Волошина С.В., Чорноморченко Н.В., Чорноморченко І.С. Економіка праці: курс лекцій і навчально-методичні матеріали для самостійного вивчення дисципліни - файл n8.doc

Волошина С.В., Чорноморченко Н.В., Чорноморченко І.С. Економіка праці: курс лекцій і навчально-методичні матеріали для самостійного вивчення дисципліни
скачать (581.7 kb.)
Доступные файлы (12):
n1.doc277kb.21.09.2005 20:20скачать
n2.doc237kb.24.01.2002 09:13скачать
n3.doc237kb.24.01.2002 09:15скачать
n4.doc228kb.03.02.2002 09:09скачать
n5.doc226kb.29.01.2002 15:53скачать
n6.doc319kb.03.02.2002 18:21скачать
n7.doc302kb.16.12.2001 11:36скачать
n8.doc230kb.11.12.2001 12:10скачать
n9.doc519kb.17.12.2001 21:45скачать
n10.doc262kb.08.01.2002 21:46скачать
n11.doc319kb.04.03.2002 20:37скачать
n12.doc909kb.26.02.2002 18:17скачать

n8.doc

Тема 7. Вартість робочої сили
7.1. Вартість робочої сили та фактори, що впливають на її розмір
Робочу силу, як і будь – який інший товар, можна охарактеризувати як споживчу вартість і вартість.

З погляду споживчої вартості специфіка товару “робоча сила” проявляється в тому, що в процесі його споживання він не зникає, а створює нову вартість, більшу від вартості самої робочої сили.

Якщо робочу силу розглядати з погляду вартості, то вона потребує суспільно – необхідних витрат на своє відтворення в певних суспільних умовах. Мінімальна межа цих витрат – вартість життєвих засобів, які фізично необхідні працівникові. Водночас для відтворення робочої сили потрібно більше витрат, ніж для задоволення мінімуму фізіологічних і соціальних потреб, оскільки:

1) працівник не вічний, тому витрати на відтворення робочої сили повинні включати й майбутні соціальні виплати (пенсії, допомоги, страхування);

2) працівник має сім’ю, яка включає непрацездатних осіб (в їх числі дітей до 16 років), тому відтворення робочої сили повинно включати витрати на утримання його сім’ї;

3) для виконання більш складної роботи необхідний певний рівень освіти і кваліфікації працівника, що вимагає додаткових витрат на робочу силу;

4) на відміну від інших товарів, робоча сила (людина) історично розвивається, отже на величину вартості впливає соціально – економічний елемент: розвиток матеріальних і духовних потреб.

Згідно з резолюцією, прийнятою 11-ю Міжнародною конференцією зі статистики вартості праці (жовтень 1966 р.), вартість робочої сили - це розмір фактичних видатків наймача на її утримання.

Фактори, які впливають на величину вартості робочої сили:

7.2. Оцінка вартості життя
Найзначнішим поміж факторів, які визначають вартість робочої сили, є вартість життя в країні, де здійснюється господарська діяльність певного роботодавця.

Вартість життя як соціально-економічне явище традиційно має декілька фіксованих меж, які оцінюються такими показниками як:

Прожитковий мінімум – це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Цей показник визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на особу, а також окремо для основних соціальних і демографічних груп населення:

В умовах кризи та інфляції об’єктивні розрахунки фізіологічного і гарантованого державою прожиткового мінімуму можна також обчислити за методикою ЄЕС. Згідно з нею, визначаються два рівні бідності: верхня і нижня межа, які відповідно становлять 60 і 40% від рівня вартісної величини мінімального споживчого бюджету або від рівня середньодушового доходу по країні. Всесвітній банк для міжнародних порівнянь рекомендує використовувати межу бідності, що встановлена на рівні 1 $ США на людину в день для країн Східної Європи та для республік колишнього СРСР – 4 $ в день.

В Україні законодавчо встановлено, що прожитковий мінімум застосовується для загальної оцінки рівня життя у країні, встановлення розмірів мінімальної заробітної плати і мінімальної пенсії за віком, допомог, стипендій, визначення права на призначення соціальної допомоги, встановлення величини неоподаткованого мінімального доходу громадян. Але в сучасних умовах економічного розвитку нашої країни державний бюджет не дозволяє встановити вищезазначені виплати у розмірі, який є не нижчим за прожитковий мінімум. Тому цей показник нині відображає тільки життєвий рівень громадян України.

Більш науково обґрунтованим є вирахування мінімального споживчого бюджету (МСБ), який забезпечує нормальне відтворення і розвиток робочої сили працездатних. МСБ враховує витрати на більш якісне харчування та більші витрати споживання непродовольчих товарів і послуг, включаючи платні. В умовах стабільного розвитку економіки країни цей показник відображає нижню межу ціни робочої сили, яка дозволяє підтримувати здоров`я і працездатність людини на нормальному рівні, що відповідає вимогам фізіології.

МСБ розраховується на основі натурально – вартісної структури, яка передбачена Законом України “Про мінімальний споживчий бюджет” (1991р.). Відповідно до цього Закону громадянин України для нормального життя повинен мати декілька кошиків (близько 149 позицій товару), які складаються з продуктів харчування, одягу, взуття, білизни, предметів гігієни, меблів, посуду, культтоварів; окремо передбачені витрати на житло, побутові послуги. Передбачалося, що МСБ буде оцінюватись щорічно з урахуванням зміни цін на споживчі товари і послуги, а один раз на 5 років буде переглядатись сама структура МСБ (за речовинним складом).

В Україні та інших країнах СНД у теперішній час визначити МСБ дуже важко. Найбільш простими і надійними можуть бути розрахунки, де нижчий (фізіологічний) і гарантований державою прожитковий мінімум визначаються як середньозважена величина, отримана на основі пропорції (50 і 40 %) відносно середньодушового доходу і витрат населення за місяць, для якого забезпечено ці рівні. Але враховуючи кризові умови сучасного розвитку народного господарства поняття МСБ у практичних цілях в Україні не використовується.

Нині в Україні діє соціальний норматив оцінки рівня життя – межа малозабезпеченості, яка характеризує мінімальний рівень споживання непрацездатної особи. Цей показник розраховується на основі 22 товарів і встановлюється на період кризи в економіці. На нього й орієнтується нижня межа заробітної плати в нашій країні.

З 2000 р. Верховною Радою України межа малозабезпеченості встановлена на рівні 118,3 грн., якій відповідає мінімальна заробітна плата у 118 грн. Низька мінімальна заробітна плата призвела до того, що у 2000 р. понад 80% працівникам виробничої сфери нараховувалась заробітна плата, нижча від законодавчо встановленого прожиткового мінімуму, а в бюджетній сфері цей показник становив 96%.

Указом Президента України була затверджена Стратегія подолання бідності, в якій вперше визначені наступні терміни:

Відповідно до прийнятих у міжнародній практиці критеріїв віднесення різних верств населення до категорії бідних для сучасного етапу розвитку України найбільш прийнятним є використання відносного критерію – 75% медіанних сукупних витрат у розрахунку на умовного дорослого.

Співвідношення вартісної величини межі обраного критерію бідності з прожитковим мінімумом визначає межу бідності, рівень якої в 2000 р. становив 56,6% прожиткового мінімуму. Згідно цього критерію до категорії бідних в Україні належали 26,7% населення, вкрай бідних – 14,7%.

З бідністю пов’язані також такі явища, як безпритульність і жебрацтво. За даними Міністерства внутрішніх справ України, у 2000 р. зареєстровано 26,4 тис. бродяг, з них 9,7 тис. – молоді люди.

Передбачається, що на період до 2010 р. прогнозні показники бідності, завдяки реалізації згаданої Стратегії, значно покращаться (табл.**).

Таблиця **

Прогнозовані показники бідності населення України (%)

Показники

Р о к и


2000

2001

2002

2003

2004

2010

Рівень бідності

26,7

26,2

26,0

25,5

25,0

21,5

Рівень крайньої бідності

14,7

13,0

12,0

10,0

8,0

3,0

Глибина бідності

22,9

22,5

21,5

20,5

19,0

18,0



Умови подолання бідності:

  1. Забезпечення продуктивної зайнятості трудового населення, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, попередження безробіття.

  2. Збільшення рівня заробітної плати – основного джерела доходів населення і забезпечення поступового зростання мінімальної заробітної плати у зв’язку з ростом споживчих цін.

  3. Впровадження страхових принципів соціального захисту працівників.

  4. Підтримка осіб з обмеженими фізичними можливостями з метою їх професійної реабілітації і попередження соціальної ізоляції.

Окрім вартісних показників, рівень життя оцінюється такими параметрами як середня тривалість життя, дитяча смертність в розрахунку на 1000 дітей віком до одного року, кількість студентів в розрахунку на 100 тисяч жителів, а також кількість автомобілів на 10 тисяч жителів, кількість телевізорів та телефонів на 1000 жителів, рівень споживання протеїну, цукру, паперу на душу населення і т. ін.

У Звіті з людського розвитку, який ведеться з 1997 р., введено індекс бідності населення, за допомогою якого встановлюється рейтинг країн відносно бідності населення з урахуванням трьох змінних: можливості раптової смерті людини раннього віку, неграмотності і доступу до послуг в галузі охорони здоров’я, до безпечної води та необхідного харчування.

Щодо рівня життя в Україні, то він є набагато нижчий, ніж в інших країнах світу, зокрема, в 7,4 рази нижчий порівняно з США, в 5,2 рази – порівняно з країнами ЄС. За індексом людського розвитку Україна посідала у 1998 р. 78 місце у світі. Зміна показників оцінки рівня життя населення нашої країни в 1996-2000рр. наведена у додатку **.



    1. Види доходів населення та напрямки їх використання


Доходи населення являють собою сукупність грошових і натуральних засобів для підтримки фізичного, морального, економічного та інтелектуального стану людини на певному рівні задоволення її потреб.

Сукупний дохід є основаним показником матеріальної забезпеченості населення. Його складові:

1) всі види грошових доходів (заробітна плата, стипендії, допомоги, підприємницький дохід, дивіденди тощо);

2) вартість натуральних надходжень, отриманих від особистого підсобного господарства і використаних на домашнє споживання;

3) вартість безкоштовних послуг, які отримуються за рахунок державного і місцевого бюджетів та фондів підприємств (послуги охорони здоров`я, освіти, дошкільного виховання дітей, дотації на транспорт, харчування тощо).

При бюджетних обстеженнях сімей, які проводяться органами державної статистики, в їх грошовому доході не враховуються прирости вкладів в ощадному банку на відміну від грошових доходів населення за даними балансу грошових доходів і витрат населення, що публікуються.

Сукупні і грошові доходи прийнято поділяти на :

Розглядаючи проблему структури і формування доходів, необхідно розрізняти трудові і нетрудові доходи. У командно – адміністративній економіці до трудових доходів прийнято було відносити доходи, отримані в результаті трудової діяльності на державних і кооперативних підприємствах та організаціях. Всі інші види доходів характеризувалися як нетрудові.

В умовах існування багатьох форм власності в проблемі розподілу доходів на трудові і нетрудові з’явилися нові суттєві моменти: доходи від підприємницької діяльності і доходи від власності. Надходження до сімейного бюджету від індивідуальної трудової діяльності (ІТД) теж мають трудову основу і, отже, відносяться до трудових доходів. Доходи від реалізації продукції особистого підсобного господарства так само є трудовими. Доходи, отримані у вигляді дивідендів на акції, процентів на облігації та інші цінні папери, тобто від використання раніше зароблених коштів не на поточне споживання, а на інвестиції у виробництво або в інші сфери, мають у своїй основі трудовитрати минулих періодів. Однак їх доцільно виділяти в окрему групу доходів – доходів на вкладений капітал і вважати в ринковій економіці правомірними та об’єктивно їй притаманними. У той же час їх не можна повністю ототожнювати з трудовими доходами.

До нетрудових доходів в дійсності відносять лише доходи від власності, ІТД та підприємницької діяльності, які ведуться з відхиленням або з ухиленням від прийнятих правових норм тощо. Такі доходи за своєю суттю є кримінальними (спекуляція, хабарництво, рекет).

На підставі розміру доходів розраховують наступні показники, які використовують при аналізі і прогнозуванні рівня життя:

Перший показник характеризує відмінність окремих сімей, тоді як другий і третій – рівень індивідуального споживання, що представляє більший інтерес.

Диференціація доходів наочно вимірюється співвідношенням рівнів матеріальної забезпеченості 10% найбільш і 10% найменш забезпечених груп населення (децильний коефіцієнт).

В Україні соціальне розшарування й полярність між доходними групами населення за період трансформації національної економіки до ринкової зросла. Специфічною особливістю нашої країни є наявність двох класів населення з різким і сильним протистоянням: прошарок багатих є невеликим за чисельністю, а решта громадян є досить бідною. Так, децильний коефіцієнт збільшився з 6,27 разів у 1999 р. до 8,45 разів у 2000 р. у міських поселеннях і з 5,64 до 7,16 разів – у сільських. Нині 10% населення концентрують 40% доходів усього населення країни.

Діюча система пільг не забезпечує надання допомоги виключно бідним верствам населення, а сприяє помітному збільшенню доходів заможних верств населення, зростанню економічної нерівності. Посилення бідності супроводжується поглибленням майнового розшарування населення та появою багатих прошарків, чия заможність асоціюється з тіньовою та кримінальною діяльністю. Якщо серед найбіднішого населення розмір незареєстрованих доходів становить 1,7 грн. на одну особу на місяць, то серед найзаможніших – 208,2 грн.

У світовій практиці для аналізу розподілу доходів між доходними групами найчастіше використовують криву Лоренца та коефіцієнт Джині. Останній розраховується за часткою доходів, отриманих окремою групою населення. Зростання коефіцієнта Джині вказує на поглиблення розшарування населення за рівнем доходів і віддалення його від рівномірного розподілу, а зменшення – на пом’якшення диференціації. Відносно постійне значення коефіцієнта свідчить, що політика розподілу доходів між доходними групами не змінюється. Якщо у 1996 р. коефіцієнт Джині для України становив 69,4%, то вже наприкінці 1997р. він дорівнював 72,6%. Жодна країна (наприклад, Росія – 49,6%, США – 46,6%, Мексика – 50,3%, Німеччина - 25%) не має подібних значень. Тобто розшарування в країні зараз дуже значне і набагато вище, ніж в інших країнах.

Доходи відповідають умовам справедливості тільки тоді, коли їхня диференціація перш за все пов’язана з диференціацією в оплаті праці, а остання – з відмінностями в праці. Праця – головний фактор формування добробуту, а заробітна плата в суттєвій мірі визначає матеріальний стан сім’ї.

Істотно змінилась величина та структура доходів і витрат населення України. Основні доходи сім’ї отримують із традиційних джерел, зокрема це заробітна плата, частка якої постійно зменшується і нині становить 40,1% сукупного і 56,9 % грошового доходу, та надходження від особистого підсобного господарства – 20,2% сукупного доходу. На 12,8 % сукупний дохід сімей поповнюється за рахунок пенсій.

Вагомою є частка нерегламентованих (тіньових) доходів. За даними вітчизняних і зарубіжних експертів в “тіні” виплачується як мінімум 30% грошових доходів населення, що становить приблизно 26 млрд. грн., у тому числі заробітної плати – близько 13 млрд. грн.

Головними джерелами тіньових доходів населення є: приватна власність, накопичений капітал, особисте підсобне господарство, зайнятість бізнесом, виробничо-побутові послуги домашнім господарствам, неформальна зайнятість у торгівлі, сфері послуг, а також причетність зайнятого населення до джерел доходів від інших видів тіньової діяльності майже у всіх галузях економіки. Специфічною особливістю існування тіньового сектору в Україні є те, що він забезпечує можливість уникнути зубожіння більшості населення.

Усі фактори, які приймають участь у формуванні доходів населення, ділять на дві групи:

  1. нівелюванні:

- складання заробітків сім’ї;

- пенсії пенсіонерів, які вносяться до бюджету сім’ї;

- допомога, яку отримують члени сім’ї;

  1. диференційовані:

- наявність у сім’ї непрацездатних членів, їх кількість (якщо вони не мають постійного доходу);

- співвідношення працюючих і непрацюючих членів сім’ї.

Однією з головних характеристик грошових доходів населення є ступінь їх відповідності прожитковому мінімуму.

Основні складові доходу населення і напрямки їхнього використання відображені на рис. 9.

Заробітна плата та інші види оплати праці


Пенсії, стипендії, допомоги та інші виплати з соціальних фондів і безкоштовні послуги


Підприємницькі доходи, проценти, дивіденди та інші доходи від власності


Кошти від продажу продукції особистого підсобного господарства








Вартість натуральних надходжень від особистого підсобного господарства, які використовуються у

сім’ї






С у к у п н и й д о х і д






Споживчі витрати

Податки, збори, платежі

Інші витрати

Накопичення





Харчі


Непродовольчі товари

Алкогольні напої і тютюнові вироби

Послуги




Рис. 9. Склад і використання сукупного доходу, який враховується в сімейному доході
Позитивною тенденцією зміни структури доходів населення за напрямками їх використання вважається зниження частки витрат на харчування. Оскільки ці витрати в абсолютному виразі скороченню не піддаються, то їх відносне зменшення засвідчує підвищення життєвого рівня населення. Між тим, в Україні протягом останніх 10 років споживання продуктів харчування скоротилося в 1,5-2 рази, що ще раз свідчить про поглиблення і поширення бідності (додаток **).

    1. Зміст і склад витрат роботодавців на робочу силу


В ринкових умовах вартість робочої сили не може оцінюватися лише через дохід працівника, тому що в цьому випадку регулювання економічних та інших параметрів ринку праці буде здійснюватися тільки на основі врахування інтересів одного з його суб’єктів – самого працівника. З позицій роботодавців, які формують попит на працю, поняття фактичної вартості робочої сили (або ціни робочої сили) повинне відображати грошове вираження вартості цього специфічного товару, яке виступає у перетвореній формі доходів найманих працівників.

Поняття “витрати на робочу силу” виникло на початковому етапі дослідження функціонування економіки окремих підприємств. Ще в 1925 р. німецький вчений Ф. Лейтнер відзначав, що одна заробітна плата не може розглядатися як госпрозрахунковий параметр стосовно використання робочої сили. До неї слід віднести всі витрати підприємця на залучення і використання ресурсів праці, що в сукупності й складає витрати на робочу силу.

Загалом витрати на робочу силу складаються з двох основних груп елементів:

Зараз у світовій практиці існує декілька методик класифікації витрат на робочу силу, які відрізняються між собою віднесенням різних елементів до тих чи інших груп витрат. Вони відображаються в Системі національних рахунків, у звітах зі статистики МОП та ЄС.

Міжнародна класифікація витрат на робочу силу об`єднує наступні групи:

1) пряма заробітна плата (оплата результатів праці);

2)оплата за невідпрацьований час (відпустки, тимчасова непрацездатність);

3) спеціальні виплати (грошові подарунки, премії);

4) витрати на найм та звільнення працівників, на робочий одяг, харчування та інші натуральні виплати;

5) виплати підприємства на соціальний захист (медичне обслуговування, додаткові пенсії);

6) витрати на забезпечення працівників житлом;

7) витрати на культурно – побутове обслуговування;

8) витрати на професійну підготовку і навчання;

9) відрахування, пов`язані із державним соціальним забезпеченням;

10) інші витрати, які не включені до попередніх статей.

Компенсація працівникам в цілому відповідає першим шести групам міжнародної типової класифікації. Відповідно витрати роботодавців містять ще елементи груп з 8 по 10.

Витрати на робочу силу класифікують також й за іншими ознаками, а саме:

а) сукупних доходів працівника;

б) доходної частини бюджету;

в) соціальних страхових фондів;

а) витрати у відповідності із загальним законодавством про працю;

б) витрати у відповідності з тарифними угодами галузей;

в) витрати у відповідності із колективними договорами з підприємствами;

г) витрати у відповідності з добровільним рішенням роботодавця. Така класифікація потрібна для складання договорів та угод між роботодавцями і працівниками на різних рівнях економіки;

а) витрати, які безпосередньо пов’язані з результатами виробництва і відносяться до оплати праці (прямий заробіток, премії, доплати за умови праці);

б) витрати, які пов’язані з відтворенням робочої сили (витрати на соціальний захист, професійне навчання, харчування, житлову допомогу);

а) оборотні активи підприємств;

б) доходи підприємств;

в) кошти державного і місцевих бюджетів;

г) позабюджетні соціальні та інші фонди.

Інформація про витрати на робочу силу використовується у міждержавних порівняннях за різними параметрами, оскільки ці витрати є одним із важливіших факторів конкурентоспроможності. Крім того, на основі такої інформації обираються перспективні сфери вкладення капіталів, здійснюється коригування соціальної політики, визначається зайнятість населення тощо. Зокрема, кожен роботодавець має можливість порівняти вартість робочої сили на своєму підприємстві з галузевим показником або показниками інших галузей.

В Україні з 1995 р. Міністерством статистики започатковано щорічний збір інформації щодо фактичних витрат на робочу силу, на підставі чого визначається її вартість у розрізі галузей і регіонів.



    1. Витрати на соціальне забезпечення


Основою витрат на робочу силу є сукупність заробітної плати і соціальних виплат. Але якщо витрати на оплату праці можна підрахувати і співставити заздалегідь, оскільки середній рівень заробітної плати за галузями, професійними групами, регіонами, підприємствами різних розмірів встановлюється поза підприємством, на відкритому ринку праці, то види і розміри соціальних виплат і допомоги від підприємств визначаються диференційовано.

Фактори, що впливають на наявність, величину і структуру соціальних виплат:

Витрати на соціальне забезпечення працівників формуються за рахунок страхових зборів. Закон України "Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" започаткував 5 видів обов’язкового соціального страхування:

На майбутнє передбачено запровадження й інших видів соціального страхування (соціальних витрат), розвиткові яких сприятиме сильна та ефективна економіка. При цьому необхідно утримувати соціальні витрати на якомога найнижчому рівні за можливо високого рівня соціального захисту для тих, хто отримує пенсії і допомоги.

Діюча система соціального страхування фінансується за рахунок сплати роботодавцями та найманими працівниками внесків, обчислених виходячи із суми заробітної плати, що підлягає оподаткуванню. Збори стягуються одночасно з одержанням коштів на оплату праці в установах банків .

Нині в межах системи соціального страхування України функціонує 4 окремих фонди (табл. **).

Таблиця **

Розміри відрахувань до соціальних фондів України в 2001 р.


Вид страхування

(назва фонду)

Ставка і база відрахувань

для юридичних осіб (у % до фонду оплати праці)

для найманих працівників

(у % до заробітної плати)

для фізичних осіб – підприємців (у % до оподаткованого доходу)


1.Пенсійне страхування

(Пенсійний фонд)


32

1 % від заробітної плати до 150 грн.; 2 % від заробітної плати понад 150 грн.


-

2. Страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням (Фонд соціального страхування)

2,5 % + оплата перших 5 днів лікарняних

0,25 % від заробітної плати до 150 грн.; 0,5 % від заробітної плати понад 150 грн.


3

3. Страхування від нещасного випадку на виробництві та профзахворювань (Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та профзахворювань)

Для бюджетних організацій – 0,2%; для не- бюджетних – в залежності від класу ризику (є 20 класів): від 0,2 до 13,8%


-


-

4.Страхування на випадок безробіття (Фонд соціального страхування на випадок безробіття)


2,5


0,5


3


Слід відзначити, що загальний рівень внесків протягом останніх років постійно знижується, але ще залишається занадто високим порівняно з середнім рівнем найтиповіших країн ЄС. Крім того, існуючий розподіл сплати внесків в Україні (37 % сплачують підприємства, а від 1,75 до 3 % - наймані працівники) спонукає роботодавців, особливо на малих підприємствах, уникати формальної процедури прийняття на роботу, аби потім, коли працівник захворіє чи станеться нещасний випадок, була можливість відмовитися від надання потерпілому соціальної допомоги.

Середній розподіл оплати внесків між роботодавцями й найманими працівниками в європейських країнах становить 45 і 55 %. Звідси витікають найактуальніші для нашої країни завдання:

У зарубіжних країнах, крім загальнодержавного соціального страхування, діє й приватне страхування. Різниця між ними полягає в тому, що при приватному страхуванні сума внесків страхівника і ризик, якому він наражається, та сума виплат, яка отримується, тісно взаємопов’язані. Тобто суми страхових внесків співпадають з виплатами (з урахуванням накопичених відсотків). При державному страхуванні діє перерозподіл доходів.

Динаміка соціальних витрат повинна бути тісно пов’язана з динамікою заробітної плати. Із зниженням реальної заробітної плати обсяг соціальних витрат держави потрібно підвищувати. Крім того, витрати підприємств на соціальні потреби у цьому випадку також мусять зростати. Лише так можна було привести рівень і характер розвитку основної продуктивної сили у відповідності з прогресом техніки.
7.6. Податки на заробітну плату
Вартість відтворення робочої сили в значній мірі залежить від розміру податків на заробітну плату. До виплат із заробітної плати, що мають податковий характер, відноситься нині лише прибутковий податок (табл.**).

Таблиця 10


Діючі ставки прибуткового податку в Україні


Оподаткований доход за місяць, грн.

Ставки і розміри податку

До 17

Не оподатковується


Від 18 до 85

(Д – 17) * 0,1

Від 86 до 170

(Д – 85) * 0,15 + 6,80 грн.

Від 171 до 1020

(Д – 170) * 0,2 + 19,55 грн.

Від 1021 до 1700

(Д – 1020) *0,3 + 189,55 грн.

Від 1700 і понад

(Д – 1700) *0,4 + 393,55 грн.

Примітка: Д – дохід громадянина за місяць.

Копійки з нарахованої заробітної плати під час розрахунку прибуткового податку до уваги не беруть.

Податковий прибуток при роботі за сумісництвом становить 20%. Копійки в цьому разі оподатковують.

Існують пільги з оподаткування для працівників, які мають дітей. Так, дохід матері або батька додатково зменшується на суму одного неоподаткованого мінімуму на кожну дитину віком до 16 років, якщо місячний дохід не перевищує розміру 10 неоподаткованих мінімумів. Для багатодітних сімей (троє і більше дітей) податок додатково зменшується на 50%.

Запитання для самоконтролю знань :

  1. Що розуміють під поняттям вартість робочої сили ?


  2. Поясніть вплив факторів на величину вартості робочої сили ?

  3. Якими показниками офіційно оцінюється вартість життя ?

  4. Що характеризує прожитковий мінімум ?

  5. Як розраховується мінімальний споживчий бюджет ?

  6. Наведіть диференціацію населення за рівнями особистого споживання.

  7. З чого складається сукупний дохід населення ?

  8. Які фактори приймають участь у формуванні доходів населення ?

  9. Назвіть основні напрямки використання сімейних доходів.

  10. З яких елементів складаються витрати на робочу силу ?

  11. За якими ознаками класифікуються витрати на робочу силу ?

  12. З яких видів соціального страхування складається система обов`язкового загальнодержавного соціального страхування ?

  13. Поясніть призначення кожного виду соціального страхування.

  14. Яким чином у майбутньому треба реформувати систему соціального страхування в Україні ?

  15. Як нараховується прибутковий податок ?


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации