Реферат - Зв'язок лікарської етики і медичної деонтології - файл n1.docx

Реферат - Зв'язок лікарської етики і медичної деонтології
скачать (52.7 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.docx53kb.07.11.2012 06:30скачать

n1.docx



План

Зміст

Вступ

1. Визначення та зв’язок понять лікарської етики та медичної деонтології.

1.1.Лікарська етика.

1.2.Медична деонтологія.

1.3.Складності і суперечності лікарської етики та медичної деонтології.

2. Поняття, ознаки і функції правової культури. Виховання правової культури у медичних працівників.

2.1.Визначення поняття правової культури.

2.2.Функції правової культури.

2.3.Ознаки правової культури.

2.4.Виховання правової культури у медичних працівників.

3. Зв’язок і взаємодія лікарської етики і медичної деонтології з правовою культурою.

Висновки

Список використаної літератури
Вступ

Медицина у сучасному світі відіграє виняткову роль у житті людини і суспільства. З нею ми зустрічаємося при народженні і не розлучаємося протягом усього життя аж до смерті. Відносини між лікарем і пацієнтом виходять за межі звичайних відносин між людьми. Вони потребують професійних знань медиків, належної правової бази у сфері охорони здоров’я, а також дотримання медичними працівниками морально-етичних норм. Тому доречно згадати слова академіка С.А. Корсакова, який зазначає, що в основі діяльності будь-якого лікаря лежать три "кити": професійна підготовка, професійна етика і професійне законодавство.

Охорона здоров’я і медицина мають дуже тісний зв’язок з моральністю та наскрізну етичну наснаженість. Недаремно у всіх нормативних документах, де наводяться вимоги до лікаря, вказуються його кваліфікаційні характеристики, на першому місці стоїть вимога дотримуватися норм медичної етики.

У країні, де охорона здоров’я і медична допомога возведені до конституційного рангу, не може бути недовір’я і суперечок між пацієнтом і лікарем. Звертаючись до лікаря, людина вправі сподіватись на щире бажання медика допомогти позбутися страждань, професійну майстерність, чуйність, співчуття і поєднання глибоких знань з високою моральністю.

Відносини між лікарем і пацієнтом сприяли появі на світ особливих етичних начал і правил поведінки – медичну етику і медичну деонтологію. У теорії розрізняють два поняття – медична етика і лікарська етика. Перше поняття є більш ширшим, оскільки розкриває принципи і правила поведінки не лише лікарів, а й медичних сестер, лаборантів, молодшого медичного персоналу та інших медичних працівників. Варто зазначити, що міжнародна медико-правова спільнота приділяє велику увагу сестринській справі та етиці. На 12-му Всесвітньому конгресі з медичного права однією з головних тем була тема – "Сестринське право і етика". В Україні питання правового забезпечення та етичної сторони професійної діяльності медсестер практично не вирішені, існує також проблема регламентації діяльності медичних сестер з вищою освітою, межі їх компетенції. Це питання можна було б врегулювати у Медичному кодексі України, необхідність прийняття якого дедалі гостріше відчувається у суспільстві. У його Загальній частині потрібно визначити кваліфікаційно-ділові та морально-етичні вимоги до цієї категорії медичного персоналу лікувально-профілактичних закладів, основні засади медичної етики, а в Особливій частині мають міститись і норми, які б врегульовували проблеми лікарської та сестринської справи.
1.Визначення та зв’язок понять лікарської етики та медичної деонтології.
1.1.Лікарська етика( відгрец. Ethos – звичай, характер ) це сукупність принципів ( моралі ) і норм поведінки лікаря, що обумовлені специфікою його діяльності і становищем у суспільстві.

Норми поведінки лікарів у взаєминах із хворими, колегами, з усіма членами суспільства формувались протягом багатьох сторіч. Вони передавались із покоління в покоління, закріплялись у традиціях і письмових джерелах, поступово оформлюючись в особливі професійні кодекси, які були різними для кожної епохи і кожної держави.

Основні гуманістичні принципи лікарської етики і деонтології почали формуватись ще на початку становлення медицини. Засновником лікарської етики заслужено вважається Гіппократ (460-377 pp. до н.е.), який систематизував правила медичної етики, що існували на той час, на підставі багатовікового досвіду медицини. Його праці: «Клятва», «Про лікаря», «Про благопристойну поведінку» містили кодекс моральних норм, обов'язкових для тих, хто вибрав лікування своєю професією. Саме Гіппократу належить відомий вислів: «Медицина є найблагородніше зі всіх мистецтв». Кращі представники світової медицини вважали за честь бути нащадками етичних принципів цього видатного лікаря давнини. Можна лише дивуватись, наскільки сучасно звучать думки, висловлені 25 сторіч тому:

«Я спрямую режим хворих до їхньої вигоди, відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримаюся від заподіяння будь-якої шкоди та кривди ...

В який би дім я не зайшов, я ввійду туди для користі хворого, далекий від усього зловмисного, несправедливого і згубного...»

Гіппократ вважав, що лікар повинен бути скромним і стриманим, добрим і привітним, постійно поповнювати свої знання, вбачаючи свою мету не в здобутті пошани і грошей, а в полегшенні страждань і зціленні хворих, у намаганні допомогти людям, які звертаються до нього по допомогу і пораду.

Значний внесок у розвиток морально-етичних норм медицини зробив видатний філософ і лікар Ібн-Сіна (Авіцеана —980-1037 pp.). Його відомий «Канон лікарської науки» кілька сторіч був підручником не тільки в країнах Сходу, а й у державах Західної Європи. Викладені в ньому настанови відіграли важливу роль у боротьбі медицини проти догматів церкви і справили позитивний вплив на подальший розвиток науки.

Як зазначав Андре Моруа: "Важливість місії лікаря породжує його відмінність від всіх інших людей". Лікарська етика все ж займає центральне місце, оскільки саме лікар визначає і скеровує весь процес лікування, безпосередньо впливає на хворого, його психологічне і фізичне видужання. Академік І. Касирський писав, що не потрібно забувати, що хвороба – це велика драма з багатьма дійовими особами. Головними серед них, звичайно, є лікар і хворий. Лікар повинен зробити все, щоб сподобатись і завоювати довір’я хворого. Саме лікарська етика детально розглядає питання моральності лікаря, тобто його моральні якості, почуття професійного обов’язку, совісті, чесності, гідності, його інтелект і культуру, фізичну і моральну чистоту, покликання і клінічне мислення. Справедливо зазначає А. Савицька: "Про незнання лікарем моральних принципів не може бути мови. Недотримання їх не можна розцінити як помилку – це перша ознака професійної непридатності".

Складовою частиною медичної етики є медична деонтологія.
1.2.Медична деонтологія( від грец. Deon – повинен і Logos – вчення ) – це наука про належне виконання професійних обов’язків медичними працівниками.

Виходячи з цього, медичну деонтологію слід розглядати як частину лікарської етики. Ці поняття дуже тісно пов'язані між собою, проте мають деякі несуттєві відмінності. Деонтологія, як складова частина медичної етики, є свого роду практичним застосуванням належної поведінки медика при безпосередньому виконанні своїх професійних обов'язків.

В ХІ-ХІІ ст. у Київській Русі лікарювання вважали високим мистецтвом, яким потрібно володіти досконало, щоб зціляти хворих. Для цього лікар повинен був забезпечити хворому ретельний догляд.

Термін «деонтологія» ввів в ужиток англійський філософ І. Бентам у своїй книзі «Деонтологія, або наука про мораль».

Одним із перших лікарів, які надавали особливого значення морально - етичним принципам в лікарській діяльності, був Данила Самойлович, який вважав обов'язковим наявність у характері лікарів таких якостей як простота, правдивість, чуйність, щиросердність. Він таврував скупість, жадібність, вважав їх ганебними для лікаря, закликав своїх учнів бути милосердними, співчувати хворим, любити своїх ближніх, як самих себе.

У розвитку етичних принципів у медицині значну роль відігравали такі видатні лікарі як М.І.Пирогов, М.Я.Мудров, С.П.Боткін, В.М Бехтерев, І.П.Павлов та інші.

В сучасності проблеми деонтології в медицині відродив відомий хірург - онколог М.М. Петров, що розкрив зміст деонтології і показав шляхи її розвитку в роботі «Питання хірургічної деонтології». Ця книга послужила поштовхом до серйозної та всебічної теоретичної розробки багатьох проблем етики та деонтології. Петров під медичною деонтологією розумів теорію правильного поєднання організаційних заходів, наукових знань і технічних прийомів з турботливим, милосердним ставленням до хворого для успіху його лікування. Ця теорія була закріплена ще у клятві Гіппократа.

У подальші роки проблема лікарської етики і деонтології обговорювалась на багатьох міжнародних конгресах :

Женевська декларація, (прийнята Генеральною Асамблеєю Всесвітньою Медичною Асоціацією у вересні 1948 p., із змінами і доповненнями 1968, 1983, 1994 pp.) орієнтована на випускників медичних вузів - майбутніх лікарів. Декларація є своєрідною клятвою лікаря - « Я виконуватиму свій професійний обов'язок чесно і з гідністю», «Я не дозволю обставинам, які пов'язані з віком, станом здоров'я, віросповідуванням, расовою приналежністю, статтю, національністю, політичними уподобаннями, сексуальною орієнтацією або соціальним становищем, протидіяти виконанню мого обов'язку перед пацієнтами і постати між мною і моїм пацієнтом». Відображені в цій Декларації, моральні цінності з певними змінами знайшли відображення і в правових актах про медицину.

Міжнародний кодеке медичної стики, (прийнятий Генеральною Асамблеєю Всесвітньої Медичної Асоціації у жовтні 1949 p., із змінами і доповненнями 1968, 1983, pp.) визначає критерії неетичності в поведінці медичного працівника, обов'язок лікаря по відношенню до хворою і один до одного. «Лікар повинен бути чесним з пацієнтами і колегами, повинен боротися з професійними і особистими вадами інших лікарів, повинен викривати обман і шахрайство.»

Декларація про незалежність і професійну свободу лікаря, (прийнята Всесвітньою Медичною Асоціацією у 1986 р.) проголошує: «Лікар повинен мати професійну свободу надавати допомогу своїм пацієнтам без зовнішніх впливів. Завжди і всюди слід охороняти і захищати професійні приписи лікаря, а також його свобода при прийнятті клінічних або етичних рішень при лікуванні і наданні допомоги пацієнтам» - так у Декларації проголошується незалежність лікаря при виконанні професійних обов'язків.

В Україні на сьогодні ухвалений та підписаний Етичний кодекс лікаря України на Всеукраїнському з'їзді лікарських товариств в Євпаторії 27 вересня 2009 року.

Варто відзначити, що деонтологічні принципи поширюються не лише на відносини лікар – хворий, а й, що не менш важливо, на відносини лікар – родичі хворого, лікар – колеги, лікар – суспільство. Поєднання мудрості і розуміння у відносинах з родичами, повага, відсутність нездорової конкуренції, взаємна підтримка і допомога, непримиримість з круговою порукою у відносинах з колегами, дотримання принципів моралі і належне виконання професійних обов’язків сприятимуть гуманізації медицини, росту авторитету лікарів і максимальному зменшенню небезпечних наслідків неповноцінної медичної роботи.

Зазначимо, що процес лікування полягає в участі двох сторін – пацієнта і медичного працівника. Обидві сторони при цьому несуть велике нервово - психологічне і фізичне навантаження. У хворого – це болі, страх, безпорадність. Медичний персонал дуже часто працює в екстремальних умовах, приймає життєво важливі для пацієнта рішення при нестачі інформації про стан його здоров’я, при неналежному матеріально - технічному забезпеченні лікувального процесу. Напрями сучасної медицини, такі, як реаніматологія, трансплантологія, мікрохірургія та інші, потребують максимальної психолого-фізичної віддачі від всього медичного персоналу. Тому варто згадати слова академіка А. Білібіна про те, що медична діяльність – це сфера служіння, а не обслуговування. Служіння – це мобілізація сил і волі лікаря, натхнення на подвиг. Обслуговування (навіть відмінне) – виконання обов’язків без тої великої моральної, а інколи і фізичної напруги, яка потрібна для рятування людського життя. Відомий письменник і лікар А.П. Чехов говорив: "Професія лікаря – це подвиг".
1.3.Складності і суперечності лікарської етики та медичної деонтології.
Лікарська етика – питання складне і неоднозначне. У ній нерідко зустрічаються суперечності із звичайними нормами етики. Інколи у своїй професійній практиці лікарям доводиться порушувати основний деонтологічний принцип – "не нашкодь", який має місце, наприклад, при вилученні у донора здорового органу чи тканин, що не може бути повністю нешкідливим для нього. У практиці психіатрів, венерологів, інфекціоністів допускається можливість насилля над хворим. Інколи лікарю доводиться говорити неправду, оскільки не можна забирати у хворого надії на видужання. Важливим деонтологічним правилом вважають те, що пацієнту потрібно говорити лише ту інформацію, яка піде йому на користь. Обов’язок лікаря полягає у створенні сприятливої атмосфери для лікування та завоювання довіри пацієнта. Бути хорошим спеціалістом, як зазначає професор Фрейдлін, є недостатньо. До деонтологічних принципів належить і слово лікаря, оскільки важливим є не тільки, що сказати, а і те, як сказати. Значення слова лікаря визначив В. Бєхтєрєв: "Якщо пацієнту після розмови з лікарем не стає краще, то це не лікар". Ще одним важливим принципом є лікарська таємниця. Ще у клятві Гіппократа зазначено: "Щоб при лікуванні – а також і без лікування – я не побачив чи не почув стосовно людського життя з того, що не слід будь-коли розголошувати, я промовчу про те, вважаючи подібні речі таємницею". Лікар зобов’язаний цінувати довір’я хворого і виправдати його та зберегти у таємниці всі відомості, отримані від нього. Цей принцип не лише можна, але і необхідно порушити, якщо збереження таємниці призведе до заподіяння шкоди як хворому, його родичам, так і суспільству загалом.

Швидкий плин життя, науково-технічний прогрес медицини породжують нові явища, які потребують своїх етичних гарантій. До таких віднесемо штучне запліднення, корекція статі, статус ембріона, евтаназія та інші.
2.Поняття, ознаки і функції правової культури медичних працівників. Виховання правової культури у медичних працівників.
1.Визначення поняття правової культури
Останніми роками в світі спостерігається зростання інтересу суспільствознавців, політиків, правознавців, журналістів і широкої громадськості до проблем політичної та правової культури. Це пов’язано, по-перше, із змінами менталітету населення західних країн, де за час, що минув після Другої світової війни, сталися істотні зміни в структурі політичних цінностей й орієнтації населення; по-друге, з необхідністю осмислення результатів соціально-політичних перетворень, що відбулися в країнах Східної Європи після падіння комуністичних режимів і завершення холодної війни, а також потребою прогнозування їх розвитку за умов пост-комуністичної модернізації та економічної і культурної глобалізації.

Правова культура — це особливе соціальне явище, яке може бути сприйняте як якісний правовий стан і особи, і суспільства, структурованого за різними підставами. Це система правових цінностей, що утворюються в ході розвитку суспільства і відображають прогресивні досягнення минулого і сьогодення.

Криза права, сучасної правової свідомості як важливої складової правової культури зумовлена загальною кризою суспільних відносин, з якої намагається вийти українське суспільство. В Україні відбувається процес девальвації права, його регулятивних чинників, спостерігається масова неповага до права, зневажливе ставлення до законодавства, правових норм, широких масштабів набули явища правового нігілізму, який заперечує цінність права, правових норм або проявляється у зневажливому ставленні до правових цінностей.

Як стверджує російський фахівець у галузі права А.В. Малько, залежно від носія правової культури розрізняють :

1) правову культуру суспільства;

2) правову культуру особи;

3) правову культуру професійної групи.
Правова культура професійної групи (в нашому випадку медичних працівників) — одна з форм правової культури, властива спільності людей, яка професійно займається медичною діяльністю, що вимагає спеціальної освіти і практичної підготовки.

Окрім того, правову культуру можна розглядати у вузькому та широкому значеннях . У широкому значенні правова культура — це різноманітний правовий досвід життєдіяльності суспільства, що включає в себе найсуттєвіші об’єктивовані, матеріалізовані результати суспіль-них, правових відносин, правової діяльності людей, правової практики інституційних і неінституційних структур щодо освоєння і творення правового буття, соціуму загалом..

У вузькому значенні правова культура є системою духовно-правових цінностей — правових знань, переконань, уявлень, світоглядно-правових орієнтацій, норм, традицій, що відображаються в правовій свідомості людей і органічно поєднані з соціально-правовою активністю, соціально-гуманістично-значущою діяльністю з освоєння, творення правового, суспільного буття.

Формуванню високого рівня правової культури та правової свідомості в галузі охорони здоров’я сприятимуть: утвердження в Україні базових загальнолюдських цінностей; провадження державної політики, в основу якої мають бути покладені права і свободи людини як найвищої суспільної цінності; посилення соціальної, гуманістичної спрямованості курсу реформ; зміцнення законодавчої бази трансформаційних перетворень на основі законодавчого забезпечення процесів суспільного розвитку; завершення правової реформи; посилення ролі держави у зміцненні законності та правопорядку, державної дисципліни; всебічний захист прав та інтересів особи, профілактика правопорушень, насамперед в економічній сфері; формування системи правової освіти та правового виховання населення, створення умов для правової самоосвіти громадян тощо.
2.Функції правової культури.
Функції правової культури — це основні напрямки досягнення правових цінностей — вітчизняних і світових.
Основними функціями правової культури є:
1) пізнавальна — засвоєння правової спадщини минулого сьогодення — вітчизняної та іноземної;

2) регулятивна — забезпечення ефективного функціонування всіх елементів правової системи і створення непохитного правопорядку;

3) нормативно - аксеологічна — оцінка поведінки особи, рівня розвитку законодавства, стану законності і правопорядку відповідно до норм права держави і міжнародних стандартів.
3.Ознаки правової культури.
Даючи визначення терміну «ознаки правової культури», слід сказати, що до цих ознак належать правові, соціальні і культурні явища та характеристики особи, соціальної групи чи суспільства, які дають нам змогу робити висновки про наявність (або відсутність) в них правової культури, ступінь її розвиненості та перспективи подальшого розвитку.
Ознаками правової культури є :
- відповідність права вимогам справедливості та свободи;

- рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, їх впевненість діяти відповідно до вимог правових приписів;

- рівень правотворчої та правореалізаційної культури;

- рівень якості роботи правоохоронних і правозастосовчих органів та посадових осіб;

- якість системи законодавства, певний рівень законності і правопорядку;

- правові знання, що охоплюють розуміння конкретних норм права;

- дані про державний устрій, призначення держави, політичну систему суспільства;

- престиж юридичної професії, авторитет і ступінь розвитку юридичної науки;

- участь громадян в управлінні державою, стан законності і правопорядку;

- форми і методи правового регулювання, якість роботи правоохоронних органів.
2.4.Виховання правової культури у медичних працівників.
Для підвищення рівня правосвідомості медичних працівниківє потреба у наданні їм ширших знань у політичній, соціальній і, зокрема, у правовій сфері. Це дозволяє збільшити ефективністьі якість надання лікувально-діагностичної допомоги пацієнтам, попередити лікарські помилки й професійні проступки і злочиний захистити інтереси як пацієнтів, так і медичних працівників, атакож ефективно функціонувати на основі впровадження новихформ організації роботи й взаємодії із іншими суб’єктами наданнямедичної допомоги і охорони здоров’я населення.

Професійна правова підготовка і культура працівників охорони здоров’я повинна бути вищою заправову освіту і культуру громадян, що звертаються за медичною допомогою. Але і сьогодні рівень правових знань у осіб медичного персоналу вкрай низький, а правова підготовка фахівців цієї сфери, якнайважливіша складова частина загальної професійної підготовки медиків, знаходиться в незадовільному стані. В цілому дані як юридичної, так і медичної науки та практики переконливо свідчать: чим вищий рівень правової культури медиків, тим краще виконуються ними професійні обов'язки, тим вища якість і ефективність медичної допомоги населенню, тим реальніше забезпечуються права і законні інтереси громадян у сфері охорони здоров'я.

Говорячи про необхідність одержання систематизованих правових знань, учасники наукового дослідження, зазначили, що найприйнятнішими формами юридичної підготовки більшість респондентів вважають спеціальний курс на кафедрах удосконалення лікарів і середніх медичних працівників – 46,7 %, спеціальний курс в медичних навчальних закладах – 40,2 %, іншіформи – 13,1 %.

На думку 29 % респондентів, знання з питань правового забез-печення при наданні медичної допомоги населенню медичні працівники повинні отримувати в навчальному закладі медичного профілю, 29 % – вказали на методичні рекомендації, 10 % – із спеціальної літератури, 8,1 % з нормативних документів органів управління охороною здоров'я, 23,9 % – з матеріалів конференцій, нарад, семінарів.

Викладене демонструє, що назріла потреба вводити до штатного розпису закладів охорони здоров'я посади заступників керівників з правових питань та юрисконсультів і готувати юристів для системи охорони здоров'я з числа медичних працівників як вищої, так і середньої ланки. Основними заходами щодо поліпшення правового забезпечення закладів охорони здоров'я мають, на думку співробітників закладів охорони здоров'я, стати:

– розробка пакету документів щодо правової регламентації медичної діяльності;

– навчання медичного персоналу, особливо лікарів, окремим правовим питанням різних галузей права;

– включення питань правового регулювання медичної діяльності в програми тестових іспитів при атестації і переатестації лікарів та середнього медичного персоналу;

– забезпечення надання медичної допомоги в чіткому правовому режимі.

Одним із напрямків поліпшення правової підготовки медиків було б запровадження у вищих медичних закладах викладання спеціальної навчальної дисципліни «Медичне право», яка передбачала б ознайомлення майбутніх медиків із правовими питаннями їх професійної діяльності та вивчення ними окремих галузей та інститутів права, норми яких безпосередньо чи опосередковано стосуються їх майбутньої професії.

Відповідно до Указу Президента України від 18 жовтня 2001 р. № 992/2001 розроблена і затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України програма правової освіти працівників охорони здоров'я.
3.Зв’язок і взаємодія лікарської етики і медичної деонтології з правовою культурою.
На медичну діяльність як морально-етичні, так і правові норми мають важливий вплив. Говорити про пріоритет тих чи інших недоцільно. Для підтвердження цієї позиції наводимо слова відомого хірурга академіка М. Амосова, який писав: "Потрібно довіряти совісті лікаря, оскільки жодні юридичні закони не можуть замінити її". Відповідь на цю заяву дав професор М. Шаргородський: "Звичайно, жодні юридичні закони не можуть замінити совісті лікаря, але і совість не може замінити юридичних законів по тій простій причині, що совість не у всіх є".

Норми моралі, норми-звичаї, корпоративні й інші норми взаємодіють із принципами і нормами права, знаходять у них одну з необхідних форм свого існування.

В Україні регулювання морально-етичних і деонтологічних аспектів медичної діяльності характеризується прийняттям низки документів: ЗУ «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992р. (стаття 76 «Присяга лікаря »); «Клятва лікаря України» (затверджена Указом Президента України 15 червня 1992 року), та іншими нормативно-правовими актами. Оіримуючи звання лікаря, випускник присягається «усі знання, сили та вміння віддавати справі охорони і поліпшення здоров'я людини, лікуванню і запобіганню захворюванням, надавати медичну допомогу всім, хто її потребує, зберігати лікарську таємницю, додержуватись правил професійної стики...». Цей акт містить усі важливі норми медичної етики і деонтологічні принципи, враховує міжнародний досвід та стичні норми клятви Гіппократа.

Дотримання норм права є моральний обов'язок громадянина, який визначається морально - етичною і правовою культурою суспільства. Правда, жодне суспільство в історії розвитку людства не досягло гармонії права і моралі.

Спільне у норм права і норм моралі полягає у тому, що вони:

1) діють у єдиному полі соціальних зв'язків, тобто є соціальними нормами;

2) переслідують спільну мету - встановлення і підтримання порядку в суспільстві;

3) мають однакове функціональне призначення - впливати на поведінку людей, регулювати їх відносини, формувати масштаби (еталони, стандарти) поведінки;

4) адресовані до всіх або до великої групи людей, тобто є правилами поведінки загального характеру;

5) мають єдину духовну природу, єдиний ціннісний стрижень - справедливість.

Взаємодія норм права і норм моралі в процесі правотворчості:
1. Норми права створюються з урахуванням норм моралі, що панують у суспільстві, виступають як формально (офіційно) визначена міра справедливості, і тому право в широкому розумінні є моральним явищем.

2. Норми права змінюються і розвиваються під впливом норм моралі.

3. Норми права скасовуються у разі невідповідності вимогам норм моралі, яка панує в суспільстві.

Вплив норм моралі на діяльність, пов'язану з реалізацією права:

1. Норми права оцінюються громадянином, який реалізує їх, із погляду моралі.

2. Норми права тлумачаться посадовою особою, яка здійснює правозастосовну діяльність, відповідно до норм моралі, що панують у суспільстві.

3. Правозастосовний процес, включаючи його останню стадію - прийняття правозастосовного акта, здійснюється з урахуванням норм моралі.

Вплив норм права на норми моралі:

1. Норми права сприяють затвердженню прогресивних моральних уявлень.

2. Норми права сприяють усуненню перепон на шляху розвитку нових моральних норм.

3. Норми права виступають як засоби охорони і захисту норм моралі.

Відмінності між нормами моралі і нормами права
за походженням:

Норма моралі - складається в суспільстві на основі уявлень людей про добро та зло, справедливість; існувала до виникнення держави;

Норма права - установлюється (закріплюється) державою як офіційна міра волі та справедливості; при первісному ладі не існувала;
за сферою дії

Мораль - регулює внутрішнє усвідомлення людиною своєї поведінки в усіх сферах суспільних відносин; не є інституціональною - не пов'язана з інститутами суспільства; створюється, поширюється і відмирає повільно протягом тривалого часу;

Право - регулює зовнішню форму поведінки людини в тих сферах суспільних відносин, що піддаються регулюванню; є інституціональною - діє в рамках соціальних інститутів; вступає в дію, здійснюється і скасовується офіційно, у суворо визначеному порядку та часі;
за ступенем деталізації

Мораль - виступає як узагальнене безособове правило поведінки у вигляді ідей і принципів (дотримуватися слова, бути чесним, справедливим тощо);

Право - є конкретним варіантом поведінки суб'єкта, в якому чітко визначені його юридичні права і обов'язки, як можливі та належні;
за формою вираження

Мораль - не закріплюється в спеціальних актах, міститься у свідомості людей; набуває обов'язкового значення в міру визнання більшістю членів суспільства;
Право - одержує закріплення в державних актах (законах, указах, постановах); після набуття законної сили стає обов'язковою для осіб, що знаходяться в сфері її дії;
за способом охорони від порушень

Мораль - дотримується добровільно, забезпечується внутрішнім переконанням, громадською думкою (результат - почуття сорому, каяття).

Право - забезпечується, крім інших способів, державним примусом, застосуванням заходів юридичної відповідальності (нерідко результат - обмеження в правах правопорушника, викликане застосуванням до нього санкцій закону).

Висновки

Проаналізувавши питання медичної етики, принципи медичної деонтології, можемо вказати на вимоги до лікарів, які вони повинні неухильно розвивати і вдосконалювати у собі. Це насамперед такі якості лікаря, як:

– постійно вдосконалювати професійні знання, мислення, пам’ять, спостережливість;

– професійне честолюбство;

– милосердність;

– володіння психологічною і психотерапевтичною культурою;

– оптимізм;

– виховання у собі терпимості, стійкості і витривалості;

– володіння мистецтвом слова;

– рішучість у прийнятті рішень, від яких залежать життя і здоров’я хворих;

– любов до людей і самозреченість;

– прагнення бути науковим співробітником, що розширяє можливості для творчості і наукового пошуку;

– зовнішній вигляд, манери, поведінка, які створюють сприятливі умови для лікування і співпраці між лікарем і пацієнтом.

Законодавство про біоетику в Україні ще слабо розвинуте. Беручи до уваги позитивний міжнародний досвід (Міжнародний кодекс медичної етики від 1949 р., Міжнародну клятву лікарів від 1948 р., Етичний кодекс російського лікаря від 1994 р. та інші), варто розробити і прийняти Медичний кодекс України, де б у Загальній частині можна було б закріпити основні засади медичної етики та кваліфікаційно-ділові і морально-етичні вимоги до окремих категорій працівників лікувально-профілактичних закладів.

Етичні гарантії є важливим фундаментом для реалізації конституційного права на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування. Жодні зміни і кризи у державі не повинні впливати на якість медичної допомоги і професійність виконання медиками свого найважливішого обов’язку – рятувати життя і лікувати хворих. Люди, які вирішили присвятити себе медицині, служінню народу, повинні пам’ятати про своє покликання і високу місію та відповідальність перед Богом і людьми.
Використана література

  1. Хміль І.Ю., Михайличенко Б.В., Артеменко О.І. Основи медичного законодавства України // Національний Медичний Університет ім.О.О.Богомольця. Кафедра судової медицини. – Київ – 2010р.

  2. Братанюк.Л.Є. Основи права і законодавства в охороні здоров’я. Підручник для мед. вузів 1-3 рівнів акредитації. Київ – 2010р.

  3. Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від19 листопада 1992 року //N 2801-XII зі змінами та доповненнями станом на 22.05.2008р.

  4. Указ Президента України «Про Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України» від 7 грудня 2000р.// N 1313/2000.

  5. Конституція України (зі змінами, внесеними згідно із Законом N 2952-VI ( 2952-17 ) від 01.02.2011, ВВР, 2011, N 10, ст.68).

  6. Цивільний Кодекс України від 16.01.2003р. (зі змінами та доповненнями станом на 22.12.2011р. ).

  7. Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992р.

  8. Постанова Кабінету Міністрів України від 11.07.2002 р. № 955 „Про затвердження Програми подання громадянам гарантованої державної безоплатної медичної допомоги". - Офіційний вісник України. - 2002. - № 28.

  9. Эльштейн Н.В. «Медицинская этика и современность». Клиническая медицина. - 2000. - T.78, N 11

  10. Деонтологія в медицині. Під ред. Б. В. Петровского. —М., 1988. - Т. 2. - С. 390

  11. Міжнародний кодекс медичної етики. // Лікар. — 1994. - № 4. - С. 47.

  12. Надюк 3. Управління якістю медичної допомоги та її доступність

для населення України // Вісник Національної академії

державного управління. – 2005. – № 3. – С. 255-256.

  1. Гладун З. С. Адміністративно-правове регулювання охорони здоров'я населення в Україні: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – С. 392.

  2. Медична газета “Здоров’я України“. – 2004. – № 6 (91). – С. 6

  3. Етичний кодекс лікаря України. ( Прийнятий та підписанийна Всеукраїнському з’їзді лікарських організацій та X З’їзді Всеукраїнського лікарського товариства (ВУЛТ) в м. Євпаторії 27 вересня 2009 року ).




Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации