Семінар - Протосоціологія - файл n1.doc

Семінар - Протосоціологія
скачать (142.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc143kb.07.11.2012 02:01скачать

n1.doc

Заняття 1. Тема. Протосоціологія.

1. Протосоціологічні погляди античних мислителів (Аристотель, Платон).
Певні уявлення про стародавні соціальні вчення можна скласти на основі пам'яток античної культури, особливо періоду її розквіту (V—IV ст. до н.е.). З мислителів цього часу найцікавіші міркування належать насамперед Платону й Аристотелю.

Платон (427—347 до н.е.), був одним із перших, хто спробував пояснити причини соціального розшарування, тобто створив теорію соціальної стратифікації. Соціальна структура суспільства, за Платоном, формується внаслідок дії надлюдського розуму. Боги створюють душі й розміщують їх на зорях. Душі певний час споглядають вище буття ідей. Наситившись спогляданням, вони падають і потрапляють у тілесний світ. Тілесні душі є нерівними, оскільки різною мірою прилучалися до вищого буття ідей. Нерівність душ, тобто різне володіння ідеями, знаннями, спричиняє нерівність соціальну, певну ієрархію професій, класів. Ця ієрархія починається з філософа, далі йдуть цар, державний діяч, лікар, віщун, поет, ремісник і землероб. Є у Платона й простіша соціальна структура, в якій він розрізняє три стани: філософи, воїни, землероби і ремісники.

На його думку, в державі (під державою розумів і суспільство) всі громадяни мають займатися тільки своєю справою і не втручатися в чужі. В цьому полягає і соціальна справедливість: кожен має своє і виконує також своє.

Платона часто називають попередником соціалістичних ідей. Основними чинниками, які породжують соціальні протиріччя, він вважав бідність і багатство, кращою державою —
ту, в якій у людей все спільне. Філософи та воїни — вищі верстви суспільства — не повинні володіти приватною власністю. Держава має забезпечити їх усім необхідним для виконання своїх обов'язків.

Задля соціальної справедливості Платон пропонував скасувати сім'ю як соціальний інститут. Адже коли дружина й діти у кожного свої, це спричиняє особливі для кожного радощі й печалі, що роз'єднує людей і порушує державну єдність. Статеві стосунки у суспільстві повинні були суворо регламентуватися. Жінці дозволялося мати дітей з 20 до 40 років, чоловікові — з 25 до 55. Дітей, народжених поза зазначеними віковими межами, повинні були знищувати. Держава мала регулювати статеві стосунки так, щоб кращі сходились з кращими, гірші — з гіршими. Потомство кращих жінок і чоловіків необхідно було виховувати, гірших — знищувати. Виховання дітей — компетенція держави, матерям не треба знати своїх дітей особисто. Тоді кожна з них буде любити всіх дітей—ровесників своєї дитини як своїх імовірних дітей, що зміцнить єдність держави.

На питання, чи щасливими будуть у такому суспільстві люди, Платон відповідав, що його держава не передбачає щастя кожного зокрема, достатньо того, що вона щаслива загалом. Пізніше учень Платона Аристотель скаже, що в такій державі ніхто не щасливий, тому що вона загалом нещаслива, адже ціле не може бути щасливе, якшо його частини нещасливі.

Правильними формами держави Платон вважає монар­хію та аристократію, якщо вони законні і їх діяльність направлена на досягнення блага та злагоди.

Соціальне вчення Платона зумовлює подвійне сприймання його. Поряд із суперечливими і неприйнятними ідеями він висловлював такі, які й тепер обговорюються вченими. Так, він вважав, що теорія управління державою має бути заснована на вивченні людини, а здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх і невпевненість. Цікавим є і його міркування про те, що характер уряду визначається якостями людей даної держави. Загалом соціально-філософські погляди Платона мали велике значення для розвитку наукової думки стародавнього світу й пізніших часів.

Учень Платона Аристотель (384—322 до н.е.) є творцем найширшої наукової системи античності. Більше 150 його праць присвячені філософії, фізиці, космології, логіці, психології, мистецтву. Значне місце посідають і роботи з проблем суспільствознавства.

Теоретична спадщина Аристотеля містить цікаві погляди на соціальну організацію. Він вважав, що людина у своєму житті потребує певних благ, необхідних для існування. Без цього неможливий всебічний розвиток особистості. Але надмірні майнові статки не потрібні. Вчений обстоював необхідність приватної власності: коли власність буде поділена між окремими особами, зникнуть взаємні нарікання, кожен буде ретельно ставитися до того, що йому належатиме. Регулювати обсяги власності мають моральні, інтелектуальні чинники: щоб інтелектуальні люди не бажали мати більше, ніж треба, а інші не мали можливості бажати цього. Взаємин громадян у суспільстві Аристотель вважав вищою формою спілкування. Кожний окремий вид спілкування виникає з прагнення певного блага. (Ця думка втілена й розвинута в сучасній соціологічній «теорії обміну»: люди взаємодіють на основі аналізу свого колишнього досвіду й потенційних винагород та покарань.) Платон шукав абсолютної справедливості. Для Аристотеля основна дилема — влада закону чи влада людей. Погоджуючись з тим, що закон придуманий людьми й ніколи не буде досконалим, він підкреслював, що влада закону краща за владу будь-якої особи. Управління на основі закону не може бути абсолютно справедливим, але все ж воно є меншим злом, ніж свавілля та пристрасті управління, заснованого на владі людини. Концепція Аристотеля про владу закону була актуальною у середні віки, коли політичні відносини будувалися на звичаях, і стала важливою складовою європейської конституційної системи.

Значним соціологічним відкриттям Аристотеля є теорія «середнього елемента», згідно з якою «середній елемент» — соціальна група, яка за майновим станом посідає проміжне місце між найбагатшою і найбіднішою верствами суспільства (малися на увазі вільні громадяни; раби до уваги не бралися). Держава, яка складатиметься переважно з людей середнього достатку, матиме й найкращий державний устрій, а її громадяни перебуватимуть у найбільшій безпеці. Вони не прагнутимуть чужого добра, як бідняки. Ніхто не претендуватиме на те, що належить середньому класу, бо він є більшістю населення країни. Аристотель був упевнений, що бідність породжує бунт і злочин, а там, де відсутній середній клас і чисельно переважають бідні верстви населення, неминучі соціальні ускладнення, які можуть призвести до загибелі держави.

Аристотеля справедливо вважають провісником політики середніх верств населення. У XX ст. теорія «середнього класу», що обґрунтовує його стабілізуючу роль у суспільстві, посіла помітне місце в соціології.
2.Протосоціологічні погляди епохи Середньовіччя (Т.Мор, Т.Кампанелла, М.Макіавеллі).
Тогочасна суспільна думка опинилася перед завданням осмислити існуючі соціальні реалії, передусім стосовно ролі та функцій держави, права, політики, особи. Одним із найяскравіших учених того часу, який наблизився до проблем буржуазного суспільства, став італієць Нікколо Макіавєллі. Він першим розглянув проблему технології ефективного лідерства, обґрунтував теорію організаційної поведінки.
Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469—1527) — іта­лійський політичний діяч, письменник, мислитель. Він від­кидає релігійне тлумачення історії і стверджує, що держава створена людьми, а не Богом. Людська історія породжує­ться людськими пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами, які є спонукальними мотивами людської діяль­ності. Людиною керує почуття самозбереження й особистий інтерес. Після необхідності захистити себе від загибелі лю­дей найбільше пробуджують до помсти спроби посягань на їх майно і честь. І тому навіть правителі мають утримува­тися від таких акцій, бо люди скоріше забудуть смерть власного батька, ніж втрату спадщини чи позбавлення, майна.

Природна сутність людини в своїй основі незмінна, нею є егоїзм, що уособлюється в самозбереженні й особистому інтересі. Макіавеллі припускав, що ці риси людської натури формуються під впливом клімату.

Оскільки інтереси людей стикаються між собою, що несе загрозу життю, породжує насильство, то держава потрібна як знаряддя для приборкання егоїзму і встановлення за­гального порядку. Держава — це вище породження людсь­кого розуму заради загального блага. Ідеальним типом дер­жави Макіавеллі вважав республіканську форму правління, зразком якої була для нього Римська республіка.

Макіавєллі розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту:

1) авторитет або влада лідера кореняться у підтримці прихильників;

2) підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера, і розуміти, чого він чекає від них;

3) лідер має володіти волею до виживання;

4) лідер має бути завжди зразком мудрості та справедливості для своїх прихильників.

Макіавеллі стверджував, що правитель, який бажає домогтися успіху, повинен вивіряти свої дії із законами необхідності (долі), а також зі способом поведінки підлеглих.

Серед теоретиків соціального менеджменту і сьогодні дискутується сформульоване Макіавеллі питання: що для лідера краще — навіювати страх до себе чи любов? Що для нього корисніше: аби його любили чи боялися? Краще, звичайно, вважав учений, поєднувати обидва мотиви, але страх міцніший і твердіший, а любов дуже тонка. Вона тримається на надто хисткій основі — людській вдячності, яка легко руйнується. Але діяти треба так, щоб страх не переріс у ненависть, інакше правителя ніщо не врятує від обурення мас.

Керувати людьми, стверджував Макіавеллі, можна або ласкою, або пригніченням, вчиняючи це дуже обачливо. Благодіяння правильніше роздавати по краплі, щоб підлеглі мали досить часу для вдячної оцінки. Нагородами та підвищенням по службі дорожать, коли це трапляється рідко. А карати краще відразу і суворо. Одномоментна жорсткість сприймається з меншим роздратуванням, ніж розтягнута у часі. Там, де є роздратування, керувати поведінкою людей неможливо.

Актуальним є міркування Макіавеллі про те, що ніколи не можна усунути одну незручність, аби із цього не виникла інша. Якщо, наприклад, хочеш зробити народ сильним і великим, доведеться виховати в ньому свободу і незалежність. Але тоді цим народом вже не можна буде керувати, не рахуючись з його волею.

Пошуки моделей ідеального справедливого суспільства продовжували і вчені-утопісти, яких розглядають у контексті духовного, соціально-політичного досвіду епохи Відродження. Найвідоміші утопічні теорії англійця Т. Мора та італійця Т. Кампанелли. У своїх творах Т. Мор і Т. Кампанелла проповідують ідеї соціальної рівності, братерства і взаємодопомоги, можли­вих на основі суспільної власності.

Соціальні утопії Мора і Кампанелли розділяє час, три­валіший за століття. Вони різняться формою і логікою ви­кладу, багатьма деталями, та дуже схожі між собою змістом — у зображенні суспільного устрою, побудованого на загальнонародній власності, на основі якої здійснюються надії людей на рівність, справедливість, загальне щастя та братерство.

Томас Мор (1478—1535), автор твору «Утопія», справедливим вважав суспільство, в якому існуватиме тільки суспільна власність. Все має належати всім, і хоча ніхто нічим конкретно не володітиме, всі, однак, будуть багаті. Цього буде досягнуто обов'язковою для всіх фізичною працею з шестигодинним робочим днем. Найвища цінність суспільства — людина. Все підпорядковується її здоров'ю. Всі громадяни одягаються однаково, за винятком того, що одяг чоловіків відрізняється від одягу жінок, а одяг одружених — від одягу неодружених. Мода ніколи не змінюється.

Томмазо Кампанелла (1568—1639) визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства. Водночас він вважав людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на своє буття. Т. Кампанелла змалював образ міста-держави («Місто Сонця»), де існує общинне життя, яке ґрунтується на відсутності приватної власності і на спільній, добре організованій праці. Ця особливість надає великої переваги: немає ні бідних, ні багатих, внаслідок чого не люди служать речам, а речі служать людям. Незалежність від речей дає змогу громадянам зберегти власну індивідуальність, не руйнувати її у непосильній праці: передбачалася тривалість робочого дня чотири години.

Взявши за основу платонівську ідеальну державу, Т. Кампанелла вважав, що відсутність приватної власності можлива тільки за відсутності індивідуальної сім'ї. В його суспільстві всі статеві стосунки мали б бути суворо регламентованими. Керівництво визначає, які чоловіки і жінки краще підходять одне одному і коли вони можуть вступати у статеві зносини. Вихованням дітей займається суспільство. Керують суспільством спеціалісти, яким поталанило від народження бути найздібнішими.

Проте домінанта загального, колективного породжувала не менш складні проблеми, що залишалися поза увагою утопістів.

Приватна власність вимагала незалежності особистості, а остання пов'язана з проблемами свободи і вибору, які гарантували б держава чи суспільство.

Суспільна власність зумовлювала суверенність колек­тиву, маси, суспільства, а проблема індивіда ставилась уто­пістами тільки у зв'язку з його обов'язками або ж правом обмеженого вибору.

В «Утопії» і «Місті Сонця» питання про свободу особис­тості не порушуються. Вони розглядаються лише в загаль­ному плані визначених заздалегідь прав і обов'язків усіх членів держави. Життя на острові Утопія і в місті Сонця строго регламентовано. Жителі Утопії перебувають під по­стійним контролем, щоб ніхто не байдикував, а займався своїм ремеслом; людей годують бригадами, тут існує навіть ра'бська праця тощо. Ще більше регламентується життя в «Місті Сонця», де помешкання, спальні, ліжка — спільні, де строго контролюються шлюбні відносини, а їх суб'єкти під­бираються начальниками, чоловіки й жінки носять майже однаковий одяг, ходять і працюють загонами і т. д. Все жит­тя фактично проходить під контролем верховного правителя «Сонця».
3.Протосоціологічні погляди епохи Просвітництва: (Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж. Руссо).
Поступово розвалюється середньовічна система ціннос­тей і світосприйняття. Виникає нова соціальна парадигма, пов'язана з натуралістичним розумінням світу природи та людини. Натуралізм перетворюється в домінуючий принцип науки, в тому числі і науки про людину. Його панування в усіх галузях знання було пов'язано з виключенням надпри­родного і чудесного.

У цей час набувають інтенсивного розвитку математика, механіка, астрономія. Се­редньовічна ідея рівності людей перед Богом в ідеології мо­лодої буржуазії трансформується в ідею рівності людей за своєю природою і пошуками причин їхньої фактичної не­рівності в суспільстві.

Буржуазія потре­бувала своєї ідеології, яка теоретично, на підставі переконливих аргументів обґрунтовувала її права, інтереси, ідеали, розкривала б роль і значення в історії, показувала її істо­ричні перспективи. Концепції Т. Гоббса і Дж. Локка були спробою частково відповісти на ці питання.

Люди укладають суспільний договір не заради якихось високих ідеалів, а задля своєї вигоди. До суспільного життя їх схилили гіркі уроки минулого і лише згодом — виховання. Людина, як елемент природи, кидає своє природне буття і починає жити за штучними, створеними людьми суспільними законами. Таким чином, постають певні суперечності між природним і соціальним буттям.

Цікаво, що Гоббс не розрізняє поняття «суспільство», «держава», «уряд», які для нього тотожні як носії сувере­нітету, оскільки народ передає їм свою суверенність і вони є виразником державної волі, а отже, і волі суспільства. Так виникає держава, яку Гоббс порівнює з біблейським морським чудовиськом Левіафаном. Це могутнє утворення нагадує живий організм з відповідними функціями. Пра­витель— це душа, чиновники—нервова система, агенту­ра — очі, гроші,— кров суспільства і т. д.

Така аналогія між біологічним і соціальним організма­ми буквально буде повторена через два століття в органіч­ному напрямі в соціології XIX ст., де рівновага та мир у суспільстві розглядатимуться як аналогія фізичного здо­ров'я організму, а революції та заколоти, як і у Гоббса, упо­дібнюватимуться соціальним хворобам.

Концепція суспільного договору Гоббса відносно жор­стка, оскільки рівність «природних людей» не дає їм пра­ва особистого суверенітету з моменту появи держави вна­слідок суспільного договору.

З появою суспільства «закони природного права» здій­снюються через діяльність держави, яка за допомогою ус­танов і санкцій забезпечує громадянам реалізацію їх інте­ресів і потреб навіть егоїстично-особистісного характеру, бо створює умови для самозбереження через громадянський мир, охороняє власність кожного громадянина, забезпечує всім, а отже, і кожному рівні громадянські права і т. д.

Позитивною характеристикою його соціально-політич­ної концепції є врахування політичного досвіду Англії XVII ст. і тих компромісів між буржуазією та монархією, які привели до встановлення конституційної парламентар­ної монархії.

Д. Локк, як і Гоббс виходить з концепції «природного права» та «суспільного договору». Природна рівність людей забезпечується розумною діяльністю людини. Одначе її не досить, щоб гарантувати споконвічні права індивіда на приватну власність, особисту свободу та право на життя. Тому держава створюється людьми свідомо для гарантії цих прав, які не забезпечуються при природному стані людини.

Оскільки головною метою держави є забезпечення сво­боди і власності, то їй передаються не всі «природні пра­ва» людини, а лише ті, з якими пов'язана діяльність пра­восуддя, здійснення виконавчих функцій усередині країни та у її відносинах з іншими державами. У зв'язку з цим Д. Локк розділяє державну владу на вищу—законодавчу, яку здійснює парламент, виконавчу і федеральну, чи союз­ну, що займається зовнішніми зв'язками.

Уряд теж відповідає перед законом, і лише народ висту­пає сувереном — повним носієм влади і може не підтри­мувати уряд або й скинути його. Ця модель відтворювала по суті політико-правові досягнення англійської революції XVII ст. й істотно вплинула на подальший розвиток євро­пейської соціальної думки XVIII ст.

Руссо належить авторство теорії відчуження. Якщо його сучасник, відомий французький вчений Клод Гельвецш (1715—1771), вважав, що у бідах людей винні законодавці, які видали погані закони, то Руссо стверджував, що самі люди своєю сукупною діяльністю призвели себе до нещасть і страждань. Він виділив шість різновидів відчуження: політичне (відчуження правлячих осіб від їх підданих і потреб держави); соціально-економічне (нерівність у власності породжує зло); моральне (намагаючись жити «краще», люди приходять до морального зубожіння); психологічне (в міру розвитку суспільства людьми оволодіває почуття самотності); загальнокультурне (брехливість і фальш проникають у мистецтво, науку і стосунки між людьми).

Усі зазначені види відчуження Руссо не субординував, але відчував їх внутрішній зв'язок, зумовлений взаємодією індивідуального й суспільного: відчуження соціальних інститутів від особистого щастя і морального покликання людини, внутрішній розлад у людини та її відособлення від суспільства — все це може бути проявом загальної суспільної кризи.

Ж.-Ж. Руссо відомий також як автор вчення про походження соціальної нерівності. Він вважав, що здатність людини удосконалюватись і зростання кількості населення зумовили нагромадження засобів для життя, створення знарядь, що. підвищують ефективність праці, зумовлюють перехід до осілого способу життя і примус працювати на себе інших людей. Розвиток господарства спонукав запровадження приватної власності, яка стала основою майбутнього громадянського суспільства і спричинила у ньому майнову, а згодом і політичну нерівність. Теоретичні положення Ж.-Ж. Руссо можна віднайти у працях П. Гольбаха, К. Гельвеція, Д. Дідро, І. Канта, Г.-В. Регеля. 
4.Натуралістичний напрямок в соціології ХІХст. (Ж.Гобіно, Л.Гумплович, Г.Т.Бокль).


Л. Гумплович не вважав себе прихильником соціал-дарвінізму, критикував безплідність біологічних аналогій у соціології, не пов'язував свою соціологічну концепцію з еволюціонізмом, підкреслював своєрідність соціальних фактів і соціальної природи суспільних явищ. Проте істо­рики соціології розглядають його систему як соціал-дарвіністську, оскільки вона базується на принципах непри­миренної міжгрупової боротьби «племен проти племен, родів проти родів, народів проти народів, держав проти держав», що є «нормальним станом людства» завжди, оскільки ця боротьба є «законом природи».

Свою методологічну концепцію розуміння суспільства Гумплович називає «моністичною», «монізмом», розумію­чи під цим природність законів людського існування. Його «монізм» є, по суті, натуралізмом, який засновується на «природних процесах», де соціальне є лише різновидом законів природи. Оскільки саме суспільство — частина природи, а сама природа — частина всесвіту, то й суспіль­ство як елемент цілого підлягає дії вічних законів цілого.

У праці «Соціологія і політика» вчений зазначав, що в основі соціології лежать закони біології. Але він не пе­реносить механічно дію цих законів на суспільство, а під­креслює, що кожен загальний закон трансформується і виявляє себе через природу тих суспільних явищ, у яких він діє.

Предметом соціології виступають соціальні групи та їх взаємовідносини, які характеризуються безперервною і нещадною боротьбою. Кожна група намагається підкори­ти собі іншу, поневолити її і панувати над нею. Ця бо­ротьба становить зміст соціального життя.

Гумплович був прихильником кон­цепції соціального реалізму, за якою суспільство розглядається як субстанціональне утворення, особлива система, яка не зводиться до взаємодіючих індивідів, що утворю­ють її. Гумплович виключає саму можливість впливу ін­дивідуального, окремого на загальне, групове. Він роз­глядає індивіда лише як похідне від суспільного цілого, як його продукт. Носіями соціальної реальності є лише суспільство, народ чи групи, в тому числі такі, як сім'я, стани, класи тощо. Гумплович розв'язує проблеми неза­лежності особистості та її свободи в суспільстві чи групі як фікцію, нонсенс, оскільки пружиною соціального роз­витку є суспільний, а не індивідуальний егоїзм. Індивід завжди перебуває під впливом групи чи суспільства.

Розглядаючи суспільство та його історію як постійну боротьбу між різними соціальними групами, Гумплович висуває свою концепцію походження суспільства. Суть її полягає в тому, що людство не єдине за своїм походжен­ням, і генетично різні групи походять від різних джерел, що й зумовлює його гетерогенність (неоднорідність). Уче­ний не обтяжує себе аргументацією цієї гіпотези; навпаки, він побіжно зауважує, що не варто надавати особливого значення проблемі першопочатку людства. Гумплович розглядає боротьбу між групами як природ­ну і вічну. Головною причиною цієї боротьби є матеріальні потреби кожної групи, намагання задовольнити їх за ра­хунок багатства і засобів існування інших груп та вико­ристання праці поневолених. Це прояв природного закону боротьби за існування в його соціальній формі. Заради задоволення матеріальних потреб воюють держави, заради цього ж ведеться боротьба за владу все­редині держави. Кожна група, кожен клас намагаються захопити владу задля панування над іншими, що не тіль­ки викликає зворотну реакцію і відповідні дії для самоза­хисту, а й приводить до зміни свого підневільного стано­вища з боку підлеглих.

Концепції расово-антропологічної школи однозначно й рішуче осуджені й відкинуті наукою, і тому її вивчення має скоріше не наукові, а моральні міркування: якщо «класич­ний» расизм виходив з постулату особливої ролі і місії бі­лої раси, то з другої половини XX ст. трапляються випад­ки «чорного» і «жовтого» расизму, та й рецидиви «білого» ще далеко не подолані.

Одним з основоположників расово-антропологічної шко­ли в соціології був французький філософ, письменник, дип­ломат Жозеф Артюр де Гобіно (1816—1882), автор чотири­томної праці «Нариси про нерівність людських рас» (1853— 1855). .

Гобіно вбачає головні причини розвитку суспільства в расових особливостях народів. При цьому чистота раси розглядається як го­ловна причина розвитку цивілізації. Чим раса чистіша біо­логічно, тим значнішими є її природжені здібності і тим ін­тенсивніше вона історично розвивається.

Змішування рас Гобіно розглядає як суперечливий про­цес: з одного боку, воно стає причиною виникнення циві­лізацій, а з іншого — причиною їх загибелі. Завжди з по­явою нової цивілізації у інших рас обов'язковим чинником її становлення є елемент присутності (змішування) білаї раси.

Цивілізація може успішно розвиватися лише тоді, коли на чолі її стає біла раса. Високорозвинений інтелект, енер­гійність, надзвичайно велика здатність внутрішньої і зов­нішньої організації, почуття гумору, хоробрість, мужність, войовничість— усе це перетворює білу расу в провідний еле­мент розвитку цивілізацій. Проте і сама біла раса неодно­рідна. Частина її змішалася з чорною та жовтою расами («хаміти» та «семіти»), а найбільш «пихата» частина білої раси представлена «яфетидами», з якої Гобіно виділяє сі­мейство «арійців» — расу володарів, що завдяки жорстокій ієрархії зберегла свою прадавню расову чистоту.

Чорну расу, яку Гобіно характеризує як «жіночу», він наділяє такими рисами, як чуттєвість, відсутність раціо­нального контролю та самоконтролю, нездатність до орга­нізації ні власного, ні соціального, суспільного миру; ця ра­са малотворча, слабовільна, з розвиненою фантазією і ху­дожніми здібностями.

Ці характеристики можна застосовувати при описанні будь-якої раси та її окремих представників. А той факт, що практично «чистих» рас не існує, що розумові та психо­логічні особливості детермінуються соціально-економічним і культурним середовищем існування людини незалежно від її расової належності,— про все це можна було б і не го­ворити, якби расистські «теорії» орієнтувалися на аргумен­ти науки, а не на суб'єктивно-ідеологічні установки.

Біла раса, пише Гобіно, змішавшися з іншими, тим са­мим прирекла себе на загибель. І тому Гобіно песимістично оцінює перспективи розвитку Європи та її цивілізації, яка пройшла стадію апогею.

Доктрина Гобіно з її однозначною расистською спрямо­ваністю, науково некоректними маніпуляціями, ніким з ві­домих учених не сприймалась як серйозна наукова розроб­ка проблеми людських рас.

Аналізуючи «зовнішні» явища, вчений зазначає, що ос­новними з них є клімат, ландшафт, грунти та їжа, якість і кількість котрих впливають на розвиток людини та її іс­торії. Ці природні явища, на його думку, зумовлюють особ­ливості тілесної конституції людини, своєрідність її мис­лення та духовності, рівень національного багатства краї­ни і т. д.

Бокль вбачає залежність між ландшафтом країни й ін­телектуальними та психологічними особливостями народу. Могутність і велич природи, її стихії породжують почуття страху й пригніченості у людини, зумовлюють існування за­бобонів і придушують розум, раціональне сприйняття дійс­ності. Для народів цих регіонів притаманна домінанта уяви над розсудком. Це він ілюструє на прикладі Індії, де пишна природа накладає відбиток на розвиток літератури, релі­гійні уявлення, побут і загалом на культурний процес.

Порівнюючи Грецію з Індією, Бокль підкреслює, що при­родні особливості Греції не викликали такого жаху перед природою, як у жителів Індії. Спокійніший ландшафт, по­мірний клімат не придушували їхню уяву, а це сприяло більш раціональному, а не емоційному сприйманню навко­лишнього світу, більш довірливому ставленню до нього. Тому грецькі боги зображувалися подібними до людей, на відміну від грізних зображень Шіви чи Вішну. Греки менш залякані, ніж індійці, тому розвиток цивілізації у них по­в'язаний з виникненням наук, з вивченням фізичних при­чин явищ.

На відміну від Монтеск'є, ландшафтний фактор у Бокля є домінуючим щодо клімату. Клімат і грунти Бокль розгля­дає як умову накопичення багатства країною чи народом. Він підкреслює, що родючість грунту в більшій мірі сприя­ла розвиткові цивілізації в Стародавньому світі, тоді як європейська цивілізація розвивалася під впливом кліматич­них умов, котрі стимулювали людину до праці.

Таким чином, клімат, грунт, їжа, на думку Бокля, зу­мовлюють соціальну диференціацію людей, особливості по­літичних та соціальних відносин і впливають на зростання «розумового» фактору та «розподіл «розумової діяльності». В одних регіонах накопичення «розумового капіталу» відбу­вається швидко, в інших — йде сповільненими темпами. З часом у помірних зонах, до яких передусім належить Європа, люди завдяки своїй наполегливій праці набували досвід, сприймаючи дійсність на підставі здорового глузду. їх розум не пригнічувався почуттями страху і безсилля пе­ред природними стихіями, а це стимулювало логічну діяль­ність, цьому сприяли також відповідні політичні та соці­альні обставини. «Розумовий чинник» завдяки прогресу на­укового знання з часом перетворився на провідний і став мірилом та критерієм розвитку соціальності.

На вищих етапах розвитку цивілізацій розумовий фак­тор стає вирішальним щодо природничого. Розвинене ду­ховне начало перетворюється в «істинний двигун» розвитку цивілізації, як це сталося в історії Європи, бо в «європей­ській цивілізації рівень розвитку суспільства залежить і від «енергії людини».

Основним недоліком концепції Бокля було однозначне зведення механізмів і рушійних сил історичного прогресу до географічних факторів. Тут ми бачимо прояв своєрідного редукціонізму, коли соціальне більш майстерно, ніж в ін­ших концепціях, зводиться до природничого. Крім того, у Бокля дуже відчутні тенденції механістичного еволюціо­нізму, коли подібні умови викликають однакові наслідки (наприклад, цивілізації Індії та Стародавнього Єгипту), хо­ча між даними явищами насправді існують більш істотні відмінності. У цій концепції також проігноровані процеси соціально-економічного та культурного взаємовпливів на­родів і цивілізацій, які завжди мали місце в історії люд­ства.
5.Психологічний напрямок в соціології ХІХ ст.(М.Лацарус та Г.Штейнталь, Г.Тард, З.Фрейд).


В історію соціології включаються ті психологічні теорії, які не обмежувались аналізом суто психологічних явищ, а так чи інакше намагалися розглядати проблеми суспільст­ва, його інтеграційні та рушійні механізми життєдіяльності та розвитку.

Найвідомішими були концепції «психології народів» та «натовпу», де перевага віддавалась аналізові спільностей — етносів, великих груп і теорії наслідування. Вони орієнтувалися на дослідження індивіда, котрий був вихідним пунктом у побудові загальних концепцій суспільства або в розумінні його рушійних сил і механізмів розвитку.

Одними з найперших концепцій психологічного напря­му в соціології були концепції групової поведінки, «психо­логія народів» зокрема. її автори — німецькі вчені Моріть Лацарус (1824—1903) та Хейнман Штейнталь (1823—1899), засновники відомого «Журналу психології народів та мовознавства». У першому випуску вони й помістили програ­му своєї концепції психології народів. Головним суб'єктомісторії вчеці розглядали народ як уособлення «духу цілого». Народний дух виявляється в спільності рис ха­рактеру, моралі, мови, міфології, вірувань, і він об'єднує людей в єдине ціле, в народ. Кожна людина виступає як представник даного народу і має спільні з ним риси. Ос­танні єднають людину з людиною завдяки тому, що вони наділені особливостями природи даної спільності, живуть в єдиному середовищі, і в загальних умовах їхнього життя складаються спільні риси характеру, діяльності та поведінки.

Ідеї «народного духу» ми подибуємо в творчості Гердера, Гегеля і представників німецького романтизму, але Лаца­рус і Штейнталь, розгорнувши ідею в концепцію, все ж не дали однозначного розуміння сутності «духу народу» та не визначили його критеріїв. Проте їхньою заслугою була спро­ба виявлення особливостей національного характеру, який знаходить відображення в культурі та побуті даного на­роду. При всій невизначеності і непевності спроб окрес­лити національний характер все ж на інтуїтивному рівні кожен відчуває ті національні, етнічні і культурно-психоло­гічні особливості, які характерні для того чи іншого етносу. Адже ми визнаємо пунктуальність німців, смак до традицій англійців, дотепність французів, широту натури слов'ян. Таких при­кладів можна наводити багато, але як же «вловити» ці еле­менти національного духу? Лацарус і Штейнталь вказали на правильний шлях пошуків, коли писали про необхідність і можливість виявлення «духу цілого», «духу народу» через дослідження його національної мови, мистецтва, звичаїв, релігії — усього того, що входить у поняття культури.

Ідея наслідування має давнє коріння. Про значення на­слідування для виховання людини писав ще Арістотель, але розгорнуту концепцію цього психологічного явища дав один -з основоположників французької соціальної психоло­гії, соціолог і криміналіст Габріель Тард (1843—1904). Ос­новна його праця — «Закони наслідування» (1890), де Тард ставить у центр свого дослідження індивіда, а суспільство розглядає як продукт взаємодії індивідів. У цьому він вба­чає принципову відмінність суспільства від природи і роз­глядає органіцизм та еволюціонізм як концепції, не здатні пояснити особливості соціальних явищ.

В основі соціології, говорить Г. Тард, є колективна пси­хологія, чи «інтерпсихологія», яка вивчає відношення нашого «Я» з іншими «Я» та їх взаємовплив. З цього еле­ментарного факту повстає все життя. Кожна людина — уні­кальна самобутня монада — неподільна єдність і першо­основа всього; суспільство існує завдяки індивідам і в ін­дивідах. Але коли б різні «Я» були цілком незалежними одне від одного, то що б їх тоді об'єднувало, тим більше що соціальні факти існують у матеріальних формах надін-дивідуального буття?

Цю суперечність між неповторністю, «монадністю» інди­віда та реальністю соціального буття з притаманною йому колективною інтерментальною психологією (взаємодією різних способів мислення) Тард намагається подолати за допомогою створеної ним теорії наслідування.

Наслідування — загальна характеристика процесу пов­торення різних форм буття. Фізика відтворює періодичні рухи, хвилі, гравітації; біологія займається фізико-хімічним відтворенням через появу нових поколінь. Соціологія мусить досліджувати психологічні відтворення результатів наслі­дування, котрі мають простір повторюваності, число і вимір.

Головною рушійною силою розвитку суспільства є не­поборне психічне прагнення людей до наслідування; всі явища людського життя здійснюються під впливом сили прикладу, і кожне з них має наслідувальний характер. Саме тому явища суспільного життя часто схожі між со­бою, оскільки вони є результатом наслідування в найріз­номанітніших формах: наслідування звичаю, моди, симпа­тії, покори,навчання, виховання і т. д.

Головним об'єктом наслідування є винаходи та відкрит­тя. Окремі індивіди — творчі особи — здійснюють ці нова дії в суспільстві. З цих новацій завдяки наслідуванню ви­никають нові відкриття, нові вдосконалення елементів матеріальної та духовної культури. Наділена актом творчої уяви обдарована особа — єдине джерело всіх новацій.

Становлення і розвиток суспільства безпосередньо по­в'язані з цими відкриттями, оскільки вони зумовлюють три основні процеси в суспільстві: повторення відкриттів (за­вдяки наслідуванню), протистояння їм (опозиція) та при­стосування (адаптація).

Завдяки винаходам геніїв-одинаків відбуваються всі «со­ціальної модифікації». (Цим терміном Тард замінює понят­тя еволюції) Винаходи здійснюються в різних місцях і по­ширюються хвилеподібно від центрів до периферії завдяки індивідам, які сприймають і пристосовують їх для своїх потреб. Суспільство завжди має великі можливості у виборі винаходів. Коли ж відкриття «зіштовхуються» між собою (бо члени суспільства поставлені перед вибором, чому нас­лідувати), починається зіткнення винаходів, їх єдинобор­ство. Цей стан у суспільстві Тард називає «опозицією», на­слідком якої стають «дуелі наслідувань». Відбувається боротьба між індивідами, що вибрали різні об'єкти насліду­вань. Ця боротьба за право власного вибору породжує кон­флікти, дискусії або співпрацю, тобто може закінчуватися по-різному — від взаємоузгодження позицій до військового конфлікту. Але якими б не були відносини на етапі опози­ції, рано чи пізно конфлікт дуелей наслідування приводить до відаовлення соціальної рівноваги, і настає процес адап­тації.

Тард ретельно розробляє всі деталі процесу наслідуван­ня. Він розрізняє два типи наслідування — звичаї і моду. З традиційному суспільстві панує звичай, у сучасному — пе­реважає мода. Відкриття завжди сприймається менш бо­лісно, якщо воно відповідає існуючим традиціям. Адаптація тоді наступає швидше, виникає логічний союз насліду­вань. І навпаки, коли новація суперечить існуючим звича­ям, уявленням, знанням, то гострішою стає логічна дуель наслідувань. Традиційне суспільство характеризується дещо гострішими конфліктами у впровадженні новацій, ніж но­вітнє.

На зміну одним новаціям приходять інші, знову насту­пає наслідування, опозиція та адаптація, і таким чином, згідно з уявленнями Тарда, розвивається суспільство.

Суб'єктивістське розуміння історичного процесу, в якому є геніальні одинаки-винахідники та пасивна маса, не стало перешкодою у дослідженні процесів соціальної взаємодії, у вивченні особливостей і механізмів міжособистісного спіл­кування, психологічного .зараження та наслідування.

У творчості 3. Фрейда виділяють три періоди. Перший період припадає на 1895—1905 рр., коли він став відомим як лікар, психолог, невропатолог своїми працями з питань дитячого церебрального паралічу та афазії (порушення мо­ви). Спостереження за неврозами приводить Фрейда до дум­ки про наявність у людині сильної ідеї, котра «виганяється» («витісняється») із свідомості, але в якійсь формі зали­шається в глибинах мозку. У другий період (1905—1920) він створює психоаналітичну систему, в основу якої поклав ідею про несвідоме як основу психіки та сублімацію лібідо в різновиди людської творчості. Третій період (1920—1939) пов'язаний зі створенням другої психоаналітичної системи, коли Фрейд переглянув структуру інстинктів і під впливом лершої світової війни, критики абсолютизації ним сексуаль­ності та труднощів, пов'язаних зі зведенням усієї діяль­ності людини до лібідо, вводить у свою теорію два косміч­них начала («первісні потяги») — Життя (Ерос) і Смерть (Танатос).

Система Фрейда включає три основних компоненти: тео­рію несвідомого, вчення про дитячу сексуальність і теорію сновидінь, хоча пізніше він вніс до неї певні зміни й до­повнення.

3. Фрейд не обмежився аналізом психологічного світу людини, як це робили його попередники. Він намагався поєднати через індивідуальну психіку біологічне та соці­альне, індивідуальне та загальне. Розкриваючи сенс люд­ської поведінки через її інстинкти, нахили, пристрасті, потя­ги, Фрейд аналізує ці психічні явища в контексті зв'язку із соціальними процесами — нормами поведінки, творчістю, культурою і т. д.

Він розглядає психіку на трьох рівнях: несвідоме, перед-свідоме та свідоме. Несвідоме — головний елемент і джере­ло заряду мотиваційної енергії; воно становить суть психі­ки. Передсвідоме містить психічні акти, що можуть бути усвідомлені суб'єктом за певних умов, а свідоме розгляда­ється як елемент надбудови, що виростає над несвідомим і перебуває з ним у постійному конфлікті та залежить від нього.

Домінуючим серед людських інстинктів у сфері несвідо­мого є лібідо (від грец. ІіЬісіо — статевий потяг, пристрасть). Це — загальна причина людської поведінки, діяльності, про­яву характеру тощо. Лібідо включає любов батьків, загаль­нолюдську любов, дружбу, ненависть, боротьбу, творчість і т. п.

Кожна людина з моменту свого народження перебуває під впливом імпульсів лібідо, на основі чого виникає так званий «Едіпів комплекс».

Це — одне з центральних понять у психоаналізі Фрейда. Суть його полягає в несвідомому статевому потязі до бать­ків протилежної статі та намаганні фізично усунути одного з них — представника однорідної статі. Фрейд назвав цей комплекс іменем старогрецького міфологічного героя Едіпа, який у сутичці вбиває людину, не знаючи, що то його бать­ко, й одружується з удовою, не відаючи, що це його мати. Дізнавшись про скоєне, Едіп переживає почуття вини.

Фрейд зазначає, що «Едіпів комплекс» характерний для представників чоловічої статі, а для жіночої — це «комп­лекс Електри»". В науковому ужитку в поняття «Едіпового комплексу» часто вкладають і «комплекс Електри».

Едіпів комплекс може знаходити прояв у сновидіннях, коли комплекси ненависті, вини, бажань у нормальних лю­дей виявляють себе в різних формах, у тому числі і таких, які у невротиків демонструються відкрито і гіпертрофовано. Фрейд створює на основі цього модель особистості і вклю­чає в неї три елементи — «Воно» , «Я» і «Над-Я».

«Воно» — несвідоме — складається із забутих вражень дитинства, природжених інстинктів, згадок, що пов'язують людину з далекими предками доісторичних часів. «Воно» складне, ірраціональне і становить основу життя та діяль­ності індивіда, керується і підкоряється лише чуттєвому принципу задоволення безвідносно до соціальних обставин і реалій.

«Я» — сфера свідомого, посередник між «Воно» та зов­нішнім світом — природою, суспільством, соціальними ін­ститутами тощо. «Я» вимірює та зіставляє доцільність «Во­но» з «принципом реальності», доцільністю та зовнішньою необхідністю. Сфера свідомого обмежена і випливає із суб­страту несвідомого («Воно»). Всі особливості та властивості особи — почуття, мислення, фантазія, уявлення безпосе­редньо пов'язані з відтворенням несвідомого.

«Над-Я» — внутрішнє сумління особистості, «моральний цензор», який оцінює конкретні обставини чи ситуації з точ­ки зору соціальної чи моральної оцінки. «Над-Я» знаходить­ся між «Воно» та «Я».

За допомогою процесу сублімації 3. Фрейд намагається пояснити все багатство суспільних явищ і процесів.

Придушені заряди психічної енергії виявляють себе у сновидіннях, в необачному гуморі та дотепах, в описках, обмовках. Замінниками справжнього природного задово­лення є всі форми людської діяльності, такі як інтелекту­альна, мистецька, політична, релігійна, моральна і т. д. Фрейд розглядає їх як наслідок процесів витіснення та суб­лімації, трактуючи останні як раціоналізацію своїх дій суб'єктом

Досліджуючи суто клінічні форми людської поведінки, Фрейд звертає увагу на деякі явища звичайного буденного життя — гумор, описки, провали пам'яті тощо і розглядає їх як проривання «лібідо» через цензуру свідомості у ви­гляді своєрідної «нейтральної» розрядки внутрішніх сексу­альних імпульсів. Про це він пише у праці «Психопатологія буденного життя».

Методологічним принципом аналізу всіх соціокультурних процесів у творчості Фрейда став, по суті, принцип сублі­мації. Вчений розглядає культуру як сублімовану діяльність, що виникає на основі відмовлення від задоволення імпуль­сів несвідомого. Культура — це діяльність, обернена в сфе­ру творчості. Процес розвитку культури зменшує долю людського щастя, бо чим більше сублімованих форм діяль­ності, тим у більшій мірі залишаються незадоволені при­родні бажання людини та її відчуття вини.

Інтересам культури Фрейд протиставляє любов, якій культура загрожує своїми заборонами.

При всіх дискусійних і далеко не беззаперечних поло­женнях концепції психоаналізу найпереконливішим дока­зом, що в ній містяться певні раціональні елементи, були терапевтичні досягнення Фрейда — лікаря-психіатра, а пер­винною емпіричною основою її стали талановиті, на рів­ні лікарського мистецтва результати клінічних спостере­жень.

Теорія психоаналізу викликала досить сильну опозицію і неприйняття, в основі чого були більше моральні, аніж наукові міркування. Адже теоретичні положення психоана­лізу, при всій спірності та критичній оцінці сучасниками, все ж мали за собою досить міцну аргументацію — психо­терапевтичний метод і практичні досягнення 3. Фрейда в лікуванні неврозів.

Вчення Фрейда лягло в основу багатьох напрямів і шкіл у різних галузях знання. Фрейдівську психологію мистецтва сприйняли багато видатних митців — Томас Манн, Ромен Роллан, Стефан Цвейг, Сальваторе Далі та ін.
Література.

1. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології: від античності до початку XX ст. - К.: Либідь, 1993.

2. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. В.Г.Городяненка - К.: Видавничий центр "Академія", 2002.





Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации