Магістерська робота Римське право - доктринальна першооснова права та юридичної науки - файл n1.docx

Магістерська робота Римське право - доктринальна першооснова права та юридичної науки
скачать (159.1 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.docx160kb.03.11.2012 15:58скачать

n1.docx

  1   2   3   4
Міністерство культури України

Київський національний університет культури і мистецтв

Юридичний факультет

РИМСЬКЕ ПРАВО - ДОКТРИНАЛЬНА ПЕРШООСНОВА

ПРАВА ТА ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ

Магістерська робота

на здобуття освітньо – кваліфікаційного рівня “ Магістр права”

Студента V курсу

спеціальності “правознавство”

гр . ЮР – 36 М

Ільченка Андрія Петровича

Науковий керівник :

доктор юридичних наук,професор

Калюжний Ростислав

Андрійович

Допущено до захисту “____” __________ 2011 р.

Київ - 2011

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………..3

Розділ І.Римське право як перше історично інституалізоване позитивне право

1.1.Джерела і принципи римського права та держави ………………………..7

1.2. Особливості римського права …………….………………………………...20

1.3. Історичні типи праворозуміння закону римлян ……………………….......29

Розділ ІІ.Римське право як джерело права християнського світу

2.1. Рецепція римського права як форма його впливу на право в романо -германській правовій сім‘ї …………………………………………………….35

2.2. Започаткування римським правом системи та структури права в країнах романо-германської правової сім‘ї …………………………………………….51

2.3. Римське право в англо – американській системі права…………….......65

Розділ ІІІ. Джерела права : проблеми практики та їх реалізація

3.1.Римське право як формальне та ідеальне джерело права ……………......81

3.2. Об’єктивація римського права як джерела права України ………….......85

3.3.Перспективи використання інститутів римського права для вдосконалення законодавства України ………………………………………………………...92

Висновки………………………………………………………………………...97

Список джерел інформації……………………………………………………..102

Вступ

За останні сто років науково - технічний прогрес значно змінив суспільно – політичну карту земної кулі , стиль життя і спілкування людей . Саме такий значний поступ науки і техніки спричинив процеси глобалізації , які мають такі різні і неоднозначні оцінки . Але одним із позитивних моментів цього є поглиблення міжнародної та міжнаціональної співпраці , що , в свою чергу , спричиняє культурне та етнічне зближення країн . Логічним наслідком цих процесів є зближення правових систем різних державних утворень . Численність та різноманітність правових систем — це очевидність, що обумовлена різнорідністю людських суспільств, у межах яких існує і упорядковує життя право. Дослідження правової карти світу доводить, що правових систем існує принаймні стільки, скільки суверенних держав.

Проте все ж існують певні спільні ознаки , які дозволяють виокремити правові системи окремих країн в однорідні утворення – правові сім’ї . Саме питанню дослідження впливу римського права на формування двох найбільших правових сімей сучасності і присвячена ця робота .

Актуальність обраної теми . За свою історію людина робила чимало спроб упорядкувати своє життя в соціумі . Починаючи від звичаєвого права первіснообщинного ладу , де поняття права часто було правом сили , закінчуючи сьогоднішнім демократичним ладом , де встановлено рівність правоздатності , всюди норма права , як різновид соціальної норми , була покликана регулювати відносини на рівні “ людина – людина ” .

На сьогоднішній день ці відносини значно ускладнилися . Науково – технічна революція значно зблизила країни і держави , запустивши процеси глобалізації . Україна , обравши європейський курс , також зарезервувала собі місце в європейському співтоваристві . Відтак, формування оновленої континентальної правової системи зумовлює необхідність переосмислення концептуальних положень, уніфікації базових понять і категорій, перегляду відправних принципів та ідей з тим, щоб останні відповідали досягнутому рівню диверсифікованих суспільних відносин на спільному європейському правовому просторі. Римське право, як теоретичний фундамент об‘єднання різних систем права західноєвропейських держав, продовжує поєднувати і згуртовувати європейську юриспруденцію у теоретично-практичних правових пошуках оптимальної моделі романо - германської правової сім‘ї.

В умовах розвитку євроінтеграційних процесів актуальність дослідження доктринального підґрунтя формування романо-германської правової сім‘ї є беззаперечною. Ця проблема в науковій літературі досить активно розроблялась як зарубіжними вченими-романістами, так і правниками радянської доби, хоча наукові надбання останніх мали тенденційний характер з огляду на продукування особливої, “радянської” правової системи.

Проблема визначення концептуальних засад утворення континентальної правової системи ще не виробила єдиних наукових підходів і в сучасній спеціальній літературі. Вчені-теоретики досліджують загальні тенденції формування романо-германської правової сім‘ї, проте в їх наукових працях нема єдності думок щодо визначення ролі і значення римського права на цей процес. Проблема ж доктрини права, як формуючого ідейного підґрунтя створення та розвитку даної правової системи, розглядається у спеціальній літературі досить поверхово. Такий стан справ актуалізує необхідність наукового обґрунтування виокремленої проблеми. Усе це й зумовило вибір теми даного наукового дослідження, окреслило її структуру і зміст.

Ступінь дослідженності обраної теми . У процесі дослідження обраної теми ми зверталися до тих теоретичних надбань, що містяться в наукових працях як вітчизняних, так і зарубіжних учених-романістів, фахівців загальнотеоретичних правових та цивілістичних наук. У цілому науково-теоретичною основою дисертаційного дослідження стали наукові праці з теорії та історії держави і права, історії політичних і правових учень, римського та цивільного права. Зокрема : : С.С. Алексєєв, С.Д. Гусарєв, Ю. А. Задорожнього , В.В. Копєйчиков, В.В. Кравченко, В.С. Нерсесянц, І.Б. Новицький, І.С.Перетерський, Ю.А. Тихомиров та інші. Особлива увага приділялася нами науковим здобуткам знаних учених, зокрема: В.Г. Виноградова, Д.Д. Грімма, Д.В. Дождєва, В.К. Дронікова, О.С. Йоффе, Р.А. Калюжного, А.І. Косарєва, Л.І. Петражицького, О.А. Підопригори, І.О. Покровського, Є.О. Скріпільова, Б.Й. Тищика, Є.О. Харитонова, В.М. Хвостова, М.Х. Хутиза, З.М. Черніловського та багатьох інших. Водночас враховувалися і теоретичні надбання зарубіжних учених-романістів: М. Андрєєва, Е. Аннерса, Г. Бермана, М. Гарсіа Гаррідо, Л.Дюгі, Р. Ієрінга, Ж. Карбоньє, М. Поленак-Акімовської, І. Пухана, Д. Рене, Ч.Санфіліппо, Дж.Франчозі , О . Шпенглера та інших.

Мета та завдання дослідження. Метою даного дослідження є з‘ясування доктринальної першооснови права та юридичної науки в країнах романо-германської та англо – американської правової сім’ї ; визначення ролі і місця римського права у формуванні методології наукових досліджень, системи і структури права, джерел права, юридичної освіти в країнах романо-германської та англо – американської правової сім’ї .

Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити такі завдання :

- проаналізувати методологічний інструментарій романістичної науки з часу формування останньої до сьогодення;

- сформулювати поняття “рецепція”, виділити та проаналізувати основні її етапи протікання у країнах романо-германської правової та англо – американській правовій сім‘ї ;

- виділити і проаналізувати способи впливу римського права на формування системи та структури права західноєвропейських держав та державах англо – американської правової сім’ї;

- виявити і розглянути характерні ознаки впливу римського права на процес формування системи правових джерел країн романо - германської та англо – американської правової сім’ї .

Методологічний інструментарій дослідження становлять як загальнотеоретичні, так і спеціальні наукові методи, підходи та принципи. Зокрема використовуються метод сходження від абстрактного до конкретного, системно-структурний метод , соціологічний метод , конкретно-історичний метод, порівняльно-правовий метод , методи аналізу та синтезу .

Об‘єктом дослідження є процес формування права в країнах романо-германської та англо – американської правової сім’ї.

Предметом дослідження є доктринальний вплив римського права на право та юридичну науку в країнах романо-германської та англо – американської правової сім’ї.

Структурно робота складається зі вступу, трьох розділів , поданих висновків та списку джерел інформації .

Розділ І. Римське право як перше історично інституалізоване позитивне право .

1.1.Джерела і принципи римського права та держави .

Історія створення сучасного правознавства починається від часів Стародавнього Риму. Звісно, правові системи існували й у давніших цивілізаціях. Більш того, саме римське право зазнало потужного впливу давньогрецького, близькосхідного, іудейського тощо права, запозичивши звідти значну кількість ідей, принципів, конкретних правових норм. Але тільки у Римській античній цивілізації право перетворилося на порівняно самостійний феномен, набуло значення самостійного предмету, який можна вивчати й нині, абстрагувавшись від конкретно-історичних умов, культури, держави, в якій воно сформувалося.

Десь за п'ятсот років до н. е. було прийнято відомі Закони XII таблиць, в яких викладено правові засади організації громадянського суспільства. Протягом тисячоліття ці засади розвивалися, набувши згодом вигляду досконалої системи римського права. Вершиною його розквіту було III ст. н. е. Римлянам вдалося досягти таких висот правової культури, що здатні слугувати людству і в наші часи.

Історичне значення римського права для Європи і в тому числі для України зумовлене тим, що протягом тривалого часу воно у класичному та греко - римському (візантійському) варіантах впливало на формування та розвиток усіх європейських правових систем.

Поняття «джерела права» є полісемантичним. У даному випадку, коли розглядається процес формування римського права, нас цікавлять його джерела як ті чинники, обставини, що стали підґрунтям змісту та сутності цієї правової системи. (Можна назвати це також витоками права.)

Зазначимо, що давньоримські історики та правознавці по - різному пояснювали походження права, його характер, зміст та ін. Наприклад, відомий давньоримський історик Тит Лівій називав Закони XII таблиць — витоком всього публічного і приватного права. Вислів, звичайно, гарний. Але маємо зважати, що Закони XII таблиць самі є продуктом певного суспільного розвитку, а, отже, мають свої витоки і свою історію. Не можна погодитися і з міркуваннями видатного давньоримського юриста Папініана, який стверджував, що цивільне право походить від законів, плебісцитів, декретів принцепсів , думок мудреців . Проте вони є лише формами утворення права, формами його вираження, тобто наслідком права, а не навпаки.

Отже, витоки права слід шукати поміж тих різноманітних чинників, що впливали на формування римського права на різних етапах його розвитку.

Розглядаючи особливості формування характеру громадян Риму, варто звернути увагу на значення виховання та освіти, властивих республіканському Риму.

Римлянин, що отримав характерне для часів республіки виховання, був консервативним, відданим державі, шанобливим до старших, завзятим, чесним, практичним, суворим. Для нього не було обтяжливим підпорядкування наказам, служіння суспільним інтересам, державі.

На цьому ґрунтується право держави вимагати від громадянина звіту в суспільній діяльності, прибутках тощо. Індивідуалізм, свобода, що їх поважали греки, для римлянина поступалися місцем колективізму і загальній волі. Як зазначалося вище, він був позбавлений уяви, причому до такої міри, що навіть не міг створити власної міфології і з часом запозичив її у греків, а потім і на Сході. Він не потребував чистої науки і з підозрою ставився до філософії, що здавалася йому руйнівницею давніх вірувань та устрою.

Юридичні підвалини римського приватного права, тобто той вихідний юридичний матеріал, на підґрунті якою формувалося класичне римське право, спробуємо визначити, звертаючись до першоджерел.

Ульпіан поділяв приватне право па три частини: jus naturale (природне право),jus gentium (право народів) , jus civile (право цивільне). Отже, насамперед, слід з'ясувати, що означав цей поділ.

На думку Ульпіана , jus naturale (природне право) — це те, якому природа навчила все живе, оскільки не право належить не лише людям, а й усім тваринам, що народжуються на землі й у морі, та птахам; до нього ж належить і спілка чоловіка та жінки, котру ми звемо шлюбом, іі народження дітей, їх виховання; ми бачимо, що тварини, навіть хижі, володіють знанням цього.

Jus gentium (право народів) — це те, чим користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для всього живого, а перше — лише для людей (у їхніх відносинах між собою).

Крім того, існує jus civile (цивільне право), що не відокремлюється цілком від природного права або ж права народів, але й не у всьому додержується їх. Особливість його полягає в тому, що воно регулює відносини тільки між римськими громадянами, тобто обмежене за колом осіб.

Джерелом усього римського права є jus naturale (право природне) як сума уявлень і норм, що стосуються понять «добро», «зло», «справедливість», «злочин», «правомірність» тощо . Крім того, все римське право складається 3 юридичних норм, що містяться у jus civile та jus gentium (причому ці норми стосуються не лише інтересів окремих осіб, а й інтересів держави в цілому. Отже, jus civile і jus gentium є джерелом як приватного, так і публічного права.

Доповнює цивільне право і право народів jus pretorium (преторське право). Це право, «яке ввели претори для сприяння jus civile чи для його доповнення або виправлення з метою користі для громади».

При цьому і для природного, і для цивільного права, так само, як і для права народів, не є визначальною ознакою предмет правового регулювання, характер інтересів тощо: вони рівною мірою стосуються майнових та немайнових відносин, інтересів як окремих осіб, так і суспільства або держави в цілому; у будь- якій з цих систем (груп правових норм) можуть бути норми, що стосуються положення або окремих громадян, або всього римського народу

Для перевірки виправданості такого судження варто проаналізувати висловлювання Гая, наведене у Дигестах. Він пише: «Всі народи, котрі управляються на підставі законів та звичаїв, користуються частково своїм власним правом, частково правом, що є спільним для всіх людей. Адже те право, яке кожен народ встановлює для себе, є власним правом держави і має назву цивільного права; те ж право, котре природний розум встановив між усіма людьми, додержується усіма однаково і має назву права народів, тобто воно є правом, котрим користуються всі народи».

Звертаючись до змісту Законів XII таблиць, слід мати на увазі, що традиція відносить їх складання колегією децемвірів лише до 451—450 р. до н. е. При цьому і джерело їхнього походження — римські звичаї або запозичення у греків — залишається певною мірою спірним та неясним.

У зв'язку з цим варто згадати, що римська традиція посилено підтримувала міф про грецьке походження цього акту, що знайшло відображення й у викладі Помпонієм історії їхнього створення . Тому більш справедливою здається версія, згідно з якою такий міф виник в той період, коли в Римі вже було модно наслідувати все грецьке й у пристойному товаристві всіляко підкреслювалося значення грецької культури та її досягнень (до речі, Помпоній жив у II ст. н. е., тобто саме в цей період). За своїм характером і змістом Закони XII таблиць цілком відповідають рівню розвитку власної римської культури в той період, і навряд чи варто було споряджати за ними посольство в Грецію.

Природно, проведення кодифікації у ранній Республіці не припинило процесу створення нових норм права. Можна вважати, що вони слугували своєрідною «точкою відліку» виникнення, існування та розвитку писаного jus civile .

Отже, давній, пов'язаний з родовим ладом звичай замінюється писаним правом, що закріплює приватну власність, рабовласництво та нерівноправність станів. Закони зафіксували правову відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадкування. Разом з тим, важливим завоюванням плебеїв були обмеження позичкового процента та деякі інші привілеї.

Пізніше римські юристи високо оцінили звичаї як джерело і форму права. Юліан писав, що колишній укорінений звичай заслужено застосовується як закон, і це називається «правом, що встановлено звичаями» (звичаєвим правом). Самі ж закони зв'язують нас лише в силу того, що вони прийняті за рішенням народу. Однак і те, що народ схвалив, хоча й не записав, так само пов'язує всіх. Оскільки не має значення, чи виголосив народ свою волю шляхом голосування, чи шляхом справ і діянь. Павло зазначав: «Це право (звичаєве право) користується тим більшим авторитетом, що доведено було відсутність необхідності надати йому письмової форми» .

Водночас застосування звичаю має бути обмеженим, застерігав Ульпіан: звичаю, що довго застосовувався, слід додержуватися як права і закону в тих випадках, коли немає писаного (закону) .

Звичаї довго зберігали своє значення форми права у Стародавньому Римі. Однак їх характер починає змінюватися. З'явилися судові звичаї, судова практика. У період імперії звичаї стали засобом скасування застарілих норм цивільного і квіритського права, розчищаючи місце для нових норм права. В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Норми права звичаїв позначали термінами: звичаєва практика ; звичаї, що склалися в практиці жерців ; звичаї, що склалися в практиці магістратів. Проте, незважаючи на зміну характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцією держави, таким чином перетворившись у державну волю.

Розуміння закону, тобто акту найвищої юридичної сили, як форми права, зазнало за час існування римського права істотних трансформацій. Закони у Римі мають кілька різновидів, що іноді співіснують поряд, іноді витісняють одне одного, а іноді, зберігаючи назву, змінюють сутність. Головними різновидами законів є: 1) постанови народних зборів; 2) сенату - консульти; 3) конституції імператорів.

Давньоримська держава з часів виникнення і до занепаду була рабовласницькою: рабовласницький лад, рабовласницький спосіб виробництва, в основі виробничих відносин — власність на засоби виробництва та раба, основні класи — раби і рабовласники.

Раб вважався річчю . На думку Варрона (І ст. до н. е.), розрізняють знаряддя праці: а) неживі: б) живі, що не вміють говорити; в) живі, що володіють людською мовою (раби). Отже, раб у Стародавньому Римі — знаряддя праці, що вміє говорити. Це положення було відображено в римському праві. «Вищий правовий поділ суб'єктів полягає в тому, що всі люди вільні або раби», — стверджував Гай . Ульпіан уточнював: «З точки зору цивільного права раби вважаються ніким». Деякі юристи вважали, що рабство виникло на основі права народів:«Рабство є встановлення права народів, в силу якого одна особа підкоряється владі іншої» .

Загалом, римське суспільство, а разом з тим і право, вважали рабство явищем нормальним. Володар мав право раба продати, обміняти, подарувати як будь-яку річ, покарати його, навіть вбити за будь-яку провинність або без такої.

У Римі суб'єктом права, особою визнавалися тільки вільні люди. Проте й вільні мали далеко не однакові права. Обсяг прав залежав від багатьох чинників (про що йтиметься далі). Здатність бути суб'єктом права, тобто правосуб'єктність , у рабовласницькому Римі визначалась трьома станами (статусами): свободи, громадянства і сімейного стану. За статусом свободи населення Риму поділялось на вільних і рабів; за статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни, латини, перегріни, вільновідпущеники і колони; за сімейним станом — глави родин та інші члени родини. Стани могли змінюватися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або ном — глави родин та інші члени родини.

Стани могли змінюватися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або перегрій одержати статус римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась правосуб'єктність:

1) стан свободи — це головний з правових станів: є свобода — є певний мінімум прав, немає свободи — немає абсолютно ніяких прав. Тому найістотніші зміни в стані свободи могли призвести до одного з таких наслідків: набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство).

Такі зміни дістали назву найбільші зміни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати.

2) Стан громадянства відносив вільну людину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу призводила лише до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути римськими громадянами і, навпаки, римський громадянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни право¬вого статусу називали середніми , вони впливали лише на обсяг прав; перегрій, що став римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності.

3) Сімейний стан поділяв вільних на дві групи: осіб свого права — глави родини та осіб чужого права . До останніх належали всі інші члени сім'ї — так звані підвладні, оскільки вони перебували під владою рater familia.

Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного сучасного визначення правоздатності, хоч і користувалися цим поняттям.

Поміж вільних найбільшою правоздатністю наділялися, звичайно, римські громадяни. Спочатку, в період ранньої республіки, все вільне населення поділялось на римських громадян і негромадян. Останні правовою охороною з боку Римської держави не забезпечувалися. Проте з розвитком цивільного обігу та внаслідок інших соціально-економічних змін римляни були змушені визнати певний правовий статус за латинами і перегрі¬нами, а потім і за вільновідпущениками. В імператорський період з’явилася ще однасоціальна група, яка отримала обливий правовий статус, — колони.

Можна припустити, що творці римського права вчинили дуже мудро, впродовж кількох століть привчаючи громадян до необхідності додержання судової процедури. Саме на цьому благодатному ґрунті поваги до права змогли з'явитися паростки нового підходу, за якого додержання літери закону змогло відійти на другий план, поступившись місцем духу права, але не беззаконню.

Система норм jus civile замінюється системою позовів — з факту надання позову виводилась наявність матеріального пра¬ва, а не навпаки. Вирішуючи питання про направлення чи нена- правлення справи до суду, претор не був зв'язаний нормами jus civile і керувався тільки одним — пануючим у суспільстві уявленням про справедливість. Якщо нове відношення, на думку пре¬тора, підлягало судовому захисту, позов надавався, якщо ні - не було й позову. Такі широкі повноваження надавали претору фактичну можливість шляхом зміни системи позовів виводити нові правові приписи.

Ще в період принципату в деяких випадках почали практи¬кувати розгляд окремих майнових спорів особисто магістратами без передачі їх судді. Тим часом для римлян, що протягом багатьох століть звикли до двостадійного процесу, розгляд справ одноособово суддею був таким незвичайним явищем, що і порядок розв'язання спорів вони почали називати надзвичайним — екстраординарним. Деякий час новий процес існував паралель¬но зі звичайним формулярним процесом. Проте новий порядок розгляду спорів мав безперечні переваги — одна стадія забезпечувала більш оперативний розгляд справи. Поступово екстраординарний процес витісняє формулярний і в період абсолютної монархії стає панівним. Імператори ведуть боротьбу з правопорушеннями безпосередньо самі або за допомогою своїх чиновників.

Судові функції виконували адміністративні органи: у столиці — начальник міської поліції, у провінціях — їх куратори. Деякі спори розглядав особисто імператор, а незначні суперечки — муніципальні магістрати.

Справи розглядалися у закритих засіданнях тільки за участю сторін і найпочесніших гостей. У разі неявки позивача справа припинялась, а за неявки відповідача — розглядалась без нього.

Принциповим нововведенням екстраординарного процесу було встановлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення вищому посадовцю аж до імператора.

Відповідач, який проігнорував виклик до суду, вважався таким, що заподіяв образу магістрату, що прийняв до свого провадження справу. Спочатку такі дії відповідача тягли автоматичний програш справи, а пізніше давали підставу для розгляду її без нього.

Слід зазначити існування суперечливих тенденцій розвитку римського суспільства і держави. З одного боку, триває згортання демократичних республіканських інститутів. Наприклад, магістрати втрачають своє значення — їх замінюють префекти, чиновники, що призначаються імператором. Відбувається зростання бюрократичного апарату, на чолі окремих ланок якого все частіше стають відпущені на волю колишні раби грецького походження. Канцелярія імператора стає централізованим адміністративним органом, а її структурні підрозділи нагадують своїми функціями і характером сучасні міністерства і відомства. З іншого боку, відбуваються позитивні зміни в соціальному житті суспільства. Зокрема, вживаються заходи до зменшення попиту на рабів на ринку. Зростає кількість рабів, відпущених на волю, підвищується роль останніх у політичному та економічному житті країни.

Проте «золотий вік» тривав недовго. Наприкінці II ст. по-чинається період внутрішніх і зовнішніх потрясінь Риму, при-чиною яких були:

• велике переселення народів Євразії, що виливається для Ри¬му в нашестя германців;

• економічні та соціальні труднощі;

• виникнення християнства, що руйнує систему традиційних поглядів на державу і право

• зростання невідповідності між організацією внутрішніх структур Римської імперії і постійною необхідністю захисту кордонів від зовнішньої загрози;

• збільшення ролі армії (вже не «чисто римської» за своїм складом) у політичному житті, що призводить до втручання військових в управління державою, появи низки «солдатських імператорів» тощо.

Спробу вирішити ці проблеми зробив Діоклетіан, що став імператором у 284 р.

Варто звернути увагу на широкий характер проведених ним реформ, особливо в адміністративній галузі. Реформи стосувались державного устрою, адміністративної сфери, податкової, грошової системи та ін. Імперію було поділено на чотири частини, на чолі яких були поставлені два августи і два цезаря. Рим перестав бути столицею (власне кажучи, столиць стало чоти¬ри — Трир, Мілан, Сирмій, Никомодія). І навіть коли наступ¬ник Діоклетіана Костянтин знову відновив єдність держави, Риму не було повернуто його статус столиці. Нею стало грецьке місто Візантій, що дістало найменування Константинополь і неофіційний титул «Новий Рим».

Аналізуючи численні реформи Діоклетіана і Костянтина та їхні наслідки, варто звернути увагу на дві, можливо, найважли¬віші обставини.

Перша з них полягає в тому, що з реформами почалась остання фаза існування Римської держави. Іронія долі полягала в тому, що Рим, який колись вигнав Тарквінія і обрав республіку, в пошуках порятунку прийшов до домінату — монархії, але вже не етруського, а східного типу. Як засвідчив подальший розвиток подій, це був не вихід, а тільки відкладення кінця.

Друга обставина почасти пов'язана з першою. Домінат, по¬при зовнішню його ефективність, від початку був недостат¬ньо життєздатним. Реформи часто-густо давали негативний результат.

Наприклад, збільшення числа провінцій від сорока до ста, що мало на меті наближення правителів міст до їхніх володінь, потягло значне збільшення бюрократичного апарату; створення діоцезів і префектур з метою посилити централізоване управління призвело до сепаратизму.

Бажаючи підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва, держава прикріплює до землі того, хто на ній працює, заохочуючи колонах, але колони, наближені за реальним станом до рабів, працюють вже майже так само неефективно, як і останні.

З метою підвищення рівня життя держава вводить жорстке регулювання цін на продукти, однак це веде лише до сплеску спекуляції.

І хоча Східна Римська імперія (Візантія) проіснувала ще близько тисячоліття, однак це була вже інша культура, інша цивілізація, де римські державні інституції та право зазнали істотних трансформацій.

Специфічним для Риму був взаємозв'язок права і релігії, що пояснюється тим, що у Римі тісне поєднання релігії з правом, з політичною боротьбою, з одного боку, підвищувало її значення в житті суспільства, з іншого — сприяло її формалізації, деталізації різноманітних засобів спілкування з божеством, пізнання його волі, виключало політ фантазії в релігійній сфері. Що сто¬сується права, то воно стверджувалося за допомогою релігії і підкріплювалося її авторитетом, аж доки не сформувався відпо¬відний рівень правосвідомості римських громадян. Такого переплетіння цих феноменів практично не спостерігалося у грецьких полісах.

Грецька і римська культури впритул зійшлися у III ст. до н. е., коли еллінська культура стала вже елліністичною. Вона все ще випереджала в розвитку культуру римську, однак занепад її наближався. У Римі ж класична антична цивілізація ще тільки розквітала.

Проте було б неправильно розглядати цей процес спрощено — лише як сприймання порівняно відсталим, позбавленим уяви Римом досягнень блискучої грецької культури.

Безперечно, філософія стоїків, що прийшла з Греції, знайшла в Римі значну кількість прихильників, особливо серед найбільш інтелектуально розвиненої частини суспільства. Але водночас її положення щодо помірності та вміння володіти собою не мали б такого швидкого і широкого поширення у Римі, якби не відповідали моральним ідеалам римлян, що сформувалися ще у ранній республіканський період.

Крім того, слід зважати на ту обставину, що еллінська культура була не єдиним чинником, що впливав на створення римської цивілізації.

У цей період відбувається складний процес романізації рим-ських провінцій, поширення у них античної культури і зустрічний, не менш складний, процес впливу провінцій на Рим. При цьому відчувається певний вплив Заходу (наприклад, у запозиченні звідти окремих елементів звичаєвого права, пов'язаного з громадою, а також деяких рис, що ідеалізували простий, здоровий побут «варварів») і відчутний вплив східних провінцій, особливо в сфері релігії, принаймні, в частині, що не суперечила традиційній римській моральності.

На базі взаємодії цих сил поступово формується своєрідна культура пізнього, імператорського Риму, в структуру якої входять релігія, право, філософія, наука тощо.

Однак тут слід звернути увагу на те, що коли в І—II ст. н. е. перше місце займає наука, філософія, що продовжує грецькі традиції стоїцизму, епікурейства та ін., то вже у III ст. все більше переважають ірраціональні витоки. В релігії на перший план ви-ступають не ритуали, а віра, чистота душі. Певною мірою подіб¬ні метаморфози відбуваються і з правом: тепер усе більше уваги приділяється не літері, а з'ясуванню дійсної сутності закону, волі людини .

1.2. Особливості римського права .

Римське право будучи першим історично інституалізованим природним правом мало ряд особливостей , що виділяло його з поміж права інших сучасних йому державоподібних утворень .

У Римі ж досить рано з'явився престижний клас юристів. Починаючи від V ст. до н. е., жерці (понтифіки) вели письмовий облік різних заходів судового захисту (позовів), застосовуваних для різних цілей. Згодом виникла практика щорічного обрання преторів, які щороку оголошували у вигляді едикту загальні норми закону, застосовувані до приватних осіб і приймали від людей скарги щодо порушення ,оголошували у вигляді едикту загальні норми закону, застосовувані до приватних спорів, і приймали від людей скарги щодо порушення закріплених в едикті прав. Претор передавав таку скаргу судді. Ним був громадянин, призначений претором для цього, претор давав йому розпорядження провести слухання справи і в разі підтвердження перерахованих у скарзі фактів вжити заходів. Окрім преторів та суддів, існувала і третя група громадян, які брали участь у судових заходах, — адвокати, що виступали перед суддями. Нарешті, і це найважливіше, існували юристи (їх називали ще юрисконсультами). Тільки вони були професіоналами. Головним їхнім завданням було надавати юридичні консультації преторам, суддям, адвокатам, сторонам, що судилися, клієнтам, які бажали брати участь в юридичних процедурах.

Римські юристи були надзвичайно практичні у своєму підході до права. Запозичення ними грецької діалектичної аргументації в II—І ст. до н. е., хоча й було першим вторгненням науки в римське право, не стало змішаним шлюбом римського права з грецькою філософією, що відбувся більш ніж на тисячу років пізніше в університетах Західної Європи. Римські юристи не прийняли елліністичної системи освіти, юридична освіта зводилася переважно до вельми неформального, приват¬ного навчання в домі одного із старших практикуючих юристів. Римські юрисконсульти не обговорювали зі своїми учнями таких базових понять, як правосуддя, право, правознавство, хоча грекам ці проблеми видавалися надзвичайно, навіть єдино, важливими. Студента одразу занурювали в практику, де перед ним щоразу поставало те саме запитання: “Що слід зробити, виходячи з наведених фактів?”.

А проте саме в цей період, до так званого великого розквіту римського права 1-1ІІ ст., римські юристи спробували провести систематичну класифікацію римсь¬кого права, виокремивши різні типи (роди та види), і з точністю визначити єдині норми, застосовні до окремих випадків .

Можливо, найпершим прикладом систематичного застосування діалектичного мислення до права с трактат римського юриста Квінта Муція Сцеволи, який помер у 82 р. до н. е. У цій праці, «що заклала основи не тільки римської, а й європейської юриспруденції», цивільне право було поділене на чотири основні частини: право спадкування, право осіб, речове право і зобов'язальне право. Кожна частина у свою чергу поділялася так: право спадкування - на право спадкування за заповітом і без нього; право осіб - на право на шлюб, опіку, правове становище вільної людини, батьківську владу та ін.; речове право - на володіння і неволодіння; зобов'язальне право - на договори і делікти. Кожен з цих видів поділявся ще. Наприклад, договори поділялися на реальні — купівлі-продажу, найму, товариства; делікти — образа дією, заподіяння майнових збитків. Кожний рід і вид був охарактеризований за його головним принципом і супроводжувався юридичними матеріалами.

Це були передусім рішення преторів в окремих справах, а також законодавчі акти, авторитети більш ранніх збірок документів, узвичай усної традиції. Автор поставив перед собою основне завданн «дефініції», як він їх називав, тобто точний виклад правов. присутніх у рішеннях в окремих справах.

У працях Квінта Муція Сцеволи та його колег, юристів 1. дон. е., не тільки система класифікації, а й сам метод формулю. окремих норм були за природою своєю діалектичними у широї сенсі. Ставилися запитання, збиралися відповіді різних юристів, а після цього пропонувалися власні висновки автора. Наприклад, якийсь юрист у минулому звів воєдино різні рішення стосовно сфери чинності закон про крадіжку, сказавши, що той, хто позичив коня, скоїв крадіжку, якщо він відвів його в інше місце, ніж те, про яке домовилися, абоі далі, ніж у домовлене місце. Квінт Муцій Сцевола розглянув ці та ж інші рішення і дійшов ширшого і водночас точнішого формулювання: якщо людина взяла річ на зберігання й користується нею або якщо людина отримала річ у користування й використовує її для іншої мети, ніж було домовлено, вона винна в крадіжці. Це визначення включає не тільки надання в позику, а й віддання на зберігання.

Як пише професор Стайн: «Наслідуючи прийоми Аристотеля, Квінт Муцій вбачав своє завдання в поясненні того, що відбувалося в процесі судового розгляду». Він прагнув досягти своєї мети шляхом поділу правового матеріалу на роди та види, доки не доходив конкретного рішення. Після цього він класифікував їх і вже міг пояснити, знаходячи «таку словесну форму, яка включала всі категорії, що стосувалися предмета, і виключала всі інші». Мета його і всіх його послідовників полягала в тому, щоб викласти існуюче право і визначити його точні межі. Однак широта узагальнення була обернено пропорційною до його розробленості. Не до римських юристів періоду республіки треба звертатися для обговорення правових понять; «навіть сама думка про поняття була відсутня в їхньому мисленнєвому арсеналі».

Згодом у класичному та посткласичному періодах (Ш-V ст.) римські юристи розвинули й відшліфували ту діалектичну техніку, яку застосовували їхні попередники республіканського періоду, не змінюючи її суті. З'явилася тенденція до дещо більшого рівня абстракції. У першій половині II ст. римські юристи почали впевнено говорити про норми , а не тільки про «дефініції». Відмінність між двома цими термінами досить тонка. Дефініції, судячи з усього, були тісніше пов'язані з тими прецедентами, що їх вони узагальнювали. Норми, хоча вони й виводилися з прецедентів, можна було розглядати окремо. Іноді їх збирали в книгах норм, яких особливо потребували різні дрібні чиновники Римської імперії. У цей час було засновано й кілька юридичних шкіл, які, хоча й орієнтувалися переважно на практику, звісно ж, сприяли тенденції до пошуку більш широких норм.

Аристотелівська концепція «єства» речі використовувалася для того, щоб викласти всі ті норми, які стосувалися можливих упущень у точних умовах договорів купівлі-продажу. Говорилося, що ті умови, які «природно належать» до даної справи, не потребують спеціальної угоди. Однак вважалося, що тільки один термін «природним чином» входив до всіх видів договорів купівлі-продажу, а саме: наявність у продавця правового титулу. Усі інші договірні гарантії, що малися на увазі (говорячи сучасною мовою) для окремих видів купівлі й продажу, перераховувалися окремо; наприклад, зазначалося, що ця тварина здорова або що цей раб не має звички тікати. Іноді розроблялися загальні норми для регулювання різних видів правочинів, різноманітних видів договорів, наприклад, купівлі-продажу і здачі в оренду. Лише зрідка римські юристи заходили так далеко, що могли постулювати широкі принципи, які, певно, охоплювали все право цілком. Так, Гай, великий юрист і викладач права середини II ст., писав, що угоди, укладені «проти норм цивільного права», недійсні. Цим він мав на увазі, але не більш ніж мав на увазі, те, що вперше ясно виклали юристи-схоласти Заходу у XII ст.: право є цілісною системою, «зводом».

Цей самий засновок мав місце в деяких дуже широких нормах , які, будучи витягом із тих прецедентів, де їх було узагальнено вперше, набули форми відшліфованого епіграматичного викладу фундаментальних правових засад. У Дигестах Юстиніана Заключний титул «Про різні норми давнього права» об'єднує 211 таких широких юрм. Наприклад: «щодо тих, хто знає і погоджується, ніхто не може шажатися ошуканцем»; «у сумнівних питаннях слід віддавати перевагу,більш сприятливому тлумаченню», «добросовісність володіння дає тому, хто на той час користується річчю стільки ж, скільки істинному власникові, там, де закон не ставить перешкод». Проте, як показав Стайн, ці «правові максими», як почали називати їх у XII ст., узяті із абстрактні принципи, мають зовсім інше значення, ніж те, що його вони мали в контексті тих типів справ, у яких вперше були вимовлені і які часто описувалися в перших частинах Дигест. Так, перша з цитованих норм стосувалася від самого початку справи людини, яка придбала щось у боржника-шахрая за згодою його кредиторів: кредитори не мають права потім скаржитися, що їх ошукали. Друга норма спершу стосувалася спадщини, згадане в ній «більш сприятливе тлумачення» — це тлумачення, що забезпечує вигідні умови для спадкоємців. Третя норма первісно мала на увазі сумлінного власника чужого раба: якщо цей раб вчинив крадіжку в іншої людини, жертва позиває цього власника. У 530 р. Юстиніан видав конституцію (указ), що пояснювала більш давній закон, який стосувався цього питання.

Цим зібранням з 211 голих тверджень, що являли собою абстрактні норми давнього закону, Юстиніан зовсім не збирався нікого вводити в оману, створивши хибне враження, що ці норми мають значення, незалежне від тих конкретних ситуацій, у яких їх було колись застосовано. Це зрозуміло вже з першої норми, у якій цитуються слова юриста Павла: «Норма — це щось, що стисло викладає суть справи... За допомогою норм передається стислий зміст справи... І якщо він неточний, то втрачає свою корисність». Інакше кажучи, норми не слід розглядати поза контекстом змісту справ, до яких вони застосовані. Це зрозуміло і з того факту, що перед кожною нормою є відсилання до її первісного контексту. Більше того, за винятком першої, норми організовані не систематично і деякі з них суперечать одна одній. Юстиніан, принаймні почасти, додавав норми до свого славнозвісного зібрання як прикрасу. Цілком імовірно, що їх мали намір використовувати в спорі, можливо, як презумпції, що можуть вплинути на складність доведення. Нарешті, норми служили дидактичній меті: з їхньою допомогою легше було запам'ятати великий за обсягом текст. Поза сумнівом, жоден римський юрист не ставився до них як до абстрактних принципів. Навіть більше того, узятий повністю титул Дигест мав продемонструвати юристам епохи Юстиніана справедливість знаменитого правила Яволена, теж наведеного в титулі 50.17, яке проголошувало: «Усі норми у цивільному праві небезпечні, бо їх майже завжди може бути викривлено». (Цілком імовірно, що і це також було спрямоване на якесь конкретне визначення.).

Римські юристи класичного і посткласичного періодів сприймали правову норму як узагальнення спільних елементів рішень з обмеженого класу справ. Тільки обмеживши таким чином сферу дії правових норм, вони сподівалися досягти своєї мети — застосувати грецькі методи класифікації та узагальнення як раціональну базу для рішень у справах. Греки ніколи не намагалися здійснити такого осмислення правових рішень і норм. Для них діалектичне міркування було засобом виведення правиль¬них філософських висновків, положень з установлених засновків. Римляни переробили грецьку діалектику з мистецтва відкриття на мистецтво судження.

Важливо відрізняти римську юридичну казуїстику від юридичної казуїстики західноєвропейських юристів, починаючи від XI—XII ст., так само як і від прецедентного методу розгляду, що його донині практикують англійські та американські юристи загального права. З одного боку, римляни не застосовували прецеденти для ілюстрації принципів або для того, щоб перевірити їх, зробивши немовби крок назад, аби подивитися, як їх було застосовано. З другого боку, вони зводили свої прецеденти до голих судових рішень, не розглядаючи їх у всій повноті, не обговорюючи ані двозначності, ані прогалин в їхній фактичній стороні, ані альтернативних формулювань відповідних юридичних питань . Макс Вебер, поза сумнівом, пішов набагато далі, охарактеризувавши використання норм класичними римськими юристами як “усього лише паратактичний та візуальний зв'язок за аналогією”. Однак невміння римських юристів висловити ті припущення й глибинні обгрунтування, на яких базувалися ці аналогії, та й саме їх невміння визначити навіть найважливіші юридичні терміни призводили до вузькості або негнучкості аналізу справи, а саме цього римські юристи й домагалися! Коли Цицерон ратував за складнішу систематизацію права, з чіткими визначеннями та абстрагованими правовими нормами, юристи «відповідали на ці закиди чемною мовчанкою» . Вони не мали жодних причин намагатися переробити римський геній у галузі послідовного судочинства на філософську систему. Вони мали всі підстави з підозрою ставитися до можливості застосувати більш високі рівні грецької філософії до практичних потреб винесення судових рішень.

На додачу до розробки загальних правових принципів, що лежать в основі застосовуваних до конкретних справ норм, юристи XII—XIII ст., як каноністи, так і фахівці римського права, дали визначення загальних понять — намісництва, юридичної особи та юрисдикції. Римське право Юстиніана забезпечило західноєвропейських юристів основною термінологією, грецька діалектика Платона та Аристотеля — методом, а поєднання цих двох елементів у цілком іншому суспільному контексті утворило щось нове. Наприклад, римські юристи свого часу встановили низку норм, за якими раб міг діяти від особи свого хазяїна, як його агент, причому відповідальність за всі дії лежала на хазяїнові, але вони не дали загального визначення агентства або представництва. Аналогічним чином римські юристи встановили низку ситуацій, коли група людей вважалася колективною одиницею, наприклад «партнерство», але при цьому не запропонували жодного загального визначення групи або юридичної особи і не розвинули ідею обмеженої відповідальності. Римське право Юстиніана не містило навіть загального поняття договору; воно розглядало окремі види договорів. Будь-яка угода, що не потрапляла до перерахованих у законі видів, виявлялася не договором .

Некоректно було б сказати, що в римському праві епохи Юстиніана і до неї не було загальних понять узагалі. Навпаки, римські юристи завзято обговорювали ситуації, коли договір не є чинним через «помилку», ситуації, коли «сумлінність» вимагала дотримання неформального зобов'язання, та інші такі ситуації, у яких отримання правового результату вимагало звернення до понять. Буквально від народження римське право оперувало такими поняттями, як власність, володіння, делікт, шахрайство, крадіжка та десятки інших. У цьому була його велика перевага. Однак ці поняття не сприймалися як ідеї, що пронизували всі норми і визначали їхню застосовність.

Вони не розглядалися з філософської точки зору. Поняття римського права, так само як і його численні норми, були прив'язані до певних юридичних ситуацій. Римське право мало вигляд складної мережі норм; однак вони існували не як інтелектуальна система, а радше як барвиста мозаїка практичних рішень конкретних юридичних питань. Таким чином, можна сказати, що, хоча в римському праві були присутні поняття як такі, визначення самого поняття не було.

Трансформація римської культури триває до того часу, по¬ки її не змінює культура християнська. Цей процес супроводжується, через кризу, а потім і розпад Римської імперії, заміною єдиної римської культури місцевою моральністю і звичаями провінцій, що віщує настання «варварського» періоду.

Отже, можна зробити загальний висновок про існування самостійної, особливої римської давньої античної цивілізації.

Спочатку вона формується на підґрунті специфічної римської моральності, соціальних і політичних інституцій, що зумовили формування особливого римського національного характеру, релігії, права. Потім на цей матеріал накладаються цивілізаційні досягнення античної Греції (давньогрецької цивілізації), а також культур інших народів Сходу і Заходу, в результаті чого і виникає «Рах Кошапа» (Римський Світ), що являє собою реалізацію ідей «відкритого суспільства», але на специфічному римському підґрунті та за допомогою специфічних засобів. Набуваючи рис «універсальності» і, певною мірою, синкретичності, римська цивілізація породжує універсальні, ще не відомі Європі релігію, мораль, право, політичні інститути, що у свою чергу складають її серцевину, сутність і зміст .

Увагу дослідників найбільше привертає римське право так званого «класичного періоду», тобто перших трьох століть н. е., коли воно досягло найвищого розквіту. Пізніше його розвиток припинився, а наприкінці III ст. настає певна стагнація. Класичне римське право, особливо право приватне, характеризується такими схвальними епітетами, яких, мабуть, не заслуговувала жодна правова система. Найхарактернішою рисою була повна відсутність державного втручання у сферу приватних відносин. Звісно, що ця приватна сфера була визначена межами публічного інтересу. Головним і основним суб'єктом приватноправових відносин був римський громадянин, передусім захищалися його інтереси, вони ставилися вище державних.

Найбільш ретельно було розроблено два правових інститути, що мали вирішальне значення для зміцнення господарського обігу. Це інститут індивідуальної приватної власності та інститут договору. Приватна власність на засоби виробництва, передусім на раба і землю, становила економічну основу рабовласницького ладу. Договори були основним правовим інститутом і регулятором господарського обігу.

Римське право приватної власності розвинулося з володіння на землю, що у ранній період республіки була власністю римського народу. Римські юристи вперше розробили абстрактне право приватної власності і взагалі приватне право, як право абстрактної особи. Блискуче було розроблено питання регулювання договірних відносин, створено теорію договірного права, його загальну концепцію, теоретичні основи окремих видів договорів, що відзначалися чіткістю, ясністю і доступністю. Бездоганність, витонченість формулювань, ясність змісту, глибина осягнення суті правових відносин робили римську договірну систему майже досконалою.

Однак побожне ставлення до закону призводило до консерватизму. Застарілі правові норми, соціальна значимість яких знецінювалась, в силу традиції не скасовувалися і не змінювалися. Накопичувалося багато таких норм. В цьому безмежному морі звичаїв та постанов навіть досвідченим юристам було важко знайти і застосувати необхідну норму.

Але стійкий консерватизм римського права не зміг придушити прогресивних паростків. Уже в період республіки зростає авторитет магістратів, особливо преторів, які дуже чутливо реагували на зміни в економічному житті римського рабовласницького ладу. Практичною діяльністю з керівництва судами магістрати так спрямовували судову практику, що вона не зважала на приписи застарілих законів і вирішувала спори на основі правил преторського едикту, який щорічно оновлювався при ла на приписи застарілих законів і вирішувала спори на основі правил преторського едикту, який щорічно оновлювався при вступі нового претора на посаду і в якому відображалися інтереси суспільства, що зазнавали трансформацій .

1.3. Історичні типи праворозуміння закону римлян .

Першим місцем де взялися відроджувати римське право став Болонський університет . Після занепаду рабовласницького світу, пов'язаного з падінням Західної Римської імперії (476 р. н.е.) і перетворенням Візантії у феодальну державу римське право на тривалий час ніби зникло. Його перестають вивчати, втрачаються численні джерела. Рівень правової свідомості „варварів" (племен-завойовників германської групи) „не дотягнувся" до пізнання глибин римського права. Воно було для них чужим і незрозумілим. На початку VI ст. король вестготів Аларіх II видав і поширив серед підвладного галло-римського населення примітивні закони із певними запозиченнями з римського права . З розвитком економічних відносин у ранньому середньовіччі, поширенням хрестових походів і збагаченням феодальних верств відроджується інтерес до римського права. На перших порах він мав чисто науковий, а згодом - і практичний характер. Видатну роль у популяризації та відродженні класичного римського права відіграв відомий у Європі Болонський університет. Починаючи з VI ст. у цьому навчальному закладі практикуються так званні глоси - публічні читання і тлумачення римського права, його головних джерел. Крім того, у X- XI ст. з'являються самостійні юридичні твори, у яких подається систематичнийвиклад римського права, хоч і дещо модифікованого. Видаються підручники римського права.

У другій половині XII ст. на зміну глосаторам прийшли так звані коментатори, які більшу увагу приділяли тлумаченню глоса. Слідом і Болонським університетом стали практикувати вивчення римського класичної права ряд інших європейських університетів — Празький, паризька Сорбонна та інші. Разом з тим треба зазначити, що тодішня рецепція відповідала потребі порівняно невеликих соціальних груп, тому такі спроби застосування римської права не дали помітних результатів. Модернізація норм римського права не рідко мала характер його примітивізації, адаптації окремих положень до нові умов.

Епоха активного відродження римського права настає у XVI ст. Бурхливй розвиток ремесел, торгівлі , зростання міст та їх збагачення призвели і поглиблення майнового обігу. На цьому фоні досить обтяжливими стають обмеження майнових прав різних осіб (у тому числі і привілейованих), а такої різноманітні форми громадської залежності самих суб'єктів правовідносин (общини, цехи, гільдії, феодальні привілеї та інші). Право середньовічної Європи виявилося нездатним регулювати нові виробничі відносини, що виникали.

Промисловість і торгівля вимагали нового правового забезпечення, яке активно сприяло їх подальшому розвитку, допомагало „переступити" феодальні обмеження, станові перепони і державні кордони. Саме ця обстави зумовила те, що розпочинається не тільки вивчення і поширення римського приватного права, але й активне пристосування його норм (рецепція) до нових виробничих відносин європейських держав.

Висновки

Правова система Стародавнього Риму являє собою сукупність права та пов'язаних з ним явищ та інституцій, що відображають особливості політичної, соціальної, економічної, культурної, духовної систем цієї цивілізації. Разом з тим, Римська правова система є універсальною категорією, оскільки втілила у собі вищі здобутки античної цивілізації.

«Система (структура) римського права» — поняття структурно-інституціональне, оскільки воно розкриває його побудову (структуру), поділ його на галузі, підгалузі, інститути; взаємозв'язок галузей та інститутів права тощо.

Головною рушійною силою розвитку римського права були потреби господарського обігу величезної держави, що швидко розвивалася. Основним же засобом задоволення цих потреб була плідна правотворча діяльність преторів: оперативне рішення проблем, що назріли, без будь-якої бюрократичної тяганини, таке саме оперативне удосконалення знайдених рішень. У претора не було ніякого апарату. Він самостійно, зважено вивчав практику своїх попередників, підбирав рішення, що виправдали себе в практичній діяльності, за необхідності шліфував їх: уточнював, коригував, доповнював, згодом на цій основі розробляв власний едикт, який потім випробовував на придатність у своїй практиці.

Право Стародавнього Риму являє собою сукупність правил і норм, що регулювали у давньоримському рабовласницькому суспільстві відносини між громадянами, державою, організаціями з метою впорядкування (організації) цих відносин, забезпечення можливості реалізації прав та належного виконання обов'язків, а також захисту прав та інтересів учасників правовідносин. Однак право Стародавнього Риму як елемент давньоримської античної цивілізації, частину культури античного Риму слід відрізняти від римського права, що слід трактувати як сукупність загальних принципів і норм, що визначають становище особи та її взаємини з державою на підґрунті засад справедливості, добра та гуманізму.

Римське право, як таке, є явищем принципово іншої якості. Ввібравши у себе вищі досягнення не лише давньоримської, а й давньогрецької та інших стародавніх цивілізацій, будучи обробленим, систематизованим і вдосконаленим раціоналістичним римським розумом, воно перетворилося на елемент загальнолюдської цивілізації.

Юридичне значення римського права полягає в тому, що понятійний та категоріальний апарат, термінологія сучасного права ґрунтуються на ідеях, засадах та визначеннях, розроблених римською класичною юриспруденцією. До того ж римська юриспруденція відзначалася високою технікою правотворчості, вмінням аналізувати конкретні правовідносини, добре аргументувати свої висновки, формулювання ж правових ідей римськими юристами! — чіткістю, лаконізмом, глибиною змісту, витонченістю форми. Ці ідеї є взірцем для сучасних юристів. Такої самої характеристики заслуговують і преторські едикти.

Римська правова термінологія, особливо цивілістична, в багатьох випадках зберегла своє значення і в практичному, і в науковому обігу, вона є інтернаціональною. Вільне володіння загальновизнаними афоризмами, висловлюваннями, термінами не тільки свідчить про культуру правознавця, а й значно полегшує спілкування юристів різних країн. Це ще один з аргументів на користь вивчення римського права.

Римське право вперше в історії виступило як цілісна, ретельно розроблена, власне правова система.

Римське право лише зі значними обмовками можна розглядати як рабовласницьке. Очевидно, що не рабство, а ринкові відносини і торговий обіг зумовили основний зміст римського права (як приватного права, що закріплювало інтереси індивіда, приватного власника), його високу юридичну техніку.

Сила приватної власності й побудованого на ній товарного обігу зламали застарілі правові форми. На їх місці створювалося нове й довершене в техніко-юридичному відношенні право, спроможне врегулювати найтонші ринкові відносини, задовольнити інші потреби суспільства. Саме римляни, спираючись на весь попередній світовий досвід, у тому числі й країн Сходу, вперше зробили індивідуальну приватну власність, а також інші майнові права й інтереси предметом майстерного і вельми довершеного юридичного регулювання. Саме в такому виді римське право стало універсальною правовою системою, норми якої застосовуються в різних історичних умовах незалежно від типу суспільства, якщо тільки в його основі лежить приватна власність і ринкове господарство.

Разом із римським правом в історію цивілізації ввійшла й римська юриспруденція, яка представляє величезну культурну цінність. На базі римської юриспруденції зародилася юридична професія, а з неї бере початок і спеціальна правова освіта.
  1   2   3   4


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации