Галушко В.П. Артиш В.І Світове сільське господарство та продовольчі ресурси - файл n1.doc

Галушко В.П. Артиш В.І Світове сільське господарство та продовольчі ресурси
скачать (359.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc360kb.21.10.2012 19:54скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5




НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Навчально-науковий інститут бізнесу

Галушко В.П.

Артиш В.І.

СВІТОВЕ СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ПРОДОВОЛЬЧІ РЕСУРСИ

Навчальний посібник

КИЇВ – 2008

Передмова




На ринкових засадах перебудова економіки України супроводжується дедалі глибшим залученням нашої країни до світового економічного простору, активізацією її зовнішньоекономічної діяльності. Економічні стосунки з іншими країнами стають дедалі ширшими й різноманітними. Перед Україною відкриваються сприятливі перспективи посилити ефективність власної економіки за рахунок оптимального використання переваг міжнародного територіального поділу праці.

У процесі вивчення дисципліни “Світове сільське господарство та продовольчі ресурси” є опанування студентами системи певних теоретичних знань і практичних навичок. Предмет дослідження – це основні об’єктивні закономірності розвитку світових аграрних відносин та організація раціонального виробництва на підприємствах різного типу.

Мета навчальної дисципліни “Світове сільське господарство та продовольчі ресурси” – допомагати майбутнім фахівцям набути навиків системного пошуку шляхів взаємовигідного співробітництва партнерів на зовнішньому ринку.

Задача курсу “Світове сільське господарство та продовольчі ресурси” підпорядкована реалізації поставленої мети шляхом поетапного і послідовного вирішення таких завдань: розширення зовнішньоекономічних зв’язків України в умовах реформування сільського господарства на основі ринкових відносин; можливості виходу сільськогосподарських підприємств на зовнішні ринки; набуття знань про соціально-економічні проблеми світового господарства; опанування методикою аналізу стану світової господарської системи та окремих її складових; вміння визначити місце в ній окремої країни, регіону та рівня їх зовнішньоекономічної діяльності.

Тому для підготовки висококваліфікованих спеціалістів виникає необхідність поєднання вивчення економіки сільського господарства України з пізнанням основних проблем розвитку світового сільського господарства як в розрізі окремих країн, окремих регіонів світу, так міждержавних об’єднань із метою можливості використання передового досвіду ведення сільськогосподарського виробництва у нашій країні. Звідси завдання курсу “Світове сільське господарство та продовольчі ресурси”: формування у студентів знань основних закономірностей розвитку світового сільського господарства, уміння аналізувати сучасний стан і оцінювати перспективи його подальшого розвитку; визначення рівня розвитку національних економік сільського господарства; розробка методів та шляхів використання досвіду зарубіжних країн у вирішенні проблем економічного розвитку сільського господарства України.

Знайомство з основними законами та закономірностями світогосподарських зв’язків сприятиме формуванню у майбутніх менеджерів навиків підприємництва та ділового спілкування з іноземними партнерами, розвитку вміння аналізувати, узагальнювати і робити висновки.

РОЗДІЛ І. Предмет, метод та завдання курсу “Світове сільське господарство та продовольчі ресурси”




1.1. Предмет дисципліни “Світове сільське господарство та продовольчі ресурси”
У процесі вивчення дисципліни “Економіка світового сільського господарства” є опанування студентами системи певних теоретичних знань і практичних навичок. Предмет дослідження – це основні об’єктивні закономірності розвитку світових аграрних відносин та організація раціонального виробництва на підприємствах різного типу.

Мета навчальної дисципліни “Економіка світового сільського господарства” – допомагати майбутнім фахівцям набути навиків системного пошуку шляхів взаємовигідного співробітництва партнерів на зовнішньому ринку.

Задача курсу “Економіка світового сільського господарства” підпорядкована реалізації поставленої мети шляхом поетапного і послідовного вирішення таких завдань: розширення зовнішньоекономічних зв’язків України в умовах реформування сільського господарства на основі ринкових відносин; можливості виходу сільськогосподарських підприємств на зовнішні ринки; набуття знань про соціально-економічні проблеми світового господарства; опанування методикою аналізу стану світової господарської системи та окремих її складових; вміння визначити місце в ній окремої країни, регіону та рівня їх зовнішньоекономічної діяльності.

Для підготовки висококваліфікованих спеціалістів виникає необхідність поєднання вивчення економіки світового сільського господарства України з пізнанням основних проблем розвитку світового сільського господарства як в розрізі окремих країн, окремих регіонів світу, так і міждержавних об’єднань із метою можливості використання передового досвіду ведення сільськогосподарського виробництва у нашій країні. Тому завдання курсу “Економіка світового сільського господарства”: формування у студентів знань основних закономірностей розвитку світового сільського господарства, уміння аналізувати сучасний стан і оцінювати перспективи його подальшого розвитку; визначення рівня розвитку національних економік сільського господарства; розробка методів та шляхів використання досвіду зарубіжних країн у вирішенні проблем економічного розвитку сільського господарства України.

1.2. Світове господарство та міжнародний ринок
Сам факт існування відкритих економік породжує інший феномен — світове господарство як системну цілісність та динамічний організм. Світове господарство є своєрідним середовищем, у якому відбуваються міжнародні економічні зв’язки між країнами та будь-яка міжнародна економічна активність підприємницьких структур, а також окремих людей. Але таке пояснення, яке стосується механічної сторони справи — простого розширення сфери економічної діяльності, — не вичерпує сутності предмета. Важливо враховувати й те, що світове господарство є формою організації на якісно вищому рівні ринкової та коопераційної системи. Нарешті, можна казати і про те, що саме в такому міжнародному масштабі виникають нові можливості реалізації усіх наявних ресурсів та факторів суспільного виробництва і головного з них: людського потенціалу, творчих здібностей.

Повномасштабне входження України до системи світового господарства на вигідних для неї умовах має сприяти розвиткові ринкових інститутів, виробничої та банківсько-кредитної сфер, стимулювати науково-дослідницьку, інноваційну діяльність, інформаційний обмін із зовнішнім оточенням.

У практичному ж контексті, визначаючи основні критерії організації міжнародної економічної діяльності в країні та способи адаптації до умов світового господарства, необхідно виходити з об’єктивної оцінки його природи, поточного стану та тенденцій.

Світове господарство — це динамічна система взаємозв’язаних національних економік та відносин між належними до них суб’єктами економічного життя, яка діє на принципах міжнародного поділу праці та охоплює усі стадії циклу економічного відтворення. Світове господарство реалізується в різноманітних формах міжнародної економічної діяльності, які відповідають економічним інтересам підприємницьких та державних структур.

Динамізм цієї системи зумовлюється чинниками історичного розвитку — еволюцією соціально-економічних механізмів, на-
уково-технічним прогресом, кількісним збільшенням валових обсягів світового виробництва та міжнародного обміну, свідомою політикою, яка спрямовується на створення умов міжнародного співробітництва.

Вважається, що як органічна єдність, до якої належать усі регіони та країни, світове господарство почало складатися наприкінці XIX ст. Саме тоді проявилися наслідки двох важливих явищ того часу: по-перше — радикального збільшення обсягів промислового виробництва та, відповідно, обсягів міжнародного товарообміну, а по-друге — виходу на арену економічного життя монополістично-корпоративних підприємницьких структур. Обидва ці явища стали потужними чинниками формування світового ринку, який, у свою чергу, є основою світогосподарської системи.

Інколи світове господарство вважають похідною системою від сукупності окремих національних економік. Така оцінка пов’я­зана з наявністю значних обмежень зовнішньоекономічної діяльності, коли державі відводиться функція жорсткого регулювання руху товарів та факторів виробництва.

Але сучасні ринкові реалії дають підстави розглядати світове господарство саме як самостійну системну цілісність, із властивими тільки їй закономірностями, суб’єктним складом та проблемами. Наприклад, світовий, міжнародний рівень є сферою діяльності та регулювання для спеціалізованих міжнародних орга­нізацій. Загальні, блокові торговельні режими стосуються саме наднаціональних реалій. Тільки на світовому рівні можна з необхідною ефективністю розв’язувати такі складні завдання цивілізаційного розвитку, як подолання голоду, деяких стихійних лих та техногенних катастроф, забруднення навколишнього середовища, глобального потепління. І, нарешті, діяльність численних міжнародних за своєю природою підприємницьких утворень — ТНК, СП тощо не може вважатися механічним подовженням внутрішньогосподарських економічних відносин та є міжнародною за своєю природою.

Практичним механізмом, який реалізує закономірності світового господарства та міжнародної економічної діяльності, є інститут міжнародного ринку. Міжнародний ринок (або міжнародні ринки) — продукт історичного розвитку економік країн, процесів виробництва. Разом з тим він постає ключовим фактором політики держав та підприємницьких агентів.

Сказане стосується й України. Протягом століть Русь-Україна була одним із учасників міжнародного ринку. Причому рівень активності та характер її ринкової діяльності визначався долею самої держави: була вона самостійним учасником торгівлі та інших форм співробітництва чи входила окремими своїми територіями до складу сусідніх імперій.

Для того аби дати визначення міжнародному (чи світовому) ринку як середовищу підприємництва, яке поширюється за межі держави, ми мусимо виходити із загального тлумачення ринку як такого. Пригадаємо, що серед визначень ринку найтиповішими є такі, що відображають функціональне, інституційне, а також вузьке маркетологічне його розуміння.

У першому випадку ринок розглядається як система управління співвідношенням пропозиції продавців та попиту покупців, тобто як своєрідний механізм, який засобами конкуренції регулює відносини між людьми — економічними агентами.

У другому випадку йдеться як про безпосередніх учасників ринкових операцій, які продають та купують товари, так і про відносини між ними, а також про регулюючі інститути — державу, її закони, виконавчі та законодавчі, судово-арбітражні органи, а також неурядові некомерційні структури (наприклад, торговельно-промислові палати, товариства сприяння торгівлі тощо). Тобто про комплексне розуміння ринку, яке охоплює як його безпосередніх суб’єктів, тих, хто встановлює та контролює дотримання “правил гри”, так і логіку поведінки і тих, і інших.

У третьому випадку ринок визначається просто: як сукупність існуючих та потенційних покупців товарів.

Отже, узагальнюючи викладене, ринок можна визначити як систему, котра об’єднує різних суб’єктів (покупців та продавців, більш опосередковано — виробників і споживачів товарів та послуг) на певних принципах (передусім згідно з певними умовами ціноутворення та правилами поведінки) і з урахуванням дії певних інститутів (законодавства, матеріальних об’єктів та ін.).

Спираючись на все сказане, дамо визначення ринкові міжнародному.

Міжнародний ринок — це динамічна система, яка поєднує в єдиний господарський механізм різнонаціональних продавців та покупців, виробників та споживачів товарів за допомогою цінових та споживчих критеріїв обміну з використанням нормативно-правової та інституційної інфраструктури міжнародних економічних відносин.

Розвиток міжнародного ринку відбувається паралельно та в умовах складних і багатобічних зворотних зв’язків зі сферою виробництва, прискорюючи його й отримуючи від нього імпульси щодо збільшення обсягів товарів, які перебувають в обігу, та диверсифікації, якісної модифікації форм і предметів обміну. Міжнародний ринок став набувати ознаки єдиної світової системи (кажуть про створення світового ринку) наприкінці ХІХ ст. Тоді на початку ХХ ст., перед Першою світовою війною, відбулася значна концентрація виробництва та банківської діяльності, за якої переважна частина світу була включена в орбіту господарсько-збутової діяльності великих корпорацій. Провідні ж країни поділили світ на сфери впливу та перетворили взаємну конкуренцію на протистояння та протиборство в глобальному масштабі.
1.3. Сировинні ресурси в національному та світовому господарстві

Питання про те, яку роль відіграють сировинні ресурси в системі міжнародної економічної діяльності України, важливі для розуміння специфіки міжнародного співробітництва з участю нашої держави, а також її місця у світовому господарстві. Проблема природокористування за самою своєю природою є інтернаціональною. Це зумовлюється тим, що Україна, як і інші держави світу, формує модель свого розвитку з урахуванням тих ресурсів, які вона закуповує в інших країн, а також продає їм. Крім того, обмеженість ресурсів, наслідки їх використання тісно пов’язують інтереси національних господарств, зумовлюють неподільність долі народів світу.

Сировина, як і будь-які інші природні ресурси, котрі використовує людина у своїй господарській діяльності, має подвійну природу. З одного боку, сировина, з фізичного погляду, з її вилучення в господарських цілях, постає невід’ємною складовою навколишнього середовища, в якому відбувається виробнича діяльність людини. З іншого боку, вона є об’єктом докладання трудових зусиль та предметом перероблення. У процесі такого перероблення сировина втрачає ряд природних властивостей, зберігаючи інші (можливо, такі властивості навіть посилюються), які людина вважає корисними для себе.

Справді, сировина, яка продається на національних та міжнародних ринках, за своєю економічною сутністю відрізняється від тих природних матеріалів, що містяться в надрах землі. Адже для того, аби такі матеріали можна було класифікувати як сировину, до них слід докласти працю людини. Відтак, з точки зору факторної оцінки, у структурі експортно-імпортних поставок видобуті корисні копалини можуть вважатися як близькі за характером до аграрно-продовольчих товарів, для виробництва яких інтенсивно застосовується фактор “земля”, а також фактор “праця”.

Добре відомо, що економічна наука як система знань вивчає суспільні відносини з приводу розподілу та використання обмежених ресурсів. Тому, як економне використання ресурсів таки і кількісна лімітація, з точки зору економіста, є цілком типовою характеристикою досліджуваного об’єкта. Таке поставлення питання стосується господарських відносин як національного, так і світового рівня. Ураховуючи це, можна сказати, що функції міжнародних попиту та пропозиції щодо природно-сировинних об’єктів ринкових відносин підпорядковані універсальним законам, за якими відбувається купівля-продаж товарів на внутрішньому та на світовому ринках.

Наприклад, неможливо залучити до економічного обігу, виробництва та споживання якусь дуже велику кількість природних ресурсів через те, що процес їх видобування, доставки сам по собі потребує певних коштів та зусиль, а також часу. Скажімо, Україна має родовища нафти та природного газу, але не в достатній кількості та не дуже великої потужності, отже, мусить закуповувати їх за кордоном. Серед інших обмежень подібного роду можна назвати фізичну неможливість концентрації або залучення до технологічних процесів певної надвеликої маси ресурсів у конкретному місці.

Отже, ресурси підлягають міжнародній купівлі-продажу відповідно до їх географічно-геологічного розподілу, виробничого та споживчого попиту на них, а також до технологічних умов їх видобування, транспортування та використання.

Реальну картину розвитку міжнародних економічних відносин щодо ресурсоспоживання доповнює ряд характерних відмінностей купівлі-продажу саме таких товарів, як сировина, природні матеріали, пов’язана з цим технологічна специфіка процесів виробництва та споживання. Нарешті, мають місце історичні, покраїнові, секторальні, галузеві особливості ресурсокористування та торгівлі ними. Про що йдеться?

Протягом останніх століть розвиток відтворювальних процесів характеризувався постійним кількісним зростанням обсягів споживання ресурсів. Причому нарощування та витратний характер окремих технологічних видів виробництва надав цьому процесу безпрецедентних масштабів. У другій половині ХХ ст. ця тенденція призвела до появи у 80—90-х роках до небезпечного загострення ресурсної кризи. Ця криза відображається на умовах практично всіх видів економічної діяльності людини в усіх країнах світу, і ситуація продовжує загострюватися.

Водночас з новими реаліями збуту виробленої продукції, переходу до більш прогресивних стадій технологічного розвитку кількісні зміни наявних ресурсів зумовлюють географічну реструктуризацію світової промисловості. Причому ця реструктуризація є як засобом реагування на зміни в забезпеченості ресурсами, так і своєрідною відповіддю на очевидну потребу зміни витратної моделі розвитку людства на більш ресурсо-
ощадливу та орієнтовану на сучасні досягнення науки і технологічного прогресу.

У проблеми ресурсоспоживання є і такий географічний аспект. Вичерпування власних природних ресурсів і вимушена переорієнтація сировинно-обробних галузей на імпортовані сировину та енергоносії з країн, що розвиваються, стимулювали про­відні країни Заходу пересувати виробничі потужності ближче до морських портів з метою економії на відносно дорогих перевезеннях суходолом. З цих самих причин їм довелося скоротити внутрішньоконтинентальні виробничі потужності, відмовитися від використання багатьох промислових об’єктів, які програвали в конкурентній боротьбі через своє гірше географічне розташування та додаткові транспортні витрати.

Загальноцивілізаційні пріоритети та ринковий, конкурентний характер відносин з приводу обмежених ресурсів об’єктивно примушують ставити питання про такий економічний розподіл, який дозволив би найбільш ефективно їх використовувати, максимізувати прибуток, що отримується в результаті виробничого процесу. Проте проблема, як ми бачили, справді є значно ширшою, ніж така, що зводиться лише до категорій прибутку. Вона торкається найбільш загальних завдань розвитку людства на сучасному етапі і за всіма критеріями потрапляє до категорії глобальних. При цьому, зважаючи на характер та особливості сучасного розвитку людства, вона може вважатися однією з найбільш нагальних та такою, що матиме вирішальний вплив на умови і перспективи суспільно-економічного життя.

У чому проявляються значущість, загальність та невідворотність ресурсної проблеми? По-перше, вона безпосередньо торкається інтересів усіх людей, народів, країн та регіонів світу, зумовлюючи не тільки відмінні особливості сучасного буття, а й саму парадигму їхнього подальшого існування та розвитку. По-друге, вона має обов’язковий та безумовний характер і не може бути проігнорованою або недооціненою, оскільки подібне могло б мати надзвичайно несприятливі та навіть фатальні наслідки для мільярдів людей. По-третє, з точки зору практичного її вирішення, вона потребує участі всіх держав з метою комплексного розв’я­зання численних пов’язаних з нею питань при безумовній відповідальності щодо результативності зусиль.

Для того щоб відчути всю гостроту проблеми використання людством сировинних ресурсів та наслідків такого використання в комплексі її численних аспектів, варто було б поглянути на передісторію теперішньої ситуації.

Хронологічне розширення контексту розгляду дає змогу помітити декілька характерних моментів. Зокрема, звернути увагу на те, що ставлення людини до природних ресурсів та практичні засоби їх споживання завжди органічно вписувались у прийнятті системи суспільно визнаних цінностей. Більше того, особливості споживання природних ресурсів завжди відповідали уявленням про місце, роль і відповідальність як людства взагалі, так і окремих індивідів у житті екосистем, у масштабах планети та, навіть, космічного простору. А це дає змогу провести цікаві паралелі із загальними особливостями розвитку виробничої сфери цивілізації, міжнародних економічних відносин.

Історично першим типом користування людством ресурсами навколишнього середовища, який ані за інтенсивністю, ані за характером принципово не відрізнявся від тваринного, можна вважати “дикоспоживче” господарювання. Йому відповідало споживання виключно природних дарів (збирання плодів, полювання, рибальство тощо) і не був властивий сталий поділ праці на її спеціалізовані різновиди.

Друга модель ресурсоспоживання цивілізації відповідала дотоварному виробництву, коли люди спільно обробляли землю, займалися скотарством, виготовляли знаряддя праці та вели будівництво за умов існування автаркічних, замкнених суспільних об’єднань. Вплив людини на навколишнє середовище, порівняно з пізнішими критеріями, на цьому етапі все ще лишається мінімальним. Проте завдяки диверсифікації форм кооперації праці до речовинного кругообігу в процесі відтворення залучалася якісно більша кількість ресурсів, сировинних матеріалів.

Обидва ці типи природокористування характеризувалися натуральністю господарства, домінуванням прямих коопераційних контактів (тобто таких, які передбачили безпосередні зв’язки між виробниками та споживачами товарів без використання інструментів товарно-грошових відносин). Звичайно, що за подібних умов не може вестися мова навіть про такий прообраз міжнародних економічних відносин, як регулярний міжплемінний товарообмін. Отже, і попит на ресурси обмежувався поточними потребами підтримання життєдіяльності замкнених об’єднань людей.

Про міжродові, міжплемінні зв’язки можна вести мову вже тільки тоді, коли масштаби виробництва виявляються достатніми для здійснення обміну продуктами праці як товарами. Фактично йдеться про початок періоду товарних відносин – виготовлення спеціалізованих продуктів з їх наступним обміном. Фактично це – міжсоціумна кооперація, яка в більш історично розвинутій своїй формі виступає як сучасні міжнародні економічні відносини. Але на початковому етапі вона передбачає лише просту торгівлю, обмін готовою продукцією. Проте вже такий обмін означає, що до процесу виробництва, націленого на зовнішній попит, уже залучаються додаткові ресурси.

Масштаб споживання природних ресурсів у процесі суспільного відтворення є водночас і фактором, і характеристикою торговельно-коопераційних відносин між окремими етносоціальними групами людей. При цьому генезис та подальший розвиток міжнародних економічних відносин, з одного боку, та розширення матеріальної ресурсно-енергетичної бази виробництва – з іншого, є корелятивними функціями з прямою взаємною кількісною залежністю. Так, коли з плином часу прості форми коопераційної спеціалізації у виробництві надлишкового продукту з метою його обміну почали поступатися місцем виробництву більш високоспеціалізованого, диверсифікованого характеру, відбулося швидке паралельне зростання і ресурсного споживання, і обсягів міжнародних торговельних контактів. Історичними формами останніх стало налагодження сталих міждержавних, а пізніше й трансконтинентальних каналів торгівлі з широким розвитком її засобів, зокрема флотів, портової інфраструктури. До цих форм також можна віднести метропольно-колоніальні відносини та активну діяльність перших міжнародних компаній з акціонерним капіталом.

Поступово до орбіти міжнародних економічних відносин залучалися всі доступні природні ресурси в глобальному масштабі. З розвитком капіталістичних відносин актуалізувалися поняття світового попиту та світової пропозиції сировинних ресурсів. Причому останні були включені в універсальну систему ціноутворення, яка почала впливати на їх виробництво, розподіл, обмін та споживання.

  1   2   3   4   5


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации