простори. Особливо відчутними виявляються успіхи Павличка там, де провідна ідея не ковзає по поверхні драматичного сюжету, а немовби вростає в нього, набуваючи історичної достовірності й психологічної переконливості. Цікаво, що чим давніші часи привертають увагу автора, тим досконаліше вдається йому передати колорит епохи, відобразити побутові подробиці, а головне - виписати живі характери. Чи не найкращою в цьому плані є поема «Поєдинок», дія якої відбувається в античному Римі, а головний конфлікт - конфлікт почуттів - пульсує в передсмертних роздумах старшого і молодшого гладіаторів, скіфів за походженням.

В епізодах двобою, коли побратими, не змовляючись, приймають рішення рятувати один одного, третя, імперська, сила вимагає загибелі обидвох, погрожуючи розп'ясти кожного, хто відмовиться від заданих «правил гри». Дійство завершується тим, що молодший скіф необачно наносить смертельну рану старшому, а відтак убиває сам себе. Так розв'язується вузол неволі, рабської залежності:

Не жаль мені життя, ні побратима,

Та жаль, що ми не вмерли на хрестах! -

ці слова скіфа-оповідача, проектуючись на образи історичних спадкоємців - героїв Давньої Русі, лицарів Козаччини, воїнів УПА,- набувають сенсу моральної максими, незалежно від часу та обставин. Фактично це поема про боротьбу між українцями, нерідко духовними братами, що за умов життя в імперії змушені смертельно битися і вмирати від найдорожчої руки.

Цей глибокий внутрішній зв'язок допомагає авторові переносити уяву читача з арени Колізею на береги Каяли і під стіни Путивля («Князь»), із Січового майдану в чернечу келію, а відтак - на криваве поле Полтавської битви («Петрик»), на трагічні долі братів, що, вийшовши зі схронів, ідуть здаватися владі «пайдьошників» («Ялівець»),

Історичний факт, невдалий похід князя Ігоря на половців (1187), високопоетично трактований у «Слові о полку Ігоревім», Цавличко прочитує по-своєму. Так, його цікавить і героїка, і патріотичне трактування «повернення» князя з полону. Але ніхто, здається, ще не звертав уваги на те, що і героїзм, і лицарство не повинні бути самоціллю там, де йдеться про найвищі справи держави, громадянства. Долаючи усталені в українській художній історіографії класові стереотипи, Павличко звертає увагу на залежність лідера від народу й навпаки, закликає діяти за розумними принципами доцільності і взаємокористі стосунків між владним і, так би мовити, виконавчим началами. Складні й трагічні перипетії на шляху до спільної мети - звільнення України з-під московського ярма - по-своєму впливають на зусилля двох історичних героїв - гетьмана Івана Мазепи та його канцеляриста Петра Іваненка («Петрик»), Мазепа діє приховано, Петрик - явно. З метою конспірації Мазепа придушує антимосковське повстання Петрика і ув'язнює його, «другого» гетьмана. Волею художнього вимислу Петрик з'являється під Полтавою і приймає на себе удар ворожого списа, націленого в Мазепу. Ця колізія дещо нагадує епілог «Поєдинку», але автор не залишає його в минулому, переносячи трагічну подію безпосередньо в нашу сучасність:

Потім край Полтави, На

пагорбі ганьби і слави,

Лежав я тихо, як роса,

І списа держално криваве

З грудей стриміло в небеса.

Успіхом не лише художнім, а й політичним є поема «Ностальгія», цей лірико-публіцистичний аналіз складного часу, який переживає Україна на початку XXI ст. Тут сучасний зміст «закільцьовано» у традиційну форму октави - можливо, задля більшої експресії,- бо з того окуття думка виходить і повертається на своє місце, викликаючи ілюзію припливу і відпливу.

Чому так важко бути нам собою,

Коли нема для духу заборон?.. -

запитує автор водночас нас і себе. Він шукає відповіді в трагічних колізіях національної історії, в «розколинах» душ - народної і власної. Його героїня - душа, як у Шевченка, випробовує себе і робить суворі висновки, не щадить ні мертвих, ні живих. Після Шевченка і Маланюка ніхто, мабуть, так гостро не викривав комплексів хохлацтва і малоросіянства.

У другому розділі поеми викриваються імперські ідеологеми Росії - царської, більшовицької й сучасної, псевдодемократичної.

Елементи історії, етнопсихології, політики стають об'єктом аналізу й належного оцінювання з метою дійти головного, найсуттєвішого:

Свобода - ось універсальний код,

Бо кожна людська праця прагне волі...

Павличко часто апелює до власного досвіду, так немов на себе взяв ношу за всю післявоєнну літературу. Він прагне показати вихід із катастрофи. Він запрошує до свого монологу вчительку Анастасію Корсунівську, яка йому відкривала очі на історичну правду. З'являється і космацька тема, яка знайде вирішення в поемі «Космач».

У цьому творі Павличко дивиться на події часів визвольної боротьби УПА, як на частину життя свого і своїх ровесників, тобто зором дитини і поглядом зрілої людини, яка вистраждала цю можливість. Оптична «здвоєність» допомагає достовірно відтворити події, характери, побутові подробиці, а головне - подати неложний, збагачений правдою історії опис побаченого й пережитого.

Образи повстанців виписано зримо, опукло, правдиво. Автор ощадливий і точний у слові там, де не сміє бути описовості й багатослів'я. Але якими барвами виграє слово, коли змальовуються фантастично прекрасні картини ходження гуцулів на храмовий празник чи білосніжність і прозорість Водохреща. Але й ця, така виразна павличківська стилістика, таки поступається місцем іншій манері - стримано суворій, де різко виписуються контури характерів, а дії й поведінка героя міцно прив'язуються до рідної землі.

Поема «Ялівець» продовжує тему «Космача», це балада-символ, балада-реквієм. Окрім історичної правди, є тут правда реальних людей і біблійна правда - «в імені початок і кінець...»:

Імена, сказав би хтось, деталь

Маловажна, обійди, забудь.

Та мені імен правдивих жаль,

Бо вони в душі моїй живуть.

Героїка подвигу вже приречених на смерть воїнів УПА - в останньому виборі - виборі смерті. Гинуть два брати: старший в останньому поєдинку з ворогом, молодший - у сибірському засланні. Але зв'язок поколінь не переривається; більше того, внутрішня лінія духовної єдності та спадкоємності (через поеми «Поєдинок», «Князь», «Петрик», «Космач») прокладає чітку лінію в українську перспективу:

Буде йти на поклики предтеч

В іншу даль історія сліпа,

Але той же ялівець, як меч,

Блискотатиме в слідах УПА.

Завдання для самостійної роботи та форми звітності

Сонет і його різновиди - (італ. sonetto — звучати) — ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів з перехресним римуванням та двох тривіршів тернарного римування за основною схемою (абаб абаб ввд еед), хоч можливі й інші варіанти (абаб абаб вде вде чи абаб абаб ввд еде і т.п.).

Білий вірш - неримовані вірші з чіткою внутрішньою метричною структурою, де на місці рими лишається чиста клаузула.

Газель - (від араб. — ліричний вірш) — ліричний вірш, що складається не менше як з трьох, не більше як з дванадцяти бейтів (двовіршів), пов'язаних наскрізною моноримою кожного другого рядка (крім першого бейта з парним римуванням) за схемою метричної основи аруза: аа, ба, ва, га і т.п. Викінчені за думкою строфи не пов'язані між собою фабулою, їх об’єднує спільний мотив. У кінцевому бейті автор неодмінно називає своє ім'я (літературний псевдонім).

Рубаї - чотиривірш, як правило, філософського змісту за схемою римування: а а — а (різновид монорими). Р. як викінчений мініатюрний віршовий твір, що виражає певну думку, підкреслену в останньому рядку строфи, — одна з найпопулярніших версифікованих форм у ліричній поезії народів Сходу, сягнула своєї досконалості в тюркомовному літературному середовищі (Захириддин Бабур) та іранському (Омар Хайям).

Хокку - традиційний жанр японської пейзажної лірики, що виник у XVI ст., зумовлений розвитком міської культури. Це трирядковий неримований вірш, постав на основі першої півстрофи танка.

Медитація - (лат. meditatio - роздум) — жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над проблемами онтологічного, екзистенціального і т.п. гатунку, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень.

Філософська лірика - поезія, спрямована на філософське осмислення світу, людини, є виявом філософських поглядів ліричного героя.





Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации