Реферат-Життєвий та творчий шлях Віктора Домонтовича - файл n1.doc

Реферат-Життєвий та творчий шлях Віктора Домонтовича
скачать (108.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc109kb.21.10.2012 12:50скачать

n1.doc

РЕФЕРАТ

Творчість Віктора Домонтовича

Зміст

  1. Біографія

  2. Розвідницька діяльність

  3. Літературна діяльність

  4. Використана література.



Біографія

Віктор Платонович Петров народився 10 жовтня 1894 р. В Катери-нославі. В офіційних радянських автобіографіях він писав — «у родині вчителя», але це був один з численних евфемізмів, продиктованих обставинами. Насправді Платон Петров — «священникъ Тюремной («Скорбященской») церкви города Екатеринослава». Священиком був і дід — «больничной Церкви Екатеринославскихъ Богоугодныхъ заведений Дъячекъ Мефодий Наумовъ Петровъ». Реконструкція біографії Віктора Петрова-Домонтовича, одного з класиків української літератури ХХ століття, може бути свідченням фатального безпам’ятства нашої культури: немає документів, немає письмових свідчень, тут ми неминуче вступаємо в коло здогадів, пересудів і пліток — принаймні останніх таки не бракує. Пресловуте розвідництво, на жаль, викликає чи не більший інтерес, ніж все інше.

Дитинство Петрова пройшло в Одесі, про яку він згадує в одному з листів до Софії Зерової (від 18 квітня 1955 року): «Когда-то в детстве — это было в Одессе, был первый весенний солнечный день, а улицы были завалены снегом, снег таял, бежала вода…В это день я пришел домой с опозданием , и мне, следует думать, изрядно влетело, но день был прекрасный, и никогда потом, вероятно, никакое море и ни одно высокогорное озеро не были так прекрасны. Как эта струящаяся вдоль тротуара вода от талого снега…»

В 1913 р. він закінчив Холмську чоловічу гімназію і вступив на історіко-філологічний факультет Київського університету, який закінчив в 1918 р. Одним з його викладачів, який справив вплив на Петрова був Володимир Перетц.

Петров отримав срібну медаль за свою дипломну роботу «Н. М. Язы-ков, поэт пушкинской плеяды. Жизнь и творчество» і залишився в університеті як професорський стипендіат (1917-1920).

В 1920-ті роки Петров належав до кола неокласиків. В ці роки він познайомився з дружиною Миколи Зерова — Софією Зеровою - з якою у нього починається роман.

У зруйнованому Києві років громадянської війни для наукових студій надто багато чого бракувало. Петров, як свідчить заповнений ним «трудовий список» (опублікований 1992 р. Сергієм Білоконем у книжці В. Петрова «Діячі української культури — жертви більшовицького терору»), впродовж 1918-1921 рр. змушений був 15 разів міняти роботу. Він викладав у школах та на різноманітних курсах, був навіть «членом колегії об’єднання дитбудинків Лук’янівки при губсобезі», а голодного 1921/22 навчального року «завідувачем Горобіївської семирічної школи Канівського повіту». Наступного навчального року Віктор Петров з’явився в Баришівці.

В 1930 р. Петров отримав докторат за дослідження «Пантелеймон Куліш у пятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість».

У січні 1941 р. Петрова було призначено директором академічного Інституту українського фольклору, з початком війни разом з академічною елітою евакуюється до Уфи. Втім евакуація виявилася нетривалою, директора інституту й кандидата в члени-кореспонденти АН УРСР визначили за необхідне терміново мобілізувати, як написав Петров в автобіографій, «в ряды Красной Армии».

В 1941 р. науковець знаходився в окупованому німцями Харкові, видавав часопис «Український Засів». В кінці війни Петров опинився в Німеччині. Там він був одним із засновників Мистецького українського руху. Знаходячись в еміграції, Петров в 1947—1949 рр. викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені. 18 квітня 1949 р. Петров зник з Мюнхена, але виявилось, що він перебував у СРСР…

… Після зникнення Віктора Петрова українські видання оголосили розшук: „Прохаємо всіх, хто знав би що-небудь про долю відомого вченого професора доктора Віктора Петрова повідомити листовно Редакцію нашого часопису. Професор Петров вийшов дня 18 квітня 1949 року о 19.30 годині зі свого мешкання при вул. Файліч-штрассе 12.ІІ. в Мюнхені – до поїзду на Мітенвальд. В таборі Мітенвальд, куди він вибирався, його немає”. Наукове Товариство ім.Шевченка та Українського вільного університету зверталося до німецької та американської окупаційної влади, а також до Центрального представництва української еміграції з проханням про пошуки по таборах переміщених осіб.

Вважаючи, що Віктора Петрова немає у живих, Юрій Шевельов (Юрій Шерех) у спогадах назвав Петрова „найбільшою інтелектуальною постаттю серед української еміграції, один із дуже небагатьох, хто міг би сказати своє слово в розвитку світової думки”…

Біографія ніби структурується за законами композиційного обрамлення. Віктор Петров — знову співробітник Інституту археології Академії наук (1956 р.). Але… на посаді завідувача архіву, людини без вчених звань і ступенів. Про повернення ступеня доктора наук клопочуться друзі, академік Рильський пише листа до ВАКу. Але марно. Віктора Петрова навіть несподівано нагородили 1965 року радянським орденом, визнали розвідницькі заслуги, а от наукових підтверджувати не хотіли. І врешті знову трагікомічний епізод, яким так багата ця біографія: 1966 Петров мусить заново захищати кандидатську дисертацію. Захист за сукупністю праць на здобуття вченого ступення кандидата філологічних наук (автореферат називався узагальнено : «Язык. Этнос. Фольклор») був успішним . Вчена рада, усвідомлюючи, що перед нею не титулований академік, проголосувала за присудження ступення доктора. Це було нарешті визнання — знов-таки забарвлене гіркою іронією.

Віктор Петров помер 1969 р. і був похований у Києві на Лук’янівсько-му військовому цвинтарі…

Розвідницька діяльність


Біографія Петрова цікава тим, що, судячи з усього, він починаючи з 30х років співпрацював з радянською розвідкою. Під час сталінських репресій Петров продовжував працювати науковцем в той час, як його колишні колеги — неокласики були заарештовані. Відомо, що він знаходився в окупованому німцями Харкові і носив німецький офіцерський мундир. Крім того, його раптове зникнення з української еміграції в Мюнхені і знаходження після того в Москві дають підстави говорити про таку співпрацю. Пізніше Петров навіть отримає офіційну нагороду за свої дії під час війни.

Літературна діяльність


Жанр романізованої біографії започаткував в українській модерній прозі Віктор Петров — і своє власне життя він, здається, теж вибудовував, дбаючи про певну сюжетну довершеність. У кожному разі, для майбутніх істориків літератури, читачів і шанувальників він залишив багато прецікавих психологічних загадок і несподіванок у тій складній фабулі, яка розгорталася на тлі не надто сприятливих обставин української дійсності 20-60 років. В особистій долі письменника відображалися чи не всі основні колізії, які акцентуються в його прозі. Людина рубежі епох, на середохресті різних культурних орієнтацій, людина кризової доби, котрій, як зізнається одна з героїнь Домонтовича, навіть подобається ходити по канату. Парадоксальність стає майже життєвим і творчим принципом. Талановитий і різнобічний вчений, незрівнянний ерудит, один із найяскравіших українських інтелектуалів ХХ сторіччя Домонтович, однак, у своїх романах демонструє обмеженість і несамодостатність інтелектуального пошуку й раціонального знання, розкриває ірраціональність історії й людської поведінки. Розвідник, таємний агент, він змушений жити на вістрі повсякчасної небезпеки, у ситуації, коли життя стає грою, а ставкою у грі є саме життя. Енкаведист, що цілком органічно почувався у середовищі українських письменників-емігрантів. Радянський агент, нагороджений за сумлінну службу високим орденом Великої Вітчизняної війни першого ступеня — і водночас автор однієї з найгостріших книг про злочинну сутність радянської системи «Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору».

Його художні твори виходили за підписом В. Домонтовича, філософські — за підписом Віктор Бера, а літературознавчі, етнографічні, антропологічні — за підписом Віктор Петрова.

Віктор Петров був близьким до групи неокласиків в 20-ті роки. Саме в цей час він написав більшість своїх художніх творів під псевдонімом В. Домонтовича. Твори Петрова в багатьох аспектах перекликаються з ідеями екзистенціалістів. При тому, що Петров був агентом НКВС-КДБ жоден з його літературних творів не був написаний у стилі соціалістичного реалізму. Петров був близьким з багатьма відомими письменниками та науковцями свого часу: Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Юрієм Шевельовим та Михайлом Брайчевським.

Як і інші неокласики,Петров цікавився французьким та російським символізмом, водночас його захоплює і досвід німецького експресіонізму. Перші публікації В. Петрова, що вийшли 1918 р. в київському «Голосе жизни», присвячені впливом Ф. Достоєвського на творчість Д. Мережковського та поезії О. Блока.

«Друга половина десятих років пройшла під знаком захоплення бароко», — писав автор «Болотяної Лукрози». Це захоплення стосувалося й архітектури, й малярства, і літератури — воно лишило, знаємо, глибокий слід в українському письменстві 20-х років, у поезії Зерова, Рильського, Бажана… Петров згадує про складові цього «культу»: «нарбутівські барочні стилізації», «студії й доповіді Ф. Ерстена», «мандрівки по Печерську й Подолу в розшуках барочних пам’яток»

У 20-ті роки тривалим захопленням Петрова став Сковорода, якому присвячено цілу низку статей.

Творчість В. Домонтовича 20-40-х років не мала нічого спільного з соціалістичним реалізмом. Одним з улюблених його жанрів була романізована біографія („Аліна і Костомаров”, „Франсуа Війон”, „Самот-ній мандрівник” та інші). Життя самого письменника могло б стати блиску-чим сюжетом біографічного роману.

Баришівський період (час коли Петров виклав у школі в Баришівці) можна назвати другим етапом формування неокласичного кола (важливістю цього етапу для постання групи акцентують у спогадах і Віктора Петрова, і Юрій Клена) — саме тут зблизились естетичні й творчі позиції митців, тут зав’язалась дружба Віктора Петрова з Миколою Зеровим, тут він заприязнився з Павлом Филиповичем, який часто відвідував містечко, маючи в ньому рідню. Неокласикам відкрився інший вимір «архаїки українського бароко». «Чинбарська Баришівка, — писав Віктор Домонтович, — це ж відкриті двері в бароко, в український XVII вік». Неокласицизм, в концепції Петрова-Домонтовича, був не організаційною цілістю, а насамперед дружбою й «духовною одністю»: «Ще в Києві почалася співпраця й приятелювання Зерова й Филиповича. Року 1920 перекрестилися життєві шляхи Юрій Клена й Зерова. Року 1923 я, волею долі, опинився в Баришівці. З поворотом до Києва р.1923 і з переїздом восени того ж року Рильського з Романівки зав’язалася наша дружба з ним. Дещо пізніше приїхав з Кам’янця Мих. Драй-Хмара. З цим коло було завершено».  

Органічним середовищем Віктора Петрова в українській літературі були неокласики. У „Болотяній Лукрозі” В. Домонтович підкреслював, що гроно „неокласиків” ніколи не було організацією і членів гуртка зв’язувала тільки дружба. Не було в творах гронівців і стилістичної єдності. Неокласиків об’єднувала висока інтелігентність. Їх повітрям була світова культура... „Вони були наскрізь урбаністичні, але їхній urbs їх не приймав, бо він був російський; вони писали мовою села, якого вони не могли прийняти. На своїй батьківщині вони були як Овідій у дикому дакійському засланні:

 

В краю, де цілий рік негода та зима,

Та моря тужний рев, та варвари довкола...

Убогий, дикий край!

і вони передчували своє майбутнє:

копита б’ють по кризі,

Вривається сармат і все руйнує вкрай,

І бранців лавами вигонить за Дунай.

 

                                            (Микола Зеров)”
У дебютному оповіданні Домонтовича «Розмови Екегартові з Карлом Гоцці» (1924) було протиставлено двох визначальних для багатьох пізніших творів Домонтовича персонажів — ентузіастичного діяча-перетворювача, засліпленого у своїй фантастичній цілеспрямованості, — й уважного до конкретних виявів невигаданого життя, до прекрасної в своїй завершеності хвилини спостерігача, аналітика, що скептично ставиться до неперевірених досвідом, кимось нав’язуваних умоглядних теорій, які треба сприймати на віру. Ця опозиція ентуазістичності й скептицизму особливо випрозорена у романі «Без ґрунту» та в оповіданні «Апостоли». Перший роман Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» (1928) можна прочитати як захопливий і доволі екстраваґантний любовний роман. Але водночас це й роман про ірраціональність історії, про зміну культурних орієнтацій і про трагічну розколотість лю-дини, якій випало жити у кризову добу. Проблема зміни культурно-історич-них епох інтерпретується тут, зокрема, як проблема стилю. Стилю життя, побуту, людських взаємин, навіть і стилю кохання. Текст роману сприймається як простір гри. Настанова на гру заявлена уже в назві. Кошлатих іграшкових ведмедиків шістнадцятирічна Зина любить не так через сентиментальні спогади про дитинство, як через можливість змоделювати у взаєминах з цими безмовними істотами ситуацію владної зверхності, свавільної непокори, виходу за межі дозволеного. Ставлення до іграшкових звірят перенесено й на людей. Інженер-хімік Іполит Миколайович Варецький, один з численних у прозі Домонтовича вчених-раціоналістів, потрапляє в благопристойну родину радянського урядовця Тихменєва у ролі репетитора. Але його стосунки з дівчатами складаються так, що швидше він сам стає покірним учнем, навіть слухняною іграшкою, якою маніпулює Зина. Кохання, шлюб, взаємини чоловіка й жінки трактуються як явище стилю і тому пов’язані зі стилем цілої епохи. Радше чуття форми визначає ідеологічні настанови, ніж навпаки. Критика сприйняла „Дівчину з ведмедиком” байдуже, хоча й не цькувала. Рецензенти трьох книжок Домонтовича, виданих у Києві протягом 1928-1930-го років „одностайно нападають на ці видання за їхній еротизм...”

Петров, не переставши писати художні твори, публікувати їх обачно припинив.

Написаний наступного року роман «Доктор Серафікус» було опубліковано аж у 1947, в Німеччині. Можна сказати, що одним із сюжетів роману є утвердження й торжество формалізму як стилю мистецтва й стилю життя. Василь Хрисанфович Комаха постає уособленням «заперечного біологізму», конкретизованого через низку деталей. Йдеться насамперед про заперечення тілесного кохання, материнства, про жінко боязнь і гомосексуалізм. Заперечується й природа, від якої дивак Комаха дистанціюється у своїй професорській келії так старанно, що не зважується навіть відчиняти вікна, а спроба поїхати десь відпочити завершується цілковитою катастрофою — панічною боязню «чужого» простору і втечею в обжиті стіни. Нарешті йдеться і про втрату універсалізму, будь-якої концептуальності в науці, яка «втратила свою вагу в системі світогляду». Так що Комаха-Серафікус, професор-психолог (!) боїться й всіляко уникає людей, не має жодного інтересу до їхнього індивідуального досвіду. Його науковий пошук зосереджується на дрібних частково-стях і примітковій діяльності.

1928 року, у час завершення знаменитої літературної дискусії, на чолі якої стояв Микола Хвильовий, час самоліквідування ВАПЛІТЕ, а також виходу у харківській „Книгоспільці” роману Валер’яна Підмогильного „Місто”, в київському „Сяйві” з’явився перший роман Віктора Петрова „Дівчина з ведмедиком”, підписаний ім’ям В. Домонтовича.

Обираючи сюжети своїх романізованих біографій, Домонтович цікавиться переломними, кризовими історичними періодами, складними, роздвоєними, непересічними особистостями, тими, хто «випадає» зі свого часу, випереджає його чи йому протистоїть. Цей жанр приваблював можливістю синтезу, поєднання елементів наукового й художнього дискурсу. «Аліна й Костомаров» (1929) та «Романи Куліша» (1930) — це твори, написані на основі матеріалів, зібраних Віктором Петровим для дисертаційного дослідження про Куліша. Саме тут виразно окреслилася тема алієнації, безґрунтянства, особливо важлива для його наступних романів. Пантелеймон Куліш — це «піонер з сокирою важкою» у безлюдній пущі, це національний пророк без нації, громадський діяч та ідеолог без громадянства. Самопочуття людини, яка, за автохарактеристикою самого Куліша, «зійшла з рейок», опинилася на марґінесі епохи, — дуже цікаве й близьке людині рубежу 20-30-тих років, модерністові, що мусить якось адаптуватися до соцреалістичної епохи. Куліш суперечливий і непослідовний, це «людина без синтезу». Під пером Домонтовича Кулішева біографія також стає варіантом любовного роману. Авторові цікаво через стосунки свого персонажа з жінками, через його «педагогічну еротику» аналізувати психологічну й ідеологічну роздвоєність Куліша, половинчатість, компромісність тощо.

Незавершеною зосталася романізована біографія Марка Вовчка «Мовчуще божество». Але й попри незавершеність, це один з найцікавіших текстів у прозі Домонтовича. «Жоржзандизм» Марка Вовчка якось не вписувався у канонічний портрет борця з кріпацькою неволею й збирача фольклорних скарбів. Домонтович робить чи не єдину спробу демонструвати, розчаклувати / оживити іконописний образ. Марко Вовчок, цей «Моцарт любовних історій» 60-тих років, легко долала умовності патріархального суспільства. Чи не кожен з чоловіків (і то видатних чоловіків-сучасників!), що були в неї закохані, бажав, аби ця незвичайна жінка належала лише йому. «Вона ж, — пише Домонтович, — бажала належати лише собі».

Розвиваючи мотиви «Дівчини з ведмедиком», автор і в «Мовчущому божестві», і в «Романах Куліша», і в повісті «Аліна і Костомаров» намагається простежити, як, через які чинники стиль епохи впливає на стиль почуттів, взаємин, любовних стосунків. Між іншим, такий аналіз «механізму» кохання також служить руйнуванню романтичного стереотипу божественної, вічної, невмирущої любові. У Домонтовича кохання стає частиною дискурсу, однією з мовних практик. Мова, існуючі мовні засоби й загальноприйняті риторичні закони значною мірою визначають параметри любовного почуття, стиль, зовнішню форму любовного роману.

Наприкінці 20-х років Домонтович-прозаїк постає вже визнаним автором.

Він писав і з етнографії, і з літератури, і з філософії, проте написане часто не друкував. В короткій автобіографії, поданій 1945 року до Укра-їнського Вільного Університету, Петров зазначив, що є автором „до 200 друкованих праць”

Для Петрова загрозливі сигнали пролунали вже у 1928 році, коли розпочався нищівний наступ на Академію наук, де він мав впливову посаду. Цей рік проходив під знаком „викриття” Сергія Єфремова, дещо пізніше почалося „викриття” Кримського, в якому, за офіційною інформацією, взяв участь Петров, запланувавши велику статтю чи навіть брошуру, „Науково-політична діяльність А. Кримського”, але не дописав і не видрукував її.

  Усний виступ проти Кримського, очевидно, не переконав владу в лояльності Петрова. 1929 року, згадувала Полонська-Василенко, Петров отримав запрошення на з’їзд філологів до Праги, але Народний комісаріат освіти не дав дозволу на подорож.

Після реорганізації АН з 1933 по 1942 він працював науковим співробітником та завідуючим відділом ІІМК – ІА УССР.

  Ймовірно, в цей час почалася співпраця Петрова з органами. Він друкує кон’юнктурні статті російською мовою на зразок „Буржуазна фольклористика і проблема стадіальності”,де перевтілюючись на пролетарського ортодокса імітує пафос „марксистсько-ленінської методології”.

  За спогадами Н. Полонської-Василенко, після 1939 р. Петров з’являвся в наукових відрядженнях у Львові і після смерті академіка Ю. Соколова в січні 1941 року Петрова призначили директором Інституту фольклору” . На цій посаді він організовує евакуацію інституту на Схід, сам невдовзі опинився в окупованому німцями Харкові, напевне, в ролі радянського шпигуна. Редагував „Український засів”, у якому в 1942-1943 роках надрукував роман „Без грунту”. Мотив безґрунтянства — один з наскрізних у Домонтовича. І герої цього роману власне безґрунтянства здебільшого усвідомлюють. Оповідач — мистецтвознавець Ростислав Михайлович мандрує епохами й стилями, як колись мандрували в пошуках нових земель. Власну незакоріненість у будь-який ґрунт цей інтелектуал пояснює багатьма причинами. По-перше, він людина міста, втратив ті «могутні інстинкти зв’язку з місцем, з землею, з ґрунтом», які були властиві патріархальній людині попередніх поколінь. Місце народження перетворилося тепер лише в рядок анкети, а природу воліють спостерігати з тераси ресторану або в міському парку. Але най значущіша ознака убогості часу — це, очевидно, втрата зв’язку з Богом. Варязьку церкву, шедевр геніального архітектора й художника Линника, планується або зрівняти з землею, або віддати під складські приміщення. Ентузіасти добиваються для собору статусу пам’ятки культури і вбачають у тому високу місію. Але, нагадує Ростислав Михайлович, із сакральної перспективи поява у соборі крамаря з діжкою чи екскурсовода з указкою — однаково гріховні. Храм перестав бути місцем спілкування людини з Богом, вона втратила зв’язок з абсолютом і, полишена на саму себе, забула міру дріб’язкового й величного, звикла жити в хаосі й невпорядкованості дисгармонійного світу.

Сорокові роки явили нові іпостать його творчості — іпостать філософа, історіософа Віктора Бера. Хоча не слід забувати, історіософські погляди, сформульовані Петровим-Бером у численних статтях цього періоду, ґрунтувалися на його концепціях 20-30-х років, концепціях неокласиків, які зазнали значного впливу ідей Освальда Шпенґлера, Миколи Бердяєва.

У сорокові роки Петров цікавиться концепціями французького екзи-стенціоналізму, роздумує про самопочуття людини, яку силою випхано в якийсь незнайомий «присмерковий» світ, у іншу епоху, до якої вона почувається не приналежною. Тривога і страх — ось ті стани, які фіксує й аналізує Петров-Бер. Він простежує еволюцію страху в різні культурно-історичні епохи, зокрема у зв’язку з втратою віри в прогрес і прийдешній «золотий вік» історії.

Найважливіший художній текст для осягнення колізій віри / раціоналізму в творчості Петрова-Домонтовича — це оповідання «Апостоли». Між ен-тузіастичним діячем Петром і скептичним спостерігачем-аналітиком Хомою автор — у перспективі оповідної структури — підтримує своїм авторитетом таки позицію останнього. Звернувшись до широкого контексту творчості письменника, можна побачити, що він часто демонструє трагічні наслідки ситуації, коли людина бере на себе функції Бога. Фантастичний Петро бореться за статус першого з-поміж апостолів, він бездумно і без тривожно приймає Ісусове вчення, він навіть у пориві гніву підіймає меч на захист учителя але його віра не витримує іспиту поразкою. Ця віра живиться оптимістичною певністю в майбутній перемозі й винагороді. Натомість апостол Хома у Домонтовича — скептик і людина кризи, він хотів би проіспитувати віру розумом, інтелектом, одержати логічні докази метафізичних істин. «У нього не було наївної і щирої , по-дитячому радісної, безпосередньої віри, як у Петра. Замість славити, він перевіряв. Замість дивуватися, перепитував. Зіставляв. З’ясо-вував». У своїй роздвоєності й сумнівах Хома, щонайменше, чесний і відповідальний — відповідальний за наслідки власного і тільки власного вибору. Чи може «людина одночасно мати дві віри? Чи може вона вірити й не вірити разом?» Чи можлива віра в ситуації кризи, безсилля, поразки? Після смерті Бога? Принаймні Хома, на відміну від Петра, демонструє можливість і такої віри.

Соломія Павличко якось зауважила, що цей письменник «загалом страшенно любив тему масок, гри, текстів-шифрів. Зашифровування було формою саморефлексії». Хоча Петров ніби ніколи не був зааганжований злобою дня і не брав участь у численних дискусіях, у його виважених і безсторонніх наукових розвідках часом можна відчитати (дешифрувати) чи не гостріші політичні пасажі, ніж у пристрасних партійних публіцистів.

  До найвищих осягнень Домонтовича і до найкращих зразків україн-ської новели належать його „Апостоли”, „Помста” та „Приборканий гайдамака”.

  У філософії Віктора Петрова часто відчитується біографічний підтекст. А в його біографії по-своєму заломлюються найсуттєвіші екзистенцій ні проблеми цілого покоління, відображаються зміст і сенс історичної епохи. Віктор Петров констатував, що сучасна людина «числить за собою кілька життєписів» і «тотожність імені більше не відповідає зламам етапів». Заповнюючи свою власну анкету, він відчував це безпосередньо. Щось замовчувалося, щось недоговорювалося, творився текст, ближчий до фікційного авторського сюжету, ніж до автентичного документа, що ґрунтується на точності фактів і дат.

У першому виданні УРЕ немає статей ні про В. Домонтовича, ні про В. Петрова, в другому, 1982, є кілька рядків про Петрова. Окремої статті про Домонтовича, взагалі, немає. Не існує Домонтовича і в бібліографічному покажчику „Українські письменники” під редакцією Є. Кирилюка (1963), а також в „Історії української літератури” 1988 р. (одного разу серед літературознавців згадується Петров). Тільки в „Історії української літератури” 1970 р., під редакцією С. Крижанівського, двічі названий В. Домонтович у переліку безвартісних письменників, що, ніби, вдавалися до „вульгарно-міщанського вирішення складних морально-естетичних проблем”

1988 року видавництво „Сучасність” в Нью-Йорку видрукувало три томи прози В. Петрова (упорядник - відомий вчений, літературознавець Юрій Шевельов), зазначивши ім’я автора як „В. Домонтович”.

1999 року видавництво „Критика” першим в Україні перевидало два романи одного з найвизначніших українських прозаїків ХХ століття В.До-монтовича – „Доктор Серафікус” і „Без грунту”. До другого тому вибраних творів В. Домонтовича увійшли „Дівчина з ведмедиком та найкращі опо-відання й нариси різних років.

Він був одним з тих небагатьох митців цього періоду, хто зміг зостатися не приналежним до соцреалізму, хто ніколи не писав всупереч своїм естетичним настановам. Він був одним з найглибших і найчесніших українських мислителів, який свою концепцію замкнених культурно-історичних епох, своє заперечення прогресу відстоював протягом кількох десятиліть, не спокусившись жодними компромісами з панівною марксистсько-ленінською ідеологією. Він зумів за найнесприятливіших умов зостатися оригінальним вченим, дослідником, знайти можливість само реалізуватися в науці. Врешті, крізь все життя, засвідчуючи й формуючи його цілісність, було пронесено велике кохання.

Петров-Домонтович, як і деякі з його героїв, сповідував, якщо скористатися визначенням з роману «Без ґрунту» , такий собі інтелектуальний вага-бондизм, волоцюжництво, щоразу шукаючи «епоху, де б душею відпочити» від неприйнятної реальності. Тішачись у цих свої мандрах — українське бароко, німецький романтизм, трипільська культура, французький постімпресіонізм… — безліччю відкриттів, він міг сподіватися, що такі ж інтелектуальні бродяги, шукачі загублених у часі скарбів, натраплять і на розкидані в малодоступних виданнях його власні тексти…

„Метаморфози” Віктора Петрова не завершуються. Він залиша-ється... своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури.

По-моєму закономірно, що спадщина Петрова-Домонтовича викликала пильний інтерес лише в 90-ті роки минулого століття. Річ навіть не тільки в політичній кон’юнктурі, річ в тому, що не модерній культурі він просто не був потрібен, не вписувався ні в які матриці й моделі. І так само закономірно, що нині він стає знаковою постаттю.
Використана література

  1. Віктор Домонтович: Вибрані твори. — Київ, 2008.

  2. С. Д. Павличко «Теорія літератури», К.: Основи 2002

  3. В. Агеєва «Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича», К.: Факт 2007

  4. І. Фізер "Український Фуко чи французький Петров? Разюча схожість двох історіософів"// Наукові записки Національного університету "Києво-Могилянська Академія". - Т. 17: Філологія. - К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська Академія", 1999

  5. М. Брайчевський "В. П. Петров - учений-універсал"// Слово і час. - 2002.


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации