Культура України XVI - першої половини XVII ст - файл n1.docx

Культура України XVI - першої половини XVII ст
скачать (46.6 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.docx47kb.03.11.2012 14:14скачать

n1.docx

Міністерство освіти і науки

Чернігівський державний інститут економіки та управління

Кафедра українознавства

Реферат

з дисципліни “історія України”

Культура України XVI - першої половини XVII ст.’’

Студентки ОА-102:

Скворцової Ірини

Олександрівни

Викладач:

Пригорницька О.Ю .
Чернігів 2010 рік

Вступ

Розвиток української науки й культури XVI-XVII ст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Територія України була розділена між Річчю Посполитою, Угорщиною і Туреччиною. В умовах національного, соціального та релігійного протистояння культура українців зазнавала постійних утисків.

Відсутність єдиного політичного й духовного центру, тяжкий національний гніт, спустошливі набіги турків і татар гальмували культурний розвиток українського народу. Однак навіть ці негативні чинники не змогли припинити духовного життя українців. Боротьба проти унії та героїка козацьких походів сприяли розвитку й відродженню не тільки національної свідомості, а й української культури.

Іншими чинниками її піднесення були: культурна спадщина Київської Русі, ідеї європейського Ренесансу XVI-XVII ст., ідеї Гуманізму й Реформації.

Українська культура взаємодіяла із західноєвропейськими. Найобдарованіші молоді люди з України, переважно діти козацької старшини, їздили до закордонних університетів і там здобували освіту. Якщо в XVI ст. на навчання за кордон їздили лише окремі вихідці з України, то в XVII ст. це стало звичайним явищем.

Українці навчалися в найкращих університетах Європи: Падуанському, Лондонському, Лейденському, Паризькому, Празькому тощо. Не випадково прогресивні західні ідеї мали добрий ґрунт в Україні.
План
Вступ

  1. Освіта.

1.1.Острозька академія.

  1. Початок книгодрукування.

  2. Розвиток української мови.

  3. Література.

  4. Розвиток музичного мистецтва.

  5. Зародження театру.

  6. Архітектура та живопис.

Висновок

Список використаних джерел

1. Освіта

Шкільна освіта в Україні на межі XVI-XVII ст. перебувала на дуже високому рівні.

Провідна роль у розвитку української культури та освіти належала містам. Перші українські школи виникли в містечку Красноставі в Східній Галичині 1550 року та у Львові 1586 року. За допомогою братств були також відкриті школи в Києві, Ярославі, Перемишлі, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Немирові, Галичі, Вільні, Мінську, Могилеві, Луцьку, Кременці.

Братські школи були не тільки закладами освіти, але й однією з форм боротьби проти колонізаторської політики польського уряду. Викладання в них велося церковнослов'янською мовою.

Навчали в цих школах історії, математики, української та церковнослов'янської мов. Учні вивчали також польську, грецьку, латинську мови, поезію, риторику, філософію, діалектику, поетику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, а в деяких ще й теологію. Найкращими в Україні вважалися Львівська, Київська та Луцька братські школи.

У школах панувала сувора дисципліна. Очолював школу ректор. Братство виділяло двох спостерігачів (схолархів), які контролювали роботу вчителів і навчання учнів та розв'язували господарські проблеми. До викладачів висували вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. На відміну від єзуїтських колегій, братські школи мали демократичний характер. У них навчалися діти з різних суспільних станів: міщан, козаків, духовенства й шляхти. Крім того, сироти й діти з незаможних родин мали змогу жити в бурсах.

Кожна школа мала свій статут. «Порядок шкільний» таку назву мав статут Львівської школи. За ним учителі мусили однаково любити й навчати всіх дітей, як вихідців з багатих сімей, так і з бідних. Тільки найкращі учні мали право сидіти за першими партами. За внутрішнім розпорядком заняття в братській школі розпочиналися о дев'ятій годині ранку. Спочатку вчитель перевіряв домашнє завдання, а після обіду давав новий матеріал. Щоденно призначалися чергові, які стежили за поведінкою школярів. Якщо учень без поважних причин не з'являвся на заняття чи запізнювався, за ним посилали чергового, і той мав привести порушника до класу. Батьки приводили учня до школи й передавали його педагогам при свідках. Тільки при них вони мали право забрати дітей додому. Увечері учень повторював уроки вдома й розповідав про шкільні справи батькам чи своїм опікунам. Поряд з братською шкільною освітою в Україні з'являлися єзуїтські колегії, які мали високий рівень змісту освіти та викладання.
1.1.Острозька академія

У 1576-1580 pp. в Острозі на кошти князя Костянтина Острозького була заснована перша вища школа в Україні — Острозька академія. Першим ректором школи став письменник Герасим Смотрицький, а викладачами — видатні українські та зарубіжні педагоги, яких запросив князь: Дем'ян Наливайко (брат керівника козацького повстання), Кирило Лукаріс та ін. Головну мету власної діяльності члени осередку вбачали у відродженні української культури на засадах православ'я. В Острозькій школі ґрунтовно вивчалися мови — слов'янська, грецька й латина. Викладалися в ній і «сім вільних наук» — граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Шкільна програма, за якою здійснювалося навчання в Острозькій школі, передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Власне, тому сучасники називали Острозьку школу і школою, і колегіумом, і академією. Ця «слов'яно-греко-латинська школа» була фактично першим вищим навчальним закладом не лише в Україні, а й у Східній Європі.

Освітні й виховні ідеї Острозької академії були підхоплені братствами, зусиллями яких почали створюватися братські школи. Перша така школа з'явилася у Львові 1586 р., а незабаром їх почали закладати скрізь по Україні. На початку XVII ст. братських шкіл налічувалося близько 30. Їхнє головне призначення — надавати добру освіту й виховувати відданість давнім традиціям та батьківській вірі. Братські школи, так само як і Острозька школа, були слов'яно-греко-латинськими. Крім названих мов, учні в них опановували вже згадані «сім вільних наук».

Року 1615-го постала братська школа в Києві. Вона швидко здобула славу найавторитетнішого навчального закладу в Україні. До її заснування доклали зусиль учені, письменники й поети, провідні діячі православної церкви, які гуртувалися навколо архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького. Першим ректором Київської братської школи був Йов Борецький.

Восени 1631 р. в Києві виникла ще одна школа — Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Незабаром Лаврську школу було об'єднано з Київською братською. Об'єднана школа почала діяти у вересні 1632 р. Називалася вона колегією. Київська колегія (незабаром Києво-Могилянська академія) тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом України, Східної Європи та всього православного світу.

Вихованцями Острозької академії були гетьман Петро Сагайдачний, письменник Мелетій Смотрицький та ін.

На кошти князя К. Острозького була видана Острозька Біблія (1581). Це величезна праця, що мала 1 256 сторінок. Під час підготовки до видання Біблії зібрано всі церковнослов'янські, грецькі, латинські та давньоєврейські тексти. Це була перша повна друкована Біблія не тільки на східнослов'янських землях, але навіть серед усього слов'янського світу. Острозька Біблія багато разів передруковувалася й скрізь мала велику пошану. Після смерті князя Костянтина Острозького 1609 року академія почала занепадати й 1640 року припинила своє існування.

Найвидатніші діячі доби: Герасим Смотрицький, Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Йов Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії, Памво Беринда, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин, Інокентій Гізель, Кирило Лукаріс, Йосип Кононович-Горбацький, Костянтин Острозький, Петро Могила.
2. Початок книгодрукування

Розвиток шкільництва безпосередньо був пов'язаний із книгодрукуванням. Адже без книжок школи не існували б. Ось чому за тих часів разом із навчальними закладами створювалися й друкарні. Так було в Острозі, Львові, Києві. Одначе перші українські друкарні з'явилися набагато раніше. Їх заклав наприкінці XV ст. у Кракові, тодішній столиці Польського королівства, український першодрукар Швайпольд (Святополк) Фіоль. У 1491 р. він надрукував чотири богослужбові книги кирилицею: «Осьмогласник», «Часослов», «Тріодь пісна» і «Тріодь цвітна». Поява у Кракові кириличних книгодруків для православної церкви обурила польських можновладців. Фіоль зазнав переслідувань, йому було заборонено друкувати книжки, а друкарню зруйновано.

На початку XVI ст. з'явилися книгодруки білоруса Георгія (Франциска) Скорини. У 1517 р. в Празі він надрукував кирилицею «Псалтир», а 1519 р. — «Біблію руську». Книги Франциска Скорини були надзвичайно популярні в Україні, про що свідчать їхні численні рукописні копії.

Поширенню книгодрукування в Україні сприяла діяльність Івана Федоровича (Федорова). Зазнавши переслідувань у Московії, він на початку 70-х pp. XVI ст. прибув до Львова. У створеній коштом львівських міщан друкарні 1574 р. Іван Федорович надрукував «Апостол». Того самого року у Львові, в друкарні Федоровича, вийшов перший український друкований підручник для навчання грамоти — «Буквар». Іван Федорович надрукував іще один «Буквар» — 1578 p., під час перебування в Острозі, куди його запросив князь Острозький. Незабаром в Острозі Федорович видав Новий завіт (1580 р.) і справжній шедевр з-поміж стародруків — Острозьку Біблію (1581 p.). Вона була першим повним друкованим виданням Біблії церковнослов'янською мовою.

У першій половині XVII ст. найбільшим центром книгодрукування в Україні стала друкарня Києво-Печерської лаври. Заснував її 1615 р. архімандрит лаври Єлисей Плетенецький. Лаврська друкарня видала першу книжку 1616 p.; протягом другої половини XVII ст. в ній було видрукувано 120 найменувань книг — насамперед богословська та богослужбова література, а також букварі, словники, календарі, праці з історії тощо. Найуславленіше видання того часу — згаданий «Требник» Петра Могили. Друкарня Києво-Печерської лаври проіснувала понад 300 років. Видані в ній богослужбові книги мали свої особливості. Вони здебільшого містили передмови, післямови, присвяти, віршовані вставки, істотною рисою яких був національний характер, що позначився на мові видань та їхньому оформленні.

З-поміж перших друкованих українських книжок були граматики — підручники для вивчення мов: «Адельфотес» та «Граматика словенська». «Адельфотес» був складений у Львівській братській школі й надрукований 1591 р.

Значну працю здійснив український учений Лаврентій Зизаній. Свою книжку «Граматику словенську» він видрукував у Вільні 1596 р. Зизаній був також автором «Лексиса» — першого українського друкованого словника, де церковнослов'янські слова перекладалися українською мовою.

Найвизначнішою граматичною працею була «Граматика» Мелетія Смотрицького, що вийшла друком 1619 р. в м. Ев'ї (біля Вільна). Протягом двох століть вона була основним підручником граматики церковнослов'янської мови у школах України, Білорусі, Росії, Болгарії та Сербії. Не поступався популярністю й словник українського вченого Памва Беринди «Лексикон славеноруський», що вперше був видрукований друкарнею Києво-Печерської лаври 1627 р. У словнику, що складався з двох частин, було зібрано майже 7 тисяч слів. У першій частині церковнослов'янські слова перекладено книжною українською мовою, а в другій — витлумачено власні назви та імена людей.

Найвидатніші діячі доби: Іван Федоров (Федорович), Петро Мстиславець, Василь Суразький, Дем'ян Наливайко, Михайло Сльозка, Тимофій Вербицький, Памво Беринда, Тарас Земка, Єлисей Плетенецький, Лазар Баранович.
3. Розвиток української мови

XVI-XVII ст. — період справжнього розквіту музичного мистецтва в Україні. Особливого розвитку набули жанри народної пісні та думи, які прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією: Байду, Самійла Кішку та ін. Багато історичних пісень і народних дум присвячено Наливайкові, Судимі, Павлюкові, Острянину.

Як правило, пісні супроводжувалися грою на різних музичних інструментах: цимбалах, волинці, бандурі, кобзі, лірі, сопілці тощо. Темами пісень були взаємини людини з природою, праця на землі, особисті стосунки між людьми. Оспівувалася працьовитість, героїзм, любов до рідної землі. Виконавцями історичних пісень та дум були мандрівні музиканти — кобзарі, бандуристи, лірники. Вони мандрували містами й селами України, часто супроводжували козаків у небезпечних походах. Нерідко кобзарями ставали незрячі люди, які йшли в науку до старших кобзарів.
Поряд з традиційною народною музикою розвивалася й поширювалася музична культура, що виникла та культивувалася в братських школах. У Києво-Могилянській колегії студенти здобували систематичну музичну освіту — їх навчали партесного співу (співу за партіями для декількох голосів). Багато ченців з України — співаків і співачок — виїжджало до Москви (з 1654 року приходили навіть вимоги надіслати київських співаків); тому в чоловічих і жіночих московських монастирях служба велася з популярним «київським співом». Найкращими вважалися співаки Братського монастиря та Києво-Могилянської колегії. Багато випускників колегії стали відомими співаками, потрапили до дворів європейських вельмож, де зробили гарну кар'єру.

Розвиток інструментальної музики спричинив появу в містах музичних цехів на зразок ремісничих. Такі цехи виникли в Києві, Львові, Кам'янці-Подільському, волинських містах. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах. До їхнього репертуару входило багато народних пісень і танців.

Найвидатніші діячі доби: Микола Дилецький, Федір Тернопільський, Йосип Загвойський.
4. Література XVI-XVII ст.

Боротьба за національне й соціальне визволення, розвиток української мови та початок книгодрукування — усе це сприяло швидкому розвиткові української літератури.

Для першої половини XVII ст. в Україні був характерний поступовий перелом у ставленні до «латинської культури», яка до цього часу однозначно протиставлялася «греко-слов'янській» культурній традиції.

У тому, що цей процес в Україні й Білорусі так затягнувся, негативну роль відіграло насильницьке запровадження унії та шляхетсько-католицька експансія кінця XVI - початку XVII ст., які мали й специфічний культурно-історичний аспект: ідеологи унії та шляхетсько-католицької експансії намагалися скористатися у своїх цілях і тією безперечною культурною перевагою «католицького Заходу» над «православним Сходом», яка окреслилася в XV-XVI ст. в епоху Відродження та не могла не позначитися на відносинах між польсько-католицькою і русько-православною культурами в тогочасній Польсько-Литовській державі. Насправді польський феодалізм, який не відірвався від середньовіччя, використовував ті безсумнівні переваги, що їх давала в зазначеній ситуації давня належність Польщі до «латинського світу» й «латинської культури».

Особливо ця тенденція посилилася наприкінці XVI ст., коли на Україну й Білорусь розпочався наступ контрреформації в специфічній формі унії. Це дало початок полемічній літературі (полеміка — дискусія, суперечка), яка розвивалася в цей час найшвидше.

Полемічна література. Із середовища українського міщанства, православного духовенства, дрібної шляхти вийшли письменники, які створили низку гострих полемічних праць, спрямованих проти католицизму та уніатства. Початком полемічних змагань, як уважають історики, стала книжка польського письменника-єзуїта Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577 рік), у якій ішлося про історичну необхідність унії та об'єднання православних з Римом. У цьому творі він доводив, що «грецька наука» (власне, візантійсько-слов'янська культура) безповоротно занепала, що «наука» повністю перейшла до «латинників» і для Русі було б найрозумніше зректися «грецькості» й приєднатися до «латинства». Таким чином, він, як ідеолог контрреформаційного католицизму, видаючи Річ Посполиту за повноправного представника європейської культури, радив Русі принести в жертву свою національну й культурну самобутність заради приєднання до європейської культури та її засвоєння.

Проти цього твору виступив ректор Острозької академії Герасим Смотрицький, який видав у відповідь «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий» (1587 рік). У них він виступив не тільки як блискучий публіцист і письменник-сатирик, але і як патріот свого народу, що закликав співвітчизників до боротьби проти поневолення: «Повстаньте, почуйте й піднесіть очі душ ваших».

Надзвичайно активним полемістом був Іван Вишенський, який по праву вважається одним з найвидатніших письменників середньовічної доби. До нас дійшли близько 20 його листів і послань, які Іван Вишенський передав в Україну з далекого Афону. Найвидатніші з них — «Обличеніє діавола-миродержца», «Писаніє к утекшим от православное віри єпископом», «Короткослівна відповідь Петру Скарзі», у яких засуджуються прихильники унії, а також висміюються й заперечуються «латинська мудрість», «Арістотелі й Платони». Водночас І. Вишенський таврує ганьбою й православних священиків, шляхтичів і заможних міщан за пристрасть до розкошів, за їхню розбещеність. На той час він був чи не єдиним письменником, який засуджував закріпачення селян та сваволю їхніх володарів.

Вади українського суспільства, уважав І. Вишенський, можна ліквідувати тільки з поверненням до давньої православної церкви. Одне зі своїх послань — «Послання до стариці Домникії» — полемік адресував Юрієві Рогатинцю, одному з провідників Львівського Успенського братства у 80-х pp. XVI - на початку XVII ст. У цьому творі він з консервативних позицій розкритикував погляди свого адресата, що не обмежувався аскетичними ідеалами, а закликав до дієвої проповіді та відстоювання українських національно-культурних традицій.

Серед письменників, які брали участь у релігійній полеміці, був також Мелетій Смотрицький (син Герасима Смотрицького). Його твір «Тренос» («Плач») справив величезне враження на сучасників. Твір написаний у формі плачу матері — православної церкви, яка промовляє до читача: «Горе мені, бідній, горе нещасливій, пограбованій, позбавленій усіх моїх маєтків, обдертій із шат моїх на прилюдну ганьбу мого тіла, обтяженій нестерпними тягарями. Руки мої в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах».

Визначним твором полемічної літератури стала «Палінодія, або Книга оборони...» (1620-1622 pp.) Захари Копистенського, архімандрита Києво-Печерської лаври. Автор веде розповідь «із відстані років» і гостро критикує прихильників Рима. Проте у своєму творі він вже не заперечував «латинську мудрість», а доводив, що ця мудрість «позичена в греків», які були справжніми творцями європейської освіти й культури. У «Палінодії...» на особливу увагу заслуговує важливий теоретичний злам, який стався у ставленні до «латинської науки». Якщо вона «позичена в греків», прямих учителів «народів словенських», то немає нічого негожого в засвоєнні цієї вченості православними, звичайно, за умови її очищення від «папсько-єзуїтських» спотворень.

Сам З. Копистенський у «Палінодії» щедро черпав образи й теоретичні підходи з «латинської вченості», зокрема з ренесансної та барокової, і, користуючись навіть творами таких ідеологів контрреформації, як Бароній і Ботеро, перетлумачував їх відповідно до своїх ідейних завдань оборонця православної церкви і рідного народу.

Видатними творами полемічної літератури є також праці, що увійшли до збірок «Меч духовний» та «Труби словес проповідних», автором яких є Лазар Баранович.

Полемічна література XVI - початку XVII ст. відіграла важливу роль у пробудженні національної та соціальної свідомості українського народу.

Продовження традицій літописання. Серед літературних жанрів, що існували в Україні, важливе місце посідало літописання. Дослідникам відомі літописні пам'ятки білоруського, чи, як їх називали, західноруського, та українського походження.

Однією з найцікавіших пам'яток історичної думки України є Густинський літопис початку XVII ст. Він був складений у Густинському монастирі (с. Густин на Чернігівщині). Гадають, що літопис належить перу визначного письменника-полеміста Захарії Копистенського. Складаючи літопис, автор використовував українські, польські, візантійські та інші відомі йому джерела, зокрема Київський літопис XII ст., Галицько-Волинський літопис XIII ст. Значна частина використаних у праці історичних творів до нашого часу не дійшла. До літопису включені й розділи з оповіданнями про події, сучасником яких був сам автор: «Про початок козацтва», «Про запровадження нового календаря», «Про унію, як вона почалася в Руській землі». Густинський літопис написаний мовою, близькою до тогочасної української народнорозмовної.

Важливою історичною пам'яткою є Київський літопис. Перша його частина включає сюжети з літописів і польських хронік про події з історії Стародавньої Русі. У цьому творі широко висвітлене питання зовнішньої політики, зібраний цікавий матеріал з історії Києва (особливо за період 1608-1621 pp.). До літописних пам'яток України належить Львівський літопис, який охоплює події місцевого й усеукраїнського значення 1498-1649 pp. Як уважають історики, у ньому найдокладніше описано історію України 20-30-х pp. XVII ст.

Інші жанри літератури. Крім полемічної літератури та літописання, в Україні поширювалася перекладна література: перекази, лицарські романи, вірші, драматичні твори. З'явилися й наукові праці, які належали перу українських авторів. Нащадків і сьогодні вражає колосальна ерудиція українських учених: письменники XVII ст. мали звичку зазначати джерела, над якими вони працювали, на берегах книжок. Велика кількість посилань на праці іноземних авторів підтверджує думку, що українці були добре обізнані з чужими мовами й літературами.

І далі розвивалися традиції паломницької літератури. Побачила світ білорусько-українська «Книга бесіди о пути Иерусалимском» Данила Корсунського, який мандрував Палестиною в 1590-1594 pp. Праця написана на основі власних спостережень автора, переказів, виписок з грецьких джерел.

Серед українських публіцистів найбільшим культурно-громадським діячем був Станіслав Оріховський-Роксолан, родом з Галичини. Освіту він здобув у Перемишлі, пізніше навчався за кордоном: у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах, а також в освітніх закладах Венеції, Рима, Лейпцига. Після 17 років навчання він повернувся в Україну. Його перу належать твори «Про турецьку загрозу слово...», «Хрещення русинів», «Розрив з Римом», які стали відомі не лише в Україні, а й за кордоном: в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Шанувальники його таланту назвали Роксолана «українським Демосфеном» або «сучасним Цицероном».

XVI-XVII ст. залишили багату й різноманітну поетичну спадщину. На особливу увагу заслуговує «Вірш на жалосний погреб гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного», написаний 1622 року ректором Київської братської школи Касіяном Саковичем. У цьому творі гетьман змальований як великий син української землі, полководець, державний і культурний діяч, голосна слава якого буде доти, «поки Дніпро з Дністром многогрішні плинути будуть».

Найвидатніші діячі доби: Валентин Ногалевський, Петро Скарга, Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Андрій Римша, Памво Беринда, Лазар Баранович.
5. Розвиток музичного мистецтва

XVI-XVII ст. — період справжнього розквіту музичного мистецтва в Україні. Особливого розвитку набули жанри народної пісні та думи, які прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією: Байду, Самійла Кішку та ін. Багато історичних пісень і народних дум присвячено Наливайкові, Судимі, Павлюкові, Острянину.

Як правило, пісні супроводжувалися грою на різних музичних інструментах: цимбалах, волинці, бандурі, кобзі, лірі, сопілці тощо. Темами пісень були взаємини людини з природою, праця на землі, особисті стосунки між людьми. Оспівувалася працьовитість, героїзм, любов до рідної землі. Виконавцями історичних пісень та дум були мандрівні музиканти — кобзарі, бандуристи, лірники. Вони мандрували містами й селами України, часто супроводжували козаків у небезпечних походах. Нерідко кобзарями ставали незрячі люди, які йшли в науку до старших кобзарів.

Поряд з традиційною народною музикою розвивалася й поширювалася музична культура, що виникла та культивувалася в братських школах. У Києво-Могилянській колегії студенти здобували систематичну музичну освіту — їх навчали партесного співу (співу за партіями для декількох голосів). Багато ченців з України — співаків і співачок — виїжджало до Москви (з 1654 року приходили навіть вимоги надіслати київських співаків); тому в чоловічих і жіночих московських монастирях служба велася з популярним «київським співом». Найкращими вважалися співаки Братського монастиря та Києво-Могилянської колегії. Багато випускників колегії стали відомими співаками, потрапили до дворів європейських вельмож, де зробили гарну кар'єру.

Розвиток інструментальної музики спричинив появу в містах музичних цехів на зразок ремісничих. Такі цехи виникли в Києві, Львові, Кам'янці-Подільському, волинських містах. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах. До їхнього репертуару входило багато народних пісень і танців.

Найвидатніші діячі доби: Микола Дилецький, Федір Тернопільський, Йосип Загвойський.

6. Зародження театру

Розвиток українського театру (від грецького theatron — місце, призначене для видовищ) простежується з часів Київської Русі, де були популярні виступи народних співців-гуслярів, пантоміма, балет тощо. У всі часи в народі любили ярмаркові балагани з виступами музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців і дресирувальників.

Середньовічні актори були осілі та мандрівні. Осілими вважали тих акторів, що постійно мешкали на одному місці та виступали під час великих свят і на весіллях, натомість мандрівні актори об'єднувалися в трупи, переходили з місця на місце й давали вистави на вулицях, площах, ярмарках просто неба.

У другій половині XVI ст. виник шкільний театр. У братських школах учили не тільки писати, але й виголошувати вірші, на уроках риторики викладали правила створення та виголошення промов. Учителі писали вірші на релігійні та світські теми, а учні виконували їх під час свят та зустрічей вельможних осіб.

Спочатку шкільні драми ставили тільки в єзуїтських колегіумах, але згодом вони з'явилися й у православних школах. Найвідомішою українською шкільною драмою є «Розмишлянє о муці Христа Спасителя нашого...» (1631 року). Для відпочинку глядачів між актами релігійної драми ставилися комедійні сценки — інтермедії.

У часи Відродження в Західній Європі головним предметом шкільної науки була латинська мова. Щоб учні якнайкраще знали латину, у школах спочатку вивчали п'єси давньоримських письменників. З часом учителі шкіл стали збагачувати театральний репертуар власними творами. Шкільні драми складалися з трьох частин: прологу, фабули й епілогу. Пролог зачитував сам автор, пояснюючи основну думку драми та її мораль; далі йшла фабула на 3-5 актів, а завершувалася вистава подякою глядачам. У шкільних драмах брала участь велика кількість учнів: від 200 до 300 осіб.

У перші роки XVII ст. виникла українська побутова драма. Однією з перших таких драм стала «Трагедія Руська», де виконавці, розмовляючи українською мовою, висміювали зажерливих ченців.

Від XVII ст. бере свій початок і вертеп — ляльковий театр. Вертепні вистави відбувалися в спеціальній двоярусній дерев'яній скриньці, що мала вигляд двоповерхового будиночка або церкви. У верхньому ярусі вертепу відбувалися події «на небі», у нижньому — «на землі» у формі комічних сцен з народного життя. Замість людей у вертепі виступали ляльки. їх виготовляли з дерева й тканини, а потім розфарбовували. Актори за допомогою різноманітних пристроїв рухали їх і говорили різними голосами.

Українська вертепна драма складалася з двох частин: релігійної та інтермедійної з національно-побутовими елементами. Починалася вистава релігійною частиною, яка відбувалася на верхній сцені вертепу. Тут чергувалися сцени про народження Ісуса Христа, поклін пастухів, винищення немовлят царем Іродом та Іродова смерть. Потім дійство переходило на нижню сцену, де розігрувалися сцени з народного життя. Головними героями вертепу були Бог, Ангели, Святі, Запорожець, Москаль, Чорт, Шинкар та ін. Персонажі розмовляли народною мовою, були вдягнені в українські національні костюми.

У вертепі ставилися драми анонімних авторів та інтермедії, що поєднували релігійні й світські сюжети. Вертепні драми влаштовували й виконували студенти братських шкіл, школярі, дяки тощо.

Найвидатніші діячі доби: Йоаникій Волкович, Дмитро Туптало, Симеон Полоцький, Памво Беринда.

8. Архітектура та живопис

В українській архітектурі XVI — першої половини XVII ст. було кілька визначальних особливостей. Яскравої самобутності їй надавали передусім оборонні споруди. За тих часів на українських землях зводили замки й міста-фортеці. Крім того, роль оборонних укріплень виконували численні культові споруди — церкви, монастирі, костьоли, синагоги. Порівняно з попередньою епохою будівництво фортифікацій зазнало суттєвих змін. Зумовлені вони були як розвитком артилерії, так і утвердженням нових мистецьких принципів, породжених добою Відродження. Поява нових видів вогнепальної зброї змушувала будівничих зміцнювати мури фортифікаційних споруд: вони стали вищими і значно ширшими. Винаходом тих часів були вежі-бастіони. Захисні мури й вежі зробилися більш ошатними: їх почали прикрашати різноманітними арками, парапетами, маківками. Замки у XVII ст. перетворювалися на розкішні палаци, де фортифікаційні споруди, крім основних, почали виконувати й суто декоративні функції.

Так, під час будівельних робіт у XVI ст. нових обрисів набув славнозвісний Луцький замок, збудований ще князем Любартом Гедиміновичем у XIV ст. Протягом XVI ст. зазнавала змін архітектура Кам'янець-Подільської фортеці, заснованої в XIV ст. Її вежі прикрасили ренесансними порталами, обрамленнями вікон та бійниць. Було перебудовано й замок в Острозі. Наприкінці XVI ст. його прикрасила Кругла, або Нова, вежа, увінчана кам'яною короною.

Яскравим прикладом тогочасного оборонного будівництва є замки в Дубні, Заславі, Теребовлі, Бережанах, Жовкві, Підгірцях, Бродах, Олеську, Острозі, Меджибожі та ін.

Нових обрисів набували укріплені культові споруди. Великі монастирі мали вигляд справжніх фортець, захищених міцними мурами з вежами-бастіонами. Такими, зокрема, є Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом і Дерманський монастир на Волині, Бернардинський монастир у Заславі, Успенський Почаївський монастир. До оборони пристосовувались і окремі храми, як, приміром, Покровська церква в с. Сутківцях на Поділлі (за три км від Ярмолинців), Успенський собор Зимненського монастиря під Володимиром, Покровська церква А. Кисіля у Низкіничах, П'ятницька церква у Львові. Оборонного характеру надавали й мурованим синагогам, що будувалися за межами міських мурів.

Вплив ренесансового стилю передусім відбивався на міських житлових будинках. Унікальним зразком ренесансового будівництва став ансамбль львівської площі Ринок — будинок Корнякта і Чорна кам'яниця, а також споруди, пов'язані зі львівським Успенським братством — Успенська церква, каплиця Трьох святителів, вежа Корнякта. Авторами цих проектів були Павло Римлянин, Амброджо Прихильний, Петро Барбон та ін.

Протягом XVI ст. відбувалися важливі зрушення в розвитку скульптури. З'явилася монументальна скульптура. Вона виконувала функцію оздоблення архітектурних споруд. Прикметними у зв'язку з цим є скульптурні різьблення львівських каплиць Кампіанів та Боїмів.

За тих часів набув поширення й скульптурний портрет, що виконував функцію надгробного пам'ятника. Так, 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври було встановлено надгробок князя К. І. Острозького.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. розвивався іконопис. Виняткової майстерності досягли українські митці у створенні іконостасів.

Українським іконам XVI — першої половини XVII ст. властиве продовження й удосконалення традицій візантійського іконопису. Дедалі частіше зображення на образах набували реалістичних рис. Розвиваються своєрідні мистецькі школи іконопису. Одна з них — Волинська. Справжньою перлиною українського мистецтва є іконостас П'ятницької церкви, створений львівськими митцями в першій половині XVII ст. До шедеврів українського мистецтва належить і іконостас львівської Успенської церкви. Ікони для нього малювали видатні львівські художники Федір Сенькович та Микола Петрахнович.

Поряд із церковним розвивалися й світські жанри. За тієї доби, зокрема, з'явилися портрет та батальне малярство. Показовими щодо цього є портрети князя Костянтина Острозького та львівського купця Костянтина Корнякта.

Досконалим видом тогочасного мистецтва була книжкова мініатюра та графіка. Яскравим взірцем використання українськими майстрами мотивів європейського Відродження можуть служити мініатюри Пересопницького Євангелія. Гравюра набула особливої популярності з появою друкарства. Високою майстерністю відзначалися графічні зображення львівського «Апостола» (1574 р.) та «Острозької Біблії» (1581 р.) Івана Федоровича. З-поміж тогочасних українських гравюр чимало присвячено світським сюжетам. Перші такі гравюри було вміщено як ілюстрації до книжки «Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного».

Найвидатніші діячі доби: Петро Італієць (Красовський), Амвросій Прихильний, Павло Римлянин, Павло і Мартин Камп'яни, Дорінг, Гануш Штольц, Іван Пфістер, Спиридон, Ян Покорович, Петро з Барбони, Федір Сенькович.
Висновок

Отже, протягом XIV — першої половини XVII ст., в складних умовах роз'єднаності українських земель і відсутності єдиної української держави, розвивалась українська національна культура. З посиленням національно-релігійного й соціального гноблення, насильницької політики покатоличення й полонізації, що її проводили урядові кола й феодали Польщі, розвиток української культури наприкінці XVI — початку XVII ст. набув характеру національно-культурного відродження. Зберігаючи й розвиваючи рідну мову й культуру, український народ відстоював право на свою національно-культурну й державну незалежність, на свою самостійність.

Список використаних джерел

  1. http://sr.ksu.edu.ua/.

  2. http://histua.com/.

  3. http://www.history.vn.ua/book/new/38.html.

  4. http://www.ebk.net.ua/Book/history/mitsyk_iu/part5/503.htm.


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации