Шпаргалки з української літератури - файл n1.docx

Шпаргалки з української літератури
скачать (1096.8 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.docx1097kb.21.10.2012 22:14скачать

n1.docx

  1   2   3   4   5   6
6. Мотиви лірики М. Старицького. Оцінка Франком поетичної творчості Старицького.

Перші оригінальні вірші М.Старицького, що дійшли до нас, датовані 1865 роком. Це “Ждання” – прегарний зразок інтимної лірики. Любовні й пейзажні поезії займають незначне місце в поетичному доробку М.Старицького, але серед них є такі чудові, як “Ох, і де ти, зіронько” та інші, а особливо перлина його інтимної лірики – “Виклик” (Ніч яка, господи! Місячна, зоряна…”), що став улюбленою народною піснею. Переважна частина лірики Старицького має громадський, соціальний характер, підказаний поетові Шевченком і Некрасовим, багато віршів якого він переклав, і революційно-визвольним рухом другої половини 19 століття, а також боротьбою слов’янських народів проти турецької неволі.

Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадянська лірика з виразними соціальними («Швачка»), патріотичними («До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»). Окрема ділянка поетичної творчості письменника — його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». «Ох і де ти, зіронько та вечірняя», «Туман хвилями лягає»). Оригінальна як за духом, так і за формою поезія Старицького, будучи продовжувачем традицій демократичної музи Т. Шевченка, її полум'яного гуманізму, Старицький ніде у своїх творах не намагався використовувати Шевченкову поетичну форму, епігонськи послуговуватися його образною системою. Більш того - він, як вказує І. Франко, був першім із тих, кому доводилось проламувати псевдо-шевченківські шаблони і виводити нашу поезію на ширший шлях творчості. І нехай не всі твори значної художньої спадщини Старицького з позицій сьогодення можемо віднести до високої класики, але всім їм притаманна народність, що включає в себе і народне світобачення, і близьку народнопоетичній форму вираження. "Тут російський інтелігент» - писав І.Франко про Старицького, - пробує українською мовою, в поетичній формі говорити до інтелігентів про справи, близькі тим інтелігентам, про те, що всіх мучило і всіх боліло, говорити ясно, без конвенціональної маски "мужицького поета". Поетичний світ Старицького увібрав і традиційні мотиви (роль митця й мистецтва в народному житті, відтворення краси природи та інтимних почуттів ліричного героя), і злободенні (боротьба трудящих мас за соціальне й національне визволення в умовах кризи капіталізму, передгроззя революції 1905 р., посилення національно-визвольного руху слов'янства). В другій половині 70-х років серби й болгари повстали проти турецького ярма, і демократично настроєна молодь Росії взяла активну участь у цій боротьбі. Вона надихнула поета на нові твори, де стверджується необхідність політичної свободи для всіх уярмлених народів. На поезію Старицького дивиться як на трибуну, на поета - як на оборонця покривджених, пригнічених трудових мас, борця за права людини - проти насильства, визиску, наруги.

8. Нечуй-Левицький - талановитий гуморист у жанрі опов. Аналіз 1 з них.

Цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку суцільно побудований на імітації оповідача. В російській літературі ще в 30-х роках ХІХ століття М. Гоголь у „Вечорах на хуторі біля Диканьки” використовує оповідача з середовища простолюддя (пасічника рудого Панька). Г. Квітка-Основ’яненко також застосовує цей прийом для вираження комізму у своїх творах. Найбільш близька І. Нечую-Левицькому оповідна манера в таких повістях Г.Квітки-Основ’яненка, як „Мертвецький Великдень”, „Салдацький патрет”, „Конотопська відьма”. Марко Вовчок у „Народних оповіданнях” теж використовує оповідну манеру, але при цьому особливої близькості творчості І. Нечуя-Левицького та Марка Вовчка не спостерігається.

І.С. Нечуй-Левицький надав слово двом жінкам похилого віку, які розповідають про своє життя. Кожна з них, говорячи про себе, водночас характеризує вчинки своєї сусідки, свого „лютого ворога”. Виразність образів є результатом таких характеристик: тієї, що героїня дає собі сама, тієї, яка об’єктивно виникає у читача в результаті її розповіді, і тієї, яка постає зі слів її суперниці.

Баба Параска Гришиха говорить, що їй не сила вдержатись на селі, „хоч зараз спродуйся, пакуйся – та й вибирайсь на кубанські степи!”. І все це через те, що баба Палажка Солов’їха допекла їй „до живих печінок”. Параска говорить, що гіршої від Палажки немає в цілому світі. Гришиха шкодує, що не може так лаятись, як сусідка, яка скрізь її зачепить. „Коли б я пак була хоч трохи зла, хоч на десятку частку мала залізні зуби, як у Солов’їхи, може б, я ще й одбилась та одгризлась од неї! А то я жінка зовсім плоха, ще й недобачаю на одне око. Якби пак у мене такий язик та вдача, як у Солов’їхи, я б дала собі ради,” – промовляє Параска.

За самохарактеристикою вона нічого і пальцем не торкне, але подальша її розповідь суперечить попереднім її словам. І виявляється, що вона зовсім не смиренна, терпелива жертва, а така ж зла і підступна, як і Палажка.

За словами Гришихи, її сусідка „тільки плює словами, а не говорить», має, „наче облизаний макогін», лису голову і ніс, „наче на сім гривень сокира». З цього можна зробити певні висновки, що мова Параски досить колоритна, сповнена добірних і дошкульних висловів, дотепних епітетів та порівнянь.

Не краще живеться і бабі Палажці Солов’їсі, яка „сидить собі в хаті тишком-нишком та богу молиться”. Їй через бабу Параску навіть на світі не можна вдержатись. За твердженнями Палажки, її сусідка, „як скажена собака, бігає по дворах, по хатах та вигадує таке, що й купи не держиться”. „А Параска усім бреше, що я відьма, бо замки в церкві цілую!”.

Солов’їха і кроку без молитви не ступить, навіть прийде до криниці і там кладе поклони на чотири сторони, а Параска „плеще громаді, що я буцім-то відьма, кругом криниці лазила навколішки, ще й била лобом в колючки”. Особливо виразно її лицемірне „святенництво” викривається у сцені бунту проти ув’язнення в сараї, коли вона стукає в двері образом святого Миколи доти, поки образ у неї в руках не розколюється на двоє.

За словами Палажки, її „усе село поважає”, перед нею навіть „сам дяк знімає шапку” і тільки Параска допікає їй, „так настирилась, що хоч з мосту та в воду!”

Отже, найкраще й найповніше характеризують жінку власні вчинки, про які вона розповідає у своєму монолозі.

Отак, за своїми розповідями та самохарактеристиками баба Параска та баба Палажка не помічають, що, наговорюючи на іншу, вони показують себе забобонними, сварливими, в’їдливими та улесливими. Кожна з них основну силу красномовства спрямовує на викриття своєї суперниці, змішуючи правду з неправдою, вигадку з дійсними спостереженнями.

Їх дратують різні дрібниці: відро, залишене на мить біля криниці, підсвинок, що витолочив грядку, помилково вижатий хліб тощо; обох пригнічує злиденність та одноманітність селянського побуту. При цьому „авторська особистість в тексті не присутня, письменник навіть не прагне її проявляти».

У 1822 році М.Костомаров писав: „... два невеличких оповідання з народного побуту „Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” і „Благословіть бабі Палажці... вмерти!” – ... по незрівнянному гумору, вірності фарб можуть стати врівні з гоголівським оповіданням про те, як Іван Іванович посварився з Іваном Никифоровичем”. І справді, спорідненість проступає і в портретних характеристиках (у Параски обличчя – „як гарбуз на баштані”, у Івана Івановича та Івана Никифоровича голова „редькою”, тільки у одного хвостом вгору, а у другого – вниз) і в підтексті, що змушує побачити нікчемність причин, що призводять до сварок, відчути загальне моральне зубожіння людей, що опинилися під впливом приватновласницької психології.

Прийом стилізації оповідача І.Нечуй-Левицький використовує не тільки заради сміху, а також і для викриття суспільних вад, щоб висвітлити соціальні недоліки з позиції героя, а не з точки зору автора, який знаходиться в стороні. Обраний письменником образ оповідачок з народу дав змогу поглянути на життя очима простих сільських жінок, що посилювало народність і художню правдивість оповідань.

За комічними подіями в циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку приховується глибокий конфлікт. Адже причини ворогування між сусідками слід шукати не тільки у їх вдачах та взаєминах, а й у тогочасній дійсності села, у дрібновласницькому характері їх господарства. Обох бабів гнітить злиденне й буденне життя, і в результаті цього їх переслідують постійні сварки.

Подібно до автора „Обломова” І.А.Гончарова, І.С.Нечуй-Левицький не міг не відображати цілісне життя людини з його світлими та темними сторонами, не показати змін, які відбувалися у тогочасному суспільстві та в людській свідомості в епоху реформ. Композитор М. Лисенко говорив про єдність принципів художнього зображення у І.Гончарова й І.Нечуя-Левицького: „за стилем Нечуй наш автору „Обломова” рідний, кровний, так би мовити, брат. Все у них з дрібничок складається. У І.Гончарова – диван, халат, нічні туфлі, пусте, бездумне животіння, неробство. У Нечуя – нікчемні чвари, безглузді баталії через дрібниці. І все описується серйозно, кожна, навіть найменша деталь освітлюється з усіх боків – і так, і сяк. Дрібниця до дрібниці. Краплина до краплини. А виходить море. Житейське море”. Замисел такого зображення полягає в ствердженні ідеї оновити моральні засади людини. Письменник вважав необхідним показати болісну правду про бездуховне існування „середньої” людини.

Типовість персонажів і самого конфлікту між сусідками підкреслюється тим, що постійні сварки відбуваються не тільки між Параскою та Палажкою, а й між всіма оточуючими. На Солов’їху кидається не тільки Параска, а й її пасинок з чоловіком: „Оце побили мене пасинок з чоловіком... так побили, так понівечили, що й господи! Пасинок скинув з мене очіпок та тягав двома руками за коси, а чоловік третьою рукою скуб за коси, а четвертою бив”. При цьому незрозуміло, хто винен. За словами Палажки винні пасинок і чоловік, за словами Параски – сама Солов’їха. „Тепер всі люди на селі чогось визвірились на мене: вже не просять мене на обіди трапезувать, навіть не здоровкаються зо мною... Уся рідня мене кляне, товче, як жиди Гамана”.

Гришиха „пробила дякові голову залізною кочергою”. ”Я спокутувала свій великий гріх, і охрестилась, і одмолилась. А все-таки не я була винна, а сам дяк; і не так дяк, як та дячиха... А до мого чоловіка все вищиряє ті зубища, де не встріне”.

Гумор І. Нечуя-Левицького не має нічого спільного з зубоскальством, з поверховим фарсом. На першому плані стоїть реалістичне розкриття людської „кривої душі”, що виростає на ґрунті тяжкого і темного селянського побуту. „Цей побут обумовлює такі негативні риси народної психології, як дрібновласницький індивідуалізм, примітивізм і обмеженість світогляду, прихильність до всякого роду забобонів”.

У циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку І.С. Нечуй-Левицький висміює мізерність взаємин сусідів на селі.

Якщо в мові бабів і виникають сумні інтонації, нарікання на долю, в якій багато несправедливостей, які робить суперниця, то вони обов’язково поєднуються з відливи словами проти ворога. Саме це викликає сміх над оповідачкою замість очікуваного жалю. „Іду я по різі та шкутильгаю. А Солов’їха вже й рота роззявила...” „Зве мене Палажка поповою сучкою, а сама побігла жаліться до попа... впала навколішки, згорнула руки на грудях та й нявкає, наче свята та божа...”. Отже, контраст між словами і вчинками персонажів є одним із засобів їх гострої комічної характеристики.

Також у мові оповідачок спостерігається багато порівнянь та епітетів, що обумовлює комізм оповідань. „Я кинулась до неї, а вона сичить, як гадюка,” – говорить Параска. „Вона пишається та величається, як собака на човні, розчепірила лікті, задерла пику вгору, закотила очі під лоб, а запаска так і роз’їхалась по обидва боки, аж кінці черкаються об землю, ще й сорочка біліє”. „ А дячиха ж чорна, чорна, .. ніс, як ключка; очі витрішкуваті, як у сови; брови, як пацюки; як говорить, то сопе, наче ковальський міх, а морда неначе сажею обмазана” „Невістка заслала стіл білою скатертею, .. бігає по хаті, як курка з яйцем”. Контраст між словами і вчинками персонажів є одним із засобів їх гострої комічної характеристики.

Крім цього за допомогою комічних порівнянь можна дізнатися, що у Палажки маленькі чорні очі, що в неї лиса голова. Коли говорить, то „так і сплює свою погану морду”. В свою чергу, Параска виступає як товста, груба жінка з „здоровими сірими, наче вовчими” очима, ”морда гладка – як той здоровий гарбуз на баштані”, убирається в пишне, не по літах яскраве вбрання, в червоне намисто.

Сміх викликають і ті курйозні ситуації, в які потрапляють героїні. Численні комічні становища героїв розкривають алогізм, дивакуватість їх вчинків і поведінки і допомагають скласти правдиве уявлення про події, які розповідає кожна з бабів.

Сповнена комізму сцена, в якій баба Параска, сховавшись у бур’яні, вистежує свого чоловіка Омелька з дячихою. „Коли я дивлюсь, мій Омелько приступає ближче та морг на неї бровами, а далі морг вусом... Я догадалась, до чого воно йдеться... Коли – зирк! З другого боку, з конопель підводиться дяк, неначе стовп. Стоїмо ми вчотирьох та очима лупаємо... Дячиха ні в сих ні в тих, поздоровкалась зо мною, а далі з дяком. А Омелько все чогось шукає попід тином очима. Бачить дячиха, що прошпетилась, повернулась до мене спиною, вирвала лопушину та й потягла спідницю просто по грядках, ще прохолоджує пику лопушиною, неначе й справді яка пані” Відразу зрозуміло, що герої зніяковіли з такої ситуації, але намагалися зробити вигляд, що нічого не сталося, і швидко розійшлися.

Інша ситуація не менше сповнена комізму. Баба Палажка розповідає: „Сиджу я на возі та од сліз вже й полудрабків не бачу. А тут, на сором мені, люди йдуть на поле та ще юрбами. Пройшла й Параска з граблями та сміється, ще й докладає: „Поганяй, бабо, та держи цабе, бо перекинешся!” Вивіз мене лукавий син, неначе на сміх людям, та й покинув серед шляху, як ту старчиху за цариною. Годуй дітей, піклуйся коло їх, навчай з ранку до вечора, а вони кажуть, а вони кажуть, що я їх лаю з ранку до вечора».

У цій сцені незвичайність становища викликана звичкою героїні нещадно „допікати” своїх рідних.

9. Історія створення роману "Хіба ревуть воли...".

литра 001.jpg

литра.jpg

14. Мотиви лірики Франка (зб. "Мій ізмарагд", "З вершин і низин", Зів'яле листя"). Своєрідність жанрів, поетика.

Найбільшої слави Франко зажив як поет. Він називав поезію "вогнем в одежі слова". Його доробку притаманні зображення найтонших відтінків інтимних переживань, скорбота, пафос, сміливість передбачень. Він використав величезний арсенал поетичних форм, засобів, прийомів, збагативши українську літературу світовим поетичним досвідом. Перший цикл збірки "З вершин і низин" — "Веснянки", в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу. Поезія "Каменярі", вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, — символом прагнень самого Франка і його однодумців.

Цикли "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи" виявляють багатогранність ліричного героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини. У циклі "Профілі і маски" вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки.

Два розділи збірки написано сонетами. В "Сонетах", сповнених апологій до класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, — у вступному вірші ("Сонети — се раби") поет відзначає, що й ця форма може бути використана для "свідомої одної мети". У "Тюремних сонетах" перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас. Революційне ідейне спрямування поезій збірки "З вершин і низин", різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Після Шевченкового "Кобзаря" це була найзначніша за змістом і формою поетична книга.

Наступна збірка "Зів'яле листя" (Львів, 1896) — цикл любовної поезії, де ліричний герой — "людина, яка глибоко відчуває, але мало пристосована до практичного життя". Проте його не можна повністю ототожнювати з Франком. У передмові до другого видання (1911) автор говорив про свої вірші, "що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення". Але особистісні фактори, безперечно, відіграли свою роль. Тому в передмові він називає вірші цієї збірки "найсуб'єктивнішими з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка". За палітуркою "Зів'ялого листя" — особиста трагедія поета.

"З вершин і низин"

Збірка "З вершин і низин" — це складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з різного приводу. "Укладаючи матеріал для сеї книжки, — писав І.Франко у "Передньому слові", — я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку–таку артистичну суцільність". Збірка складається з семи великих розділів, які умовно розподіляємо тут на дві нерівні частини. У перших трьох розділах — "De profundis", "Профілі і маски" та "Сонети" — зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх — "Галицькі образки", "Із жидівських мелодій", "Панські жарти" та "Легенди" — твори епічні. Є зразком громадянської лірики. Вперше збірку видано 1887 року, вдруге — 1893 року. Ідеєю збірки є голос гніву, болю, заклик до боротьби за народ, за щасливе майбутнє. Іван Франко вірив в ідеї боротьби і закликав до цієї боротьби. Збірка вражала насамперед своїм тематичним багатством і версикаційною різноманітністю. В ній знайшли яскраве відбиття всі важливі питання епохи. Це вже була (за визначення самого Франка) поезія "нової енергійної дикції". Якби ми схотіли уявити собі конкретний образ ліричного героя Франкової поезії, то він неодмінно постав би перед нами в образі людини героїчного складу, бійця і поета, захопленого ідеєю соціалізму як ідеєю прекрасного. Може, саме тому збірка "З вершин і низин" характером своєї політичної лірики і сатири нагадує не так Шевченка чи навіть Некрасова, як гнівну патетику чартистських поетів, веселу злість гейнівського сміху. Тут є все: гучні поклики до бою і ніжний шепіт любовного освідчення, радість весняного цвітіння і скорботна печаль зів'ялих листочків осені, м'який, задушевний ліризм сповіді і їдкий сарказм викриття, - усе, в чому виявляється душевне багатство ліричного героя збірки і що робить зустріч з ним приємною і радісною. У символізації й алегоризації явищ природи поет шукав способів якнайглибшого розкриття соціальних контрастів. У природі йому ставав народнопоетичний за своїм походженням мистецький засіб психологічного паралелізму. Характерно, що в розділі поетичної лірики Франко не уникає відображення особистих, навіть інтимних переживань. Єдність особистого і громадського – ідейно-естетична основа всієї лірики Франка.

"Мій ізмарагд"

Свою збірку І.Франко не випадково назвав "Мій Ізмарагд". У староруській літературі "Ізмарагдами" називалися збірки статей і притч морального характеру, в яких читач знаходив відповідь на ті чи інші питання повсякденного життя. Використовуючи теми й сюжети із стародавніх, у тому числі і старохристиянських джерел, він виступив з непримиренною критикою, як сам зазначав, "колінопреклонної, поклонобійної та черствосердої" моралі християнства. Цикли "Паренетікон", "Притчі" та "Легенди" - це і є ота "кругова оборона" поета не тільки від зовнішніх ворогів, як сучасних йому, так і наступних, але й від ворогів, так би мовити, "внутрішніх" - від власних тривог і сумнівів. У циклах "По селах" і "До Бразилії" перед нами постають вражаючі картини з життя гнаного й жорстоко визискуваного робочого люду Галичини. У збірці «Мій Ізмарагд» (1897 р.) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов'язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічнив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та інші). Структура збірки: Поклони, Паренетікон, Строфи, Притчі, Легенди, По селах, До Бразілії!

32. Прозові твори Франка про інтелігенцію. Психологізм повісті «Перехресні стежки»

Загальна проблема інтелігенції була актуальна для української літератури і для творчості І. Франка зокрема. І. Франко покладав на українських інтелектуалів великі надії. Він вважав, що інтелігенція повинна була очолити визвольний рух в Україні, але вона була інертною, не виконувала покладених на неї сподівань.

Представниками псевдо інтелігенції аристократичного походження є головні герої повісті «Основи суспільності» Олімпія та Адась Торські. І. Франко, розкриваючи суть антиморальних вчинків шляхетської інтелігенції, намагався показати нам, що справжнім носієм моральних якостей є народ. Змальовуючи образи пані Олімпії та отця Нестора письменник показав, що може статися з людиною, яка втратила духовності через кохання. Отець Нестор і пані Олімпія заповнили порожнечу в своєму серці жадобою до грошей, до збагачення. Образ Адася Торського втілює найогидніші риси розтлінного пануючого класу, бо він є породженням гріха і результатом бездуховності своїх батьків. Символом народу, його невичерпних фізичних і духовних сил є образ коваля Гердера — втілення народної сили і життєвої мудрості.

В образі головної героїні повісті «Для домашнього огнища» Анелі Ангарович І. Франко змалював тип інтелігенції внутрішнього складу. Письменник показав, що, ставши на шлях соціального злочину, Анеля не втратила людської гідності і моральності. Не знімаючи з себе провини, вона викрила справжніх злочинців ганебного промислу, всіх тих, хто вважав себе цвітом інтелігенції. Устами головної героїні І. Я. Франко розвінчує розтлінну шляхту, яка силою влади грошей штовхнула жінку в болото суспільного дна. Письменник викриває мерзенність основ, на яких тримається буржуазне благополуччя і зазначає, що причиною розпаду домашнього вогнища як форпосту моралі і родинного щастя, як запоруки майбутнього народу є розкішне життя і потворне виховання в отруєному повітрі шляхетсько-буржуазного суспільства.

Звертаючи нашу увагу на проблему інтелігенції, розкриваючи її суть, характеризуючи аморальні вчинки деяких героїв повістей, письменник намагався сформувати певні погляди і виробити моральні переконання щодо справжніх духовних цінностей суспільства, забезпечити глибоке розуміння молоддю, на яку покладав великі надії, моральних і етичних проблем, принципів, спрямованих на виховання цілісної особистості. Повісті Франка з життя інтелігенції, маючи різкий викривальний характер, били по націоналістичних теоріях польських, австрійських та українських шовіністів, возвеличували простий народ, таврували всіх експлуататорів, незалежно від їх національної приналежності. Новаторські за змістом і формою, вони ще й на сьогодні не втратили своєї художньо-пізнавальної цінності.
З кінця ХІХ ст. в Україні, за словами І.Франка, відбувається "інтернаціоналізація літературних уподобань та інтересів", освоєння досвіду західноєвропейських літератур. Українська література засвідчила своє прагнення стати на рівень зі світовими літературами.   

В історичній утопії "Захар Беркут" Франко відтворив ідеальний громадянський лад на Прикарпатській Русі ХІІІ ст. Він прагнув, аби його сучасники та наступні покоління певним чином наслідували той зразковий суспільний устрій, ідеальну державу, щоб українці в організації свого суспільного життя орієнтувалися на високий зразок громадянської єдності та полум’яного патріотизму. Згодом І. Франко напише історіософський роман "Перехресні стежки", в якому переносить увагу з питань суспільних на індивідуальні, показуючи, які проблеми можуть очікувати громадського діяча на його складному життєвому шляху.

Роман "Перехресні стежки" належить до циклу творів І. Франка, що порушують проблему інтелігенції й народу. І хоча стержнем роману І. Франка є образ Рафаловича, одначе "Перехресні стежки" відзначаються широким зображенням життя сучасного йому світу. Картини та правда життя героїв висвітлюються через етико-суспільні відтінки. Автор моделює конфронтацію між людиною й суспільством. Іван Франко в романі порушує важливі проблеми для сучасників: як і кому повинна служити інтелігенція, чи можлива перебудова життя, яку лінію своєї поведінки слід обрати інтелігенту, що визначає його етнічне "я", як активізувати селянина, щоб він захищав власні інтереси, виховати в нього зацікавленість громадськими справами та подолати депресивність його свідомості, як викорінити зневіру в можливість поліпшення життя.

Назва роману "Перехресні стежки" є символічною й визначає проблематику, пов’язану зі складними духовними, ментальними, національними, правовими та політичними питаннями, які вирішуються в суспільстві. У ХХХV розділі є сцена зустрічі Рафаловича з селянином, який заблудився в тумані й не знав дороги додому. Герой міркує: "От сей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть посеред рівного шляху й не знає, в який бік йому додому, ? чи ж се не символ усього нашого народу? Замучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов отсей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущин, між широким, свобідним розвоєм і нещасним видінням. І не знає, куди йому йти. Не має сили ані надії дойти до цілі". І Євгеній зітхає: "Хто вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе. Мій бідний народе?". Це має зробити національно свідома інтелігенція, такі люди, як Рафалович, які по-справжньому піклуються про свій народ і все роблять для поліпшення його життя.

Головний герой – Євген Рафалович стоїть на таких ідейних засадах, які захищають право українців на задоволення своїх культурно-національних потреб, реальних економічних і національних чинників життя: "... в міру того, як буде рости наша економічна сила, ми будемо здобувати собі і національні права". Він закликає "піднімати нарід до політичної самодіяльності, будити в ньому політичну свідомість". Саме інтелігенція, говорить він отцям Семеновичу і Зваричу, повинна "вказати народові законні форми, розв’язати йому язик і старатися пізнати його потреби, його кривди і болячки, його спосіб думання". Євген Рафалович чимало досяг у сфері національного відродження, бо його окрилює "свята віра в народ, в непропащу моральну силу рідної нації, в її кращу будущину". Але для цього потрібна праця, важка, копітка, навіть непомітна.

За своїм жанром "Перехресні стежки" – філософсько-психологічний роман, який наповнений дебатами з актуальних проблем суспільного життя Галичини. Що становить собою український народ Галичини? Чи це тільки фермент, піджива для інших народів, тяглова чи робоча сила, яку можна жорстоко експлуатувати, обманювати, тримати в неуцтві, темноті, покорі аби продовжувати своє панування? Яка роль інтелігенції в національному самоусвідомленні народу? Чи відчуває інтелігенція свій суспільний обов’язок перед цим народом? Що потрібно робити, щоб поліпшити духовний та економічний стан краю? Чи має рацію один із героїв твору – Вагман, доводячи думку Рафаловичу: "Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і місіонерів, доти ви є не жаден народ, а тілько купа жебраків та невольників". У художньому творі життя суспільства вміло й тонко поєднано з буттям людини, історичний час – із днями, годинами, хвилинами окремого людського існування, привертають увагу романіста вічні питання буття, пов’язані з певними символами, що притаманні народному світосприйманню.
   Деякі літературознавці називають роман "Перехресні стежки" "одним із перших ідеологічних романів в українській літературі". Але, на нашу думку, роман І. Франка не варто вважати таким, бо йдеться в ньому не стільки про боротьбу ідеологій, як про людські характери, художню візію світу та морально-етичні засади, що сповідують його герої, перебуваючи в тривожних обставинах. Протагоніст Рафалович викладає свою програму дій. Він збирається скликати віче: "Ми інтелігенти. Повинні вказати народові законні форми, розв’язати йому язик і старатися пізнати його потреби, його кривди і болячки, його спосіб думання". Віче, на його думку, має стати для народу школою "політичного життя".

Роман "Перехресні стежки" дає своє бачення важливої проблеми – народ та його еліта, тобто інтелігенція. Творення добра для людини, служіння народу – життєве кредо Рафаловича: "... мій фах такий, що мушу уйматися за невинними і покривдженими". І. Франко гостро порушує національні й духовні проблеми доби, тонко та вміло підкреслює у творі площини громадського життя й життя окремої людини, її духовний світ і почуття.
   Отже, роман І. Франка "Перехресні стежки" є унікальною та універсальною формою змалювання епохи й людини, соціальних, ментальних, національних і духовних аспектів буття – національної ідентичності інтелігенції нашого народу. Унікальність твору І. Франка полягає й у тому, що в Галичині, яка юридично належала Австро-Угорській імперії, де були сильні впливи й де серед української громади, зокрема інтелігенції, вирували різнорідні суспільно-політичні та культурні тенденції, він зумів сформувати національну ідею, яка повинна була згуртувати українське суспільство.

І. Франко в багатьох творах надавав великої ролі українській інтелігенції, яка "повинна бути передусім інтелігенцією ... з широким образованням, з виробленим характером, з щирим чуттям до народу, а відтак інтелігенція повинна зіндентифікуватися, злитися з народом".

Психологізм повісті «Перехресні стежки» + сканіроване

Особливе місце в творчості Івана Франка посідає соціально-психологічна повість «Перехресні стежки» з життя інтелігенції. Назва твору символізує «перехрещені» життєві шляхи персонажів. Проблематика повісті надзвичайно широка. Це соціальні проблеми добра і зла, особистості і народу, бідності і багатства, людської гідності і духовної ницості, людини і закону. У дисертації з'ясовано, як у формах психологічного зображення проступають риси нових стильових тенденцій у прозі кінця ХІХ ст. Нахил до суб'єктивності, зміни ракурсу викладу (крізь сприйняття героєм) корелюють із письменницькою концептуальною настановою щодо цінності особистості, її погляду на світ, який чимдалі частіше постає через суб'єктивне відбиття у людській психіці. Таким чином, народжується поліфонія світобачень за відсутності авторської авторитарної оцінки. За яким із голосів правда – вирішувати читачеві, уявлення якого через рецептивний механізм також включено в онтологію твору. Особливо це відчутно в романі „Перехресні стежки": відкритий фінал твору, що зумовив полісемантичні тлумачення, ніби наголошує на неможливості вичерпно пізнати світ і людину. Динаміка розвитку психологічного зображення у прозі Франка не завжди окреслюється прямолінійно, скоріше нагадуючи концентричну спіраль, що функціонує за законом взаємного метажанрового взаємозбагачення і художньої доцільності. Уточнено напрям поглиблення психологізму в досліджуваних романах письменника, яке відбувалося за рахунок активізації інтервентної форми психологічного зображення (внутрішнє мовлення, інтеріоризація), реанімації імпліцитних засобів фольклорної поетики. Воно помітне також у тенденції до об'єктивації викладу, залученні читача до процесу спів-творення, у поглибленні комунікативної функції твору. Так, власною письменницькою творчістю, майстерним відтворенням внутрішніх станів Франко накреслив магістралі розвитку української прози у ХХ ст. Увага до аналізу внутрішнього світу персонажів у романістиці Франка з акцентуванням на морально-етичних домінантах дає можливість твердити про етичний персоналізм письменника, його універсальну гуманістичну платформу, на якій зведена авторська концепція художнього осягнення складної системи „людина - світ". Зображення пейзажів. Момент коли Регіна стоїть на мосту і дивиться у воду, опис води, природи в той момент, сон який приснився Рафаловичу, передісторія їхнього знайомства, спогади, згадки про минуле.

34 Шлях розвитку літератури 70-90 рр. ХІХ ст..

Літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття розвивалося у складних історико-культурних умовах. Чинність двох документів — Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) — унеможливлювала повноцінність функціонування українського літературного процесу. Цей період характеризується чергуванням "відлиг" і "мертвих антрактів" (Сергій Єфремов). Відлига початку 70-х років була знаменна посиленням громадянської активності, створенням у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873), що став осередком наукового українознавства і об'єднав діяльність таких потужних вчених і митців, як Павло Митецький, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Михайло Старицький. За три роки вони здійснили колосальну працю зі збору, видання і дослідження українського фольклору, вивчення історії, мовознавства та мистецтва. Ця праця була перервана царським указом 1876 року, який передбачав заборону українського друкованого слова навіть під нотами пісні, завезення української книжки з-за кордону, друкування перекладів творів українською мовою.

Українська література означеного періоду має особливість, яка виокремлює її з-поміж інших літератур світу: вона перебувала у постійному зв'язку з національно-визвольним рухом свого народу. Михайло Грушевський наголошував: "Історія нашої літератури є заразом історією нашого відродження національного і культурного, нечасто літературі випадало таке важне значення в житті народу... Українське слово вирятувало українсько-руський народ від видимої загибелі". У ці, як і в попередні роки, український народ був роз’єднаний кордонами чужих його ментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі.
Активізація громадського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О.Кониський, Олена Пчілка, М.Старицький порушують проблеми інтелігенції, її участі в українофільському русі. З художніх творів поставали картини переслідувань інтелігентів властями, ворожого ставлення як урядовців-шовіністів, так і свого зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів українського національного життя. Після 1876 року центр культурного і літературного життя було перенесено з Києва до Львова. У Галичині активно діють товариство "Просвіта", засноване ще 1868 року, Літературне товариство імені Шевченка (1875), реформоване в 1892 році у Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та хорові гуртки. Численні газети і журнали українською мовою ("Правда", "Зоря", "Діло") дали можливість друкувати твори українцям, що жили по різні сторони кордону. Іван Франко організував видання часописів "Громадський друг", "Дзвін", "Молот", "Світ", "Житє і слово". Перший політичний емігрант з України Михайло Драгоманов здійснив у Женеві п'ять випусків збірника "Громада" та двох номерів журналу під такою ж назвою. Завдяки його старанням у Женеві був надрукований роман Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Драгоманов виступив у Парижі на літературному конгресі (1878) з доповіддю, у якій звучав протест проти небачених гонінь літератури великого народу.

Незважаючи на постійні урядові заборони й обмеження друкованого слова, в Україні з'явилися митці, чия творча індивідуальність і нині чарує читача своєю яскравістю і глибиною — Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко та інші.

У другій половині ХІХ століття в українській літературі провідним художньо-стильовим напрямом стає реалізм. Письменники-реалісти основу художнього образу вбачали у його відповідності реальній дійсності, а також у зображенні насамперед типізованих образів, змалюванні типових обставин. Покликання літератури реалісти бачили у пізнанні дійсності та її ідейній оцінці. Улюбленими жанрами представників цього літературного напряму були роман і повість.

В Україні натуралізм не набув істотного поширення, хоча й мав І певний вплив на художні шукання Івана Нечуя-Левицького ("Бурлачка"), Івана Франка ("На дні", твори бориславського циклу). Іван Франко перекладав твори Еміля Золя і писав про французького письменника статті.

Розвиток української поезії в останнє тридцятиріччя ХІХ століття пов'язаний з іменами таких митців, як Пантелеймон Куліш, Леонід Глібов, Юрій Федькович, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Павло Грабовський, Борис Грінченко, Яків Щоголев, Іван Манжура, Іван Франко, Володимир Самійленко, Леся Українка. Саме їм належить заслуга проблемно-тематичного і жанрово-стильового збагачення ПОЕЗІЇ, розширення її образної та ритмомелодичної систем. Серед цього суцвіття талантів виокремлюються дві постаті.

Перша — Михайло Старицький, який " завершає собою пошевченківську пору в поезії, пору повільного відходу від тем Шевченка та його манери. Він з найбільшою яскравістю проголошує потребу перекладів як стимул і початок дальшого розвитку мови; в громадянській ліриці він виразно звертається від пророків та Старого Заповіту до громадянської поезії росіян; він перекладає Гейне і користується ним у власних спробах запровадити нові ліричні жанри" (Микола Зеров). Саме Старицькому належить заслуга виховання молодої літературної генерації 80-х — початку 90-х років ХІХ століття ("Плеяда"). Леся Українка неодноразово стверджувала, що найбільше значення з попередників для неї мали Куліш і Старицький.

Друга постать — Іван Франко — новатор, законодавець поетичної культури, митець, який випробував і оригінально модифікував майже усі поетичні жанри та метричні системи. До вершин світової поезії належать його збірки "З вершин і низин", "Зів'яле листя", поема "Мойсей".

Творцями української ПРОЗИ аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману "Хмари" Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті "Сонячний промінь" Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, "Бурлачка" Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки ("Товаришки" Олени Пчілки), жінки-повії ("Повія" Панаса Мирного).

Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя ("Микола Джеря", "Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького, "Лихо давнє і сьогочасне" Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. "Історію народу в особах" написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах ("Батько та дочка" Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва ("П'яниця" Панаса Мирного), духовенства ("Старосвітські батюшки і матушки", "Афонський пройдисвіт" Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище ("На дні" Івана Франка, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах "Перехресні стежки", "Лель і Полель".

Жанрове багатство української прози у 70—90-х рр. визначається активним побутуванням жанрів оповідання (цикл "Баба Параска та баба Палажка" Івана Нечуя-Левицького, "Каторжна", "Дзвоник" Бориса Грінченка, "Задля празника" Івана Франка), новели ("Лови" Панаса Мирного), повісті та роману. Два останніх жанри в епоху реалізму зазнали особливого розквіту та жанрових варіацій. Так, в українській літературі означеного тридцятиліття функціонують повість соціально-побутова ("Микола Джеря" Івана Нечуя-Левицького), родинно-побутова ("Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького), повість-хроніка ("Старосвітські батюшки і матушки" Івана Нечуя-Левицького), ідеологічно-проблемна ("Лихі люди" Панаса Мирного, "Сонячний промінь" Бориса Грінченка), історична повість ("Захар Беркут" Івана Франка, "Оборона Буші" Михайла Старицького).

У 1886 році стараннями Івана Франка у Львові був опублікований роман Анатоля Свидницького "Люборацькі". Написаний у 1861—1862 роках, цей твір порушував винятково важливу і актуальну проблему денаціоналізації, що призводить до деградації особистості. Названий автором "сімейною хронікою", цей твір переріс задекларовані жанрові рамки. Панас Мирний та Іван Білик виступили творцями жанру соціально-психологічного роману ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія"). Роман проблемно-ідеологічний з'явився з-під пера Івана Нечуя-Левицького ("Хмари", "Над Чорним морем") та Івана Франка ("Лель і Полель"). Незважаючи на заборону опрацювання певних тем (історичної, з життя української інтелігенції), написано історичні романи "Князь Єремія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський" Івана Нечуя-Левицького.

На зміну оповіді від першої особи приходить об'єктивізована манера викладу зображуваного від третьої особи. Це розширило можливості художньої виразності прозового письма, що виявилися у широкому застосуванні описів — портретів, пейзажів, інтер'єрів. Панорамності зображуваного світу сприяли авторські відступи, характерні для великих епічних полотен другої половини XIX століття. Визначальними рисами українського письменства 70—90-х років були віра у суспільно-перетворюючу роль художньої літератури, вплив на неї національно-визвольного руху. Епічні твори Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка та інших створили надійний ґрунт для подальшого розквіту української художньої прози.

В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова важливого значення набувала українська драматургія. Для неї у 70— 90-х роках були властиві широка соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма. Сценічно втілені п'єси Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Бориса Грінченка, Івана Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. У Російській імперії театральна сцена була єдино можливим офіційним місцем, де звучала українська мова. Театр корифеїв (Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий) став найкращою суспільною, національною і естетичною школою. "Ці троє людей, — писав Іван Франко, — склали першу українську трупу, головними оздобами якої згодом були брати Івана Тобілевича, широко відомі артисти Садовський і Саксаганський, далі пані Заньковецька та Затиркевич і чимало інших талановитих артистів і артисток. Склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані по тому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найзнаменитіших артистів світової слави. Гра українських артистів була не дилетантською імпровізацією, а наслідком сумлінних студій, глибокого знання українського люду та його життя, освітленого інтуїцією великих талантів".

До багатопроблемних і різножанрових досягнень української драматургії аналізованої доби відносять твори "Глитай, або ж Павук" та "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" Марка Кропивницького, "Не судилось", "Талан" Михайла Стариць-кого, "Мартин Боруля", "Хазяїн", "Сто тисяч", "Суєта", "Житейське море" Івана Карпенка-Карого, "Лимерівна" Панаса Мирного, "Степовий гість", "Серед бурі" Бориса Грінченка, "Учитель", "Сон князя Святослава", "Украдене щастя" Івана Франка.

Тематика художніх творів. Особливо глибоко і всебічно опрацьовується в цей час тема селянського життя. Хоч у творах ще часом і зображується давнє, кріпосницьке лихо, з’являються оповідання і повісті про панщину ("Микола Джеря" Нечуя-Левицького, "Панщизняний хліб" Франка, "Протестант" Кониського), проте на перший план тепер виходить тема становища селянства в умовах капіталізації господарства ("Кайдашева сім’я" Нечуя-Левицького, "Лесишина челядь" Франка, "Козарський ланок" Кониського, "Серед темної ночі" і "Під тихими вербами" Грінченка, "Навернений скупець" Ярошинської).

Прозаїки показують зубожіння селянства ("Лихо давнє й сьогочасне", "Морозенко" Панаса Мирного, "Ціпов’яз" Коцюбинського), його відхід на промичли, його пролетаризацію ("На роботі", "Навернений грішник" Франка, "Панько" Грінченка, "П’яниця" Ганни Барвінок, "Наслідки непорадності" Ковалева). Як логічне продовження цієї теми з’являються повісті Франка "Boa constrictor", "Борислав сміється", в яких розгортається життя й побут учорашніх селян в умовах нечуваного капіталістичного визиску, показується наростання протесту робітників проти експлуатації. У прозі відбито й таке соціальне лихо, як еміграція ("Іван Базилець" Бордуляка, "Пересельці" Грицька Григоренка). У сферу художніх спостережень письменників входить життя й інших соціальних груп – міщанства, чиновництва, духівництва ("Для домашнього огнища", "Основи суспільства" Франка, "Пропащий чоловік" Павлика, "Перекинчики" Ярошинської, "Старосвітські батюшки і матушки" Нечуя-Лувицького, "Суддя Гарбуз" Кониського).
Прозаїки намагаються з’ясувати місце і роль молодої різночинної інтелігенції в суспільному житті. Панас Мирний у повісті "Лихі люди" показує ідейне роздоріжжя колишніх шкільних товаришів, їхнє соціальне протистояння. Франко розкриває антинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючись до властей і сильних світу того, дбали тільки за власну кишеню ("Рутенці", "Свиня", "Опозиція"). Нечуй-Левицький ("Хмари"), Кониський ("Семен Жук і його родичі", "Юрій Горовенко"), Грінченко ("Сонячний промінь", "На розпутті"), Олена Пчілка ("Світло добра і любові") намагаються створити позитивний образ інтелігента, що прагне принести користь обездоленим трудівникам. Вони водночас правдиво показують, , як під тиском соціальних обставин руйнуються світлі ідеали культурників.

У 70—90-ті роки XIX століття в українську літературу вступають чимало нових прозаїків — Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Франко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Значних художніх результатів досягли у своїх творах також Б. Грінченко, Н. Кобринська, М. Павлик, Т. Бордуляк, О. Маковей. Помітно змінюється форма оповіді — від усної до об'єктивно-побутової, соціально-психологічної, соціально-філософської.

Соціально-побутові романи, повісті та оповідання порушували найгостріші питання суспільного життя — безземелля, солдатчину, бурлакування. Зокрема, у творах І. Нечуя-Левицького, присвячених показу селянського життя, охоплено широкий історичний проміжок, починаючи від панських часів й закінчуючи розвитком капіталістичних відносин на початку нового століття.

"Микола Джеря" (1876) несе гострий соціально-викривальний зміст, зображує жах часів кріпацтва, умови й характер праці втікачів-кріпаків, висуває, за словами І. Франка, "лицарський тип, що втілює невмирущість вільнолюбства українського народу".

Повість "Бурлачка" відображує період першого пореформеного десятиріччя. Центральний жіночий образ допомагає авторові провести читача шляхом знедоленої жінки-покритки: бурлакування, безпритульність, експлуатація на заводі. Засобами внутрішньої мови, точними пейзажними замальовками, асоціативними паралелями повно й багатогранно розкривається у творі характер головної героїні Василини.

Одна з найталановитіших реалістичних соціально-побутових повістей І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я" насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкривають егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей. Широко використано у творі арсенал фольклорних засобів, який допомагає глибшому розкриттю художніх образів.

Перший в українській літературі соціально-психологічний роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1880) Панаса Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соціально-економічних змін і оновлень. "Будинком з багатьма прибудовами й надбудовами" — так назвав композицію цього роману О.І. Білецький. Через складну архітектоніку глибоко і всебічно розкриваються внутрішні закономірності народного життя, підіймаються його глибинні пласти. Головний сюжетний стрижень твору пов'язаний з образом селянина-бунтаря Чіпки Вареника. Із психологічною достовірністю Мирний розгортає ретроспекцію біографії героя, підводить нас до причин, які зробили з нього "пропащу силу".

Ще одна жіноча доля постає в романі Панаса Мирного "Повія" (1883). Христя, пройшовши всі кола поневірянь, повертається до рідного дому, щоб померти там на порозі... У творі органічно поєднані нищівна соціальна критика пореформеної дійсності і тонкий психологічний аналіз. Особливо виразно звучить у творі ліричний струмінь, що проймає авторську мову при зображенні поведінки персонажів, описі їх зовнішності, зокрема Христі, де часто авторська мова непомітно зливається з її думками, мріями, переживаннями.

Соціально-філософську тенденцію в прозі представляють повісті Панаса Мирного "Лихі люди", "На дні", а також "Борислав сміється" І. Франка, "Пропащий чоловік" М. Павлика. Ці твори, викриваючи існуючий лад, у романтично піднесеному плані малювали окремі риси суспільного майбутнього.

"Борислав сміється" І. Франка присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. Тут широко змальовано робітниче життя, побут, умови важкої праці. Через художні образи й сюжетні перипетії І. Франко на локальному матеріалі доносить до нас думки із своєї статті "Мислі о еволюції в історії людськості".

Не тільки жанрова, але й тематична розмаїтість визначає багатство реалістичної прози 70—90-х років. Поряд з традиційними темами, що не втратили своєї актуальності (кріпаччина, життя духовенства, солдатчина), розгортаються нові. Згадана повість І. Франка "Борислав сміється" висунула нову для української літератури тему робітничого руху.

Такою ж новою темою стало змалювання життя інтелігенції. Першими ще в 60-ті роки до проблеми "нових людей" звернулись О. Кобинський, І. Нечуй-Левицький, О. Пчілка, І. Франко, М. Коцюбинський. Тип діяча-культурника, який виступає за національну освіту, представляють твори О. Кониського ("Семен Жук і його родичі", "Непримиренна"), Б. Грінченка ("Сонячний промінь", "На розпутті"), І. Нечуя-Левицького ("Хмари"). Реалістичні образи українських інтелігентів в цих творах розгортають свою діяльність, незважаючи на урядові заборони, розвивають культуру, несуть в народ ідеї національної самосвідомості.

У повісті "Лихі люди" та оповіданні "Народолюбивець" Панас Мирний виводить ще один тип "нових людей" — борців за соціальне та національне визволення. Ці люди — діячі часів народництва. Вони прихильники не тільки освіти серед народних мас, але й пропагандисти методів революційної боротьби, ідеалів нового суспільного ладу.

Романтична традиція також продовжується багатьма авторами в 70—90-ті роки. Події далекого минулого стають для письменників основним матеріалом, що дозволяє говорити про насущні національні проблеми сучасності. Герої повістей Є. Грушкевича ("Марія, княжна руська"), І. Грабовича ("Марта Борецька") виступають носіями надзвичайних пристрастей, їхні пригоди змальовано в романтичному дусі. Художньо довершеним твором цього ряду є повість І. Франка "Захар Беркут". Скрупульозно і детально письменник передає дух, настрій древніх часів. Захар Беркут і Максим виступають як справжні народні герої, вони не протиставлені народу, а є його живою, органічною часткою.

У романтичному руслі писали свої твори також І. Нечуй-Левицький ("Запорожці"), Б. Грінченко ("Галіма", "Олеся").

Стильова розмаїтість української прози другої половини XIX століття відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гумористичного та сатиричного стилів. Продовжувачем традицій Г. Квітки-Основ'яненка був І. Нечуй-Левицький. Гумор в його повістях та оповіданнях "Кайдашева сім'я", "Не можна бабі Парасці вдержатись на селі" не стільки розважає читача, скільки примушує його замислитись над життєвими проблемами та конфліктами, що викликають цей "сміх крізь сльози". У сатиричному світлі змальовує І. Нечуй-Левицький численних представників духовенства, викриваючи їхню убогість та бездуховність ("Афонський пройдисвіт", "Старосвітські батюшки та матушки", "Поміж ворогами").

Чимало зразків гострої соціальної сатири є також у прозі І. Франка. Його гнівний погляд було звернуто до вищих верств суспільства — польської шляхти, духовенства, буржуазії. Нищівно викривав він також політику уряду Австро-Угорщини ("Свинська конституція", "Опозиція", "Звірячий бюджет", "Свиня").

Творчі здобутки українських прозаїків другої половини XIX століття стали якісно новим етапом в літературі, збагативши її новими темами, стильовими напрямами. Кращі зразки творів П. Мирного, І. Франка, І. Нечуя-Левицького сягають світового рівня.

Розвиток української поезії в другій половині XIX століття теж ніс могутній імпульс традицій Т. Шевченка. З цього приводу І. Франко писав: "Зі смертю Кобзаря закінчився цілий один період нашої літератури, вичерпалася ціла окрема манера поетичної творчості. 50—60-ті роки висунули ряд багатьох послідовників і продовжувачів Шевченка. Гуманістичні мотиви звучать в байках Л. Глібова і співомовках С. Руданського, викривальний пафос проймає лірику Ю. Федьковича, М. Шашкевича. Патріотичні ідеї висловлював у своїх поезіях П. Куліш.

У творчості Л. Глібова вміло трансформовано давній байкарський жанр, його насичено глибокою ліричністю, подано зразки різноскладової строфічної байки. Всього ним створено понад сотню творів цього жанру, яким притаманний яскраво виражений український колорит. Критичне звучання байок Глібова спостерігається вже в їх назвах періоду реформи ("Вовк та зозуля", "Квіти", "Хмара", "Ведмідь-пасічник"); викриваються влада грошей ("Торбина", "Скоробагатько"); марнотратство та невміння господарювати ("Мірошник"). Порушено також важливі морально-етичні проблеми ("Цуцик", "Лев та Миша", "Коник-стрибунець").

Вірші-медитації, вірші-заклики громадського спрямування склали творчу спадщину С. Руданського. Новим в українській літературі був і жанр його співомовок. Талановито опрацьовуючи фольклорні джерела, використовуючи бурлеск, створюючи гострі комедійні ситуації, автор розкривав народне ставлення до панства, попівства, чиновників.

Пантелеймон Куліш активно виступив як поет вже по смерті Т. Шевченка. У його першій збірці "Досвітки" (1862) домінуючими були романтичні теми та настрої. Туди увійшли історичні вірші та поеми — "Кумейки", "Дунайська дума". Друга збірка, "Хуторна поезія" (1882), стала підсумком двадцятирічних пошуків, розчарувань, роздумів. У ній передусім пропагується ідея національного просвітянства, заперечення революційного шляху визволення народу. Перу П. Куліша належать також поеми "Маруся Богуславка", "Сковорода", "Куліш у пеклі".

Талант Ю. Федьковича, що розцвів у цей час, І. Франко визначив як "переважно ліричний". Розпочавши писати німецькою мовою, поет справжній хист розкрив лише в творах, написаних українською мовою. Побут гуцулів у його віршах змінюється картинами природи, переходить в мотиви кохання ("При відході", "Думки", "До неї"). Особливе місце посідає в поетичній спадщині Ю. Федьковича антимілітарна тема. У таких творах, як "В арешті", "Трупарня", "Дезертир" зображено нестерпні муки жовніра, відірваного від сім'ї, муштру, каліцтво і смерть людини.

Багатством тем і мотивів відзначається українська поезія 70—90-х років. Поряд з громадянською ширше розвинулась у цей час лірика філософська, психологічно-рефлексійна, пейзажна та інтимна. Передові поети спрямовували свій погляд на зображення життя селянина, робітника, інтелігента.

Глибокий ліризм і громадянська пристрасність відзначають поетичні твори П. Грабовського, Б. Грінченка, І. Манжури, в них знайшли відображення людські страждання й найтонші ліричні почуття.

М. Старицький у творах "Темрява", "Швачка", "До Шевченка" засобом контрасту протиставляє поневіряння бідних розкошам багатих. Тема поета і його місця в суспільстві розробляється у віршах "Поету", "В грудях вогонь, холодне повівання", "На спомин Котляревського". М. Старицький урізноманітнює лексичні засоби поезії, збагачує поетичний словник.

Але найпомітніше місце на цьому етапі належить, безперечно, І. Франку. Збірка його поезій "З вершин і низин" (1887) відзначилась новим поглядом на суспільні проблеми. У розділах "З глибин", "Осінні думи", "Скорбні пісні" постає образ поета-громадянина, що підноситься над буденним, прославляє все прогресивне і засуджує потворне. Справжніми шедеврами вважаються його "Вольні сонети" і "Тюремні сонети". Невідповідність змістового наповнення традиційній формі загострила і з більшою силою підняла важливі проблеми сучасності.

Ліричною драмою назвав Франко поетичну збірку "Зів'яле листя" (1896). У ній розкрито глибоку інтимну драму людини, широку гаму почуттів, переживань, роздумів і мрій. Від пробудження почуття герой проходить по життю шляхом відчаю, надії, розчарувань. Надзвичайна музикальність Франкових поезій перетворює їх у широковідомі пісні ("Ой ти, дівчино, з горіха зерня", "Чого являєшся мені").

Наступна збірка — "Мій ізмарагд" — продовжила виступ поета-демократа з питань громадянського обов'язку людини, патріотизму ("Україна мовить", "Редоленсія", "Сідоглавому"). Різножанрове спрямування мають поеми І. Франка: сатиричні ("Дума про Наума Безумовича", "Лис Микита"), соціально-побутові ("Наймит", "Панські жарти"), філософські ("Смерть Каїна", "Іван Вишенський", "Мойсей"). Останні з названих творів на високому художньому рівні піднімають важливу для поета проблему вождя і народу, героя і маси.

Поезія І. Франка, П. Грабовського, М. Старицького, Я. Щоголіва збагатила українську літературу розмаїттям тем, мотивів і ритмів, глибиною філософської думки, жанровою багатоплановістю.

Широтою охоплення життя, рівнем художньої майстерності, новаторством українське письменство другої половини XIX ст. посіло помітне місце у світовій літературі.

35 Аналіз повісті І. Нечуй-Левицького «Кайдашева сім’я» + скан

Основні персонажі твору:

Другорядні персонажі:
  1   2   3   4   5   6


Учебный материал
© bib.convdocs.org
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации